Глава 4 Культура, побут і релігія архаїчного періоду

Колонізація Північного Причорномор'я і формування тут перших полісів відбувалися у той знаменний період життя Еллади, який визначають як «грецьке диво», духовна революція або культурний переворот[533]. Водночас колонізаційний процес і географічні відкриття еллінів стимулювали їхню суспільну й економічну активність, етнічну самосвідомість і віру в життєвий успіх, швидке просування на шляху до культурного прогресу.

У розвитку культури північнопричорноморських держав, як і власне їхньої історії, вирізняються два великі періоди — грецький та греко-римський.

У процесі колонізації на північні береги Понту Евксінського переносилося все те, що складало матеріальне і духовне життя переселенців з метрополії і було для них традиційним: мова, писемність, звичаї, обряди, міфи, релігійні культи й календарні свята, різні вірування, мистецтво та архітектура, культурні та етичні навички, естетичне бачення оточуючого світу, спосіб влаштування повсякденного життя тощо.

Архітектура

Для архітектури Північного Причорномор'я цього часу характерні еллінські архітектурно-будівельні традиції та засвоєння місцевої традиції будівництва землянкових споруд[534].

Типовим, цілком свідомим, заходом було розташування міста на двох основних рівнях: нижня частина, що прилягала до гавані, та верхня у вигляді звичайного плато (Ольвія, Фанагорія) або акрополя, який розташовувався на пагорбі (Пантикапей, Німфей, Мірмекій). Забудовувалися й схили пагорба. При такому розташуванні вже сам рельєф надавав місту мальовничості, що підсилювалося розміщенням на вершині пагорба або поруч з нею палацових споруд та храмів (Пантикапей).

У містах з акрополем агора — торгово-адміністративна площа — могла розташовуватися лише у нижньому місті (Пантикапей). В інших містах — як у нижньому, так і у верхньому місті (Ольвія).

Слід відзначити, що у цей час далеко не всі міста мали захисні споруди. Їх наявність поки що зафіксована лише у Тіритаці, де торцеві стіни житлових будинків були з'єднані відрізками фортечних мурів невеликої товщини.

У цілому тутешні міста відрізнялися від середземноморських. Передусім вони майже не мали благоустрою, були невеликі за розмірами. Так, територія Ольвії наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. навряд чи перевищувала півтора — два десятки гектарів. Жодне з північнопричорноморських міст не мало прямокутного регулярного планування, типового для міст, які засновувалися під час Великої грецької колонізації у Середземномор'ї. Вулична сітка складалася переважно стихійно. Житлові квартали складалися головним чином з однокамерних землянок і напівземлянок. Кілька таких землянкових структур складали окремий ойкос. Поряд із землянками, можливо, існували й невеличкі наземні однокамерні будівлі без будь-яких ознак ордерного декору. Квартали по периметру огороджувалися невисокими парканами. Низька житлова забудова, брак лінійної перспективи вздовж вулиць (через нечіткість їх планування) контрастували з одним або двома культовими, центрами та з вівтарями й храмами, які були значно вищими за оточуючі їх будівлі і являли собою справжні архітектурні витвори.

Згодом, наприкінці VI — на початку V ст. до н. е., землянки припиняють своє існування й житлова забудова здійснюється у типовому для грецьких міст вигляді. Тобто будуються звичайно одноповерхові невеличкі будинки з внутрішніми дворами — характерною для античного житла ознакою (Борисфен, Ольвія, Пантикапей). Часто ці будинки мають житлові підвали, їх декор обмежувався лише побілкою стін.

При заснуванні міст у Північному Причорномор'ї та їх первинній забудові теоретичні та мистецькі надбання архітектурної науки, які на той час досить широко запроваджувалися у Греції та Іонії, виявилися тут слабко.

Інакше було із культовими спорудами. Вони зводилися інколи посеред звичайної забудови, мали огорожу, що могла проходити майже впритул до самого храму (Борисфен), але найчастіше — розміщувалися на культових ділянках — теменосах (Ніконій, Ольвія), що розташовувалися в містах, звичайно у їх центральних частинах, та у святилищах поза містами. Таким, наприклад, було святилище на о. Левці напроти гирла Дунаю. Від храмів другої половини VI — початку V ст. до н. е. нам відомі тільки у трьох випадках залишки фундаментів (Борисфен, Німфей, Ольвія), а в інших випадках — тільки архітектурні деталі (Пантикапей, Ольвія).

