Глава 3 Ольвія у другій половині І ст. до н. е. — третій чверті ІІІ ст.

В історії Ольвії римського часу вирізняються чотири основних етапи: перший (середина І ст. до н. е. — перша половина І ст.) — поступове відновлення міста та його економіки (від розорення Ольвії гетами на чолі з Буребістою з наступним відродженням життя тут до відновлення монетного карбування); другий (друга половина І — перша половина П ст.) — стабілізація економіки міста, поширення римського впливу (від відновлення монетного карбування міста до введення до нього римського гарнізону); третій (друга половина II — третя чверть III ст.) — розміщення в Ольвії римського гарнізону з наступним входженням її у склад провінції Римської імперії (від введення римського гарнізону до другого розорення Ольвії «готами» і припинення на деякий час життя тут); четвертий (остання чверть III — середина — третя чверть IV ст.) — криза та поступове припинення життя на городищі (від другого «готського» розорення Ольвії з наступним остаточним припиненням тут життя).

Ольвія, так само, як і міста Західного Понту, зазнала навали військ гето-даків на чолі з Буребістою між 55 та 48 рр. до н. е., але не пізніше битви при Фарсалі 48 р. до н. е.[1006]. Найвірогіднішим здається 55 р. до н. е.[1007].

Ритор з Віфінії Діон Хризостом, який перебував у Ольвії наприкінці І ст., писав, що місто борисфенітів не відповідає колишній славі внаслідок неодноразових розорень та війн; «останнє та найбільше розорення його відбулося не більш, як сто п'ятдесят років тому, гети взяли його та інші міста на лівому березі Понту аж до Аполлонії». Саме тому частину міст не було відновлено, а інші перебували в поганому стані. До того ж на них наринула маса варварів [Or., XXXVI]. Крім повідомлення Діона Хризостома непрямим свідченням наявності гетської навали є декрет кінця II ст. на честь Каллісфена, сина Каллісфена, який походив «від предків славетних, відомих Августам, котрі побудували наше місто...» [IOSPE, І², 42]. Під предками Каллісфена слід розуміти не вихідців з метрополії VI ст. до н. е., а громадян, які взяли участь у відновленні Ольвії після гетської навали[1008].

Саме з гетською навалою слід пов'язувати розвал оборонного муру, виявлений на Центральній вишині міста[1009]. Кілька десятиріч на місці Ольвії життя не було. На це вказує брак культурного шару, а також епіграфічних та нумізматичних матеріалів другої половини I ст. до н. е.

Не виключено, що частина мешканців залишила Ольвію ще до гетської навали, свідченням чого є утворення пустирів у місті ще в II ст. до н. е.[1010]. Після розгрому міста гетами ольвіополіти, що залишились живими, були змушені шукати притулку або в інших античних центрах, або у варварському середовищі. Під останнім маються на увазі нижньодніпровські городища, які не всі були зруйновані гетами. Поява цих городищ у III—II ст. до н. е. майже збігається із загибеллю поселень периферії Ольвії. Цілком вірогідно, що мешканці цих поселень взяли участь у створенні городищ, що пояснює їх значну еллінізацію, особливо на межі ер. Саме в цей час на поселенні поблизу с. Золота Балка починають будувати не каркасні на кам'яному цоколі, а цілком кам'яні будинки[1011].

Життя в Ольвії відроджується не раніше кінця І ст. до н. е. Ймовірно, що в першій половині І ст. н. е. Ольвія вже займала південну третину як Верхнього, так і Нижнього міст, однак щільної міської забудови та оборонного муру покищо не виявлено. Саме в цей час починають формуватися виробничо-господарські комплекси майбутнього передмістя. Більш того, в Ольвії у цей час споруджуються такі будови громадського та культового призначення: стоя, яку Абаб присвятив імператорам Августу і Тіберію [IOSPE, І², 181]; екседра, споруджена Діомедом Оронту, сину Абаба [IOSPE, І², 182]; молитовня, відбудована архонтами [IOSPE, І², 176].

Виникає питання про причини відновлення життя на території Ольвії через кілька десятиріч після гетської навали (тобто майже через покоління людей, які залишили це місце). Як правило, абсолютизується думка Діона Хризостома, який повідомляв, що, як йому здається, місто було відбудовано за бажанням оточуючих скіфів, які потребували торгівлі з еллінами, але не вміли влаштувати торгове місце на еллінський зразок [Or., XXXVI]. Цей висновок базується на припущенні самого Діона, а не на повідомленнях ольвіополітів, з якими він спілкувався.

