Глава 6 Ольвія у 331 р. — середині І ст. до н. е.

Головними подіями, що визначили хронологічні межі цього етапу, стали згадана облога Зопіріона й навала на Ольвію близько 48 р. до н. е. полчищ гетських племен під проводом Буребісти. Після останньої події поліс на деякий час припинив своє існування, а територія міста та поселень практично повністю обезлюдніла.

Після облоги Зопіріона Ольвія переживала короткочасну кризу, а потім бурхливий розвиток економіки аж до середини III ст. до н. е. Приблизно від середини III ст. до н. е. спостерігається поступовий занепад. У середині II ст. до н. е. Ольвія тимчасово, можливо, залежала від скіфів. Нарешті у кінці II ст. до н. е. поліс опинився у залежності від царя Понтійського царства Мітридата VI Євпатора. У 60-ті роки І ст. до н. е. Ольвія, як і інші північнопричорноморські поліси звільнилася від його влади.

Місто Зопіріону взяти не вдалося. Сліди пожеж цього часу виявлено при розкопках Західної брами міста, а також північних фортечних мурів Нижнього міста. Більше того, на зворотному шляху загін Зопіріона знищили скіфи [Justin., XIII, 2, 16][780].

Щоб відстояти своє місто, ольвіополітам довелося вдатися до низки заходів, які уможливили наступний, найбільший за всю історію Ольвії, економічний розквіт. Для успішної боротьби із Зопіріоном необхідно було не тільки збільшити військо, а й ліквідувати найболючіші протиріччя: було звільнено рабів, надано права громадянства іноземцям, скасовано або зменшено борги [Macrob., Sat., І, 33; IOSPE, І², 25—31]. Таким чином вдалося зняти соціальне напруження. В цьому процесі важливу роль відіграв ольвіополіт Каллінік, син Евксена, на честь якого одразу після облоги (330— 325 рр.) було видано почесний декрет. Є припущення, що під час облоги в Ольвії стався політичний переворот, унаслідок якого до влади прийшли демократи на чолі з Каллініком[781]. Це було перемогою демократичного ладу в суспільстві.

Новій владі довелося насамперед зайнятися розв’язанням економічних проблем, зокрема фінансовою реформою. Так, було внесено зміни в грошовий обіг для зміцнення полісної монетної системи — ольвіополіти почали карбувати «борисфени», мідні монети «згідно з розрахунком»[782]. Таким чином, кількість карбованої мідної монети мала співвідноситися з масою золота та срібла, що були на цей час в обігу на ринку Ольвії.

Заслугою Каллініка були й інші дії. Так, він упорядкував роздачу робіт підрядникам і, можливо, цим збільшив доходи поліса. Та чи не найважливішим його діянням було залагодження соціальних конфліктів за допомогою скасування боргів та відміни оподаткування громадян, яке існувало до цього часу.

За свої дії Каллінік здобув шану та був удостоєний значної нагороди — йому було поставлено статую, а грошова нагорода склала 1000 золотих (8,5 кг металу). Така велика нагорода свідчить не тільки про особливі заслуги цього громадського діяча, а й про достатні можливості поліса. Про це свідчить і той факт, що на початку останньої чверті IV ст. до н. е. на ознаменування перемоги над Зопіріоном ольвіополіти здійснили невелику емісію золотих статерів дуже високої якості[783].

У цей час неспокійною була ситуація на Понті — там діяли морські розбійники, котрі захопили священний острів Ахілла — Левку, святиню не тільки ольвіополітів, а й усього еллінського світу. Ольвіополіти повинні були не тільки захистити острів, а й підтвердити своє володіння, керуючись «заповідями батьків». Громадянин, який здійснив цю операцію, був нагороджений — на знак пошани йому було поставлено статую і пізніше поховано за рахунок поліса [IOSPE, Р, 325].