Ранні храми були невеликими спорудами (довжина головного фасаду не перевищувала б—7 м) антового двоколонного або простильного чотириколонного типу, іноді з апсидальним завершенням тильного фасаду. Ордер — іонійський малоазійського типу. Стіни сирцеві на кам'яних цоколях, покрівлі черепичні. Найбільша увага приділялася декору покрівель. Вони були з розписними сімами (меандр), повздовжніми коньковими каліптерами та розписними рельєфними акротеріями у вигляді пальмет або напівкруглих щитів з рельєфним декором. У розписах використовувалися головним чином жовта, коричнева, червона та синя фарби. Архітектурний декор іонійського ордеру мали й вівтарі. Найцікавіший комплекс архітектурних деталей архаїчних часів, як теракотових, так і кам'яних, було знайдено в Ольвії на західному теменосі[535]. Тут знаходився й унікальний для Північного Причорномор'я кам'яний центральний акротерій. Антаблементи цих ранніх храмів могли бути змішаними за матеріалами — дерев'яними з теракотовим облицюванням. Можливо, дерев'яними були і фусти колон.

Згодом, імовірно, з кінця VI — початку V ст. до н. е. храми починають будувати цілком з каменю, про що можуть свідчити архітектурні деталі від пантикапейського храму Аполлона.

У типологічно-стилістичному плані цей храм можна віднести вже до наступного етапу історії культури північнопричорноморських міст. Храм являв собою (за реконструкцією[536]) іонійський периптер розмірами по головному фасаду близько 16 м. Це була досить значна для південнопричорноморських міст споруда, яка, проте, не перевищувала розміри середніх за величиною храмів материкової Греції.

Таким чином, культова архітектура архаїчного етапу у Північному Причорномор'ї була значно скромнішою не тільки від малоазійської, де існували гігантські діптери довжиною понад 100 м, ай від материкової грецької. Бракувало тут і багатих рельєфних порізів, замість них використовувався переважно живопис. Проте навіть ці невеличкі храми, безсумнівно, яскраво вирізнялися серед землянкової забудови житлових районів своїм живописним декором та розмірами. Не спостерігається тут і якихось змішаних або місцевих традицій, за винятком запозичення ідеї поглибленості (у житлобудівництві).

Побут і звичаї

Міське населення за своїм побутом в архаїчний час мало чим відрізнялося від сільського, бо міста знаходились у стадії свого формування і організації полісних структур, а за житло правили переважно однокамерні напівземлянки. Певно, лише незначна кількість переселенців змогла швидко збудувати для своєї сім'ї сирцево-дерев'яні, дерев'яні або кам'яні оселі, які навряд чи вирізнялися розмірами і внутрішнім опорядженням.

У трохи заглиблених в землю помешканнях, площа яких в основному не перевищувала 6—8 м², розпалювали вогнище, розміщувалася піч або стояла жаровня для опалення та приготування їжі[537]. Примітивні глиняні лежанки і долівку встеляли сухою травою, на них спали. Можливо, біля стін стояли маленькі дерев'яні лавки та трапедзи — переносні столики для їжі. Інколи такі столики вирізували з материкової глини при будівництві житла. В стінах землянок влаштовували неглибокі ніші для зберіганні продуктів і посуду. Однак навіть такі скромні житла за звичаями греків прикрашали: на стіни чіпляли теракотові й дерев'яні статуетки, розписні тарілки і чаші з зображенням міфологічних персонажів, релігійних та побутових сцен, вінки з листя, квіток та колосся. Для освітлення користувалися керамічними світильниками.

Проте слід зазначити, що саме в цей ранній час, як ніколи, північнопонтійські елліни користувались у побуті прекрасним привізним столовим посудом. Архаїчна розписна кераміка з Борисфена, Ольвії, Пантикапею, Німфею вражає кількістю, розмаїттям форм і розписів[538]. Тут знаходять амфори, кратери, глеки, ойнохої, кіліки, скіфоси, амфориски, лекіфи, тарілки тощо. Значна частина цих посудин не лише орнаментована, а й мала сюжетні композиції, основу яких складали міфологічні, воєнні, обрядові та побутові сцени, зображення різноманітних тварин. Заможніші громадяни користувалися бронзовим і срібним посудом, прикрашеним рельєфними фігурками та архітектурним декором.

