Торгівля

Важливою галуззю економічного розвитку Київської Русі була торгівля. Свого часу у вітчизняній історіографії побутувала певна переоцінка торговельного фактора. В.Й. Ключевський, С.М. Середонін і ряд інших істориків висунули положення про те, що східнослов’янські міста виникли переважно завдяки торгівлі зі Сходом[363]. Історики-норманісти стверджували пріоритет скандинавів у заснуванні міст на Русі — їх заходом уздовж Дніпровського басейну виникали укріплені табори, які швидко стали центрами обмінної торгівлі[364].

Торгівля скрізь на ранніх стадіях — не причина господарського розвитку, а його наслідок, результат появи певної кількості товарної продукції таких галузей, як землеробство і ремесло. Київська Русь уже на початку своєї історії набула відносно високого рівня розвитку, що дозволило їй зайняти помітне становище у системі міжнародних торговельних зв’язків.

Головними контрагентами міжнародної торгівлі Русі VIII — X ст. були країни Арабського Сходу, Хозарія, Волзька Булгарія, а також Візантія. Автори IX — X ст. (Ібн Хаукаль, Ібн Хордадбех, ал Істархі, ал Масуді) засвідчують не тільки участь руських купців у східній торгівлі, а й наводять дані про характер цієї торгівлі, про шляхи, що зв’язували Русь з іншими народами і країнами, про товари, що брали участь в обігу.

Арабський географ першої половини IX ст. Ібн Хордадбех писав: “Якщо говорити про купців ар-Рус, то це один із різновидів слов’ян. Вони вивозять заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найвіддаленіших окраїн країни слов’ян до Румійського моря... Якщо вони відправляються по Танаїсу — річці слов’ян, то проїжджають повз Халімдж, місто хозар... Іноді вони везуть свої товари від Джурджана до Багдада на верблюдах”[365].

Ібн Хаукаль у “Книзі шляхів” відзначає, що більшу частину товарів перевозили купці (арабські) із країни русів і булгар (волзьких), а також із Куяби (Києва). Свідчення того, що Русь мала торговельні зв’язки не тільки з периферією арабського світу, а й з глибинними районами, знаходимо у Масуді. Він пише, що країна хозар не виробляє нічого, що вивозилося б на південь, крім риб’ячого клею, оскільки мед і віск, які Персія отримує від Хозарії, привозять туди із Русі, Булгар і Києва[366].

Міжнародні торговельні шляхи Київської Русі

В результаті торгівлі зі Сходом крім різних предметів розкоші і прянощів на Русі з’явилась велика кількість срібла, переважно монетного. Дослідники вже неодноразово відзначали, що для народів Русі найдавнішими монетами були арабські дірхеми, які співвідносились з гривнами, ногатами і кунами.

У межах Київської Русі було дві зони стійких контактів з арабським світом. Це басейн Дніпра і Волго-Окське межиріччя. Саме тут виявлено переважну більшість відомих у східноєвропейському регіоні арабських монет. Концентрація їх у міських центрах особливо значна — в Києві знайдено понад 11 тисяч монет. Склад монетного карбування показує, що зони відрізнялися певною спрямованістю своїх контактів. На ранньому етапі у Дніпровський регіон потрапляло більше монет східних дворів, у той час як на Волгу йшло срібло західних. Пізніше тенденція ця зберігалася, хоч і стала менш виявленою.

Перші дослідники арабських монет визначали найдавніший час їх проникнення на східнослов’янські землі — VIII ст. В.Л. Янін вважає, що це сталося у 70 — 80-х роках VIII ст., причому потреба в східних монетах виникла не в окремих районах Східної Європи, а на всій території розселення східних слов’ян[367]. Аналіз монетного срібла, виявленого в Києві і Середньому Подніпров’ї, дає підстави поширити час торговельних контактів Русі з Арабським Сходом на всю другу половину VIII ст.[368]

Златник Володимира Святославича (лицевий і зворотний бік)

Період інтенсивних зв’язків Русі з країнами Арабського Сходу вкладається в рамки середини VIII — середини X ст. Після цього різко припиняється надходження дірхемів на Русь, що пояснюється зміною історичної ситуації на Сході. Приходить до занепаду і втрачає своє торговельне значення Хозарія. Волзькі походи Святослава привели до того, що Хозарія перестала відігравати роль стримуючого щита і в степові простори Східної Європи переселились орди тюрків-кочовиків. Вони й перерізали шляхи Русі на Схід.

