Глава 3 Виникнення і формування північнопонтійських полісів

У другій половині VI — на початку V ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї почалося поступове формування полісів. Велика грецька колонізація стимулювала відродження і розквіт цієї основної форми політичної і соціальної організації античного суспільства. Визначення його суті не було однозначним ні в давнину, ні зараз. У мові еллінів — це і місто, і держава, і вітчизна, і громадянська община. Під полісом знаменитий філософ Еллади Арістотель розумів завершену суспільність, яка складалась з кількох поселень; призначення цієї структури цілком самодостатнє, бо вона виникла заради потреб життя, але існувала для блага людей [Arist., Polit., I, 8, 1252 в]. Характерною ознакою поліса було й те, що до нього входили лише вільні громадяни [Polit., Ill, 4, 4, 1279 а], але він був на той час найвищою формою всіх можливих типів людських спілок [Polit., І, 1, 1252 а]. Близькі ідеї висловлювали й інші філософи, зокрема Платон та Сократ. Виникнення поліса було зумовлено переважно необхідністю задоволення матеріальних та духовних потреб людини, які вона могла мати за колективного існування [Plato., Resp. II, 369, В-С].

У сучасному античнознавстві склалися дві найголовніші концепції щодо визначення терміна «поліс». За першою з них, поліс — це місто-держава, або держава-місто. Вважається, що класичний поліс розвивався на базі міста і уособлював у собі водночас місто, колектив, громадян, державу, де їх розвиток особливо на стадії формування відбувався взаємно і синхронно, створюючи елементарну єдність міста й аграрної зони[493]. Проте така дефініція не завжди відповідала всім суттєвим елементам полісних структур[494]. Тому для розвинутих демократичних держав класично-полісного типу існує інше визначення. Згідно з ним, це елементарна єдність міста і сільської округи, найпростіша основа організації суспільства, в якому вільні власники-громадяни протистоять масі безправних і невільних експлуатованих людей; це, нарешті, найпростіша, але разом з тим дуже ефективна форма політичної організації — республіка з більш-менш яскраво вираженою самодіяльністю громадян і зумовленим цим високим розвитком політичної ідеології і культури[495]. Проте, оскільки поняття полісу поліморфне, його і треба розглядати не як типову, незмінну в усі часи політичну організацію, а в хронологічній послідовності — від становлення до розвинутих і усталених форм.

Найчіткіше визначення раннього поліса — бо саме воно повніше відтворює картину створення північнопонтійських держав у архаїчний час — належить Г. А. Кошеленко. Поліс — це порівняно невелика (від кількох сот до кількох тисяч чоловік) община громадян, головним заняттям яких було землеробство, що складало її економічну базу[496]. Земля знаходилася в колективній власності, значна її частина розділялася на окремі наділи, якими володіла сім'я як важлива ланцюгова ланка полісної структури. Вищим органом влади були народні збори, в яких брали участь дорослі чоловіки, що мали статус громадян. У разі небезпеки вони ж входили в народне ополчення, оскільки регулярної армії у таких полісах не існувало. Важливе місце в системі цінностей, створеній громадянським колективом, займали традиційні звичаї метрополії та ті, які виникли на нових місцях.

Звичайно, при цьому не можна забувати, що за межами громадянської общини залишалося чимало людей, які громадянських прав не мали — іноземці, різні прошарки залежного населення, жінки. Упродовж певного часу внаслідок різних соціально-економічних і зовнішньополітичних причин відбувалися зміни в розвитку полісів. Але найголовнішим досягненням полісних держав, навіть і найконсервативніших, була участь громадян у народних зборах — вищій суверенній владі в державі, де могла виявитися воля, сила і влада демосу. І хоч у багатьох випадках спостерігалося прагнення до подолання поліса, воно було малоуспішним, бо тривалий час здійснювалося на тій же полісній основі[497].

У розумінні давніх греків місто-поліс необов'язково мало бути торгово-ремісничим. Головна його ознака — політична й економічна самостійність, незалежність від інших громадських колективів. Навіть неукріплені, але автономні апойкії вважалися полісами[498]. Такі риси притаманні й архаїчним полісам (містам) Північного Причорномор'я.