На наш погляд, слід керуватися тим, що основою економіки античного міста було сільське господарство, а не торгівля[1012], значення якої абсолютизує Діон Хризостом. Для відродження життя на місці колишньої Ольвії були необхідні умови для відновлення господарської діяльності ольвіополітів, тобто передусім сільського господарства. А це стає можливим тільки за поліпшення воєнно-політичної ситуації у Північно-Західному Причорномор'ї, яке, на наш погляд, спостерігається тут близько останньої чверті І ст. до н. е. Політичне утворення Буребісти розпалося одразу після його смерті (44 р. до н. е.), а з 29 р. до н. е. почались планомірні дії римлян по підкоренню гетів, які більше не загрожували своїм східним сусідам. У цей час в районі Ольвії складаються сприятливіші умови для життя, ніж на нижньодніпровських городищах, бо невдовзі почалось просування на захід сарматських племен, з набігами яких римляни були змушені боротися ще коло 15 р. до. н. е. [Cass. Dio., LIV, 20, 3]. На межі ер частину нижньодніпровських городищ було зруйновано, а на інших — зводилися кам'яні оборонні мури[1013]. Є підстави вважати, що ці події були пов’язані з сарматськими набігами. Водночас сармати пройшли північніше Ольвії. Їх більше приваблювали багаті провінції Подунав’я, ніж зруйнована Ольвія[1014]. Інакше місто навряд чи було б відроджене.

Таким чином, наприкінці І ст. до н. е. в районі Ольвії складаються сприятливіші життєві умови, ніж у місцях, куди раніше були змушені переселитися її мешканці. Не виключено також, що внаслідок експансії сарматів сюди прийшли частина мешканців нижньодніпровських городищ, основним заняттям яких також було сільське господарство. Життя на поселеннях Ольвійської периферії відроджується майже водночас із відновленням міста, наприкінці І ст. до н. е. Вони виникають на місці раніше покинутих поселень чи на нових місцях, порівняно недалеко від Ольвії. Наприкінці І ст. до н. е. — першої половини II ст. н. е. хора Ольвії обмежується берегами Бузького і частково Дніпровського лиманів[1015]. Певну роль у поверненні ольвіополітів на старе місце відігравало також усвідомлення ними своєї єдності. Діон підкреслює патріотизм мешканців Ольвії та їх безумовну повагу до всього грецького [Or., XXXVI]. Слід відзначити, що, хоча торгівля Ольвії поступово відновлюється, але вирішального значення вона вже не мала. Навіть наймасовіший керамічний імпорт цього часу в цілому нечисленний.

У місті, відновленому після гетської навали, ймовірно, громада формується наново, з числа тих, хто брав у цьому відновленні участь, в тому числі еллінізованої частини варварського населення колишньої ольвійської округи. Це первісно іраномовне населення (скіфи), яке запозичило античну культуру та поступово нівелювалося етнічно внаслідок змішаних шлюбів протягом кількох століть і, ймовірно, дало значну кількість іранських імен у написах Ольвії. Серед них могли також бути мешканці тих місць (наприклад, нижньодніпровських городищ), де укривалися від гетської навали ольвіополіти. При цьому слід підкреслити, що громадяни Ольвії як з грецькими, так і з іранськими, або змішаними іменами відчували себе греками: вони розмовляли по-грецьки, шанували грецьких богів, займали вищі посади в державі.

Нечисленні епіграфічні пам'ятки першої половини І ст. свідчать про те, що вже в цей час Ольвія мала звичайну полісну структуру, тут функціонували основні органи полісної демократії[1016].