Торговельні зв’язки Русі з країнами Середньої Азії, Іраном, Кавказом відновилися в XI ст. і продовжувались аж до монголо-татарської навали. В XI — XII ст. функціонували два основних шляхи, якими міста Південної Русі здійснювали торгівлю зі Сходом. Перший ішов із Києва і Чернігова по Дінцю — Дону і далі на Нижню Волгу. Другий вів через кримські і східночорноморські міста до портів Малої Азії, насамперед до Трапезунда. Ірано-арабський купець XII ст. абу Хамід ал Гарнаті писав про свої мандри Східною Європою і зазначав, що він відвідав землю слов’ян і побував в одному руському місті під назвою “Медінат ас-сакаліба” (Слов’янське місто). Більшість вчених вважає, що це Київ. Тут ал Гарнаті зустрів купця із Багдада.

Упродовж кількох століть успішно функціонував торговий шлях Київ — Булгар. Відомий він з часів Джейхані (близько 900 р.), ґрунтовно описаний ал Ідрісі в 1154 р. у його знаменитій книзі “Насолода мандруючих довколо світу”. Дві сусідні країни мали потребу в продукції одна одної. В.М. Татищев, використавши якесь невідоме нам джерело, відзначав, що в часи Володимира Святославича булгарським купцям дозволялося вільно торгувати в містах по Волзі і Оці, а руські купці користувалися аналогічними привілеями на території Булгарії. “И дал им (Володимир булгарським купцям. — П.Т.) во все грады печати, дабы они везде и всем вольно торговали, а руские купцы с печатьми от наместников в Болгары с торгом ездили без опасения”[369].

Про участь Русі в торгівлі з Булгаром повідомляють східні автори Ібн Русте, Ібн Фадлан та ін. Археологія підтверджує ці писемні свідчення. Культурні шари міст Волзької Булгарії утримують речі руської роботи, а міст Київської Русі — вироби, що походили з Булгарії. У двосторонніх торговельних операціях більше, ніж ремісничими виробами, торгували продуктами сільського господарства, виробами промислів. Помітне місце посідала також торгівля рабами, їх продавали у Хорезм і країни Арабського халіфату.

Особливо тісними були контакт порубіжних земель. Міста Північно-Східної Русі постійно відвідували булгарські купці. Згідно з договором 1229 р., укладеним князем Юрієм Всеволодовичем, вони мали право вільної торгівлі. “Купцам ездить в обе стороны невозбранно и пошлину платить по уставу каждого града безобидно”[370].

Шлях Київ — Булгар становив фактично частину великої трансєвропейської торговельної системи шляхів. Із Булгара вони йшли на Балтику, Каспій і Арабський Схід, із Києва — до чорноморських, балтійських і західноєвропейських ринків. Таким чином, Київська Русь і Волзька Булгарія виступали природними посередниками між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. Для арабів Булгар був воротами у світ східних слов’ян, фіно-угрів, балтів і скандинавів. Аналогічну роль виконував Київ у торгівлі Русі і країн Західної Європи з Арабським Сходом.

У східній торгівлі Русі вагомою була роль Тмутараканського князівства, шлях до якого — через Керченський півострів і Корчев — добре знали руські купці. У візантійських і східних джерелах згадується в районі Керчі місто Русійа (XII ст.), яке, можливо, було одним із перевалочних пунктів на східному торговельному шляху. Є дані, що руські купці досягали Ірану і навіть Єгипту[371].

Про торговельні зв’язки Русі із Середньою Азією, Іраном і Близьким Сходом свідчать речі, виявлені розкопками у Києві і Новгороді (розписна кераміка), Смоленську (посуд з арабськими написами), Новогрудку (фаянсова кераміка, скло).

