Русь в XI — на початку XII ст.

Після смерті Володимира (1015) між його синами розгорілася боротьба за великокняжий стіл. Спочатку Київ захопив Святополк, який перебував у Вишгороді і першим дізнався про смерть батька. Одного за одним він убиває братів Бориса, Гліба і Святослава, у яких вбачав потенційних претендентів на київський стіл (за що й одержав прізвисько “Окаянний”, під яким і ввійшов в історію). Підступність і жорстокість, однак, не допомогли йому утвердитися на київському столі, у боротьбу за який рішуче вступив старший син Володимира Ярослав.

Народився Ярослав у 978 р. Його матір’ю була полоцька княжна Рогніда. Як і батько, він отримав в уділ далекий новгородський стіл. До 1014 р. літописи не згадують про нього. Очевидно, нічого знаменного на півночі Русі у цей час не відбувалось. Ярослав спокійно правив Новгородом. Із щорічної данини у три тисячі гривен, яку збирали з Новгородської землі, дві тисячі він залишав на утримання своєї дружини, одну надсилав до столиці Русі. Так було до 1014 р., коли Ярослав відмовляє Києву у виплаті традиційного “урока”. Непокірність сина викликала сильний гнів Володимира, і він наказав готувати військовий похід на північ[161]. Хвороба, а згодом і смерть великого князя різко змінили політичну ситуацію на Русі.

Ярослав на київському столі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Ярослав готувався вступити в боротьбу з рідним батьком, коли до Новгорода прискакав гонець із Києва від сестри Предслави з повідомленням про смерть Володимира. Довелося терміново міняти плани. Заручившись підтримкою новгородського віча, Ярослав на чолі тритисячного війська виступив на Київ. У битві під Любечем, що відбулася восени 1015 р. між Ярославом і Святополком, переміг новгородський князь. Святополк утік до печенігів, а Ярослав урочисто в’їхав у столицю Русі Київ.

Ярослав не лише щедро нагородив за допомогу новгородців, а й дав їм “Правду і Устав” — збірник правових норм, окремі статті якого визначали штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв — нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами. Звичайно, закон насамперед оберігав життя і честь вищих прошарків суспільства. Загалом юридичний кодекс “Руська Правда”, незважаючи на новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення. Він відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків.

Успіх Ярослава, однак, не був повним. Незабаром на Русь з великим найманим військом, куди входили поляки, німці, угорці і печеніги, рушили Болеслав І Хоробрий і Святополк. Ярослав, зазнавши поразки на Бузі, повернувся до Новгорода. Київський стіл знову опинився в руках Святополка. Фактично ж господарями становища у Києві були поляки — єдина реальна сила, на яку спирався Святополк і від якої повністю залежав. Гарнізони найманців розквартирували у Києві і його найближчих передмістях. Святополка не турбувало те, що вони грабували мирних жителів. Але незабаром проти пришельців піднялося народне повстання, що змусило польського короля Болеслава І Хороброго повернутися на батьківщину. Позбавлений підтримки союзників, Святополк був наголову розбитий Ярославом у 1019 р. на річці Альта під Переяславом і знову втік з Києва; на київському столі остаточно утвердився Ярослав.

Роки княжіння Ярослава Мудрого (1019 — 1054) стали періодом дальшого піднесення Русі та її столиці. У Києві розгорнулось величезне будівництво. Ярослав енергійно продовжив заходи по захисту південних кордонів Русі від кочовиків. Почалося спорудження нової лінії оборонних рубежів по Росі, що мала запобігти несподіваним набігам печенігів на руські землі. Коротка фраза літопису 1032 р. — “нача (Ярослав. — П.Т.) ставити городы по Роси”, як і повідомлення попереднього року про розселення у Пороссі “многих ляхов”[162], полонених Ярославом під час походу на Червенські міста, свідчать про те, що київський уряд (як і за Володимира) вирішував проблему оборони південних кордонів Русі шляхом залучення населення з інших регіонів. Вільних людських резервів на півдні Русі, очевидно, не було.

У літопису перший період правління Ярослава описано надзвичайно коротко, однак навіть з цих лаконічних свідчень можна зрозуміти, що він був наповнений багатьма подіями і не відзначався особливою стабільністю внутрішньополітичної ситуації. Не встиг Ярослав “утереть пота с дружиною своєю” після боротьби з Святополком за Київ, як йому довелося зіткнутися з племінником Брячиславом, князем полоцьким. 1021 р. він здійснив блискавичний наїзд на Новгород, взяв його і розграбував. Ярослав зреагував рішуче, на річці Судомир він наздогнав полочан і завдав їм поразки. Брячислав утік до Полоцька. Причини конфлікту літопис не розкриває, але, як справедливо вважав А.М. Насонов, виник він через претензії Полоцька на ключові позиції одного з відгалужень шляху “із варяг у греки” — вітебського, що відкривав вихід землі до балтійських ринків[163]. Як свідчить Софійський Перший літопис, Брячислав одержав від Ярослава два міста — Усвят і Вітебськ. За це він обіцяв завжди бути з великим київським князем “за один”, і слова свого не порушив до самої смерті. “И воеваша Брячиславль с великимъ Ярославомъ (разом. — П.Т.) вся дни живота своего”[164].

1023 р., залишивши тмутараканський князівський стіл, на Русь виступив Мстислав Володимирович, котрий прославився своїми перемогами над косогами. Ярослав був у Новгороді, коли Мстислав з дружиною з’явився біля стін Києва. Плани Мстислава оволодіти Києвом не здійснилися. На цей час позиції Ярослава тут були досить міцні, і кияни не хотіли іншого князя. Одержавши їх рішучу відповідь — “не прияша его кыяне”, — Мстислав пішов до Чернігова, де й утвердився на княжому столі. Але Чернігів здавна управлявся з Києва, і Ярослав, зібравши велику дружину, до якої входили і варяги на чолі з воєводою Якуном, рушив до Чернігова. Назустріч йому виступив Мстислав. У жорстокій січі, що відбулася 1024 р. під Лиственом, Ярослав зазнав поразки і втік до Новгорода. Чому до Новгорода, а не до Киева, де “бъяху мужи Ярославли”, залишається загадкою.

Врешті Ярославу довелося змиритися з сусідством енергійного Мстислава, а той, у свою чергу, визнав право старшого брата на Київ. “И посла Мьстиславъ по Ярослава, глаголя: “Сяди в своемъ Кыев?: ты еси стар?йшей брат, а мн? буди си сторона”[165]. Угоду братів було закріплено мирним договором 1026 р. біля Городця. Згідно з цією угодою Русь була поділена на дві сфери впливу: Лівобережжя Дніпра з Черніговом відійшло Мстиславу, Правобережжя з Києвом залишилося за Ярославом.

Скульптурний портрет Ярослава Мудрого. Реконструкція М.М.Герасимова

“И начаста жити мирно и в братолюбьств?, и уста усобица и мятежь, и бысть тишина велика в земли”[166], — так оцінив літописець результата мирного договору біля Городця. З цього і з наступних повідомлень літопису видно, що поділ Русі 1026 р. був формальним, і не привів до утворення двох самостійних державних структур. Мова може йти, по суті, про перші ознаки зародження на Русі колективної форми правління, у даному випадку — системи дуумвірату. Відбулося своєрідне розосередження політичних функцій між двома центрами Руської землі — Києвом і Черніговом. Така децентралізація влади загалом позитивно позначилася на внутрішньому розвитку Київської Русі. Про це свідчать швидкі темпи будівництва Києва, Чернігова, Переяслава, інших давньоруських міст, заходи щодо зміцнення державних кордонів. В області зовнішньої політики Ярослав і Мстислав разом вирішували всі основні питання. Так, у 1031 р. вони ходили на Польщу і повернули Русі Червенські міста.

