Глава 2 Населення Скіфії та суміжних областей

Загальні відомості про етногеографію Причорноморської Скіфії

Безцінним джерелом для відтворення етнічної карти України за часів існування скіфів є «Історія» Геродота. Перед розповіддю про головні події скіфо-перської війни автор подає опис театру воєнних дій — Північного Причорномор'я.

Країна скіфів, за Геродотом, являла собою багату на траву і добре зрошувану рівнину, яку перетинали численні річки, найбільшими серед яких були Істр (Дунай), Тірас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Борисфен (Дніпро) і Танаїс (Дон). Природа була найщедрішою до Борисфену, що є «найприбутковіша ріка: по її берегах простягаються чудові тучні пасовиська для худоби; у ній мешкає у великій кількості найкраща риба; вода має приємний смак для питва і прозора... Посіви уздовж берегів Борисфену чудові, там, де земля не засіяна, розстилається висока трава. У гирлі Борисфену сама собою осідає величезна кількість солі. У річці мешкають великі безкості риби під назвою «антаксей» і є багато інших дивин» [Herod., IV,53].

Сама Скіфія, за описом Геродота [Herod., IV, 101], нагадувала величезний квадрат, південний край якого простягався вздовж Чорного моря від Істру до Меотиди (Азовського моря). Відповідно до цього, північний її кордон мав би проходити приблизно вздовж Прип'яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа[169].

На цьому великому просторі, у межах Степу і Лісостепу, жили численні племена і народи.

Найближчі землі до Ольвії — «торговельної гавані борисфенітів», яка знаходилася майже посередині південного краю скіфського квадрату, займали калліпіди чи то еллінські скіфи, за ними були землі алізонів, а ще далі на північ — скіфів-орачів, які «сіють зерно не для власного вжитку, а на продаж». Ще далі мешкають неври. Так розповідав Геродот про народи на захід від Борисфену [Herod., IV. 17].

Золота підвіска у вигляді голівки богині Деметри із скифського кургану з Запорізької області. IV ст. до н. е.

Комплекс золотих скіфських речей з Братолюбівського кургану. IV ст. до н. е.

Рис. 14. Кам’яна статуя скіфа VI ст. до н. е. із с. Ольховник Донецької обл.

За Борисфеном [Herod., IV. 18—21, 102—117] спочатку розташована Гілея (тобто Полісся — вірогідно, заплавні ліси у гирлі Дніпра), а на північ від неї жили скіфи-землероби. Вище них по течії — велика пустеля, а за нею мешкають андрофаги — особливе, не скіфське, плем'я.

На схід від землеробів живуть скіфи-кочовики, а за рікою Герром (чи то сучасною Конкою, чи то Молочною) кочує найчисленніше скіфське плем'я — скіфи царські, які вважають усіх інших скіфів своїми рабами. На північ від них живуть меланхлени — вже не скіфське плем'я. І за рікою Танаїсом також вже не скіфська земля — тут мешкають савромати, а територію вище них Геродот «віддає» будинам, поряд з якими мешкали також і гелони.

Спроби розмістити усі ці племена на сучасній географічній карті робили чимало дослідників. Одну з них здійснив видатний знавець скіфської історії і культури М. І. Ростовцев. Згідно з його уявленням, Скіфія була могутньою державою, що розкинулася від Дунаю до Волги у широтному напрямку та від узбережжя Чорного моря на півдні до межі Лісостепу і Лісу на півночі. Уся ця територія, за М. І. Ростовцевим, була зайнята скіфами-іранцями, що прийшли з глибин Азії у VII ст. до н. е. Припускаючи наявність у деяких районах, зокрема на території Середнього Подніпров'я, залишків місцевого доскіфського населення, він, проте, вважав, що останнє перебувало у цілковитій залежності від скіфів і входило до складу скіфської держави[170].

Пізніше широкого визнання набули карти Скіфії, складені Б. М. Траковим[171], М. І. Артамоновим[172], О. І. Тереножкіним та В. А. Іллінською[173].

Розглядаючи ці історико-географічні реконструкції, ми одразу побачимо, що майже усю степову смугу України дослідники одностайно «віддають» власне скіфським кочовим племенам — скіфам-кочовикам і скіфам царським, а на приольвійських територіях, згідно з Геродотом, розміщують еллінізованих скіфів. Певні труднощі виникають лише у пошуках території скіфів-землеробів, бо на Нижньому Подніпров'ї за часів Геродота й дещо раніше археологія не фіксує численного осілого населення. Виникнення цієї розбіжності між даними письмового джерела та археологічними реаліями фахівець з іранської лінгвістики В. І. Абаєв пояснює невірним тлумаченням слова georgoi, яке Геродот вживає щодо цих скіфів — дослідник запропонував виводити його не з давньогрецької мови, де воно має значення «землероб», а з іранської, і вважати його огреченою скіфською племенною назвою gauvarga — «ті, що розводять худобу», тобто перекладати Геродота не як «скіфи-землероби», а як «скіфи-скотарі»[174].

Проте найбільш дискусійним є питання локалізації лісостепових племен. Це наслідок того, що фахівці стали по-різному сприймати сам термін «Скіфія» у його географічному аспекті. Поступово, завдяки накопиченню археологічного матеріалу і виділенню локальних варіантів скіфської культури з'ясовувалось, що висновок про іранську належність населення Скіфії вірний лише стосовно степових районів Північного Причорномор'я, які були заселені власне скіфами. На території ж Лісостепу за скіфської доби мешкали племена, які сприйняли скіфську культуру, проте походили головним чином від місцевого населення попереднього часу — носіїв чорноліської культури на Середньому Подніпров'ї, культури фракійського гальштату — у межиріччі Дністра та Дунаю тощо[175]. Унаслідок цього виникла дилема — чи вважати, що скіфська держава не була одноетнічною і до неї входили різні за походженням народи й зберегти, таким чином, Геродотове уявлення про північний кордон Скіфії, чи то визнавати тезу про одноетнічність Скіфії, але скоротити її уявні межі до розмірів північнопричорноморського Степу.

Саме другий погляд обрали М. І. Артамонов і Б. М. Граков, на їхніх картах геродотові племена були «посунуті» до півдня. Проти такої етногеографічної схеми послідовно виступали О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська, які вважали, що територія і степової, і лісостепової України входила до складу єдиної Скіфії із різнорідним населенням. У Лісостеповому Правобережжі вони розміщували скіфів-орачів, які походили від місцевих, вірогідніше, протослов'янських, племен, а на східному березі — іраномовне населення.

Визначення локальних варіантів скіфської культури тривало і в наступні роки, не припиняється воно й зараз. У зв'язку з цим можна згадати роботи В. А. Іллінської, В. Г. Петренко, Г. Т. Ковпаненко, Г. І. Смирнової, Л. І. Крушельницької. Матеріали цих та інших досліджень були використані у спеціальній монографії, присвяченій уважному вивченню етногеографії Геродотової Скіфії[176].

Автор проаналізував дані, наведені Геродотом, і порівняв їх зі свідченнями інших авторів — зокрема Птолемея і Страбона. Це дало змогу уточнити місцезнаходження деяких річок і районів, назви яких були наведені Геродотом. Географічні координати, отримані у такий спосіб, були зіставлені із локальними варіантами скіфської культури, що спричинилося до створення ще одного варіанту етногеографічної карти Скіфії. На ній ми бачимо, що стенові райони України традиційно «віддані» кочовим, власне скіфським, племенам. На більшій частині Лісостепового Лівобережжя Дніпра розміщені гелони, яких автор вважає іраномовними землеробськими племенами. Територія Лісостепового Правобережжя належала протослов'янському населенню. Таким чином, на погляд вченого, Скіфія була конфедерацією кочових та землеробських, різних за своїм походженням, племен, що населяли степові і лісостепові простори Північного Причорномор'я. Безумовно, ці висновки будуть і надалі коригуватись, головним чином завдяки точнішій локалізації окремих племен. Проте запропонована цілісна реконструкція етнічної карти за Геродотом, на нашу думку, відповідає дійсності.

З цього короткого екскурсу в історію дослідження проблеми етногеографії Скіфії стає зрозумілим, чому це питання є одним з найдискусійніших у скіфознавстві. Адже річ не лише у тім, щоб реконструювати описану Геродотом картину (що, безперечно, важливо для історичної науки), але й у тім, що згадані Геродотом племена і народи, генетичні корені яких сягають глибин більш ранніх епох, потім і самі брали участь у формуванні багатьох історичних народів. Тому при вивченні Геродотової етногеографії фахівці спроможні не тільки відтворити тогочасну ситуацію, а й деякою мірою відшукати витоки сучасних етносів.

Звертаючись до Геродотової праці, треба мати на увазі, що наведені ним дані являють собою немовби одноманітний зріз великого генеалогічного дерева північнопричорноморських народів, який відбиває певну історичну ситуацію кінця VI—V ст. до н. е. Протягом тривалого періоду, який увійшов до нашої історії під назвою «скіфського», вона, безперечно, змінювалась. Наприклад, у період передньоазіатських походів, коли більшість власне скіфських племен мешкала у Передкавказзі, степові райони України були малонаселені. Змінювалась ця ситуація і пізніше. Так, у IV ст. до н. е. скіфами була захоплена велика територія у сучасній Добруджі, зазнавали змін кордони й між іншими племенами. Проте дані Геродота мають величезну цінність не тільки завдяки їхній повноті, але й тому, що вони відтворюють ситуацію найважливішого часу у житті Північнопричорноморської Скіфії — часу її формування і піднесення.

