Глава 4 Культура населення Північного Причорномор’я за скіфської доби

Культура, релігія та мистецтво степових племен

Скіфська культура в своїй основі була частиною культури давніх іранців. Її специфіка зумовлювалася передусім місцезнаходженням Скіфії на порубіжжі Сходу й Заходу. То був крайній захід іранського ареалу й кочового світу, що також спричинилося до своєрідності скіфської культури. В цілому вона являла собою новоутворення, в якому органічно поєднувалися риси суто іранської кочівницької культури, а також елементи передньоазіатських, кавказьких, еллінської, фракійської, а також лісостепових праслов'янських культур Східної Європи.

На час появи скіфів у Північному Причорномор'ї (VII ст. до н. е.) їхня культура була досить однорідною. Але внаслідок розселення серед різноетнічних і різнокультурних племен сформувалися різні осередки скіфоїдної і суто скіфської культур. У найчистішому вигляді вона постає у північнопричорноморських степах, де скіфи зустрілися з етнічно близьким і нечисленним, здебільшого кочовим, населенням. Можливо, у скіфському степовому масиві залишилися реліктові зони індоарійської мови й культури, насамперед, у так званій Архаїчній Скіфії — на південному заході скіфського степу, а також у Криму[322]. У лісостеповій смузі, де існували своєрідні та давні культурні центри, склалася синкретична культура, схожа з власне скіфською за поховальними звичаями й тим, що стосувалося воїнської вершницької культури.

Помітний відбиток на скіфську культуру накладало їхнє перебування в Передній Азії, насамперед, вплив з боку головних культурних центрів циркумпонтійської зони того часу — Мідії, новохеттського царства, Ассирії, Урарту. Цей вплив простежується в ідеології, культах, а також у мистецтві «звіриного стилю». З переміщенням головної маси скіфів у Північне Причорномор'я і з виникненням грецьких держав останні перетворюються на основні культурні центри Скіфії протягом всієї її історії. Водночас зберігаються безпосередні культурні зв'язки з північнозахідними іранськими центрами, а також Кавказом та Фракією.

У розвитку скіфської культури вирізняються два основні етапи: VII — перша половина V ст. до н. е.; друга половина V—IV ст. до н. е.[323]. Першому етапові — активної взаємодії з місцевими угрупованнями — притаманна різноманітність культурних укладів. Другий етап, що збігається з періодом існування могутнього кочового об'єднання в степах Північного Причорномор'я й формування єдиного етносу, характеризується досить сталою, одноманітною (за археологічними даними) культурою. Саме у цей час складається культура, з якою асоціюється уявлення про Велику Скіфію. Проте майже одночасно намічається криза скіфського кочового господарства, що призводить до занепаду скіфської культури. Отже, IV ст. до н. е. — її «золота осінь».

Головними культурними центрами Північного Причорномор'я скіфського часу були еллінські міста держави. Особливо тісні зв'язки встановилися у скіфів з містами Боспору. Неприйняття скіфами усього еллінського, про що розповідає Геродот у середині V ст. до н. е., закінчилося, мабуть, після встановлення дружніх стосунків із напівварварською фрако-еллінською династією, Спартокідів, яка прийшла до влади у 438-р.-до н. е. З кінця IV ст. до н. е. посилюються культурні зв'язки з Фракією.

Водночас Скіфія залишалася частиною кочового скіфо-сибірського світу, з яким підтримувалися постійні зв'язки: переміщення населення (в тому числі під час військових походів), торговельні та дипломатичні контакти тощо.

Скіфська культура з кінця V ст. до н. е. стає одноріднішою на широких просторах Степу й Лісостепу. Це деякою мірою стосується способу життя та хазяйнування, побутової культури, вірувань та обрядів, мистецтва. Рівень культурного розвитку степового населення підвищується внаслідок тісніших контактів з античними центрами. В IV ст. до н. е. з'являються ознаки кризи культури, зокрема, значне її розшарування. Культура знаті цього часу помітно відрізняється від культури простих кочовиків. Про це свідчать поховання з великою кількістю античного начиння та прикрашеного золотом одягу. Це особливо помітно в Криму, де знать була настільки еллінізованою, що важко відрізнити могили еллінізованих скіфів або синдів від еллінів. Рядове ж населення, переходячи до осілого способу життя, сприймало від еллінської побутової культури мінімум — гончарний повсякденний посуд, недорогі прикраси тощо.

Соціальні відмінності в скіфському середовищі у цей час переважають етнічні й розбіжність культурних рівнів різних соціальних груп дедалі збільшується. По декількох століттях історик і географ Страбон критично оцінював наслідки еллінської цивілізації. «Наш спосіб життя майже скрізь учинив зміну до гіршого, бо приніс розкіш, пристрасть до насолоди і для задоволення цих пристрастей безліч аморальних засобів збагачення. Така зіпсованість звичаїв значною мірою проникла й до варварів, проміж іншим до номадів. Останні внаслідок знайомства з морем одразу зробилися гіршими: почали розбійничати, вбивати іноземців і, вступаючи у стосунки з багатьма народами, переймати у них розкіш та гендлярство» [Strabo., VII, 3, 7]. Елліни постачали скіфам у значній кількості вино і тим самим сприяли надмірному пияцтву, яке навіть увійшло у приказку.

Значення скіфської культури в історії народів Північного Причорномор'я полягало в тому, що вона була об'єднуючим ґрунтом, «передавачем» культурних традицій цивілізації того часу на широких просторах степової, лісостепової й частково лісової смуг Північного Причорномор'я. В результаті її впливу відбулося «вирівнювання» рівнів соціального розвитку й синтез культур через «підшарування» сусідніх суспільств до скіфського[324]. Особливо значною була ця взаємодія в місцях тривалих контактів, пов'язаних з постійним проживанням на суміжних територіях. Ці контакти не завжди простежуються археологічними засобами, але зберігаються у мові (в топонімах та гідронімах). Лінгвісти простежують зв'язки іранських мов з мовами праслов'ян, балтів, мовами кавказьких, угро-фінських та інших груп[325].

Завдяки творам античних авторів ми маємо досить виразні свідчення про спосіб життя скіфів, їхню міфологію та релігію. Набагато менше даних про мову — її доводиться реконструювати на підставі нечисленних термінів та особистих імен, які згадують античні автори, а також сучасних іранських мов, насамперед осетинської[326]. Й зовсім мало даних про основні морально-етичні цінності (критерії істини, мораль, ставлення до людини, цінності повсякденного життя), що складають основу національної психології.

