Глава 3 Боспорська держава у другій половині IV — І ст. до н. е.

Ранні Спартокіди, зокрема, Левкон І, заклали основи великої держави на Боспорі, яка відрізнялась від усіх інших припонтійських полісів не лише розмірами і кількістю підкорених іншоетнічних об'єднань, а й своєю політико-правовою структурою із своєрідним синкретизмом влади архонта для еллінів і царя для місцевого варварського населення.

Боспорську державу завдяки політичній єдності, досягнутій за авторитарної влади, можна вважати територіальною монархією. На користь цього свідчить і те, що архонт грецьких полісів виступав і як цар, правлячи країною варварів; грецькі ж поліси не мали реальної автономії, хоч і користувались його підтримкою. Правитель у своїй політиці спирався на добре організовану центральну адміністрацію, військо і храми, зокрема жерців Аполлона, які належали до вищої аристократії. Все це вказує на те, що до доби еллінізму Боспор вступив з деякими ознаками, характерними для елліністичних монархій[630].

Розквіт Боспорської держави тривав і за правління сина Левкона — Перісада І (349/8—310/9), тобто на межі класичного й елліністичного періодів розвитку античного суспільства. Оскільки Левкон довго правив зі своїми дорослими синами, Перісад наприкінці його життя і одразу після смерті управляв тільки азіатським Боспором і Феодосією [КБН, 9]. Його співправителем виступав Спарток II, про якого йдеться в афінському декреті 347 р. [IG, II², 212][631]. У промові Демосфена, спрямованій проти Форміона (344 р.), Перісад згадується без брата. Це дає підстави вважати, що після 347 р. він правив одноосібно і найчастіше носив титул архонта Боспору і Феодосії та царя всіх сіндів і меотів [КБН, 10, 11, 971, 1039, 1040]. У розповіді Поліена його названо навіть царем Понту [Роlуаеn., 7, 37], що підкреслювало тодішню могутність Боспору. А в одній із боспорських епітафій Перісада величали «правителем землі, кордони якої — вершини гір таврів і Кавказькі гори» [КБН, 113].

Головний зміст політики Перісада полягав у зміцненні влади архонта над грецькими полісами і царя над підкореними батьком варварськими територіями, до яких він приєднав ще землі досхів і фатеїв [КБН, 9, 972], а також закріплення досягнутих раніше успіхів у державному правлінні і зміцненні зв'язків з Афінами. Лише на початку його правління, певно, створилась така ситуація, коли відокремилась країна сіндів, яка потім знову ввійшла до Боспорського царства, і влада над всіма племенами булд значно укріплена[632].

Зовнішня політика Перісада мала в цілому миролюбний характер, оскільки за весь час його правління відбулася одна війна. Внаслідок цієї, як видно недовгої, війни справи на Боспорі погіршились [Dem. 34, 8], але, очевидно, не настільки, щоб порушити загальний розвиток життя в державі[633]. Військова політика скіфів унаслідок розпаду держави була спрямована знову на схід, тому що Боспор виступав головним конкурентом їх економічної діяльності. Висловлена думка, що Перісад навіть допомагав Зопіріону в боротьбі проти скіфів[634]. Як би то не було, але боспорсько-скіфська війна не внесла особливих змін у життя боспорців. Експансійна політика Спартокідів не виключає і того, що вони після загарбання чималих територій намагались підкорити кочових скіфів, щоб не платити їм данину. Короткочасний конфлікт міг спричинитися через несвоєчасну її сплату.

Значну увагу приділяв Перісад відносинам з Афінами. Він «піклувався про відправку хліба, як і батько, із готовністю сприяв афінському народу у всьому необхідному» [IG, II², 212], зокрема дозволив афінянам користуватися правом безмитної торгівлі [Dem., 24, 36]. Саме тісні зв'язки Спартокідів з демократичними Афінами, які встановлювали у себе декрети на їх честь[635] і навіть статуї, дозволяють вбачати в їхній політиці прихильність до демократичного режиму влади. Поміркована демократизація правління Перісада простежується і в тому, що він, як і Левкон, в офіційних документах міжполісного типу визначався як приватна особа без згадки про будь-яку титулатуру.

Можливо, за правління Перісада і Спартока II існував договір між Афінами і Боспором про військову допомогу, який згадується в декреті 285 р. до н. е. на честь Спартока IV [Syll.3, 370]. Тільки відповідно з таким договором Перісад і Спарток могли попросити у афінян, щоб ті дали в їх розпорядження матросів [IG, II², 112]. Боспорські правителі, очевидно, значно зміцнивши свій флот завдяки набраним матросам, забезпечували нормальне функціонування торгових шляхів на Понті, де завжди діяли пірати[636]. Окрім Афін Боспор за Перісада продовжував підтримувати економічні зв'язки з Херсонесом, островами, південнопонтійськими і середземноморськими містами [КБН, 1, 2, 194, 1193].

Боспорська держава ще більше збагатилась. Керівна верхівка місцевих племен, яка теж збагачувалась в результаті хлібної торгівлі, отримуючи коштовні вироби грецького художнього ремесла, всіляко підтримувала діяльність Спартокідів. Характерно, що якась частина варварської знаті, перейнявши звичаї еллінів і усвідомивши переваги їхньої культури, переселялась в боспорські міста, вносячи своєрідний колорит в усі сфери життя. Саме до цього часу належить найбільша кількість багатих курганних поховань грецької і варварської знаті.

