Глава 3 Суспільний устрій

Вивчення суспільного устрою неолітичного населення України є досить складною проблемою, що пов’язано передусім з обмеженістю джерел. Практично бракує повноцінних даних про неолітичні поселення, їхню величину, планіграфію, а також чисельність, розміри та форму жител. Важливу інформацію звичайно надають матеріали могильників, відомі лише для дніпро-донецького та маріупольського населення. Складність проблеми зумовлена також нерівномірністю економічного розвитку неолітичних мешканців України, що виключає одноманітність їхньої соціальної організації.

В цілому рівень розвитку продуктивних сил за доби неоліту не давав можливості невеликим групам людей існувати автономно від суспільства протягом тривалого часу. Періодично виникали господарські та демографічні кризи, що змушували людину шукати вихід з них в організації широкої соціальної сітки. Зросла осілість, і поряд із цим постала проблема успадкування власності, передусім права на володіння землею в суспільствах із розвинутим землеробством. Тому чоловіки починали підшукувати собі дружин не у відокремлених громадах, як це було раніше, а у найближчому сусідстві чи навіть у самій громаді, що посилювало ізоляцію громад та їхню внутрішню консолідацію. Так, на кордонах контактів населення різних культурно-історичних спільностей, основою господарства яких були мисливство та рибальство (або мисливство та скотарство), виявлено пам’ятки з синкретичною матеріальною культурою. Наприклад, є поселення, в керамічних комплексах яких поєднано риси азово-дніпровських та києво-черкаських традицій або сурських та нижньодонських. Здебільшого такі поселення фіксують, ймовірно, існування громад із представників двох культурних груп, у тому числі і такі, що складалися внаслідок змішаних шлюбів. Зовсім інша картина простежується по матеріалах пам’яток контактних зон з носіями культур лінійно-стрічкової та мальованої кераміки, у господарстві яких значну роль відігравало землеробство. На цих поселеннях знайдено лише поодинокі інокультурні предмети, бракує даних про тісні зв’язки з оточуючими інокультурними мешканцями, насамперед мисливцями та рибалками.

Звуження соціальних зв’язків за періоду неоліту, особливо серед землеробського населення, ускладнювало нейтралізацію демографічних та господарських криз, що передбачало необхідність удосконалення суспільної організації. Нова соціально-економічна ситуація відобразилася, ймовірно, у паралельному існуванні двох діалектично взаємопов’язаних структур: родової та громадської, характерні риси яких відтворено переважно за матеріалами етнології. Родова організація базувалася на соціальній родинності. Саме вона визначала права, обов’язки та відповідні моделі поведінки людей. При цьому визначені відносини між людьми автоматично зумовлювала не стільки формальна родинність, скільки прийняті ними на себе обов’язки та права давали можливість включати людей у коло тих або інших родичів. На думку дослідників, за доби неоліту люди чітко розрізняли родичів по крові та псевдородинність, у багатьох неолітичних суспільствах також визнавали рівний внесок батька та матері у формування фізичного вигляду людини. Це надавало неабиякого значення зв’язкам як з батьківського, так і з материнського боку, навіть за умов унілінійності[90].

Тому найважливішою соціальною одиницею був рід, який об’єднував людей, що походили від одного й того самого предка або вважали символом своєї єдності одну й ту саму тотемну тварину. Рід мав єдину назву і, звичайно, являв собою екзогамну групу'. Шлюб у такій ситуації зумовлював виникнення особливих відносин не тільки усередині шлюбної пари, а й між родичами подружжя. Основною функцією роду було регулювання шлюбних та міжродових відносин.

Декілька родів могли створювати більш значну, здебільшого теж екзогамну єдність, яку етнологи називають фратрією. Остання як єдине ціле виступає рідко.

