Глава 5 Культура, побут і релігія у І—ІІІ ст.

Основні напрями розвитку культури населення у перші сторіччя нової ери зумовлювалися кількома чинниками. В основі культури перших сторіч переважали традиції північнопричорноморських еллінів елліністичної доби, що були грецькими. Але вже у новій ері набувають значного поширення культурні впливи варварського оточення. З приходом у Північне Причорномор'я римлян спостерігається й певна провінційна романізація культури. Тобто, головним чинником в розвитку культури можна вважати її синкретизацію. На тлі значних культурних досягнень — таких, наприклад, як розписи склепів Боспору — у перші сторіччя посилюються процеси деградації.

Усі перелічені особливості культурного розвитку зумовлювалися обставинами життя населення античних держав, основу якого становили північнопричорноморські греки. Водночас у перші сторіччя суттєво зростає кількість вихідців з оточуючих племен в античних містах, у сільських зонах, але вже не тільки Боспору, а й Херсонеса, Ольвії та Тіри. Тут з'являються поселення місцевих племен, зокрема скіфів та черняхівців. З проникненням Риму у Північне Причорномор'я поступово осідають контингенти вихідців з Подунав'я, які складали основу військових підрозділів, що розташовувалися тут. Культурно-економічні зв'язки з Малою Азією призвели до поширення у Північному Причорномор'ї східних культів та мистецьких виробів.

Архітектура

Містобудівна діяльність у перші сторіччя здійснювалася у двох головних напрямах: 1) перебудова та відбудова у старих містах без зміни схем їх загального планування; 2) будівництво на Боспорі нового типу невеликих міст-фортець. Одна з таких фортець — Ілурат — площею близько 2,5 га мала майже прямокутне, хоч і нерегулярне планування. Тут не було культових та суспільних комплексів. Житлові будинки мали розвинуту господарську функцію. Місто оточувалося потужними мурами (товщиною понад 6 м) та прямокутними баштами. У старих містах — Ольвії, Тірі, Херсонесі — будуються потужні укріплені цитаделі. Новим типом споруд стають терми, залишки яких відкрито в Херсонесі, римські фортеці у Хараксі та Пантикапеї.

Велось також будівництво різних споруд громадського та культового призначення, чимала кількість яких згадується у пам'ятках епіграфіки. Проте від цих споруд до нас дійшли головним чином архітектурні деталі. Найцікавіші реконструкції зроблено для храмів, присвячених царю Аспургу у Пантикапеї та Афродіті у Херсонесі. Відомі зображення храмів і на боспорських монетах. Ці споруди були невеликі, здебільшого антового або простильного типу дорійського чи іонійського ордеру. У перші сторіччя на Боспорі, як видно, був поширений п'ятиколонний тип храму.

Житлові будинки в своїй основі наслідували типи, що існували тут у попередні часи. Змінився лише, як можна бачити з фресок будинків Козирського поселення, характер розписів. В їхньому плануванні та якості конструкцій простежується певна деградація, посилюється господарська функція.

Найкраще до наших часів збереглися монументальні поховальні пам'ятки-склепи Зевсового кургану та Єврісівія й Арети в Ольвії, приставні (до оборонних мурів) та вирубані у скелі склепи в Херсонесі і, нарешті, численні розписні склепи Боспору. Курганні насипи обносилися крепидами, ретельно викладеними за орфостатною системою (Ольвія) або просто обкладалися камінням. Поховальні камери перекривалися розпірними, здебільшого циліндричними склепіннями. Найбільший інтерес у цих спорудах викликають декоративні розписи склепів Боспору, вирішені у так званому квітковому або інкрустаційному стилях. Це, зокрема, склепи Деметри, Сорака, склеп, відкритий 1900 р. у Керчі, та ін. Серед боспорських склепів, вирубаних у скелі, відзначимо склеп у Німфеї, де у стінах висічені зображення Афіни, Пана та Сілена. Як розписи, так і скульптура боспорських склепів являють собою зразки місцевої школи.

Загалом слід відзначити, що північнопричорноморські міста у перші сторіччя нової ери мали провінційний вигляд. Зокрема, в нас немає відомостей про існування тут помпезних форумів або терм, подібних термам Адріана або Каракалли. Немає також багатоповерхових житлових споруд або міських вілл. Не мав значного поширення і корінфський ордер. Значно знизилися якість будівельних конструкцій та способів будівельної техніки, рівень благоустрою. З будівельної практики зникли, зокрема, складні системи мурів із щільним притесуванням каміння, припинилося застосовування шарових підвалин тощо. За своїм загальним виглядом північнопричорноморські міста були значно ближчі до елліністичних традицій раніших часів.

У зв'язку з цим виникає питання про ступінь вияву провінційно-римських або варварських традицій в архітектурі. В галузі містобудівництва римські традиції відбилися головним чином на зміні структури міст — з'явилися цитаделі (Тіра, Ольвія, Херсонес). Максимально вони виявилися у новому типі споруд — термах, у фортифікації, будівельних конструкціях та декорі. У зв'язку з цим відзначимо появу на городищах сільської округи Ольвії дерев'яно-земляних укріплень — ровів та валів з палісадами, нового типу фортечних мурів із землею, утрамбованою поміж зовнішніми кам'яними панцирами, системи ровів та кам'яних стін, подвійних воріт з коридором тощо. Як видно, прояв римських провінційних традицій можна вбачати й у поширенні в районі Ольвії курганів з монументальними крепидами та склепами з циліндричним склепінням. Підкреслимо, що подібні за конструкцією склепи Боспору продовжували, навпаки, власну місцеву боспорську традицію елліністичного часу. Є також підстави вважати, що принаймні у Тірі та Херсонесі поширився, хоч і не значно, ордер, близький за своїми формами тосканському. З римською традицією слід пов'язувати появу у Північному Причорномор’ї віконного скла, випаленої цегли, застосування іноді у муруванні стін вапняних та цем'янкових розчинів, будівництво гіпокаустів. В декорі це стильові особливості фрескових розписів, типових для Паннонії, застосування мармурових облицювальних плиток, ордерного декору малих форм у інтер'єрах приміщень, зокрема різнофасадних капітелей.

Отже, на сучасному рівні наших знань можна констатувати, що провінційно-римські традиції знайшли максимальне відображення лише у фортифікації та появі терм. У всьому іншому ці впливи практично майже не торкнулися суті тих чи тих основ архітектурно-будівельної діяльності. Суто римська традиція у повному обсязі не простежується в жодному з північнопричорноморських міст. Можна говорити лише про окремі елементи, які наклалися на досить сильну місцеву основу попередніх часів.

Слід відзначити, що ці місцеві в своїй основі еллінські архітектурно-будівельні традиції північнопричорноморських греків відіграли значну роль у розвитку будівництва оточуючих племен — зокрема скіфів, сарматів та черняхівців. Внаслідок взаємодії двох світів виробився досить оригінальний греко-варварський стиль, початок якого сягає кінця IV ст. до н. е., коли з'явився Неаполь Скіфський, і пізніше — Чайкинське поселення, максимальний вияв якого припадає на перші сторіччя нової ери. Античний вплив у цьому стильовому напрямі виявився у впровадженні елементів містобудівної прямокутної системи планування з виділенням кварталів (сарматське Золотобалківське поселення або черняхівські поселення в районі Ольвії), запозиченні принципів планування житла, іноді регулярних систем мурування, застосуванні черепиці. Античні впливи мали відбитися, безумовно, й у декорі — залишки розписного тинку іноді знаходять при розкопках. Проте відомостей, що були б достатні для конкретних висновків, поки ще замало. Загалом в архітектурі античних міст досить виразних рис варваризації не простежується і в перші сторіччя нової ери.

Побут

Побут мешканців античних держав Північного Причорномор'я в перші століття нової ери в цілому залишається грецьким. При цьому слід відзначити посилення впливу культури Римської імперії, який здійснювався як через східні, так і через західні провінції. Посилюється також вплив варварського оточення, яке стає активнішим, зростає число негрецького елементу серед населення античних міст, а ще більше — поселень периферії.