Типовим і найрозвинутішим полісом Іонії вже у VI ст. був Мілет — лідер понтійської колонізації. Він володів обширною сільською округою, і колоністи, нерідко засновуючи нові апойкії, наслідували свою метрополію як у виборі місцевості, так і в збереженні традицій у політиці й культурі. Мілетці здебільшого задовольнялися своїми власними продуктами виробництва. Незважаючи на те, що їх хора дуже часто піддавалася руйнівним нападам лідійців [Herod., І, 18—22], в місті накопичувалося чимало продуктів і ремісничих виробів, які треба було вивозити для продажу за межі поліса: олива і оливкове масло, вино, тканини і одяг, вироби з металів, глини, мармуру, дерева і кістки [Aristoph., Lisist., V, 729; Plin., NH. VII, 190; XXIX, 33; Eustaph. Dionys., Perieg. 823]. Отже, дуже рано, нарівні із землевласниками, в Мілеті з'явилась торговельна аристократія, яка володіла власними кораблями і вела транзитну торгівлю з багатьма містами та колоніями. Розвиток сільського господарства, ремесел і торгівлі сприяв поглибленню соціального розшарування громадян, внаслідок чого, час від часу відбувалися сутички між окремими партіями і угрупованнями. Зростання кількості торгових операцій спричинилося до введення монетної системи — найдавнішої в Елладі — наприкінці VII ст. Одна з перших золотих монет була завезена до Борисфена, де в невеликому скарбі, разом з іншими збереглася до нашого часу.

Вся громадянська община Мілета була розподілена на шість філ, від яких вибиралися представники на державні посади[499]. За час інтенсивної мілетської колонізації прибережних територій Понту Евксінського, тобто протягом століття, політичне становище Мілета і його державний устрій періодично змінювалися, що теж впливало на колонізаційні процеси.

Наприкінці VII ст. до влади прийшов притан Фрасібул, який в ході боротьби між родовою знаттю і демократичними силами поліса встановив тиранію. За його правління після укладення почесного миру з Аліатом Мілет досяг значного економічного розквіту [Herod., І, 20; V, 92]. Однак, його система правління була невдовзі скинута і в місті почалася нова боротьба між соціально-нерівними угрупованнями, особливо між тими, хто сам працював [ХЕІРОМАХА] і багатіями [П?О?ТІ?], зокрема, так званими вічними мореплавцями [AEINAYTAI].

За свідченнями Геродота [V, 29], «боротьба партій у Мілеті прийняла таку тяжку форму, що мілетцям прийшлося звернутися до посередництва Пароса, аби досягнути якогось умиротворення. Паросці, прибувши в Мілет і побачивши, що житла мілетців сильно пошкоджені, ... оголосили, що бажають обійти їхню країну». Таким чином вони знайшли для Мілета гарних господарів, веліли їм надати владу і підкоритися всім тим, хто призводив до смути.

Громадяни середнього достатку добилися політичної переваги, за якої, як ніколи, процвітав поліс, ставши «перлиною Іонії». Проте панування демосу тривало недовго. Великі земле- і судновласники за підтримки жерців і перських сатрапів знову перемогли. Як уже вказувалося, у другій половині VI ст. до н. е. персів влаштовувало правління тирана, близьке до східної деспотії.

Усі ці події так чи інакше відбилися на політичному розвитку понтійських полісів у другій половині VI ст. до н. е. Підкорення персами 546 р. до н. е. Іонії, встановлення тиранічних режимів, сплата данини і повинність військової служби в перській армії призвели до нової масової еміграції малоазійських греків у понтійські регіони. Саме з цього часу до першого десятиліття V ст. греки заселили великі території північного узбережжя Понту і тут розпочався якісно новий розвиток політичних організмів. Розширювалося освоєння земель не тільки в раніше колонізованих областях, а й у зовсім нових, зокрема в Нижньому Подністров'ї і в Західному Криму.

Відмінною рисою цього етапу колонізації була передусім її масовість. До того ж основну кількість переселенців складали збіднілі верстви населення. Якщо серед перших колоністів були головним чином молоді чоловіки, то в цьому переселенні брали участь сім’ї, які лишилися без землі на своїй батьківщині. Звичайно, масовий характер колонізації призводив до різних непорозумінь і порушень правил колонізаційної практики, які регулювалися на місці існуючими в кожному регіоні первинними полісними структурами.

Найраніший у Північному Причорномор'ї Борисфенський поліс ще й досі не має однозначного визначення в науці. В. В. Лапін вважав, що «колектив першопоселенців являв собою саме колектив... Але це і є не що інше, як зародок соціально-економічної і політичної організації, яка іменується полісом»[500].