Після облоги Зопіріона дещо змінилася зовнішня політика Ольвії, з'явилася потреба переглянути міжнародні зв'язки поліса. Зокрема, це виявилося у відносинах з метрополією Ольвії — Мілетом[784]. Так, безпосередньо після облоги (близько 329—328 рр.) було поновлено договір між Мілетом та Ольвією про ісополітію, який існував ще в V ст. до н. е.[785] й за яким громадяни обох полісів мали рівні права як у метрополії, так і в колонії — відправляти культи в одних святилищах, ателії (звільнення від податків, державних повинностей тощо), займати державні посади, проедрії (займати почесні місця), брати участь у змаганнях, розглядати справи у судах. І хоча ініціатива появи цього документа, найімовірніше, належала Мілету[786], проте й ситуація в Ольвії, пов'язана з облогою Зопіріона та змінами у політичному устрої унаслідок утвердження влади демократів у полісі теж зіграла свою роль[787].

У цей же час, можливо, відбувався воєнний конфлікт між, Ольвією та Херсонесом. Як уже згадувалося, у першій половині IV ст. до н. е. на п-ові Тарханкут ольвіополітами було побудовано невелику фортецю — Панське І. Ця фортеця загинула у великій пожежі близько середини або у третій чверті IV ст. до н. е. Напевно, це вказує на сутички між двома полісами, бо Херсонес у цей час активно поширює свою владу на аграрні території Північно-Західного Криму. Але вже в останній чверті IV ст. до н. е. ці стосунки між обома полісами знову налагоджуються[788].

В цілому слід відзначити, що після бурхливих подій тридцятих років IV ст. до н. е. військова й політична, як зовнішня, так і внутрішня, ситуації в полісі стабілізуються. Зокрема, значною мірою сформувалася й система державного устрою Ольвійського поліса.

В означений час Ольвія щодо свого політичного устрою була демократичною республікою земельних власників, органи управління якої розподілялися на законодавчі та виконавчі[789]. Вищу законодавчу владу мали Народні збори, «Народ» і Рада. Від їхнього імені видавалися державні постанови. Народні збори складалися з повноправних громадян поліса, якими, проте, не були жінки, діти, іноземці та раби. Рада складалася з найповажніших мешканців Ольвії.

До сфери діяльності Народних зборів входили найважливіші для поліса питання зовнішньої політики, оборони, взаємовідносин із навколишніми племенами, від імені цього органу видавалися закони про грошовий обіг, торгівлю, надавалися різні привілеї іноземцям — проксенії, ателії, почесні декрети на пошану тих, що мали особливі заслуги перед містом.

Дещо інші функції мала Рада — її члени попередньо обговорювали питання, що вносилися на розгляд Народних зборів, контролювали роботу виконавчих органів — різних колегій, які відповідали за ту чи ту галузь життя держави. До сфери діяльності Ради входили й деякі інші питання, зокрема, перевірка якостей кандидатів на найважливіші посади в полісі.

Виконавча влада перебувала в руках окремих магістратів (колегій або окремих осіб), яких обирали відкритим голосуванням Народні збори, звичайно, на один рік. Колегіями керувала вища колегія архонтів. До її компетенції входило скликання Народних зборів у екстремальних випадках, контроль за фінансами, в тому числі за карбуванням монет.

Діяльність інших магістратів була більш спеціалізованою. Військовими справами відала колегія стратегів з шести чоловік; колегії агораномів і астиномів (їхні обов'язки часто бували аналогічними) виконували певною мірою поліцейські функції — вони стежили за порядком на ринках, особливо на агорі, за точністю міри та ваги, якістю товарів, комунальним міським господарством, водопостачанням та каналізацією, станом будівель, доріг та вулиць, гавані, контролювали й ремісницькі майстерні, зокрема керамічне виробництво й клеймування посуду[790].

До складу виконавчих магістратур входили секретарі, гімнасіарх, глашатай.

Істотну роль відігравав і суд. Він містився в спеціальному будинку — дикастерії, займався різноманітними громадськими та кримінальними справами, мав право на різні санкції — штрафи, вигнання, конфіскацію майна тощо.