З другої половини IX до початку XIII ст. головним напрямом зовнішньоторговельних зв’язків Київської Русі був південний, де основним партнером виступала Візантія. Свідчення тому — широке коло писемних і археологічних джерел. На ранньому етапі мирні економічні контакти двох країн не раз затьмарювались військовими конфліктами. Походи руських князів на Візантію зумовлювалися намаганням Русі досягти рівноправного становища у торгівлі з економічно сильнішим партнером. Договори і угоди 860, 907, 911, 971, 988 та інших років, незважаючи на різний ступінь їх вигідності для Русі, загалом засвідчують високий рівень організації її торговельних відносин з Візантією. У наступні століття практика укладання договорів, очевидно, не мала продовження, але регулярні торговельні зв’язки двох країн не припинялися. У літописах постійно зустрічаються свідчення про “Грецький” торговельний шлях і заходи щодо його охорони.

У суперництві з Візантією Київська Русь відстояла своє право на гирло Дунаю, Дністра і Дніпра, де на землях слов’ян-подунайців знаходилось місто Києвець, а на Дніпрі виникла підвладна Києву руська гавань Олешшя. Торгові судна із Дністра морем і далі по Дніпру ходили до Києва.

Торговельні зносини Русі з Візантією базувалися переважно на обміні товарів. Із Візантії везли шовкові і парчеві тканини, килими, багатий одяг, прикраси, посуд, вино, оливкове масло, дорогі предмети побуту, що їх охоче купувала давньоруська знать. Розраховувалась Русь за ці товари рабами, медом, воском і, особливо, хутрами. Про надзвичайну популярність руського хутра у Константинополі свідчить такий факт. Вигнаний латинянами афінський митрополит просив Нікейського імператора Федора Ласкаря: “Якщо ти мені ще пришлеш і [шкірку] білого зайця, які Русь поставляє у Велике місто [Константинополь], то надаси мені велику допомогу, оскільки лікарі говорять, що вона чудово зігріває”[372].

Природно, що у торгівлі Русі і Візантії за принципом “товар на товар” монети останньої практично не випадали із сфери внутрішнього обігу. Ймовірно, що якісь товари руські купці збували за гроші, але вони знову поверталися візантійцям за придбані у них товари, наприклад, за багаті тканини.

Вивчення М.В. Фехнер тканин, знайдених у 1903 р. на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, показало, що вони походять із шовкоткацьких майстерень Візантії й Ірану. Відомо, що князь Данило Галицький носив кожух з грецького оловіра (шовкова, ткана золотом матерія), а чоботи, пошиті із “хза зеленого” — грецького сап’яну[373]. Русь купувала у Візантії різні прянощі, ювелірні і скляні вироби, ікони. Києво-Печерський ігумен Варлаам заповідав Феодосію свій скарб, придбаний у Константинополі. “Я же бе купил в Константине граде иконы и иное, еже на потребу”[374].

Показником регулярності торговельних зв’язків Русі з Візантією є червоноглиняні амфори і корчаги. Особливо багато їх виявлено в Києві та інших південноруських містах, але відомі вони по всій Русі. Упродовж X —XIII ст. вони надходили з наростаючою інтенсивністю. Розкопки виявляють їх не лише в багатих комплексах, а й у рядових, що засвідчує, по-перше, масове побутове використання цього імпортного посуду, по-друге, його відносну доступність. Чи доставляли амфорну тару спеціально для реалізації її на внутрішньому ринку, чи продавали її тільки з вином або олією, сказати важко.

Амфори потрапляли на Русь як із Візантії, так і з її кримських колоній, де, за повідомленням Ібн ал Асіра, руські купці проживали колоніями. Так, довідавшись про результат битви на Калці (1223), знатні руські купці і багаті люди із Судака на кораблях втекли до Малої Азії. Про участь руських купців у торгівлі з Судаком говорить і Рубрук. Писемні повідомлення підтверджуються археологічними матеріалами. Руські речі — хрести-енколпіони, кіотні хрести, шиферні прясла — виявлені розкопками в Херсонесі і Судаку.

Русь торгувала і з кавказьким світом. Про це свідчать літописні повідомлення про “Залозний” шлях (проходив із Києва на Тамань і Північний Кавказ), а також знахідки мідних і бронзових хрестів-енколпіонів руського виробництва в Керчі, на Тамані і Північному Кавказі[375].