Спосіб життя, звичаї. Подібно до всіх кочовиків, скіфи вели рухомий спосіб життя, пересуваючись, за образним висловом китайських джерел, зі стадами «за водою і травою». Всі античні автори твердили, що у скіфів не було міст. Така думка панувала, наприклад, наприкінці VI ст. до н. е., під час війни з перським царем Дарієм. Але приблизно до цього ж часу відносяться й перші ознаки осілості в степовій смузі — поблизу античних міст і торжищ, що сприяло формуванню етносів зі змішаною культурою (напівеллінів-напівварварів). На зимовищах у скіфів були постійні житла, відмінні від тих, що при перекочовках встановлювали на вози. «А живуть вони у кибитках, найменші з яких бувають чотирьохколісні, а інші — шестиколісні; вони навкруг закриті кошмою й влаштовані подібно будинкам. У ці вози запрягають по дві та три пари безрогих волів... у таких кибитках містяться жінки, а чоловіки їздять верхи» [Ps. Нірр., 26]. З огляду на глиняні моделі таких кибиток, вони були різної форми та залежали від культурної традиції племені[327]. Кількістю возів і голів худоби вимірювалося, як і в наш час, багатство кочовика. Навряд чи значно відрізнялася від сучасної кочівницької їжа степових скіфів[328]. Основою її була «біла їжа» (різноманітні молочні продукти), а також м'ясо, кров і рослинні продукти, в основному зернові, які обмінювалися на продукти тваринництва або одержували як данину від землеробів. З античних центрів надходило вино, більша частина якого в VII—VI ст. до н. е. йшла в лісостепові райони.

Рис. 26. Глиняні моделі скіфських візків.

Кочовий спосіб життя вважався єдино гідним, і тільки зубожілі кочовики, що втратили худобу, переходили до осілості, землеробства й ремесла. Таких скіфи, як і всі, «що живуть зі зброї», зневажали. Втім, вже за часів Геродота поблизу Ольвії мешкало плем'я «еллінських скіфів» — калліпідів, які «взагалі мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю і цибулю та часник і сочевицю та просо» [Herod., IV, 17]. Привабливі ідеали воїнства від кочових скіфів поступово переходили до їхніх осілих сусідів, у яких формується прошарок «вершництва» — військової аристократії.

Античні автори багато уваги надавали військовим звичаям скіфів: скіф п'є кров першого вбитого ним ворога, голови усіх вбитих у бою приносять до царя, з убитих здирали скальп і шкіру з правиці, із них виробляли плащі і чохли для сагайдаків. Усе це — форми ритуалізованої поведінки, головна мета якої — оволодіти «силою» вбитого ворога й скористатися нею собі на благо. З цією ж метою виготовляли келихи з черепів «найзапекліших» ворогів, зокрема й родичів.

Зовнішній вигляд скіфів можна уявити за античним вазописом архаїчного періоду. Чоловічі й жіночі (амазонки) постаті зображено в однакових костюмах мідійсько-перського типу, зручних для верхової їзди. Вони являли собою вузькі облягаючі каптани, що застібувались на лівий бік, та вузькі штани, заправлені у м'які шкіряні чобітки (скіфики), які затягувалися ремінцем на щиколотках. На головах башлики — гостроверхі або із звисаючими кінцями. Одяг виготовляли, певно, з оброблених шкір і оздоблювали гаптуванням та аплікацією. Кіммерійці та скіфи, а також інші кочовики зображувалися в схожих костюмах, що свідчить про їхній універсальний для скіфських кочовиків характер. За свідченням античних авторів, сусідні зі скіфами племена перейняли у них тип «скіфського» одягу. Про жіночий скіфський костюм архаїчного часу немає даних (амазонки одягалися в чоловічий одяг). Можливо, знатні жінки носили плаття східногрецького типу, подібно до того, в якому зображена богиня на Келермеському дзеркалі — із короткими рукавами та довгою і вузькою з візерунком спідницею із запаскою.

Скіфський костюм V—IV ст. до н. е. завдяки археологічним знахідкам можна уявити детальніше — аж до різного крою каптанів і шароварів — вузьких та широких. На подовжених передніх полах шкіряних каптанів інколи залишалися лапи і хвости, ззаду каптури.

Детально передані в античній торевтиці також зачіски[329]. У чоловіків довге волосся й бороди, інколи волосся зібране на потилиці в пучок або заплетене в косу. Були, очевидно, й парадні костюми, про які писав Клеарх Солійський наприкінці IV ст. до н. е.: «Скіфи віддавалися розкоші... внаслідок удачі в усьому, багатства та іншого достатку. Це видно з одягу та способу життя їхніх начальників, що збереглися до цих пір»[330].

Жіночий одяг відомий лише за зображеннями божеств. Це довге плаття вільного крою, зібране біля коміра, з довгими рукавами на манжетах, зверху довгий плащ з «несправжніми» рукавами. В таких самих плащах зображувалися, наприклад, перські маги. За археологічними знахідками інколи можна реконструювати деталі крою одягу[331]. У похованнях знатних скіф'янок знаходять прикрашені золотом головні убори різних типів, що доповнювалися довгим покривалом. Деякі з них здаються напівеллінськими[332], зокрема калафи — атрибути божеств родючості у землеробських народів.

Геродот [V, 114] протиставляв спосіб життя скіф'янок та савроматських жінок. Перші нібито нікуди не виїжджають, займаються лише хатніми роботами та майже увесь час проводять на возах. Савроматки ж їздять на полювання, захоплюються військовими вправами й перш, ніж вийти заміж, повинні вбити ворога. Навряд чи характеристика Геродота стосується всіх скіф'янок (певно, лише старших дружин). У кочовиків жінки, як правило, користувалися значною свободою. Адже коли чоловіки воювали, їм доводилось не тільки виконувати чоловічу роботу, а й охороняти стійбище та худобу[333]. Та патріархальний устрій життя скіфів античні автори, мабуть, помітили вірно. Традиційно чоловічими заняттями були війна, розведення худоби, що вважалося найпрестижнішим. Жерцями також були переважно чоловіки, хоча «хатніми» жрицями, що правили культ родинних богів-охоронців, могли бути й жінки. Були також і жінки-ворожки.

Про скіфські звичаї можна судити з повідомлень античних авторів, насамперед Геродота. Деякі звичаї цікаві для етнографів. Вдова після смерті чоловіка виходила заміж за когось з його родичів (звичай левірату) [Herod., IV, 78]. Можна припускати і наявність звичаю кувади, коли чоловік імітував поведінку породіллі[334]. З шаманськими камланнями пов'язують повідомлення Геродота [IV, 73—75] про «парові лазні», які скіфи влаштовували в повстяних наметах. На розпечене каміння насипали насіння конопель і, вдихаючи разом з димом ароматичні пари, доходили до екстазу. Подібний спосіб досягнення екстазу добре відомий в шаманській практиці. Зберігся і косметичний рецепт (явно передньоазіатського походження), яким користувалися скіфські жінки. Вони «змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан, і потім цією густою рідиною змащують усе тіло та обличчя» [Herod., IV, 75].