Після смерті Мстислава (1036) Ярослав став єдиновладним правителем Київської Русі. Авторитет його був досить високим. Про це, зокрема, може свідчити акція ув’язнення в київському порубі брата Судислава, князя псковського, котрий чимось не догодив Ярославу. У початковий період правління Ярослав не зміг би собі дозволити такого жорстокого поводження з політичними супротивниками. Наступні дії Ярослава також вказують на особливу міцність його становища. Не випадково невідомий автор, який залишив у центральному нефі Софійського собору в Києві запис про смерть Ярослава Мудрого, назвав його “царем”[167].

Зразки озброєння давньоруських дружинників

Однією з найважливіших турбот урядової діяльності Ярослава, спрямованої на зміцнення об’єднавчого значення Києва, була православна церква. Він добре розумів її місце в структурі феодальної держави і не шкодував коштів для того, щоб становище церкви було якомога міцнішим. Ще за Володимира церква одержала соціальний статут, що визначав її правовий статус у системі державного управління. За Ярослава церковні привілеї були ще більше розширені. У всіх міських центрах розгорнулося будівництво храмів, почалося заснування монастирів. Найбільшим із них був Києво-Печерський, що став зосередженням не лише православ’я, а й культури, освіти.

Виріс міжнародний авторитет церкви. Цьому сприяв і той факт, що на київську митрополичу кафедру собор руських єпископів обрав відомого вітчизняного церковного діяча і письменника Іларіона.

Золоті ворота Києва. Реконструкція Ю.С. Асєєва

За Ярослава Мудрого значного успіху досягли культура і освіта. У Софійському соборі (збудований 1037 р.) перекладалися на давньоруську мову грецькі книги, створювалися оригінальні літературні твори. У Києві та інших містах відкривалися школи грамоти, засновувалися бібліотеки. У зв’язку з великим церковним будівництвом розвивалися архітектура і мистецтво.

Широкими і багатогранними були міжнародні зв’язки Київської Русі — з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами. Не завжди вони були рівними, однак епізодичні конфлікти не призводили до тривалої конфронтації якоїсь країни з Руссю. Літопис, зокрема, говорить про кілька воєнних походів Ярослава проти Польщі, які, проте, не вилились у серйозне протистояння. Русь не була зацікавлена в розриві традиційних зв’язків з Польщею, оскільки назрівав конфлікт з Візантією. Вірогідно, що цим пояснюється прагнення Києва до тісніших контактів з рядом західних і скандинавських країн, зміцнених династичними шлюбами.

У 1043 р., а за іншими даними — у 1039 р., польський князь Казимир узяв шлюб з сестрою Ярослава Мудрого Марією-Доброгневою. З нею він познайомився ще в роки, коли вона деякий час проживала у Польщі, куди її вивіз з Києва Болеслав. 1039 р. син Ярослава Ізяслав узяв собі за дружину сестру Казимира Гертруду-Олисаву. Ці шлюбні зв’язки були своєрідною ратифікацією договору, укладеного Ярославом і Казимиром, згідно з яким Русь повинна була надавати військову допомогу Польщі, а Казимир зобов’язувався повернути руських військовополонених, захоплених ще Болеславом Хоробрим, і відмовитись від будь-яких претензій на Червенські міста. Ярослав Мудрий справді здійснив кілька військових походів проти повсталої Мазовії і забезпечив врешті-решт їй об’єднання з Польщею. Союз Польщі і Русі допоміг Казимиру в боротьбі за повернення Сілезії і возз’єднання Помор’я.

Наприкінці 40-х років встановлюються дружні відносини Русі з Францією. 1048 р. до Києва прибуло посольство на чолі з єпископом шелонським Рожером просити руки дочки Ярослава Мудрого Анни для французького короля Генріха І. Згода була одержана, і Анна стала дружиною короля Франції.

Джерела зберегли ряд цікавих подробиць із життя Анни у Франції. Вона привезла з собою до Парижа давньослов’янське євангеліє (Євангелістерій)[168]. Вступаючи на французький престол, всі пізніші королі приносили клятву на цьому євангелії, навряд чи знаючи, що привезене воно з Києва. У Франції Анна була відома під іменем Анни Руфи (Рудої) і користувалася великою повагою. Після смерті чоловіка (1060) вона стала регентшею малолітнього сина короля Філіпа І і разом з ним підписувала державні документи. На одній з грамот, адресованій Суасонському абатству в 1069 р., стоїть підпис “Анна ръина” (“Анна королева”).

Подальша доля Анни повна пригод. У неї закохався, а згодом і викрав її Рауль ІІ граф де Крепі де Валуа. Шлюб між ними папа римський Олександр II визнав незаконним. Графа відлучили від церкви. Незважаючи на це, Анна жила разом з Раулем у родовому помісті Валуа аж до його смерті (1071). Потім вона повернулася до двору сина. Документи цього часу вона підписувала не “Анна королева”, а “Анна мати короля Філіпа”.

Недалеко від Парижа, у містечку Сенлісі, куди вона виїхала після смерті Генріха, Анна заснувала монастир св. Вікентія.

Писемні джерела говорять також про тісні політичні і культурні контакти Русі й Угорщини, що знайшло своє відображення у частих династичних шлюбах представників угорського королівського роду Арпадів і руської великокнязівської династії. З 1034 по 1046 р. у Києві жили сини угорського герцога Ласло, двоюрідного брата короля Іштвана І і руської княжни[169]. Вони рятувались від інтриг королеви Гізели. Один із братів — Андрій, що став королем Угорщини, очевидно, ще в Києві одружився з дочкою Ярослава Мудрого Анастасіею. З іменем цієї угорської королеви пов’язується заснування двох православних монастирів, першими мешканцями яких були вихідці з Русі. Один з них споруджено біля Вишгорода, другий — у Тормові. Після смерті чоловіка у 1060 р. Анастасія з дітьми втекла до німецького імператора. Один із її синів, Шаламон, у гострому суперництві з конкурентами здобув у 1063 р. королівський трон Угорщини і займав його до 1074 р.[170]

Третю дочку Ярослава Мудрого Єлизавету видали заміж у 1043 р. за норвезького принца Гарольда Грізного, пізніше короля. Шлюб цей став можливим після того, як Гарольд відмовився служити новому візантійському імператору Костянтину IX Мономаху і через Русь повертався на батьківщину. 1066 р. він загинув у битві з англійцями під Станфордбріджем, Єлизавета Ярославна вийшла заміж за датського короля Свена.

У латинській пам’ятці англосаксонського походження — коментарях до законів короля Едуарда Сповідника, написаних у XII ст., збереглось цінне повідомлення про зв’язки Русі й Англії. Як свідчить джерело, при дворі Ярослава Мудрого жили якийсь час сини короля Англії Едмунда Залізнобокого — Едуард і Едван.