Розглянемо етнічну характеристику й історію її народів докладніше.

Степове населення Північного Причорномор'я за скіфської доби

Одним з найважливіших аспектів етнічної історії степового населення України у скіфський період є проблема походження власне скіфів як конкретного народу. Завдяки тривалій дискусії, що точилася протягом усього періоду розвитку скіфознавства як окремої гілки історично-археологічної науки, поступово викристалізувалися два різні підходи до розв'язання цієї складної проблеми[177]. Прихильники першого з них (М. І. Артамонов, Б. М. Граков) віддавали перевагу місцевим, східноєвропейським, кореням формування скіфських племен, тоді як їхні наукові опоненти (О. І. Тереножкін) у формуванні етносу скіфів підкреслювали головну роль тих кочовиків, що прийшли до південних районів Європи зі сходу. Проте навряд чи варто рішуче протиставляти ці дві наукові теорії — як свідчать сучасні дані, кожна з них віддзеркалює різні сторони єдиного процесу етногенезу скіфів, до якого було втягнуто різні за походженням групи населення.

Початок скіфського періоду в історії нашого півдня фіксується з появою на території європейських степів у VII ст. до н. е. нових форм озброєння, кінської вузди і деяких інших предметів матеріальної культури, а також типового «звіриного» стилю у мистецтві, що не мають прототипів у поширених на цій території у попередні часи пам'ятках новочеркаського типу. Це дає змогу пов’язати нові культурні елементи з появою тут груп кочовиків, що просунулися, за Геродотом, із східних районів Євразії.

У зв'язку з цим особливу увагу привертає та обставина, що деякі з цих привнесених категорій матеріальної культури, а саме: дволопатеві наконечники стріл, вудила та псалії, подібні за своїми формами аналогічним категоріям чорногорівського часу, які також пов’язані із східною лінією розвитку. Таким чином, археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що за ранньої залізної доби до південних районів Східної Європи послідовно проникають два різновиди східного культурного впливу унаслідок перекочовки певних груп населення з території, на якій безперервно розвивалася «протоскіфська» культура. Перший такий різновид східного культурного впливу, що виявився найяскравіше наприкінці X й у IX ст. до н. е., поступово згасає, а групи населення, що його передали, з часом асимілюються у місцевому кіммерійському середовищі.

Виникнення на території Північного Кавказу й Північного Причорномор'я скіфського об'єднання було наслідком появи тут другої хвилі носіїв протоскіфської культури, яких умовно можна назвати «протоскіфами»[178]. Якщо врахувати, що кіммерійці, протоскіфи, массагети, тиск з боку яких, за Геродотом, призвів до початку міграції останніх на захід, а також саки, які займали за ранньої залізної доби значні райони Середньої Азії, належали до групи іраномовних народів, цю подію слід розглядати як наслідок якихось значних перегрупувань у тому масиві численних іраномовних племен, що на ці часи займали широкі простори Великого поясу євразійських степів.

На жаль, вихідна територія міграції протоскіфів й досі чітко не визначена. Проте є всі підстави для її пошуку у східних районах Казахстану і прилеглих територіях, де відкрито найдавніші пам'ятки культури скіфського типу, зокрема кургани Чиліктинський та Аржан[179].

Зустріч прийшлих протоскіфських і місцевих кіммерійських племен на початку VII ст. до н. е., що залишила свій відбиток в археологічних пам'ятках, відзначила початок етногенезу скіфів як конкретного кочового народу Східної Європи. Чужинці взяли гору над аборигенами: поширили на них не тільки свою владу, а й своє ім'я — за Геродотом [Herod., IV, 6], усі разом племена звалися сколотами (скіфами їх називали елліни). На першому етапі їх спільної історії термін «скіфи» мав не стільки етнічний, скільки політичний зміст і позначав ставлення різних за походженням кочових племен до етнополітичного новоутворення. На користь такого розуміння цього терміна свідчать і писемні, й археологічні джерела.

Рис. 15. Скіфське поховання VII ст. до н. е. біля с. Підгородне.

Так, у запитах ассирійського царя Асархаддона є згадки про те, що з північного сходу, «з-за перевалів Хубушкії», його державі загрожували не тільки союзні манеям скіфи Ішпакая та Партатуа, а й кіммерійці. Якщо взяти до уваги всю античну традицію, яка малює кіммерійців і скіфів як запеклих супротивників, то таке «мирне співіснування» і сумісні їхні дії можна зрозуміти лише, якщо припустити, що військо скіфських царів не було однорідним за своїм складом і включало до себе як власне скіфів, так і якусь частину кіммерійців, підкорених раніше або вже у Передній Азії.

Як археологічну ілюстрацію до цієї складної ситуації можна навести матеріали Келермеських курганів, зокрема, особливості знайденої тут кінської вузди[180], яка досить чітко поділяється на дві групи. Вироби першої орнаментовані у типовому для кіммерійського мистецтва геометричному стилі, а другої — у традиціях скіфського «звіриного» стилю у мистецтві. Доведено[181], що коні, поховані у курганах степової аристократії, були останнім приношенням володареві від підвладних. Якщо погодитися з цим переконливим висновком, то матеріали Келермеса також свідчать про наявність всередині скіфського об'єднання двох різних груп населення, перша з яких була носієм кіммерійських культурних традицій, а друга — нових культурних тенденцій, що з'явилися унаслідок просування протоскіфів на захід.

Але у межах єдиного етнополітичного новоутворення розмивання цих культурних градацій йшло досить швидко і практично вже на початку VI ст. до н. е. на усьому просторі європейських степів поширилась єдина ранньоскіфська матеріальна культура, яка є своєрідним сплавом елементів, принесених протоскіфами зі сходу (мечі, наконечники стріл, вудила та псалії, круглі бронзові дзеркала, основні схеми та образи «звіриного» стилю у мистецтві тощо), місцевих кіммерійських компонентів (передусім ліпної кераміки) та передньоазіатських культурних впливів, які залишили найбільший слід у скіфський паноплії (захисний обладунок) й у скіфському мистецтві.

Поступово відбувався й процес усвідомлення степовим населенням своєї етнополітичної єдності. Ідеологічно ця єдність, як і завжди у кочових об'єднаннях, обґрунтовувалась вигаданою кровною спорідненістю усіх груп населення, які об'єднувалися у єдиній генеалогії. Яскравим прикладом такого генеалогічного дерева є скіфські етногенетичні легенди. Так, одна з них виводила усі скіфські племена від трьох братів — Ліпоксая, Арпоксая, Колоксая та їхнього батька Таргитая [Herod., IV, 5—6]. Про поступове формування єдиної свідомості свідчить не тільки оформлення цих генеалогічних оповідей. Добре відомо, що один з її виявів — це протиставлення у свідомості людей, що складають певний етнос, себе іншим за принципом «ми — вони», «свої — чужі». Прикладом такого протиставлення можуть бути зафіксовані Геродотом характеристики племен, що оточували Скіфію і які, безперечно, ґрунтувались на даних його скіфських інформаторів: андрофаги «одяг носять подібний до скіфського, але мають власну мову»; меланхлени — відрізняються чорним одягом, а звичаї у них скіфські; савромати — мову «вживають скіфську, але розмовляють нею здавна з помилками» [Herod., IV, 106—107, 117].

Завершення скіфського етногенезу припадає на другу половину V ст. до н. е. До цього висновку підводить аналіз скіфського поховального ритуалу. Незважаючи на відносно швидку уніфікацію скіфської матеріальної культури, скіфські поховальні звичаї протягом VII—V ст. до н. е. відзначалися різноманітністю — скіфи ховали своїх померлих під курганними насипами на рівні давньої поверхні у гробницях різної конструкції, у ґрунтових ямах, у підбоях-печерках, виритих у одній із стінок ями тощо[182]. Це відбиває складну етносоціальну структуру скіфського суспільства, яке виникло внаслідок закріплення панівної ролі одного з компонентів («протоскіфів») майбутнього скіфського етносу.

Але наприкінці V ст. до н. е. відбуваються значні зміни у скіфському поховальному ритуалі — поширюється такий тип поховальної споруди, як катакомба (вона складається з вертикальної вхідної шахти і підземної поховальної камери). З цього часу і поховання скіфських царів, і поховання рядових воїнів здійснюються в однакових за конструкцією спорудах, які, проте, відрізняються своїми розмірами. Це може свідчити про стирання етнічних розбіжностей усередині скіфського кочового суспільства й формування певного скіфського етносу.

Завершенню цього процесу сприяла й історична ситуація, що склалася на той час. Утворення Північнопричорноморської Скіфії, яке супроводжувалося протиборством кочовиків і землеробів Лісостепу, мало спричинитися до консолідації номадів. Сприяло цьому й включення до складу Скіфії деяких районів Лісостепу, передусім лісостепового дніпровського Правобережжя, про що свідчить різке скорочення тут з початку V ст. до н. е. кількості укріплених поселень порівняно з попереднім часом. Втім, ситуація була, мабуть, не стабільною — вона змінювалась залежно від конкретних історичних обставин і балансу сил скіфів й осілого населення Лісостепу, тому навряд чи коли-небудь ми будемо у змозі визначити чіткі північні кордони Скіфії. Це примушує казати насамперед про сферу впливу скіфських племен, який поступово зменшувався у міру віддалення від центру.