Роди або фратрії, між якими діяли усталені шлюбні зв’язки, об’єднувалися в племена, універсальною рисою яких була тенденція до ендогамії. Остання зумовила й інші тенденції, в силу яких плем’я можна вважати культурно-мовною, а отже, й етнічною єдністю. Від племен доби мезоліту неолітичні племена відрізнялися більшою стійкістю та стабільним складом.

Невеликі території, на яких були розповсюджені пам’ятки окремих неолітичних культур в Україні, ймовірно, належали населенню одного племені. Культурно-історичні області, утворені кількома спорідненими археологічними культурами, мабуть, демонструють традиції союзу племен. Вони формувалися двома шляхами. У першому випадку, що репрезентований пам’ятками сурської та маріупольської культурно-історичних областей, група (союз) споріднених племен утворилась внаслідок сегментації одного первинного племенного об’єднання. Про це свідчить насамперед поступове розширення території носіїв сурських та маріупольських традицій. Так, найархаїчніші сурські пам’ятки досліджено лише у степовому Подніпров’ї, де у другій половині VI тис. до н. е. сформувалися традиції вказаної культури. На цій території сурське населення мешкало до останньої чверті V тис., коли внаслідок аридизації погіршились умови життя у південних районах степу, що призвело до вимушеного відтоку частини їхніх мешканців. Носії сурської культури частково вимушені були переселятися на північ степу у райони сучасного лісостепу. Наприкінці V тис. сурське населення мешкало на середньому Доні (поселення Черкаське та Університетське), у басейні річок Оскол (Олександрія), Айдар (Підгорівка), Кальміус (Роздольне), Самара та Орель (Богданівна, Турова Гора). Різною потім була і подальша доля цих груп сурського населення, що так далеко розселилися. Але певний час вони ще зберігали родинні традиції, які їх об’єднували у велике соціально-етнічне угруповання. Складніша картина простежується за матеріалами маріупольської культурно-історичної області. Найдавніші культурні традиції цієї історичної спільності представлено нижньодонською археологічною культурою, котра сформувалася близько середини V тис. до н. е. Саме тоді зволоження клімату забезпечило сприятливі умови життя у степах, що викликало зріст чисельності степового населення та розселення носіїв нижньодонської культури у степове Подніпров’я та північно-західний Прикаспій. У новому культурному та природному оточенні традиції переселенців трансформуються, що призводить до виникнення азово-дніпровської та прикаспійської культурних єдностей, а також ще, як мінімум, двох нових споріднених угруповань. Так було започатковано маріупольську культурно-історичну єдність.

Наступний етап сегментації племен останньої був викликаний, навпаки, аридизацією клімату наприкінці V тис. до н. е., коли частина степового населення переселяється на північ у нове культурне та природне середовище. Внаслідок цього процесу сформувалися нові культурні спільності: самарська у Середньому Поволжі, воронезько-донська у Середньому Подонні та вірьовкінська група пам’яток у черкаському Подніпров’ї, в басейнах Орелі, Самари та Сіверського Дінця.

Доказом формування маріупольської культурно-історичної області внаслідок сегментації первинного племені є існування у кожної з трьох культур, для яких відомі могильники (азово-дніпровська, нижньодонська та самарська), двох, ймовірно, родових поховальних традицій, які здебільшого співпадають і різняться лише незначними деталями. Це змушує шукати традиції спільних предків для всього маріупольського населення, відкидаючи думку про виникнення спільних культурних рис у поховальному обряді внаслідок тісних контактів або стадіальності розвитку.

По-іншому сформувалася культурна єдність дніпро-донецького населення, що займало майже всю лісостепову Україну. Кожна з культур дніпро-донецької області склалася на місцевій основі. У розвинутому вигляді ці традиції були принесені лише у Надпоріжжя, куди проникли з лісостепу окремі нечисленні групи дніпро-донецького населення. Основи дніпро-донецької культурної єдності були закладені ще у мезолітичний час як наслідок визначеної культурної безперервності, коли підвищена щільність міжгромадських контактів сформувала єдність форм, у яких люди здійснювали свою життєдіяльність. Постійна рухливість мезолітичних колективів, входження до їхнього складу різних об’єднань сприяли розповсюдженню спільних елементів культури.