Полісно-аграрний інститут Борисфена підтримується багатьма дослідниками (Б. Браво, А. Вонсович, Н. Ерхардт, С. Д. Крижицький, В. М. Отрешко, А. С. Русяєва). Дещо інших позицій дотримуються Ю. Г. Виноградов і В. П. Яйленко. Останній вважає Березань з середини VII ст. «емпоріальним протополісом», а з початку VI ст., коли на Березань прибула велика партія колоністів, вона стала самостійним політичним організмом, протопблісом[501]. Н. Ерхардт на прикладі великої кількості даних переконливо показав, що мілетські колонії ще в VII ст. виводилися в Пропонтиду і Понт з уже складеними в метрополії політичними інститутами і визначеним пантеоном божеств; що вже в момент заснування вони були незалежними від метрополії і така автономія могла означати лише самостійність організованого за типом єдності громадян поліса[502].

Підтримуючи цю тезу, Ю. Г. Виноградов все ж вважає, що хоч апойкія на Березань виводилася як запрограмований у метрополії поліс, вона являла собою емпорій-поліс, а освоєння власне березанської хори на узбережжі в VI ст. пов'язувалося з товарним землеробством[503]. Однак проти цього свідчать такі міркування.

Якщо ще в VII ст. до н. е. тут оселилася невелика громадянська община, то навряд чи її головним заняттям було добування і торгівля сировиною, а згодом товарним хлібом для задоволення потреб метрополії, а не для власного самозабезпечення. В такому разі ні про яку автономію говорити не можна, бо така колонія лише виконувала завдання своєї метрополії. Колонізаційна практика, навпаки, свідчить про економічну і політичну самостійність апойкій, тим більше таких віддалених, як північнопонтійські. Куди б і в який час не виселявся колектив людей, його першочерговим завданням мало бути влаштування власного прожитку, який могло дати лише ведення сільського господарства.

Можна ще припускати, що у VII ст. Борисфен був опорним пунктом, в якому лише якась частина чоловіків займалася торгово-розвідувальною діяльністю, але вже наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. тут відбулися значні зміни, які, ймовірно, спричинилися політикою мілетського тирана Фрасібула, за правління якого Мілет почав випускати монету. Майже синхронно з'явилась монета і в Борисфені, а також в Істрії і Алоллонії Понтійській у вигляді бронзової стріли — атрибута Аполлона Спасителя [ІНТРО?]. Вздовж Березанського лиману були засновані поселення. Їх виникнення і обробка землі мали на меті збільшення виробництва різних продуктів, надлишок яких міг би обмінюватися на посуд та одяг, що надходили з Середземномор'я. Отже, економічною основою поселення було сільське господарство, а не торгівля. Цілком можливо, борисфенцям підпорядковувалося і Ягорлицьке поселення ремісників.

До Борисфенського поліса, який почав набирати силу близько середини VI ст. до н. е. з прибуттям у Нижнє Побужжя великої групи епойків, належало й поселення на місці майбутньої Ольвії. Існує, однак, думка, згідно з якою формування Ольвії відбувалося дещо інакше. Вона виникла стихійно в середині VI ст. до н. е. і спочатку не мис лилась як поліс; так само стихійний характер мало освоєння греками навколишніх територій[504].

Так чи інакше, але чимало різноманітних джерел безсумнівно вказують на те, що Ольвія вже у другій половині VI ст. до н. е. стала головним політичним, економічним і культурно-релігійним центром з великою сільськогосподарською округою[505].

Принципово важливим чинником у його історії була рекомендація дідімського оракула змінити назву поселення на ОЛВІН ПОЛ? й утвердити головний культ Аполлона Дельфінія як миротворця громадян. У зв'язку з цим в Ольвії була випущена нова полісна монета у вигляді атрибута нового патрона — дельфіна. Поряд з цим почав функціонувати новий теменос — Дельфініон, який невдовзі став центром релігійного життя ольвіополітів. Корінні зміни в їхній ідеології відбулися, певно, внаслідок соціально-політичних незгод між апойками і епойками[506]. Зрозуміло, що першопоселенці Ольвії традиційно зараховували себе до аристократії з правом володіння найкращими землями, користування різними привілеями. На час прибуття нових колоністів вони вже встигли влаштуватися на новому місці, а деякі з них і розбагатіти, що підтверджується найбагатшими похованнями ольвіополітів другої половини VI ст. до н. е.[507].