Для приготування їжі використовувалися ліпні й кружальні горщики, каструлі, сковороди тощо. Елліни досить швидко пристосовувалися на новому місці: пекли хліб, готували каші з ячменю, пшона і пшениці, варили горох, боби, сочевицю, вживали м'ясо свійських і диких тварин, рибу і мідії, овочі, фрукти, мед, виготовляли молочні продукти і т. ін. Оскільки всі поселення засновувались на морському узбережжі чи на берегах річок, у щоденному раціоні еллінів переважали різноманітні види риб, яких вони їли з гострими приправами. В яких би місцях Північного Причорномор'я не проживали елліни, до них з різних центрів Егеїди надходили олія і вино, які були складовими їхнього харчування. Особливої популярності набуло хіоське вино, яке колоністи, за встановленим в Елладі звичаєм, як і всі інші вина, пили розбавленим водою.

У ранні часи грецькі переселенці, певно, більше дотримувалися своїх традицій в одязі, ніж у наступні періоди. Найкращого гатунку шерстяні тканини і готові вироби постачав Мілет, який славився цим не тільки в Елладі, а й у східних народів.

Чоловіки носили традиційні хітони, на які, коли виходили надвір, накидали гіматії-плащі. Залежно від пори року, вміння власника і моди вони по-різному драпувалися. Влітку для виконання деяких робіт чоловіки одягали ексоміду — різновид короткого хітона. Волосся у разі необхідності перев'язувалося пов'язками. За старовинним іонійським звичаєм елліни носили бороди.

На відміну від чоловіків жінки завжди носили довгий одяг, що теж складався з хітона і гіматія, яким найчастіше покривали й голову. Так само одягали дітей. Жіночий одяг, як свідчать пам'ятки мистецтва, відрізнявся від чоловічого багатшою кольоровою гамою, складною орнаментацією, візерунками на полотнищах. Із зображення жінок на теракотових статуетках видно, що нерідко вони носили хітони з тонких тканин, які щільно облягали тіло.

Одяг еллінів скріплювався на плечах фібулами та гудзиками, які водночас прикрашали костюм. Крім того він доповнювався різними прикрасами: браслетами, медальйонами, намистом, сережками, каблучками, перснями[539]. Бідні жінки і дівчатка носили навіть залізні вироби, заможні — золоті й срібні. Дівчата прикрашали свої зачіски кольоровими стрічками, вінками з живих квітів і листя. За взуття правили сандалії на дерев'яній чи шкіряній підошві, черевики і чобітки зі шкіри. Однак можна припустити, що значно холодніший клімат у Північному Причорномор'ї змушував переселенців для повсякденного життя і праці вбиратися, як і місцеві лісостепові племена фракійців та сіндів, у хутряні та шкіряні куртки, штани, накидки.

Уже в архаїчний час в ольвійських майстернях було налагоджено серійне виробництво дзеркал не тільки для внутрішніх потреб, а й для продажу місцевим племенам. Заможні громадяни користувались і привізними дзеркалами, прикрашеними мініатюрними фігурками божеств і художнім різьбленням. Крім того до туалетних речей належали різноманітні мініатюрні посудини, в яких зберігалися запашні масла: амфориски, котіли, аски, алабастри, арібали тощо. Вони надходили до Північного Причорномор'я не лише з метрополії, а й з Навкратісу та Родосу. Завдяки цьому вже у VI ст. до н. е. переселенці користувалися різними маслами в рідкісних посудинах з фаянсу, непрозорого «фінікійського» скла, алебастру та глини. Чоловіки, особливо ті, що брали участь в релігійно-спортивних змаганнях, часто користувались дерев'яними, кістяними, залізними стригилями для очищення шкіри від масел і бруду. Для розчісування волосся використовували гребінці.

Традицій метрополії греки дотримувалися в усьому. Новосілля, шлюб, народження дітей, їх вступ до ефебів, похорони — все це відзначали за встановленими обрядами. Зокрема під час похорону влаштовувались процесії і тризни, одягали чорний одяг, жінки (близькі родичі) рвали на собі волосся, виконували сольні пісні-плачі (трени). Покійника супроводжували всією громадою, клали в могилу потрібні у потойбічному світі, згідно з віруваннями, речі, найчастіше ті, що використовувались ним за життя[540].