Симптоматично, що у праці Геродота зафіксований ще один варіант скіфської етногенетичної легенди, який, на відміну від оповіді про Таргитая і його синів, що обґрунтовувала спорідненість степового населення, виводить від єдиного першопредка вже різні степові і лісостепові племена. Згідно з переданим «Батьком історії» дуже еллінізованим варіантом легенди [Herod., IV. 8—10], Геракл, перебуваючи у Гілеї, взяв шлюб із богинею цієї місцевості — напівдівою, напівзмією. Від цього шлюбу народилися три брати — Агафірс, Гелон і Скіф. Згодом від молодшого сина узяли свій родовід усі скіфські царі.

Безперечно, ця легенда пізніша від легенди про Таргитая, тому що вона фіксує нові історичні реалії і відповідає інтересам скіфів, які намагалися стати на чолі усіх причорноморських племен, об'єднаних їхньою владою. Коли б ця влада виявилась досить сталою і тривалою, не виключено, що етнічна взаємодія цих народів поступово призвела б до нового етноутворення, проте історична доля склалася інакше. Загибель Великої Скіфії поклала край скіфським надіям на гегемонію у Північному Причорномор'ї. Частина скіфів була асимільована їхніми наступниками — сарматами, частина відступила до Криму, де виникло пізньоскіфське об'єднання. Згодом, за часів Великого переселення народів, воно загинуло. Проте етнічна історія — це безперервний процес, і кожний народ, навіть втративши свою назву й притаманну йому початкову культуру, не зникає безслідно. Це стосується й скіфів, які певною мірою вплинули на етногенез слов'ян шляхом проникнення якихось іраномовних груп у протослов'янське середовище, завдяки сарматам взяли участь у формуванні наступних степових народів, зокрема аланів, які, у свою чергу, стали одним з компонентів формування сучасного осетинського народу.

Рис. 16. Срібний келих із кургану Солоха.

Населення лісостепової смуги Північного Причорномор'я

З VI ст. до н. е. населення лісостепової смуги Північного Причорномор'я активно залучається до політичної та військової історії, головні події якої відбувалися на степових просторах Євразії. Це призвело до значних етнічних та культурних змін в лісостеповій смузі і навіть у північнішій лісовій. Унаслідок тісних різнобічних контактів з кочовиками, переміщень населення, а також часткового підкорення місцевих племен культура останніх набула значного скіфського «забарвлення». Першими були скіфізовані нащадки племен чорноліської культури, переміщення яких іноді важко відрізнити від експансії власне скіфів. Синкретична культура, що утворилася на ґрунті пізньочорноліської та скіфської, нерідко зветься скіфською (правильніше — культура скіфського типу, або скіфоїдна). Ці скіфоїдні племена мешкали на просторі від

Середнього Подністров'я на заході до басейнів Середнього Дону на сході, Ірпеню та Сейму на півночі. Письмових свідчень щодо історії цих племен майже не збереглося, тому можна простежити лише загальну канву подій.

Перші скіфські загони з'являються на території Лісостепу на початку VII ст. до н. е., а наприкінці цього століття відбулася нова навала кочовиків[183], під час якої вони досягли на півночі щонайменше широти Києва, а на заході — Середнього Подністров'я та Румунської Трансільванії[184]. В цей рух було втягнуто й частину місцевого населення. Крім того, через велику посуху степові простори в цей час були малопридатними для скотарства. Скіфів, так само як їхніх попередників кіммерійців, Лісостеп приваблював торговельними шляхами, які тут проходили, центрами виробництва та обробки металів (головний об'єкт розбрату і війн у стародавній історії), а також продуктами землеробства, без яких кочове скотарство взагалі не може існувати.

Наприкінці VI ст. до н. е. відбулися нові пересування племен, зокрема, мабуть, східних кочовиків нової хвилі, що було пов'язано з глобальними змінами у житті номадів Євразії[185]. Сліди скіфських вторгнень цього часу, в яких, певно, брали участь і лісостепові племена, простежуються виразно й на території Середньої Європи[186]. Прийшлі мусили подолати опір споріднених племен, які вже вкоренилися в Лісостепу раніше. У цьому протистоянні перевага виявилася на боці кочовиків. З V ст. до н. е. значна частина Лісостепової смуги Північного Причорномор'я входить до складу Великої Скіфії[187]. Загибель останньої на початку III ст. до н. е. спричинилася до занепаду і її найближчої периферії. В цей період відбулися значні зміни в культурі, господарстві, а також в етнічному складі місцевого населення.

Ще в передскіфську епоху в Лісостепу відповідно до природно-географічних регіонів у басейнах великих рік склалися історично-культурні області. На Лівобережжі це басейни Сіверського Дінця, Ворскли, Псла, Сули, Сейму, так званий Терасовий Лісостеп; на Правобережжі — басейни Тясмину, Росі, верхів'я лівих приток Південного Бугу, Лісостепове Побужжя, Середнє та Верхнє Подністров'я, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Найрозвинутішими у скіфську епоху були спільності в басейнах Сіверського Дінця, Ворскли, Росі й Тясмину. Тут у VII—VI ст. до н. е. склалися умови для створення ранньокласових суспільств: васально-данницьке підкорення осілих землеробів кочовиками, а також встановлення постійних економічних зв'язків з античними державами. Консолідації, мабуть, сприяла й постійна зовнішня загроза із степів, де наприкінці VI ст. до н. е. посилилося об'єднання кочовиків на чолі зі скіфами царськими.

Масштаби цих соціальних утворень поки що важко уявити. Але, ймовірно, в лісостеповій смузі за скіфських часів не існувало централізованого соціально-політичного організму, подібного до ранньополітичних утворень степових скіфів[188].

На VI ст. до н. е. у деяких лісостепових племен, зокрема у Подніпров'ї, формується досить складна станова структура населення. На першому — вищому щаблі станової ієрархії — перебували вожді племенних об'єднань і племен та інша родоплеменна аристократія[189]. На другому щаблі — стан воїнів (військові ватажки та професійні воїни; на нижчих щаблях — жерці, вільні члени громади (заможні, середнього достатку та бідні), підлеглі особи (слуги, раби тощо). Серед вільних землеробів та скотарів можна відрізнити стан або прошарок осіб, що жили також з торгівлі[190].

Питання про етнос аристократії VII—VI ст. до н. е. залишається нерозв'язаним. Найімовірніше, вона була поліетнічною. Провідне місце належало кочовим родам, що були деякою мірою спорідненими з місцевою знаттю, яка сприйняла значною мірою скіфську культуру.

Доля цих ранньокласових утворень була неоднаковою. На Правобережжі більшість з них гине або занепадає в першій половині V ст. до н. е. Їх замінили якісь дрібні утворення. Дещо сприятливіші умови були на Лівобережжі — тут великі міжплеменні центри існували до кінця IV ст. до н. е.

Етнічний склад населення Лісостепу у скіфські часи був досить складним. Постійно відбувалися переміщення племен, особливо під час навал іззовні. Античні автори згадують назви лише деяких племен, мабуть, найбільших. На Правобережжі значний масив складали неври, а на Лівобережжі — будини. У загальному вигляді етнічна ситуація була такою: у північній смузі Лісостепу жили, головним чином, балти, праслов'яни, фінно-угри (останні — на Лівобережжі), а у південній та середній, крім праслов'ян, — фракійці, іллірійці та іранці. Це встановлюють за даними мовознавства (гідро- та топоніміки), які співвідносять з даними археології та повідомленнями давніх авторів. «Чистих» етносів майже не було; деякі, відрізані від своїх головних осередків (іллірійці, фракійці) з часом були асимільовані численнішими етносами. Близько середини V ст. до н. е. на етнічній карті з'являються (за даними Геродота) напівскіфські етноси, позбавлені вже давніх племенних назв. Це скіфи-орачі та скіфи-«землероби», які мешкали на півдні Лісостепу[191], а також вздовж Дніпра, тобто у смузі активних міжетнічних контактів. Певно, це було значно скіфізоване фрако-праслов'янське населення. Розглянемо головні етнокультурні осередки цього часу.

Правобережжя Середнього Подніпров'я у VII—VI ст. до н. е. було орієнтовано, як і в попередній період, на південно-західні осередки металообробки та культурні центри Балкан, Середньої Європи, Кавказу. Тут існували численні центри розвинутого сільського господарства й ремесла, були значні людські та природні ресурси.

Відомі деякі племена (або союзи племен), що мешкали на Правобережжі. За свідченнями Геродота, що відбивають ситуацію середини V ст. до н. е., це скіфи-орачі та неври. Скіфів-орачів, які сіяли хліб на продаж [Herod., IV, 17], здебільшого розміщують у Лісостеповому Побужжі. Адже інколи цей термін поширюють — через значну подібність матеріальної культури — на все осіле землеробсько-скотарське населення Правобережного Лісостепу аж до Дніпра. Неври жили на північ від скіфів-орачів, певно, в Поліссі. За ними простягалася «безлюдна земля» [Herod., IV, 17], очевидно, прип'ятські болота. Якась частина неврів змушена була залишити свою країну «через навалу змій» і оселитися серед будинів [Herod., IV, 105], тобто мешканців Лівобережжя. Стосовно етносу неврів немає сталої думки. Найчастіше їх вважають слов'янами[192], а також балтами, балто-слов'янами і навіть кельтами[193].

