Глава 3 Соціально-економічний розвиток Північного Причорномор'я за скіфської доби

Розвиток економіки Великої Скіфії протягом майже усього часу існування здійснювався в межах двох — степової та лісостепової — природних смуг. Вплив природних умов на розвиток цього могутнього соціально-політичного об'єднання був таким великим, що вони визначили етнокультурний та соціально-економічний поділ Скіфії на дві частини зі своїми специфічними територіально-галузевими структурами. Тому доцільно розглянути особливості економічного розвитку скіфського населення Північного Причорномор'я для Степової та окремо для Лісостепової Скіфії.

Особливості економічного розвитку Степової Скіфії

Основою економіки Степової Скіфії було кочове скотарство. Степовим скіфам належали різноманітні за складом рослинності пасовища та розгалужена сітка водопоїв. Ці природні ресурси створили умови для швидкого розвитку кочового скотарства, яке стало основним засобом існування степового населення. За класифікацією економіки номадів С. О. Плетньовою[292], існування степового скіфського населення у скіфську архаїку, тобто у VII— V ст. до н. е., відповідає першому періоду розвитку скіфської економіки, або табірному веденню господарства. Для нього характерні брак ознак осілості (нам майже невідомі пам'ятки скіфської осілості цього часу), невелика, кількість поховань (за часів скіфської архаїки вона сягає лише 200)[293], спільна власність на пасовища. У стаді переважали свійські тварини, здатні до тривалих перекочовок (коні та вівці), а сезонні перекочовки спрямовувалися від водорозділів до плавневих масивів.

Кочовий характер господарства скіфів періоду архаїки відбився на їхньому побуті та способі існування. Основний вид житла степових скіфів цього періоду — обтягнуте повстю шатро на візку. Про такі житла кочуючих скіфів пишуть Геродот, Піндар, Гіппократ. Стаціонарні житла — напівземлянки — з'являються у степових скіфів лише на зламі V—IV ст. до н. е.

Особливості кочового побуту відбилися й на системі харчування. Протягом усього часу існування скіфської культури в раціоні її носіїв переважала м'ясна та молочна їжа. Зварена у бронзовому казані чи у великому глиняному горщику частина або ціла туша барана була невід'ємною складовою поховальних звичаїв. Принаймні, у кожному третьому кургані в залишках тризни трапляються кістки малої рогатої худоби, а в похованнях майже завжди — дерев'яне блюдо з залишками м'ясної їжі та залізні ножі поряд.

Подібно до інших етнографічних кочовиків скіфи, мабуть, не вживали свіжого молока. Для їхнього раціону характерні страви з кислого молока: напої типу кумису, мацону, айрану, бозо; тверді сири типу бринзи тощо.

Лише на межі V—IV ст. до н. е. збільшується значення рослинної їжі. Головною ранковою стравою стає ріденька каша з товченого пшона або ячменю. Відбитки зерен цих культур на горщиках належать саме до початку IV ст. до н. е. У цей період поширюються зернотерки.

З ряду причин еколого-економічного характеру (погіршення стану природних ресурсів, переділ пасовищ) саме на зламі V—IV ст. до н. е. змінюється форма організації скотарської галузі — вона стає напівкочовою. Регіоном поширення скотарства було Степове Подніпров'я, де в цей час виникають перші поселення степових скіфів. Імовірно, траси перекочовок та пасовища з водопоями наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. закріплюються за окремими родами.

Рис. 19. Золота пектораль з Товстої Могили (деталь — скіф з горщиком).

У стаді напівосілих скіфів переважала велика рогата худоба, менше стало коней та овець. За зовнішніми ознаками вони не відрізнялися від тварин кочових скіфів. В остеологічних матеріалах поселень фіксуються кістки домашньої свині. Кормову основу напівкочовому скотарству забезпечували заплавні пасовища, користування якими не потребувало тривалих та віддалених перекочовок.

На лівому березі Дніпра вирізняються три масиви: Великий Луг, Мала та Велика Плавні. Між Великою та Малою Плавнями на Кам'янських кучугурах на межі V—IV ст. до н. е. виникає так зване Кам'янське городище, яке, на погляд сучасних істориків, є конгломератом скотарських поселень різних часів, відокремлених від Степу земляним валом висотою до 2 м.

Про роль Кам'янського городища в економіці Степової Скіфії існує декілька гіпотез. Б. М. Граков, який досліджував цю унікальну пам'ятку у 50-х роках, розглядав Кам'янське городище як адміністративний, ремісничий та культурний центр Скіфії, відзначаючи сильне соціальне розшарування суспільства. На його думку, найбагатша частина населення мешкала на акрополі (Знам'янське городище), а найбідніша селилась у кучугурній частині Кам'янки[294]. Ця думка тривалий час була панівною. Пізніше було висловлено припущення про неможливість розвитку обробки заліза на Кам'янському городищі, воно розглядалося як сезонне торжище степових скіфів[295].

Рис. 20. Золота пектораль з Товстої Могили (деталь — скіф з амфорою).

Відновлені 1987 р. на Кам'янському городищі та його окрузі роботи дали змогу по-новому оцінити цю надзвичайну пам'ятку скіфської культури у контексті еколого-економічних закономірностей розвитку кочових суспільств. Ми вважаємо, що виникнення цього економічного центру спричинилося необхідністю контролю, по-перше, заплавних пасовищ, по-друге, — дуже важливої переправи через Дніпро, що була на перетині водного та сухопутного шляхів з античних міст Півдня у лісостепову смугу.