Одразу ж після відсічі ворожим військам в Ольвійській державі спостерігається надзвичайне піднесення в усіх сферах економічного життя. Досягає найбільших розмірів і територія міста, забудовуються схили терасної частини Ольвії. Проводяться перебудови в межах цілих районів[791].

Максимально за всю історію поліса розширюється сільська округа — відновлюється життя на старих поселеннях, виникають нові, збільшується щільність освоєння хори, з'являється нова категорія садиб — великі окремо розташовані колективні садиби[792]. Поява нової категорії садиб пов'язана з розвитком землеволодіння і землекористування, подальшим процесом концентрації земель в руках великих землевласників і відповідно посиленням майнової поляризації населення. Якщо раніше це були лише індивідуальні садиби з невеликою кількістю мешканців, то у колективних могло мешкати до 12 сімей. Тобто, значно ширшими стали можливості обробки землі. Так, 12 сімей робітників, які жили в одній садибі, могли обробити не менш як 200 га, якщо виходити з того, що в сім'ї з 8—10 чоловік було по 3—4 робітники і що кожний з робітників обробляв близько 5—6 га за рік[793]. Обидва типи землекористування — селища і садиби — на ольвійській хорі досягли найвищого розвитку у першій половині III ст. до н. е.

Таким чином, можна констатувати деякі зміни в системі землекористування поліса. Невеликі сільські громади, перебуваючи на землях поліса, підпорядковувались йому. Є припущення, що сільські поселення належали нерівноправним вільним особам, а сільські індивідуальні садиби — громадянам[794]. Таке твердження здається не досить переконливим — жителі сільських поселень могли бути і вільними власниками ділянок та будинків на сільській території, і орендарями. Тим більше, що дослідники відзначають вищий життєвий рівень мешканців селищ, ніж мешканців садиб[795]. Садиби могли належати багатим громадянам Ольвії, а управління роботами на них могло здійснюватись через управителів, як це було заведено у великих господарствах Греції [Peut., Per., XVI].

Інтенсифікація землеробства і ущільнення заселеності хори призвели до того, що в цілому у полісі в період розквіту могло вироблятись не менш як 30000—55000 т зерна. Однак і внутрішні потреби поліса були значні — вони становили не менш як 24000— 30000 т (для жителів сільської округи й міста), тобто практично Ольвія навіть у період розквіту виробляла майже тільки те зерно, яке потрібно було їй самій для відтворення сільського господарства і харчування населення. Надлишок хліба для продажу був можливий лише в особливо врожайні роки[796].

Значні зміни відбуваються в елліністичний час у сфері ремісничої діяльності: розширюється обсяг продукції та посилюється її товарність, оновлюється номенклатура й технологія виробів. Ці явища охопили практично всі основні галузі ремесла — будівельну справу, металургію, керамічне виробництво тощо.

Серед ремісничих господарств, вірогідно, переважали дрібні та середні. Про великі ергастерії хоча б таких масштабів, які були на Боспорі, даних в Ольвії немає, як і про існування суто полісних майстерень. Можна припустити, що під контролем поліса перебувала певна доля металургійних майстерень, зокрема бронзо ливарних, частина яких займалася карбуванням грошей.

Судячи з розкопок, приватні майстерні були невеликими за розміром і розташовувалися у будинках ремісників. Невеликими були й майстерні, які розміщувалися на теменосі[797] й належали до храмових володінь.

На жаль, ми майже не маємо конкретних даних про організацію та соціальний характер ремісництва в Ольвії. Лише в одному написі II ст. до н. е. йдеться про майстерні [IOSPE, І², 34], але контекст документа не дає можливості якось їх характеризувати.

Зростання товарності виробництва й збільшення ролі товарно-грошових відносин в економіці та житті суспільства виявилися, зокрема, в розширенні обсягів торгівлі, як внутрішньої, так і зовнішньої. В цей час тривають торговельні зв'язки з Афінами та іншими центрами метрополії (Фасос, Хіос), активізується обмін з античними містами Припонтійського регіону. Починається переорієнтація в основних напрямах торгівлі й спостерігається вихід на ринок нових контрагентів. Так, Синопа, Родос та інші центри поступово витісняють з північнопонтійського ринку традиційних партнерів — Фасос, Менду, Хіос, Гераклею, Візантій.