Спаський собор у Чернігові, закладений князем Мстиславом

Активність руської дипломатії часів Ярослава Мудрого, яка налагоджувала контакти з країнами Заходу і Скандинавії, як було зазначено вище, стимулювалася погіршенням відносин з Візантією. Політика Ярослава Мудрого, спрямована на повну незалежність від Константинополя не лише в державних, а й у церковних справах, викликала роздратування імператорського двору і вищих церковних ієрархів на чолі з патріархом. Величезне будівництво, що розгорнулося в роки княжіння Ярослава і в результаті якого в Києві з’явилися свій собор Софії і свої Золоті ворота, було швидше результатом суперництва столиці Русі зі столицею імперії, а не простого наслідування, копіювання візантійських зразків, як це іноді стверджується.

Відносини Києва і Константинополя загострилися після приходу до влади у 1042 р. Костянтина IX Мономаха, політика якого відзначалась антируською спрямованістю. Джерела зберегли свідчення про велику сварку на константинопольському ринку між руськими і греками, внаслідок якої руським було завдано значних матеріальних збитків. У сутичці було убито знатного русича. У цей самий час на Афоні візантійці розгромили пристань і склади руського монастиря[171].

Конфлікт між Києвом і Константинополем вилився у військову сутичку.

У 1043 р. Ярослав спорядив у похід на Візантію військову флотилію на чолі з сином Володимиром і воєводою Вишатою. На шляху від гирла Дунаю до Царгорода руські кораблі потрапили у шторм і більшість їх викинуло на берег. Завершили розгром руського флоту грецькі кораблі. Володимиру Ярославичу з рештками війська вдалося повернутись на Русь, багато дружинників, у тому числі і воєвода Вишата, потрапили у полон. Тільки через три роки, коли Візантія, змирившись з незалежністю Києва, почала шукати шляхів до миру, Вишату відпустили на батьківщину. Близько 1052 р. мирна угода Русі і Візантії була досягнута, а згодом і зміцнена шлюбом Всеволода Ярославича з дочкою Мономаха Марією[172].

Із сказаного видно, що сильна Русь часів Ярослава Мудрого посідала одне з центральних місць в системі європейських політичних взаємовідносин. Розширення політичних контактів, безперечно, зумовлювалося потребами економічних зв’язків Русі з країнами Західної і Центральної Європи, про що свідчать численні знахідки монет та інших європейських імпортів у Києві і на Русі.

У лютому 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. Його смерть не викликала чергового загострення суперечностей з приводу успадкування столів і Києва, оскільки ще за життя Ярослав зробив з цього приводу відповідні розпорядження.

Київ переходив до рук старшого сина Ізяслава. Разом з великокняжим столом він одержував багату і обширну Київську землю, розташовану між Дніпром на сході, Прип’яттю на північному заході, Горинню і Західним Бугом на заході, верхів’ями Південного Бугу і Случі на південному заході, Россю і Тясмином на півдні. Географічно домен київського столу займав частини двох ландшафтних зон — Лісу і Лісостепу, що значною мірою зумовило його швидкий економічний розвиток. Родючі чорноземні ґрунти лісостепової зони стали основою високої культури землеробства, а багате корисними копалинами Полісся — розвинутого багатопрофільного ремесла. Річкова мережа зв’язувала Київську землю з найвіддаленішими районами Русі, а також і з міжнародними ринками.

Київська земля була однією з найбільш густонаселених областей Русі. Літописи називають тут близько 80 міських центрів, у тому числі такі великі, як Київ, Вишгород, Білгород, Василів, Іскоростень, Овруч, Городськ, Туров, Корсунь, Юр’їв та ін.

Очевидно, уже в цей час визначився особливий правовий статус Київської землі. Вона стала не спадкоємною вотчиною якоїсь князівської гілки, а загальнородовою спадщиною всіх руських князів. Великий князь виступав не стільки феодальним власником земель, що здавна тяжіли до Києва, скільки тимчасовим їх володарем.

Чернігівська земля відійшла до іншого сина Ярослава Мудрого — Святослава. У другій половині XI ст. вона являла собою цілком визначену територіально-політичну одиницю Давньоруської держави і була найбільшим руським князівством. Його землі розташовувались у басейнах рік Десни, Сейму, Сожу і Верхньої Оки. На півдні і заході вони межували відповідно з Переяславською і Київською землями, на північному сході доходили майже до Москви, на південному сході їх кордоном був половецький Степ. Крім того, Чернігову з часів правління Мстислава Володимировича належала Тмутаракань — велике місто і міжнародний порт у Керченській затоці.

Чернігівська земля була вкрита густою мережею населених пунктів. Більшість з них являли собою сільські поселення, феодальні замки, порубіжні кріпості. Серед міст найзначнішими були: Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, Любеч. Розташовані на найбільшій водній артерії землі — Десні і її притоках, вони відігравали важливу роль в історико-культурному, економічному і політичному житті не тільки Чернігівського князівства, а й усієї Русі.

Рід Святослава Ярославича швидко пустив глибоке коріння в Чернігові і Чернігівській землі і аж до 1240 р. утримував їх за собою, згідно з вотчинним правом.

Третій Ярославич — Всеволод — зайняв переяславський стіл, якому належали на той час землі по Остру, Трубежу, Пслу, Сулі, Ворсклі, Хоролу, а також далекі Ростово-Суздальські володіння. Прикордонне положення Переяславського князівства, що знаходилось, по суті, на передньому краї боротьби з степовиками, робило його одним з престижних, хоча й нелегких володінь. Близькість Переяслава до Києва визначить у майбутньому його повну залежність від київського столу.

Молодші Ярославичі — Ігор і В’ячеслав — одержали в наділи відповідно Володимир-Волинський і Смоленськ, які дуже швидко опинилися в руках старших братів. У 1057 р., після смерті В’ячеслава і переходу Ігоря до Смоленська, Волинь була приєднана до великокняжого домену, а в 1060 р., після смерті Ігоря, в аналогічному становищі опинилась Смоленщина, з тією лише різницею, що переважний вплив на неї справляв Переяслав.

В історичній літературі усталилася теза про те, що своїм заповітом Ярослав Мудрий, по суті, поклав початок процесам феодального дроблення Русі, оскільки утверджував у кожній землі рівноправного князя[173]. Аналіз заповіту, однак, не дає підстав для такого висновку. Князі не були рівноправними і незалежними володарями окремих “держав” або “напівдержав”, як це іноді стверджується. Закликаючи синів жити в мирі, Ярослав підкреслював, що старшим серед них залишався київський князь Ізяслав. “Се же поручаю в собе м?сто столъ стар?йшему сыну моему и брату вашему Изяславу Киевъ, сего же послушайте, якоже послушайте мене”. Ізяслав як глава уряду був зобов’язаний підтримувати лад серед князів. “И тако розд?ли имъ грады [...] рекъ Изяславу: “Аще кто хощеть обидети брата своего, то ты помагай”[174].

Зазначимо, що заповіт Ярослава не вніс нічого нового до політико-адміністративної структури Русі і не він започаткував міжкнязівські протиріччя. В їх основі лежали насамперед причини соціально-економічного характеру. Процес бурхливого розвитку феодалізму, ріст і економічне зміцнення місцевої земельної знаті неминуче породжували відцентрові тенденції, подолання яких стало основним змістом внутрішньої політики великокняжої влади.