Популярність Перісада І, очевидно, була настільки значною на Боспорі, що його було зараховано до сонму божеств [Strabo., VII, 4, 5]. Вплив Афін, де в 307—304 рр. до н. е. були запроваджені культи державних діячів Антігона і Деметрія, яких прирівнювали до богів-спасителів з щорічним проведенням релігійних свят з агодами і жертвоприношеннями[637], виявився і в обожненні Перисада на Боспорі. Ця подія відноситься, напевно, до часу діяльності Євмела наприкінці IV ст. до н. е., коли в Афінах вже існував згаданий культ. Жоден з інших представників роду Спартокідів не удостоївся такої шани.

Після смерті Перісада 309 р. до н. е. у житті Боспорської держави відбулися значні зміни. Вони в основному були пов'язані з діяльністю сина Перісада — Євмела, який порушив принцип наслідування трону [Diod., 20, 22—24]. Бажання стати одноосібним правителем спонукало Євмела розпочати жорстоку боротьбу зі своїм старшим братом Сатиром, який юридично був законним спадкоємцем Перісада[638]. Вступивши в союз з вождями найближчих племен, Євмел розпочав проти нього військові операції.

На боці Євмела виступив цар фатеїв (сіраків) Аріфарн з 20 тис. кінних і 22 тис. піших воїнів[639], а Сатир мав 2 тис. грецьких і приблизно стільки ж фракійських найманців, а також близько 30 тис. скіфських воїнів. Завдяки останнім, коли розпочався бій біля р. Фат, перевага спочатку була на боці Сатира[640]. Його воїни змусили тікати супротивника і, переслідуючи фатеїв, майже зовсім спустошили їх землю. Але коли боротьба стала зосереджуватись біля фортеці Аріфарна, яка знаходилась у важкодоступних болотистих місцях, Сатир отримав смертельну рану і помер. Боспорські війська припинили облогу. Брат Сатира Притан перевіз його тіло в Пантикапей і влаштував пишні похорони. Він проголосив себе царем і розпочав нову війну з Євмелом, проте невдовзі йому довелося визнати себе переможеним. Згодом він намагався знову взяти владу в свої руки і коли зазнав нової поразки, втік до Кеп, де був убитий.

Так Євмел остаточно розправився із своїми братами і став одноосібним правителем великої держави, уособлюючи елліністичний тип монарха[641]. З самого початку свого правління він стратив усіх прихильників Сатира і Притана, навіть їх дружин і дітей, лише юний син Сатира Перісад зміг втекти до скіфського царя Агара, який дав йому притулок.

Тривалий час, коли йшла війна за трон, боспорці не виявляли ніякого протесту проти порушень традицій і незаконних дій. Така пасивність жителів Боспору до політичного життя вказує на сильну владу Спартокідів, брак громадянського ополчення і можливе викорінення основних полісних законів[642].

Рис. 54. Акрополь Пантикапею за елліністичної доби. Загальний вигляд. Реконструкція В. П. Толстикова.

Тільки після майже повного завершення драматичної боротьби за владу, знищення чималої кількості сімей пантикапейці вийшли зі стану апатії. За словами Діодора в столиці Боспору почалось заворушення громадян [А?ANAKTOYNT?N ??????? // Diod., 20, 24, 4], внаслідок чого Євмел був змушений зібрати народні збори. Цей політичний акт за тиранічного режиму влади свідчить про те, що якісь елементи полісних традицій все ж таки зберігались на Боспорі. В усякому разі Євмел пообіцяв своїм підданим зберегти форму правління попередників і підтвердив привілеї пантикапейців, зокрема їх полісне право на звільнення від податків і безмитну торгівлю [Diod., 20, 24]. Звичайно, цар розумів, що не рахуватися з опозиційно настроєними громадянами після жорстоких розправ із сім'ями братів і їхніх прихильників не можна. Надання населенню деяких пільг і збільшення торгових операцій швидко привернуло боспорців на його бік і принесло йому популярність. Спроби Євмел а таким чином спиратися на пантикапейців свідчать також про бажання заручитися їх підтримкою на випадок можливого виступу прибічників законної влади.

Тривала (309—304 рр.), але надто енергійна діяльність Євмела, принесла чимало благ боспорцям [Diod., 20, 24, 5]. Проте відсутність епіграфічних документів його часу не дає змоги прослідкувати, за рахунок яких саме територій ще більше розширилася й зміцнилася держава [Diod., 20, 25, 3]. Також значно поліпшилися і зросли торгові зв'язки не лише з містами Егеїди, а й Понту.

Як і раніше, перше місце займав торговий обмін з Афінами. В боспорському експорті вивіз хліба сюди переважав. Але в значній кількості вивозилась і риба, зокрема осетрина, яка мала великий попит у афінян [Athen., VII, 2]. До однієї з важливих статей експорту належали продукти тваринництва — шерсть, шкури і т. ін. У промові проти Форміона Демосфен, наприклад, повідомляв, що афінський навклер Лампід, крім різних товарів, погрузив на палубу корабля 1000 шкур, що спричинилося до загибелі судна [Dem., 34, 10].

