Давньоруське місто

Вивченню давньоруського міста у вітчизняній історичній науці завжди приділялася велика увага. Поставлена ще в XVIII ст. В.М. Татищевим, М.В. Ломоносовим, Г.Ф. Міллером, М.М. Щербатовим, ця проблема була однією з центральних в дослідженнях XIX ст. (М.Ф. Берлинський, М.І. Костомаров, С.М. Соловйов, М.О. Максимович, В.О. Ключевський, М.С. Грушевський), а також у працях істориків XX ст. М.М. Покровського, С.В. Юшкова, М.М. Тихомирова, Б.Д. Грекова, Б.О. Рибакова, В.Т. Пашуто, В.Л. Яніна, П.П. Толочка та ін.

Постійним є інтерес до цієї теми і в археологів. Пояснюється він не тільки винятковим багатством археологічних матеріалів, що утримуються в міському культурному шарі, а й надзвичайно широким спектром проблем, які вони дозволяють вирішувати. Багаторічні широкомасштабні розкопки Києва, Новгорода, Чернігова, Старої Ладоги, Смоленська, Суздаля, Полоцька, Вишгорода, Білгорода, Ізборська, Любеча, Звенигорода, Мінська, Бреста, Гродно, інших давньоруських міст збагатили історичну науку якісно новими джерелами, дозволили відтворити яскраву картину їх історико-культурного і економічного розвитку.

Першопочатки найдавніших давньоруських міст відносяться до третьої чверті І тис. н.е. і збігаються в часі з процесами етнополітичної консолідації східнослов’янських племен. У літопису нова форма поселень дістала назву “град”. У розповіді Нестора про заснування Києва читаємо: “И створиша градъ во имя братья своего стар?йшаго”. Говорячи про уличів, він відзначав, що ті сиділи по Дніпру до моря “и суть грады ихъ и до сего дне”. Літопис не розкриває, що саме являли собою ці перші “гради”, але навряд чи можна сумніватися в тому, що вони були передусім адміністративно-політичними зосередженнями союзів племен, кріпостями в порубіжних районах, культовими центрами. Їх рештки виявлено в Києві, Чернігові, селі Зимно, поблизу міста Володимир-Волинський, в селі Пастирське на Черкащині, селі Бітиця на Сумщині, в Ізборську (Псковська область), Пскові і деяких інших пунктах. Типологічно вони близькі до моравських і польських “градів” VI — VIII ст.

Стародавній Київ. Макет

Визначення ранньосередньовічних східнослов’янських “градів” як племінних центрів, що набуло значного поширення в останні роки, досить умовне. Воно не розкриває їх соціальної суті. Тепер уже очевидно, що явище це характеризувало не первіснообщинну епоху в історії східних слов’ян, а перехідний етап їх суспільного розвитку, пов’язаний із народженням станових відносин. Свого часу П.М. Третьяков вжив щодо цих центрів термін “ембріон міста”[348]. Це визначення досить точно виявляє соціальний зміст поняття “гради” VI — VIII ст. У них була закладена можливість переростання у феодальні міста, хоча вона не завжди реалізувалася. Більшість їх так і не стала містами — їх спалили кочовики або ж залишили поселенці у зв’язку з іншими катаклізмами.

Існування “градів” третьої чверті І тис. н.е., що були найважливішими елементами суспільно-політичної організації східнослов’янського суспільства, історично обумовило виникнення і розвиток перших давньоруських міст. Пошук їх витоків у племінних “градах” так само виправданий, як і пошук першопочатків руської державності в племінних “княжіннях”, з яких літописець Нестор почав історію Русі.

Процеси політичної консолідації і соціально-економічного розвитку східнослов’янського суспільства, які визначились у третій чверті І тис. н.е., набули значного прискорення в кінці VII — IX ст. Саме в цей час у Середньому Подніпров’ї на базі племінних княжінь — полянського, сіверянського, древлянського — складалося державне об’єднання — Руська земля — на чолі з Києвом[349].

Аналіз писемних і археологічних джерел переконує, що раннє давньоруське місто становило собою найважливішу структуру державності, на перших порах, по суті, рівну їй.