У часи дозвілля чоловіки збиралися для застільної бесіди й тривалих дискусій, які називались симпосіями. Оскільки ще не було спеціальних приміщень для влаштування бенкетів, слід думати, що здебільшого вони проводились у дворах. Деякі учасники симпосіюмів складали короткі застільні вірші, які одразу ж гострим вістрям продряпувались на чашах для вина. Вони збереглися до наших днів[541]. Влаштовувалися також громадські трапези, особливо під час релігійних календарних свят, пов'язаних із закінченням польових робіт навесні і восени. Кожна сім'я відзначала й свої маленькі свята.

За браком у містах в період їх становлення спеціальних площ (агор) з ринками місцем людських зборищ у вільний від роботи час були гавані, куди часто припливали кораблі з купцями й групами нових колоністів. Тут можна було почути новини з батьківщини, послухати розповіді про морські подорожі і незнані країни, купити потрібні речі.

Слід зазначити, що, дотримуючись своїх одвічних звичаїв, елліни були змушені запозичати у місцевих племен, зокрема фракійців, лісостеповиків та сіндів, деякі елементи їхньої культури. Це, зокрема, виявилось у влаштуванні тимчасових напівземлянкових жител, застосуванні ліпного посуду — більше пристосованого для приготування їжі на відкритому вогнищі, використанні значно теплішого й простішого одягу.

Мова і літературна творчість

Згідно з античною літературною традицією, колоністи, лідери яких були освіченими громадянами полісів, несли в собі той духовно-культурний заряд, який вони почерпнули на своїй батьківщині. Саме в їхній метрополії — Мілеті — зародились у VII—VI ст. до н. е. різноманітні наукові знання, які тією чи іншою мірою знайшли свій вияв і в найвіддаленіших від нього понтійських колоніях. Передова на той час іонійсько-мілетська культура мала яскраво виражені риси гуманності і своєрідної відкритості у контактах з іншими етносами, а тим паче з грецькими державами; політика, релігія і міфологія були тісно пов'язані з раціональним теократичним мисленням, поетичною творчістю та мистецтвом.

Широкий розвиток міжнародних відносин сприяв запозиченню деяких елементів з культур різних полісів і навіть іншоетнічних об’єднань, що призвело до появи окремих ознак синкретизму, особливо в поховальних і релігійних ритуалах ще в колонізаційний період. Різні соціально-політичні та економічні умови розвитку північнопонтійських апойкій, їх географічне розташування, ступінь зв'язків з метрополією та сусідніми племенами створювали в кожному з них свої особливості при існуванні тут в цілому однорідної грецької культури.

Спільним для більшості колоністів Північного Причорномор'я був іонійський діалект грецької мови, який лише в IV ст. до н. е. поступово почав витіснятись аттичним (KOINH). Тільки херсздіесити та зовсім нечисленні мешканці інших північнопричорноморських міст користувалися дорійським або змішаними діалектами. На Боспорі, очевидно, певний час також існував еолійський говір. Мовна близькість понтійських еллінів сприяла тісному спілкуванню. Особливо довго зберігалися традиції Мілета в мові, писемності, антропонімії, календарі, прихильності до Гомерівського епосу «Іліада» в Ольвії[542].

Великого значення в усіх колоніях надавалось вивченню мови, бо навіть у перші століття нової ери грецька мова залишалась офіційною і в ній не спостерігається будь-яких помітних відмінностей від мови середземноморських еллінів, незважаючи на близьке сусідство різноетнічних угруповань, з якими колоністи постійно спілкувались і представники яких нерідко назавжди осідали в містах або на їх околицях.

Численні епіграфічні джерела, в основному різноманітні написи на черепках, свідчать, що переселенці та їхні нащадки писали грамотно, знали епічні твори, намагалися самі складати коротенькі вірші. Мешканці міст часто підписували свій посуд, залишали присвятні написи божествам або дарчі своїм друзям, виконували на черепках шкільні вправи, записуючи уривки з поем Гомера, ставили цифрові мітки тощо[543]. Відомо, зокрема, що вже в ранній час борисфеніти писали листи на свинцевих і керамічних пластинках, які дають інформацію про їхнє життя.