Рис. 51. Кістяна пластинка з пророцтвом дідімського оракула Аполлона. Борисфен. VI ст. до н. е.

Прибулі з розореної Іонії епойки змушені були завойовувати свої права в полісі зі звертання до дідімського оракула, який, імовірно, дещо утихомирив розбрат між різними угрупованнями колоністів. Однак сила і перевага першопоселенців виявилися в тому, що вони продовжували шанувати свого бога Аполлона Спасителя, побудувавши для нього новий храм наприкінці VI ст. У другій половині VI ст. на південь від Дельфініона була виділена агора, яка служила місцем народних зборів громадян і водночас використовувалась для торгівлі і проведення релігійних свят.

Велике значення для розуміння деяких соціально-політичних аспектів історії архаїчної Ольвії має так званий «лист жерця» середини — третьої чверті VI ст.[508]. З його змісту можна зробити висновки про те, що вже в цей час ольвіополіти володіли значною територією в районі Нижнього Подніпров'я. У листі названі такі топоніми, як Халкена і Гілея, звідкіля вивозили ліс і диких коней. В Гілеї ольвіополіти поставили вівтарі своїм божествам — Кібелі, Гераклу і Борисфену. Автор згадує і рабів, які намагалися втекти після корабельної аварії. З листа також ясно, що в архаїчній Ольвії вже існувало підпорядкування різних членів громадянської общини в сакральній сфері. Подібна субординація, певно, була характерна і для політичних структур.

Знайдена в Ольвії серія уламків чорнолакових посудин останньої чверті VI — першої чверті V ст. до н. е. з написами ПОЛЕ, ПО та ПОЛЕ?? вказує на існування наприкінці VI ст. пританею[509]. У другій половині VI ст. до н. е. поліс уже взяв у свої руки контроль за системою мір й за роздрібною торгівлею. Таким чином, у цей час ольвійська громадянська община докладала чимало зусиль до того, щоб якнайшвидше сформувати свої полісні структури і перетворити поселення на місто з усіма характерними для нього елементами. Водночас, оскільки ще тривав процес колонізації і сюди могли прибувати епойки, воно взяло на себе місію головного організатора й координатора цього процесу.

Якщо у Нижньому Побужжі один Борисфенський поліс з різних причин уже в період колонізації був підпорядкований сильнішому, то дещо інша ситуація склалася на Боспорі. Засновані в першій половині VI ст. до н. е. Пантикапей, Німфей, Мірмекій, Тіритака, Феодосія, Гермонасса, Кепи, судячи з невеликої кількості синхронної кераміки і майже повної відсутності житлово-господарських комплексів були, як і Ольвія, дуже невеликими колоніями. Тільки за масового переселення людей із Східної Греції, які влилися до зазначених вище полісів з сільськогосподарськими округами, почався суттєво інший їх розвиток.

У другій половині VI — першому десятилітті V ст. до н. е. на Боспорі Кіммерійському виникли такі значні нові поселення як Фанагорія, Кіммерік, Патрей, Кітей, Парфеній, Порфмій, Тірамба та інші. У більшості з них метрополії невідомі. Але є підстави вважати, що вони були засновані колоністами з Іонії за лідерства Мілета[510]. Про участь у колонізації вихідців з різних районів Східної Греції свідчить, зокрема, літературна традиція [Arrian., Byth. fr. 55 Roos; Ps.-Scymn., 886 sq.].

Про мітіленське походження ойкіста Гермонасси вже згадувалося. Незначний еолійський вплив простежується в гермонасській антропонімії. Стосовно Фанагорії Арріан і Псевдо-Скімн вказували на якогось «Фанагора, теосця, що втік від насильства персів. Це відбулося одразу після 547 р. до н. е., коли жителі Теоса, розгромленого Гарпагом [Herod., I, 68], заснували Абдери, а менша частина їх, напевно, відправилася на Боспор. Не виключено, що так звані малі міста Боспору були засновані в процесі субколонізацїї, як і на західних територіях Середземномор'я, проте це питання лишається недослідженим.

Порівняно з усіма іншими регіонами мілетсько-іонійської колонізації на Боспорі зосередилася найбільша кількість переселенців. На невеликій території було засновано чимало самостійних полісів, серед яких лише Пантикапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія, Гермонасса стали значними містами, відіграючи важливу роль в історії Боспору вже у пізньоархаїчний час.