Активно торгувала Київська Русь і з країнами Центральної і Західної Європи. Уже в кінці IX — на початку X ст., очевидно, функціонував торговельний шлях Київ — Галич — Прага — Регенсбург. У Раффельштетенському уставі 903 — 906 рр. згадуються руські купці на Верхньому Дунаї. Іспанський єврей Ібрагім Ібн Єкуб (966) писав, що в “найзначніше із торговельних міст” — Прагу приходять з товарами із Кракова руси і слов’яни. Писемні джерела зафіксували стійкі торговельні зв’язки Русі з Німеччиною. У жалуваній грамоті кельнського архієпископа Райнальда вестфальському місту Медебах (1165) говориться про торгівлю з Руссю[376]. У Кельні були відомі купці із Києва і Володимира. Німецький дослідник Б. Відера вважав, що до Німеччини із Русі поступали ювелірні вироби і хутра. Особливо добре знали в Німеччині руські соболі. Якийсь Маврикій повертався із Русі в Регенсбург з дарованими на монастирський храм св. Якова і Гертруди хутром і іншими цінностями на суму 100 марок. Регенсбурзький купець Гартвік, що проживав у Києві, подарував у 1178 р. монастирю св. Еммерама в Регенсбурзі 18 фунтів срібла. У грамоті герцога Австрії і Штирії Леопольда, виданій регенсбурзьким купцям у Відні 1192 р., серед інших купців-руцаріїв, які торгували з Руссю, названий якийсь Отто із Києва[377]. Джерела доносять й інші свідчення, що вказують на активну торгівлю Русі з Німеччиною. Вони підтверджуються археологічними матеріалами: порівняно часто знаходять в шарах давньоруських міст бронзові водолеї, виготовлені у Лотарингії і Північній Німеччині, різьблені навершя, металеві тарілі, скляні речі.

Срібна гривна київського типу. XI — XII ст.

Широковідомим був шлях, який зв’язував торговельні центри Південної Прибалтики — Старигард, Любек, Волін, Штеттін — з давньоруськими містами Новгородом і Києвом. Адам Бременський говорить про важливий торговельний шлях із Ольденбурга (Старигарда) і Хайтхабу через Юмну (Волін) в Острогард (Новгород), а далі по Дніпру до Києва.

У Польщу і західнослов’янське Помор’я вели два шляхи: сухопутний (Київ — Луцьк — Володимир — Люблін) і водяний (Дніпро — Прип’ять — Західний Буг).

Польський хроніст Галл Анонім (початок XII ст.) писав, що Польща “віддалена від проторених доріг паломників, і знайома вона лише небагатьом, які йдуть на Русь заради торгівлі”[378]. Польща вивозила із Русі сіль. Згідно з привілеєм 1176 р. Казимира Справедливого, монастирю в Сулейові дарувалося право на щорічне одержання 13 возів солі від сандомирської митниці, коли вона надходила з Русі. Привілей 1264 р. Болеслава Стидливого купцям Поланца, які їздили на Русь з тканинами, свинцем та іншими товарами, дає певне уявлення про те, чим торгували на Русі польські купці.

Постійні торговельні зв’язки Русь підтримувала і з сусідньою Угорщиною. Одним із центрів русько-угорської торгівлі був Естергом. У жалуваній грамоті короля Імре (1196—1204), що підтверджувала старовинний привілей Естергомському монастирю на збирання мита, на першому місці названо купців із Русі. У “Діяннях угрів” придворний нотарій короля Бели III відзначає, що угорцям на Русі дісталися “численні хутра ласки і соболя”. Із Угорщини на Русь довозилася мідь.

Візантійська корчага. XI — XII ст. Київ

Писемні джерела засвідчують торговельні зв’язки Русі з Англією. У “Житії Фоми Бекета” Уільяма Фітц-Стівена ідеться про те, що руси поставляють на англійські ринки хутра білок і соболів. У ряді випадків хутра в Англії називались за найменуванням тієї місцевості чи міста, звідки надходили. Так, у XII ст. були відомі хутра “clesmes”, або “klosem”, які надходили із району Клязьми, “smoling”, “smoleyn-werk”, “Smolenskischewerk”, що довозились із Смоленська. У казначейських згортках (Pipe Rolls) кінця XII ст. говориться про якогось Ісаака “із Русі”, а в творах англійського єврея рабина Мошеса Ханнесі (1170 — 1215) згадується рабин Ісаак, що прибув із Чернігова і знав живу руську мову[379].