Давньоруські літописи називають у IX — першій половині X ст. 16 міст: Київ, Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862) Ладога (862), Білоозеро (862), Муром (862), Ізборськ (862), Смоленськ (882), Любеч (882), Псков (903), Чернігів (907), Переяслав (907), Пересечен (922), Вишгород (945), Іскоростень (946). Очевидно, наведений список не вичерпує дійсної кількості ранніх руських міст. Г.Г. Литаврін, звернувши увагу на число руських послів (22), названих у договорі 944 р., які брали участь у поїздці Ольги до Константинополя, висловив припущення, що вони представляли інтереси 22 міських адміністративних центрів Русі[350].

Безперечно, склалися ці міста значно раніше, ніж з’явилася перша згадка в літопису. Більшість із них існувала вже в IX ст., а деякі, напевно, і в останніх десятиліттях VIII ст. Археологічні розкопки Києва, Чернігова, Ладоги, Пскова, Полоцька, Любеча, Ізборська виявили досить потужні культурні шари VII — IX ст. У деяких найдавніших літописних містах (Новгород, Смоленськ, Ростов) матеріали цих століть поки що не виявлені, але добре відомі ранньоміські поселення VIII — IX ст. поблизу від них: Рюрикове і Сарське городища, Гньоздово.

До найдавніших східнослов’янських міст слід, очевидно, віднести і Галич, хоча в літопису він і згаданий вперше у XII ст. Багаторічні розкопки Галича, проведені В.В. Ауліхом і його попередниками на Крилоській горі, виявили рештки значного поселення VIII — XI ст. П.О. Раппопорт вважав, що перші укріплення в Галичі з’явились уже в X ст.[351]

Уже йшлося про те, що літописні терміни “город” або “град” не завжди розкривають соціальний зміст конкретного населеного пункту. Це справді так. Але звідси не випливає, що літописці взагалі не вкладали в термін “город” соціального змісту, а мали на увазі лише наявність укріплень. Аналіз писемних повідомлень про найдавніші руські міста показує, що літописці бачили в них переважно центри державної влади, економічні і культурні осередки.

Досить пригадати, яким принципово важливим для літописця було питання про соціальний статус засновника міста Києва. Провівши дослідження, він показав, що Кий був не перевізником через Дніпро, а князем полян. Засноване ним місто, таким чином, являло собою не просто кріпость, а політичний центр княжіння. Оволодіння цим “градком” у 862 р. дало можливість, згідно з літописною версіею, Аскольду і Діру “влад?ти польскою (полянською. — П.Т.) землею”. Рюрик вокняжився в Новгороді, його легендарні брати відповідно — у Білоозері й Ізборську. Далі в літописній статті 882 р. говориться, що по смерті братів “прия власть Рюрикъ, и роздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Б?лоозеро”[352]. У 882 р. Олег оволодів Смоленськом і Любечем, в яких посадив своїх посадників, у Києві сів сам.

У цих літописних свідченнях простежується безпосередній зв’язок між давньоруською державністю і містами — як центрами її зосередження. “Русскыа грады” києво-візантійського договору 907 р. — крупні політичні і економічні центри Київської Русі, в яких зосереджувались органи державного управління, проживали представники вищих верств давньоруського суспільства, концентрувався і перерозподілявся додатковий продукт, розвивалась міжнародна торгівля.

Свідчення руських літописів про існування на Русі значної кількості міст уже в IX ст. підтверджується й арабськими джерелами. У творах IX — початку X ст. (ал Йакубі, Ібн Хордадбеха, Ібн ал Факіха, Ібн Русте, анонімного автора “Худуд ал Алам”, ал Істахрі, Ібн Хаукаля) постійно згадуються слов’янські міста. Крім загального зауваження про велику кількість міст у слов’ян і руських, дізнаємося з них і про конкретні міста Вабніт, Хордабе, Куйабу, Салау, Арсу. Свідчення ці надзвичайно цінні, оскільки є, по суті, сучасними процесам містоутворення і формування держави у східних слов’ян. Східні автори, життя яких було пов’язане з розвиненими міськими центрами арабського світу, добре розрізняли місто і кріпость, а тому їхні свідчення про наявність у слов’ян і русів міст не можуть піддаватися сумніву. Вони представляють раннє східнослов’янське місто як значний населений пункт, де живуть цар, його наближені, дружинна знать, жерці, купецтво. Його соціальний характер практично ідентичний тому, який відтворюється і за ранніми літописними даними.