У початковий період правління Ярославичів ці тенденції виявилися ще не досить сильно і легко нейтралізувалися союзом Ізяслава, Святослава і Всеволода. Згідно з твердженням Б.Д. Грекова, три старших брати уклали між собою союз, утворили тріумвірат і таким чином підтримували мир і єдність величезної території Східної Європи[175]. Літописні свідчення підтверджують наявність певної угоди між старшими Ярославичами про єдність своїх дій. 1057 р. вони переводять з Володимира (Волинського) до Смоленська молодшого брата Ігоря, у 1059 р. звільняють дядька Судислава з київського ув’язнення, де він знаходився 24 роки, у 1060 р. здійснюють успішний похід на торків. Разом виступили брати і проти спроби Всеслава Полоцького відокремитись від Києва. У битві на Немизі в березні 1067 р. Ізяслав, Святослав і Всеволод завдали поразки Всеславу, а потім, не дотримавши обіцянки не чинити зла полоцькому князю, схопили його під час переговорів на річці Орша біля Смоленська і посадили у Києві в поруб. “Изяславъ же привелъ Всеслава Кыеву, всади и в порубъ съ дв?ма сынома”[176].

Тріумвірат Ярославичів на чолі з київським князем, модифікувавшись після смерті Ізяслава в дуумвірат, ускладнив політичне життя історичної Руської землі, але не призвів до її роздробленості. Зміцнення політичної влади Чернігова і Переяслава, зумовлене необхідністю внутрішнього і зовнішнього розвитку держави, не породило в цих центрах відцентрових тенденцій, як це мало місце в Полоцькому, а трохи пізніше — у Володимиро-Суздальському і Галицькому князівствах. Воно не віддаляло їх від Києва, а, як не дивно, ще більше наближало до нього. Упродовж другої половини XI — першої чверті XII ст. князі, що претендували на велике київське князівство, почергово будуть займати переяславський, чернігівський і київський столи, не виходячи, таким чином, із сфери тяжіння триєдиного політичного центру старої Руської землі.

Перші спільні заходи Ярославичів, на чолі яких літопис завжди називає Ізяслава, свідчили про його старшинство. Як голова уряду, покликаний захищати недоторканість рубежів, Ізяслав здійснив військові походи проти чуді й голяді, що робили набіги на Новгородську і Псковську землі, а також проти половців, які підступили у 60-ті роки XI ст. до південно-східних кордонів країни. У 1064 р. половці вдруге вторглись у межі Русі, але їх зустрів Ізяслав у районі Сновська і відігнав у Степ. Подальші події також показують, що Ізяслав стояв на чолі тріумвірату. Як вважав Л.В.Черепній, така організація управління була основана на васально-ієрархічних відносинах між членами правлячої князівської династії[177].

У 1068 р. тріумвірат Ярославичів дав першу тріщину. Цього літа в межі Переяславської землі знову вторглися половці. Ізяслав зі Святославом, наспіх зібравши військо, виступили на допомогу Всеволоду. На річці Альта відбулася кровопролитна битва, в якій Ярославичі зазнали жорстокої поразки. Склалося надзвичайно напружене становище, оскільки половці захопили не тільки Переяславщину, а й загрожували столиці Русі. Нерішучість і безпомічність князів викликали активність населення Києва, яке зібралось на Подолі і вирішило продовжити боротьбу з половцями. “И людье Кыевьстии приб?гоша Кыеву, и сотворивше в?че та торговищи, и р?ша пославшеся ко князю: “се Половци росулися по земли: да вдай княже, оружья и кони, и еще бьемся с ними”[178].

Ізяслав не задовольнив ці вимоги і втратив київський стіл. Пояснюється це, як правило, тим, що Ізяслав і його оточення боялись, щоб зброя не була обернена проти феодальної знаті і князівської адміністрації. Безумовно, в ситуації, коли в поразці на Альті кияни звинувачували Ізяслава і його воєводу Коснячка, побоювання великого князя мали підстави. І все-таки пояснювати поведінку Ізяслава треба не тільки цим. Як справедливо зазначає Л.В. Черепнін, коней і зброї у великого князя просто не було[179]. Ізяславу ставились заздалегідь нездійсненні умови. У рішенні віча відчувається чиясь організуюча рука, що підбурила киян повстати проти Ізяслава. Участь у ньому представників міських низів очевидна, проте, судячи з того, на кого падає їх гнів, можна зробити висновок, що повстанцями керувало антиізяславове угруповання. Л.В. Алексеев вважає, що це були особи некиївського походження, вірогідно, полочани[180]. Саме їм міг належати заклик звільнити полоцького князя Всеслава з ув’язнення і проголосити великим київським князем.

Повстання почалося на Подолі, але швидко перекинулося на інші частини міста. Обурені кияни попрямували на “гору” громити двори Ізяслава і його воєводи Коснячка, а також визволяти з поруба Всеслава. У розпалі подій, скориставшись нерішучістю повсталих, Ізяслав разом з братом Всеволодом непомітно залишив великокняжу резиденцію, яку потім розграбували кияни. “Дворъ княжь разъграбиша, бещисленое множьство злата и сребра, и кунами и скорою”[181]. Великим київським князем проголосили Всеслава.

Дуже швидко кияни переконалися, наскільки невдалим виявився їх вибір. За сім з половиною місяців, упродовж яких Всеслав займав київський стіл, він так нічим себе і не проявив. Невідомо навіть, чи ходив він на половців, чого від нього очікували кияни. Якщо такий похід Всеслав усе ж таки здійснив, то успіху він не мав, інакше літопис зберіг би про це свідчення. У битві Святослава з половцями на річці Снов, що закінчилась розгромом 12-тисячного кінного корпусу кочовиків, Всеслав участі не брав. Все це, природно, не сприяло зміцненню його великокняжого становища, чого, втім, він і не домагався. Випадково ставши великим князем, Всеслав шукав нагоди позбутися непосильної ноші.

Ізяслав тим часом прибув до Польщі до короля Болеслава Сміливого, з яким його пов’язували близькі родинні зв’язки (мати Болеслава була сестрою Ярослава Мудрого, а його тітка — дружиною Ізяслава). Болеслав подав родичу допомогу і незабаром разом з Ізяславом виступив на Київ. У літературі зустрічається думка, що така швидка готовність Болеслава була викликана не стільки уродинними почуттями, скільки обіцянкою Ізяслава віддати Польщі Червенські міста, однак літописом такої угоди не зафіксовано.

До самого Білгорода війська Болеслава й Ізяслава не зустрічали опору, і тільки тут на них чекало київське ополчення на чолі з Всеславом. Битва, однак, так і не відбулася — Всеслав уночі втік до свого Полоцька. За образним висловом автора “Слова о полку Ігоревім”, Всеслав “дотчеся стружиемъ злата стола Киевского. Скочи отъ нихъ лютымъ зв?ремъ въ полночъ изъ Б?лаграда, об?сися син? мьгл?”[182].