Значне поповнення населення Боспору відбулося на межі VI—V ст. до н. е. й, імовірно, в першій чверті V ст. до н. е., коли Іонію підкорили перси. Багато іонійців, і передусім родичі й знайомі колоністів, переселилися сюди, поповнивши міста й заснувавши нові поселення[511].

Синхронно освоювалася сільська округа навколо новостворюваних міст[512]. Такий інтенсивний розвиток колоній був можливий, звичайно, тому, що прибережні землі, як і в Нижньому Побужжі, не були заселені стабільним місцевим населенням.

Окремі міста на Боспорі розташовувалися одне від одного на відстані 5—10 км. Вважається, що таке надзвичайне скупчення колоній зумовлювалося тим, що тут на невеликих територіях виявилися ніби спресованими найціниміші греками якості місцевості: родюча земля, доступні родовища корисних копалин, зручний зв'язок з морем, можливість досить безпечних контактів з оточуючими племенами[513]. Такі ж приблизно умови життя або навіть кращі були, зокрема, і в Нижньому Побужжі. Тому здається, що перелічені причини мали загальне значення для всіх північнопричорноморських колоній. Боспор Кіммерійський до того ж мав тепліший клімат, набагато зручніші, створені природою гавані, гористу місцевість, що більше нагадувала рідну землю, захищену Меотидою частину суші з боку безкрайніх степів, близькість до південних мілетських колоній і метрополій. Нарешті, можливо, в цьому масовому переселенні якусь роль зіграли легенди про золото аримаспів, які дещо пізніше стали своєрідним символом культури Боспору і його зв'язків із скіфами.

Проте саме в Нижньому Побужжі були засновані найбільш промілетські колонії. Можливо, що колоністи цього регіону справді регулювали подальше розселення, приймаючи до своїх общин переважно вихідців з Мілетської області, тоді як на Боспорі населення було з різних місць Іонії.

З самого початку колонізації на Боспорі Кіммерійському вирізняється Пантикапей, який як перша апойкія захопив найвигідніше місце для заселення: центр родючої рівнини на Керченському півострові, де зосереджувалися найбільші запаси питної води і знаходилася найзручніша бухта для зупинки кораблів. Першопоселенці Пантикапею вже у другій половині VI ст. до н. е. мали всі можливості для того, щоб будувати не лише приватні будинки, а й монументальні культові споруди, розвивати власні ремесла, вести торгівлю з містами Еллади і сусідніми племенами[514]. Цікаво, що ця колонія першою в Північному Причорномор'ї розпочала карбування срібних монет, що вказує на її значний економічний і політичний розвиток, наявність розвинутої полісної організації вже у другій половині VI ст. до н. е.[515]. Протома лева на монетах — найяскравіше свідчення впливу Мілета й пропагування культу Аполлона. Пантикапейська громада стала лідером у Боспорському регіоні. Цьому сприяло те, що Пантикапей був першою колонією і, можливо, хоч якоюсь мірою допомагав влаштуванню інших груп колоністів, які одна за одною прибували сюди з Іонії.

Розвиток землеробства й транзитної торгівлі сприяв також росту й збагаченню міст Фанагорії, Гермонасси, Німфею, Феодосії, Мірмекію, Тіритаки та ін. За свідченням Страбона [II, 2, 10], перше з них визначалося як метрополія всього Азіатського Боспору. Ймовірно, що на європейській його частині в такій ролі виступав Пантикапей, який, за Страбоном [VII, 4, 4], називався головним містом усіх боспорян. Певно, досить рано він підкорив собі мірмекійців, які влилися в його громаду, а їхнє місто перетворилося згодом на передмістя Пантикапею[516]. Це був перший крок до розширення полісу та об’єднання боспорських колоністів наприкінці VI ст.

Відносини Пантикапею з іншими полісами в пізньоархаїчний час маловідомі. Монета, що карбувалася в цьому місті, мала обіг майже на всій території Боспору, що теж вказує на становище міста як лідера в регіоні. Ситуація із поширенням монет схожа з тією, що склалася у VI ст. до н. е. в Північно-Західному Причорномор'ї з монетою-стрілкою. В обох регіонах символіка на них пов'язувалася з головним патроном колонізаційного руху і багатьох полісів — Аполлоном Спасителем. На підставі цих монет можна припустити, що одразу ж після заснування кількох колоній вони створювали в кожному регіоні релігійні амфіктіонії на базі єдиного культу Аполлона і традиції їх існування в метрополії[517]. Таке об'єднання було запорукою міцності в разі нападу ворогів на далекій окраїні античного світу. Тривалий час на монетах не ставилася назва міста.