Однак поряд з розвитком торгівлі з античними містами слід зазначити скорочення масштабів обмінних відносин з негрецьким світом, хоча торгові шляхи поширюються далеко на схід, у район Нижньої Волги, де відомі знахідки ольвійських монет[798].

Активізація торгівлі з античними державами спричиняє посилення полісного нагляду за інститутами торгівлі й торговими операціями. Зокрема, колегія агораномів була збільшена до трьох чоловік (у IV ст. до н. е. цей магістрат обмежувався однією людиною[799]) клейма цієї колегії ставилися на мірних посудинах, можливо, і на гирях[800]. Найімовірніше, в цей час функціонували й колегії астиномів. У зв'язку із зростанням обсягів торгівлі на агорі перебудовуються і розширюються торгові ряди, в місті функціонують, принаймні, два ринки. Розширюється обмін з населенням хори — як натуральний, так і з використанням грошей[801].

В Ольвії відбувається прискорений розвиток грошової системи, базою якої стає золотий стандарт. На початку етапу випускалися золоті, срібні, мідні монети із схожими зображеннями — голова Деметри (аверс), орел над дельфіном (реверс)[802]. У середині III ст. до н. е. грошове господарство Ольвії ґрунтується на сріблі та золоті і має значний обсяг грошової маси. Найпоширенішою монетою в ольвійському полісі стають «борисфени» — обо ли з зображенням річкового бородатого божества Борисфена (аверс), зброї, слова О?ВЮ і монограм — скорочення імен ольвійських магістратів (реверс). Борисфени мали різну вагу — 10—11 г та 5—6 г. Їх карбування тривало близько 90 років[803]. Вони були, очевидно, основним засобом платежу, бо і поза межами ольвійського поліса борисфени відомі в багатьох містах Причорномор'я[804].

Отже, в цілому розвиток продуктивних сил Ольвії до середини III ст. до н. е. йшов по висхідній, що дало змогу нагромадити серйозний економічний потенціал. Це був час найвищого за всю історію поліса економічного розвитку.

Про соціальний склад населення ольвійського поліса початку еллінізму можна дізнатися з деяких наративних джерел. Так, у свідченні Макробія згадані три основні категорії — громадяни (серед яких певну роль відігравав прошарок аристократів), ксени (які здобули громадянство), раби (відпущені на волю). Крім них, як і в інших античних полісах, тут, безперечно, існували різні проміжні верстви — напіввільне населення, зокрема згадувані у пізніших документах ойкети (домашні раби), можливо, і мікселліни [IOSPE, І², 32]. У складі ольвійського населення був значний прошарок торговців, серед яких немалу роль відігравали іноземці з правами проксенів — вони за постановою Ради і Народних зборів ставали повноправними громадянами ольвійського поліса і захищали в ньому інтереси співвітчизників. Проксени відігравали роль посередників між своєю батьківщиною та містом, яке надавало їм привілеї.

Рис. 63. Західні ворота Ольвії в нижньому місті, кінець IV—III ст. до н. е.

В общині чимало людей займалися збиранням податків і мита, розподілом робіт [IOSPE, І², 25—31], контролем над карбуванням монет, торговельними операціями та ін. Усі вони були безпосередніми представниками поліса. Всеосяжний контроль над більшістю галузей господарського життя вказує на певну тенденцію до державної монополії.

Бурхливий розвиток Ольвії спиняється приблизно в середині III ст. до н. е., коли унаслідок варварської, можливо, галатської навали[805], припиняє своє існування більшість поселень сільської округи Ольвії. Життя жевріло тільки на лівому березі Бузького лиману[806]. Такий стан триває до середини II ст. до н. е., коли велика хора Ольвії остаточно припиняє своє існування і криза охоплює практично всі сторони суспільного й економічного життя Ольвії.