Північнопонтійські елліни були знайомі зі знаменитими епосами Гомера й архаїчною лірикою. Елегійний дистих, який став з початку VII ст. улюбленим розміром поетів, широко використовувався і в поетичних творах північнопонтійських греків, зокрема епітафіях та застільних віршах. Останні могли декламуватися під флейту на симпосіях, оскільки за своїм змістом відповідали таким зібранням: «Я приємний для пиття кілік, люб'язний до того, хто п’є вино»; «Випивши мене, Полікрат буде радіти»; «Наповнюй по вінця» (Ольвія); «Я кілік радості» (Німфей). Певно, під час бенкетів їх учасники нерідко займалися імпровізацією, тут же складали коротенькі, прості за змістом, елегії, найчастіше жартівливі, виконуючи їх у колі друзів і «записуючи» на чашах. Ці написи[544] документально вказують на вміння громадян займатись версифікацією та на знання ними основ віршування і поетичних творів, з яких вони запозичували ритміку й навіть окремі вислови.

Міфологія та релігійно-філософські погляди

Для процесу колонізації характерним було створення етногенетичних міфів про ті чи інші варварські племена, апеляція до героїчних часів і Троянської війни, від яких починався відлік історії усіх греків. У своїх легендах мілетсько-іонійські переселенці використовували інформацію про незаселеність цих областей, яку отримали безпосередньо в передколонізаційний період, і поширили її на віддалені часи відповідно до своїх ідеологічних уявлень. В широкому контексті понтійські легенди про Геракла, гігантів і Афродіту в їх географічній прив'язці до Боспору, про амазонок — до Меотиди, Геракла і Єхидну — до Гілеї, Ахілла — до Левки і Тендри, Іфігенію — до Таврики знаходять своє місце в широкому колі пам'яток античної міфології. Переважно вони пов'язані з найпопулярнішими серед грецьких колоністів міфами, що складало спільну традицію для окремих груп переселенців як у західному, так і в північному напрямку[545]. Геракл та амазонки явно виступають як сакрально-міфологічні попередники колонізації Північного Причорномор'я та західних земель у Середземномор'ї.

Антична традиція перетворення Геракла та інших героїв на сакральних колоністів слугувала для пропагандистських цілей еллінів, які займали чужі території, що нібито були ніким до них не заселені навіть у ті далекі часи, коли на них поселилися або побували їх улюблені герої.

У понтійських легендах простежується процес розкладу власне міфу, в них присутні цілеспрямовані вигадки та первинні емпіричні знання про природу й реальні етнічні об'єднання. Цікаво, що майже всі персонажі міфів втілились «у вічні художні образи в грецькій літературі й грецькому мистецтві, назавжди, на всю епоху існування античної культури, ввели Чорноморське узбережжя і Кавказ у круговид мислення і фантазії кожного освіченого грека й римлянина»[546].

У культурі понтійських колоністів, особливо борисфенітів, помітне не лише міфотворче ядро, а й філософсько-релігійне з яскраво вираженими рисами й елементами, властивими для їхнього архаїчного світогляду й менталітету. Зовнішньо сумарні образи в міфах володіють емоційною силою, вмінням виражати світовідчуття епохи. В них з усією ясністю вирізняються протиставлення — основа основ грецького теоретичного мислення — та окремі елементи світоглядної орієнтації як наслідок раціонального осмислення життя і своєї історії[547].

Епіграфічні пам'ятки, знайдені на Березанському поселенні, свідчать про наявність у його громадян філософсько-релігійних знань вже у другій половині VI ст. до н. е. та їх прагнення до самостійного теоретичного мислення[548]. Полісемантичні написи на кістяній пластині, що стосуються культу Аполлона і становлення Ольвійського поліса, відтворюють складність тексту, насиченого особливою символікою і цифрами, проте в узагальненому вигляді він динамічний, в ньому простежується раціонально-логічне мислення.

Мистецтво

Торгові зв'язки з Мілетом та іншими іонійськими містами, різними острівними центрами та Афінами давали змогу знайомитись з багатьма мистецькими творами. Крім численного й різноманітного посуду, прикрашеного високохудожніми сюжетними міфологічними і декоративно-орнаментальними розписами, колоністам були відомі й перші досягнення їхніх співвітчизників у галузі не тільки прикладного, а й образотворчого мистецтва.

Рис. 52. Скульптура. 1, 2 — мармурові «куроси»; 3 — надгробна стела Леокса, сина Мольпагора. Ольвія. VI — початок V ст. до н. е.