Все це сприяло створенню в перші століття нової ери своєрідного варіанту античної культури Північного Причорномор'я, який ніде не має абсолютних аналогів. При цьому кожне з чотирьох античних міст-держав: Боспор, Херсонес, Ольвія та Тіра, мало свої характерні ознаки. Боспор лишався найскладнішою та найбільш варваризованою структурою. Херсонес майже не мав варварського впливу, однак, став опорним пунктом римлян у Північному Причорномор'ї і був певною мірою романізований. Значного впливу західних провінцій Римської імперії зазнала Тіра. Ольвія майже не була романізована, незначним тут був і варварський вплив, хоча до складу громади ввійшла певна частина негрецького за походженням, але повністю еллінізованого населення.

Саме на останньому етапі існування античної цивілізації в Північному Причорномор'ї найяскравіше виявилися наслідки багатовікового впливу вищої за рівнем розвитку еллінської культури на місцеві племена. Частина з них була еллінізована практично повністю, частина — певною мірою, що відбилося на їх подальшому розвитку.

Житла в основному являли собою безордерні, рідше — ордерні будинки, типові для Північного Причорномор'я ще з елліністичного часу. Як і раніше, домінуючим у плануванні залишався рівнозначно-паралельний принцип. В безордерних будинках в основному типової та нетипової античної схеми криті приміщення розташовувалися Г- та П-подібно відносно двору або по його периметру. Окремі будинки — перистильного або пастадного типів. Площа будинків становила від 80 м² до 600 м². Поширюються господарсько-житлові будинки та однокамерні житла без внутрішнього двору. Внаслідок високої щільності забудови кількість двоповерхових будинків зростає, житлових та господарчих підвалів зменшується. Подальшого розвитку набувають греко-варварські традиції в домобудівництві, що виявилося у ширшому використанні послідовно-ієрархічного принципу планування та в спорудженні будинків типу мегаронів, деякому огрубінню прийомів будівельної техніки, спрощенні конструкцій. Типові для римської будівельної школи атріумні або атріумно-перистильні будинки не мали поширення в Північному Причорномор'ї. Вплив римської будівельної традиції яскравіше простежується при спорудженні оборонних мурів, терм та у використанні окремих елементів будівельної техніки та декору[1109], а саме: частковому використанні цегли у кладках, облицювальних мармурових плиток та невеликих колонок, а також розписної штукатурки в інтер'єрі.

Стіни будинків найчастіше складені з погано обробленого чи просто бутового каменю на глині, а також обмазані зсередини та ззовні глиною або глиною, змішаною із соломою. Потім вони могли білитися чи штукатуритися. Все рідше використовується добре оброблений камінь, в основному для оформлення дверних прорізів, порогів, зовнішніх кутів будинку. Це явище звичайно пов'язують з деградацією будівельної техніки. Але не виключено, що ми маємо справу з певним етапом її розвитку, коли стає нераціональним ретельно обробляти каміння, яке все одно буде зверху покрите глиною. Іноді у кладці використовувалися сирці або цегла. Колір штукатурки був однотонним (рожевим, червоним, білим, синім, жовтим) або поліхромним. Іноді стіни облицьовували прямокутними мармуровими плитками, в інтер'єрі використовували привізні невеличкі колонки з кольорового мармуру. Дахи звичайно вкривали черепицею, типи якої значно спрощуються в перші століття н. е. Двері, віконні рами та віконниці, внутрішні перекриття робилися з місцевих порід дерева, частіше сосни. При цьому широко використовувалися залізні цвяхи та дужки, значну кількість яких знаходять при розкопках шарів перших століть н. е. В цей час поширюється використання віконного скла. Його могли частково привозити з римських провінцій, частково виробляти на місці. Зсередини двері могли замикатися на гачки та засуви, ззовні — на навісні залізні або бронзові замки. В перші століття н. е. поширюється звичай опечатувати двері за допомогою перстнів-печаток. Залишки металевих деталей щитових дверей римського часу відомі на городищі Батарейка-ІІ та на поселенні поблизу с. Семенівка. В елліністичний та римський час з’являються двері філенчатої конструкції. Найкращою сировиною для виготовлення дверей був в'яз[1110].

Підлога перших поверхів та підвалів частіше була глинобитною, вкрита обмазкою з вапна, циновкою з комишу або камкою. В господарських приміщеннях трапляються кам'яні вимостки. Глинобитна підлога інколи вкрита шаром попелу, можливо, для санітарії. Підлога верхніх поверхів, мабуть, була дерев'яною. Вона могла також бути глинобитною, зробленою з очерету, розкладеного по перекриттях, як це зафіксовано для Середземномор'я[1111].

Освітлення приміщень удень здійснювалося через двері та вікна, ввечері — за допомогою світильників. Їх ставили на плоску поверхню — на виступ стіни або у спеціальну нішу в ній. Трапляються канделябри, підвісні світильники. В перші століття н. е. основним типом є світильник, виготовлений у формі із закритим щитком. Формується специфічний, так званий північнопричорноморський, тип світильника. З'являються фігурні закриті світильники, наприклад, у вигляді ноги, взутої в сандалію. Ліпні закриті світильники трапляються рідко, відкриті — значно частіше, в основному вони мають човноподібну форму. Із західних провінцій Римської імперії надходили у невеликій кількості бронзові світильники та канделябри з елементами бронзової скульптури. Гасом служила оливкова олія, рідше — сало[1112].

Для опалювання приміщень в холодний час використовувалися одно- або двокамерні печі, вогнища, переносні відкриті або закриті жарівні. Печі та вогнища також служили для приготування їжі, випічки хліба, підігрівання води. Паливом були дрова, деревне вугілля, кізяк. Дим виходив через вікна, двері або спеціальні отвори у покрівлі[1113].

Меблі в перші століття н. е. в цілому залишалися ті ж самі, що й раніше. Вони виготовлялися в основному з дерева, рідше використовувався метал або камінь. Більша частина меблів виготовлялася на місці, а деяка частина привозилася з країн Середземномор'я та західних провінцій Римської імперії.

Крім звичайних прямокутних лож з металевою або дерев'яною рамою на чотирьох ніжках використовують ложа з одним вигнутим узголів'ям або з двома високими боковинами та спинкою. Вони прикрашалися накладними бронзовими пластинами, рідше кісткою. В Ольвії та Херсонесі такі ложа з'являються раніше, ніж на Боспорі. Їх зображення є на світильниках, надгробках, склепах, у теракоті[1114].

Табурети — найдавніший та найпоширеніший вид меблів. У цілому зберігають ту ж форму, що й раніше. Крісла та стільці в перші століття н. е. в основному прямокутної форми, з прямими спинками та ніжками. Широко використовуються точені деталі. Підлокітники крісел робилися як прямими, так і точеними, у вигляді аркади, іноді прикрашалися на кінцях виточеними з дерева голівками тварин або фігурками сфінксів. Відомі також крісла з напівокруглою спинкою[1115]. На сидіння крісел та стільців клали подушки, для зручності сидіння на них використовувалися невеличкі під ножні лавочки.

Обідні столи були низенькі, для іншої мети — вищі. Столи мали чотирикутну або рідше круглу основу, три, чотири або дві суцільні ніжки. Іноді використовувалися столи з однією ніжкою. Виготовлялися вони частіше з дерева, рідше з бронзи або мармуру. Бронзові та мармурові столики мали парадний вигляд, могли прикрашатися оздобленням. З некрополю Ольвії походить значна частина столиків з вапняку[1116].

Як і раніше, широко використовуються дерев'яні рундуки та скрині для зберігання одягу, цінностей та різних побутових предметів. Крім того, їх використовували для сидіння. Для рундуків І—IV ст. н. е. характерна прямокутна форма та плеската кришка на шарнірах. Рундуки часто мали бронзове оздоблення та бронзові замки[1117]. Невеличкі скриньки, також оздоблені бронзовими прикрасами та замками, служили для зберігання дрібних предметів та прикрас. Були також вішалки для одягу, шафи або полиці для зберігання посуду, різноманітні підставки, тумбочки[1118].