Тісні зв’язки збереглися і пізніше. Так, наприклад, завдяки їм у процесі неолітизації майже по всій території лісостепової України розповсюдилася кераміка, що склалася в однієї з груп дніпро-донецького населення Середнього Подніпров’я. Тісні контакти пізніше сприяли й передачі нових елементів культури, що з’являлися у населення будь-якої з дніпро-донецьких груп.

Аналіз поховальних традицій дніпро-донецького та маріупольського населення показав, що їхні племена складалися з двох родових або фратріальних традицій. Рід за час свого розвитку поступово розпадався на сегменти різного рівня ієрархії. Головним був лінідж, куди входила група близьких родичів однієї громади, що чітко простежували між собою родинність та свою генеалогічну лінію на 3—4 покоління. Лінідж звичайно складав родове ядро громади і поряд з іншими лініджами відігравав основну роль в організації повсякденного життя близьких родичів на поселенні[91].

Вагому соціальну одиницю усередині роду являв собою субклан, який об’єднував декілька лініджів. На відміну від роду, члени якого були широко розсіяні по спільній території, члени субклану жили у сусідніх поселеннях. Саме у його рамках відбувались ініціації, шлюбні та поховальні церемонії..

Існування подібної родової структури у неолітичного населення України підтверджується матеріалами могильників дніпро-донецької та маріупольської культурно-історичних областей, більшість яких дійшла до нас у незруйнованому стані й складалася з 30—170 поховань. Значні серії останніх мають статево-вікові характеристики. Визначення культурної належності неолітичних могильників України та їхньої хронології надало унікальну можливість для соціальної реконструкції неолітичних суспільств.

Аналіз поховального обряду та статево-вікового складу показав, що у кожній культурі є дві великі групи поховань, що відмінні за орієнтацією небіжчиків та набором інвентарю. Так, для поховань маріупольської області, орієнтованих головою на захід, характерними у складі поховального інвентарю є зуби оленя, черепашки Unio, ікла кабана з отворами. Поховання, що мали східну орієнтацію, супроводжувалися крем’яними виробами, платівками з ікол кабана, намистинами з різних матеріалів.

У києво-черкаських могильниках дніпро-донецької культурно-історичної області дві групи поховань різняться орієнтацією, положенням рук небіжчика та, меншою мірою, інвентарем. Для поховань, орієнтованих на північ, прикметними є витягнуте вздовж тіла положення рук, прикраси із зубів риби та оленя. У поховань південної орієнтації кисті покійників здебільшого були складені на тазових кістках, а серед інвентарю рідко трапляються зуби риби та оленя і значно частіше — кістяні вістря.

У азово-дніпровській та києво-черкаській культурах відомі могильники, що складаються з поховань однієї з груп, та некрополі з одночасним похованням обох обрядових груп. Пояснити існування у рамках однієї культури двох типів поховань можливо, лише припустивши, що вони віддзеркалюють дві родові поховальні традиції. При цьому могильники з похованнями однієї групи можна вважати родовими; некрополі, де поховані померлі обох груп, — громадськими.

Родові могильники азово-дніпровської культури маріупольської культурно-історичної області у незруйнованому стані складали понад 100 поховань. Про їхнє функціонування протягом тривалого часу (близько 500 років) свідчать ярусність поховань та зруйнування найраніших з них. На розташованих недалеко один від одного пам’ятках простежується цікава закономірність: некрополі одного роду, із західною орієнтацією померлих, містилися на правому березі Дніпра; могильники другого роду, із східною орієнтацією, — майже навпроти, на лівому березі. Розташування некрополів двох родів, що підтримували тісні шлюбні зв’язки, на протилежних берегах ріки відмічає В. В. Євсюков[92]. Інший рід, указував він, часто ототожнюється з потойбічним світом, тому між потенціальними нареченими має бути водна перешкода.