Інтерес Риму до Ольвії, що відроджувалася, спочатку був невеликий і в основному виявлявся в культурно-торговельних зв'язках. Одначе невдовзі вона активніше привертає до себе увагу Риму, що планомірно розширював свої володіння та сферу впливу. В І ст. починається поступове проникнення в Ольвію елементів римської культури. Вже з межі ер простежуються зв'язки з італійськими центрами, звідки у невеликій кількості в Ольвію надходили в амфорах, ймовірно, вино та олія з олив, а також нечисленні високохудожні вироби італійських керамістів та склодувів. Слід також відзначити романофільські тенденції окремих громадян, які були відомі Августам та навіть споруджують портик на їх честь [IOSPE, І², 79, 181], хоча римських імен у цей час в Ольвії не було[1017]. Все це, безумовно, є відображенням інтересів римської політики, тим більше, що Ольвія навряд чи була у змозі провадити самостійну політику і прямувала у фарватері римської стратегії[1018]. Водночас найінтенсивнішими залишаються традиційні для міста зв'язки з малоазійськими та південнопонтійськими центрами: Візантієм, Синопою, Гераклеєю, Пергамом, Самосом, можливо, Косом. Слід також відзначити зв'язки з Аттикою, Східним Середземномор'ям, Александрією Єгипетською, а також з античними центрами Північного Причорномор'я. Італійський імпорт простежується тільки до межі І—II ст. В цей час за поширенням скляних виробів у Північному Причорномор'ї Ольвія займає друге місце після Боспору[1019].

Про стабілізацію економіки Ольвії в середині І ст. свідчить активізація будівельної діяльності, розширення виробничо-господарського передмістя, поновлення міського монетного карбування. Близько середини І ст. з'являється досить чисельна група міських монет із зображенням голови Зевса на аверсі та орла з назвою міста на реверсі. На частині серій є числові дифференти. Одночасні цим монетам золоті монети царя Фарзоя. На аверсі — зображення голови царя Фарзоя, на реверсі — орел, літери О?, тамга або монограма, а також числові дифференти, аналогічні виявленим на міських мідних монетах. Ім'я царя Фарзоя трапляється як на аверсі, так і на реверсі[1020]. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років І ст. замість золотих монет Фарзоя карбуються аналогічні їм срібні монети Інісмея (Іненсімея). Вірогідно, Інісмей був спадкоємцем Фарзоя, що випливає не тільки з факту карбування монет обох царів у Ольвії, а й із схожості їх родинних знаків[1021].

Рис. 80. Вотивний рельєф з Ольвії з зображенням Мітри Тавроктона. II ст. Мармур.

Слід відзначити, що в І—II ст. мідні монети Ольвії зберігають ознаки монет автономного міста. Згідно з епіграфічними пам'ятками, Ольвія залишалася самостійною державою із звичайною полісною структурою. Проте карбування тут монет царів Фарзоя та Інісмея, як правило, розглядається як доказ її безумовної залежності від цих царів, яких тривалий час вважали скіфськими[1022]. Дещо переконливіша думка про те, що Фарзой та Інісмей були правителями групи сарматських племен, які жили на північний захід від кордонів Ольвійської держави[1023]. Можливо, саме поховання Інісмея виявлено біля сучасного с. Пороги Вінницької області[1024]. З приводу підкорення Ольвії цим царям зауважимо, що одним із вагомих аргументів вважалась наявність так званої варваризації міста. Вивчення матеріальної та духовної культури Ольвії цього часу не вказує на її варваризацію[1025]. Наявність деяких елементів у культурі населення Ольвії, а тим більше речей, пов'язаних зі скіфо-сарматським оточенням, свідчить лише про контакти між ними. Самі монети царя Фарзоя теж не є підставою для висновку про насильницьке захоплення ним Ольвії та панування над нею. Адже ці монети відзначалися іменами ольвійських архонтів-епонімів[1026]. Діон Хризостом, який відвідав місто невдовзі після тривалого карбування тут монет Фарзоя та Інісмея, нічого не повідомляє про підкорення його скіфам чи сарматам. При цьому він особливу увагу приділяє відносинам Ольвії з оточуючими племенами і пише про їх постійні напади на місто. Згідно з епіграфічними даними, ольвіополіти неодноразово відряджали посольства до скіфів та сарматів, очевидно, щоб запобігти нападам на місто за допомогою дарунків або данини[1027].

Топографія сарматських пам'яток показує, що з середини І ст. сармати розміщуються довкола Ольвійської держави[1028]. Очевидно, у зв'язку з цим останньою була створена система городищ по Дніпро-Бузькому лиману, що контролювала кордони[1029]. Однак це могло відбутися тільки за умов стабілізації економіки міста та його периферії, тобто не раніше середини І ст. Найбільш ранній оборонний мур цього часу в Ольвії датується саме другою половиною І ст. Цим муром Ольвія була в змозі захиститися тільки від нападів невеликих угруповань приватних осіб, які брали в облогу її на свій страх і ризик заради прибутку, що було звичайним явищем у кочовиків[1030].