Слід також відзначити, що в перші століття н. е. в античних містах, а ще більше — в поселеннях використовуються столики (частіше кутові), ліжка, скрині та загородки, складені з бутового або погано обробленого каменю. Вони характерні насамперед для приміщень господарського призначення.

В оздобленні жител значну роль відігравали килими, завіси, ковдри, подушки. На стінах розвішували картини і портрети у дерев'яних рамах, як це зображено на стінці саркофага з Керчі, а також, можливо, шкури тварин, зброю, кераміку[1119]. В інтер'єрі використовували мармурову, теракотову та бронзову дрібну скульптуру» фігурні глиняні посудини, глиняний, бронзовий, скляний парадний посуд.

Побутове начиння складалося з різних предметів, виготовлених з глини, заліза, бронзи, каменю, кістки чи скла.

Для зберігання припасів використовувалися глиняні піфоси, корчаги (кружальні й ліпні) та великі амфори, які вкопували в землю. Зверху вони накривалися глиняними або кам'яними покришками і були недоступні для гризунів. Зерно зберігали також у спеціальних ямах грушоподібної, рідше — конусоподібної або циліндричної форми. Були ями-льохи, в яких припаси зберігали в посудинах.

їжу готували в каструлях, горщиках, сковородах. Горщики та миски були як кружальні, так і ліпні. Воду в перші століття н. е. гріли у великих глеках або невеличких, так званих кухонних, ойнохойях. Рідше для цього вживали циліндричні бронзові баки з підігрівом, прикрашені бронзовою скульптурою. Вони мали спеціальний краник. Для виготовлення сиру використовувалися посудини з отворами, іноді на трьох ніжках[1120]. У перші століття нової ери в Херсонесі, Ольвії, Тірі у невеликій кількості з'являються мортарії, які використовували для виготовлення тіста, сиру, розтирання овочів. Вони звичайно використовувалися в побуті римських легіонерів.

Воду носили в керамічних або бронзових гідріях, ситулах, глеках. Для переливання рідини використовували лійки. На кухні користувалися також великими металевими виделками, рожнами, а також залізними ножами з дерев'яними або кістяними ручками. Для розтирання зерна для каш або на борошно використовували кам'яні жорна та розтиральники, ступи. З каменю виготовляли також невеликі ночви. Існували спеціальні кам'яні бруски-точила.

Столовий посуд у перші століття н. е. кардинально відрізняється від посуду попереднього періоду. Чорнолакова кераміка повністю змінюється червоно лаковою, для якої характерні дещо інші форми та види посудин. З'являються нові риси в сіроглиняній, червоно-глиняній та світлоглйняній кераміці. Вперше лощений орнамент з'являється на сіроглиняних посудинах. Червоно лакова кераміка представлена передусім різноманітними тарілками, чашками, тарелями, рідше — глечиками, вазами. Це частково були місцеві вироби, але більша частина з них надходила з Малої Азії (Пергам, Самос) та західних провінцій Римської імперії. Набувають поширення в І—II ст. н. е. фігурні посудини малоазійського виробництва.

У перші століття н. е. поширення набуває посуд з кольорового, перистого та розмальованого скла, який дуже прикрашав не тільки інтер'єр приміщення, а й парадний стіл. Цей посуд також частково виготовлявся на місці, частково привозився із східних та західних провінцій Римської імперії. Основними типами посудин були різноманітні чаші, кубки, канфари, склянки та кухлі; відомі тарелі, миски, глечики, бутелі, вази, ритони. Широко використовувалися скляні посудини в медицині: в будинках мешканців античних міст та поселень знаходять спеціальні бутелі, глечики, банки, капельники. В І—IV ст. н. е. превалювали вироби східносередземноморських майстерень, особливо сирійських. Скло привозили з Олександрії та Єгипту, Пергаму, о. Кіпр та інших місць. Посуд надходив також з італійських, галльських, рейнських та інших центрів. Існувало місцеве склоробство[1121].

У невеликій кількості відомі бронзові посудини, які також дуже прикрашали стіл та інтер'єр помешкання. Це в основному глечики, ойнохойї, часто прикрашені бронзовою скульптурою, іноді миски або тарелі.

Значну роль в житті античного населення Пінічного Причорномор'я відігравали різноманітні предмети туалету. Для вмивання використовували великі керамічні, іноді бронзові або мармурові миски — лутерії. Їх для зручності ставили на спеціальні невисокі підставки, які іноді робили з мармуру у вигляді колони.

Волосся зачісували одно- або частіше двосторонніми гребінцями з кістки, дерева, рідше — металу. До І—II ст. н. е. належить низка дерев'яних гребінців з написами: «Дар сестрі», «Дар хазяйці». Кістяний гребінець із Ольвії був гравірований погрудним зображенням хлопчика з пальцем, піднесеним до рота[1122]. Для гребінців III— IV ст. н. е. характерна орнаментація концентричними колами, іноді — бронзовими заклепками. Зберігали гребінці в футлярах з висувними кришками[1123].

Для підстригання волосся використовували ножиці.

Жінки прикрашали волосся кістяними, дерев'яними та бронзовими шпильками, іноді з фігурними або вкритими золотом голівками. Використовувалися також сітки, різноманітні стленгіди та діадеми[1124].

Дзеркала були бронзовими, як правило, круглими, в перші століття н. е. без ручок, зберігалися у спеціальних дерев'яних або бронзових футлярах.

Для побуту жінок характерне використання туалетних скляних паличок, а також значної кількості спеціальних туалетних посудин для зберігання білил, рум'ян, притирань, ароматичних масел, фарб для вій і брів. Ці посудини були керамічними, скляними, кістяними, дерев'яними, іноді — золотими або срібними.

Чоловіки, які займалися спортом, користувалися кістяними, бронзовими, рідше скляними стригілями та ароматичними маслами, які зберігали у спеціальних керамічних або скляних посудинах.

У вільний час мешканці античних міст та поселень Північного Причорномор'я розважалися грою в кості, шашки. При розкопках найчастіше знаходять бабки — астрагали.

Для дітей робили іграшки з глини, дерева та кістки. Це теракотові мініатюрні посудинки, ляльки, в перші століття н. е. часто з підвісними руками та ногами, фігурки тварин з глини, дерева або кістки. У Ольвії знайдено іграшковий глиняний столик, в Херсонесі — теракотовий коник на коліщатах, на Боспорі — теракотовий возик, запряжений биками. В І—II ст. н. е. робили брязкальця у вигляді двостворчастої мушлі, колиски з лежачою дитиною[1125].

У перші століття н. е. їжа в цілому залишалася такою ж самою, як і в попередній період. Можливо, трохи більше стали вживати різноманітні рибні соуси та м’ясо диких тварин.

Одяг чоловіків, крім традиційної одежі — хітона та гіматія — включав ще штани та чорні плащі, про що писав у І ст. н. е. Діон Хризостом [Or., XXXVI]. Воїни одягалися в короткі хітон і плащ та облягаючі штани. Мешканці античних міст та поселень Північного Причорномор'я запозичили таку одежу як штани і каптан у оточуючих варварів, тому що вона більше відповідала клімату Північного Причорномор'я. Однак вони зробили їх більш вузькими. Однак, як би не зображували вони себе у походах, при зображенні сцени загробного бенкету померлий завжди одягнений у типову грецьку одежу[1126].

Глиняний штамп із зображенням богині Афіни. Тіра. Перші століття н. е.

Загальний вигляд розкопок на акрополі Пантикапею.

Найпоширеніша жіноча одежа — грецька. Це хітони з рукавами і без, гіматії, пеплоси. Одяг дітей, мабуть, мало відрізнявся від одягу дорослих. Для одягу використовували як імпортні, так і виготовлені на місці різноманітні, дуже розмаїті тканини. Страбон писав про ввіз до Танаїсу килимів та інших текстильних виробів [Strabo., XI, 2, 3]. Про ввіз тканин до Ольвії повідомляв Діон Хризостом [Or., XXXVI]. Знахідки залишків місцевого виробництва тканин відомі в усіх античних містах і поселеннях Північного Причорномор'я. В одязі використовувалися хутра.