В одній із версій про Бову-королевича (початок XIII ст.), де йдеться про торгівлю англійського міста Скутгемптона, згадуються купці із Русі. “Купці прибувають із Апулії і Русі, привозячи їх великий товар”[380].

Крім англійських у торгівлі з Руссю брали участь також ірландські купці, які мали в Києві свій храм св. Марії.

Торгівля Русі з країнами Скандинавії знайшла відображення в сагах. Особливий інтерес у цьому плані становить ісландська сага про багатого селянина Гескулда, що жив у X ст. У Норвегії він зустрівся з купцем у руській шапці. Останній представився як Гіллі, при цьому додав, що більшість краще розуміють його ім’я, коли чують і прізвисько — Русен. Далі сага розповідає, що Гескулд торгував у Гіллі-Русена рабиню. Тут, напевно, ми маємо справу з одним із купців, які спеціалізувалися на торгівлі з Руссю. “Руська шапка” згадується також у сазі про мудрого Ньяла. її подарував датський король Харальд Синьозубий (940 — 985) ісландському купцю Гуннару в Хайтхабу. Г.Янкун вважав, що цей факт свідчить про торговельні зв’язки Хайтхабу з Руссю[381].

У сазі про Магнуса Доброго розповідається, як Сігват часто перепитував купців, що їздили в Хольмгард, про долю сина Олава Святого Магнуса, який виховувався і жив тривалий час на Русі[382]. Значний інтерес становить свідчення саги про Олава Святого, в якому йдеться про Гудлейка Гардарікського. “Він був родом із Агдіра (Південна Норвегія. — П.Т.). Він багато їздив і був багатим купцем. Він їздив у торгових справах у різні країни і часто бував на сході в Гардаріці, через що його і прозвали Гудлейк Гардарікський”.

Руські товари потрапляли на європейські ринки не тільки завдяки скандинавським купцям. Активну участь у торгівлі з країнами Балтійського і Північного морів брали і руські купці. Один із переконливих аргументів на користь цього — любекський дубовий барельєф середини XV ст., на якому зображено руського купця в характерному одязі із шкіркою соболя у лівій руці. На барельєфі, очевидно, зображено життєві реалії, що складалися впродовж тривалого часу, у тому числі і давньоруського, коли торгівля Русі з балтійськими містами здійснювалася на договірній основі. Про це, напевно, свідчить послання саксонського герцога Генріха Лева, що заснував німецький Любек. Він надіслав “послів у міста і північні держави — Данію, Швецію, Норвегію і Русь, — пропонуючи їм мир, щоб вони мали вільний проїзд до його міста Любека”. Фрідріх І жалуваною грамотою Любеку звільняв руських купців від мита.

Цікавими є свідчення про русько-скандинавську торгівлю в Новгородському літопису. Так, під 1132 р. повідомляється про шторм, який завдав великих збитків новгородським купцям, що припливли із-за моря. “Идуце из замория съ Роть, потопи лоди 7, и сами истопиша и товар, а друзии вылезоша, нъ нази”[383]. Через десять років на купців напала шведська флотилія — “на гость, иже из заморья шли в 3 лодьях”, — але цей піратський напад вдалось відбити[384]. Під 1188 р. у літопису вміщено повідомлення про ще одне порушення Швецією мирних торговельних відносин з Руссю — Новгородом. Новгородських купців варяги заточили в поруби.

Здавна Русь підтримувала торговельні зв’язки з Данією. Датські мореходи, згідно з Адамом Бременським, добре знали шлях “до Остро гарда руського, столицею якого є Київ”, куди можна допливти за один місяць. Під 1190 р. літопис повідомляє про благополучне повернення новгородських купців із Данії (“из Дона”). У 1134 р. новгородських купців у Данії кинули до тюрми — “рубоша новгородц? за моремъ въ Дони”[385].

Є свідчення про торгівлю Русі з Францією, куди надходили передусім хутра. В багатьох творах французької художньої літератури XI — ХІІІ ст. говориться про соболині хутра (sabelin, sebelin, sable) і одяг з них, які довозились із Русі. Торгівля з такою далекою країною була зв’язана з великими труднощами і не випадково вираз “іти в Русь” став синонімом погибельного походу. Про торговельні зв’язки Русі і Франції свідчать знахідки лімозьких емалей у давньоруських містах — Суздалі, Новгороді, Ростові, на давньоруських поселеннях в районі дніпровських порогів, а також невелика кількість французьких монет.