Померлих скіфів на возах сорок днів возили по оселях «приятелів», де влаштовувалися частування, після цього померлого ховали. Царів ховали у Геррах — в області «останнього підвладного їм племені». З царем «ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили», слуг і коней, а «також певну частину його речей і так само золоті чаші... Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його якомога вищим від інших». Через рік навколо царського кургану розміщують на палях п'ятдесят задушених юнаків — найкращих слуг померлого — й коней [Herod., IV, 71—72]. Жертвопринесення людей і коней, наявність багатого поховального інвентаря справді підтверджуються розкопками курганів скіфських «царів».

Поховальний культ у IV ст. до н. е., особливо в другій половині століття, набуває гіпертрофованого характеру, що свідчить про збільшення ірраціональності в культурі суспільства. Кургани «царів» сягають 20 м заввишки і більше, під ними споруджуються на значній глибині складні камери — одночасно могили і святилища. Саме про такі кургани, мабуть, писав Плутарх: «Скіфи пишаються своїми могилами»[335]. Тобто, це були й престижні споруди, розраховані на сприймання не тільки одноплемінників, а й чужинців. Як відомо, боспорські царі Перісад І та його син Левкон (IV ст. до н. е.) ще за життя були визнані божествами. Подібні уявлення про божественність були спільними для варварів та еллінів Північного Причорномор'я. Поховальний одяг скіфських царів, як і подобало божествам, пишно прикрашався золотом. Золото у похованнях мало означати не стільки символ влади й багатства, скільки концентрацію цим магічним металом сонячної сутності царя[336]. Нерідко трапляються поховання воїнів у повному захисному обладунку і з великою кількістю зброї. Металевий панцир мав, певно, магічні властивості (як і зброя, особливо гостра) і нібито захищав похованого «з усіх сторін». З магічною метою зброю — списи, дротики, мечі — встромляли в дно та стінки могил.

Міфологія, епос, легенди. Міфологія скіфів, уривки якої збереглися у творах античних авторів, демонструє значну схожість з міфологією інших давньоіранських народів[337]. Окремі образи та сюжети сягають індоіранської (II тис. до н. е.) і загальноєвропейської (близько середини III тис. до н. е.) глибин, але іранський епос рано відокремився від іранської основи. Його характерна риса — культ легітимізму, а провідна тема — боротьба за владу, піднесення ідеї соціальної стабільності. Ці мотиви є і в кельтському епосі[338], але їх немає в германському і балто-слов'янському епосі[339]. На різних іранських територіях існував епічний цикл про царів династії Парадата й подвиги героя цієї династії. Так, у відомому перському епосі «Шахнаме» простежуються ті ж епічні цикли, що й у скіфському[340]. Це різні варіанти так званої легенди про походження скіфів, створені за схемою космогонічних міфів. Згідно з однією з легенд, усі скіфи походили від трьох синів першої людини Таргитая, який народився від Зевса та доньки ріки Борисфен (Дніпро). Молодшому з синів — Колаксаю — пощастило заволодіти священними золотими дарунками, що впали з неба, і він став першим царем [Herod., IV, 5—7]. Від Колаксая походив рід скіфських царів (воїнів), від його братів — роди, що утворили інші верстви суспільства: жерців, хліборобів та скотарів[341]. Таргитай був, певно, персонажем ще доскіфського епосу — індоарійського або кіммерійського, якого скіфи приєднали до своєї міфічної генеалогії. На підставі зображень на ритуальному посуді IV ст. до н. е. реконструюється продовження історії синів Таргитая: їх суперництво у боротьбі за владу, перемогу молодшого сина і врешті-решт його загибель від руки невпізнаного ним батька або підступів старших братів[342].

У другій версії легенди, яку розповідали ольвіополіти, першими людьми в скіфській країні були Агатірс, Гелон і Скіф, які народилися від Геракла і напівдіви-напівзмії, що жила у священній місцевості Гілеї. Старших братів мати вигнала, оскільки вони не змогли виконати завдання батька — натягти його лук та оперезатися його поясом. Це вдалося лише молодшому — Скіфові, від якого й походили скіфські царі [Herod., IV, 8—10]. Власне, обидві версії легенди передають скіфську історію, але перша з них обґрунтовує соціальний устрій суспільства, а друга — взаємовідносини етносів. Агафірси (фракійці?) і гелони (іранофракійці) були найзначнішими етнічними утвореннями, з якими скіфи зустрілися в Північному Причорномор'ї.

Очевидно, багато переказів і навіть етнографічних етюдів у працях античних авторів були фрагментами скіфського епосу. Це, наприклад, розповідь про культ бога-меча і його вівтарі, що нагадує центральноєвропейські легенди. Фольклорні елементи можна знайти в оповіданні про поховання скіфських царів у священній місцевості Герри, про похід перського царя Дарія до Скіфії тощо[343]. Про Атея, одного з уславлених скіфських правителів, був складений, можливо, цикл легенд, що частково зберегли античні автори. В них, зокрема, підкреслювалася простота звичок царя[344].

Релігійні уявлення та обряди. Повідомлення про скіфських богів записані Геродотом в середині V ст. до н. е. [Herod., IV, 59], але, безумовно, це — давні божества, яких споконвіку шанували скіфи. Ці божества згадуються за старшинством, вказуються їхні грецькі аналогії: Гестія (Табіті), Зевс (Папай), дружина Зевса Гея (Апі), Аполлон (Ойтосір), Афродіта Уранія (Аргімпаса), Геракл та Арей. Для двох останніх богів скіфські імена за якихось обставин не вказано, можливо, їхні культи були близькі грецьким. Скіфи царські, крім того, шанували Посейдона (Тагімасада), свого небесного заступника й, вірогідно, втілення військової сутності — кшатри. Не зовсім звичайним для скіфського суспільства здається таке почесне становище Гестії-Табіті. Можливо, за цим криється шанування вогню, притаманне усім іранцям[345]. Ім'я Табіті збереглося у давньоіндійському епосі (Тапаті, дочка Сонця у «Махабхараті»), а також у осетинському (бог ланцюга для вогнища Сафа)[346]. Культ Афродіти-Уранії скіфи запозичили у Передній Азії. Беручи до уваги зображення (найдавніше з них — на срібному «дзеркалі» VII ст. до н. е. з Келермеського кургану), доходимо висновку, що це божество — один з різновидів Великої Богині, відомої як Іштар, Астарта, Східна Артеміда, Мати Богів. Це божество плодючості, в основному тварин та людей, а також захисниця і покровителька царів. У персів подібним божеством була Анахіта, яка в IV ст. до н. е. перетворилася на божество царської династії.