Таким чином, наявний комплекс даних свідчить проти насильницького захоплення Ольвії сарматами і прямого її підкорення сарматським царям Фарзою та Інісмею[1031]. Невідомо, якими були їх форми впливу на Ольвію. В цей час вона, ймовірно, здійснила карбування, право на яке було подароване Фарзою Римом за особливі заслуги[1032]. Характер цих заслуг стає цілком зрозумілим, якщо брати до уваги, що Фарзой та Інісмей були правителями сарматських племен аорсів, які взяли участь у римсько-боспорській війні 45— 49 рр. на боці Риму[1033].

Відомості про участь Ольвії у цих подіях дуже обмежені. Існує думка, що впровадження 46 р. так званої ольвійської ери пов'язане з участю міста у римсько-боспорській війні на боці Риму, що забезпечило Ольвії певні пільги[1034]. За іншою думкою, наявність в одному з ольвійських декретів титулу ?????????? — «друг батьківщини», котрий носив з усіх боспорських царів тільки Мітридат III [IOSPE, І², 38], дає змогу припустити участь Ольвії у цій війні на боці Мітридата III, а початок ольвійської ери віднести до часів походу Т. Плавтія Сільвана[1035]. Однак ретельний аналіз напису IOSPE, І², 38 дає підстави для висновку, що це звичайний для Ольвії почесний декрет. Прийняття його на честь боспорського царя виключено і тому він не може використовуватися для оцінки зв'язків Ольвії з Боспором і Римом[1036].

Характер допомоги Ольвії Риму в цій війні неясний. Навряд чи ольвіополіти взяли участь у прямих воєнних діях. Проте у зв'язку з тим, що і в Херсонесі, і пізніше в Тірі місцеве літочислення з'являється як відображення можливих подій у їхній історії, пов'язаних з Римом, логічно припустити, що і в розташованій між ними Ольвії впровадження ольвійської ери пов'язане саме з ним. Можливо, одержані від Риму пільги відповідали внеску кожного у справу перемоги над Мітридатом III. Херсонес і цар аорсів Фарзой одержали право карбування золотої монети, а Ольвія — мідної. Не виключено також, що аорси були переселені Римом ближче до дунайського кордону з метою його укріплення, чим і пояснюється їх поява на північному заході від Ольвії. На них також покладалася функція охорони та захисту Ольвії, котра за це здійснила карбування золотих монет Фарзоя. Це припущення підтверджується фрагментом ольвійського декрету, знайденого під Мангупом, в якому згадується посольство до гегемонів Мезії, до якихось союзників та великих царів Аорсії[1037]. Можливо, військовий союз був укладений ольвіополітами з Т. Плавтієм Сільваном[1038], який займав пост легата провінції Мезія між 57 і 67 рр. По прибутті у провінцію він переселив сюди більше 100 тисяч задунайських мешканців, вжив низку заходів, які сприяли стабілізації ситуації на кордонах провінції, спинив просунення сарматів, підкорив бастарнів та роксоланів [CIL, XIV, № 3608].

Між 63 та 66 рр. Т. Плавтій Сільван здійснив похід у Крим і визволив Херсонес від облоги скіфів. Поки що не з’ясовано, як вплинув цей похід на відносини між Ольвією та Римом. Він міг бути здійснений морським шляхом[1039], тоді Ольвія залишилася б в стороні від цієї експедиції. Однак слід відзначити появу на ольвійській периферії тимчасових військових таборів, які розміщувалися, ймовірно, вздовж сухопутного шляху із Мезії в Таврику[1040]. Датування цих пам'яток у межах другої половини І ст. та І—II ст.[1041] дозволяє пов'язувати їх як з походом Т. Плавтія Сільвана, так і з діяльністю Траяна. Однак написи на невеликих базах колонок, які були поставлені центуріоном І Італійського легіону М. Емілієм Северином, декрет на честь Агафокла евоката[1042], а також знахідка військового «монетного» дзеркала[1043] свідчать на користь появи римських військ в Ольвії ще у другій половині І ст. Ольвіополіти могли навіть укласти військовий союз з Т. Плавтієм Сільваном[1044].