Архаїчний час був періодом становлення полісної ідеології, оформлення релігійної системи і пов'язаної з нею початкової художньої творчості, яка насамперед виявилась у створенні скульптурних і теракотових зображень божеств. При інтенсивних процесах запозичення не тільки важливих елементів культурної спадщини, а й специфіки влаштування міського життя в деякі апойкії, зокрема в Ольвію, Пантикапей, Німфей, Фанагорію, у другій половині VI ст. було завезено велику кількість теракот, переважно землеробських божеств, якими колоністи прикрашали житла, які вони приносили в святилища і клали у поховання[549]. Імпорт не міг задовольнити усіх потреб, тому в згаданих полісах почалося місцеве виробництво глиняних статуеток, які, однак, не відзначались оригінальністю й досконалістю, бо тутешні майстри найчастіше займались простим копіюванням.

Якщо імпорт і виготовлення малої пластики набрали порівняно великого розмаху, то цього ніяк не можна сказати про кам'яну скульптуру. З усіх понтійських колоній архаїчна монументальна скульптура в найбільшій кількості знайдена,тільки в Ольвії[550]. Причому як вотивна, так і надгробна скульптура здебільшого була привезена з Мілета. Цей факт, безперечно, є свідченням того, що тут оселився певний контингент жителів, які сприяли створенню в місті ознак, властивих метрополії, скульптурна школа якої до її знищення персами 494 р. славилася в усьому античному світі.

Вже у другій половині VI ст. до н. е. в Ольвії працювали приїжджі майстри, яких запросили сюди з Мілета або ж вони входили до одного з потоків колоністів. З місцевого вапняку, який ольвіополіти завжди використовували в будівництві, зроблені статуя Аполлона Дельфінія та невеликі рельєфи Матері богів, які дуже схожі з мілетськими. Ця скульптура була спеціально виготовлена для святилищ згаданих божеств. У північнопонтійських полісах, так само як і в Середземномор'ї, могли стояти й дерев'яні статуї (ксоани), але залишків їх поки що не знайдено.

Варто також відзначити пріоритет греків Нижнього Побужжя у розвитку прикладного мистецтва, зокрема художніх металевих виробів. Саме у VI ст. до н. е. в техніці лиття тут було виготовлено чимало предметів, зокрема дзеркал, які потрапили до віддалених куточків Східної Європи й Уралу[551]. Попит на художні бронзові прикраси серед місцевих племен сприяв швидкому розширенню їх виробництва. Так званий звіриний стиль, який виник ще в Іонії під впливом мистецтва східних народів, став тут панівним, оскільки якнайкраще узгоджувався з релігійними уявленнями різних етносів, з якими вперше познайомились колоністи. Бронзові, рідше золоті й кістяні, речі являли собою зображення різноманітних тварин і пташок у своєрідному сполученні, що інколи створювало складний орнаментальний мотив. Більшість архаїчних предметів звіриного стилю виготовлялась у Борисфені, Ольвії та на поселенні поблизу Ягорлика[552]. Майже для всіх художніх пам'яток Ольвії цього часу, в тому числі скульптур, коропластики й монет, типовими були стилізація й схематизм зображень, що в багатьох випадках слід пояснювати невмінням майстрів того часу виробляти речі з реалістичним відтворенням образів.

У художній кераміці, яка належала до найчисленнішої категорії імпорту, простежуються три основні стилі: орієнталізуючий (середина VII — перша половина VI ст. до н. е.), чорнофігурний (VI— IV ст. до н. е.) і червонофігурний (остання третина VI—IV ст. до н. е.).

Перший з цих стилів характеризується складним переплетенням найрізноманітніших елементів, а саме: орнаментом, зображенням тварин, предметів та міфологічних персонажів[553]. У різних центрах — Мілет, Родос, Хіос, Самос, Коринф, Клазомени, Аттика — орієнталізуючий стиль вазопису при загальних основних рисах мав свої характерні особливості. Слід відзначити, що найбагатші комплекси цієї кераміки знайдено на Березанському поселенні.

Основу чорно- і червонофігурних розписів складали різні міфологічні сюжети і сцени з героїчних епосів, у яких центральне місце займало зображення людини. В цьому виді декоративно-прикладного мистецтва особливо прославились афінські художники, які нерідко підписували свої твори. До міст Північного Причорномор'я надходила не тільки масова продукція, але й рідкісні чаші, розписані відомими вазописцями: Лідосом, Софілосом, Амазісом, Тлесоном, Дурісом, Олтосом, Епіктетом, Псіаксом, Ксенофантом та ін.[554]. Шедевром північнопонтійського вазопису є клазоменський кратер з Борисфена, який вражає художньою досконалістю зображених на ньому танцюючих комастів, змагань на колісницях, процесій жінок, вершника у супроводі собаки, боротьби тварин, орнаментальних мотивів. Архаїчна художня кераміка, знайдена у містах Північного Причорномор'я, — особливо нижньобугського регіону, — являє яскраву картину її розвитку в різних областях Еллади, а її сюжетні композиції відтворюють численні епізоди з міфів, епосів, релігійного і повсякденного життя еллінів.