За повідомленням Геродота, сім головних богів шанували «всі скіфи», що свідчить про значну етнічну консолідацію скіфських племен у V ст. до н. е., про тенденцію створення національно-державної релігії. Отже, у давнину саме шанування одних богів означало приналежність до одного етносу. Пантеони з семи богів були притаманні й іншим розвиненим релігіям: Ірану, держав Передньої Азії, слов'ян[347]. Якщо розглядати скіфську релігію з огляду на обрядовість і засоби спілкування з божеством, то в ній є вияви північного шаманізму — вірогідно, наслідок контактів з народами Уралу та Зауралля, насамперед угро-фінами. Контакти з північними народами лісової смуги простежуються в релігійній традиції індо-іранців взагалі. Це уявлення про подорож шамана в інший світ за допомогою духів-помічників (найчастіше, орла й оленя), про міфічну країну блаженних на півночі, використання у камланні екстатичних речовин, культ священного напою соми[348]. Шаманські риси простежуються й у так званих вівтарях Арея. Йому у кожній місцевості щороку споруджували велетенський вівтар з оберемків хмизу у вигляді чотирикутної піраміди або платформи, на верхівці якої встромлювали старовинний меч. Щороку біля підніжжя вівтаря приносили в жертву полонених та велику кількість худоби, людською кров'ю окропляли меч — символ божества [Herod., IV, 62]. Подібні культові споруди («обо») для шанування духів — покровителів місцевості (але, звичайно, без людських жертвоприношень) досі існують у деяких народів Сибіру.

Рис. 27. Бронзовий казан з кургану Баби.

Іншим божествам за Геродотом, скіфи не ставили вівтарі та храми. При жертвоприношеннях божествам забивали худобу, м'ясо варили в казанах, потім «частину божества» кидали на землю. Бронзові казани для колективних трапез нерідко трапляються у чоловічих похованнях. Їх розмір залежав від соціального стану голови роду або іншої спільності. За переказом [Herod., IV, 81], у священній місцевості Ексампай, що у межиріччі Дніпра й Бугу, стояв величезний бронзовий казан, зроблений, за наказом царя Аріанта, з наконечників стріл, принесених його підлеглими. В такий спосіб — по наконечнику від кожного воїна — кочовики визначали чисельність боєздатного населення. Були й інші священні місцевості. Так, за легендами, у лісній місцевості поблизу Ольвії (у Гілеї) проживала змієнога прародителька скіфів. Саме тут скіф царського роду Анахарсіс влаштував святкування на честь Матері богів, яке він бачив у малоазійському м. Кізік під час своїх подорожей. Він почепив на себе священні зображення і бив у тимпан. Цар Савлій, брат Анахарсіса, вбив його, нібито через прихильність до іноземних звичаїв [Herod., IV, 76]. Проте, легенди про мудрого скіфа Анахарсіса, що об'їздив більшу частину світу, були поширені головним чином у еллінському середовищі.

Геродот не згадує серед скіфських богів Діоніса. Цар Скіл колись поплатився головою за прихильність до культу еллінського Діоніса. Подібний культ існував у лісостепових землеробів, можливо, у напівфракійців-гелонів (див. нижче). Культ страждаючого бога, який періодично вмирає і воскресає, в IV ст. до н. е. поширюється також серед степових скіфів, принаймні серед знаті. Цьому, мабуть, сприяли містичні настрої, а також культурний вплив античного світу та Фракії, де цей культ був дуже поширений. Зокрема, на Боспорі правителі з напівфракійського роду Спартокідів носили ім'я Сатир, а діонісійські божества зображувалися на монетах. Жрицями «скіфського Діоніса» були жінки. Їх ховали в ритуальних головних уборах, прикрашених золотими фігурками менад, у грецькому одязі, з тирсами, кинджалами та ногою або головою цапа в руці.

Рис. 28. Золота посудина з кургану Солоха.

У IV ст. до н. е. серед скіфів, як і в усьому елліністичному світі, поширюються містичні ідеї, а також ідеї «посмертної героїзації», тобто прилучення померлих до сонму богів. Так, на надгробному рельєфі із Трьохбратнього кургану біля Керчі зображена жінка в «храмі-візку», перед вершником у скіфському одязі, який простягає жінці руку. Візки нерідко знаходять у похованнях знатних жінок, особливо жриць. УIV ст. до н. е. жінки взагалі грають помітну роль у культі, в якому головними, як і раніше, були чоловіки. Саме чоловіків зображено як основних і другорядних діючих осіб в усіх сценах жертвоприношень. Навіть ритуальне пошиття одягу, як видно з зображення на пекторалі, знайденій у Товстій Могилі, було чоловічим заняттям. На сахнівській пластині зображено бородатого скіфа, певно, співця або жерця, який грає на струнному інструменті. Були також ударні інструменти — тимпани або бубни. В оточенні скіфського царя Атея, мабуть, перебували люди, здатні оцінити гру уславленого флейтиста Ісменія, якого полонили скіфи. Хоча Атей, за переказом, віддавав перевагу іржанню свого коня [Plut., 334b; 427В].

Для скіфської релігії і світогляду було характерне уявлення про божественне походження царської влади. Подібно до інших іранських народів, скіфи вважали царя носієм божественної істини і світу. Тому він був найвищим авторитетом у вірі, а також у судових справах. Клятва «царськими гестіями» — божествами царського вогнища — вважалася у скіфів найсвященнішою і її порушення каралося смертю. Перед царем відбувалися також судові розгляди [Herod., IV, 65, 68].

Серед скіфів було багато віщунів, з яких наймогутнішими вважалися енареї. Вони носили жіночий одяг, виконували жіночі роботи і навіть розмовляли «по-жіночому» [Ps. Нірр., 29—30]. Енареї, певно, були жерцями Афродіти-Уранії. За переказами, вони були нащадками скіфів, яких богиня нібито вразила «жіночою хворобою» за пограбування її святилища в сирійському м. Аскалоні [Herod., І, 105; IV, 67]. Такі «перетворені» шамани вважалися найнебезпечнішими і наймогутнішими. Енареї й ворожили «по-жіночому» — на смугах липової кори. Інші ворожили на жмутках лози, розкладаючи її на землі. Ворожбити вишукували різних злочинців, а також, вірогідно, пророкували хід військових подій та впливали на погодні умови.

У ритуалах значну роль відігравали військові ватажки різного рангу, а також царі. Номархи (правителі «областей») щороку влаштовували бенкети, на яких воїни, що вбили ворогів, пили вино. «А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келихи і з обох п'ють» [Herod., IV, 66]. Скіфські царі щорічно шанували жертвами священні золоті дарунки, що впали з неба за легендарних часів. Вірогідно, це було свято на честь нового сонячного року, під час якого цар ототожнювався з сонячним героєм Колаксаєм, родоначальником царів[349].