Обидва городища згадані Б. М. Траковим — Кам'янське («передмістя») та Знам'янське («акрополь») — є двома різними пам'ятками. Так, оборонні споруди Знам'янського городища виникли лише у II ст. до н. е., тобто тоді, коли життя на кучугурній частині вже припинилося. До того ж обидві пам'ятки, крім хронологічного відрізка в 100 років, відокремлені одна від одної ще й 5-кілометровою відстанню. Поселення (не городище!), що існувало у с. Велика Знам'янка в IV ст. до н. е. на місці майбутнього «акрополю», за рівнем розвитку не відрізнялося від поселень, що існували в кучугурній частині.

Масив плавнів правого берега Дніпра представлений Базавлуцькими плавнями, над якими височать так звані Панські кручі. На них у IV ст. до н. е. існувало декілька поселень, які були відокремлені від Степу земляним валом (поселення Капулівка II, IV, VIII та вал на Панських кручах описані О. В. Бодянським). За топографією і складом матеріалу вони аналогічні комплексу пам'яток, що утворюють розташоване майже напроти на лівому узбережжі Дніпра Кам'янське городище, але масив плавнів правого берега Дніпра вужчий від лівобережного.

Поза земляними валами Кам'янського та Капулівського городищ, уздовж Дніпра та впадаючих у нього річок і балок з'явилася ціла смуга осілості — поселення, селища та стійбища, що утворювали округи кожного з городищ.

Оцінюючи в цілому скотарство степових скіфів, відзначимо, що воно як галузь грає чільну роль на кожному етапі існування Скіфії. Змінювалися лише форми ведення цієї галузі: у період скіфської архаїки це винятково кочове скотарство, а від зламу V—IV ст. до н. е. — напівкочове зі смугою осілості у Подніпров'ї та кочове у відкритому Степу.

Таким чином, розкопки поселень у Подніпров'ї свідчать про те, що на межі V—IV ст. до н. е. тут формується нова галузь економіки степових скіфів — землеробство. Землеробський спосіб господарювання у степових скіфів генетично не пов'язаний із землеробством періоду пізньої бронзи. Від нього він віддалений значним хронологічним відрізком.

Археологічний матеріал поселень IV ст. до н. е., зокрема, зернові ями городища Лиса Гора, у яких зберігалися ячмінь та просо в обсягах, що значно перевищували їстівні потреби мешканців цієї пам'ятки, свідчать про наявність тут запасів твердих кормів. Це уможливлює припущення, що передумови виникнення та розвитку землеробства у Степу зародилися в надрах кочового суспільства, і землеробство виникло з потреб скотарства.

Інакше кажучи, осідання скіфів-кочовиків мало певну економічну причину, тобто зумовлювалося потребами в кормах на зиму. Цим землеробська система степових скіфів по суті відрізнялася від античної, яка мала тривалу історію, традиції, частково була орієнтована на хлібний ринок метрополії і мала певні особливості[296].

Палеоекологія Степу спричинила особливості землеробської системи степових скіфів. Серед видів культурних рослин переважали засухостійкі: просо звичайне, ячмінь плівчастий, меншою мірою — пшениця-двозернянка[297]. В обробці землі використовувався переліг. На невеликій ділянці палили травостій, потім за допомогою ручного або дерев'яного знаряддя (жодного плуга у пам'ятках Степової Скіфії не знайдено) її обробляли і засівали. Виснажені землі запускалися у переліг, який використовувався як пасовище. Приблизно через десять років ділянка знову підлягала обробці. Перелогова система землекористування на ранньому етапі свого становлення тісно пов'язана з кочовим способом ведення господарства.

Таким чином, землеробство Степової Скіфії у IV ст. до н. е. грало допоміжну роль. Продукція цієї галузі економіки регіону, забезпечувала лише мінімальні потреби населення регіону в зерні. Про вивіз хлібного чи кормового зерна із Степової Скіфії говорити не доводиться.

Домашнє виробництво

Усі види домашнього виробництва степових скіфів — деревообробка, обробка каменю, виготовлення посуду, обробка скотарської сировини, прядіння та ткацтво — були забезпечені сировиною. Залежність від ресурсів зумовила концентрацію головних видів домашнього виробництва у Подніпров'ї. Саме у заплаві Дніпра зосереджувалися ліси — сировина для деревообробки. Використовувалася деревина дуба, ясеня, бука, граба, клена, берези, тополі, вільхи, липи, верби. Способи обробки деревини досить складні: рубка, повздовжній розтин матеріалу (розкол деревини за допомогою клинів), лицівка поверхні долотом, теслом, гнуття та довблення. Таким чином, деревообробка у степових скіфів досягла високого ступеня розвитку й перебувала на стадії перетворення на ремесло.

Як і обробка дерева, обробка каменю, очевидно, зосереджувалася у Подніпров'ї, де розташовані потужні виходи граніту та пісковику. Рівень спеціалізації в обробці цих матеріалів за доби раннього заліза залишався досить низьким і не виходив за межі домашнього виробництва. Існували також прядіння та ткацтво, сировиною для яких були вовна та рослинне волокно — конопля, кропива, можливо, льон.

Обробка скотарської сировини також здійснювалась у межах домашнього виробництва. Кочовики були вправними косторізами, кушнірами, виготовляли шкіряний одяг, повсть, шкіряну кінську упряж, ремені, вірьовки тощо.