Є достатньо підстав стверджувати, що головною містотворчою силою на початковому етапі руської історії була політична влада. Молода східнослов’янська знать, усвідомивши своє особливе становище в суспільстві, одразу розпочала будівництво для себе кріпостей-замків, які порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, в межах стін формувалась військова дружина, здатна протистояти зовнішній загрозі і реалізувати претензії правлячої верхівки на внутрішнє панування. Варяги, які познайомилися з Руссю у IX — X ст., назвали її “Гардаріки” — країною міст (замків).

Назви більшості давньоруських міст з’являються на сторінках літописів у другій половині XI — на початку XIII ст. Згідно з підрахунками М.М.Тихомирова, до другої половини XI ст. належать згадки про 50 нових центрів, до XII ст. — понад 130 і до перших десятиліть XIII ст. — про ще близько 50. Це приблизно три чверті усіх літописних міст[353].

Бурхливий розвиток міських форм життя був закономірним наслідком поглиблення процесів феодалізації всієї країни. На заключному етапі раннього феодалізму (друга половина XI — початок XII ст.) нові міста виникали переважно в центральних районах Русі. Це — Бужськ, Дорогобуж, Новгород, Святополч, Дубен, Острог, Пінськ, Сновськ, Теребовль, Треполь, Воїнь, Черторийськ і деякі інші. У другій половині XI — на початку XIII ст. активні процеси містоутворення спостерігаються в західних землях Південної Русі — Волинській і Галицькій. Будувалися вони переважно на західних рубежах князівств, що зумовлювалося потребами окреслення і стабілізації державного кордону Русі.

Відзначаючи загальний ріст чисельності давньоруських міст другої половини XI — початку XIII ст., слід зважити й на те, що це лише один із показників динаміки містоутворення. Інший полягав у бурхливому зростанні і розвитку старих міст, які в XII ст. набули зовсім нової якості.

Становлення міських форм життя на Русі не відбувалося за єдиною соціологічною схемою. Процеси ці багатолінійні і різноспрямовані. Умовно можна виділити три основних шляхи містоутворення: торговельно-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Відбувалися вони приблизно в один і той самий час, але зумовлювалися різними умовами розвитку і відіграли неоднакову роль у соціально-економічній історії давньоруського міста. Перший шлях виявився фактично тупиковим, оскільки обумовлювався не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми причинами. Торговельно-ремісничі центри прийшли до занепаду і припинили своє існування в кінці X — на початку XI ст. у зв’язку з припиненням функціонування трансєвропейської торговельно-економічної спільності. Общинно-феодальний і державний шляхи утворення міст становили природну еволюцію нових соціальних форм життя, які виникли із потреб розвитку самого східнослов’янського суспільства.

З часів М.М. Тихомирова побутує думка, що напередодні монголо-татарської навали на Русі налічувалось понад 300 міст. Підставою для такого висновку стали літописні повідомлення. Пізніше, з накопиченням даних археологічного вивчення давньоруських городищ, стало очевидним, що більшість таких центрів містами в соціально-економічному значенні цього слова не були. За нашими підрахунками справжніх міст на Русі XII — XIII ст. було близько 100[354].

За розмірами, а отже, і за кількістю населення давньоруські міста XII — XIII ст. можна поділити на чотири групи. До першої слід віднести найбільші центри, площа яких наближалась або перевищувала 100 гектарів: Київ (360 — 380), Чернігів (250), Новгород (150), Переяслав (150), Галич (250), Володимир-Волинський (близько 80), Полоцьк (80), Смоленськ (70), Суздаль (близько 70), Володимир-на-Клязьмі (200), Василев (130), Вишгород (близько 80), Білгород (100).

Другу групу становили міста, площа яких дорівнювала 10 — 50 гектарам: Новгород-Сіверський (30), Остерський Городець (30), Любеч (10), Перемишль (10), Звенигород (16), Луцьк (10), Вітебськ (11), Псков (15), Ладога (16), Переяслав-Заліський (30), Білоозеро (30), Рязань (53), Переяслав-Рязанський (30).

Третя група — це міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 гектарів; до четвертої належали дрібні містечка площею від 1 до 2,5 гектара.