Взуття, як і раніше, складали сандалії, черевики, чоботи. Чоловіки носили капелюхи, зроблені найчастіше з повсті: круглі плоскі з ремінцем або конусовидні, з відгином чи без нього. В перші століття стають поширенішими головні убори типу башликів. Можливо, взимку носили хутряні шапки. Жінки частіше вкривали голови гіматієм, іноді носили калафи, капелюшки з полями та конусовидним верхом, головні убори типу башликів[1127].

Рис. 88. Теракота із зображенням римського воїна з Ольвії. II—III ст.

Дуже поширені були різноманітні прикраси. Чоловіки носили персні, шийні гривни, користувалися фібулами, які у перші століття н. е. набувають особливого поширення. Жінки широко користувалися намистами із різнокольорової скляної пасти, скла, кістки, дорогоцінного каміння (яшми, сердоліку, гагату, гірського кришталю та ін.). Вони також носили персні, браслети, сережки, різноманітні підвіски. В перші століття н. е. стають модними золоті прикраси, виготовлені з використанням різнокольорового каміння. Смаки античних мешканців Північного Причорномор'я в цей час дещо «варваризуються».

Мова, освіта, наукові знання

У кожній з античних держав відбувався подальший розвиток культури, зокрема мови, освіти, наукових знань, художньої творчості. Навіть у зруйнованій гетами і відродженій після цього Ольвії на початку нової ери не простежується ніяких значних змін порівняно з елліністичним часом. Однак сильні впливи панівної на території Європи римської культури тією чи іншою мірою накладали свій відбиток на всі сфери життя і в цих віддалених від центрів регіонах. У деяких випадках створювався своєрідний синтез периферійно-грецької і провінційно-римської культур. Залежно від політичних і економічних взаємовідносин греків і римлян, рівня розвитку власне північнопонтійської культури і стійкості її традицій відбувалося проникнення і сприймання нових поглядів. Духовна культура населення міст і в останні століття їх існування перебувала в постійному зв'язку з культурою всього античного світу.

Численні лапідарні написи вказують, що еллінська мова залишалась офіційною, незважаючи ні на римські гарнізони у деяких містах, ні на входження окремих з них до складу Римської імперії. Написи латиною у Херсонесі, Ольвії та Тірі належали не корінним жителям, а римським легіонерам [IOSPE, І², 234—238][1128]. В офіційних документах з північнопонтійських міст не спостерігається і будь-яких яскраво виявлених ознак варварського впливу [КБН, 797][1129]. Проте в багатьох містах на Боспорі, в Ольвії і Тірі з'явилося чимало вихідців з варварського середовища, які мали іранські та інші негрецькі імена. Вони нерідко передавалися з покоління у покоління і надто відрізнялися від власне еллінських імен: Зотум, Саргон, Забарг, Ардарак, Авлізелм, Фарнакіон (Боспор), Аргуанаг, Дандаксарт, Дзуродзіс, Уардзабал (Ольвія), Підан, Абринія, Мадагава (Тіра). Отже, на побутовому рівні тут звучала і мова варварів, латинська чи змішана латино-грецька й латино-греко-фракійська мова римських солдатів. У перші століття нової ери мова збагатилася. З поширенням нових типів споруд, будівельних матеріалів, різноманітних печей, які мали свої латинські назви, з'явилися й нові терміни. Особливу специфіку в антропонімію еллінів внесли римські імена людей і божеств. Однак всі ці зміни хоч і надавали еллінській мові своєрідних рис, які раніше тут не простежувались, але так і не змінили її суті, бо переважної більшості населення не торкнулися нові віяння. Навпаки, відомі випадки, коли громадянський колектив засуджував тих, хто дотримувався римських звичаїв [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI; IOSPE, I², 39].

Рис. 89. Надгробок Філократа, сина Фарнакіона. Херсонес, І ст.

Греки традиційно надавали великого значення освіті. Майже в кожному місті існували не лише школи, а й гімнасії, в яких виховувались юнаки з сімейств вільних громадян. Керівництво гімнасіями здійснювали гімнасіархи. Вони слідкували за інтелектуальною і фізичною підготовкою юнаків, а також займались організаційними справами. Херсонеський гімнасіарх Демотел, син Теофіла (II ст. н. е.), за свій рахунок замовив стелу з гімном на честь покровителя Гермеса з нагоди перемоги у спортивних змаганнях його вихованців [IOSPE, І², 436]. Феокл, син Сатира, на власні кошти збудував гімнасій в Ольвії, де на щиті встановили його погрудне зображення [IOSPE, І², 40]. Велика кількість написів на кам'яних плитах, діпінті та графіті на кераміці вказують на грамотність й рядових жителів.

Про фізичну культуру в містах Північного Причорномор'я свідчать написи, спортивні споруди, знахідки стригілів. Влаштовувалися спортивні змагання. Серед популярних видів спорту були пентатлон (біг на коротку дистанцію, стрибки в довжину, кидання диска, списа й боротьба), стрільба з лука, біг на довгі дистанції, кулачні бої та інше. В панеллінських змаганнях на честь Ахілла на Понті брали участь і ольвійські магістрати, які любили відзначати свої перемоги в вотивних написах: Пуртей — в киданні диска і списа, Євресібій — в бігу й стрибках, Адой — в боротьбі й стрибках, Леонід — в метанні списа і т. ін. [IOSPE, І², 130, 155—158]. Крім атлетичних змагань, які в старі часи, проводилися змагання поетів і музикантів, глашатаїв, трубачів і риторів.

На відміну від минулих століть імена вчених з Північного Причорномор'я не згадуються античними авторами. Однак є деякі свідчення, що у відродженій після гетської навали Ольвії багато громадян цікавилися філософією, вивчали її, дискутували про вчення Платона [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI][1130]. Виступ Гієросонта перед відомим філософом Діоном Хризостомом відтворює знання основ софістики та риторики ольвійським громадянином. Окрім нього послухати заїжджого на береги Гіпанісу ритора зібралося чимало чоловіків. Це був не просто натовп, а освічені і раціонально мислячі громадяни, які розуміли суть його промови і розбирались в тонкощах наукового вчення Платона.

Рис. 90. Гемма із зображенням Серапіса з Ольвії, II—III ст.

У декреті на честь ольвійського державного діяча й евергета Каллісфена, сина Каллісфена (друга половина II ст.), відзначалося, що він самостійно опанував філософське вчення [IOSPE, І², 42]. Надгробна епітафія Стратоніка, сина Зенона, кінця І — першої половини II ст. з Пантикапею вказує на те, що він писав філософські твори і ще за життя був зарахований до кола видатних людей [КБН, 145].

Окремі елементи вчення гностиків, як свідчать численні персні-печатки II—III ст. із зображенням Зевса-Серапіса, солярних і астральних символів, написів АБРАСАКС — імені гностичного бога, що уособлював узагальнено синкретичне поняття про універсального єдиного Бога як всесвітню Душу, що безпосередньо творить світ [Plot., 4, 6—11], поширювалися й у далеких провінційних містах[1131]. Разом з тим відроджувалися й окремі орфіко-піфагорейські вчення про життя і смерть.

Північнопонтійські греки, як і греко-римляни, великого значення надавали вивченню риторики. Особливо велика увага приділялася риторичному мистецтву в державах з демократичною системою правління. За свідченням писемних джерел, в Ольвії багато державних діячів (Гієросонт, Феокл, син Сатира, Карзоас, син Аттала, Каллісфен, син Дада, Каллісфен, син Каллісфена) знали основи риторики і могли виступати на народних зборах з обґрунтованими промовами [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI; IOSPE, I², 39, 40—43, 51]. Це стосується і херсонесита Демократа, сина Аристогена [IOSPE, І², 425].

Літературна і музично-театральна творчість

Вивчення поетичних творів сприяло розвитку самостійної літературної творчості. Значних успіхів було досягнуто у створенні віршованих епітафій. За кількістю та різноманітністю всіх у Північному Причорномор'ї перевершили босфорські поети, які добре володіли технікою складання коротких елегічних дистихів і ямбічних триметрів, знали епічні твори, особливо Гомера, з яких запозичували окремі вислови і методику словотворення.