Слід підкреслити, що в 70—80-і роки Римська імперія веде безперервні війни з сарматами та даками, що призводить до послаблення римського впливу у Північному Причорномор'ї та виникнення антиримських настроїв. На це вказує повідомлення Діона Хризостома, в якому зазначається, що ставлення ольвіополітів до Римської імперії було досить ворожим, осуду піддавались окремі громадяни, які виявляли прихильність до римлян [Or., XXXVI, 17]. Такий стан можна пояснити тим, що Рим у дуже складний для Ольвії час, коли вона зазнавала постійних нападів кочових племен, не надавав їй допомоги.

Після перемоги Траяна (98—117 рр.) над даками та створення нової провінції Дакії вплив Риму в Північному Причорномор'ї знову посилюється. Саме в цей час починається регулярне надходження римських денаріїв у Ольвію[1045]. Сюди між 106 та 111 рр. був посланий на якийсь час загін піхотинців, озброєних довгими щитами, для захисту міста та його округи [IOSPE, I², 687][1046]. Це сприяло, стабілізації становища Ольвії, що відбилося на появі значної кількості епіграфічних пам'яток, наданні повних римських імен громадянам саме на честь Траяна та Адріана[1047]. У зв’язку зі зміцненням західних провінцій Римської імперії посилюються їх економічні зв'язки з Ольвією. Саме з межі І і II ст. з'являються товари з цих провінцій і практично припиняється ввіз їх з італійських центрів.

У середині II ст. Ольвія зазнала нападу «тавро-скіфів», котрі вперше згадуються Птолемеем як ті, що мешкають в околицях Ахіллова Дрома (Тендрівської коси)[1048]. Сліди руйнувань цього часу простежуються на усіх приольвійських укріпленнях. Ольвіополіти були неспроможні відбити напад і звернулися за допомогою до римлян. Антонін Пій надіслав війська, котрі потіснили «тавро-скіфів» та змусили їх укласти вигідний для Ольвії мир, дати заложників [SHA, Ant. Pius, 9, 9]. Не виключено, що саме про цю перемогу є згадки у двох ольвійських написах, в одному з яких йдеться про зведення трофеєносної перемоги на натовпи супостатів, яку вітчизна святкує жертвоприношеннями [IOSPE, І², 175], а в другому згадується вдячне жертвоприношення за мир та спасіння міста [IOSPE, І², 162].

Все це призвело до введення в Ольвію римського загону. До його складу входили солдати трьох мезійських легіонів: І Італійського, V Македонського, XI Клавдієвого [IOSPE, І², 236, 237, 322]. У зв'язку з цим слід зазначити, що всі вексиляції Північного Причорномор'я комплектувалися з числа нижньомезійських військ, до складу яких у II ст. входили саме І Італійський легіон із базовою стоянкою у Нове; XI Клавдіїв, який стояв у Дуросторумі, та V Македонський, який розміщувався у Троєзмісі[1049].

Щоб мати у місті вексиляцію, треба було укласти договір з Римом. Напевне, існував такий договір і в Ольвії. Можна припустити, що, крім оплати воїнів вексиляції, вона сплачувала податок Римській імперії, була обмежена у якихось правах.

Ольвія та її сільськогосподарська округа у другій половині II — середині III ст. досягають найвищого для перших століть н. е. розквіту. Відроджуються городища, розорені тавро-скіфами. Найбільша їх щільність характерна для обох берегів Бузького лиману. Городища розміщуються навколо Ольвії у певному порядку: вони замикають основні райони хори та створюють своєрідну стратегічну систему оборони території держави[1050]. Однак у цілому в римський час кількість населених пунктів значно зменшується, хоча територія сільської округи скорочується незначною мірою[1051].

Слід зазначити, що найбільше число знахідок римських монет у Ольвії припадає на період правління Антоніна Пія (138—161 рр.) та Септимія Севера (193—211 рр.) із синами[1052]. У першому випадку це було пов’язане із вводом у Ольвію римського гарнізону, а в другому — із включенням її до складу провінцій Римської імперії. Останнє підтверджується також тим, що саме з часів Септимія Севера ольвійське карбування представлене монетами звичайного провінційного типу[1053]. З'являються написи із згадкою намісників провінції, посольств до імператорів, а також статуї, культові та громадські споруди, зведені на честь імператорів [IOSPE, І², 54, 174, 188, 199].