Дані, які є сьогодні в розпорядженні дослідників, дозволяють зробити висновок, що загальна кількість міського населення Русі в XII — XIII ст. становила 510 — 520 тисяч чоловік. У крупних містах проживало від 10 до 50 тисяч чоловік, у середніх — 3 — 5, у малих — 1 — 2 тисячі чоловік[355]. Загалом це наближається до тієї кількості населення, яке мешкало в містах Західної Європи. Лондон в XI ст. налічував 30 тисяч чоловік, Гамбург, Гданськ та інші торговельні міста XII — XIII ст. мали приблизно по 20 тисяч жителів.

Упродовж тривалої еволюції визначились основні соціально-топографічні закономірності розвитку давньоруських міст. Незалежно від давньої родоплемінної чи общинної поселенської основи, на базі якої виникали найдавніші міста, головним елементом їхнього росту і розвитку була кріпость. Спорудження цитаделі приводило до концентрації населення під її стінами, а отже — і до неминучого руйнування старої поселенської структури. Феодальна природа міста обумовила його соціально-топографічну двочастинність: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувались органи влади і управління, ніби протистояв величезному передмістю — посаду, населеному переважно демократичними верствами населення. Ряд великих міст мав окольні міста, які посідали в містобудівному і соціальному планах проміжне становище між дитинцем і посадом.

Така соціально-топографічна модель давньоруського міста, народжена на ранніх етапах розвитку східнослов’янської державності, лишалась універсальною упродовж століть. З кінця XII — на початку XIII ст. передмістя-посади ділилися на дрібніші адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. Найкраще вони відомі у містах Північної і Північно-Східної Русі, але мали місце і в містах Південної.

Давньоруські міста різнилися як соціально-економічною основою свого розвитку, так і формами міського устрою. Їх типологічна різноманітність обумовлювалася багатьма факторами, серед яких: природно-географічні і господарські умови, нерівномірність феодалізації країни, зовнішні впливи, особливості політичного устрою, місце того чи іншого міста в державній ієрархічній структурі.

Більшість міст основою свого економічного розвитку мали сільськогосподарське виробництво, ремесло і торгівлю. Але співвідношення цих галузей у містах було різним. Вивчення таких міст Південної Русі, як Білгород, Торчеськ, Треполь, Чучин, Полоний, Колодяжин, Плісненськ, Ізяслав та інших, показало, що вони як центри світського і церковного землеволодіння розвивалися переважно на сільськогосподарській основі. Їхня виробнича база повністю або значною мірою знаходилася за межами міста. Ремесло в них відігравало другорядну роль і обслуговувало насамперед провідну галузь господарства.

Такі аграрно-феодальні міста відомі в усіх давньоруських землях, але найбільше їх було у лісостеповому поясі, що мав родючі землі і порівняно високу густоту населення. Не випадково більшість давньоруських міст виникала в районах інтенсивного розвитку землеробства.

У XII — XIII ст. економічний розвиток міст визначався переважно процесами природно-географічного поділу праці. Нерідко регіон, багатий на тільки йому притаманний вид сировини, визначав виробничу специфіку міст. Овруч виробляв і постачав у різні райони Русі шиферні прясла, натільні хрестики, іконки, великі партії шиферних плит для культового і цивільного монументального зодчества. Городеськ був насамперед значним центром чорної металургії на півдні Русі, Галич і Стара Руса — організатори виробництва кухонної солі. Навіть найбільші — столичні — міста Русі і ті мали певну виробничу специфіку: у Новгороді переважного розвитку набули галузі ремесла, пов’язані з господарською діяльністю; у Києві досить високого рівня досягло склоробство, керамічне і ювелірне виробництва; у містах Північно-Східної і Західної Русі — Володимирі-на-Клязьмі, Суздалі, Галичі та інших неабиякою популярністю користувалися вироби майстрів по каменю, які працювали на місцевій сировині.

Господарську специфіку давньоруських міст визначала і торгівля. Багато міст, що лежали на важливих внутрішніх і міжнародних торгових магістралях, росли і розвивалися переважно за рахунок торгівлі. До них належали Вітачев, Канів, Олешшя, Василев, Туров, Воїнь на півдні Русі; Дорогочин, Берестя, Друцьк і Новогрудок на заході; Ладога, Новий Торг, Коломна, Устюг на півночі і північному сході.