На, відміну від багатьох держав центральної Греції у північнопонтійських полісах простежуються специфічні риси й особливості в усіх сферах культурного життя. Насамперед — це відставання у розвитку культури внаслідок їх віддаленості від центру. Колоністи здебільшого задовольнялись імпортними пам'ятками мистецтва, наслідували вже виробленим основам освіти, літературної і релігійно-філософської творчості, архітектури тощо. Тісні відносини з Елладою значною мірою визначали напрям розвитку грецької північнопонтійської культури. Проте вже в колонізаційний час у такій її галузі, як прикладне мистецтво, були створені, в основному із золота, срібла і бронзи, досить своєрідні художні вироби.

Релігія і культи

У «сакральному оволодінні землями» в період грецької колонізації, «русі міфів» у різні регіони ойкумени велику роль відігравали святилища Аполлона в Дідімах, Дельфах, на Делосі. Вони ж впливали на формування полісної ідеології і перших пантеонів, введення культів верховних богів-покровителів, як колоністів, так і заснованих апойкій. З самого початку колонізації понтійського узбережжя верховним богом-покровителем було вибрано Аполлона Лікаря (Спасителя) під впливом Дідім — значного сакрального центру в Іонії[555]. Лише нижньобугські колоністи невдовзі в результаті політично-соціального розбрату між першопоселерщями та епойками у третій чверті VI ст. звернулися до дідімського оракула, від якого отримали пораду запровадити миротворчий культ Аполлона Дельфінія — головного патрона Мілета та перейменувати свою апойкію на Ольвію. Певно, культ Аполлона з різними епік лезами або й без них у колонізаційні часи традиційно був основним у всіх новостворених полісах. Деякі зміни почали відбуватися пізніше. Але універсальність функцій Аполлона, його міфологічний зв'язок з північною ойкуменою сприяли подальшому розквіту цього культу, збагаченню й урізноманітненню його змісту.

Водночас у пантеонах причорноморських полісів велику роль відігравали інші олімпійські божества, зокрема Зевс, Гермес, Діоніс, Деметра, Афіна, Артеміда. Особливе значення мав культ малоазійської богині Матері богів, для якої вже у першій половині VI ст. в Ольвії було організовано окреме святилище, а в Гілеї поставлено вівтар, біля якого, можливо, мудрець-мандрівник скіф Анахарсіс виконував обряд її вшанування[556].

Важливою особливістю розвитку релігії греків у Північному Причорномор'ї було влаштування центральних, фактично міжполісних святилищ. У цьому регіоні панеллінський характер уже в ранні часи мало святилище Ахілла на Левці, протектором якого тривалий час була Ольвія. У колонізаційний період це сакральне місце притягувало до себе багато шанувальників, які залишали на пустельному острові різноманітні подарунки герою-богу. Цікаво, що в усьому античному світі це було єдине панеллінське святилище, пов'язане не з божеством, а з літературно-епічним героєм, якого фантазія колоністів і мореплавців поступово перетворила на всемогутнього бога — їхнього прихильника і заступника.

З самого початку заселення тієї чи іншої території у місті виділяли окрему ділянку землі для влаштування сакральної зони, в якій головне місце належало культу верховного покровителя. Найраніші в Північному Причорномор'ї теменоси відкрито в центральній частині верхнього міста Ольвії, де спочатку влаштували святилище Аполлона Лікаря, до якого прилягали культові ділянки Матері богів, Діоскурів, Гермеса й Афродіти (можливо, й інших богів). Після отримання ольвіополітами поради від дідімського оракула вони відвели нову ділянку землі для теменосу Аполлона Дельфіній, Зевса й Афіни. Всі святилища були тісно пов'язані між собою. У першій половині VI ст. німфейці організували святилище Деметри й Афродіти, куди приходили з великою кількістю приношень[557].