Афіняни в обмін на ці товари везли вино, маслинову олію, зброю і безліч керамічних та ювелірних виробів. Взагалі упродовж IV ст. взаємовідносини Боспору і Афін мали дружній характер, будувалися на основі повної рівноправності, взаємної вигоди[643].

У характері Євмела простежується чимало честолюбних прагнень. Він підготував ґрунт для здійснення великодержавних планів створення понтійської держави [Diod., 20, 25, 3], певно, на противагу експансійній політиці Лісімаха. Допомагаючи Візантію, Синопі, іншим містам на Понті, Євмел здобув собі славу філелліна, незважаючи на те, що громадяни його міст — греки за походженням — не користувались повними правами в його державі на відміну від самостійних демократичних полісів[644]. Під час облоги Каллатію Лісімахом Євмел зумів вивезти з нього тисячу каллатійців, надавши їм місто для поселення і місцевість Псою, імовірно, на території Сіндики, розділену на ділянки[645]. Таким чином, боспорський цар мав великі земельні володіння і право розпоряджатися ними на свій розсуд. Розподіливши землю новим переселенцям за полісним звичаєм, він значно укріпив громадянський колектив греків на Боспорі.

Крім того Євмел, як і його батько, дбав про авторитет Боспору на Понті. Він боровся з розбоєм і піратством геніохів, таврів, «ахейців» [Diod., 20, 25, 2], що значно поліпшило торговельні зв'язки. Незважаючи на порівняно короткий строк його правління і прихід до влади через братовбивство, він зумів досягти великих успіхів і стати широковідомим правителем, діянням якого було присвячено історичну розповідь анонімного автора, якою пізніше скористався Діодор[646]. За правління Євмела Боспор найбільше відповідав державі елліністичного типу з його строкатим гетерогенним населенням (боспорські і каллатійські греки, представники інших полісів, сінди, меоти, скіфи і варварські об'єднання), військом з різних найманців та культом Перісада І. Проте і за правління Євмела Боспор не став елліністичною BA?IAEIA в повному значенні цього терміна, оскільки Євмел все-таки рахувався з громадянами, для яких він був архонтом[647]. За Пантикапеєм зберігалося право випуску монет, на яких традиційно зображалась голова Сатира чи Аполлона[648]. Певно, особливим політичним статусом на Боспорі, як і раніше, користувалася Феодосія, яка зуміла зберегти, хоч і номінальну, автономію та свої полісні традиції.

Правління Євмела було останнім, коли Боспор досяг свого найвищого розквіту за часів династії Спартокідів. Після нього почався повільний спад економіки і зменшилася територія держави.

Син Євмела Спарток III[649] за двадцятиріччя свого царювання (304/3—284/3) вже не зумів досягти значних успіхів і навіть втратив владу над варварськими об'єднаннями. В написах він іменується значно простіше за своїх предків: «архонт Спарток, син Євмела», «царствуючий Спарток, син Євмела», або ж «архонт і царствуючий Спарток, син Євмела» [КБН, 18, 19, 19, 974, 1043]. Однак на відміну від попередніх Спартокідів афінський деіфет 285 р. називає його «царем». У боспорських написах вже немає переліку підвладних цьому царю народів. Певно, вони зуміли відійти від Боспорської держави, стати незалежними, але перебували з нею у мирних стосунках, бо археологічні дослідження не фіксують для цього часу ніяких слідів розрух чи пожеж.

Спарток продовжував торгівлю з Афінами, хоч вона вже не давала значний прибутків, бо знаменитий раніше поліс втратив своє політичне та економічне значення. До того ж велику роль у торгівлі Боспору наприкінці IV — у першій чверті III ст. до н. е. починають відігравати різні острівні й малоазійські центри (Фасос, Родос, Кос, Пергам), а також південнопонтійські міста — Гераклея, Синопа, Аміс[650].

Звільнившись від короткочасного правління македонця Деметрія Поліоркета, афіняни звернулися з проханням до боспорського царя надати їм продовольчу допомогу, про що було відзначено і в їхньому декреті на його пошану. «А ще Спарток, почувши від прибулого афінського посольства, що народ повернув собі місто, радів разом щастю народу і приніс в дарунок 15000 медимнів хліба, також обіцяв і в майбутньому робити послуги афінському демосу, наскільки буде спроможний» [IG, II², 653 — Syll.3, 370]. Афінська Рада і Народні збори, відзначаючи заслуги Спартока, постановили похвалити його, увінчати золотим вінком і поставити дві бронзові статуї царя — одну на агорі, другу — в емпорії, поруч зі статуями його предків (тобто в Піреї).

Все це вказує на те, що економічні взаємовідносини мали дещо інший характер, ніж у попередні часи. Вперше самі афіняни звернулися до Спартока за допомогою. Це дає привід думати не лише про те, що в період окупації Афін Деметрієм Поліоркетом припинився експорт боспорського хліба, а й про неспроможність Спартока вивозити таку велику його кількість, як за правління Левкона та Перісада[651].

Звертає увагу в зазначеному декреті і свідчення про те, що Афіни зобов'язувались допомагати Спартоку «всіма силами і на суші і на морі», якщо хто-небудь піде війною на володіння його предків чи самого царя [IG, II², 653]. Таке зобов’язання свідчить, безсумнівно, про існування політичного договору, але наскільки він був реальним, сказати неможливо. На брак такого договору до захоплення Афін Поліоркетом, імовірно, вказує те, що Боспор залишився байдужим до долі афінян, поки вони самі не нагадали про себе. Тим паче Афіни перебували в такому стані, що навряд чи змогли б допомогти Спартоку, володіння-якого скорочувались.