Дізнавшись наступного ранку про зраду Всеслава, кияни не наважилися стати до бою і відійшли до Києва. На вічі вони прийняли рішення передати київський стіл Святославу або Всеволоду, але брати відмовились від такої пропозиції. Щоправда, виконуючи прохання киян, вони ставлять перед Ізяславом умову не вводити до Києва головні сили поляків, якщо не “хощеши гн?вомъ ити и погубити градъ”. Ізяслав погодився з вимогами братів і ввійшов до міста, “мало ляховъ поемь”. Напередодні до Києва вступив син Ізяслава Мстислав і жорстоко розправився з опозицією. Літопис повідомляє, що Мстислав “исьс?че Кыаны, иже бяху выс?кли Всеслава, числом 70 чади, другая исьсл?пиша, другая без вины погубивъ”[183].

Ні Святослав із Всеволодом, ні кияни не виявили Мстиславу ніякого спротиву, і Ізяслав вдруге зайняв великокняжий стіл. Сталося це 2 травня 1069 р. Повстання було придушено, але хвилювання серед міських низів тривало. Київ наповнився зловісними чутками, які поширювалися волхвами, про те, що скоро Дніпро потече назад, Грецька земля стане на місце Руської, а Руська на місце Грецької. Не маючи підтримки в народі і зрозумівши всю хиткість свого становища, Ізяслав почав вживати енергійних заходів для його зміцнення. Спочатку він перевів на “Гору” торг — місце вічових зборів, що нерідко виливались у народні повстання проти князів і бояр, потім пішов походом на Полоцьк і вигнав звідти свого кривдника Всеслава. Польські союзники, розквартировані по селах на покорм, викликали невдоволення населення і незабаром змушені були повернутися на батьківщину.

Похід Болеслава на Київ висвітлювався не тільки в давньоруських, а й у польських джерелах, хоча і в напівлегендарному плані. Мартін Галл повідомляє, що Болеслав Сміливий, в’їжджаючи до Києва, пощербив свій меч ударом об Золоті ворота. Деталь ця, вірогідно, мала символізувати політичне підкорення Києва, але в її достовірності доводиться сумніватися. Длугуш викладав ці легендарні подробиці, описуючи повторний похід Болеслава на Київ, якого насправді не було. Іноді ця легенда наявна в розповіді про зайняття Києва в 1018 р. Болеславом Хоробрим. Поширеною вона була і серед половців. Літопис у розповіді про оборону Києва 1151 р. відзначає, що “ту же (перед Золотими воротами. — П.Т.) и Свенча Боняковича дикаго Половчина убиша, иже бяшеть реклъ: “Хощю с?чи в Золотая ворота, яко же и отец мой”.

Бурхливі події 1068 — 1069 рр. змінилися періодом відносного спокою, який порушувався лише Всеславом Полоцьким та невеликими половецькими набігами на Поросся. У 1072 р. відбулися важливі події, які мали загальноруське значення і свідчили про відродження традицій тріумвірату. Мова йде про відому вишгородську нараду, в результаті якої з’явилась “Правда Ярославичів” — загальноруський кодекс юридичних норм. Участь у цій нараді Ізяслава, Святослава і Всеволода, а також митрополита, єпископів та ігуменів мала, на думку великого князя, стабілізувати політичну ситуацію всередині країни, але цього не сталося.

Суперечності між представниками правлячого роду поглиблювались і вже в наступному 1073 р. вилились у відкритий конфлікт. Святослав, підмовивши Всеволода, здійснив військовий похід на Київ і вигнав звідти Ізяслава. Літопис пояснює вчинок Святослава прагненням до першості серед братів (“Святослав же б? начало выгнанию братню, желая большая власти”), однак причини конфлікту лежали значно глибше. Ізяслав, очевидно, не міг змиритися з тим, що після подій 1068 — 1069 рр. Новгород перейшов до рук Святослава, і мав намір повернути свої володіння. З цією метою він установив контакт з Всеславом Полоцьким, але діяв не досить рішуче. Мабуть, від виступу проти Святослава Ізяслава стримувало побоювання за свої тили. Репресії і переслідування прибічників руху 1068 р., в тому числі і Антонія Печерського, привели до виникнення нової сильної опозиції в Києві, яка бажала бачити на київському столі чернігівського князя. З розповіді літописця можна зробити висновок про те, що київські міські кола відіграли важливу роль у зміщенні Ізяслава з київського столу. Їх дії були досить активними, і не безпідставно Ізяслав покинув Київ раніше, ніж туди прибули Святослав і Всеволод.

Початок княжіння другого Ярославича позначений рядом заходів, спрямованих на зміцнення позицій центральної влади Києва і подолання сепаратистських тенденцій. З цією метою Святослав насамперед зайнявся перерозподілом столів. Залишивши за собою Чернігівську землю, він в інших волостях великокняжого домену — Новгороді, Володимирі, Турові — посадив своїх синів і племінників. У руках Всеволода, як і раніше, залишались Переяславщина, Смоленщина і Ростово-Суздальські землі. Лише в Полоцьку продовжував сидіти Всеслав.

Таким чином, у руках Святослава і Всеволода зосередились практично всі давньоруські землі. Тріумвірат поступився місцем дуумвірату, проте всі важелі управління величезною країною перебували під контролем Святослава, який мав необмежений вплив на Всеволода. За короткий час новий великий князь домігся визнання своєї першості всіма князями і, що особливо важливо, прихильності київського боярства і духовенства. Для цього Святослав пожертвував на будівництво храму Успіння Богородиці Печерського монастиря 100 гривен золота і особисто брав участь у закладанні її фундаменту.

У загальнодержавних справах Святослав демонструє своє владне і незалежне становище. 1075 р. він прийняв послів германського імператора, що прибули для примирення його з Ізяславом, у 1076 р. на прохання польського короля Болеслава подає йому військову допомогу для боротьби з чехами. У цьому ж році, як повідомляє В. Татищев, до Києва прибуло посольство візантійського імператора Михаїла з проханням про воєнну допомогу. Смерть Святослава, що сталася на 49-му році життя, перешкодила реалізації цього воєнного союзу.

Поховали Святослава не в Києві, що було б природним, зважаючи на його великокняжий ранг, а в Чернігові, у Спаському соборі. Історики пояснили це тим, що Святослав більше тяжів до Чернігова, і саме тому заповів поховати себе там. Так, мабуть, воно й було. Прокняживши у Чернігові майже 20 років, Святослав пустив тут глибоке коріння. Він став родоначальником князівської династії чернігівських Святославичів (більше відомої як Ольговичів), яка утримувала Чернігівську землю аж до 40 — 60-х років XIII ст.

За три з половиною роки великокняжого правління Святослав досяг більшого, ніж Ізяслав за 18 років. У його руках чи під його безпосереднім впливом опинились практично всі давньоруські землі. Успіхами своєї політики, спрямованої на збереження єдності Русі, Святослав нагадував батька. Його, як і Ярослава Мудрого, вирізняли потяг до книг і турбота про освіту. У післямові до знаменитого “Ізборника” Святослава говориться, що він наповнив книгами свої кліті і як “новий Птолемей” проливав мед писань у колі наближених.

Разом з тим такі риси його вдачі, як хвалькуватість, підступність, несправедливість, жорстокість призвели до того, що народ не зберіг доброї пам’яті про Святослава, смерть його досить стримано описана в літопису, у ньому немає навіть традиційної фрази про вияв киянами співчуття з приводу смерті князя.