Вторгнення скіфів-степовиків у VII ст. до н. е. найвиразніше простежується на півдні Лісостепу — в басейні Тясмину. Саме тут в цей час з'являються курганні поховання воїнів-вершників, найраніші з них — біля с. Костянтинівна, Жаботин, Велика Яблунівка. Повсюдно місцевості з сприятливішими умовами існування займали найчисленніші й наймогутніші племена. Пізніше кочовики просунулися на північ приблизно до широти Києва (кургани біля с. Глеваха та с. Мар'янівка), а можливо, й далі[194]. Таким чином, кочовики контролювали торговельні шляхи, які йшли від району Києва — через Полісся — на Ютландію (півострів на півночі Середньої Європи). Це не були короткочасні рейди — поховальні пам'ятки кінця VII ст. до н. е. відбивають вже синкретичну культуру, в якій тісно переплелися суто скіфські та місцеві елементи[195], що свідчить про співіснування племен протягом певного часу.

Наприкінці VII або у VI ст. до н. е. виникають великіплеменні або міжплеменні осередки. Один з них — у басейні Росі. Його центром було Трахтемирівське городище поблизу переправи через Дніпро. Другий — у басейні Тясмину, в глибині великого лісового масиву (центральне місце — Мотронинське городище). Великі, але слабо заселені городища, існували також у межиріччі Росі та Гнилого Тікича — біля с. Журжинці і на території м. Тараща. Прибулі кочовики оселилися поблизу лісостепового населення, внаслідок чого склалися нові політичні утворення під зверхністю місцевої кочової аристократії[196].

Наприкінці VI ст. до н. е. воєнно-політична і демографічна ситуації змінюються. Значно скорочується кількість неукріплених селищ, особливо у басейні Тясмину та на порубіжжі зі Степом. Населення концентрується на території великих городищ, потужні оборонні споруди яких зводяться, ймовірно, саме в цей час. Так, на Мотронинському городищі площею близько 200 га заселяються не лише територія внутрішнього укріплення, а й простір між зовнішнім і внутрішнім валами. На інших великих городищах, зокрема Трахтемирівському, площею майже 500 га, і Ходосівському, що на Київщині (2000 га), великі площі не були забудовані і призначалися, певно, для утримання худоби в разі небезпеки.

Зорганізувати спорудження та утримання в належному стані складної захисної системи (висота валів сягає 6—7 м від сучасної поверхні) була здатна лише міцна центральна влада.

Племена Правобережного Лісостепу в VII—VI ст. до н. е. серед північнопричорноморських «варварів» були найактивнішими торговельними партнерами Ольвії та Березані — головних осередків торгівлі цього періоду. Якщо раніше імпорт товарів здійснювався переважно у західні регіони (Побужжя та Подністров'я), то з другої половини VI ст. до н. е. ситуація змінюється. По-перше, обсяг античного імпорту значно збільшується; по-друге, він спрямовується переважно у Подніпров'я. Багато античного посуду знайдено на Трахтемирівському, Мотронинському, Пастирському городищах, а також в курганах басейнів Тясмину та Росі. Одне з лісостепових племен було, певно, не тільки торговельним, а й військовим партнером Ольвії. Можливо, знать цього племені була пов'язана з ольвіополітами шлюбними відносинами. В архаїчному (VI — початок V ст. до н. е.) ольвійському некрополі відкрито значну кількість жіночих поховань зі скіфськими речами культу (кам'яними блюдами, червоною фарбою, дзеркалами) і особливостями обряду. У верхів'ях Тясмину, на порубіжжі зі Степом, де через долину Південного Бугу до Ольвії пролягали торговельні шляхи, знаходилися чотири невеликі городища. Головним було городище біля с. Пастирське, яке існувало з VII по IV ст. до н. е. До цього осередку тяжіли курганні могильники напівосілого населення, серед яких багато поховань військової знаті (кургани поблизу сіл Журавка, Капітанівка, Турія тощо). На території східної Польщі у VI—IV ст. до н. е. також простежуються сліди торговельних і культурних контактів з племенами Лісостепової Скіфії, переважно Правобережної[197].

У V—IV ст. до н. е. на Правобережжі найбільш розвинутими політично та економічно, як і раніше, були території поблизу Дніпра, Росі та Тясмину, а також верхів'їв Інгулу та Інгульця. Тут знову зростає чисельність населення, сюди поступово переміщується степове кочове населення з півдня. Це супроводжувалося, певно, захопленням земель тубільців під пасовиська й призвело до руйнування традиційної системи ведення господарства, а тим самим і до підриву економічної основи кочового та напівкочового скотарства скіфів. Позначилося також і порушення старих торговельних зв'язків. Головний партнер — Ольвія — у IV ст. до н. е. втратила провідну роль у торгівлі з варварами. Тепер вона належала Боспору. Крім того, кочовики перейняли торгівлю з античними містами, що призвело до занепаду старих торговельних центрів у Лісостепу[198]. Частина торговельних функцій наприкінці V ст. до н. е. поступово переходить до торжища на Кам'янському городищі біля Дніпровських порогів[199].

Нові городища майже не споруджувалися, життя тривало лише на декількох старих. Всі вони невеликі (8—9 га і менше), розташовані або в південному порубіжжі Придніпровського Лісостепу (Пастирське, Шарпівське, Водяники), або на березі Дніпра в районі Канева (Григорівське, Велике та Мале Скіфські). На протилежному березі, за переправою, поблизу Переяслав-Хмельницького, в цей час також існував осередок кочових або напівкочових скіфів, сусідство з якими, певно, не було небезпечним. Політичним центром Придніпровського Правобережжя у IV ст. до н. е. стає, певно, регіон Пастирського городища на порубіжжі Лісостепу і Степу. Городища були водночас і ремісничими центрами — на них збереглися залишки залізообробного та бронзоливарного виробництва. Скоротилась і кількість неукріплених селищ, сліди життєдіяльності на них незначні. Можливо, значна частина населення вела напівкочовий спосіб життя і мешкала на сезонних стоянках. Стабільнішою була ситуація у Пороссі, тут життя на поселеннях не припинялося й у V ст. до н. е., на відміну від поселень басейну Тясмину. В цих віддалених від кочового степу місцях тривалий час зберігалися архаїчний устрій життя і старі культурні традиції. На північній Київщині, у межиріччі Прип'яті і Росі, ще в попередні часи склалася велика балто-слов’янська контактна смуга, де мешкали носії чорноліської культури й предки племен милоградської культури[200]. У V—IV ст. до н. е. присутність милоградців стає помітнішою, вони розселюються на території аж до р. Стугни. Сліди архаїчної культури скіфського типу (курганні поховання знатних вершників) зникають. Невеликі городища милоградців розташовані переважно у низинних місцевостях[201]. Кочовики IV ст. до н. е. на території милоградців, судячи з наявних даних, не зазіхали.

Поблизу центрів осілості та торгівлі виникають великі, в декілька десятків і навіть сотень насипів, курганні могильники. У деяких з них могли бути поховані також представники інших етносів, зокрема воїни й торговці.

Деякі кургани — біля с. Оситняжка (8 м) і Рижанівка (7,6 м) можна віднести до розряду «царських». Ранг таких царів був нижчим порівняно з верховними правителями степових кочовиків, де «царські» кургани інколи сягають 20 м заввишки. Знатні жінки були жрицями родових або сімейних культів, їх хоронили з великою пишністю, в золотому вбранні (Рижанівка), з людськими жертвами.

Незважаючи на деякий занепад власних торговельних центрів, у IV ст. до н. е. значення торгівлі як стимулятора соціально-економічного розвитку виявляється досить яскраво. Знать має змогу придбати престижні імпортні речі — посуд, начиння, прикраси, вина і т. ін. У похованнях майже не трапляється традиційний ліпний посуд — його замінили амфори, чорнолаковий та металевий посуд. Золоті прикраси, зброя, посуд в основному надходили з Боспору, меншою мірою — з Ольвії та Фракії. Кількість фракійського імпорту зростає з кінця IV ст. до н. е. у зв'язку з активізацією скіфо-фракійських відносин. Біля Холодного Яру в басейні Тясмину відкрито скіфський могильник з декількома фракійськими речами. В ньому, мабуть, були поховані кочовики, що брали участь у походах на Балкани[202].

Порушення традиційної системи ведення господарства в сполученні з надмірною експлуатацією з боку кочовиків були, мабуть, головними причинами занепаду Лісостепової Скіфії наприкінці IV ст. до н. е.

Лісостепове Побужжя. Історія цього регіону за скіфських часів залишається маловідомою. Скіфський вплив тут менш помітний, ніж у сусідньому Подністров'ї, принаймні до кінця V ст. до н. е. Змішання етносів тут було значним, а культурні та політичні орієнтації іншими, ніж у Подніпров'ї. Наявність у гідронімах поряд із слов'янськими мовних елементів східнобалканського походження свідчить про давні й тісні зв'язки між населенням цих регіонів[203]. Північними сусідами побузького — переважно праслов’янського — населення були давні балти, а південно-західними — північнофракійські племена, південними — ірано-фракійські. Якась частина населення, певно, належала до іллірійського[204] та венедського[205] етносів.

З початком скіфської епохи занепадають старі центри у верхів'ях Південного Бугу. Значно зменшується кількість поселень, а деякі з них з посиленням військової загрози перетворюються на укріплені городища поблизу Бугу. Найпридатнішими для життя, як і в попередні часи, були місцевості в центральній частині сучасної Вінницької області. Серед поселень вирізняється Немирівське городище площею близько 100 га. Неукріплене поселення існувало тут ще з передскіфських часів[206]. У VII ст. до н. е. його мешканці активно торгували з античними містами. На городищі знайдено чимало високоякісного античного посуду, скіфські наконечники стріл, кістяні деталі вузди. Головним заняттям населення було скотарство, а численні господарчі ями свідчать про розвинуте землеробство. Саме тут, у лісостеповому Побужжі, дослідники розміщують геродотових скіфів-орачів, які сіяли хліб на продаж [Herod., IV, 17].