Про тяжке становище міста в цей час свідчить декрет на честь одного з найбагатших громадян Ольвії Протогена [IOSPE, І², 32], найімовірніший час появи якого — остання чверть — кінець III ст. до н. е.[807]. Судячи з декрету, Ольвія платила данину не тільки Сайтафарну — цареві якогось об'єднання племен (можливо, саїв), а й багатьом іншим, яких в декреті названо скіпетроносіями. Ольвія перебуває весь час під загрозою нашестя войовничих племен, зокрема галатів і скірів, які уклали союз і зібрали великі сили для зимового походу на Ольвію. Судячи з декрету, галати і скіри були зайшлими племенами. Про це свідчить страх перед ними у місцевих варварських племен — фісаматів, скіфів і савдоратів, які, побоюючись жорстокості галатів, шукали укріпленого місця. Становище Ольвії ускладнювалось і зрадою прикордонних мікселлінів та рабів, що були союзниками в якійсь попередній війні. Крім того, в середині III ст. до н. е. ускладнюються відносини поміж понтійськими полісами. Це знайшло відображення і в ольвійській політиці — близько 260 р. до н. е. Ольвія була втягнута у війну із колись дружнім полісом Істрією і Каллатісом на боці Візантію, який намагався контролювати гавань у Томах, де мали свої інтереси названі центри[808].

Ця військово-політична та економічна криза, очевидно, починаючи з двадцятих років III ст. до н. е., дещо ослабла, і Ольвія знову, після 30-річної перерви, карбує срібло протягом майже півстоліття[809]. Крім цього, поліс намагався подолати кризовий економічний стан, вживаючи низку заходів, зокрема, вдавався до позик у багатих громадян Ольвії та інших полісів — таких як Протоген або херсонесит Аполлоній та ін. [IOSPE, І², 32; НО, 28, 123; IOSPE, І², 240], жорсткого контролю держави над кредитними та торговельними операціями, певного протекціонізму в зовнішній торгівлі, розширення державної монополії на торгівлю хлібом і, мабуть, вином.

Особлива увага приділялася постачанню полісу хліба. Так, було запроваджено ситонію (спеціальні закупки хліба) і ситометрію (контроль за справедливим його розподілом). Зерно закуповували у багатих громадян, таких, як Протоген [IOSPE, І², 32]. Цим займалися спеціальні магістрати — колегія ситонів закуповувала хліб і продавала його за помірними цінами [НО, 72][810]. Інші адміністративні особи — ситометри — стежили за розподілом рівних порцій хліба окремим громадянам. Такі функції виконував, зокрема, член колегії Сіми Анфестерій[811]. Таким чином, держава не тільки досягла більш або менш справедливого розподілу основного продукту харчування між громадянами, а й монополізувала право на цей розподіл.

Для боротьби із зовнішньою небезпекою ольвіополіти упорядковують флот і, мабуть, сухопутні сили, що було доручено Анфестерію[812]. Різке скорочення обсягу продукції сільськогосподарської галузі, як видно, зумовлює досить активний розвиток ремесла і торгівлі.

Для будівництва характерні численні перебудови споруд, звичайно при зниженні якості планування, кладок, конструкцій, декору, хоча нові будинки не зводяться. Починаючи з середини II ст. до н. е. у місті відбувається поступове занедбання деяких периферійних районів, з'являються пустки[813]. Гинуть не тільки житлові будинки, а й громадські споруди — торгові ряди, гімнасій та ін. Є думка, що у другій половині II ст. до н. е. на теменосі Аполлона Дельфінія взагалі руйнують храми і головний олтар[814].