Русь імпортувала із країн Центральної і Західної Європи предмети озброєння, зокрема мечі, деякі типи дорогого посуду, вовняні тканини. Як показали розкопки Новгорода, основна кількість тканин XII ст. надходила із сукноробних центрів Англії, пізніше значного поширення набули тканини із Фландрії[386].

Крім цього, Русь була зацікавлена в тому, щоб із Західної Європи надходили цінні метали, зокрема срібло. Вивозили його у вигляді монет і злитків. В.М. Потін вважає, що більша частина західноєвропейського (з Німеччини, Англії, Данії) монетного срібла надходила на Русь, у тому числі і до Києва, через Новгород. Очевидно, досить значні надходження західноєвропейського срібла здійснювались і за допомогою південного торговельного шляху: Регенсбург — Прага — Київ. Один із доказів цього: київська срібна гривна за своєю вагою практично відповідала вазі одної із найпоширеніших грошових одиниць Центральної Європи — кельнської (або сілезької) марки. Не випадково на нашій території найбільше знайдено монет саме кельнського карбування.

Якась частина срібла надходила на Русь також із Чехії і Угорщини. Посередньо на це вказує літописна стаття 969 р. “Повісті минулих літ”. Святослав, заявивши про свій намір переселитися до Переяславця на Дунаї, мотивував це тим, що “ту вся благая сходятся: отъ Грекъ злато, паволоки, вина, и овощеве разноличныя, изъ Чехъ же, изъ Угорь сребро и комони”[387]. Прямим свідченням є знахідки угорських монет на Русі.

Основні закономірності, що обумовлювали розвиток зовнішньої торгівлі Київської Русі, діяли і всередині країни. Зростання виробництва продуктів сільського господарства і ремесла супроводжувалось формуванням системи внутрішніх ринкових зв’язків, спершу в межах порівняно невеликих волостей, а потім і більш значних територій — земель. Регулювались ці відносини міськими ринками. Тітмар Мерзебурзький говорить про наявність у Києві восьми торжищ, руські літописи називають два — Бабин торжок на Горі і Торговище на Подолі. Великою популярністю користувався новгородський торг на Торговій стороні.

Характерним для ринків руського міста, починаючи з XII ст., було спорудження на них або в безпосередній близькості храмів. Це викликано було тим, що згідно з уставом князя Володимира саме до відання церкви переходили еталони торговельних мір, а також мито за користування ними. Остаточна редакція уставу Володимира, як вважає Я.М. Щапов, склалась на рубежі XII — XIII ст. у Києві або на одній із єпископських кафедр Південної Русі. В ній вперше з’явилася спеціальна стаття про мірила, відсутня в попередніх протографах[388]. Тут мова може йти про юридичне закріплення практики, що склалася в руському місті щодо служби мір і вагів значно раніше.

Є всі підстави вважати, що місцем знаходження мір і вагів була церква св.Богородиці Пирогоші, споруджена на київському Торговищі в 1136 р.

Ця важлива функція зберігалася за нею аж до пізнього середньовіччя. Аналогічним було значення храмів П’ятниці у Чернігові, Параскеви-П’ятниці в Новгороді. У Смоленську, судячи з договору 1229 р. з Ригою, міри і ваги зберігались у єпископському кафедральному соборі.

Корчага з бурштином. XIII ст. Київ

Одну із основних статей внутрішньої торгівлі становила продукція сільського господарства і промислів. Незважаючи на тісний зв’язок руських міст із сільськогосподарським виробництвом, в них проживала значна кількість людей, які не входили до структури феодальних господарств і могли придбати ці продукти тільки на міському ринку. На київських ринках, судячи із повідомлень “Патерика”, продавалося багато різних продуктів харчування, зокрема і хліб.

Особливим попитом продукція землеробства користувалась у містах Північної Русі. Місцеве сільське господарство, яке періодично страждало від неурожаїв, не могло забезпечити достатню кількість товарної продукції, необхідної для нормального життя міських центрів. Літописні свідчення і дані берестяних грамот вказують на постійну потребу Новгорода в привізному хлібі. На ранньофеодальному етапі головним, а може, і єдиним експортером хліба на північ Русі був Київ. В одній із берестяних грамот ідеться про дешевий київський хліб. У період феодальної роздробленості привіз хліба у Новгород здійснювався також із Північно-Східної Русі.