Чимало полісів вважало доцільним мати священні місця й на своїх прикордонних територіях. Найкращий приклад такої колонізаційно-релігійної практики подає Ольвійський регіон. Дуже рано в різних місцях, що мали для майбутньої держави найбільше економічне, політичне чи стратегічне значення, ставились вівтарі героям (Гераклу, Ахіллу) як захисникам і різним божествам (Матері богів, Деметрі, Посейдону, Гекаті), які асоціювалися в уявленні еллінів з тією чи іншою місцевістю[558]. Подібного типу периферійні святилища існували на Боспорі, зокрема Афродіти Апатури поблизу Фанагорії, де щорічно на її свята збирались іонійці, та неподалік від Херсонеса — Артеміди Партенос[559].

В архаїчний час, коли храмів і вівтарів ще було мало, населення шанувало своїх божеств переважно в домашніх святилищах, для яких призначались спеціальні ніші, закутки, рідше — окремі приміщення. Священним місцем у кожному домі вважалося вогнище, яке пов'язувалося з богинею Гестією — покровителькою сім'ї. Найяскравіше вираження цей культ отримав в одному з архаїчних жител Тіритаки, де біля відкритого вогнища в центрі приміщення збереглись in situ теракотові статуетки Деметри і Кори, глиняні вівтарик та маска, чорнолакові чаші.

Зображення архаїчних божеств у Північному Причорномор'ї мали типово грецький характер, оскільки вони завозилися сюди з різних регіонів Еллади і лише в окремих містах (Ольвія, Пантикапей, Німфей, Фанагорія) у невеликій кількості виготовлялись місцевими майстрами за зразками привізних. Найпоширеніші в коропластиці були образи сидячих в ієратичних позах Деметри, Кори, Кібели, які відрізнялись лише окремими елементами одягу і атрибутів; стоячих Артеміди, Афродіти, Аполлона, Гермеса, Зевса, задрапованих у довгий одяг; протоми із зображенням жіночих божеств[560]. Всі вони ідеалізовані, наділені витончено красивими рисами обличчя.

У Північно-Західному Причорномор'ї з найбільшими водними басейнами, які, безперечно, вразили уяву колоністів як своїми розмірами, так і багатствами, було встановлено річкові божества відповідно до назв річок — Борисфен, Гіпаніс, Тірас, Істр. Близько середини VI ст. до н. е. нижньобугські елліни на березі Борисфену поставили вівтар однойменному богу.

З культами окремих божеств переплітались особисті вірування (магічні уявлення, поховальні ритуали), в яких зберігались іонійські традиції. Але згодом у цих віруваннях з'явились і нові елементи. Велику роль у формуванні ідеології населення полісів відігравали сакральні союзи. Найраніші з них зафіксовано в Ольвії. Практику організації перших культових об'єднань, зокрема мольпів, було запозичено з Мілета[561]. Мольпи відали в основному релігійними церемоніями в культі Аполлона Дельфінія, а також деякими громадськими справами. Так, вже в період становлення Ольвійського поліса тут діяла своєрідна релігійна організація, яка контролювала прикордонні святилища, за необхідності постачала продовольством їх служителів, призначала нових жерців. Деякі архаїчні поховання Ольвії, Борисфена, Пантикапею, Німфею з специфічно культовим інвентарем свідчать, що в соціальному й культурному плані поховані належали до багатих і освічених верств спільноти.

Не менше значення в суспільному житті полісів мали жерці та інші служителі культів, які належали до кола освічених громадян, знайомих з різними релігійними традиціями і храмовими хроніками. Так званий «лист жерця з Гілеї», написаний у третій чверті VI ст. до н. е. на стінці амфори і знайдений в Ольвії, інформує не лише про суто культові, але й різні громадські справи: втечу рабів після корабельної аварії, відлов диких коней, вивіз лісу і т. ін.[562].

Таким чином, характерною рисою релігійного світогляду колоністів було чітке уявлення про божества, яких вони шанували на нових землях, виокремлення серед них одного бога — Аполлона як найліпшого покровителя і захисника. Землеробський характер економіки колоністів водночас сприяв розвитку хтонічних культів Деметри, Кори-Персефони, Матері богів, Афродіти та Артеміди. З релігійними віруваннями були пов'язані й культурно-творчі процеси в полісах: спорудження перших храмів і вівтарів, встановлення монументальних статуй, налагодження місцевого виробництва різноманітних зображень божеств і культових речей, інтенсифікація торгівлі з містами Егеїди для забезпечення населення вотивами, зокрема виробами декоративно-прикладного мистецтва, організація сакральних союзів з розширенням їх політичної влади в полісах.