Основні види хатнього начиння також виготовлялись самими скіфами. Найчисленніший вид посуду — ліпна кераміка. В основному це посуд для приготування та вживання м'ясної і молочної їжі, культові посудини. Переважають горщики різних форм, трапляються миски та чашки, рідше — жаровні, цідилки, курильниці й навіть ліпні казани. Виготовлення ліпного посуду не було централізованим — кожна господиня в межах своєї садиби, використовуючи для випалу звичайне вогнище, могла виліпити та обпалити необхідну кількість посуду.

У степових скіфів ремесла як такого не було. З приводу цього зауважимо, що й у Кам'янському городищі, яке інтерпретувалось як ремісничий центр Степової Скіфії, існування ремесел археологічним матеріалом не підтверджується. Виробництво, зосереджене у досить примітивних «майстернях» цього городища, не відповідає показникам ремесла: воно не було професіональним, спеціалізованим, не вирізнялось топографічно, а речі, виготовлені в цих майстернях, не були об'єктом торгівлі. Ремісничі вироби, що трапляються у скіфських пам'ятках, здебільшого доставлялися сюди з Лісостепу та грецьких міст.

Еколого-економічні райони

В економіці степової смуги Скіфії наприкінці V — у IV ст. до н. е. визначаються декілька еколого-економічних районів. Центром одного з таких районів було Кам'янське городище, розміщене саме на перехресті сухопутного шляху, що вів від Боспору до Лісостепу[298]. Тому виникнення тут великого поселення цілком закономірне. До того ж розташування серед родючих пасовищ робило його зручним для зимівлі худоби, а пізніше — для осілості. На початку IV ст. до н. е. навколо Кам'янського городища формується округа: її складали, за останніми даними, 82 пам'ятки осілості, серед яких слід назвати городище Лиса Гора, поселення Первомаївка, Чернеча, Маячка; селища Горіхова Роща, Балки; стійбища Русалка, Білозерка та ін. Тобто, на межі V—IV ст. до н. е. у Нижньому Подніпров'ї утворюється район, соціально-економічним центром якого стає Кам'янське городище.

Навколо Кам'янського городища помітні три типові для еколого-економічного району зони. Перша — це зона розселення, яка була оточена земляним валом. У разі виникнення загрози перенаселення у самому центрі у межах цієї зони виникали нові скотарські поселення. Друга зона — господарсько-ресурсна — охоплювала територію Лівобережного Придніпров'я, на якій були розташовані згадані вище пам'ятки. Крім продукції скотарства, з цих пунктів до центру доставлялися продукти землеробства. Третя зона — відродження ресурсів та постачання енергетичних ресурсів — являла собою периферію району і була дуже обширною: для Кам'янського еколого-економічного району вона обмежувалася Дніпро-Молочанським межиріччям. Ця зона має поодинокі стійбища та великі курганні могильники.

Другим еколого-економічним районом було степове Придніпровське Правобережжя з центром у Капулівському городищі, розташованим на Панських кручах. Тут роль першої зони грав мис Панські кручі, значна площа якого була обмежена земляним валом. Другою, господарсько-ресурсною, зоною був правий берег Дніпра над Базавлуцькими плавнями з 24 пам'ятками осілості IV ст. до н. е. Третю, ресурсно-енергетичну, зону становила територія Дніпро-Інгульського межиріччя зі стійбищами та поховальними пам'ятками.

Степове Побужжя грало роль ресурсно-енергетичної, чи фільтраційної, зони для еколого-економічного району з центром в Ольвії. Степовий Крим економічно орієнтувався головним чином на Боспор і був для нього фільтраційною зоною. Брак пам'яток осілості у Приазов'ї та нечисленні поховальні пам'ятки не дають нам можливості говорити про існування тут еколого-економічного району. Можливо, цей регіон економічно був пов'язаний з Подонням, де Єлізаветівське городище з його округою[299] цілком відповідає наведеній вище схемі.

Оцінюючи в цілому другий період розвитку економіки Степової Скіфії (кінець V—IV ст. до н. е.), відзначимо появу напівкочової форми ведення скотарського господарства, землеробського компоненту, нових видів домашнього господарства — прядіння, ткацтва, виготовлення ліпного посуду.

Особливості економічного розвитку Лісостепової Скіфії

Не викликає сумніву той факт, що Лісостеп Північного Причорномор'я незалежно від політичної ситуації був невід'ємною частиною того економічного простору, який складав Велику Скіфію. На відміну від степових районів, природні умови Лісостепу сприятливі для розвитку осілості та землеробства. Це смуга помірної вологості, де лісові масиви є природним захистом від суховіїв. Глибокі малогумусні та середньогумусні чорноземи на лесі, підзолисті чорноземи та темно-сірі ґрунти — основа розвитку землеробства в будь-яких формах.

Тому основною галуззю економіки регіону було землеробство. Землеробство Лісостепу, яке мало глибокі історичні традиції і безперервну лінію розвитку з найдавніших часів, відрізнялося від степового вищим рівнем розвитку. Тут вже використовувався плуг — застосовувалася неглибока безвідвальна оранка. Можливо, у лісах була відома підсіка. Могла застосовуватись двопільна система. Посіви були в основному яровими, але відомі й озимі[300]. Асортимент культур, що вирощувались у Лісостепу, порівняно із степовим був дещо різноманітнішим. Головними культурами, що вирощувались населенням Лісостепового Правобережжя, були плівчастий багаторядний ячмінь, італійське просо, плівчасті пшениці (однозернянка, двозернянка і спельта) та голозерні (карликова), а також горох та конопля[301]. На Лісостеповому Лівобережжі, крім згаданих, вирощувались голозерна пшениця (м'яка), голозерний та пляшкоподібний ячмінь, тверда пшениця, жито, овес а також квасоля та боби.