Роки княжіння Святослава у Києві були часом важких випробувань для недавнього голови тріумвірату Ізяслава. У 1073 р. він утік з Києва до Польщі. Надії на нову підтримку Болеслава не виправдались. Болеслав не побажав сваритися із Святославом, він намагався встановити з ним союзницькі стосунки. Польща, яка сама переживала тяжкі часи, не стала на захист руського князя-вигнанця. Наприкінці 1074 р. Ізяслав відправляється до германського імператора, Генріху IV у Майнці було піднесено багаті дари. За словами німецького хроніста, за допомогу повернути київський стіл Ізяслав обіцяв визнати себе васалом Генріха IV. До Києва вирушило німецьке посольство на чолі з шурином імператора Бурхардтом. Посередницьких функцій воно не виконало, та й навряд чи це було основним. Очевидно, що Генріх IV прагнув установити дружні контакти з Святославом і, взявши багаті дарунки (яких, за словами хроніста, ще ніколи не одержував германський імператор), Генріх припинив будь-які стосунки з Ізяславом.

Пошуки союзників змусили Ізяслава звернутися до папи Григорія VII, якого відвідав його син Ярополк І оголосив батьківське прохання. Згідно з ним, папа Григорій VII мав допомогти Ізяславу повернути київський стіл, а він обіцяв віддати Русь в лен св. Петра. Результатом переговорів сина Ізяслава з папою були дві булли, адресовані “королю русів Димитрію” і Болеславу. У першій папа обіцяв Ізяславу сприяння у його прагненні повернути Київ, у другій — просив польського короля повернути гроші, відібрані ним у “руського короля”. Про серйознішу допомогу в буллах не йшлося. Як видно, європейські правителі не бажали через Ізяслава сваритися з могутнім Святославом.

Трирічні митарства Ізяслава по Європі не приносили бажаних результатів і загрожували ще більше затягнутись, але смерть Святослава різко змінила ситуацію. Ізяслав іде на Русь і після переговорів із Всеволодом знову займає київський стіл. Зближенню братів (новий варіант дуумвірату) сприяла спільна загроза з боку енергійних синів Святослава, котрі ще при батькові зайняли важливі стратегічні позиції на Русі. Незабаром вони були позбавлені своїх столів, і вся Русь виявилась фактично в руках Ізяслава і Всеволода. Спроба Олега Святославича повернути чернігівський стіл закінчилась невдачею. У битві з Ізяславом і Всеволодом, що відбулася 3 жовтня 1078 р. на Нежатиній ниві (поблизу Ніжина), Олег Святославич зазнав поразки і втік у Тмутаракань. У бою загинув і великий князь Ізяслав.

Київ за правом старшинства перейшов до третього Ярославича — Всеволода. “Всеволодъ же с?де Киев? на стол? отца своего и брата своего, перемь всю власть Рускую”[184]. Як і його попередники, він здійснює деяку перестановку князів на столах, в результаті якої син Володимир одержав Чернігів, Ярополк Ізяславич — Володимир і Туров. Щодо Святославичів, а також синів менших братів Ігоря і В’ячеслава, Всеволод продовжував політику ізгойства, що призводило до нескінченних воєнних сутичок.

1079 р. проти Всеволода виступили сини Святослава Роман і Олег, однак спроба заволодіти батьківською спадщиною виявилась невдалою. Через деякий час Романа вбили половці, а Олега підкуплені Всеволодом хозари засилають до Константинополя. Тмутаракань одержує великокняжого посадника Ратибора. Через два роки Тмутараканню заволодів Давид Ігорович, а в 1083 р. — Олег Святославич, котрий повернувся із візантійського полону. Жорстоко розправившись з винуватцями свого константинопольського ув’язнення, Олег Святославич вигнав з Тмутаракані на Русь Давида і Володаря. Це створило нову ситуацію. Безмістні князі заявили претензії на західні землі Русі. У 1084 р. Ростиславичі виганяють з Володимира Ярополка Ізяславича, а Давид Ігорович зі своєю дружиною перерізає дніпровський торговий шлях. “Давыдъ зая гр?кы въ Олешьи, — и зая у них им?нье”[185]. Нескінченні претензії ізгоїв змусили Всеволода врешті піти на поступки і наділити найактивніших із них волостями. Давид Ігорович одержав Дорогобузьке князівство, Ростиславичі — старі батьківські володіння в Галичині, а Ярополк Ізяславич знову утвердився у Володимирі. На короткий час Всеволоду вдалося заспокоїти своїх енергійних племінників, але вже у 1085 р. несподівано виник новий конфлікт. Тепер уже збунтувався Ярополк Ізяславич, якого всіляко опікав великий князь і допоміг йому повернути Волинь. Чим були викликані претензії Ярополка, сказати важко. Можливо, йому не сподобалось рішення Всеволода наділити Дорогобузьким князівством Давида Ігоровича, а може, він уже почав виношувати плани заволодіти Києвом. Свої претензії, однак, Ярополк не міг підкріпити силою і як тільки дізнався про підхід Володимира Мономаха до Володимира, втік до Польщі. 1086 р. він повернувся на Русь і одержав знову Волинське князівство, але вже у 1087 р. був підступно вбитий під Звенигородом. Свідчення літопису, що його вбивця (якийсь Нерадець) втік до Рюрика у Перемишль, вказує на причетність до цього злочину Ростиславичів.

Смерть волинського князя послужила приводом для нових перестановок на столах: Волинь було віддано Давиду Ігоровичу, Туровську землю — Святополку Ізяславичу, Новгород — сину Мономаха Мстиславу. Переводом Святополка з Новгорода Всеволод, по суті, завершив процес зосередження давньоруських земель в одних руках. Позиції його сім’ї зміцніли настільки, що жоден князь не наважувався відкрито заявляти претензії. Навіть бунтівні ізгої впродовж другої половини княжіння Всеволода не наважувались вимагати столів. Лише половці, як і раніше, турбували набігами південноруське порубіжжя, але зусиллями Мономаха були розбиті і відігнані в глиб степів.

Вбивство половецького хана Ітлара у Переяславі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Відзначаючи успіхи політики об’єднання давньоруських земель і збереження загальноруської єдності, дослідники нерідко схильні приписувати заслуги в цьому не стільки Всеволоду Ярославичу, скільки його сину Володимиру. Безумовно, Мономах відіграв значну роль у стабілізації внутрішнього становища Русі цього часу, але й Всеволод виявився на рівні вимог, яким мав відповідати глава держави. Це був високоосвічений князь, котрий турбувався про розвиток культури і освіти. При ньому в Києві були зведені собори св. Петра, св. Михаїла у Видубицькому монастирі, завершено будівництво центрального храму Печерського монастиря, засновано Андріївський жіночий монастир, відомий більше під назвою Янчин, оскільки його першою ігуменею була дочка Всеволода Янка. За свідченням літопису В. Татищева, Янка, очевидно, не без участі батька, відкрила при цьому монастирі школу для молодих дівчат, у якій “обучала писанию, також ремеслам, пению, швению и иным полезным им занятиям”[186].

В останні роки життя Всеволод фактично не займався державними справами, переклавши ці турботи на князівську адміністрацію. Літописець з цього приводу зазначав, що Всеволод “нача любити смыслъ уных (молодих. — П.Т.), св?тъ творя с ними”. Нові радники великого князя дуже швидко почали зловживати своїм становищем (“начаша грабити, людей продаяти”), що викликало невдоволення серед киян. Але Всеволод уже не міг впливати на хід подій: “Сему не в?душу у бол?зн?хь своихъ”[187].