Найкращим прикладом подібного вірша може бути епітафія І ст. з Пантикапею: «Теофіла, дочка Гекатея, прощавай. До мене, Теофіли, дочки Гекатея, недовговічної діви, сватались юнаки. Але їх випередив, викравши мене, Аїд, побачивши в мені Персефону — прекраснішу за Персефону. І оплакує висічений на могильному камені напис дівчину Теофілу, синонеянку, весільні факели якої батько її Гекатей приготував не для шлюбу, а для Аїда. Не шлюбні узи володіють тобою, діво Теофіло, а те місце, звідкіля не буває повернення: ти вже не наречена Менофіла, а спільниця Кори по ложу. А в твого батька Гекатея залишилось одне лиш ім'я загиблої, образ твій він бачить в камені, нездійсненні ж його надії поховала нечестива Мойра. Тебе, Теофілу, на долю якої випала завидна серед людей краса, тебе, десяту музу, Хариту, яка дозріла для шлюбу, зразок соромливості, не руками темними обняв Аїд, а Плутон лампадою своєю запалив для тебе шлюбні світочі, прийнявши тебе в свій шлюбний чертог коханою дружиною. Припиніть, батьки, плач, зупиніть свої стогони: Теофілі випало на долю ложе безсмертного» [КБН, 130]. Мова епітафії відрізняється чистотою, правильністю віршованих розмірів, вмілим їх чергуванням. Вона дає надзвичайно цікаві дані про уявлення потойбічного світу, де дівчину чекає приваблива доля стати дружиною всемогутнього Плутона. Автор змалював конкретний образ померлої, горе її батьків.

Інші віршовані епітафії, звернені до прохожих, стисло інформують про історичні, географічні та автобіографічні реалії. Вони небагатослівні, але емоційно насичені. Цікаво, що боспорські поети не боялися наділяти богів смерті злими епітетами («ненависний, тужний Аїд», «заздрісний Аїд», «важкий Аїд», «смертоносна Мойра», «нечестива Мойра») [КБН, 126—141].

Емоційно-чудові, хоч і дещо пишномовні, епітафії писали й херсонеські віршувальники. Вони теж володіли творчою манерою їх складання, вміло використовували епітети та міфологічні образи [IOSPE, І², 482, 519]. Молодого поета Ксанфа, «мудрого в музах», «зірку краси», «розумного у ставленні до батька», «бездоганного для всіх співгромадян», якого «вбив заздрісний Арей в бою за вітчизну», оспівував його друг в короткій епітафії І ст. [IOSPE, I², 482][1132].

Рис. 91. Надгробок Марка Мецилія Херсонеса. Кінець II—III ст.

В Ольвії та Тірі у римський час віршовані епітафії не користувались такою популярністю, як на Боспорі. Не називаючи імен поетів, Діон Хризостом свідчить, що ольвійські поети дуже любили Гомера, постійно згадували його в своїх віршах, які декламували перед боями з ворогами [Orat., XXXVI]. У Ольвії, можливо, завдяки проведенню музичних змагань на святах Ахілла більша увага приділялась створенню хвалебних гімнів і вотивних епіграм. У найкращому з гімнів, недавно знайденому на Березані, оспівується герой і острів, що став його святинею[1133]. Його автор, хоч і запозичив експресивно-емоційний лексичний стиль у інших поетів, зумів надати своєму віршу образотворчого реалізму в описанні острова й міфологічних персонажів, поєднати своє творче «я» з олюднено-живим Ахіллом.

В ольвійській епіграфіці збереглося кілька цікавих пам'яток документальної (ділової) прози [IOSPE, І², 39—42; НО, 42], серед яких почесні декрети вирізняються своїм літературним оформленням як від більш ранніх, так і від звичайних постанов. Для них характерна пишномовність, використання численних різноманітних епітетів, метафоричних зворотів, порівнянь і т. ін. Так, Феокл, син Сатира, прославився як «завзятий в мужності, неповільний в добродійності, рятівник співгромадян і гуманний до іноземців» [IOSPE, І², 40]; його сучасник Карзоаз, син Аттала, «наслідуючи життю кращих державних діячів, був прикладом юнацтву...», «на посадах служив вірно і працьовито, швидко виконуючи доручення в посольствах до сусідніх царів...» [IOSPE, І², 39]; Каллісфен, син Каллісфена, «вихований божественним провидінням», набув «саморідну незрівняну мудрість...», «досточтимо і справедливо чотири рази виконував посаду першого архонта-епоніма, за гарні поради і корисну діяльність отримав звання батька міста...» [IOSPE, І², 42].

Із змінами в духовно-релігійному світосприйманні, певно, дещо змінилося ставлення греків до театру й музичної культури. Порівняно з попереднім періодом зовсім не лишилося згадок про театри в античних містах, хоча навряд чи населення міст обходилося без якихось вистав хоча б під час релігійних свят. Тим паче, що маємо знахідки, хоч і нечисленні, теракотових трагічних і комедійних масок.

Можна також вважати, що музична культура перебувала на досить високому рівні, про що свідчать матеріали, знайдені у Пантикапеї. Саме тут найпопулярнішими залишалися ліри з бронзи і панцира черепахи, кіфари з прямокутним резонатором з дерев'яних, металевих та кістяних дощечок, трикутної форми-арфи (тригони)[1134]. Інструменти звучали з допомогою ударів паличкою. Унікальний розпис на саркофазі II ст. н. е. з Пантикапею розкриває сцену з зображенням оркестру: з боків двоє юнаків грають на довгих подвійних флейтах, посередині між ними юнак перебирає руками на інструменті, який за формою нагадує невеликий орган. Крім флейти серед духових інструментів були відомі пастуша сопілка і металева, розширена на кінці труба.

Фрагмент каталогу музичних змагань з Херсонесу свідчить, що тут продовжувалась традиція влаштовувати під час календарних свят, певно, парфеній, змагання з гри на різних інструментах[1135]. Музика, звичайно, і в перші століття нової ери залишалася невід'ємною частиною всього культурного життя греків, супроводжувала релігійні, похоронні і шлюбні ритуали, рецитації віршів і т. д. Можливо, що на створення інструментальних оркестрів на Боспорі впливав Рим, який віддавав перевагу саме такій музиці на відміну від грецьких вокальних жанрів і форм, де найчастіше гра лише супроводжувала людський голос.

Мистецтво

Найважливішим джерелом для розуміння культурних цінностей в античних містах Північного Причорномор'я є пам'ятки образотворчого й прикладного мистецтва. Мистецтво цього регіону було своєрідним і оригінальним, бо в ньому синкретизувалися різноманітні елементи традиційно-еллінської, провінційно-римської і варварської культур. Це унікальне поєднання знайшло особливо чітке відображення на Боспорі. Нарівні з живописом у цей час значно зросла роль місцевих майстерень скульпторів у Пантикапеї, меншою мірою — в Херсонесі та Ольвії, які займались нерідко серійним виготовленням надгробної та вотивної пластики[1136].

Традиційний невисокий рельєф при властивій для нього консервативності набуває ряду змін: ознаки римського портрета в неповторній своєрідності зливаються з еллінськими елементами образотворчого мистецтва. Зростає роль реалістичного відтворення образів і етнічних типів. Але нарівні з цим серійне виготовлення не могло забезпечити високий художній рівень більшості пам'яток. Серед численних рельєфів, скопійованих з античних малоазійських чи нижньодунайських зразків, рідко трапляються екземпляри, виконані справжніми митцями. Серед них вирізняються стели Калісфенії, дружини Баста, кораблебудівника Сіси, Діонісія і його сина Аристіда, Кратіппа, сина Аполлонія, з яскравою і живою характеристикою образів. Для більшості ж скульптур властиві риси примітивного схематизму, умовності, статичності і навіть абстрактності. Особливістю німфейського некрополя було розміщення рельєфних зображень божеств всередині кам'яних склепів.

Рис. 92. Фрагмент стінки мармурового саркофагу із зображенням подвигів Геракла. Херсонес, III ст.