У свою чергу, Новгород був найбільшим експортером продукції промислів — меду, воску, хутра. Традиційний зв’язок південноруських міст (торгівля хлібом) з північноруськими містами (торгівля названими товарами) зберігався і в пізньосередньовічний час. Новгородські купці були в Києві не тільки частими, а й постійними гостями; мали свій торговий двір з церквою св. Михаїла, так званою Новгородською божницею.

Сельджуцька монета Рума Сулеймана 1200 — 1203 рр. (лицевий і зворотний бік). Київ

З подібною продукцією виходили на київський ринок купці міст північнозахідних земель Русі, зокрема Турова. Можливо, з діяльністю купців Туровської землі слід пов’язувати появу в Києві ще однієї церкви поблизу подільського Торговища — Турової божниці. Розташований на важливій магістралі, яка зв’язувала дніпровський водний шлях з басейном Західного Бугу і Німану, Туров, безперечно, став одним із крупних торговельних центрів Київської Русі.

Як торгівля пушниною була пріоритетом купців Новгородської землі, так і в торгівлі сіллю спеціалізувалося галицьке купецтво. Пояснюється це тим, що із всієї величезної території Русі лише Галицька земля мала значні поклади солі. Звідси вона надходила в усі кінці Русі. Шлях, яким ходили каравани з сіллю, в літопису іменується Соляним.

Вивчення матеріалів археологічних розкопок багатьох міських центрів Русі показує, що між ними існував обмін ремісничою продукцією. Потоки були зустрічними, але перевага лишалася за найбільшими ремісничо-торговельними центрами. Із Києва в інші міста і землі Русі надходили хрести-енколпіони, емалі, вироби в техніці скані, скло, полив’яна кераміка, зброя. Овруч і його найближча округа поставляли в інші міста шиферні прясла, плити для будівництва храмів і палаців. Городськ являв собою крупний центр товарного заліза.

Входження Київської Русі до системи європейських економічних зв’язків зумовило досить ранню появу руського купецтва. Згадують про нього арабські і візантійські писемні джерела, підтвердженням цього служать скарби монет VIII — X ст., виявлення поховань представників купецтва в некрополях давньоруських міст, їх садиб.

У середньовіччя, при постійній небезпеці грабунків, єдино можливою формою торгівлі була колективна, караванна. Купці в цих умовах були одночасно і воїнами, що оберігали свої товари. Озброєність іноземних купців породжувала в місцях торгівлі серйозні ексцеси. Не випадково руським купцям у Константинополі заборонялося носіння зброї відповідними статтями договорів. Найнебезпечніші ділянки торговельних шляхів охоронялися державою. У літопису неодноразово відзначені випадки виходу руських дружин в район Канева для охорони “гречників” і “залозників”.

Важливим елементом міжнародної торгівлі Русі були торгові колонії — місця перебування купців і зберігання товарів. Із русько-візантійських договорів чітко видно, що вже в X ст. руські купці мали свій торговий двір у Константинополі біля церкви св. Мамонта. Тут вони проживали тривалий час. Після прийняття Руссю християнства в Константинополі виник руський квартал (емболос). Золоті ворота нерідко називались Руськими тому, що через них у місто регулярно проходили руські купці[389].

Аналогічні торгові двори, судячи з повідомлення арабського автора Ібн ал Асіра, мали руські купці в містах Криму. Археологічні рештки одного із них виявлені в портовій частині стародавнього Судака.

Руський торговий дім у Вісбі на Готланді вперше згадується у договорі 1262 — 1263 рр. Новгорода з Готським берегом, Любеком і німецькими містами, але, напевно, існував там здавна. Про це свідчить така стаття договору: “А Новгородцьмъ въ становищи на Гацкомъ березе бес пакости, въ старый мир”[390]. Подвір’я руських купців з кам’яною церквою виявлено також у Сігтуні. У Ризі після 1212 р. з’явилося подвір’я полоцьких купців з церквою св. Миколая.