Соціальна криза 1092 — 1093 рр. поглибилась страшною засухою, яка спричинила голод і епідемії, а також новим наступом половців, гнаних на Русь, очевидно, тією ж засухою. 13 квітня 1093 р. Всеволод Ярославич помер. У цій складній ситуації, що загрожувала у будь-який момент вилитись у народне повстання, великокняжий стіл залишився вакантним. Його міг зайняти Володимир Мономах, який прибув до вмираючого у Києві батька, але він вирішив відмовитись на користь двоюрідного брата Святополка. Навряд чи це рішення було добровільним. На його прийняття, безсумнівно, вплинули київські бояри, які були невдоволені політикою Всеволода і не бажали бачити на великокняжому столі його сина. Володимир пішов у свій Чернігів, а до Києва запросили з Турова Святополка Ізяславича.

Але у цій складній і напруженій обстановці, що вимагала об’єднання сил всіх руських князівств для відпору половцям, Святополк не виявив себе вмілим державним діячем і полководцем. Уже перше зіткнення з половцями завершилося для нього поразкою. Свідчення літопису про пораду “мужей смысленных” звернутися за допомогою до Мономаха вказує на недооцінку Святополком істинних масштабів небезпеки, що нависла над Руссю. Більш реалістично оцінював ситуацію Мономах. Він не тільки привів до Києва чернігівську дружину, а й наказав виступити з Переяслава брату Ростиславу.

На раді князів у Видубицькому монастирі виявилось, що під їх знамена стало не так уже й багато сил. Мономах вважав, що з ними навряд чи можна розраховувати на серйозний успіх, і запропонував вступити у переговори з половцями. Святополк, що керувався не тверезим розрахунком, а емоціями, наполягав на поході. Після довгих суперечок об’єднані дружини “Ярославлих внуков” все-таки виступили проти половців, однак у битві під Треполем зазнали жорстокої поразки. Рятуючись від переслідування, Володимир і Ростислав кинулися до броду через Стугну, але Ростислава затягла стугнинська трясовина.

Поразка на Стугні не тільки поставила у критичне становище жителів ряду південноруських кріпостей, а й відкрила половцям шлях на Київ. У повторній битві на Желяні нашвидку зібрані дружини Святополка знову зазнали поразки. Великий князь із залишками війська втік до Києва. Не сподіваючись оволодіти столицею Русі, половці повернули на південь, де після дев’ятитижневої облоги взяли Торчеськ на річці Рось. Місто спалили, а його жителів забрали в полон.

Події 1093 р. з усією очевидністю показали, що для успішної боротьби з половцями необхідні об’єднані зусилля багатьох князівств. Згоди між князями, однак, не було. У той час як Мономах і Святополк намагались організувати оборону Русі, Олег Святославич вирішив скористатися ситуацією для зведення особистих і династичних рахунків. Він виступив із Тмутаракані на чолі половецьких полчищ на Чернігів. Після нетривалої облоги, в результаті якої було спалено передмістя і монастирі, Олег Святославич оволодів містом. Його союзники половці одержали право на пограбування Чернігівської землі.

Корисливі дії Олега, які призводили до незчисленних страждань руських людей, засуджувалися сучасниками. Дуже образно відображено цей час у “Слові о полку Ігоревім”: “Тогда при Олз? Гориславличи, с?яшется и растяшетъ усобицами, погибашеть жизнь Даждь-Божа внука, въ княжихъ крамолахъ в?ци челов?комъ скратишась. Тогда по Рускои земли р?тко ратаев? кикахуть, нъ часто врани граяхуть, трупиа себ? д?ляче”[188].

Оріентація Олега “Гориславича” на половців продовжувалась і після утвердження його на чернігівському столі. Всі спроби залучити його до спільної боротьби з половецькими ханами не приносили успіху. На запрошення прибути до Києва для обговорення заходів, пов’язаних з обороною Русі, чернігівський князь відповів відмовою. Вичерпавши всі мирні засоби, Святополк і Мономах вирішили застосувати силу. Вони виступили на Чернігів і вигнали звідти Олега Святославича. Він втік до Рязані й Мурома, звідки почав боротьбу з синами Мономаха. Розбивши в одному з боїв дружину князя Ростово-Суздальської землі Ізяслава Володимировича, він на короткий час “перея всю землю Муромскую и Ростовьскую и посажа по городамъ и дани нача брати”.

Осліпленого князя Василька везуть у Теребовль. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Настільки несподіване посилення чернігівського князя за рахунок волостей сина викликало роздратування Мономаха, і він наказав іншому сину Мстиславу виступити з новгородцями проти Олега. На річці Колокша Мстислав наздогнав відступаючі дружини Олега і завдав їм поразки. Перемога 20-літнього Мономаховича над Олегом Святославичем мала надзвичайно важливе політичне значення, оскільки давала можливість Святополку і Володимиру зібрати нарешті перший об’єднавчий з’їзд князів.

У листопаді 1097 р. князі Святополк, Володимир, Давид Ігорович, Василько Ростиславич, Давид і Олег Святославичі прибули до Любеча “настроение мира”. Знаменитий заклик любецького з’їзду — “почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору д?юще? А половци землю нашу несуть роздно, и ради суть оже межи нами рать”, — здається, дійшов до свідомості його учасників. Князі одноголосно вирішили: “Отсел? им?мься во едино серце и съблюд?мъ Рускую землю, каждо держить очьчину свою”. З’їзд розробив також заходи на випадок невиконання ким-небудь із князів цих рішень: “Аще отсел? кто на кого вьстанет, то на того будемь вси”[189].

Скупі літописні повідомлення не розкривають самого ходу роботи Любецького з’їзду, але вже наступні події показали, що серед його учасників були і серйозні суперечності. Нерівномірне розподілення волостей, за яким великокняжі володіння звузились до меж Київщини і Туровщини, а Давид Ігорович повинен був поділитися частиною Волині з галицькими Ростиславичами, безумовно, не могло не мати негативних наслідків.

Ініціатором нової усобиці на Русі виступив Давид Ігорович. Повідомивши великого київського князя, що проти нього з боку Мономаха і Василька Ростиславича нібито існує змова, Давид умовив Святополка розправитись з Теребовльським князем, якого запросили до Києва, схопили у палаці Святополка, відвезли до Звенигорода і осліпили.

Небачене до цього злодійство викликало сильний гнів Мономаха та інших князів. Мономаховичі і Святославичі вирішують позбавити Святополка київського столу. Зібравши військо, вони негайно виступили на Київ. Дослідники розцінюють активність Мономаха як спробу самому зайняти великокняжий стіл. Чи так було насправді, сказати важко. Якщо Мономах і мав такі наміри, то йому довелося незабаром від них відмовитися. Київське боярство підтримало Святополка, який уже збирався залишити столицю, а до Мономаха і Святославичі в відправили представницьке посольство на чолі з митрополитом Миколаєм і мачухою Володимира Анною з пропозицією миру. Святополка було врятовано від ізгойства. За умовами мирного договору між Володимиром і Святополком єдиним порушником любецьких рішень визнавався Давид Ігорович, якого врешті позбавили за це міста Володимира.