У створенні надгробних і вотивних рельєфів з Херсонеса та Ольвії діяли як нові, співзвучні з римським реалізмом, спрямування, так і консервативні тенденції ідеалізації і типізації образів людей і міфологічних персонажів[1137]. Вони зберігали основні риси композиційного рішення грецької скульптури, набуваючи при цьому нових ознак. Хоч для більшості пам'ятників характерна сухість і недбалість в проробці деталей одягу і рис обличчя, серед них трапляються рельєфні композиції, які привертають увагу своєю художньою цільністю і сюжетним реалізмом (стели Феагена і Макарії, Аврелія Віктора з Херсонеса, жінки в покривалі з Ольвії). Художню цінність являють собою рельєфи на мармурових херсонеських стелах. Серед них особливо цікава плита з зображенням трьох подвигів Геракла. Взагалі образ цього героя, які в елліністичний час, залишається улюбленим для митців Херсонеса.

Римський скульптурний портрет поширюється майже в усіх містах. Боспорські царі і знать замовляли свої портрети і статуї у відомих на той час провінційних римських скульпторів (бронзовий бюст цариці Динамії, мармуровий портрет, можливо, Савромата І, мармурові монументальні статуї невідомих царів і представників аристократичних кіл Боспору), які наділяли їх образи властивими для них рисами, не забуваючи, проте, про традиційну ідеалізацію[1138]. В Ольвії та Тірі стояли монументальні статуї римських імператорів [IOSPE, I², 199][1139]. Як і в усьому греко-римському світі, великого значення надавалося прикрашенню площ, доріг, входів декоративною скульптурою, монументальними зображеннями різних тварин.

Пам'ятки портретної, культово-надгробної і декоративної пластики в основному привозилися з малоазійських і західнопонтійських міст, але існувало їх місцеве виробництво. Його розвиток йшов у двох напрямках: один був близький до провінційної античної скульптури північнопонтійських міст з їх малим професіоналізмом, запозиченням сюжетів, незначним прагненням до створення самостійних творів; інший вирізнявся схематизмом, прямолінійністю форм, браком деталізації в зображенні людей, тобто ознак, нехарактерних для власне грецького мистецтва. Це пояснювалося як втратою професіоналізму, зростанням ремісничого підходу до виготовлення пластики, так і проникненням у склад населення міст варварів.

Рис. 93. Голова мармурової скульптури хлопчика. Ольвія. II ст.

Значні зміни сталися також у розвитку короп ластики[1140]. Зникла велика кількість різноманітних елліністичних образів. У римський час з'явилося багато творів надзвичайно низької якості, втрачає значення ієратичний символ в зображенні міфологічних персонажів. У боспорській коропластиці на перший план висувається їх синкретизм, особливо в зображеннях Гермеса, Аттіса, Ерота, Мітри. В Херсонесі збільшується виробництво глиняних фігурок тварин і пташок. В Ольвії зменшився обсяг виготовлення теракот божеств, в цей час більше відомі теракоти воїнів. З Тіри походить унікальна статуетка Афродіти в овечій шкурі, в образі якої злилася грецька покровителька плодючості й місцеве божество овечих стад.

У галузі прикладного мистецтва поширювалися привізні предмети (перснів намиста, амулети, печатки), прикрашені зображеннями єгипетських і малоазійських міфологічних образів (Серапіс, Ісіда, Гор, Анубіс, Кібела, Аттіс, Немезіда, синкретичних безіменних персонажів з різноманітними астральними символами)[1141].

Водночас у місцевих майстернях для широких верств населення виготовлялось чимало художніх речей з металу, зокрема із застосуванням штампування, псевдо-філіграні, псевдо-зерні, кольорового скла і каміння[1142]. На Боспорі поширюється боспорсько-сарматський стиль. Оригінальні прикраси знайдено в похованнях як місцевих знатних осіб, так і сарматів у степах від Поволжя до Карпат. Ювелірні майстерні в Херсонесі, Ольвії, Тірі виготовляли різноманітні дешеві малохудожні прикраси із золота й срібла. До унікальних виробів слід віднести поховальні золоті маски з поховань Рескупорида III в Пантикапеї та знатного сармата в Ольвії з портретно-індивідуальними рисами. Великої художньої майстерності для зображення образів божеств і героїв, римських, боспорських і сарматських царів, архітектурних споруд та різноманітних символічних знаків потребувало, як і раніше, карбування монет. Північнопричорноморські карбувальники самостійно створювали художні рисунки для відтворення їх на монетах.

Рис. 94. Мармуровий саркофаг із зображенням еротів та масок Силена, Діоніса, Сатира та Менади. Деталь.

Значне спрощення відбулося у виробництві художньої кераміки. На зміну розписному посуду прийшов червонолаковий, де художні вироби прикрашалися рельєфними зображеннями міфологічних персонажів (найчастіше Діоніса і його супутників), тварин, пташок, рослин[1143]. Переважна більшість ваз у Пантикапей та Ольвію імпортувалася з Пергама і Самосу. В Північне Причорномор'я зрідка потрапляв навіть посуд з головного центру на території Італії — Арецію, а також Олександрії Єгипетської. Значно меншого поширення набула глазурована кераміка зеленуватого, жовтого чи бурого кольорів. Серед неї особливо цікава ваза з Пантикапею, на якій у рельєфі зображено сцену повернення Іфігенії з Тавриди, що вказує на знання цього міфу майстром. У перші століття нерідко глиняний посуд замінювався скляним, який привозили в Північне Причорномор'я з різних центрів Римської імперії[1144].

До винятково цікавих пам'яток боспорського художнього ремесла належать ажурні рельєфи саркофагів, вирізані з дерева, від яких збереглися окремі фрагменти[1145] з зображенням різних міфологічних сюжетів. У їх виконанні майстри не сліпо наслідували грецькі традиції, перетворивши скульптурні мотиви на орнаментальну схему з плоскими, декоративно розташованими фігурами. Звертають увагу перебільшено-патетичні гіпсові маски пантикапейських саркофагів, які відігравали роль апотропеїв у потойбічному світі. Яскраво розмальовані, як і різноманітні фігурки божків, вони свідчать про своєрідну, характерну тільки для митців Боспору, декоративну майстерність, й дають змогу простежити особливості умовно-декоративного стилю.

В античних містах Північного Причорномор'я розвивалося й мистецтво різьби по кістці. Майже в кожному з міст знайдено різноманітні тесери й шашки, найчастіше із зображеннями чоловічих і жіночих голів, фігурки Афродіти, які були ручками дзеркал та інших предметів, накладні пластинки з рельєфними зображеннями як прикраси шкатулок і меблів, підвіски-амулети у вигляді умовно-схематичних чоловічих фігурок[1146]. У цілому в прикладному мистецтві поступово вироблявся свій стиль і свої композиційно-художні рішення, в яких втрачалася гуманістична суть мистецтва.

Релігія і культи

В системі ідеологічних уявлень населення північнопонтійського античного світу у перші століття нової ери відбулися значні зміни, хоча тут найбільшою мірою зберігалися давні еллінські традиції. Релігія як складова частина суспільно-культурного життя й основа моралі залишалася найважливішим елементом ідеології. Політична переорієнтація держав Північного Понту на Римську імперію, її воєнна сила і безпосередня присутність різних за етнічним походженням римських солдатів, які принесли з собою відмінні від грецьких культи божеств, а також тісніші взаємовідносини з Малою Азією, відбились на розвитку релігії. Проте в кожній з держав, відповідно до характеру політичного устрою, інтенсивності зв'язків з римськими провінціями вона мала своєрідні риси. В деяких аспектах у перші століття нової ери ще виразніше простежується різниця в шануванні тих чи тих божеств у монархічному Боспорі й у демократичній Ольвії.

Хоч римська політика щодо північнопонтійських греків у сфері релігії і не виявлялася в примусовому відправленні чи нав'язуванні того чи іншого культу, проте різноманітні філософські вчення, своєрідні релігійні вірування східної орієнтації з їхнім містицизмом і складною знаковою символікою, численні культи божеств малоазійського, іранського, єгипетського, фракійського, провінційно-римського походження так чи інакше проникали в Північне Причорномор'я. Поширився також культ римських імператорів, який ніде у Північному Причорномор'ї не відігравав такого ідеологічного значення як на Боспорі.