Порівняно із степовими різноманітнішими були й знаряддя землеробської праці. Крім рал, у Лісостепу знайдено залізні серпи та коси, знаряддя типу коріннякопалок, зернотерки та ступки для розтирання зерна. Для просушування зерна використовувалися глиняні товстостінні жаровні, фрагменти яких знаходять у печах. Засоби зберігання зерна були загальними для всіх носіїв культур доби раннього заліза — зернові ями.

Особливістю господарства мешканців лісостепових поселень скіфського часу було садівництво. Яблука вирощували на Більському та Лихачівському городищах, а на поселенні Полкова Микитівка ще й черешні або терен. Існували навіть печі для сушіння фруктів[302].

Рис. 21. Бронзовий «сервіз» з Гайманової Могили.

Таким чином, землеробство Лісостепу відрізняється від степового способами обробки землі та землекористуванням, асортиментом вирощуваних культур. Землеробство у Лісостепу, яке зберігало багатовікові землеробські традиції, було домінантою економіки цього регіону й у своєму розвитку на декілька ступенів перебувало вище землеробства степової смуги Північного Причорномор'я.

Скотарство. Характерною рисою природних умов Лісостепу є чергування лісу, що займав звичайно декілька гектарів, і досить великих просторів трав'яної рослинності. Високий рівень освоєності території, переважання лугових і болотяних ґрунтів, розгалужена сітка глибоких ярів та невеликих річок басейну Дніпра у Правобережному Лісостепу та несприятливі для кочового скотарства природні умови Лівобережного Лісостепу (за винятком смуги терасового Лісостепу) утруднювали, а часом робили неможливими для скотарів цього регіону віддалені перекочовки. До того ж, кочове скотарство, на відміну від землеробства, не мало тут глибоких традицій. Все це свідчить про те, що скотарство у Лісостепу було відгінним або присадибним. Можливо, що вже тоді у лісостепових селищах заготовляли на зиму сіно. Зокрема на Більському городищі зафіксовано залишки хлівів та знайдено коси. Тобто, скотарство було пов'язане з осілим життям і базувалося на використанні оточуючих пасовищ та заготівлі кормів на зиму.

Це підтверджується і складом поголів'я худоби. Так, у культурному шарі Більського городища кісткові залишки великої рогатої худоби становлять 51,8%. Чверть стада було упряжно-тягловою силою — коні та воли. Часто серед матеріалів лісостепових поселень трапляються глиняні фігурки тварин, переважно биків. За зовнішніми ознаками ці тварини нагадують звичайних сірих волів української породи[303]. У стаді були також кози та вівці, зовні подібні до сучасної романівської породи. Кількість свиней у господарствах Лісостепу перевищує кількість цих тварин у степових пам'ятках.

Таким чином, скотарство Лісостепу за доби раннього заліза значною мірою відрізнялося від степового. Не становлячи домінанту в економіці регіону, воно, проте, грало значну роль у харчовій сфері. Обмеженість пасовищних територій, залежність від землеробства визначили тенденцію переходу до інтенсифікації скотарства шляхом відбору найжиттєздатніших та найпродуктивніших тварин. Саме мешканці Лісостепу прискорили процес перетворення скотарства на тваринництво. Під тваринництвом мається на увазі галузь господарства або господарчий уклад, пов'язаний з утриманням та розведенням сільськогосподарських тварин. В нього включається скотарство (розведення стадних копитних), птахівництво, рибництво і т. п.

Ремесло та домашнє виробництво. Корінною відмінністю економіки Лісостепу від степової є існування тут ремісничого виробництва, в якому чільне місце займала обробка металу. Одним з центрів металургії та обробки заліза, бронзи, а, можливо, й дорогоцінних металів було Більське городище. Залізоробне ремесло було добре забезпечене сировиною — бурим залізняком та його різновидами — болотними, озерними та луговими рудами. Добре були розвинуті ковальське та бронзоливарне виробництво, залишки яких виявлено на городищі. До IV ст. до н. е. сировину для кольорової металургії постачали північнокавказькі джерела, меншою мірою — західні. Пізніше частка останніх збільшується[304]. Можливо, на Більському городищі виготовлялися вироби із золота та срібла[305]. Таким чином, Лісостеп у VI—IV ст. до н. е. виступає як важливий центр обробки металів, виробництво яких мало всі ознаки ремесла.

Велика кількість кераміки й різноманітність її форм відрізняє пам'ятки Лісостепу від степових. Увесь посуд виготовлено з місцевих глин. Майстрам Лісостепу (як і Степу) гончарний круг не був відомий. На відміну від степових «керамістів», лісостепові широко використовували такий засіб обробки поверхні посудини, як лощіння. Лісостеповий керамічний комплекс порівняно зі степовим був дещо різноманітніший: глеки, корчаги, миски, кухлі, черпаки, цідилки, лійки, світильники, усілякі горщики. Рівень технології виготовлення ліпного посуду у Лісостепу був досить високий.