У VI ст. до н. е. довкола Немирівського городища споруджено вали 6—9 м заввишки і рів. Вали зведено за два заходи; укріплення першої захисної стіни спалено, певно, внаслідок ворожої навали[207]. Сліди згарищ та руйнувань простежувалися і на Северинівському городищі в останній період його існування. Можливо, бурхливі події VI ст. до н. е. найбільшо торкнулися цієї території, що опинилася на шляху військових походів на захід. Частина населення залишила старі місця мешкання наприкінці VI або на початку V ст. до н. е. Можна припустити, зокрема, переселення до Нижнього Побужжя, ближче до античних міст. Сліди перебування лісостепового населення простежуються у сільській території Ольвії[208], яка в цей період значно розширюється.

Десь у південних межах лісостепового Побужжя або на кордоні зі Степом[209] знаходилася священна місцевість Ексампей. Тут, за переказами, стояв величезний мідний казан, виготовлений із стріл, зібраних царем Аріантом з усіх скіфів [Herod., IV, 81]. Цей своєрідний символ єдності знаходився, певно, на території якогось великого скіфського племенного осередку VI ст. до н. е. — саме до цього часу відносять діяльність легендарного царя. Цей осередок відігравав, безперечно, велику роль у відносинах місцевого населення з античними державами, передусім із Ольвією та Березанню. Його правителі, певно, контролювали торговельні шляхи вздовж Південного Бугу, які поєднували Ольвію з племенами лісостепової смуги.

У V—IV ст. до н. е., після відокремлення від скіфської історично-культурної спільності населення Західного Поділля, лісостепове Побужжя стає порубіжжям «скіфського» світу в Лісостепу. З кінця V ст. до н. е. з'являються характерні для скіфської культури курганні поховання з ознаками військової вершницької культури. Про присутність кочовиків або східних торговців, зокрема, свідчать знахідки кістяків верблюдів у двох похованнях Новоселківського могильника у верхів'ях Гірського Тікича, а також суто скіфський курган-святилище зі складним спорудженням шатрового типу та людськими жертвами біля села Кальник. Але загалом риси скіфської степової культури тут менш виразні, ніж у лісостеповому Подніпров'ї. Немає, зокрема, таких характерних її ознак, як катакомби, бронзові казани та кам'яні статуї в курганах.

На цей час спосіб життя населення стає рухливішим[210], як і в інших регіонах Лісостепу, зменшується кількість поселень. Осіле землеробське населення концентрується в основному біля рубежів Полісся. Центрами осілості були, мабуть, Якушинське городище або велике городище поблизу с. Переорки, могильник якого налічував близько 200 насипів. Серед скіфського або скіфоїдного населення жили також балти або балто-слов'яни (носії милоградської археологічної культури), основний масив яких розміщувався у смузі лісів. Вони, певно, належали до менш заможних верств населення. В декількох похованнях скіфського новоселківського могильника супроводжуючими особами були, мабуть, саме милоградці. Окремі курганні могильники цього населення відкрито біля сіл Мізяків та Курилівка.

Найвиразніші скіфські пам'ятки концентрувалися на території між верхів'ями Гірського Тікича та басейном р. Соб (ліва притока Південного Бугу), де, певно, були умови для напівкочового скотарства. Крім згаданих новосілківського та кальницького могильників, тут досліджено декілька курганів біля м. Іллінці, що, певно, належали роду місцевих правителів. У найбільшому з курганів знайдено грецькі поножі, залишки залізного панцира, вузду, посуд, золоті прикраси, золоте окуття футляру для лука та стріл із зображенням сцен з життя грецького героя Ахілла. Подібні окуття знайдено ще в декількох курганах царського рангу степової смуги (рис. 17). Можливо, це були дипломатичні подарунки боспорського царя правителям варварських племен, що входили на цей час до сфери політичних інтересів Боспорського царства[211].

З активізацією скіфської зовнішньої політики на південному заході й посиленням скіфо-фракійських контактів у V ст. до н. е. (встановлення дружніх стосунків з царством одрисів та напівфракійською династією Боспору, військові походи в Подунав'я) Східне Поділля з його традиційно фракійською орієнтацією набуває важливого значення. Можливо саме тут жили «верхні скіфи», які допомагали Атеєві під час його війни з македонцями [Polyaen., Strat., VII, 44, 1]. Зберігалися традиційні зв'язки з Фракією, зокрема торговельні. Частина населення, очевидно, належала до фракійського етносу.

Рис. 17. Золоте окуття ториту.

Середнє Подністров’я ще з передскіфських часів було густо населеним регіоном з розвинутим землеробством та металообробкою. Населення культури фракійського гальштату (іллірійці або фракійці), яке концентрувалося у басейнах Збруча, Серету й Пруту, мирно співіснувало з племенами чорноліської культури (фрако-праслов'яни)[212], які мешкали східніше, приблизно між сучасними Кам'янцем-Подільським та Могилевим-Подільським. Цей регіон за скіфських часів був найбільш населеним. Скіфи або якесь споріднене населення з'являється тут близько середини VII ст. до н. е. і протягом майже двох століть культура населення усього Середнього Подніпров'я набуває скіфського забарвлення. Це відбилося головним чином на поховальних звичаях верхівки населення, розповсюдженні скіфської зброї та вузди. Найвиразніші кургани скіфського типу відкрито біля сіл Братишів, Перибиківці, Долиняни.

Під тиском чужинців або разом з ними частина місцевого населення подалася на захід[213], зокрема у Верхнє Подністров'я, Закарпаття, Потисся та Південно-Західну Словаччину. Сусідні племена не були, мабуть, войовничими — у Середньому Подністров'ї скіфського часу немає значних укріплених поселень. Небезпечними, певно, залишалися південно-східні кордони. Тут, у басейні р. Мурафи було споруджено чотири сторожові городища-сховища з незначним культурним шаром. Південно-західними сусідами були агафірси — велике ірано-фракійське плем'я, історія якого тісно пов'язана з історією скіфів. Античні автори згадують про їхню лагідність, звичаї татуювати шкіру блакитною фарбою, носити багато золотих прикрас і т. ін. [Herod., IV, 100, 102, 104][214].

Найвищого за скіфські часи розквіту Середнє Подністров'я досягло у VI ст. до н. е. Переважали традиційні стосунки з племенами Середньої та Південної Європи[215]. Досить активними були й торговельні зв'язки з античними містами, про що свідчать численні знахідки імпортного посуду на поселеннях Залісся й Іване-Пусте. На останньому також знайдено залишки гончарної печі й значну кількість зерен злакових та бобових, багато бронзових прикрас, глиняні культові вироби тощо[216].

У V ст. до н. е. землі Середнього Подністров'я занепадають, на нечисленних городищах ледве помітні сліди життєдіяльності (неукріплені поселення зникають). Приблизно в цей час території вийшли зі сфери скіфського впливу, а з IV ст. до н. е. почалося просування у Верхнє Подністров'я першої хвилі кельтський племен з півдня[217].

Прикарпаття і Закарпаття. Ці регіони у VII—VI ст. до н. е. були заселені в основному північнофракійськими (гето-дакійськими) етнічними угрупованнями й складали єдину історично-культурну спільність з населенням Східної Словаччини, Північно-Східної Угорщини, Румунської Трансільванії. В культурі їх населення простежуються сліди контактів зі скіфською лісостеповою та праслов'янськими культурами Середньої Європи та Західної Волині. Етнічне змішання на цих територіях, що знаходилися в зоні активних контактів населення Східної та Середньої Європи, були значним, але місцевий етнічний масив завжди переважав — північнофракійський у Закарпатті й фрако-слов'янський у Прикарпатті. В останньому культурні традиції Середнього Подністров'я наприкінці VII—V ст. до н. е. домінували[218]. Внаслідок скіфських вторгнень і пов'язаних з ними пересувань племен в Закарпатті, а також на суміжних територіях Угорщини та Східної Словаччини, десь у середині VI ст. до н. е., склалася нова етнічна спільність, відома в археології як куштановицька культура, в якій простежуються елементи скіфської лісостепової і частково — лужицької культур[219]. Сюди, певно, переселилася частина населення з Лісостепового Подністров'я. Деякі групи цього скіфоїдного населення брали участь у походах на територію Середньої Європи.

Важливе значення в економіці регіону мали соляні родовища в Північно-Східних Карпатах. Сіль була одним з головних продуктів торговельного обміну[220], сприяла розвитку обмінних контактів. Високорозвинутими були тут і залізоробне виробництво, скотарство та землеробство. Невеликі неукріплені поселення, розташовані переважно в низинній смузі Закарпаття, в долинах річок та надзаплавних терас, були відомі родючими ґрунтами і сприятливим кліматом. Частина поселень знаходилась на невеличких підвищеннях гірських відрогів Карпат. Краще досліджені поховальні пам'ятки Закарпаття. Померлих ховали в курганах, при спорудженні яких широко використовували камінь, що є характерною ознакою всього фракійського світу. Щодо звичаю спорудження курганів, то виник він, певно, під впливом західноподільських традицій[221]. Розповсюджуються також речі військового побуту — так званої «скіфської тріади» — зброя, кінська вузда та, зрідка, вироби у «звіриному стилі». В цілому ж металеві вироби, зокрема прикраси, належать до типів, широко розповсюджених у Карпатському регіоні. Форми керамічного посуду різноманітні, що свідчить про неоднорідність населення. Саме завдяки кераміці можна вирізнити три основні його компоненти: північнофракійський, праслов'янський та «скіфський» лісостеповий, що склався на основі двох попередніх з домішкою іранського компоненту[222].