Мистецтво. Скіфам, як і іншим кочовикам, була притаманна розвинена зовнішня символіка, особливо зооморфна. У VII— VI ст. до н. е. на широкому просторі євразійського степу набуло розквіту самобутнє мистецтво «звіриного стилю». Походження його образів не завжди можна простежити[350]. Є дві основні концепції. Згідно з однією, цей феномен існував у азіатській частині степової смуги ще в IX— VIII ст. до н. е.[351], звідки був принесений у Північне Причорномор'я скіфами. Інші дослідники підкреслюють вирішальну роль Передньоазіатського регіону у формуванні мистецтва «звіриного стилю» європейських скіфів або всього скіфо-сибірського світу взагалі[352]. Прихильники цієї концепції доводять, що становлення образів мистецтва європейських скіфів завершилося на просторі від степів Передкавказзя до Приурмійського регіону наприкінці VIII — на початку VI ст. до н. е.[353]. Не викликає сумніву зв'язок мистецтва звіриного стилю з воїнською ідеологією та побутом. Улюбленими образами були олень, котячий хижак, грифо-баран, цап. Все це — дикі тварини, яким властиві могутність і швидкість. Їхні зображення прикрашали кінське обладнання і зброю — для посилення магічних властивостей.

Рис. 29. Скіфський меч у золотих піхвах.

Образи звіриного стилю найчастіше вважають втіленням богів і героїв, звідси й така їхня популярність у скіфському мистецтві протягом всієї його історії. Широко розповсюджені були сцени роздирання і боротьби тварин — в дусі дуалістичної концепції індо-іранських народів (відродження — вмирання) про безперервність життєвого циклу. Образи тварин також мали значення «зооморфного коду» для позначення різних сфер всесвіту: птахи (верхній світ), копитні тварини (середній світ), котячий хижак (нижній світ)[354].

Рис. 30. Скіфське божество. Золота прикраса з Соболевої Могили.

Щодо антропоморфних образів ранньоскіфського мистецтва, то вони склалися під впливом мистецтва передньосхідних держав, насамперед Мідії[355]. Це були зображення жіночих божеств, зокрема Володарки звірів із крилами, в оточенні хижих тварин. У Келермеському кургані в Прикубанні знайдено срібне «дзеркало», яке зроблено за східногрецькими традиціями, але з урахуванням ідеології скіфського суспільства[356]. На ньому зображено цілий пантеон богів або демонів на чолі з Володаркою звірів. Цей образ із скіфського мистецтва згодом перейшов до мистецтва слов'янських народів[357].

Самобутньою галуззю ранньоскіфського мистецтва були кам'яні статуї, що зображували воїнів. Атрибути статуй — зброя, об ладунок, фал — свідчать, що це — образи героїзованих пращурів. Їх знаходять в курганах біля могил або святилищ. Вірогідно, традиція виготовлення кам'яних статуй була притаманна лише кочовим скіфам[358].

До кінця V ст. до н. е. у скіфському середовищі не відомі суто антропоморфні образи у мистецтві, за винятком кам'яних статуй та ручок грецьких дзеркал у образі богині Афродіти. Частіше трапляються зображення фантастичних істот, що поєднували риси людини та тварини або птаха (сфінксів, Медуз, Силенів тощо). Ці образи античних міфологічних персонажів більше відповідали, мабуть, скіфським уявленням (рис. 30). Лише наприкінці V і особливо у IV ст. до н. е. поширюються зображення людей, що пов'язано з певними змінами у світогляді скіфів. Це століття відзначене розквітом елліно-скіфського мистецтва, в якому грецька форма органічно поєднана із варварським змістом[359]. До наших часів від нього залишилися здебільшого вироби торевтики та дрібної бронзової пластики. Це мистецтво було орієнтоване на вищі верстви суспільства — всі знахідки походять із багатих поховань. Майже не збереглися вироби масового народного мистецтва, зокрема, традиційні для кочовиків різьблення по дереву й кості, аплікації із шкіри та повсті. Аплікації інколи робилися також із золота. Так, у кургані біля с. Гюнівка на Запоріжжі знайдено ажурні золоті пластини від кінського убору, виконані за кочівницькою традицією. Вони були накладені на шкіряну основу синього кольору, з подекуди червоними вставками. Збереглися також деякі зразки орнаменту, зроблені різнокольоровими фарбами на шкірі. Більшість виробів торевтики виготовлено в античних майстернях переважно на Боспорі. Власні торевти були й на скіфських поселеннях, зокрема на Більському городищі[360]. Дрібну бронзову пластику, наприклад, навершшя з фігурами тварин і божеств традиційно виконували скіфські та, мабуть, кавказькі майстри.

Рис. 31. Золота аплікація з кургану біля с. Гюнівка.

Цікаве культове навершшя знайдено в урочищі Лиса Гора поблизу Дніпропетровська. Воно зроблене у вигляді світового дерева, на якому стоїть космічне божество, що посилає грім і родючість на землю. Водночас це також перший шаман і чаклун зі своїми духами-помічниками. Аналогічні божества відомі в міфології багатьох індоєвропейських народів (скандинавський Один, германський Тор та ін.). У скіфів ним, можливо, був Папай-Зевс. Стилістично навершшя подібне до кобанських бронз (можливо, виготовлене кавказькими ремісниками). Примітивні теракотові фігурки такого типу знайдено в святилищі на Більському городищі[361].

Рис. 32. Бронзове навершшя з зображенням бога Папая.

Вироби торевтики часто прикрашалися зображеннями божеств, демонів та культово-міфологічними сюжетами. Популярними були зображення Великої Богині, культ якої з IV ст. до н. е. поширився в усьому елліністичному світі. Цей багатоликий образ існував у різних виявах. Частіше це Володарка Звірів у оточенні копитних тварин або котячих хижаків. Інколи богиня зображувалася крилатою або з великими кистями — як у божеств землі — піднятих догори рук. Деякі зображення нагадують грецьку Афродіту: богиня сидить на «троні» із дзеркалом у руці, а перед нею стоїть юнак, який п'є з ритона. Тут вона постає як богиня потойбічного світу, перед якою померлий юнак п'є напій безсмертя. Широко розповсюджені були й зображення так званої змієногої богині — давнього місцевого божества, яке ототожнюють із скіфською богинею землі Апі. Дуже виразно зображене це божество на кінському налобнику з Цимбалової Могили: з тулуба богині виростають на довгих шиях голови рогатих грифонів, змій, а також пагони. Обидва згадані жіночі образи тривалий час зберігалися у народних віруваннях та мистецтві Східної і Середньої Європи[362].

Рис. 33. Божество землі Цимбалова Могила.