Боспорські царі, починаючи з Котіса І, в офіційних документах долучали до свого імені за римським звичаєм імена Тіберія і Юлія [КБН, 41, 42, 44, 53, 982, 983, 1047, 1118, 1122][1147]. А з часу Котіса І вони вже виступали як пожиттєві верховні жерці (архієреї) в культі римських імператорів. У боспорських містах встановлювалися монументальні статуї обожнених правителів, їх величали тут «установниками», «спасителями і благодійниками», «володарями всього Боспору» і т. п. У найбільших містах споруджувалися храми і вівтарі, влаштовувалися гладіаторські бої. Водночас тут обожнювали власних царів: такі дані відомі про Аспурга і Савромата І. Але оскільки імператорський культ мав підкреслювати лояльність боспорських царів до Риму, то він не набув масового поширення серед основної маси населення, як і в інших містах.

Ще за правління Тіберія Августа один з відомих ольвійських діячів — Абаб, син Каллісфена, встановив в Ольвії портик на честь цього імператора та Демоса [IOSPE, І², 181]. Після входження міста до складу Римської імперії тут були встановлені статуї Гети і Каракалли [IOSPE, І², 199], збудовані лазня та храм греко-єгипетських божеств з присвятою їх відповідно Септимію і Олександру Северам [IOSPE, I², 174, 184]. Так само із зовнішньополітичною діяльністю й інтересами представників соціальної верхівки цей культ пов'язувався в Херсонесі. В Тірі відправляли культ римського Геркулеса, образу якого на монетах надавали портретні риси Антоніна Пія, Коммода, Септимія Севера та його синів, Олександра Севера[1148].

Дві специфічні риси — подальший розвиток політеїзму з незначним сприйняттям нових культів і ритуалів, синхронна руйнація традиційних функцій багатьох божеств шляхом синкретизації і універсалізації, — були характерними для розвитку офіційного релігійного життя. Провінційно-римський вплив на релігію виявився насамперед у появі порівняно значної кількості нових культів (єгипетська тріада — Осіріс, Ісіда, Гор; Мітра, Мен, Діоніс-Сабазій, кінний Херос-Рес, Геркулес, Юпітер Кращий Найвеличніший, Юпітер Доліхен, Юпітер Ольвіополітанський, Зевс Діберанський, Немесіда, Артеміда-Бендіда, боги Мани і ін.)[1149]. Більшість з названих культів відзначені поодинокими пам'ятками, найімовірніше, вони відправлялися римськими легіонерами на місцях їх перебування.

Дуже популярними в античних містах, головним чином в римський період, були дві богині східного походження: фригійська Кібела (ще з часів колонізації), та меншою мірою — Ісіда. Обидві мали супутників: відповідно Аттіса (Аттіса — Мітру і Аттіса — Мена на Боспорі) та Осіріса, Гора, Анубіса. Вже за часів Динамії розміщення на боспорських монетах зображення голови Серапіса, а трохи пізніше, певно, Ісіди свідчить про офіційний характер культу єгипетської діади, який був поширений і в римських провінціях. Ця діада стала відома в Тірі ще у II—І ст. до н. е. [IOSPE, І², 5], але офіційним її культ, певно, став значно пізніше. Поширення серед жителів міст різноманітних єгипетських амулетів, в тому числі і з зображенням Осіріса та Гора вказують на популярність вірувань східного походження. На честь цих богів влаштовувались містеріальні свята, пов'язані з духовним очищенням, ритуальними танцями, співами і процесіями, а також прилученням до таїнства божества. Через такий характер культів Кібели та Ісіди їх суть та подробиці ритуалу відкривалися лише адептам відповідних релігій.

Рис. 95. Голова Зевса-Аммона. Ольвія, II— III ст.

Спорудження в Ольвії за правління Олександра Севера одного храму з трьома целлами для трьох пар різних божеств (Ісіда й Серапіс, Асклепій і Гігієя, Посейдон і Амфітрита) показує, що ольвіополіти добре знали сакральні принципи їх поєднання, що полягали в сотеричних функціях. За всіма своїми ознаками вони виступали як всеосяжні космологічні божества.

У II — першій половині ІІІ ст. в Північно-Західному Причорномор'ї стає відомим культ іранського сонячного бога Мітри[1150]. Він уособлював справедливість, добро і правду, протистояв силам зла, дарував безсмертя душі. Ця багатофункціональність культу, розроблений в ньому спеціальний моральний кодекс сприяли його надзвичайній популярності серед римських солдатів[1151], в тому числі в Херсонесі, Ольвії й Тірі. В останній особливо заслуговує, на увагу вівтар-обітниця, встановлений на честь «непереможного» Мітри римським військовим моряком Ульпієм Валентом на ознаменування перемоги над карпами 214 р.[1152]. У Херсонесі, Хараксі, Ольвії, Козирці й Тірі знайдено невеликі мармурові та вапнякові рельєфи із зображенням фракійського Хероса (Реса), культ якого включав уявлення про універсальність бога-мисливця з численними функціями як аграрно-хтонічного, так і воєнного характеру[1153].

У згаданих культах негрецького походження особливої сили набрав процес «інтернаціоналізації» та універсалізації їх різноманітних елементів, у чому, звичайно, виявлялась тяга населення до монотеїзму. Певно, у зв'язку з різними течіями релігійних уявлень східного напрямку, із загальною культурно-ідеологічною атмосферою римського періоду, взаємовпливами різних вірувань і традицій у північнопонтійських містах з'являлось все більше вотивних предметів, амулетів, прикрас, спрямованих на пропагування солярного культу, астрологічних уявлень про життя і смерть[1154].

Разом з цим римські солдати й прихильники нових течій в релігійному світосприйманні завозили сюди безліч культових речей, які тією чи іншою мірою стосувалися шанованих греками божеств (Гекати, Гери, Тіхе, Діоніса, Афродіти, Діоскурів, Асклепія і Гігєї, німф), але зображених дещо в іншому аспекті. Це були вже складніші, синкретизовані культи, які в процесі свого розвитку збагатилися новими функціями. Так, зазнав трансформації культ Діоніса. Це був грецький культ, але в ньому значнішу роль почали відігравати хтонічні елементи, зв'язок з потойбічним світом, відродження архаїзованих елементів міфологічного спорідення з Семелою і Аріадною. Значна кількість його зображень з чашами, з яких виливається вино, вказує на введення ритуалу екстатичного очищення в його культі. Особлива роль відводилася тваринам — пантері і козлу, зменшилось значення його фіасу — силенів, сатирів і менад.

На Боспорі набув поширення фрако-фрігійський Сабазій, який часто ототожнювався з Діонісом. В перші століття нової ери він виступав у ролі синкретично-універсального бога, який уособлював багато аспектів не тільки з культу аграрно-хтонічного і орфіко-піфагорейського культу Діоніса, але й Зевса, Геліоса, Аттіса, Асклепія, наділявся безліччю атрибутів[1155]. Прихильники цього культу, як і мітраїсти, організовувались в окремі релігійні групи, які мали своїх жерців і високих покровителів. Ритуал цього культу, можливо, знайшов відображення в розписах боспорських склепів 1873, 1901, 1905 рр., у яких були поховані сабазіасти, та в комплексі домашнього святилища в Тірі[1156].

Водночас з цими відвертими проявами провінційно-римських культів державні діячі, певно, під значним впливом громадянських колективів, намагалися зберегти традиційні релігійні вірування. Так, у перші століття в центрах всіх держав на Північному Понті велика увага приділялася будівництву нових культових споруд і відновленню старих. Савромат І дав кошти для зведення колонади птерону храму Афродіти Апатури в Фанагорії [КБН, 1045], а його намісник Фарнакіон в Горгіппії збудував храм Афродіти Навархіди [КБН, 1115]. Савромат II відновив храм Ареса в Пантикапеї, а також взяв участь у спорудженні горгіппійського храму Посейдона [КБН, 63, 1134]. 234 р. патрида Кітею побудувала храм Зевсу — Богу Гримучому [КБН, 942]. Чотириколонний храм Посейдону чи Зевсу Спасителю було поставлено в Пантикапеї. З промови Діона Хризостома та епіграфічних джерел відомо, що ольвіополіти збудували в своєму місті нові храми Аполлона, Зевса, Ахілла, Кібели, культовий комплекс Серапіса і Ісіди, Асклепія і Гігієї, Посейдона [IOSPE, І², 98, 175, 184, 192]. У Херсонесі Аврелій Гермократ пожертвував на храм Афродіти три тисячі денаріїв [IOSPE, І², 440].