На останньому етапі мілетсько-іонійської колонізації греки поступово почали обживати місця менш сприятливі екологічно й демографічно. Набагато пізніше заселення Нижнього Подністров'я, розташованого між двома найранішими апойкіями — Борисфеном та Істрією, було невипадковим. Можливо, причиною такого пізнього освоєння цього регіону були менш сприятливі екологічні умови для ведення сільського господарства. Адже порівняно з Боспором нижньодністровські поліси ніколи не славилися своєю хлібною торгівлею. Не можна не враховувати і того факту, що в усі часи основна кількість поселень знаходилася на східному березі, дещо безпечнішому, бо на землях від Тіраса до Борисфена в цей час тут не було ще ні осілих аборигенів, ні номадів. Головна ж небезпека загрожувала із заходу — від різних племен Подунав'я (фракійців, агафірсів, скіфів та ін.)[518].

Найдавнішим поселенням у Нижньому Подністров'ї був Ніконій, або Ніконія, на східному узбережжі Дністровського лиману біля сучасного села Роксолани. Дату його заснування відносять до різного часу: середина, друга половина, остання третина і, нарешті, останнє десятиліття VI ст. до н. е.[519]. Хоч Ніконій і згадується давніми авторами [Ps.-Scyl., 68; Strabo., VII, 3, 16; Ptolem., Ill, 10, 8] і навіть має визначення хоріон — укріплене місце [Ps. Arrian., 87], однак порівняно з основними апойкіями Північного Причорномор'я виглядає в цей час малорозвинутим.

Вважається, що Ніконій був заснований Істрією і перебував у економічній залежності від неї[520]. Однак Ольвія була дещо спроможнішою здійснити переселення, ніж Істрія, власна територія якої значно розширилася лише з середини IV ст. до н. е. Але в останній чверті VI — на початку V ст. до н. е. обидва поліси перебували ще в процесі свого становлення і зміцнення. Навряд чи вони, а особливо їх округи, були настільки перенаселені, щоб виникла потреба в субколонізації Нижнього Подністров'я. Навпаки, відомо, що в райони Подунав'я і Нижнього Побужжя в цей час прибула велика кількість нових епойків з Іонії.

Саме те, що Ніконій володів своєю сільською округою, а згодом випускав власну монету, хоч і протягом короткого часу, зумів створити свою оборонну систему, може свідчити, що він був заснований іонійцями як незалежний поліс. Інша справа, що внаслідок своєї бідності і незначного економічного розвитку Ніконій, торгуючи з істрійцями та ольвіополітами, користувався їхніми монетами, як і боспорські апойкії — пантикапейськими. Ймовірно, що Істрія, з одного боку, Ольвія — з другого, взяли над цим регіоном економічну опіку. Судячи з того, що ніконійці так і не зрівнялися з більш розвинутими північнопонтійськими полісами, тут оселилось населення з розорених персами іонійських поселень, у якого не було змоги збагатитись і на новому місці і яке періодично якоюсь мірою змушене було залежати від найближчих сусідів.

Якщо про пізньоархаїчний Ніконій можна скласти якесь уявлення завдяки археологічним джерелам, то жодних даних ми не маємо про дві інші апойкії в нижньодністровському регіоні — Офіусу і Тіру, які згадуються давніми авторами. Місцезнаходження першої взагалі невідоме. Можливо, Тіра під час заснування мала назву Офіуса, яка, як і Борисфен щодо Ольвії, назавжди залишилась за нею в літературній традиції[521].

Щодо власне Тіри, то вона вийшла на арену міжнародної торгівлі дуже пізно. Донині немає ніяких прямих свідчень не лише про час її заснування, а й взагалі будь-яких даних про її існування до IV ст. до н. е. Побічні джерела (вказівка Псевдо-Скімна про мілетське походження цієї колонії, ідентичний з Мілетом календар, присвята Аполлону Лікарю), певно, все ж таки можуть свідчити про те, що Офіуса-Тіра була заснована якщо не на самому останньому етапі мілетсько-іонійської колонізації[522], то втікачами з розорених персами наприкінці VI ст. до н. е. іонійських земель[523]. Поселення спочатку було таким незначним, що його сліди назавжди можуть бути захованими під водами лиману. Зважаючи на те, що в останній чверті VI—V ст. до н. е. в Нижньому Подністров'ї найрозвинутішим поселенням був Ніконій, цілком можливо, що йому належали й полісно-адміністративні функції в цьому регіоні.