Таке рішення прийняв новий з’їзд князів, що зібрався під Києвом в Уветичах 14 серпня 1100 р. Він став, по суті, продовженням Любецького з’їзду. Аналогічними були і питання, що розглядалися. У центрі уваги, як і раніше, стояла проблема єдності. Рішення Уветицького з’їзду, що безпосередньо випливало з постанов Любецького, свідчило про перемогу на Русі об’єднавчих тенденцій, про стабілізацію її внутрішнього становища.

Покінчивши з міжкнязівськими чварами, Святополк разом з Володимиром Мономахом починає підготовку до наступу на половців. 1101 р. у Києві, на Золочі, вони скликають черговий з’їзд князів. Основним питанням на ньому була пропозиція половецьких ханів про мир. У тому самому році у задніпровському містечку Саків мир з половцями було укладено, проте він виявився нетривалим. Через два роки, об’єднавши сили семи князів, Святополк з Мономахом виступили на половців. У битві на річці Сутинь (Самара) об’єднані руські дружини здобули блискучу перемогу: 20 половецьких ханів було вбито, одного (хана Белдуя) захопили в полон і стратили. Князям дістались величезні табуни коней, багато різного добра і полонених. Мабуть, найважливішим результатом перемоги руських над половцями 1103 р. було те, що вона дала можливість вивести із Степу печенігів і торків і розселити їх вздовж південних рубежів Русі. У майбутньому вони стануть тим щитом, який першим буде брати на себе удари половців. Очевидно, після цієї перемоги була відновлена і Пороська оборонна лінія, прорвана половцями наприкінці XI ст.

Успішний похід 1103 р. започаткував цілу серію блискучих перемог руських дружин, в результаті яких правобережних половців було відкинуто далеко на південь і значно ослаблено. На черзі стало завдання активізації боротьби з лівобережними половцями, які проривали Посульський оборонний рубіж і здійснювали блискавичні набіги на Переяславське і Чернігівське князівства. 1107 р. під Лубнами руські полки, очолювані Мономахом і Святополком, завдали сильної поразки ордам Боняка і Шарукана. Половці запросили миру, хоча і після цього продовжували чинити напади на південносхідні кордони Русі. Це змусило Мономаха почати підготовку до нового походу в Степ, у якому мали взяти участь об’єднані сили багатьох князівств. Прибувши у 1111 р. до Києва на переговори з Святополком, Мономах несподівано для себе виявив, що київське боярство не підтримує ідею негайного походу проти половців. Старша дружина Святополка пропонувала перенести похід на пізніший час, щоб не відривати смердів од весняних робіт. Мономах звернувся до Святополка з такими словами: “Се дивно ми, брате, оже смердовъ жалуєте и ихъ коний, а сего не помышляюще, оже на весну начнеть смердъ тотъ орати лошадью тою, и при?хавъ Половчинъ ударить смерда стр?лою и поиметь лошадьку, и жону его и д?ти его, и гумно его зажжеть, то о с?мь чему не мыслите?”[190]. Промова Мономаха справила на Святополка таке сильне враження, що він не лише сам погоджується виступити в похід, а й наказує взяти в ньому участь Давиду Святославичу. Об’єднані сили руських князів підійшли до Дінця і двічі завдали сильної поразки половцям. За словами літопису, слава про ці перемоги дійшла “ко всимъ странамъ далнимъ, къ Грекомъ, и Угромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ, дондеже и до Рима пройде”[191].

Похід 1111 р. завершив наступальну боротьбу руських з половцями у першому десятилітті XII ст. Після поразок кінця XI ст. Русь знову зміцнила свої позиції на Півдні, відновила Посульську і Пороську оборонні лінії. Половецькі кочів’я, що наблизились до рубежів Русі, змушені були перебазуватися до глибинних районів Степу. Протягом наступних 20 років половці лише тричі будуть тривожити Русь і кожного разу зазнавати поразки.

У цьому, безперечно, заслуга антиполовецької боротьби 1103—1111 р., у якій брало участь багато давньоруських князівств. Очолювали її Святополк і Володимир Мономах, який уже багато років являвся фактично співправителем великого київського князя. Рішучий і послідовний прихильник сильної і єдиної Русі, Мономах зосередив у своїх руках майже половину її території. Його влада поширювалася на Переяславщину, Новгород, Смоленськ, обширну Ростовську землю, феодальне освоєння якої особливо активно проходило в XI — на початку XII ст. Тут поряд зі старими містами — Ростовом, Суздалем, Муромом, Рязанню, Ярославлем — виникли нові — Володимир-на-Клязьмі, Переяславль-Заліський. Переселенці з Київщини і Переяславщини на північному сході присвоювали південні назви не тільки населеним пунктам, а й річкам — Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж.

Енергійна діяльність Мономаха, спрямована на відбиття нападів половців, зміцнення єдності країни, визначила його високий авторитет — і не тільки в середовищі правлячого класу, а й простого люду, на плечі якого важким тягарем лягали міжкнязівські чвари І половецькі вторгнення.

Великий київський князь Святополк Ізяславич як державний діяч ближче стояв до Олега “Гориславича”, ніж до Мономаха. Він змушений був брати активну участь у боротьбі з половцями і навіть спонукав до цього своїх васалів, але робив це майже завжди під тиском переяславського князя. У внутрішніх справах також був малоініціативним. Єдине, в чому проявлялась його винахідливість, — це у визискуванні народу і накладанні нових податків. Сріблолюбивий і скупий, як характеризує його літопис В.М. Татищева, великий князь проводив політику посилення експлуатації, заохочення лихварства. Він скомпрометував себе хабарними зв’язками з київським купецтвом, на користь якого ввів соляний податок. Цим Святополк викликав сильне невдоволення не лише київських низів, а й феодальних верхів, які не бажали поступатися своїм керівним становищем. Проти Святополка і його адміністрації назрівало повстання, але 16 квітня 1113 р. великий князь помер.

Храм Спаса на Берестові. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.О. Харламова

Повстання у Києві почалося після того, як Володимир Мономах черговий раз відмовився від пропозицій київського боярства зайняти великокняжий стіл. Головний удар киян був спрямований проти воєводи Путяти, правої руки Святополка, а також лихварів, чия неупорядкована і безконтрольна діяльність переповнила чашу терпіння народу. На перших порах велика земельна знать своєю мовчазною згодою, по суті, сприяла повсталим, однак у розширенні руху, який міг загрожувати і її благополуччю, зацікавлена не була. До Мономаха терміново направляють іще одну делегацію з повторним запрошенням до Києва, і при цьому, побоюючись нової відмови, вказують Мономаху на можливе розширення народного повстання. “Поиди, княже, Киеву: аще ли не поидеши, то в?си яко много зла уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцьких, но и жиды грабити, и паки ти поидуть на ятровь твою и на бояры, и на монастыр?, и будеши отв?тъ им?лъ, княже, аже ти монастыр? разъграбять”[192].

Сказане свідчить про розгубленість феодальних верхів Києва, які боялися, що з ними трапиться те саме, що з Путятою і лихварями. Вони розраховували, що саме Мономах зуміє придушити цей рух — “да вшед, уставить крамолу, сущую в людьях”, і їх сподівання виявилися небезпідставними. “Народний обранець”, як нерідко зображують Мономаха, справді усмирив повсталих: “и въш?д утоли мятежъ и гълку в люд?х”.