Цікаво, що під час правління Спартока змінилась типологія, емблематика і вагова система золотих і срібних монет. До фінансування їх випуску залучався храм Аполлона, що також вказує на скорочення економічної спроможності царя[652]. Однак пантикапейські монети зберігали ознаки старої полісної системи, що свідчить про переважне володіння громадою пантикапейців правом їх карбування.

За правління Спартока припинило існування Єлизаветівське городище, яке тривалий час було головним центром греко-варварської торгівлі в районі Північно-Східного Приазов’я — Подоння і крайнім північно-східним пунктом торговельної діяльності боспорців[653]. Однак дуже скоро на його місці виникла боспорська колонія грецького типу, основним заняттям якої вважається добування найцінніших донських порід риб[654]. Цілком можливо, що з втратою територій варварських об'єднань, які постачали на Боспор хліб і рибу, боспорцям самим довелося зайнятись рибним промислом, щоб не втратити престиж на Понті в торгівлі з античними містами. Головними постачальниками імпортної продукції в нову колонію, певно, через посередництво Боспору, виступали Синопа, Гераклея Понтійська, Херсонес Таврійський, Фасос, Колхіда, а також малоазійські міста. Симптоматично, що серед торговельних центрів не було Афін.

Єлизаветівським городищем субколонізація Боспором дельти Дону не обмежилась. Особливий інтерес у зв'язку з цим викликає заснування боспорцями Танаїсу наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. У Північному Причорномор'ї це найпізніша грецька колонія. І як кожна колонія вона існувала самостійно, незалежно від своєї метрополії, проте була тісно пов'язана з нею економічно і навіть залежала від її торгівлі[655]. Танаїс виник тоді, коли на Боспорі відбувалися значні економічні зміни, проходила переорієнтація торговельних зв'язків через скорочення експорту хліба і бажання продовжувати отримання худоби й риби. Заснування Танаїсу в далекій від міст Боспору місцевості меотійського узбережжя, у центрі розселення варварських племен мало сприяти й розширенню торгівлі з місцевим населенням. Але існування цього міста протягом трьох віків як незалежного від Спартокідів поліса елліністичного типу з яскраво вираженими полісними структурами[656] може свідчити про те, що не стільки економічні, скільки політичні причини спонукали якихось боспорців заснувати своє незалежне місто. Можливо, спершу це були прихильники законної влади на Боспорі, з якими розправлявся Євмел.

Віддаленість міста від грецьких центрів і близьке сусідство варварів сприяли швидкому розвитку синкретизму не лише в культурі, айв економіці, соціальних і політичних відносинах і багатьох сферах життя. Завдяки Танаїсу боспорці за правління Спартокідів торгували з різними варварськими племенами.

Дещо менше можна сказати про політичні та економічні дії наступника Спартока III — Перісада II (близько 280 — після 250 р.), коли тут залишилось лише відлуння про розквіт і впливовість колишніх Спартокідів як в античному світі, так і серед варварів. Спочатку Перісад іменувався «архонтом Перісадом, сином Спартока» або «царствуючим Перісадом, сином Спартока» [КБН, 20, 21, 1036]. Проте на відміну від свого батька він, на деякий час, напевне, зумів знову підкорити своїй владі сусідні племена, оскільки в одному з присвятних написів, залишеному його сином Левконом, відновлена пишна титулатура — «архонт Боспору і Феодосії, царствуючий над сіндами, всіма меотами і фатеями» [КБН, 25]. Однак цей єдиний документ може свідчити лише про те, що Перісад II на короткий строк домігся успіхів у стабілізації економічного й політичного становища, встановивши кордони Боспорської держави в межах IV ст.

Надалі, а можливо, навіть ще за його часів іншоетнічні об'єднання знову вийшли з-під опіки боспорців. Назавжди перестала існувати в 70—60 роки III ст. до н. е. боспорська колонія на Єлизаветівському городищі, що, певно, можна пояснювати як розвитком несприятливих тенденцій у степових районах Північно-Східного Причорномор'я, викликаних збільшенням агресивності кочових сарматських орд[657], так і появою поблизу більш-менш значного міського центру — Танаїсу. Руйнівні вторгнення галатів на територію Балканського півострова і Малої Азії, з одного боку, і сарматів на східні землі Боспору і Скіфії, — з другого, значно ускладнили стан зовнішньої торгівлі, що відповідно зумовило поступовий економічний спад[658]. До цього долучилась і загальна екологічна катастрофа — довголітня засуха. Це була загальна доля всіх народів, які населяли Північне і Західне Причорномор'я. Але Перісаду II до деякої міри вдалося на певний час стабілізувати становище у своїй державі і навіть зав'язати безпосередні контакти з Делосом і Єгиптом. Зокрема, в делоське святилище Аполлона 250 р. до н. е. він подарував дорогоцінну чашу і, можливо, звертався до оракула. Але найбільший інтерес викликають його взаємовідносини з Єгиптом[659].