Волинь — північна околиця Лісостепу і південна частина Полісся у межах Волинської, Рівненської, Житомирської, північної частини Тернопільської та Хмельницької областей — залишалася в основному поза безпосереднім впливом скіфської культури[223]. Після кризи VIII—VII ст. до н. е. (наслідки кіммерійської експансії), вона залишалася відірваною від культурних центрів Східної та Середньої Європи[224]. За рівнем соціально-економічного розвитку Волинь відставала від своїх південних сусідів[225]. Зокрема знаряддя праці нерідко тут виготовляли з каменю.

Ріка Горинь була кордоном, що поділяв зони впливу східних та західних культур. На схід від нього була зона впливу скіфської культури, її дальня периферія. На захід від Горині простягалася зона впливу західних культур, що тяжіли до Балтійського регіону, де в цей час також відбувалися важливі культурно-історичні процеси[226].

Населення Східної Волині мало дещо тісніші зв'язки з Київщиною та Верхнім Побужжям[227]. У Східній Волині та на Київщині простежується основне скупчення суто слов'янських гідронімів, яке може приблизно означати осередок давнього мешкання слов'ян[228]. Тут існував великий масив племен, що залишався майже незмінним з початку доби заліза. Під впливом скіфів у цих регіонах з'являється звичай підкурганних поховань, серед знахідок на поселеннях зрідка трапляються вістря скіфських стріл. З початком скіфської епохи, як і в інших регіонах Лісостепу, тут зменшується кількість поселень, виникають городища. Свідченням короткочасного просування скіфів на територію Західної Волині у IV ст. до н. е. є знахідки скіфського меча, срібних ритонів, прикрашених скульптурними зображеннями баранів, а також поховання з амфорами у Рівненській області.

Значна частина населення Волині скіфського часу належала до великого масиву племен так званої милоградської культури[229], які мешкали у басейнах Прип'яті, Горині, Стиру та Дніпра (на лівому березі — до Десни)[230]. Їх не можна з упевненістю віднести до балтів або слов'ян[231], оскільки вони розташовувалися на порубіжжі східнобалтського та праслов'янського етнічних масивів. До праслов'янського населення Лісостепу, з яким вони мали досить тісні культурні й торговельні контакти, «милоградці» були подібні за рівнем загального розвитку, особливостями ведення господарства. Але за духовною та матеріальною культурою вони були ближчими до східнобалтських та фінських племен[232]. Один з найдавніших осередків цих племен знаходився, мабуть, на Східній Волині, зокрема у басейні Горині. З часом вони просунулися на південь Білорусі[233]. Тут, у Волинському Поліссі, були значні поклади болотної руди, що спричинилося до виникнення милоградських осередків обробки заліза[234]. Інший осередок знаходився на Лівобережжі — між Дніпром і Десною. У V—IV ст. до н. е. присутність «милоградців» стає помітнішою на Київщині та у верхів’ях Південного Бугу, де вони жили серед скіфського або скіфоїдного населення.

Нерідко саме «милоградців» Волині ототожнюють з неврами Геродота — отже, вони жили на північ від скіфів-орачів, а їхнє розселення в південному напрямі можна пов'язати з повідомленням про переселення неврів у країну будинів через навалу змій [Herod., IV, 105]. Найімовірніше, неври були «проміжним» балто-слов'янським етносом Волино-Поліських областей[235].

Дніпровське Лівобережжя. З другої половини VII ст. до н. е. на просторі від Дніпра до Сіверського Дінця поступово складається історично-культурна спільність, в якій вирізняють декілька культурних осередків, розташованих найчастіше на деякій відстані від заплави Дніпра й пониззів його притоків. В VI ст. до н. е. ця спільність поширюється до Середнього Дону. Можна вирізнитй п'ять регіональних систем, в кожній з яких були компактно розташовані городища та неукріплені селища. Городища здебільшого будували серед великих лісових масивів і оточували складною системою захисту[236].

Фрако-слов'янське населення, яке переселилося з Правобережжя на початку І тис. до н. е., частково асимілювало місцеві балтські та фінно-угорські племена. Балти за скіфської доби проживали здебільшого на північ від р. Сейм, а фінно-угри — у південно-східній частині Верхнього Подніпров'я, на Сіверському Дінці та Дону. У басейні Сіверського Дінця мешкали також нащадки давнього іранського населення[237]. Найчисленнішими на Лівобережжі були будини — «велике і численне плем'я» [Herod., IV, 108]. Можливо, це був союз, що ґрунтувався на територіальних (не родинних) зв'язках, до нього входили балто-слов'яни, фінни, іранці[238]. Жили тут також гелони[239], меланхлени, тобто «чорноризці» (їх частіше розміщують у басейні Десни або на Середньому Дону) та андрофаги («людоїди»), про етнічну належність та розселення яких немає достатньо обґрунтованих думок.

Скіфська навала супроводжувалася військовими сутичками з місцевим населенням. Так, наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. були спалені оборонні споруди Книшівського городища в басейні Псла[240]. Але це скіфське вторгнення не призвело до загибелі місцевих центрів.

Наймогутніший міжплеменний союз склався в басейнах Ворскли, середньої течії Псла та Орелі. Центром його було велике городище біля с. Більськ, яке можна вважати протомістом і ототожнювати з геродотовим Гелоном[241]. Цікаво, що на городищі мешкало багатоетнічне населення і кожне мало окреме укріплення. Це нібито підтверджує свідчення Геродота про перебування гелонів серед будинів. За Геродотом [IV, 108], гелони — вихідці з еллінських гаваней. Вони відрізнялися від будинів способом життя (будини — кочовики, а гелони обробляють землю і розводять сади) та зовнішністю [Herod., IV, 109]. Навколо Більського городища існувала система неукріплених поселень. Головним заняттям було скотарство, значення землеробства було меншим. Добре були розвинуті ремесла, серед яких особливого значення набула обробка металів — знайдені численні залишки виробництва бронзи та обробки заліза, виготовлення знарядь праці, зброї та золотих прикрас.

Частина населення, зокрема племена будинів, вела напівкочовий спосіб життя. Зрештою, сезонний відгін худоби застосовувався і у господарстві мешканців укріплених поселень. Так, у середній течії Псла існувала велика кількість короткочасних заплавних поселень[242], що могли бути тимчасовими стоянками пастухів. Подібні поселення відкрито також у басейні Сіверського Дінця.

Перетворенню Більського городища на значний міжплеменний центр сприяло його вигідне географічне розташування — неподалік від схрещення важливих сухопутних і річкових шляхів, зокрема «скіфського» торговельного шляху від Ольвії до сако-савроматських племен. Суттєвим було й те, що городище знаходилося в південній, найзаселенішій частині Лісостепу, в зоні активних контактів зі Степом. Деякі дослідники припускають існування на Більському городищі (у місті Гелоні) еллінської торгової факторії з власним культовим центром[243].

За Геродотом [IV, 123], перси під час війни зі скіфами спалили дерев'яне місто в країні будинів. Інколи це місто ототожнюють з Більським городищем. Але такий глибокий рейд перського війська навряд чи був можливим. Сліди пожеж та руйнувань на лісостепових поселеннях кінця VI — початку V ст. до н. е. пов'язані, певно, з набігами кочовиків, що активізувалися по закінченні війни з персами[244].

Басейн Сіверського Дінця у скіфські часи був смугою контактів між масивом землеробсько-скотарських племен та кочових племен Степу з різноетнічним населенням. Наприкінці VII ст. до н. е. тут також почала складатися розвинута структура поселень та городищ — 18 городищ, серед них декілька сховищ, понад 70 селищ і 13 курганних могильників[245]. Більшість городищ існувала безперервно з початку VI по III ст. до н. е. Невеликі городища належали, мабуть, окремим патріархально-родовим общинам[246]. Найбільшим було городище біля хут. Городище (26 га).

Найвиразнішим прикладом співіснування прийшлих кочовиків і автохтонів може слугувати Посулля, біля північних кордонів розселення будино-гелонських племен. Тут, поблизу міст Лубни та Ромни, розташовано декілька великих курганних могильників, які вирізняються серед інших могильників VII—VI ст. до н. е. монументальністю насипів (найвищі сягають 20 м) і великою кількістю зброї, кінських вуздечок, навертів кавказького типу та інших виробів у звіриному стилі. Існування великих «дружинних» некрополів у глибині Лісостепу, в оточенні осілих землеробсько-скотарських племен поки що не має задовільного тлумачення. Висувалися версії про Геррос — кладовище царів кочових скіфів на землях підвладних племен[247]. За Геродотом [IV, 71], воно знаходилося вище дніпровських порогів, у важкопрохідній місцевості. «Центральне місце» Посулля — величезне Басівське городище — ще мало досліджене. Життя на ньому тривало з VI по III ст. до н. е.[248]. Інші городища і неукріплені поселення існували переважно у V—III ст. до н. е. В усякому разі, у величезних посульських курганах, очевидно, поховані не жителі цих городищ і селищ, а представники військово-аристократичної верхівки, що значно відрізнялася за культурою і етносом від землеробсько-скотарського населення[249]. Знать вела напівкочовий спосіб життя, а основою її добробуту був контроль за торговельними шляхами, що пролягали через Посулля у різних напрямках.

Наприкінці VI ст. до н. е. на Лівобережжі також відбуваються значні зміни. Припиняється, мабуть, у зв'язку з нападами кочовиків, життя на деяких городищах Ворскли[250]. Частина населення з Сейму та Сіверського Дінця переселяється на Верхній Дон. Очевидно, частину земель на південній околиці Лісостепу зайняли скіфи царські. Під тиском нових пришельців якась частина військової знаті із Подніпров'я подалася на Дон[251].