Розвивалося також домашнє виробництво. Це стосується передусім обробки продуктів сільського господарства: шкіри, кістки, рогу, а також обробки дерева, каменю та ін. Найдавнішими заняттями були кушнірство та чинбарство. Найпоширенішим видом занять жінок було прядіння та ткацтво на вертикальному станку. Сировиною для прядіння були вовна, конопля та льон, іноді — кропива. Прядінням займалися усі жінки, незалежно від їхнього майнового та соціального стану. Було розвинуто плетіння з лози верби та берести. З лози виготовлялись різні побутові предмети: кошики, каркаси жител, печей, захисних споруд. З мотузків та товстих ниток плелися сітки для рибальства та лову птахів.

Домашнім виробництвом була й обробка каменю. Точильні бруски, шліфувальні плитки, зернотерки та розтиральники, молоти та тарелі з пісковику, сланців, кварцу, базальту, шиферу — такий асортимент виробів з каменю, знайдених у пам'ятках Лісостепу скіфського часу.

З дерева виготовлялися частини поховальних споруд, житла, візки, човни, деталі різних видів зброї, посуд. З деревини найчастіше використовували дуб, березу, клен, липу. Інструмент для обробки деревини в Лісостепу дещо різноманітніший і якісніший порівняно зі степовим.

Еколого-економічні райони. Еколого-економічні райони Лісостепу формуються значно раніше ніж Степу. Це пояснюється тим, що культури доби раннього заліза у Лісостепу мають глибоке місцеве коріння й традиції осілості населення регіону не переривалися жодного разу.

На Лісостеповому Правобережжі поняттю еколого-економічного району відповідають Тясминська, Пороська, Східноподільська групи пам'яток.

На Лівобережжі простежуються три райони. Найкраще вивчений Поворсклинський з Більським городищем у центрі. Менші за площею та значенням пам'ятки осілості (наприклад, Пожарна Балка, Полкова Микитівка) утворювали ресурсну зону району, а басейн Ворскли з курганами[306] — фільтраційну.

Посульський еколого-економічний район формувався довкола Басівського городища. Менші за розмірами городища та поселення складали його другу зону, а численні кургани — з великим хронологічним діапазоном — від Старшої Могили до Аксютинських курганів — входили до третьої зони.

Можливе також існування еколого-економічного району в басейні Сіверського Дінця та Середнього Дону[307]. Всі зазначені райони мають досить високу щільність населення. На порівняно невеликих територіях зосереджено багато пам'яток осілості. Нарешті, основною галуззю економіки цих об'єднань було землеробство, а не скотарство. Але оборонні можливості Лісостепу значно поступалися військовому потенціалу кочовиків.

Ці особливості відбилися на відносинах між племенами Степу та Лісостепу. Мешканці Лісостепу після завоювання їх номадами стають об'єктом експлуатації кочовиків. Крім стягнення данини, пограбування та захоплення у полон під час походів на північ, номади широко використовували ремісничий потенціал лісостепових племен. По суті, лісостепові майстри забезпечували степовиків ремісничими виробами і передусім — продукцією металообробки. Невичерпним джерелом збагачення степовиків було захоплення у Лісостепу людей та продаж їх у рабство до грецьких міст. У IV ст. до н. е. работоргівля стає джерелом збагачення степових скіфів.

Таким чином, на зламі V—IV ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї складалася економічна система, в межах якої функціонували різні за рівнем розвитку етнокультурні утворення землеробських племен Лісостепу, кочових та напівкочових скотарів Степу та греків Північного Причорномор'я. Незважаючи на те що творці цієї системи входили до різних політичних об'єднань, були етнічно різними й відносини між ними складалися не завжди мирні, ця економічна система протягом кількох століть функціонувала досить стало. Більше того, Північне Причорномор'я наприкінці V — у першій половині IV ст. до н. е. є прикладом економічної системи, в якій збалансовувались інтереси античних держав Північного Причорномор'я, кочових та напівкочових скіфських племен та землеробського населення Лісостепу.

Основним напрямком розвитку економічних зв'язків були відносини південь — північ, які здійснювались між кочовиками-скотарями та осілими землеробами. Причому ці відносини часто мали характер економічної чи соціальної залежності й не обмежувалися лише обміном. У кочовиків, відомих за етнографічними даними, наприклад, практикується обмін або передача у тимчасове користування землеробам скоту, вивезення з полів врожаю з одержуванням за це фуражу та соломи, зберігання землеробами частини майна кочовиків під час їх перекочовок. Тобто, різниця у рівнях економічного розвитку, культурна, соціальна й політична специфіка кожного регіону забезпечували активність і різноманітність зв'язків між ними. Всі ці стосунки робили Велику Скіфію економічно життєздатною.

Проте у другій половині IV ст. до н. е. виникають умови, що в подальшому спричиняються до глибокої економічної кризи головного соціально-економічного об'єднання Північного Причорномор'я — Великої Скіфії.

Причини занепаду Великої Скіфії

У Степовій Скіфії, яка у IV ст. до н. е. була ядром Великої Скіфії, ці причини були комплексними — екологічними, економічними та політичними. У досліджуваний нами час помітні лише еколого-економічні зміни, тоді як соціально-політичної сфери криза ще не торкнулася.