Щодо боспорсько-єгипетських контактів існують дві основні концепції. Майже всі вони переважно ґрунтуються на археологічних пам'ятках і відомому документі — папірусі 254 р. до н. е. з архіву Зенона [Р. bond., 7, 1973], в якому повідомляється про посольство Перісада II до Єгипту: «Аполлоній вітає Зенона. Як тільки прочитаєш листа, пошли в Птолемаїду екіпажі та інші транспортні засоби, а також в'ючних мулів для послів від Перісада й аргоських феорів, яких цар направив для огляду Арсіноїтського йому ...».

Згідно з першою концепцією, Єгипет виступав небезпечним конкурентом Боспору в хлібній торгівлі, що призвело до скорочення експорту боспорського зерна в Афіни і погіршення економічного становища Боспору[660]. Мета посольства Перісада II до Птолемея II Філадельфа полягала у врегулюванні питань, які стосувались хлібного експорту.

На противагу висловлена думка, яку останнім часом поділяє чимало дослідників, що ніякої конкуренції між Єгиптом і Боспором не існувало[661]. Навпаки Птолемеї прагнули встановити дружні стосунки з боспорцями (в той час вони воювали за свої переваги лише в Східному Середземномор'ї). У такій ситуації їм важливо було заручитись якоюсь підтримкою великої держави на Понті[662]. Про боспорсько-єгипетські зв'язки свідчать також різноманітні археологічні матеріали (персні «птолемеївського» типу, скульптура, кераміка).

Недавно знайдена німфейська фреска із зображенням єгипетського корабля «Ізіда» та графіто з іменем Перісад на ній (в числі багатьох написів) значно доповнюють різноманітні джерела про налагодження між Боспором і Єгиптом дружніх контактів і обмін посольствами[663]. Розквіт птолемеївського царства приваблював учених і митців. Сюди з'їзджалися в «пошуках щастя» мандрівники з усіх кінців античного світу. Наприклад, боспорський філософ-стоїк Сфер, учень Зенона з Кітіона і Клеанфа з Ассоса, «... досягнувши великих успіхів в науках, поїхав у Олександрію до Птолемея Філопатора» [Diod. Laert., VII, 177]. Однак це були спорадичні зв'язки, бо вони не внесли істотних змін у життя Боспору, який поступово і невпинно йшов до занепаду, незважаючи на всі зусилля Перісада II поліпшити економічний стан.

На час правління Спартокідів у першій половині III ст. до н. е. припадає грошова криза на Боспорі[664]. Для монетного карбування в цей час характерні брак монет з дорогоцінних металів, деградація ваги мідних монет, випуск великої кількості їх з накарбуванням, перекарбуванням, швидке знецінення, запровадження нових типів монет, недбалість у їх виготовленні. Причини цієї кризової ситуації в основному крилися у незадовільному зовнішньо- і внутрішньополітичному стані країни: посиленні конкуренції у торгівлі з Єгиптом, занепаді Афін, ускладненні відносин зі скіфами та міжусобній боротьбі синів Перісада, загальній слабкій економічній ситуації в античному світі через поширення золотих монет македонських царів, недостачу дорогоцінних металів і т. ін.

Грошова криза протягом першої половини III ст. до н. е. охопила всі північнопонтійські держави. Це наводить на думку, що, крім внутрішніх причин, існувала загальна спільна причина. Археологічні дані в багатьох регіонах фіксують майже повне припинення життя на сільськогосподарських округах, що було викликано екологічною кризою і, відповідно, тотальною зміною демографічної та воєнно-політичної ситуації у кочовому світі Степу в зв'язку з першими вторгненнями сарматів[665]. «Можна припускати, що саме різка дестабілізація ситуації у світі варварів, «світового коридору», яка призвела до розорення землеробських територій — основної економічної бази грецьких держав цієї зони — і викликала серйозні економічні труднощі, була тією головною причиною, яка призвела до грошової кризи. Характер і розвиток цих криз, а також їх подолання в різних центрах залежали від конкретних економічних і політичних обставин, які складались в окремих районах на фоні загальної для Північного Причорномор'я ситуації»[666].

Занепад сільської округи на Боспорі, а разом з цим і зменшення товарного зерна, яке було тут головним джерелом багатства, в результаті спричинилося до грошової кризи. У другій половині III ст. почався поступовий вихід з цієї кризи і налагодження грошового обігу в державі, яке, однак, не змогло вивести економіку на рівень її розвитку за правління ранніх Спартокідів. Але в цілому боспорці, на відміну від ольвіополітів, не зазнали катастрофічних збитків. Великі багатства, якими володіли крупні землевласники і купці, дали змогу розширити внутрішню торгівлю[667]. Крім того в III ст. до н. е. на Боспорі почали інтенсивно розвиватися ‘виноробство і ремесла.

За деякими даними складається враження, що саме в елліністичний час на Боспорі надавалося особливого значення спеціалізації окремих міст по виробництву певних продуктів і ремісничих виробів. Якщо в Пантикапеї були зосереджені кращі майстерні по виробництву кераміки, торевтики, зброї, скульптури і багатьох інших речей, то Мірмекій і Тіритака славилися своїм виноробством і рибозасольними комплексами. На території Мірмекію, наприклад, відкрито десять виноробних господарств, в одному з яких знаходилося три цистерни для вина загальною місткістю 7830 л. Периферійні міста і поселення займалися переробкою сільськогосподарських продуктів. Окрім того в більшості міст існували невеликі бронзо ливарні, залізообробні та керамічні майстерні. Історія Боспорської держави після смерті Перісада II у другій половині III — II ст. до н. е. на відміну від попередніх часів значно менше відома. Лише окремі згадки імен царів трапляються в епіграфічних документах[668]. Економічний спад, зменшення торгівлі спричинилися до втрати інтересу в античному світі до історії Боспору. Періодизацію подальшого правління боспорських царів точно не визначено. Щодо їх хронологічної послідовності існує низка гіпотез[669].