Елліно-скіфському мистецтву IV ст. до н. е. надзвичайно притаманна декоративність. Футляри від зброї, ритуальний посуд, деталі кінської вузди, одягу та головних уборів — все це майже повністю покривалося зображеннями та орнаментом. Улюбленими були сцени полювань і битв, військового побуту. Це, певно, ілюстрації до скіфського епосу та міфології, що розповідають про подвиги героїв. З другої половини IV ст. до н. е. сюжети стають різноманітнішими. Серед них — сюжет про трьох братів-родоначальників — перемогу молодшого з них, про полювання на золотого оленя, перемогу героя над чудовиськом та ін. Поява значної кількості подібних зображень пов'язана, очевидно, з посиленням державності в Скіфії. Відомі також зображення ритуальних сцен: жертвування коня, пошиття ритуального одягу і доїння худоби, жертвування-бенкет, воїнський бенкет тощо. Деякі вироби є справжніми шедеврами — наприклад, золотий гребінь з кургану Солоха із зображенням битви кінного та двох піших скіфів, пектораль (нагрудна прикраса) з Товстої Могили зі сценами боротьби тварин, а також культово-міфологічними, срібні позолочені келихи з кургану Куль-Оби, Гайманової Могили та Воронезького кургану, прикрашені зображеннями епічних сюжетів, амфора з Чортомлика тощо.

Зображення на золотому культовому посуді з Братолюбівського кургану. IV ст. до н. е.

Значну серію являють собою сюжети так званого «троянського циклу» на золотих окуттях торитів та піхвах мечів. Деякі з них вважаються сценами з життя героя Ахілла, інші — сценами битв греків з амазонками тощо. Незалежно від змісту цих зображень (є також припущення про скіфську міфологічну основу), вони були призначені тим, хто розумівся на античній культурі. В усякому разі, еллінські речі вважалися престижними, так само як і зображення на них.

У другій половині V ст. до н. е. в різних регіонах складаються своєрідні традиції мистецтва «звіриного стилю»[363]. В ньому відбуваються значні зміни. Фігури тварин стають стилізованішими та декоративнішими, а пози та композиції менш канонічними. Багато зображень виконано в античному стилі, нерідко з великою майстерністю. Переважають сцени роздирання хижаком оленя, коня або цапа. Ідея «благої жертви» відігравала велику роль у скіфському світогляді. Це — ідея відродження через знищення: смерті заради життя[364]. Тому, мабуть, сцени роздирання часто прикрашають речі, що клали в поховання.

Наприкінці IV ст. до н. е. із елліно-скіфського мистецтва повністю зникають сюжетні композиції, рідкісними стають також сцени роздирання і образи мистецтва «звіриного стилю» взагалі. Переважають поодинокі зображення — маски і лики божеств (здебільшого відтворення боспорських монетних типів), геометричні та рослинні символи. Використання античної символіки свідчить про кризу смислового змісту скіфського мистецтва. Частіше трапляються речі, виготовлені в інших культурних традиціях — фракійській, сарматській, що пов'язано із значним проникненням іноетнічного населення.

Спосіб життя, релігія, мистецтво населення Лісостепу

Культура населення Лісостепу у VII—VI ст. до н. е. помітно відрізнялася від культури населення Степу. Це був дещо розвинутіший і більш населений регіон з давніми традиціями ведення господарства, металообробки, своєрідними культами. Культура населення лісостепової смуги традиційно вважається праслов'янською[365], зі значними домішками північнофракійських та іллірійських рис[366], помітніших на Правобережжі. Разом з проникненням скіфів з VII ст. до н. е. тут поширюється скіфська культура, що найвиразніше простежується за курганними похованнями воїнів. Скіфська військова культура та ідеологія були, очевидно, сприйняті й місцевою знаттю. Це стосується здебільшого Подніпров'я та Середнього Подністров'я, де взаємодія культур була значною з VII ст. до н. е. В Прикарпатті та на Волині протягом усього скіфського періоду провідну роль відігравали традиційні культурні зв'язки з протослов'янськими лужицькими осередками Центральної Європи, а в Закарпатті — з фракійськими. Але основа культури скрізь залишалася місцевою, доскіфською. Це видно із типу жител, способу ведення господарства, культових споруд, прикрас і ліпного посуду. Скіфські риси виразніше простежуються у Лісостепу — Подніпров'ї та Побужжі — з кінця V ст. до н. е. Але ще за часів Геродота, в середині V ст. до н. е., у меланхленів та неврів були «скіфські звичаї», у андрофагів — одяг, подібний до скіфського [Herod., IV, 105—107], не кажучи вже про скіфів-орачів та скіфів-землеробів, які позбулися власних племінних назв.

Спосіб життя та звичаї населення Лісостепу скіфської доби можна уявити лише приблизно, спираючись на археологічні дослідження та нечисленні повідомлення античних авторів.

Тут здавна мешкало осіле населення, з давніми традиціями господарювання. Землеробство було як переложне, так і підсічне[367]. Поселення здебільшого тяжіли до країв лісових масивів з їх опідзоленими чорноземами та багатими мисливськими угіддями. В основному вони розташовані в пересічених місцевостях, осторонь великих доріг та річок. Військова небезпека змушувала будувати добре укріплені городища, в яких обов'язково були — на випадок облоги — річка або джерело. Навколо городища будували земляні вали та рови. Яри та круті схили також долучалися до системи оборони, що складалися інколи з декількох валів та ровів. Біля в'їздів до городища будували дерев'яні башти та додаткові вали.

Поселення розташовувалися «кущами». В кожному з них було одне або два-три городища та декілька неукріплених селищ. Тобто це були родинні й водночас військові об'єднання.

Цікавими виявилися результати досліджень житлових кварталів Більського городища. Вони подібні до просторової організації давньоруських міст на зламі І—II тис. Тут мешкали близько десяти сусідсько-територіальних общин. Кожна з них займала окремий квартал міста з культовим центром. Ядром цієї общини, організованої за ієрархічним принципом, була домова община представників військової знаті або аристократії. Таким чином, у місті концентрувалися аристократія, знать, воїни-професіонали, а також ремісники та торговці, що їх обслуговували[368].

Житла протягом усього скіфського періоду належать до типів, поширених у степовій та лісостеповій смугах Євразії з IV—III тис. до н. е. Вони були здебільшого двох типів: заглиблені в землю напівземлянки та землянки, а також наземні. Стіни були каркасно-стовпові (тобто зроблені з кілків, що обмазані глиною) або у вигляді зрубу. Обігрівалися житла глиняними відкритими вогнищами або переносними жаровнями, зрідка — невеликими глиняними печами. Великі печі споруджували в окремих приміщеннях або ямах поза житлами. Частина житла правила інколи за хлів. Численними були господарчі ями різного призначення: погреби для зберігання припасів, зерносховище, ями для копчення м'яса, для сушіння зерна, фруктів тощо.

У деяких місцевостях, переважно на Правобережжі (Середнє Подніпров'я, Побужжя), зрідка трапляються приміщення у вигляді майже круглих землянок або напівземлянок з шатроподібними покрівлями.