Водночас на фоні занепаду міського життя, зокрема, благоустрою помітні зростання з середини III ст. до н. е. обсягів ремісничого виробництва і застосування нових прийомів. Одна з характерних рис ремесел цього часу — місцеве виготовлення виробів, що задовольняли культурні потреби ольвіополітів, більшість яких раніше привозили з метрополії. Це розписна кераміка, теракоти, культові предмети, мистецькі вироби та ін. Певне піднесення переживає металургія, особливо обробка кольорових металів. Потреби в зростанні обсягу виробництва спричинилися до деяких прогресивних змін у технології виготовлення виробів. Ширше використовується дешева сировина — свинець, низькопробне срібло, бронза, в якій знижується відсоток олова через збільшення вмісту свинцю.

Значні зміни сталися й у керамічному виробництві. Значно розширюються його масштаби. Посуду місцевого виробництва стає набагато більше, ніж раніше, форми його урізноманітнюються. Застосовується лапоподібне покриття поверхні посуду — не зовсім вдала спроба імітації аттичного лаку, що поступається перед ним за якістю. З'являється сюжетний та орнаментальний розпис із застосуванням акварельних фарб, має місце наслідування рельєфної орнаментації техніки «мегарських чаш».

Рис. 64. Загальний вигляд житлового кварталу III—II ст. до н. е. в нижньому місті Ольвії.

Хоча обсяги % внутрішньої торгівлі в цей час дещо зменшуються — про це можна судити хоча б із скорочення площі торгових рядів на агорі, але ведеться досить значна зовнішня торгівля. З другої половини III ст. до н. е. дедалі більшої економічної ваги в античному світі набувають центри Південного та Східного Середземномор'я, такі, як Делос, Пергам, Олександрія та ін. Це призводить до зміни орієнтації щодо контрагентів у торгівлі Ольвії. Через Родос Ольвія могла одержувати єгипетський хліб у неврожайні роки. Крім того Родос широко торгував своїм вином і був посередником у торгівлі островів Кніду, Косу, Паросу. У II ст. до н. е. відзначається розквіт відносин з Пергамом і Делосом. Щодо материкової Греції, то, крім Афін, тут помітна досить активна діяльність Коринфа. Треба сказати, що коринфські товари (кераміка, теракоти) практично весь час надходили в Ольвію, але в невеликій кількості. З Аттики надходить розписна кераміка, зокрема пеліки, прикрашені геометричним та рослинним орнаментом, що є виконаний рідкою глиною, білою та золотою фарбами, різьбленням. Одне з перших місць у зовнішній торгівлі займають у цей час внутріпонтійські зв'язки, де лідером є Синопа.

Однак відносини з варварськими племенами Північного Причорномор'я скоротилися до мінімуму.

Слід також відзначити, що торгівля перебувала під захистом держави. Зокрема для другої половини III—II ст. до н. е. відомо не менш як півтора десятки проксеній та почесних декретів, виданих на честь мешканців різних полісів — Родоса, Херсонеса, Смірни — за заслуги перед ольвійським полісом [НО, 17, 34].

Поряд з цим в економіці відбувалися досить сильні інфляційні процеси. Так, активно зростала ціна на хліб, що дуже яскраво видно в декреті Протогена. Навіть при продажу ним зерна на пільгових умовах ціна між двома голодними періодами (роками?) при жерцях Геродорі та Плейстарху підвищилась у два-три рази. Держава намагалася збалансувати напруження у фінансах та економіці за допомогою запровадження упорядкованих курсів монет, граничних цін.

Відбувалися певні зміни й у номенклатурі імпортованих товарів — дещо скоротилося ввезення кераміки, очевидно, одночасно з розширенням місцевого виробництва, але залишився на попередньому рівні, а, можливо й зріс імпорт вина та олії. Враховуючи свідчення Полібія, що зерно не тільки вивозилося з Понту, а й ввозилося [Pol., IV, 38], а також загибель великої хори, не виключено, що в цей час в Ольвії мав місце й імпорт хліба.