Рис. 55. Пантикапей. Царський курган. Реставрований вхід до дромосу: а — вигляд ззовні; б — вигляд зсередини.

Імовірно, що після Перісада II спочатку правив його син Спарток, якого Левкон вбив через Алкатею, яка згодом вбила Левкона [Schol. ad Ovid. Ibis., 310]. Останній відзначився енергійною діяльністю, спрямованою на подолання грошової кризи, і проклав надійний шлях для подальшого врегулювання монетної справи на Боспорі[670]. За його правління було випущено царську серію монет, можливо, внаслідок значних фінансових витрат на воєнні дії і збідніння міської казни.

Проте остаточний вихід із грошової кризи було знайдено за Гігієнонта, який правив близько 220—200 рр. до н. е. Його ім'я збереглося лише на монетах і клеймах, але тільки з титулом архонта, що значно вирізняє його серед представників династії Спартокідів, які іменувалися подвійною титулатурою: архонт-цар (починаючи з Перісада II майже традиційним став царський титул)[671]. Існує припущення, що Гігієнонт — не спадкоємець царського роду, а чоловік Алкотеї — першої дружини Спартока, яка відплатила Левкону II за його вбивство. Проте імовірніше, що він був одним із молодших братів, які найчастіше отримували нетрадиційні династичні імена. Інакше, враховуючи навіть умовне датування правління Спартока IV, Левкона II і Гігієнонта (близько 50 років), наслідування влади Спартокідами могло б порушитись.

Гігієнонт вперше на Боспорі випустив від свого імені золоті і срібні монети, чим повністю стабілізував стан у грошовій сфері[672]. Використання у титулатурі тільки звання архонта може свідчити також про його прихильність до полісно-демократичного правління, що могло відбитися як на титулі, так і на прагненні збільшити права боспорських полісів, тим паче, що варварські володіння, завдяки яким спочатку встановився царський титул, було повністю втрачено[673].

Далі протягом II ст. до н. е. правили різні царі, про яких ми маємо ще менше відомостей. Дослідники більш-менш одностайно поділяють думку, що на початку цього століття царював Спарток V. З датованих епіграфічних пам'яток відомо, що в 178—176 рр. до н. е. Камасарія і Перісад III зробили присвяти в Дідімейон поблизу Мілета, а дельфійський декрет на їх шану відноситься до часу близько 170 р. до н. е.[674]. Керуючись такими хронологічними межами, дослідники історії Боспору визначили різні, наведені в таблиці, періодизації їх правління[675].

Отже, хронологія правління останніх Спартокідів в основному умовна, тому в ній є такі значні розходження. Серед них вирізняється Камасарія, яка певний час правила одноосібно, потім стала співправителькою свого чоловіка і сина, а згодом вийшла вдруге заміж за якогось Аргота [КБН, 75]. Згідно з елліністичною традицією, Камасарія і Перісад наділені титулами-епіклезами: Філотекна і Філометор, які свідчать про тісні родинні стосунки між матір'ю і сином та, можливо, родом Мітридатідів.

Найважливіші події наприкінці правління Перісада V й династії Спартокідів були пов'язані зі скіфами й сарматами. За правління останніх боспорських царів спостерігається значна несталість політичного життя. Зміцнення сарматів у причорноморських степах, витіснення ними скіфів і створення останніми свого царства в Криму, безсумнівно, тією чи іншою мірою відбилися на долі всіх причорноморських держав.

Цікаво відзначити, що, незважаючи на те що боспорські міста входили до однієї держави, в кожному з них, особливо в III—II ст. до н. е., спостерігається значне зміцнення оборонної системи. У перші десятиліття III ст. почалося створення нового оборонного комплексу в Пантикапеї; у III—II ст. до н. е. відновлені міські укріплення Фанагорії, Мірмекію, Тіритаки; в середині III ст. до н. е. заново було переплановано й збудовано м. Порфмій. Повсюдна організація оборонної системи міст у цей час, певно, пояснювалася нестабільним зовнішньополітичним становищем як у державі, так і в усьому світі. Кожне місто Боспору намагалося власними силами забезпечити свою оборону, що ще раз підкреслює живучість полісних традицій.

За свідченням Страбона [VII, 4, 4], останній Спартокід, «не будучи в змозі протистояти варварам, які вимагали данину більшу, ніж раніше, передав владу Мітридату Євпатору». Виникає питання, хто ж саме були ті варвари?