Житла скіфської епохи, розраховувалися на малу сім'ю. Їхня площа становила 10—30 м². Наземні житла в основному більші, ніж землянки: від 45 до 180 і навіть 230 м² (Трахтемирівське городище). Серед останніх були, певно, якісь громадські споруди. Кожна сімейна община мала на городищі свою територію, де містилися 6—8 жител, а також господарчі споруди. Попіл з вогнищ однієї оселі або декількох споріднених зсипали в одне місце, внаслідок чого на поселенні створювалися великі пагорби. Цей звичай існував лише в окремих регіонах.

У Прикарпатті та Верхньому Подністров’ї поселення мали суцільну забудову. На більшості великих городищ Подніпров'я та Побужжя житла розміщували попід валом, а центральна частина залишалася вільною. Можливо, тут містилася худоба (головне багатство того часу) під час військової небезпеки. Птахів, мабуть, не розводили і не полювали на них. Немає на поселеннях й ознак рибальства. Полювання було розвиненим — полювали на оленів, кабанів, зайців, лисиць, бобрів та ведмедів. Худобу часом відганяли на віддалені пасовиська, наприклад, у заплави річок. Там були сезонні стійбища пастухів. Тому, мабуть, Геродот [IV, 109] називає кочовиками будинів, мешканців Лівобережжя.

Про зовнішній вигляд лісостепового населення майже немає даних. За Геродотом [IV, 109] численні племена будинів мали руде волосся та блакитні очі. Це, ймовірно, були представники північноєвропейської раси. Від них значно відрізнялися напівелліни-гелони, жителі півдня. За даними антропології, лісостепове населення скіфської доби походило здебільшого від місцевого населення попередніх епох. Частина населення належала до так званих вузьколицих варіантів давньої європейської раси, які тяжіли до середземноморських варіантів. Водночас тут (головним чином на Лівобережжі) мешкали також європеоїди з масивним широким обличчям, які також походили від місцевого населення бронзової доби. Окрему групу складало населення Світловодського могильника на Дніпрі, надзвичайно грацільне, мезокефальне й вузьколице, яке нагадує так звані західносередземноморські типи.

Одяг, певно, був схожим на рукавне вбрання осілого населення Центральної Європи, що відомо за зображеннями VI ст. до н. е. Верхнім одягом були плащі, які скріплювалися довгими шпильками, схожими на цвяхи. Плем'я андрофагів на Лівобережжі мало одяг подібний до скіфського [Herod., IV, 106]. Плащі будинів оздоблювалися хутром [Herod., IV, 109], будини носили різні металеві прикраси — сережки, браслети (в Посуллі жінки носили залізні браслети також на ногах), різноманітні намиста та амулети. Намисто з напівдорогоцінних каменів носили в VII—VI ст. до н. е. також чоловіки, дрібним «бісером» із скла прикрашали коней.

Поступово скіфський спосіб життя, насамперед все, що стосувалося військової справи, стає престижним. У IV ст. до н. е. серед місцевої знаті поширюється скіфська мода прикрашати одяг золотими платівками із зображеннями в елліно-скіфському стилі. Жінки носили такі самі плаття та прикраси, а також головні убори, як і скіф'янки. На золотих платівках з лівобережних курганів зображено жіночі голівки, вірогідно, з характерними для місцевих племен зачісками: над лобом пишні локони, нижче спускаються чотири коси (по дві з кожного боку). Чоловіки за скіфським звичаєм носили на поясі меч або кинджал і навряд чи значно відрізнялися від степовиків, які з кінця V ст. до н. е. складали вже значну частину місцевого населення.

Про божества і вірування хліборобсько-скотарського населення Лісостепу можна скласти уявлення в основному на підставі археологічних даних. Деякі відомості є у Геродота: про свята на честь Діоніса у м. Гелон, а також про звичаї неврів, які раз на рік на деякий час перетворюються на вовків. «Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни» [Herod., IV, 105]. Деякі дослідники вважають, що легенда про скіфські священні дарунки, які упали з неба (плуг, ярмо та сокира), зародилася саме в середовищі лісостепових племен, і що саме тут провадилися щорічні святкування[369], під час яких ритуальний замісник царя після священної оранки приносився в жертву божеству землі. Можливе також існування тут за скіфської доби культів деяких божеств, що шанувалися згодом слов'янами. Це, насамперед, культ двох богинь-Рожаниць, матері та дочки, а також могутнього чоловічого божества, відомого у слов'ян як Дажьбог. Культи ці мали спільне коріння з античними культами двох богинь (Лато та Артеміди), а також Аполлона. Цьому сприяли глибинні традиції культів, які сягали загальних індоєвропейських вірувань періоду неоліту — бронзи (IV—II тис. до н. е.)[370]. Глибокому проникненню грецьких міфів на північ сприяли також шляхи до щорічних богослужінь, що пролягали з Еллади в країну гіпербореїв. Ними несли священні дарунки в храм Аполлона на Делосі[371]. До скіфського періоду відносять також імена слов'янських богів Стрибога, Хорса, Симаргла, іранські за походженням[372].

Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво досягло найвищого розквіту в VII—VI ст. до н. е. Це, насамперед, орнаменти чорнолискованого посуду — черпаків, кубків, корчаг, яким не користувалися у повсякденному житті. Вони прикрашалися складними візерунками — заштрихованими трикутниками, ромбами, «шаховим» орнаментом, геометричними колами тощо. Нерідко орнамент був інкрустований білою, рідше червоною, пастою (так званий посуд «жаботинського типу» — за знахідками біля с. Жаботин Кам’янського району Черкаської обл.). Орнамент мав не тільки декоративне призначення, але мусив магічно впливали на вміст посуду, сприяти «родючості» в широкому значенні — тобто достатку припасів, їх постійному примноженню. Значення цих орнаментів не завжди зрозуміле, їх коріння сягає глибинних пластів вірувань давніх землеробів та скотарів. Переважали астральні символи (головним чином сонця), а також рослинні та пов'язані з обробкою землі. Деякі знаки, зокрема, ромбічно-хрестоподібний, стосувалися скотарства[373]. В цій галузі декоративно-прикладного мистецтва суттєвим був вплив східнобалканських племен кінця II — початку І тис. до н. е.

З приходом скіфів у Лісостепу з'являються вироби у звіриному стилі. Найдавніші з них датуються VII ст. до н. е. Це кістяні платівки із різьбленими зображеннями лосів та солярними знаками з кургану біля с. Жаботин, а також золоті прикраси головних уборів жерців — фігурки оленів, коней, солярні емблеми. Зазначені вироби, зокрема, свідчать про раннє проникнення скіфських вірувань разом з їх носіями. В Лісостеповому Подніпров'ї у V ст. до н. е. складається самобутній художній напрям звіриного стилю[374].

Рис. 34. Золоті платівки із скіфських курганів кінця VII — початку VI ст. до н. е. 1 — Переп’ятиха; 2 — Синявка, курган № 100.