Включення Ольвії до складу провінції Нижньої Мезії відбулося, на наш погляд, не раніше кінця 197 — першої половини 198 р.[1054]. На користь цього свідчить згадка в одному з ольвійських написів імені легата цієї провінції Косконія Гентіана, яке записане першим у переліку імен, навіть перед іменами батька міста — Каллісфена, сина Каллісфена та архонтів [IOSPE, І²,174]. Це могло статися тільки за умови підпорядкування Ольвії римській провінційній адміністрації. Згадка Каракалли з титулом Августа (197 р.), а також ім'я легата провінції дають змогу датувати цей напис до 20 липня 198 р., коли легатом Нижньої Мезії був уже Овіній Тертулл. До цього ж часу, мабуть, відноситься встановлення статуй Гети та Каракалли у Ольвії [IOSPE, І², 199].

Ольвія підпорядковувалась наміснику провінції Нижня Мезія як провінційне місто, права якого гарантувалися не законами, а комісією, яка влаштовувала цю провінцію, або забезпечувалися едиктом правителя провінції. Згадка посольства до імператорів у зв'язку з відстрочкою платежів [IOSPE, І², 54] дає змогу віднести Ольвію до розряду civitates stipendiariae, для яких була характерна сплата поземельного податку на користь римської скарбниці, повинність приймати римські війська та підкорятися контролю правителя провінції. При цьому зберігалася місцева автономія, право карбування розмінної монети. До цього розряду належала більшість міст імперії. У зв'язку з тим, що всі вони мали різний характер, римська адміністрація не робила спроб суворо стандартизувати місцеве управління[1055].

Законодавча влада в Ольвії, як і раніше, належала народним Зборам, які відали всіма галузями державного управління — від обрання посадових осіб та дипломатичних відносин до турбот про громадські роботи, заготівлю хліба. Виконавча влада була представлена радою та магістратурами. Про склад ради,; її чисельність та способи обрання у Ольвії нічого не відомо. Можна тільки констатувати зростання ролі ради, котра, судячи з неодмінної формули «рада та народ», санкціонує всі постанови. В кількох написах є згадка про синедрів [IOSPE, І², 43, 44, 47; НО, 47], що в перекладі означає «учасники наради». Рада та народ по їх доповіді приймали рішення, можливо, це члени тимчасової комісії, яка створювалася з частини членів ради для розробки конкретного питання:

Дії більшості магістратур мали колегіальний характер. Посадові особи змінювалися щороку. Існувало право багаторазового обрання на одну і ту саму посаду. Головною була колегія архонтів, яка складалася з п’яти осіб. Перший архонт отримував функції епоніма. Важливу роль відігравала колегія стратегів, яка складалася з шести осіб. Вона організовувала оборону міста, здійснювала командування військом. Відомі також в цей час агораноми, які відповідали за ринок, збирали сплату, скарбники, а також «цар». Остання посада, вірогідно, була довічною, мала релігійний характер. З'являється також почесне звання «отець міста», яке надавалося громадянам за особливі заслуги перед вітчизною. Воно відоме і в інших містах імперії[1056]. Притани у Ольвії в перші століття н. е. невідомі. Можливо, їхні функції виконували колегії архонтів та стратегів. Чисельність ряду колегій у Ольвії (архонтів — 5, стратегів — 6, агораномів — 5 осіб) була більшою, ніж, наприклад, у містах Малої Азії, де стратегів звичайно було 3—5 осіб, а агораномів — 1—3 особи[1057].

В Ольвії у другій половині II — першій половині ІІІ ст. спостерігається аристократизація влади, що виявилася передусім у посиленні ролі ради та зосередженні виконавчої влади в руках кількох родів. Значно поширився звичай відправлення тієї ж самої посади кілька разів, а також поетапне займання посад однією й тією ж особою. Аналогічні явища відомі практично повсюдно, наприклад, у Греції[1058], а також у Херсонесі[1059] та Тірі[1060].

Рис. 81. Крепіда Зевсова Кургана в Ольвії. II ст.

Розвитку аристократизації влади сприяло запровадження з II ст. у містах, передусім західних провінцій, тарифа на посаду. Заплатити за посаду можна було як грошима, так і будь-якими громадськими роботами. Частина посад ставала фактично спадковою для багатих сімей[1061]. Про таке явище в Ольвії свідчить не тільки зайняття високих посад певним колом багатих осіб, а й відзначення в декретах піклування про роботи і будови [IOSPE, І², 40], будівництво на власний кошт, послуги місту за скрутних обставин [IOSPE, І², 42, 183—185], а також, імовірно, сплата посольств та прийом, наприклад, сарматських царів [IOSPE, І², 54; НО, 42].