Херсонеська патронеса Партенос стає більш універсалізованим божеством і виступає в ролі не тільки захисниці і покровительки всієї держави, а й мореплавства, рибної ловлі, набуває рис, властивих аграрним богиням з їх хтонічними функціями[1157]. Одночасно у взаємозв'язку з Партенос посилилася роль локального культу Херсонас [IOSPE, І², 352], що диктувалося бажанням херсонеситів підкреслити свою свободу від впливу Римської імперії. До кінця випуску монет (60-ті роки III ст.) образ Партенос був основним типом зображень. Її храм мав жерців, які займалися богослужінням, організацією свят і обрядів. У кризові роки ця богиня найчастіше проголошувалася найвищим епонімним магістратом держави — царем, і всі витрати на виконання відповідних функцій оплачувалися жерцями із скарбниці її храму.

На Боспорі шанувальники давнього тут культу Афродіти Уранії — Апатури значною мірою збільшили її авторитет в пантеоні шляхом наділення її функціями Деметри, Афродіти і Тіхе. На боспорських монетах II—III ст. вона представлена на троні зі скіпетром і кулею, інколи з патерою, одна або ж зі своїм сином Еротом[1158]. Водночас тут запроваджується культ Афродіти Навархіди — покровительки мореплавців, яка шанувалася нарівні з Посейдоном [КБН, 30, 1125]. На акрополі в Пантикапеї стояли величні статуї Деметри й Кібели.

Надзвичайну відданість своїм старим божествам виявляли тірити, зокрема Афіні, Деметрі, Діонісу, Артеміді[1159].

Корінні зміни у звеличенні старих полісних покровителів відбулися в Ольвії[1160]. У II ст. вперше в історії цього міста деякі культи беруться під захист державних колегій. Цей акт, очевидно, передусім спричинявся становищем, яке тут склалось, і намірами зберегти головні культи, виокремити їх з-поміж багатьох інших і звеличити. Чотири ольвійські божества (Ахілл, Аполлон, Зевс і Гермес), які шанувалися в Ольвії з початку заснування полісу, виступають у ролі верховних покровителів, займають домінуюче становище в пантеоні. Всім їм присвоюються нові й оригінальні культові імена.

Ахілл Понтарх (Владика Понту) став верховним божеством держави, покровителем головної колегії архонтів. Про шанування його культу і проникнення у віддалені місцевості Ольвійської держави свідчать численні присвятні написи Ахіллу Понтарху з метою забезпечення її непорушності і міцності, миру, добробуту, достатку плодів і питної води від колегій архонтів, стратегів, агораномів та жерців. В уявленні ольвіополітів Ахілл був могутнім богом heros-theos, який традиційно може впливати на всі ситуації в житті людей і міста, захищати їх і сприяти всілякому благополуччю. Безсумнівно, що цей культ і в перші століття нової ери служив для всепонтійської єдності еллінів. На честь нього проводилися панеллінські ритуально-спортивні свята на Тендрі. Можливо, що деякими шанувальниками він ототожнювався з близьким за звучанням культовому імені «Понтарх» — Пантархом.

Аполлону, найшанованішому в Ольвії з часу заснування міста під іменами Спаситель і Дельфіній, присвоюється епіклеза Простат (Захисник). Про його шанування та належний вигляд святилища піклувалася колегія стратегів. Після закінчення строку служби вони дарували цьому богу дорогі дарунки: золоті та срібні статуетки Ніке, срібні чаші, прикрашені дорогоцінним камінням золоті пояси і т. п.

Зевс у цей час отримав дві нові епіклези — Ольвій і Поліарх (Владика міста). В цих іменах були закодовані й головні функції бога як покровителя і захисника міста. За широтою культових якостей і значенням епіклеза Поліарх могла суперничати з сакральним іменем Ахілла — Понтарх, а сам бог у першій половині III ст. став верховним патроном Ольвії.

Колегія агораномів, які наглядали за додержанням правил торгівлі і грошовим обігом у державі, піклувалася і про культ Гермеса Агорея. На одній з присвятних плит Гермеса зображено з гаманцем у руках. Певно, подібна його статуя як покровителя торгівлі стояла на ольвійській ринковій площі.

Свята, які влаштовувалися на честь цих богів, були загальнодержавними, в них брали участь усі громадяни. Жерці та служителі культів, а також члени відповідних колегій стежили за дотриманням ритуалів, зміцненням полісних традицій і звичаїв. На відміну від помітно фемінізованого раніше характеру вірувань ольвіополітів, у перші століття нової ери перевага віддавалася чоловічим божествам.

Найбільшої уваги заслуговують сакральні організації, пов’язані з культом ?ЕО? Y?I?TO?, епіграфічні дані про якого знайдено в Пантикапеї, Горгіппії, Танаїсі[1161]. Характер, походження і суть культу Бога «Всевишнього», «всемогутнього», «справедливого» залишається дискусійним. В ньому вбачають синкретичного бога з функціями то грецького Зевса чи іудейського Яхве, то фрако-македонського Зевса-Сабазія, що зазнав впливу іудаїзму, то грецького Зевса, фракійського Сабазія і солярного іранського божества у вигляді вершника і т. д. З боспорських манумісій ясно, що цей культ перебував у сфері впливу іудаїзму, тим паче, що в зверненнях до нього згадується єврейська молільня [ПPO?EYXH].

З усіх культів, поширених на цей час у північнопонтійських містах, лише в ньому виявляються найпомітніші монотеїстичні тенденції в області релігії. Боспорські фіаси мали свою внутрішню організаційну структуру. На. чолі союзу стояли жрець і синагог, тут була ціла низка інших посад аж до секретаря і скарбника. Оскільки до таких об’єднань входили державні чиновники, царедворці й представники соціальної верхівки, то вони відігравали значну роль у політичному й культурному житті міст. Члени фіасів називали один одного братами, вони надавали великого значення вихованню дітей в дусі своєї релігії. Згідно з лапідарними списками членів союзів, набагато збільшилася їх чисельність.

Поширення культу Бога Всевишнього і зростаюча роль фіасів у релігійному житті Боспору з їх явним тяжінням до монотеїзму свідчать про поступовий занепад античних релігійних традицій. Останні послаблювались ще й тому, що в суспільно-політичному житті міст полісні традиції не закріпилися, набули більшого поширення іудаїзм і вірування місцевого населення, особливо в III ст.

У кожній з держав на Північному Понті залежно від внутрішньо- і зовнішньополітичного становища, характеру етносоціального розвитку, сили полісної ідеології релігійний світогляд і менталітет мали своєрідні риси і особливості не лише у відправленні, здавалось би, однакових за походженням і іменами культів, а й у приватних віруваннях, способах збереження одвічних традицій і ритуалів, в тому числі тих, які стосувалися поховання людини. В цей час повсюдно спостерігається, особливо серед соціальної верхівки, збільшення шанування героїв і, відповідно, героїзація померлих[1162]. Водночас нерідко в поєднанні з поховальним культом, зростає магічний елемент вірувань, який тісно переплітався з використанням різноманітних амулетів-апотропеїв.

Процеси взаємодії грецьких і, відповідно у кожній з держав, локальних варварських (сарматських, пізньоскіфських, таврських, гето-дакійських, фракійських) релігійних уявлень дуже малопомітні. Лише деякі елементи вірувань місцевого населення запозичувались греками, але ніколи не набували помітного значення в релігійному житті, швидко розчиняючись в різнобарвному політеїзмі. В цілому духовно-мистецький і релігійний мікрокосм північнопонтійських греків завдяки своєму консерватизму зумів зберегти в собі чимало з того, що назавжди було втрачено греками Егеїди через їх невпинне бажання пошуків нового й сильнішої ідеології Риму.