У V — першій половині IV ст. до н. е. політична й економічна ситуація на Лівобережжі була стабільнішою, ніж на Правобережжі. Саме у цей час спостерігається розквіт поселенських структур Лівобережжя, найвище піднесення економіки[252]. Якоїсь перерви в розвитку місцевих суспільств у середині — другій половині V ст. до н. е. тут, на відміну від Правобережжя, не спостерігається.

Існує думка, що скотарсько-землеробське населення Лівобережного Лісостепу V ст. до н. е. й було тими скіфами-землеробами[253], яких згадує Геродот [IV, 18]. Він також називає їх борисфенітами — від назви р. Дніпро — Борисфен.

У Лісостеповому Лівобережжі IV ст. до н. е. на відміну від Правобережжя жило численне населення, причому до його складу, безперечно, увійшло чимало прийшлих іраномовних кочовиків, особливо на порубіжжі зі Степом, поблизу старих центрів осілості.

Густо заселеними регіонами були басейни Псла, Ворскли, Сейму, а найчисленнішим було населення в басейні Сіверського Дінця. Цей регіон у V—IV ст. до н. е. стає найрозвинутішим у соціальному, плані. Більшість городищ і селищ існували тут з VI по III ст. до н. е.[254]. Степовики були зацікавлені у нормальному функціонуванні господарства цього регіону, що забезпечувало потреби напівкочового скотарства у кормах, а також ремісничих виробах. До городищ тяжіли великі — з 500—700 насипами — могильники (Люботин, Велика Гомольша) переважно рядового населення.

Взагалі відносини населення Лівобережжя зі степовими кочовиками були здебільшого мирними, принаймні до другої половини IV ст. до н. е. Саме Лісостепове Лівобережжя було в IV ст. до н. е. головним торговельним партнером Боспору. Відповідно й античний імпорт надходив — через Боспор — до племен Лівобережжя в більшому обсязі, ніж на другий берег Дніпра. Велике значення мали лівобережні ремісницькі центри, особливо ті, що спеціалізувалися на виготовленні таких необхідних кочовикам металевих виробів з привізної сировини та металевого брухту.

Лівобережжя мало мережу торговельних шляхів, з яких головним був Муравський шлях (він існував, певно, і в ті часи), що йшов з Криму через Степ, межиріччя Ворскли та Сіверського Дінця до сучасної Тули[255] з відгалуженнями у початковій частині. Одночасно цими шляхами здійснювалися військові набіги, тому поселення й городища частіше споруджувалися осторонь ниx. Головний торговельний осередок Лівобережжя — Більське городище — було захищене з боку шляху двома городищами, одне з яких зазнало нападу на порубіжжі VI—V ст. до н. е., а потім, наприкінці IV ст. до н. е., було зруйноване. Тоді загинула значна частина його населення[256]. Наприкінці V ст. до н. е. підступи до Нільського городища були прикриті додатковими укріпленнями[257].

Помітнішим стає соціальне розшарування населення. У похованнях в значній кількості з'являються золоті прикраси. Насипи курганів IV ст. до н. е. інколи сягають 10 і 13,5 м заввишки. Але й найбагатші поховання не можуть рівнятися багатством поховального інвентаря і монументальністю курганів з «царями» степових скіфів.

На численних селищах та городищах Лівобережжя життя не припиняється аж до третьої чверті IV ст. до н. ем коли починається занепад Скіфії. Окрім економічних та екологічних причин (див. гл. 3) можна також припустити посилення тиску з боку кочовиків, яке відчувалося насамперед на східному порубіжжі Скіфії. Саме в цей час спостерігається нестабільність у східній частині степового світу внаслідок протистояння скіфів і нових кочовиків зі сходу[258]. Суто скіфське поховання в катакомбі кінця IV ст. до н. е. відкрито навіть на території Більського городища[259].

Наприкінці IV — у ІІІ ст. до н. е. різко скорочується кількість населення в межиріччі Дніпра й Дону. Можливо, виходячи з повідомлень античних авторів, саме в IV ст. до н. е. відбуваються міграції деяких лісостепових племен на Кавказ, у пониззя Південного Бугу та Дунаю[260].

Суттєві зміни відбулися в басейні Сейму. У V ст. до н. е. племена юхнівської культури (фінно-угри, або балти) починають витискувати місцеве скіфоїдне населення і цілком захоплюють Посейм'я в IV ст. до н. е.[261]. Інколи на городищах простежуються сліди пожеж, певно, внаслідок військових сутичок. Очевидно, переміщення юхнівців в Лісостеп спричинилося послабленням Скіфії.

Терасовий Лісостеп. Цей рівнинний коридор Придніпровської низини, що простягався вздовж лівого берега Дніпра, принаймні до рубежів Полісся, був освоєний вихідцями з Правобережжя ще в передскіфські часи. Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е., тут, як і в інших регіонах Лісостепу, виникли нові поселення та укріплені городища, що було пов'язано із загрозою з боку Степу. Кочові скіфи з'явилися тут десь наприкінці VII ст. до н. е. Саме до цього часу належать їхні поховання, в обряді та поховальному інвентарі яких простежуються зв'язки з Передкавказзям. Зокрема дуже цікава статуя скіфського воїна з кургану Роблена Могила біля с. Придніпровське — такі статуї трапляються лише в похованнях кочових скіфів[262].

Кочовиків приваблювали заплавні луки вздовж Дніпра, високоякісні пасовиська між Трубежем та Сулою, а також численні броди та переправи[263], поблизу яких виникали торжища й поселення. Головні переправи були, певно, у межиріччі Супою і Трубежу, напроти куща поселень і городищ канівської групи. Тут відкрито декілька поселень і могильників скіфського часу[264].

Становить інтерес знахідка біля с. Піщаного човна та «сервізу» із 15 античних бронзових посудин V ст. до н. е.[265], який, певно, затонув під час перевезення по р. Супой.

У V—IV ст. до н. е. кочові скіфи освоїли луки між Трубежем й Десною. Тут зосереджена значна кількість невеликих курганних могильників IV ст. до н. е. з похованнями суто степового типу[266]. Велика кількість зброї та імпортних виробів у могилах є свідченням того, що скіфські роди, які мешкали тут, належали до числа досить могутніх та войовничих. Зрідка трапляються супроводжуючі поховання підлеглих осіб, певно, з місцевого нескіфського населення. Очевидно, саме сусідство з великим масивом войовничих кочовиків примусило частину населення північної частини Київщини залишити давні місця проживання. Крім традиційних скотарства і воєнного промислу джерелом добробуту цієї групи кочовиків була, мабуть, торгівля — вони контролювали переправи й торговельні шляхи, що йшли зі Степу за межі Скіфії до лісових племен.

Населення Криму. Історія населення Кримського півострова, частина якого є продовженням причорноморського Степу, найтісніше пов'язана зі Скіфією. Початок скіфської епохи на території Криму, що збігся з освоєнням греками Північного Причорномор'я, відображений в античних письмових джерелах. Незважаючи на їхню уривчастість, а інколи й напівлегендарну природу, можна приблизно реконструювати розвиток подій. Кіммерійців, що володіли Кримом, вигнали скіфи, яких, в свою чергу, частково потіснили елліни [Herod., IV, II; Strabo., XI, II, 5]. Пам'ять про кіммерійців збереглася в грецьких назвах Керченської протоки — Кіммерійський Боспор, еллінського міста Кіммерік тощо. Але як окрема народність кіммерійці за скіфської доби в Криму вже не згадуються.

Античні письмові джерела згадують в Криму лише два варварські етноси: скіфів і таврів, хоча, згідно з археологічними джерелами, етнічний склад населення був досить складним[267]. За переказом, Пантикапей заснований на землях, які передав еллінам скіфський цар Агает [Steph. Byz. ????????????]. Про перебування скіфів у кримських степах свідчать рідкісні поховання в курганах VII — початку VI ст. до н. е. на трасах кочувань, що проходили через степи Центрального Криму, Керченський півострів і далі через протоку до Таманського півострова. Цими шляхами товари з перших античних поселень потрапляли у північніші регіони[268].

Місцеве населення Криму греки називали таврами — ймовірно, за назвою гірського масиву, що займав більшу частину Центрального та Південного Криму. Етнічні спільності таврів різнилися способом життя та особливостями культури[269]. Гірські таври поводилися досить незалежно від численніших і могутніших скіфів. Так, під час перської навали наприкінці VI ст. до н. е. таврські царі відмовилися від військового союзу зі скіфами [Herod., IV, 119]. Населення степових регіонів та передгір'їв здавна було змішаним (таври, давнє населення причорноморських степів, Кавказу та ін.)[270]. Серед них могли бути й нащадки кіммерійців. Це населення[271] з приходом кочових скіфів, у VII—VI ст. до н. е., перейшло до кочового або напівкочового способу життя і невдовзі змішалося з пришельцями. Частина кизил-кобинців близько середини VI ст. до н. е., можливо, переселяється із Центрального Криму до майже безлюдних земель Східного Криму. Тут вони оселилися головним чином у приморській смузі і протягом двох століть зберігали своєрідність культури, зокрема звичай здійснювати поховання у кам'яних ящиках на поверхні ґрунту. Ця група населення мала досить низький рівень розвитку виробничих сил та відзначалася екстенсивним способом ведення господарства. Головні заняття — напівкочове пасовищне скотарство, а згодом землеробство[272].