Процес заснування торгових дворів був двостороннім: одночасно з появою руських дворів у містах інших країн виникали іноземні у Русі. У Києві відомо урочище Козари, яке, очевидно, вказує на існування тут уже в ЇХ — X ст. торгової слободи хозарських купців. Початкове перебування скандинавських купців відзначено в районі пізнішого Печерського монастиря, де відома “Варязька” печера. Не викликає сумніву існування в Києві торгового подвір’я або району візантійських купців. У XII — ХІІІ ст. в ньому були створені колонії німецьких, а також ірландських купців.

У Новгороді другої половини XI ст. джерела згадують торговий двір скандинавських купців з церквою св. Олафа. У 1217 р. в одній із варязьких церков “изгоре товар весь варязьскый бещисла”[391]. Свій торговий двір мали в Новгороді німецькі купці.

Договір 1229 р., укладений від імені смоленського князя Мстислава Давидовича між Смоленськом, Полоцьком і Вітебськом, з одного боку, і Ригою, Вісбі і Орденом — з другого, дає підстави вважати заснування в цих руських містах торгових дворів німецьких купців.

Торгові ряди “латинських купців” відомі в Галичі, про що свідчить назва одних кріпосних воріт — Німецькі, а також у Володимирі-Волинському, де німецькі купці входили до числа місцевих бюргерів. Відомий випадок, коли багатий німецький купець Марколот давав обід на честь волинського князя Василька[392].

Цікаві дані збереглися про життя німецького купецького подвір’я з церквою св. Петра у Новгороді. Купці мали право використовувати храм як складське приміщення. Купці і їх товариші зобов’язані були кожної суботи переобліковувати всі товари і ставити на них свої торгові клейма. У церкві св. Петра зберігалася скриня з привілеями і пергаменними документами, грошима і церковною ризницею. Тут же зберігались і фунтові ваги з клятвено вивіреними гирями. Руські не мали права входу до церкви. У разі від’їзду німецьких купців і пасторів на батьківщину ключі від церкви передавалися вищим ієрархам руської церкви в Новгороді — один архієпископу, інший — ігумену Юр’ївського монастиря. Подібні порядки були в готландському дворі з церквою св. Олафа в Новгороді[393].

Аналогічною була структура руських купецьких дворів у Константинополі, Сігтуні, Вісбі, Любеку, Ревелі та інших містах.

На ранньофеодальному етапі міжнародна торгівля була централізованою і велась державою. Не сталося принципових змін у соціальній її структурі і в період феодальної роздробленості. Відміни полягали в тому, що тепер на зміну одному місту, яке централізувало зовнішню торгівлю всієї величезної країни, прийшло кілька. На півдні і південному заході Русі — Київ, Чернігів, Галич; на північному сході — Володимир-на-Клязьмі; на півночі і північному заході — Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Разом вони вирішували ті завдання, які раніше вважались компетенцією одного Києва.

Специфіка міжнародної торгівлі створювала умови для консолідації заможного купецтва і організації гостинних корпорацій. Вони утворювалися за принципом спеціалізації у торгівлі з певними країнами або ж у збуті конкретних видів товарів. Корпорації першого типу репрезентували київські об’єднання “гречників” і “залозників”. Прикладом корпорації другого типу було знамените “Іваньське” братство в Новгороді, яке об’єднувало купців, що торгували воском. Корпорацію очолював староста, вона мала свій храм св. Іоанна Предтечі в Опоках (Торгова сторона) і уставну грамоту[394].

У духівниці Климента Новгородця другої половини XIII ст. згадується “купецьке сто”. Напевно, купецьке об’єднання, що монополізувало торгівлю сіллю, існувало у Галичі.

Отримуючи значні прибутки від торгівлі, стан заможного руського купецтва концентрував у своїх руках великі суми грошей. Їх вкладали у торговий обіг, позичали під проценти. Купці ставали і лихварями. Що стосується дрібних і середніх торговців, то стверджувати їх повну станову відособленість від класу виробників, напевно, не можна. У більшості своїй вони торгували на міських ринках продукцією власного виробництва.

Як бачимо, давньоруські міста були значними центрами внутрішньої і міжнародної торгівлі. Вона не посідала провідного місця в системі господарства, проте її роль була значною. Торгівля виконувала важливу посередницьку функцію. Вона розривала економічну замкнутість земель, справляла помітний вплив на економічний розвиток всієї країни.