У IV ст. до н. е. тут, як і в Степовій Скіфії, поширюються вироби античної торевтики — численні золоті платівки для прикрашення парадного (у тому числі поховального) одягу, обкладки ритуальних дерев'яних келихів, рукоятки мечів та піхов, кінського обладунку. На Більському городищі існувало власне виробництво металевих прикрас, зокрема золотих[375]. Здебільшого золоті вироби прикрашені зображеннями реальних і фантастичних звірів та птахів або людських голів — античних демонів та божеств, а також значно стилізованих «масок». Майже не трапляються зображення цілих людських постатей, а також сюжетні композиції за їхньою участю. Це, можливо, пов'язано з місцевими культурними традиціями та менш значною, ніж у степовій смузі, еллінізацією.

Дрібна глиняна пластика набула розвитку лише в деяких регіонах. У Верхньому Подністров'ї її традиції сягають мистецтва східнобалканських (фракійських) племен. Тут віднаходяться своєрідні жіночі статуетки, а також фігурки коней, корів, свиней, кіз[376]. На Дніпровському Лівобережжі глиняні статуетки трапляються на багатьох поселеннях, але найбільше їх знайдено на Більському городищі. Переважно це вотивні (призначені для жертвоприношень) речі, пов'язані з магією родючості, зокрема землеробськими культами. Вони були оберегами у житлах та святилищах, «замісниками» жертовних тварин (на деяких фігурках є надрізи на шиях). Нерідко також статуетки розбивали задля ритуалу. Є також зображення диких тварин — лося, рисі, ведмедів, бобрів, а також птахів. Під впливом античного мистецтва з'являються зображення грифонів, танцюючих жінок тощо. Значну групу становлять жіночі та чоловічі статуетки з підкресленими статевими ознаками. Останні, вірогідно, були божествами родючості типу еллінського Діоніса. Вони мають аналогії в лужицькій культурі[377]. До цієї культурної традиції належать також культові посудини в образі птахів, які знайдено на деяких скіфських городищах (Більське, Трахтемирівське та ін.) VII—VI ст. до н. е.[378].

На поселеннях Побужжя та Правобережного Подніпров'я глиняні статуетки дуже рідкісні. Можливо, це пояснюється різними культурними традиціями, зокрема, перевагою землеробських чи скотарських культів або відмінністю культової символіки. Знахідки зооморфних статуеток відомі також на поселеннях осілих племен Верхнього Подніпров’я та Волині (племена милоградської культури).

Культові споруди. Найвиразніші з них — глиняні жертовники, нерідко орнаментовані, і зольники — пагорби, що утворилися внаслідок тривалого зсипання золи з вогнищ, а також залишків жертвоприношень (спалень) та ритуальних трапез (кістки тварин, уламки посуду, ритуальні речі — глиняні коржі, різні моделі зерен, плодів, посуду, а також фігурки людей та тварин). Під зольниками і поряд з ними трапляються ями, землянки з залишками ритуальних дій. Традиція спорудження зольників у Лісостепу існувала й у передскіфський період, а виникла вона спочатку у західних районах — у Закарпатті, басейнах рік Пруту і Дністра — й поширилася у Північному Причорномор'ї разом з північнофракійським населенням епохи бронзи[379]. Це — вияви культу вогню, сонця, тісно пов'язані з родючістю і хтонічними культами. Ці культи тривалий час зберігалися у населення Середньої Європи, зокрема у слов'ян[380].

Глиняні жертовники здебільшого мали форму круглих тумб (близько 1 м діаметром і менше), що підіймалися над землею. Поряд з ними багато золи, сажі, інколи обпалене колосся, зерна, жолуді. Деякі жертовники містилися в ямах. Зверху вони трошки ввігнуті, на них сліди розведення вогню. Були також невеличкі жертовники з опуклою поверхнею. Трапляються жертовники, прикрашені сімома концентричними колами — емблемою сонця, а також складнішим орнаментом: у вигляді меандру, «хвилі». Ці орнаменти відтворюють образи та уявлення східносередземноморських хліборобських народів[381]. Безпосередній вплив античної культури в сфері культів менш вірогідний, але деякі її елементи могли проникнути разом з вихідцями з античних міст. Так, Геродот розповідає про місто Гелон в країні будинів, засноване вихідцями з еллінських емпоріїв. У ньому були святилища еллінських богів, зі «статуями і жертовниками і з внутрішніми дерев'яними храмами». Жителі Гелона «у кожні три роки... святкують діонісії і вакхічно божеволіють» [Herod., IV, 108]. На Більському городищі (саме з ним нерідко ототожнюють Гелон) знайдено залишки культового комплексу з дерев’яним храмом-обсерваторією, планування, якого подібне до італійського театру за Вітрувієм[382]. Поряд з ним знайдено глиняні жертовники, а також значну кількість ритуальних речей, зокрема глиняних моделей посуду, статуеток у вигляді людських фігур. Деякі з них схожі на образи еллінського та кавказького мистецтв[383]. Великі громадські святилища відкрито на Трахтемирівському городищі (з глиняним орнаментованим жертовником)[384], а також на поселенні біля с. Черепин у Прикарпатті. Останнє було схоже на велику стовпову оселю. У підлозі були ями з залишками ритуального посуду, попелу тощо[385].

Інші культові споруди — курганні святилища поминального культу — мали значну схожість з шатровими спорудами давньоіранських народів. Такі святилища виявлено біля с. Костянтинівна в басейні Тясмину та біля с. Кальник у Побужжі тощо.

Серед скіфів були, крім військових вождів, ще, мабуть, вожді-жерці. В похованнях VII—VI ст. до н. е. на Північному Кавказі і в Лісостепу нерідко в одній могилі трапляються знахідки і військового, і жрецького обладунку — навершшя, дзеркала, кам'яні блюда, жертовні ножі. Це наводить на думку про енареїв — женоподібних жерців, про яких розповідав Геродот та інші античні автори. Згадані вище культові речі належали власне до скіфських культів, притаманних частині населення. Вони знайдені лише в курганах.

Рис. 35. Золота прикраса головного убору. Курган біля с. Сахнівка.

Рис. 36. Золоті платівки у вигляді менад від головного убору.

З поширенням наприкінці V — у IV ст. до н. е. скіфської культури вияви місцевих культів стають менш виразними. Поблизу с. Рижанівка на Черкащині, а також с. Піщане на Харківщині знайдено поховання кінця IV ст. до н. е. молодих жінок знатного, мабуть царського, скіфського роду. Їхні головні убори прикрашені золотими фігурками танцюючих менад — жриць бога Діоніса. Саме такі убори знайдено й у скіфських степових курганах, що свідчить про поширення елліно-скіфських культів на великому просторі Степу й Лісостепу.