Практично всі джерела, що торкаються періоду кризи, свідчать про падіння рівня життя, спустошення казни, занепад господарства тощо. Природно, що поліс намагався боротися з таким становищем. Держава широко використовувала можливості оподаткування, платні за оренду, зокрема казенних майстерень та крамниць, зборів на жертовних тварин тощо [IOSPE, І², 76, 37]. Розвивається лихварство. Кредити видають не тільки держава, а й храми, приватні особи, лихварі. Так, у декреті на честь Протогена в різних ситуаціях згадуються збирачі податків, відкупщики та система відкупів. Задля відкупу Конону, потім Форміону державою було віддано спорядження посольства в резиденцію царя Сайтафарна, великі будівельні роботи (ремонт оборонних стін). В тому же декреті згадується іноземець Поліхарм, мабуть, лихвар, якому були заставлені священні посудини, коли коштів на міські потреби не вистачало. Стягнув борги для відновлення вівтарів Анфестерій[815]. Викупив золоті священні посудини, заставлені архонтами, дарував борги боржникам Протоген [IOSPE, І², 32], сини херсонесита Аполлонія відстрочили належні їм платежі [НО, 28, 29, 123; IOSPE, І², 240].

Очевидно, велика кількість почесних декретів і проксеній III— II ст. до н. е. пояснюється саме тим, що економічне становище поліса значною мірою залежало від благодійності багатих людей, діяльність яких держава високо оцінювала.

Фінансова діяльність теж занепала — випуск монет із благородних металів було практично припинено, всі платежі здійснювалися мідними грішми[816]. Поширилося накарбування на старих монетах нових зображень і написів. Зменшилася вага монет, зате зріс обсяг грошової маси. Отже, наявні всі ознаки кризового інфляційного стану[817].

Соціальний склад жителів поліса в розглядуваний період практично не змінився. У декреті на честь Протогена згадуються громадяни, ксени, раби, ойкети, мікселліни. Якщо можна більш або менш чітко уявити собі картину юридичного і соціального стану громадян і ксенів, то питання про залежні категорії мешканців ольвійського полісу, дані про яких є лише у двох епіграфічних документах III ст. до н. е. — декретах на честь Анфестерія[818] і Протогена [IOSPE, І², 32] — не з'ясоване.

Це, зокрема, стосується мікселлінів, котрих вважають греко-варварським землеробським населенням, що використовувалось як найманці[819] або переселених спеціально для охорони кордонів, яких можна порівняти з клерухами, катеками, періеками інших елліністичних держав[820], або залежними вільновідпущенниками, які займалися сільським господарством на садибах[821]. Існує й інший погляд, згідно з яким це були вільні скотарі[822]. Вченими висунуто гіпотезу, що «колективні» садиби на північній околиці ольвійської хори населялися мікселлінами[823]. Однак цьому суперечить той факт, що до часу Протогена садиби вже припинили своє існування[824].

Щодо ойкетів, то вони вважаються варварами, і за соціальним станом — домашніми міськими рабами[825], або залежним автохтонним землеробським населенням.

Невдовзі після остаточної ліквідації близько середини II ст. до н. е. своєї великої хори — сільських поселень на лівому березі Бузького лиману — Ольвія вступає в заключний етап свого існування — в доримський час. І хоча, судячи з декрету II ст. до н. е. на честь Нікерата [IOSPE, І², 34], ольвіополіти продовжують використовувати територію Гілеї, поліс у цілому остаточно втрачає свій колишній сільськогосподарський потенціал. Населення сільської округи, як видно, частково концентрується в Ольвії, частково переміщується до району Нижнього Дніпра, судячи з виникнення тут в II ст. до н. е. нових городищ з дуже еллінізованим характером матеріальної культури[826]. Загальний занепад поліса виявляється не тільки у повному припиненні життя великої сільської округи, а й у місті, де значно знижується якість будівельної діяльності, на місці деяких житлових кварталів міста виникають виробничі хаотично розташовані невеликі будівлі[827], або, як ми вже відзначали, невеликі пустирі.

Рис. 65. Постамент з присвятою Зевсу Олімпійському. Ольвія, кінець III — початок II ст. до н. е.