До найпізніших і малорозвинутих у архаїчний час іонійських колоній належать також Керкінітида та Херсонес Таврійський у Західному Криму.

У Керкінітиді, заснованій у другій половині VI ст. до н. е.[524], оселилась, напевно, створена ще в метрополії громадянська община, яка спромоглася на новому місці швидко організувати поліс. Згадка Гекатеєм Мілетським про Керкінітиду, безумовно, свідчить про її походження в колонізаційний період. Вона не вийшла на широку арену, залишаючись і при автономії невеликим полісом, що в основному забезпечував всім необхідним лише його мешканців.

Надто близький характер розвитку багатьох сфер культури й економіки з ольвійським може вказувати на те, що засновниики Керкінітиди належали до одного масового потоку колоністів з Іонії в третій чверті VI ст. до н. е. З огляду на таку спорідненість колоністів, не виключено, що Керкінітида на ранньому етапі свого розвитку підтримувала найтісніші зв'язки з Ольвією, запозичуючи у її громадян найдосконаліші й перевірені часом навички в будівництві, промислах, ремеслах і торгівлі. Аграрна округа в пізньоархаїчний час через невелику кількість громадян обмежувалася тільки околицею Керкінітиди.

Останнім часом з'явилися нові дані, які свідчать про те, що на місці Херсонеса, який був заснований 421/422 р. вихідцями з Гераклеї Понтійської, у VI ст. до н. е., тобто ще в період іонійської колонізації, теж існувала невелика апойкія[525]. Існує гіпотеза, що раннє поселення Херсонес було засновано гераклеотами в союзі з сінопейцями — іонійцями за походженням. Головна мета такої колонії полягала в забезпеченні своїх метрополій продуктами і сировиною, а також в розширенні торговельних зв'язків з Ольвією.

Таким чином, у пізньоархаїчний час в Північному Причорномор'ї по суті було засновано всі поліси, історична доля яких склалася зовсім не однаково. З самого початку поліс-метрополія з розвинутими державними формами відрізнявся від полісу-колонії, де структура влади перебувала в процесі формування. Водночас відбувалося становлення і зміцнення перших державних законів у основних центрах. Зрозуміло, що переселенці, оселяючись на нових місцях, навряд чи одразу ж могли придумати відмінну від метрополії форму суспільного життя. Суворе дотримання традицій у господарстві, побуті й культурі диктувало і єдино можливу, вже перевірену на батьківщині, його форму — створення нової громадянської общини, незалежної не тільки від метрополії, але й від сусідніх колоній.

Основні зусилля спрямовувалися на збереження колективної єдності й самозабезпечення, що, в свою чергу, потребувало створення окремих політичних інститутів і ведення різноманітних господарських робіт. У цій площині невідомо, як довго тривала організація політичного управління колоністами, без якого неможливо створити повноцінний поліс класичного типу. Найімовірніше, громадянська община складалась хоча б формально ще в метрополії, її очолював ойкіст, який за своїми правами приєднувався до одноособового правителя. Оскільки він отримував згоду оракула, то вважався і жерцем головного бога-покровителя.

Певно, переселенці, покинувши рідний поліс, втрачали своє громадянство, але могли стати законними громадянами свого поліса після його створення: розподілу земельних наділів, розмежування храмової землі і створення хоча б найпростіших політичних і релігійних інститутів. Незалежність ойкіста створювала для нього умови диктаторської, майже монархічної, влади. «Ситуація виправдовувала себе: попадаючи в невідомі місця, часто у вороже варварське оточення, колоністи мали бути спаяні єдиною сполучною ланкою, яка, в свою чергу, потребувала від них неухильного додержання суворої дисципліни. Тому цей перший етап життя молодого зародкового полісного організму можна назвати «періодом диктатури ойкіста... Але диктаторська діяльність ойкіста мала й інший бік — наділений необмеженими повноваженнями, він значною мірою повинен був впливати і впливав на політичний устрій майбутнього поліса. В деяких випадках доходило до повної узурпації влади і перетворення її на тиранічну, а потім і на монархічну»[526].