Більшість дослідників, спираючись на дані Страбона про кримських номадів, які «ведуть війни через данину» [VII, 4, 6], новелу Лукіана Самосатського «Токсарид» та херсонеський декрет на честь Діофанта [ІРЕ, І², 352], вважають, що це могли бути скіфи за царів Скілура і Палака[676]. Однак з'являється все більше даних, що в другій половині і особливо наприкінці II ст. до н. е. Боспор зазнавав рішучого натиску і впливу з боку не скіфів, а сарматів[677]. Боспорці змушені були сплачувати данину сарматським царям, представники яких для цього прибували в Пантикапей. Більше того, недавня знахідка на Боспорі присвятного напису дочки Скілура Сенамотіс, яка стала дружиною Геракліда — представника боспорської знаті, найімовірніше, члена царської сім'ї, дала змогу дійти висновку, що Боспор мав дружні стосунки зі Скіфським царством і не сплачував йому принизливу данину[678]. Обидва царства були пов'язані тісними узами, скріпленими династичними шлюбами.

Проте згодом ці взаємовідносини порушилися. Так, один з найбільших натисків скіфів на Херсонес наприкінці II ст. до н. е., згідно із Страбоном [VII, 4, 3], примусив громадян цього міста звернутися за допомогою до царя Мітридата VI Євпатора. Це звернення поклало початок новому етапу не лише в політичній історії Херсонеса й Боспору, а й усього Північного Причорномор'я[679]. На чолі війська, яке боролося з кримськими скіфами, стояв Діофант [IOSPE, I², 352][680].

У декреті на честь Діофанта є дані, які безпосередньо-стосуються Боспору: «Він [Діофант] відбув у боспорську місцевість і, здійснивши там за короткий час багато великих діянь, знову повернувся в наші місця» [IOSPE, І², 352, 9—10]. Які саме були ці діяння, невідомо. Це могло бути прохання Перісада про надання йому допомоги Мітридатом; повне підкорення Боспору Мітридатом; дипломатична місія стратега про передачу влади понтійсЬкому царю або з метою забезпечення нейтралітету боспорців у боротьбі Херсонесу зі скіфами тощо[681]. Очевидно, найбільше відповідає дійсності остання версія, оскільки Діофант справді міг побоюватися наступу Перісада, знаючи про боспоро-скіфський договір[682]. Заручившись згодою боспорського царя про нейтралітет, Діофант розбив військо Палака, а Скіфське царство стало частиною Понтійської держави Мітридата.

Після перемоги над скіфами Діофант знову відправився на Боспор. Результатом цього стало юридичне оформлення передачі влади Перісадом Мітридату [IOSPE, І², 352, 32—33]. Таким чином царська династія Спартокідів, що правила на Боспорі більше трьохсот років, повністю і назавжди втратила владу.

У той час, коли Діофант займався врегулюванням боспорських справ на користь Мітридата, в Пантикапеї відбувся державний переворот під проводом Савмака [IOSPE, I², 352][683]. Перісада було вбито, а понтійський стратег зумів утекти на кораблі, який прислали за ним херсонесити. Через якийсь час він організував військо, куди ввійшов десант з трьох херсонеських кораблів, і порівняно швидко оволодів опорними пунктами повстанців на Боспорі — Пантикапеєм і Феодосією, придушив повстання, а Савмака відправив в Понт, де його, певно, стратили.

Характер і мета цього повстання, його рушійні сили й особа Савмака не мають однозначного тлумачення[684]. Найпоширенішою є концепція, згідно з якою на Боспорі повстали скіфські раби, оскільки сам організатор походив з рабів. Вважається також, що головною рушійною силою повстання були різноманітні верстви міського й сільського населення всього Східного Криму[685].

Згідно з останньою концепцією, Діофант за короткий час воєнних дій на Боспорі покарав не всіх його учасників), а лише Савмака і близьких до нього людей, які й були тими скіфами, що згуртувалися навколо Савмака і про яких ідеться в декреті [T?N ПЕРІ ?AYMAKOY EKY?AN][686].

Із змісту документа ясно, що в повстанні не брали участі інші скіфи, крім тих, які згуртувалися навколо Савмака; змова, найімовірніше, була влаштована групою скіфів на чолі з Савмаком, щоб виступити проти Діофанта і зробити державний переворот на Боспорі.

Свідчення про справжнє походження Савмака і його права на престол невідомі. Втім ніщо не заважає вбачати у його особі знатного скіфа, який, можливо, був одружений з однією із Перісадових дочок, належав, як і Сенамотіс, до роду Скілура[687].

Саме тому він зміг виступити проти Діофанта, який уособлював найбільшого ворога боспорського трону, бо шляхом дипломатичних хитрощів зумів переконати Перісада без боротьби передати владу понтійському царю.

При цьому зовсім не відомим залишається ставлення до таких вирішальних подій в історії держави громадян боспорських міст, зокрема Пантикапею і Феодосії, які, до речі, найбільше зберігали полісні традиції і для яких зовсім не байдужою була доля вітчизни. Можливо, що херсонесити, щоб не загострювати надалі відносини з боспорськими греками, в Діофантовому декреті, зміст якого, звичайно, ними стверджувався, навмисно не згадали про останніх.

Після придушення Діофантом повстання Боспор встановив свою незалежність. У цьому неабияку роль зіграв Херсонес Таврійський, який не лише звернувся за допомогою до Мітридата, а й всіляко підтримував його полководця — три кораблі з воїнами брали активну участь у боях на боспорській землі. Звичайно, річ була не тільки в тому, щоб завершити підкорення скіфів понтійському царю й повністю позбавити Херсонес від варварської загрози, а в необмеженому прагненні Мітридата створити велику державу. Підкорення Боспору в цих експансивних планах становило одну з найголовніших ланок. Звернувшись за допомогою до честолюбного понтійця в боротьбі проти скіфів і отримавши її, херсонесцям надалі не залишалося нічого іншого, як підтримувати цього стратега, який виконував волю свого царя.