Екологічні причини кризи суспільства номадів закладені у самій системі примітивного скотарського господарства. Степові екосистеми, до яких ці утворення прив'язані, відрізняються ламкістю, підвищеною чутливістю до зовнішніх впливів. Як правило, останні мають антропогенне походження і зумовлюють виснаження природних ресурсів, передусім пасовищних. Підкреслимо, що економіка аридних областей базується на екстенсивному скотарстві, тому традиційна просторова організація господарства у Степу спрямована на використання більшої частини території як природних пасовищ. Тому об'єктивною закономірністю скотарського господарства у Степу є збільшення експлуатації пасовищ, зростання стада, що в свою чергу призводить до виникнення та перетворення на зональне явище пасовищної дигресії. Це явище, як правило, супроводжується зростанням кількості населення.

Дуже показовими в цьому плані є дані археології. Кількість досліджених степових поховань періоду архаїки близько 200, у IV ст. до н. е. — їх майже 4000, тобто, ми бачимо картину типового демографічного вибуху. З мілітаризацією суспільства зростає антропогенний вплив на степи. Дигресійні процеси посилюються випалюванням степів, яке скіфи застосовували в господарському їх використанні та при веденні військових дій. Зміни у флорі Степу викликають зміни у фауні. З'являються види, характерні для дигресійних районів: сайгаки, ховрахи малі. Залишки кісток цих тварин відомі за матеріалами розкопок скіфських поселень IV ст. до н. е.

Коли згадані явища набувають зонального характеру, відбувається зміна екологічної ситуації. У IV ст. до н. е. все ще могутня Степова Скіфія протистоїть труднощам, зумовленим погіршенням палеоекологічної ситуації. Але для подолання кризи потрібні або інтенсифікація головної галузі господарства — скотарства, або суттєві зміни у структурі економіки. У кочовому суспільстві доби раннього заліза інтенсифікація скотарства майже неможлива. Населення Степової Скіфії продовжувало займатись екстенсивним скотарством, яке дедалі нарощувало навантаження на довкілля. Археологічний матеріал фіксує майже невірогідне для кочовика явище: використання у IV ст. до н. е. зимових пасовищ, для експлуатації яких, а також для створення кормових запасів засновуються осілі та напівосілі поселення. Тобто, плавневих пасовищ було недостатньо і мешканці поселень були вимушені вирощувати зернові культури для створення запасів твердих кормів. Цим явищем фіксуються еколого-економічні зміни у Степу — пошуки скотарями нової екологічної ніші та поява у Придніпров'ї нового господарсько-культурного типу — напівкочового скотарства.

Відносини кочовиків з експлуатованими лісостеповими землеробами наприкінці IV ст. до н. е. здійснюються за простою схемою: прогресуюче внаслідок виснаження пасовищ погіршення загального економічного стану скіфського степового суспільства компенсувалось збільшенням експлуатації Лісостепу. Але такі відносини могли тривати лише декілька десятків років. Швидко настав час, коли, врешті-решт, були повністю виснажені ресурси як степової, так і лісостепової смуг. Політичні об'єднання кочовиків із землеробами існують дуже короткий час і після їх розпаду відроджуються лише землеробські угруповання, які мають більш сталу економічну базу. Наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. відбувається повна руйнація економічної бази скіфського політичного об'єднання Велика Скіфія і вона назавжди зникає з історичної арени.

Майнова і соціальна диференціація кочових скіфів

Головним багатством скіфів, як і кожного кочового народу, була худоба. Приватна власність на неї поєднувалась зі спільним володінням землею[308]. Унаслідок воєнних сутичок і конфліктів це багатство легко переходило від одного хазяїна до іншого — кочові суспільства зазнавали значного майнового розшарування. Не були винятком з цього правила і скіфи, що підтверджують численні письмові та археологічні джерела.

Найбідніша група населення фіксується серед скіфських поховальних пам'яток. Це поховання в невеликих могилах у супроводі малочисленного інвентаря — маленької купки стріл у чоловіків або низки скляних намистин у жінок. Кількість таких поховань не дуже значна й не перевищує 10% загальної[309].

На протилежному полюсі скіфського суспільства перебувала також зовсім не численна група скіфських можновладців — вищої аристократії та царів. Їх ховали під величезними курганними насипами — справжніми степовими пірамідами — у супроводі незліченних скарбів. Найбільших розмірів ці споруди досягають у IV ст. до н. е. — у часи розквіту Причорноморської Скіфії.

Яскраве уявлення про ці поховальні пам'ятки дає курган Чортомлик, що досліджувався поблизу сучасного м. Нікополя на Дніпропетровщині[310]. Під його 20-метровим насипом було вирито гігантську підземну споруду у вигляді 11-метрової шахти і п'яти камер, у яких, крім самого скіфського царя, поховані його дружина й слуги. Окремі могили прислужників і верхових коней у золотих та срібних прикрасах знаходились за межами центральної гробниці. Хоча остання була пограбована ще у давнину, проте тут залишилось понад 7 тис. різноманітних предметів, значна частина яких була вироблена з коштовних металів. Найціннішою з них була так звана чортомлицька срібна амфора заввишки 0,7 м, прикрашена рельєфними сценами зі скіфського життя. Вона являє собою один з найвидатніших шедеврів давнього ювелірного мистецтва.