Розміщення в Ольвії римського гарнізону і включення її до складу провінції Римської імперії значною мірою забезпечувало їй стабільність, захист від нападу варварів і, таким чином, сприяло розвитку міста, піднесенню його економіки.

У другій половині II ст. будівництво розгорнулося практично по всій території міста. Терасуються та забудовуються схили, у південній частині Верхнього міста зводиться цитадель, частина будинків якої була двоповерховою[1062]. В цілому для житлового будівництва характерно збереження традицій елліністичного часу. Елементи римської будівельної техніки виявилися найбільше в декоративних роботах. Виробничо-господарське передмістя переноситься ближче до стін міста, забудовується компактніше, вирізняються певні спеціалізовані виробничо-господарські райони.

Основою економіки Ольвії залишалося сільське господарство, насамперед виробництво зерна, а також виноградарство, виноробство. Подальшого розвитку дістає тваринництво. Ремесло та торгівля відігравали менш значну роль, це було характерним для більшості міст Римської імперії[1063].

Майже всі написи, що характеризують торговельні зв’язки Ольвії у перші сторіччя н. е., належать до II—ІІІ ст. Найповніший перелік торговельних контрагентів міста містить декрет на честь Феокла, сина Сатира [IOSPE, І², 40], який після смерті був увінчаний золотими вінками 18 міст: Нікомедії, Нікеї, Гераклеї, Візантію, Амастрії, Тії, Пруси, Одесса, Том, Істрії, Кізика, Каллатіса, Мілета, Апамеї, Херсонеса, Боспору, Тіри, Синопи. Крім того, фіксуються зв’язки з Аттикою, Малою Азією, Середземномор'ям, західними провінціями Римської імперії.

Із Малої Азії та південнопонтійських центрів у Ольвію надходили олія з олив, вино, іноді нафта, червонолаковий посуд, світильники, вироби зі скла. Інтенсивні торговельні зв'язки простежуються з Боспором, звідки могла надходити якась кількість вина, солоної морської риби, соусів, а також амфорної тари. Із західних провінцій Римської імперії сюди надходили світильники, червоно-лаковий посуд, бронзові статуетки, фібули, вироби зі скла.

Перебування римського гарнізону в Ольвії безумовно сприяло інтенсивнішому, ніж раніше, проникненню сюди елементів провінційно-римської культури. Це відбилося на використанні окремих прийомів будівельної та фортифікаційної техніки, специфічних формах керамічних та скляних посудин, прикрас (передусім фібул). З другої половини ІІ ст. армія Мезії набиралася в основному з місцевих мешканців[1064]. Це дає підстави припускати фракійське походження частини ольвійських легіонерів, що зумовило проникнення в Ольвію деяких елементів фракійської культури[1065].

Рис. 82. Інтер’єр поховального склепу Євресивія та Арети. Ольвія, II ст.

Однак, незважаючи на деякий провінційно-римський вплив, матеріальна культура Ольвії в цілому зберігає грецькі традиції. Аналогічна картина спостерігається і в духовній культурі, де при збереженні кращих традицій минулого з'являються і нові риси, притаманні іншим провінційним містам[1066].

В Ольвії відома невелика кількість римських та змішаних імен. Вони з'являються не раніше II ст., до якого відноситься їх більшість. Однак, класичне римське ім’я з трьох частин трапляється в Ольвії тільки раз, більше імен із двох частин. Деякі імена включають римські при збереженні структури грецького імені[1067]. Наявність серед цих імен praenomen та nomen імператорів свідчить про присутність у Ольвії римських громадян, бо самовільне присвоювання імені імператора каралось римською владою[1068]. Однак їх відсоток серед населення міста дуже незначний. Мала кількість тут і латинських написів.

Загальний вигляд оборонних споруд Херсонеса Таврійського у Портовому районі.

Ворота Херсонеса Таврійського. IV ст. до н. е.

Рис. 83. Світильники перших століть н. е. з Ольвії.

Розквіт Ольвії поступово починає згасати з другої чверті ш ст. Це значною мірою обумовлювалося погіршенням військово-політичної ситуації. Так, з другого десятиріччя III ст. становище Римської імперії відзначається крайньої нестабільністю: загостренням соціальної сфери, масовими вторгненнями варварських племен. Частина міст Мезії 214 р. зазнала навали карпів, серед них була й Тіра[1069]. Однак Ольвія тоді ще не постраждала.