Можливо, на Боспорі, як і в інших античних містах, на той час вже діяли промітридатівські угруповання, і тому він порівняно швидко підкорився Понтійській державі. Подібне угруповання тут могли створити противники Перісада, які в його особі вбачали головного винуватця економічного занепаду й посилення скіфського впливу. Мітридат же славився філеллінською політикою, надавав свободу грецьким полісам, захоплювався їх культурою, знав і виконував грецькі релігійні обряди, особливо шанував Діоніса і Геракла, з якими згодом почав себе уособлювати [App., Mithr., 10, 112; КБН, 31, 979].

Політичний статус Боспорської держави в цілому і окремих її територій після приєднання до володінь Мітридата відомий мало. Значно поліпшується монетне карбування порівняно з монетами останніх Спартокідів[688]. Окрім Пантикапею право карбування отримали Горгіпія і Фанагорія, що вказує на їх формальну самостійність і додержання окремих полісних традицій. У межах хори міст продовжувало розвиватися аграрне господарство, завдяки чому населення забезпечувалося необхідними продуктами. Частина продуктів віддавалася понтійському царю як данина. Але вже перша війна Мітридата з Римом (89—84 рр. до н. е.) показала, яким важким тягарем може стати підпорядкування понтійському царю. Війна порушила давно налагоджені торговельні зв'язки боспорців.

Певно, наприкінці першої війни з римлянами Боспор відокремився від Понтійської держави[689]. Мітридат зумів знову його підкорити лише 80 р., після завершення другої війни з Римом, призначивши для його управління свого сина Махара [App. Mithr., 67]. За його правління боспорські міста втратили право автономного карбування монет, хоч і зберігали ще деякі елементи полісних структур[690].

Під час третьої війни з Римом (74—63 рр. до н. е.) Махар зрадив батька і перейшов на бік римлян [App., Mithr., 78; Plut., Luc., 24]. Він особисто звернувся до полководця Лукулла з проханням визнати його другом і союзником римського народу, пославши йому золотий вінок. Відмовившись від підтримки понтійського царя, який все частіше зазнавав поразок, втрачаючи володіння, і визнавши гегемонію Риму, Махар став одноосібним і майже незалежним правителем Боспору, хоч і не насмілився проголосити себе царем.

Мітридат після втрати малоазійських територій, захоплених римлянами і переслідуваний ними, прибув на східні боспорські землі, де проти нього ніхто не виступив. Навпаки, Махар послав йому назустріч послів з намаганням виправдатись, але, зрозумівши, що прощення не буде, втік на кораблі, можливо, до Херсонеса. Рятуючись від переслідування, він спалив інші судна в гавані [Арр., Mithr., 102]. Невдовзі Махар помер: його було вбито або він закінчив життя самогубством.

Боспорське населення, як і в інших драматичних ситуаціях, залишилося байдужим до цих подій. Певно, воно не було причетним до проримської діяльності Махара[691].

По смерті Махара Мітридат укріпився на Боспорі, узявши собі за мету зібрати нове військо для походу на Рим через Альпи[692]. Помпей, який командував римською армією, намагався його знищити, не згоджувався на мирні переговори. Морська блокада Боспору й параліч морської торгівлі змусили Мітридата інтенсивніше готуватися до війни. Він набирав солдатів з усіх верств населення, здійснював масову заготівлю зброї та провіанту, налагоджував зв'язки з царями варварів. Для покриття надзвичайних витрат було збільшено побори з боспорців, що викликало їх невдоволення.

Зрештою, це невдоволення переросло у відкритий масовий протест проти Мітридата не тільки на Боспорі, айв інших регіонах. Коли він відправив у Фанагорію частину свого війська, щоб закріпити за собою азійську територію Боспору, місто повстало. За Фанагорією піднялись інші боспорські міста. Заворушення почалось і в армії Мітридата. Його син Фарнак, бачачи, що цар не може придушити повстанців, перейшов на бік римлян. Втікаючи від бунтівних солдатів, Мітридат сховався в пантикапейському палаці, де 63 р. до н. е. й закінчив своє життя.

Після цього Понтійська держава перейшла в руки римлян. Фарнаку, який звернувся до Помпея з проханням отримати батькові володіння, було дозволено стати лише правителем Боспору й Херсонесу. Фанагорії було надано автономію за те, що вона перша виступила проти Мітридата. Так завершилася ця остання драматична сторінка в елліністичній історії Боспору.

Мітридату VI Євпатору вдалося створити всепонтійську державу величезних розмірів, на території якої жили не тільки греки, а й різноманітні народи, віддалені один від одного на сотні й тисячі кілометрів. Таке політичне об'єднання було підготовлене всім попереднім розвитком припонтійських областей і базувалося на цілком реальній основі розвинутих внутрішньополітичних зв'язків, які особливо зміцнились в елліністичний час[693]. У короткочасний період існування цієї держави Боспор з його значними економічними ресурсами й можливістю поповнювати військовий контингент становив одну з її важливих складових частин.