Між цими двома шарами суспільства займало місце рядове населення. Більшість його складали родини з досить скромним добробутом. Образну їхню характеристику залишив грецький письменник Лукіан, який відзначив, що основну масу вихідців з «юрби простих скіфів» складають «восьминогі», тобто власники пар волів, що тягли за собою воза з кибиткою. Про майновий стан «восьминогих» наочне уявлення дають поховання з досить різноманітним, але не дуже багатим інвентарем — у чоловіків це комплекти зброї (стріли, списи, інколи мечі), ліпний посуд; у жінок — велика кількість намиста, бронзові прикраси, посуд. Такі поховання становлять понад 60% загальної кількості[311].

На верхньому щаблі у цій майновій групі стояли найзаможніші з числа «простих скіфів». У їхніх могилах, крім переліченого вище і більшого за кількістю набору, знаходилась також імпортна грецька кераміка, золоті прикраси, металевий посуд, бронзові дзеркала тощо.

Проте соціальний стан індивіда у скіфському суспільстві не був пов'язаний тільки з розмірами його майна — не менше або й більше значення мала його належність до того чи іншого суспільного підрозділу, що успадковувалося від народження. «За рікою Герром, — розповідає Геродот, — ідуть так звані царські володіння, де живуть найчисленніші й найхоробріші скіфи, що вважають усіх інших скіфів своїми рабами» [Herod., IV, 20]. Ще Б. М. Граков відзначав, що особливий стан скіфів царських ґрунтувався на підкоренні ними усього іншого населення Степу[312]. Це цілком вірогідно, якщо пригадати особливості формування скіфського суспільства, адже воно склалося внаслідок завоювання прийшлими номадами («протоскіфами») місцевого кочового населення півдня Східної Європи.

Рис. 22. Срібна амфора з кургану Чортомлик.

Такі випадки, коли роль панівної верхівки цілком належала якомусь племені, добре відомі етнографам[313]. Структури, що склалися унаслідок такого плину подій, надалі розвивалися у бік трансформації етнічної диференціації у соціальну, класову[314]. Ця тенденція була характерна й для скіфського суспільства, у межах якого поступово складався єдиний скіфський етнос. Проте кочовий спосіб життя консервував родоплеменну структуру суспільства скіфів, оскільки за умов постійного пересування населення генеалогічний принцип усвідомлення своєї спільності був єдино можливим[315]. Тому соціальний стан члена такого суспільства залежав не тільки від розмірів його приватного майна, що, врешті-решт, визначало його зв'язок чи то з прошарком безпосередніх виробників, чи то з прошарком експлуататорів, а й від його місця у родоплеменній структурі. У зв'язку з цим фахівці схильні визначати скіфське суспільство як станово-класове. Ця його особливість позначилася й на шляхах формування скіфської державності.

Рис. 23. Золота гривна з Товстої Могили.

До питання про скіфську державність

Проблема скіфської державності не є новою в історичній науці. Переплітаючись та взаємодіючи з двома не менш складними питаннями — про походження скіфів та етногеографією Скіфії — вона утворює разом з ними своєрідний «гордіїв вузол» скіфознавства, над розкриттям таємниці якого працює не одне покоління дослідників[316]. Відзначимо у цьому зв'язку лише головні моменти.

У 40—50-ті роки існували три погляди щодо цієї проблеми. Так, згідно з одним із них вважалося, що виникнення скіфської держави можна віднести ще до VII ст. до н. е. — часу скіфських походів через Кавказ[317]. Згідно з іншим, формування скіфської державності припадає на ще пізніші часи і пов'язується з консолідацією скіфських племен за царювання Атея[318]. Дещо стриманішою до визначення рівня розвитку скіфського суспільства є третя гіпотеза, за якою кочові скіфи так і не створили своєї держави, а були тільки на порозі її становлення[319]. Водночас практично всі скіфологи визнають, що скіфське суспільство перебувало (хоча ступінь завершеності цього процесу дискусійний) на стадії класоутворення і виникнення держави. Головним доказом цьому є значна майнова і соціальна диференціація скіфського суспільства. Майнове і соціальне його розшарування ґрунтувалося на експлуатації власне скіфськими племенами підкорених силою зброї груп кочового населення, а також землеробських народів. Унаслідок цього значна доля багатств скіфського суспільства (й тих, що надходили від власне кочового скотарства, й тих, що надходили за рахунок зовнішньо-експлуататорської діяльності) акумулювалась у руках скіфської аристократії. Реальним показником її могутності та влади є «царські кургани», що дивують своїми розмірами та розкішшю.

Рис. 24. Скіфські царські кургани кінця V— IV ст. до н. е.

Найбільша концентрація таких пам'яток простежується у двох регіонах східноєвропейського Степу — на території Прикубання і Ставропілля — Келермеські та Ульські кургани, курган біля хут. Червоний Прапор тощо, а також у Нижньому Подніпров'ї — кургани Чортомлик, Солоха, Козел, Огуз та ін.

Слід зазначити, що північнокавказькі та причорноморські пам'ятки відрізняються насамперед своєю хронологією — якщо перші датуються VII — початком VI ст. до н. е., то другі — IV ст. до н. е. Це й зрозуміло, оскільки «царські» кургани Північного Кавказу припадають на часи найвищого розквіту «царства Ішкуза» і завдячують своїми скарбами грабіжницькій політиці скіфів у Закавказзі та Передній Азії. Кургани ж сучасного українського півдня датуються періодом найбільшої могутності північнопричорноморської Скіфії, що ґрунтувалася на жорстокій експлуатації землеробських племен Середнього Подніпров'я.