Становище різко змінюється з появою на північ від Дунаю нового противника Риму — готів [lord., Get., 67], а також низки союзних з ними племен, узагальнююча назва яких «скіфи» або «сармати» в античних авторів позбавляє можливості з'ясувати їх індивідуальні назви. Внаслідок вторгнень цих племен у різний час було захоплено та спалено чимало північнопричорноморських міст та поселень. Частина з них була відбудована та продовжила своє існування, частина — загинула.

Пережила дві навали варварських племен і Ольвія: під час перших «скіфських», або «готських» походів у 232—238 рр.[1070] та під час походу 269—270 рр. Про це свідчать передусім залишки двох потужних шарів згарищ, простежених при розкопках міста[1071].

Рис. 84. Вівтар з присвятою Меркурію. Ольвія, середина III ст.

Два шари глобальних розорень Ольвії у ІІІ ст. слід пов'язувати з двома так званими «готськими», або «скіфськими», навалами, оскільки саме пересування цих варварських племен визначали в цей час ситуацію у регіоні. Однак характер розорень дещо відрізнявся. Ймовірно, нижній потужний шар згарища в Ольвії слід пов'язувати з першою варварською навалою за часів першого походу північнопричорноморських племен проти Римської Імперії[1072], або ж при просуванні остготів та грейтунгів до Меотиди[1073]. Насиченість цього шару речовим матеріалом та відносно швидка відбудова уможливлюють висновок про короткочасність катастрофи. При цьому слід підкреслити, що навряд чи місто було б так швидко повернено ольвіополітам без допомоги римського гарнізону. На користь перебування в цей час в Ольвії римського гарнізону свідчить, зокрема, наявність в одній із кладок жертовника з присвятою Меркурію від римського легіонера за здоров'я імператорів 248 р. [IOSPE, І², 167], а також знахідки римських монет до 269— 270 рр. без будь-якої перерви[1074]. Припинення ж монетного карбування Ольвії при Олександрі Севері (222—235 рр.) пов'язане із загальною кризою грошового обігу на території Римської імперії[1075].

Підтвердженням руйнування та відбудови міста в 30-ті роки III ст. є також будівельні написи в Ольвії часу правління Олександра Севера [IOSPE, І², 184, 185; НО, 52]. Один із них [НО, 52] вміщує відомості про відбудову оборонного муру архонтами. Слід відзначити, що у двох близьких по часу присвятних написах стратеги просять про спасіння міста та своє особисте [IOSPE, І², 107, 97; НО, 83][1076]. Причому у першому випадку зазначається, що рада та народ вшанували стратегів золотим вінком. Відомо всього три присвятні написи колегії стратегів, котрих рада та народ вшанували золотим вінком, що повинне пов'язуватися з їх особливими заслугами. Один з них [НО, 80] датується приблизно серединою II ст. і, можливо, належить до часу визволення Ольвії від «тавро-скіфів». Ще дві [IOSPE, І², 94, 107], вірогідно, пов'язані з відбиттям нападу варварів у 30-і роки III ст.

Другий шар розорення Ольвії слід пов'язувати з наймасовішим походом готів та союзних з ними племен 269—270 рр., коли вони вирішили оселитися на римській території та виступили у похід разом із сім'ями [SHA, Claud., 6, 2]. Саме тоді була розгромлена більшість античних міст та поселень Північного Причорномор'я. Вони перестали цікавити готів, які використовували у морських походах 256—269 рр. гавані та кораблі античних центрів[1077]. Ольвія повністю була зруйнована і тимчасово залишена мешканцями. Крім наявності шару руйнування та запустіння про це свідчить брак знахідок монет римських імператорів 70-х — першої половини 80-х років III ст. Аналогічна картина спостерігається в Істрії після розгрому 248 р.[1078]. Одночасно гинуть й останні поселення ольвійської периферії[1079], а також нижньодніпровські городища[1080].

Поки що не з'ясована доля мешканців Ольвії та поселень її округи. Можливо, частина з них залишила місто до розгрому, відступивши з римським гарнізоном у провінцію Нижня Мезія. Туди ж або в інші античні міста Північного Причорномор'я, не знищені готами, могли пізніше переселитися ольвіополіти, що пережили готську навалу.