Звичайно, в кожній апойкії складалися свої особливі умови, за яких довго чи недовго управляв ойкіст. За умови, що Ольвія підтримувала найтісніші зв'язки з метрополією і мала в своїй общині якусь частину першопоселенців, що традиційно зараховували себе до місцевої аристократії, влада належала їм. Олігархічні режими надовго утвердилися і в західнопонтійських полісах [Arist., Polit., V, 5, 2; V, 5, 7]. Зважаючи на те, що на Боспорі швидко утвердилося тиранічне правління, тут, особливо в Пантикапеї, могла довго тривати монократія ойкіста[527].

Залежно, від того, як розвивався поліс, видно, який організатор стояв на чолі колонізаційного руху. Ольвія, Пантикапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія швидше за інших досягли економічних успіхів. Майже в кожній громадянській общині, особливо більш розвинутих полісів, існувала соціальна нерівність. Вона, звичайно, мала місце вже в період створення колоніальної групи, бо до неї входили і представники аристократичних родів метрополії, які домагалися подальшого зміцнення на новій землі, і Зовсім збіднілі громадяни. Економічна нерівність виникла ще й тому, що епойки часто отримували менші наділи на гіршій території і користувалися меншими правами, ніж першопоселенці, що нерідко, як свідчить Арістотель, призводило до боротьби між ними [Arist., Polit. V, 2, 10—11].

Яскрава картина процесу майнової і соціальної диференціації простежується в найрозвинутіших архаїчних полісах, насамперед в Ольвії. Так, зокрема, про такі помітні фігури, як Анаксагор і Леанакт з Ольвії відомо з листів на свинцевих пластинках[528]. Багатий і знаменитий Анаксагор займався лихварством, володів будинками, рабами і рабинями; Леанакт, теж лихвар, мав своїх управителів, які виконували грошові операції. Дещо нижче стояв Матасій, можливо, навіть неповноправний, хоч і придбав собі будинки та кількох рабів. У листах згадуються й такі бідняки, як Артикон, що був змушений наймати своїй сім'ї куток для проживання. Імена деяких ольвіополітів (Археанант, Афіномандр, Гекатокл, Леокс, син Мольпагора та ін.) були типово мілетськими аристократичними. Місцеві багатії вже в середині — другій половині VI ст. до н. е. замовляли в метрополії надмогильні і вотивні пам'ятники, дорогий архітектурний декор для храмів і вівтарів, отримували освіту. Поряд з цим помітно, що більшість людей у громадянських общинах в соціальному плані займали більш-менш однакове становище. До них належала й основна маса ольвійських і боспорських епойків.

У період колонізації і формування полісів етнічний склад населення був відносно однорідним. Комплекс різноманітних джерел підтверджує дані літературної традиції, що тут справді жили переважно іонійці, хоч є і деякі відомості про еолійців і дорійців[529]. Окремі вихідці з інших етнічних об'єднань не зіграли тут якоїсь особливої ролі, вони поступово піддавались еллінізації в середовищі переселенців з їх високою культурою і стійкими традиціями. Певно, в жодному випадку греки не допускали у свою громадянську общину інородців. Хоч, звичайно, як свідчать деякі непрямі дані, у стані залежного населення були різні представники з оточуючих племен, але їх було недостатньо, щоб покрити дефіцит робочої сили[530].

Боспорські греки в архаїчний час більш інтенсивно налагоджували зв'язки з сіндами і меотами. Незначна їх кількість селилася у грецьких полісах на Тамані, однак процес еллінізації цих етносів ще не набрав сили[531]. Деякі поховання Ольвійського некрополя вказують на те, що представники аристократичних сімей укладали шлюбні союзи з лісостеповою знаттю[532].

Таким чином, при формуванні полісних структур у північнопонтійських колоніях часто відбувалися однакові з метрополією соціально-політичні процеси. Більше того, нестабільність у метрополії тією чи іншою мірою відбивалася й на політичному житті дочірніх апойкій. Запровадження полісної монети в Мілеті найшвидше знайшло відгук у Борисфені, а потім вже в Ольвії і Пантикапеї. Із запровадженням власних оригінальних грошових знаків колонії відмежовувалися від своїх метрополій не лише в економічному, а й у політичному плані. Родова аристократія виявила свої силу і вплив і на нових місцях проживання еллінів. На відміну від мілетської аристократії її політика щодо варварів (особливо скіфів) з самого початку була гнучкішою і раціональнішою. Це сприяло тому, що упродовж віків жодне з міст на Північному Понті не піддалося розгрому войовничими скіфськими кочовиками.