Можливо, саме протистояння скіфів царських та кизил-кобинців відбилося у переказі про війну скіфів з «нащадками рабів» (молоддю, що народилася від скіфських жінок і підкореного місцевого населення) після повернення з Азії і про спорудження останніми рову на шляху скіфів [Herod., IV, 3]. Найчастіше цей рів пов'язують з Акмонайським пересипом.

З початку V ст. до н. е. на території Криму спостерігається активізація кочовиків, що була пов'язана із загальною зміною ситуації у північнопричорноморських степах. Посилення кочовиків змусило грецькі міста-колонії на березі Керченської протоки об'єднатися навколо Пантикапею 480 р. до н. е. Приблизно в цей час споруджується так званий Тіритакський вал — для захисту ближньої хори боспорських міст від кочовиків[273]. За Геродотом, царські скіфи в середині V ст. до н. е. без перешкод переходили Керченський півострів і далі через протоку в землі сіндів під час зимових походів [Herod., IV, 20 28 100].

Якісь скіфи мешкали на західному березі Керченської протоки. Це, можливо, був район Німфею, котрий у V ст. до н. е. міг бути скіфським опорним пунктом, незалежним від Боспору[274]. Саме тут знаходився один із бродів через протоку, що поєднував Східний Крим з Таманським півостровом. Біля Німфею, судячи з курганного некрополя, проживали еллінізовані скіфи і, ймовірно, сінди, причому належали вони до вищих верств суспільства. Поховані вони в склепіннях, зроблених з каменю або сирцевих цеглин, у грецьких саркофагах з великою кількістю захисної та наступальної зброї, грецьким посудом і коштовними виробами із бронзи, в прикрашеному золотом одязі й у супроводі коней. Німфейські кургани (вони здебільшого належать до другої половини V ст. до н, е.) дають уявлення про синкретичну скіфо-еллінську культуру, що сформувалася на цей час у Криму. Це була культура знаті, яка відрізнялась уже від культури простих кочовиків і на якій позначилися всі вигоди сусідства з античними містами, зокрема торгівлі. Скіфи могли бути військовими союзниками й охоронцями міста та його хори. У міській культурі Німфею скіфський вплив не відчувається, але ще наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. в списку його громадян значилося чимало негрецьких імен[275].

Інші значні грецькі міста — Херсонес та Керкінітида на заході Кримського півострова, що були засновані на порубіжжі VI—V ст. до н. е., не мали до III ст. до н. е. серйозних зіткнень із варварським оточенням.

У V—IV ст. до н. е. етнокультурна ситуація була такою. Елліни жили в приморських містах та сільських поселеннях навколо них. Таври мешкали головним чином у Гірському Криму і частково в передгір'ях. Для гірських таврів характерний усталений тип культури, що існував без істотних змін упродовж декількох століть. Окремі регіони мали певні особливості в господарському комплексі і культурі[276]. Таври переважно займалися відгінним скотарством, розводили дрібну рогату худобу і — меншою мірою — велику. Тому, певно, античні автори вважали таврів кочовиками. Для мешканців передгір'їв основним заняттям було землеробство, а на узбережжі — й рибальство. Полювання, мабуть, не грало значної ролі у господарстві. Займалися таври й звичайними хатніми ремеслами, а також обробкою металу. Але за браком металу чимало знарядь, як і в давнину, виготовляли з каменю[277]. Античні автори майже не залишили свідчень про звичаї і спосіб життя таврів, крім тверджень про дикість їхніх звичаїв, зокрема, про вороже ставлення до чужинців, яких вони приносили в жертву своїм богам. «Вони живуть грабунками і війною» — подібні характеристики таврів звичайні в античній літературі [Herod., IV, 108].

За даними таврських поховальних пам'яток — кам'яних ящиків (інколи це мегалітичні споруди з багатьма перекриттями) — можна припустити, що таври зберігали родовий устрій без помітної соціальної диференціації. Тому, мабуть, вони були несприйнятливими до впливу грецької культури. На таврських поселеннях та могильниках дуже мало грецького привізного посуду, прикрас і зовсім немає коштовних античних виробів. Зброя і кінське спорядження у таврів були скіфськими. У письмових джерелах Херсонеса немає згадок про таврів аж до III ст. до н. е., хоч він і був заснований на місці таврського поселення, а таврська богиня Діва перетворилася з часом на заступницю міста. Можливо, таври жили й у містах. У Херсонесі відкрито ділянку найдавнішого (V—IV ст. до н. е.) некрополя із скорченими похованнями, які вважають таврськими[278]. Це, певно, було рядове населення, що стало підлеглим унаслідок захоплення херсонеситами таврських земель у околицях міста. Частину таврського населення було витиснуто на периферію хори Херсонеса[279]. Були таври і серед жителів Пантикапею, про що свідчить віршована епітафія V ст. до н. е., в якій згадується тавр на ім'я Тихін[280]. У боспорських містах мешкало чимало сіндів, вихідців з Таманського півострова.

У степовій частині Криму мешкали скіфи та нащадки кизил-кобинців. Тривале співіснування на одній території призвело до взаємної асиміляції, причому домінуючими були риси скіфської культури, особливо з IV ст. до н. е., коли відбулося нове масове переселення скіфів до Криму. Тому, певно, античні автори майже не відрізняли скіфів та інших степових варварів.

Ще в V ст. до н. е. увагу скіфів привернув регіон передгір'їв, звідки можна було контролювати Степ, а також підступи до античних центрів. Цілком залежне кизил-кобинське населення мирно співіснувало зі скіфами, поступившись частиною своїх земель. Тут складається значний племенний осередок. Про це, зокрема, свідчить серія багатих воїнських поховань біля сіл Долинне, Мирне, Грушеве тощо[281]. Величезні кургани поблизу Білогорська ще не досліджено, але за зовнішнім виглядом вони подібні до скіфських царських курганів IV ст. до н. є.[282].

У IV ст. до н. е. скіфи створюють у передгір'ях, на колишніх кизил-кобинських землях, власний опорний пункт. Пізніше городище[283] (у греків воно одержало назву Неаполіс) перетворилося на столицю Малої Скіфії[284].

Найактивніші етнокультурні процеси відбувалися у Східному Криму, в безпосередній близькості до Боспорської держави. Приблизно з початку IV ст. до н. е. відбувається масовий перехід кочовиків до осілого або напівосілого життя й до землеробства. На захід від Узунларського валу[285], який, можливо, був межею боспорської хори, виникають численні могильники варварського населення. Існує припущення, що землеробське населення було переселено в Крим з Нижнього Наддніпров'я[286]. Але переважно це були кочовики, що осіли на землю, мабуть, за браком пасовиськ, спричиненим зростанням чисельності населення[287]. Рівень добробуту цього населення був досить помірним, особливої вигоди від сусідства з еллінськими містами воно не мало. Вплив античної культури простежується в деяких традиціях домобудівництва, побуті(античний посуд, світильники, прикраси), а також у сфері культів та традицій, пов'язаних насамперед із землеробством (знахідки теракотових статуеток античних божеств у господарчих ямах та приміщеннях)[288]. Більш еллінізованим було варварське населення узбережжя, яке раніше почало контактувати з еллінськими містами. Внаслідок змішання осілих варварських етносів та нівелюючого впливу еллінської культури у Східному Криму склалися передумови формування нового етносу. Змішаність населення підтверджують також антропологічні дані. Через декілька століть античні автори вже називали варварське населення Криму тавро-скіфами[289] (на відміну від таврів Гірського Криму).

Рис. 18. Золота посудина з кургану Куль-Оба.

Традиційний кочовий спосіб життя зберігали заможні скіфи, насамперед представники середнього прошарку суспільства. Верхівка варварського суспільства з часом все більше залучалася в орбіту боспорської економіки та політики, призвичаювалася до торгівлі й розкошів міського життя. Союзницькі стосунки нерідко скріплювалися династійними шлюбами. З кінця V ст. до н. е. кургани скіфської знаті споруджуються ближче до боспорських міст.

З приходом до влади на Боспорі близько 438 р. до н. е. напівфракійської династії Спартокідів, що була дружньою скіфам, між ними й Боспором значний час тривали мирні відносини. В титулатурі царів Перісада та Левкона немає згадок про скіфів, на відміну від племен по той бік Керченської протоки, що були підкорені внаслідок війн. На початку IV ст. до н. е. боспорці після тривалої облоги підкорили Феодосію, причому скіфи (кримські або інші) були їхніми союзниками в цій війні. З часом увесь Східний Крим опинився під владою Боспору, а тутешні скіфи одержали статус союзників в певною автономією та власними правителями. В усякому разі, своїх династів (правителів) мали кримські скіфи наприкінці IV ст. до н. е., коли були союзниками одного з претендентів на боспорський престол — царевича Сатира. У цей час, приблизно в останній третині століття, боспорсько-скіфські взаємовідносини погіршуються. Античні автори згадують про часті сутички за право володіння землями.

У першій половині III ст. до н. е. наступ на варварські землі в околицях міста, а також на західному узбережжі Криму розпочинає Херсонес. Це призвело до розриву традиційних відносин міста зі Скіфією, що прагнула до утвердження в Криму після розпаду Великої Скіфії.

Близько середини ІІІ ет. до н. е. екологічна й господарська криза, нові варварські вторгнення призвели до спустошення земель Східного Криму. Уціліле населення переселяється в нечисленні добре укріплені городища[290]. Частина населення, можливо, подається до Центрального Криму, де формується пізньоскіфське державне утворення[291].