Незважаючи на все це, а також на те, що зовнішньополітична ситуація в цей час, як і раніше, залишається неспокійною, Ольвія і в другій половині II ст. до н. е. все ще існує не тільки як місто, а й як держава. Вона карбує свою монету, функціонують Народні збори та Рада, а також міські магістратури, видаються проксенічні декрети[828], проводяться навіть кінські змагання на честь Ахілла. В місті жили досить багаті громадяни, купці, як, наприклад, великий судновласник Посідей[829].

У 40—20-ті роки II ст. до н. е. на ольвійському монетному дворі карбують монети з ім’ям Скілура, ототожнюваним з царем кримських скіфів, що, безперечно, вказує на наявність досить тісних контактів між Ольвією і Неаполем Скіфським. Характер взаємовідносин Скілура та Ольвії нам достеменно не відомий. Найбільш вірогідною видається гіпотеза, за якою поява монет Скілура, карбованих в Ольвії, пояснюється кооперуванням кількох осіб для фінансування випуску монет заради задоволення політичних амбіцій цього правителя[830]. Відзначимо тільки, що навряд чи тут могли відігравати істотну роль економічні зв’язки, враховуючи як рідкість цих монет, так і той простий факт, що поза всяким сумнівом для кримських скіфів були найбажаніші торгові контакти з Херсонесом, а не з Ольвією. Суперечить версії про підкорення Ольвії Скілуру й збереження державної самостійності поліса.

В останньому десятиріччі II — першому десятиріччі І ст. до н. е., судячи з фрагментарного напису на честь амісенського капітана [IOSPE, І², 35], Ольвія на правах автономного міста ввійшла до Понтійської держави Мітридата VI Євпатора[831]. Певно, в Ольвію були переселені Мітридатом арменійці (мешканці містечка Армени, розташованого поруч із Синопою), що об'єднувалися в гарнізон, утримання якого взяв на себе цар[832]. Залежність Ольвії від Мітридата мала, як видно, в основному воєнно-політичний характер. Ольвія перебувала у складі держави Мітридата VI Євпатора до 63 р. до н. е. — часу загибелі царя, причому все більше й більше ущемлювались права автономії міста[833].

Економічне становище Ольвії погіршувалося, хоч на початку періоду підкорення Мітридату простежується майже пожвавлення торговельної діяльності, про що свідчить досить значне надходження дрібних номіналів монет Понту і Пафлагонії. Посилюється занедбання околиць, не відбудовуються й споруди в центрі міста, що загинули внаслідок пожеж. У 70—60-ті роки припиняється карбування власної монети.

Остаточно життя в Ольвії переривається між 55—48 рр. до н. е. під час нашестя гетів під проводом Буребісти[834]. Незважаючи на те, що це нашестя прийнято характеризувати таким гучним визначенням як «розгром», але вважати так немає жодних підстав. Ніяких археологічних свідчень цього так званого розгрому немає: сліди руйнувань і в окремих випадках пожеж належать до більш раннього часу. Найімовірніше, почувши про наближення гетів, останні мешканці міста поспішили сховатись у нижньодніпровських городищах. А обезлюділа Ольвія для кочовиків особливого інтересу становити не могла. Тому не може бути й мови про будь-яке входження Ольвії до об'єднання Буребісти[835].

Так закінчився перший період в історії Ольвії. Період найбільшого розквіту держави практично в усіх галузях життя. Саме цей період можна назвати загалом еллінським, бо ніяких суттєвих варварських культурних впливів в ці часи місто не зазнало. Суто еллінським залишався і склад населення, хоча певний прошарок варварів, особливо на поселеннях сільської округи, існував. У політичному аспекті Ольвія як складова частина античного світу у Північному Причорномор'ї відіграла неабияку роль. З цього приводу достатньо нагадати про постійний інтерес до Ольвії з боку кримських скіфів. Добре відома в цей час Ольвія була і в грецьких містах Середземномор'я, з якими підтримувала жваві культурні, торговельні, а подекуди й політичні зв'язки.