Давньоруські міста різнилися не лише економічною основою розвитку, а й формами міського устрою. Переважна більшість їх перебувала в залежності від князів і феодалів. Із великих міст лише деякі — Новгород, Псков, Полоцьк — мали відносно розвинене самоуправління, яке, проте, ґрунтувалося не на комунальних формах, а на боярсько-феодальних. Місцева земельна знать не тільки не ліквідувала інститут князівської влади, а й не могла без нього обходитися.

Залізна сокира. X — XI ст. Село Табаївка на Чернігівщині

Більшість давньоруських міст мали статус державних. Це насамперед міста, що виникали на окраїнах Київської держави, виконували функції опорних пунктів на території підвладних Русі іншомовних народів, вирішували завдання оборони країни від іноземних вторгнень або ж служили перевалочними центрами міжнародної торгівлі: Ладога, Білоозеро, Юр’їв, Корсунь, Канів, Торчеськ, Берестя, Олешшя, Дорогочин, Перемишль, Тмутаракань, міста галицького пониззя.

Аналогічний статус мали і всі князівські міста, доля яких перебувала в руках державних властей. В умовах нестабільної політичної обстановки, яка постійно мінялася, князі не тільки не могли надовго закріпити за своїм родом те чи інше місто на правах спадкового володіння, а й обґрунтувати своє власне право на його стіл. Всі вони перебували фактично на становищі тимчасових володарів, державних чиновників, обов’язком яких було управління містом і його волостю.

Писемні джерела дають підстави виділити ще одну категорію давньоруських міст — церковних. До таких належали Полоний і Синелець на півдні Русі, Гороховець — на північному сході.

Соціальний склад міського населення був досить строкатим, що взагалі характерно для середньовіччя. Як правило, воно поділялося на дві основні категорії — міську аристократію і міські низи.

До першої належали князі і бояри, князівська адміністрація, багате купецтво, заможні ремісники, вище духовенство. В центрі міст їм належали просторі садиби з житловими хоромами, господарськими приміщеннями, будинками дворових людей і челяді. Князівські двори, особливо в столичних містах, мали кам’яні палаци, оздоблені фресками, різним каменем, майоліковою керамікою. Їх рештки виявлено в Києві, Чернігові, деяких інших містах.

У руках князівсько-боярської верхівки міст зосереджувалися великі багатства. Про їх розміри свідчать коштовні скарби, знайдені на території боярських і князівських осель багатьох давньоруських центрів. У Києві виявлено близько 60-ти скарбів, переважну більшість з них — в аристократичній частині міста.

Скарби складалися звичайно із золотих і срібних прикрас — гривен, колтів, браслетів, намиста, сережок, перснів, різноманітних підвісок, монет, в деяких з них знайдено князівські діадеми і барми. Усі вироби відзначаються художньою досконалістю. Розміри скарбів були різними — від десятків до кількох сотень предметів.

Великі давньоруські міста, як правило, мали по кілька монастирів, значну кількість храмів з численним кліром. У Києві в X — XIII ст. було 10 монастирів, серед них найбільший на Русі — Києво-Печерський, у Галичі — п’ять, Чернігові — три, Переяславі — два, Володимирі-Волинському і Новгороді-Сіверському — по одному.

До другої категорії міського населення належали ремісники, дрібні торговці, челядь. Більша частина цього люду в X — XI ст. залежала від своїх хазяїв, проживала на їхніх садибах. У XII — XIII ст. в містах різко зростає кількість особисто вільного населення, місцем проживання якого стають посади.

Значну частину міського населення на Русі становили робітники, зайняті в сфері сільськогосподарського виробництва. У малих містах їх питома вага була визначальною, у великих — досить помітною. Аналіз писемних і археологічних джерел показує, що безпосередній зв’язок з сільським господарством мали практично всі міські населені пункти.

Загалом давньоруські міста становили собою складні соціально-економічні, політичні і культурні центри. Упродовж усієї своєї історії вони мали тісний зв’язок з сільськогосподарським виробництвом, яке забезпечувало їх поступальний розвиток, були осередками ремесла і торгівлі, державної влади і управління. Напередодні монголо-татарської навали найбільші давньоруські міста досягли високого європейського рівня розвитку, але цей поступальний процес був насильно зупинений.