Ця обставина досить важлива для розуміння самої природи скіфських кочових об'єднань, оскільки вона підтверджує, що однією з найголовніших їх функцій мала бути підтримка відносин панування і залежності, які складалися між скіфами й підкореними народами. Проте це не може бути однозначним доказом на користь існування у скіфів державних утворень, бо такі відносини могли виникати не тільки у межах політичних, а й додержавних структур. Тому розглянемо питання про характер влади у кочових скіфів.

Одна з особливостей реалізації влади у межах скіфського об'єднання була пов'язана з його тричленним поділом, законність і сталість якого обґрунтовувались діями легендарного першопредка скіфів Таргитая, що розділив свою землю поміж своїми трьома синами — Ліпоксаєм, Арпоксаєм і Колоксаєм. У реальному житті тричленний поділ скіфського суспільства пронизував усі його сфери, передусім воєнно-адміністративну, адже на три частини поділялося скіфське військо, на чолі якого стояли три царі, що походили з одного правлячого роду. Один з них мав верховну владу.

Поділ війська на три частини був дуже поширений у давнину та в середні віки. Якщо брати до уваги лише кочовиків, то подібна військова організація була, зокрема, зафіксована практично в усіх тюрко- і монголомовних народів. Складання цієї структури пов'язане із розкладом первісного суспільного ладу. Майнове розшарування призводило до соціально-економічної диференціації між родами, виокремлення знатних і правлячих родів. Їх панівне становище закріплювалось обмеженням воєнних функцій лише за певними родоплеменними підрозділами[320].

У кочовиків за такою схемою будувалися зв'язки усередині великих племенних союзів та конфедерацій. Так формувалася основа — дві нерівноправні частини («крила») майбутньої тріадної структури. Із виокремленням «центру», цієї найпривілейованішої частини населення, тричленна організація набула своєї завершеної форми. У багатьох випадках завершення цього процесу відбувалося унаслідок підкорення чужорідних груп кочового населення, яким призначалося особливе місце («крило») у межах нового об'єднання. Ідеологічно єдність цих новоутворень спиралася на штучно вироблене легендарне генеалогічне дерево, що виводило різні за походженням групи кочовиків від спільного родоначальника і закріплювало «законність» нерівноправних відносин, що виникли у межах об'єднання, шляхом зіставлення їх із головною та боковими його гілками. Є всі підстави вважати, що саме таким чином сформувалася й скіфська тріадна організація, яка виникла унаслідок підкорення протоскіфами місцевого кіммерійського населення Східної Європи.

Рис. 25. Золота пектораль з Товстої Могили.

Таким чином, характерні риси організації влади у скіфському об'єднанні: її ієрархічність, що була заснована на уявленні про старшинство генеалогічних ліній і підтримувалась відповідною військовою організацією, влада царів, яка передавалася у спадщину членами одного царського роду, — усе це дає змогу зіставити таку систему з «вождизмом», тобто такою потестарною структурою, головною функцією якої була адміністративно-економічна. Тому вождизм на відміну від держави був ще вільним від легалізованого примусу й насильства[321]. Можна вважати, що у кочових скіфів, суспільство яких поєднувало у собі залишки родоплеменних відносин, що консервувалися кочовим способом життєдіяльності, і приватновласницькі засади, що виростали з приватного володіння худобою, організація влади навряд чи могла прийняти іншу форму, аніж вождизм, тобто вона була перехідна від додержавних до ранньополітичних утворень.

Втім цей висновок не свідчить про те, що скіфська держава так ніколи й не склалася. Потреби зовнішньоексплуататорської діяльності висували на перший план військовий аспект адміністративно-військової функції цієї надбудовної структури, що об'єктивно вимагало консолідації скіфських племен і концентрації влади в руках скіфської аристократії. Посилення цих процесів мало відбуватися у періоди найвищих «піків» експлуатації скіфами підкорених народів, тобто за часів походів до Передньої Азії і найвищого розквіту Причорноморської Скіфії. У свою чергу, посилення центральної влади супроводжувалося й централізацією перерозподіляючих функцій. Завдяки цьому у певні, відносно короткі, відрізки часу в руках скіфських можновладців накопичувалися величезні скарби, рух яких до самої вершини громадської піраміди підтримувався стрункою військовою організацією. Посилення центральної влади породжувало не тільки жорстокі форми міжетнічної експлуатації, а й певною мірою переносило ці відносини всередину самого кочового суспільства. Не випадково масові археологічні матеріали фіксують найбільшу майнову поляризацію скіфського суспільства саме за часів найвищого розквіту Причорноморської Скіфії — у IV ст. до н. е. Так потестарна за формою військова організація тріадного типу перетворювалася на організацію військово-політичну. Царські кургани скіфів VII — початку VI і IV ст. до н. е. були матеріальним символом цих змін, що мали місце у суспільстві і відбивали у свідомості його членів той реальний розрив, який мав місце поміж ними і владою.

Таким чином, розвиток скіфської державності був переривчастий і охоплював лише окремі етапи історії кочових скіфів, а саме: VII — початок VI ст. до н. е. і V—IV ст. до н. е. Природно, ці ранньополітичні утворення були далекими від держав розвинутого типу і своєю невивершеністю відповідали рівню розвитку скіфського кочового суспільства, що зумовлювало й оборотність розвитку скіфської державності у період згасання зовнішньоексплуататорської діяльності. Зокрема такий процес мав місце у VI ст. до н. е.