Незруйновані могильники першого періоду азово-дніпровської культури складалися звичайно з трьох рядів та належали, мабуть, членам субклану, що жили у близько розташованих поселеннях. Субклан включав, судячи з матеріалів, три лініджи, члени яких ховали своїх померлих в окремому ряді.

Азово-дніпровські могильники були місцем складних поховальних церемоній, що відбувалися, мабуть, у рамках субклану. Для V тис. до н. е. від них залишилися вогнища та звалища каменів на поверхні пам’яток. У першій половині IV тис. до н. е., з ускладненням обряду поховання, на поверхні могильників з’являються жертовні площадки із кістками тварин, розбитим посудом, прикрасами та знаряддями праці. Померлих тоді ховали не в індивідуальних ямах у рамках ряду, а в ямах для численних поховань, контури яких було видно на поверхні, або ж вони мали перекриття та вихід. Судячи з кількості похованих, яка рідко перевищувала 15 чоловік, та з статево-вікового складу, у цих ямах ховали найближчих родичів у рамках лініджа.

Києво-черкаське населення дніпро-донецької культурно-історичної області мало близько 30 поховань, здебільшого однорядних родових могильників. Більшість із них функціонувала протягом тривалого часу, про що свідчить їхня ярусність. Ці могильники розташовувалися на невеликій відстані один від одного, створюючи групи, наприклад біля Вовнізького та Вільного порогів. Загальні закономірності зміни поховального обряду дають змогу синхронізувати могильники усередині груп та припустити їхнє одночасне функціонування. Однак при всій близькості обряду та інвентарю, набір останнього у кожному некрополі групи мав свої невеликі особливості. Наприклад, у групі біля Вовнізького порога для поховань Вовнізького могильника М 1 найприкметніші прикраси із зубів риби, у Вовнізькому могильнику М 3 — їх немає, зате більшість поховань супроводжувалися зубами оленя, не типовими для Вовнізького могильника М 1. У Ясиноватському М 1 некрополі цієї самої групи знайдено черепашки Unio, не відомі у двох інших могильниках, і так далі.

Ці спостереження дають можливість припустити, що києво-черкаські некрополі належали лініджам, а їхні групи фіксують місце поховання членів субклану.

Аналіз статево-вікового складу померлих, похованих у родових могильниках, показав, що кількість чоловічих поховань там у 2—5 разів перевищує кількість жіночих. У них поховані чоловіки переважно зрілого та похилого віку — від 60 до 90 % усіх чоловічих поховань. Там, де антропологи визначили вік точніше, виявилася найбільша кількість поховань чоловіків, яким було за 40 років. У родових києво-черкаських некрополях поховання жінок поодинокі, а в азово-дніпровських були поховані здебільшого жінки післятридцятип’ятирічного віку. Усі ці факти свідчать, мабуть, про існування патрилінійного роду у києво-черкаського та азово-дніпровського населення, коли у родових могильниках ховали чоловіків, яким, як правило, було за 35—40 років, а також вдів, що повернулися у поселення свого роду. На користь існування патрилінійного роду промовляє й те, що всі достовірно зафіксовані незруйновані поховання дітей сумісно з дорослими були здійснені разом з чоловіками, які за віком могли бути їм батьками.

Крім роду, у добу неоліту важливою ланкою соціальної організації була громада. Вона являла собою виробничий та соціально-побутовий колектив, з самоуправлінням, поєднаний сумісним мешканням, який складався з представників декількох родів. Громада виступала безпосереднім виробником матеріальних благ, і її складовими частинами були сім’ї. Судячи з величини знайдених поселень та враховуючи етнографічні дані, можна припустити, що у більшої частини неолітичного населення України громада формувалась на основі одного роду або його підрозділу, члени якого складали ядро общини. Остання її частина була представлена людьми іншого роду, що прийшли по шлюбу або були адаптовані іноплемінниками. Чисельність подібних однородових громад коливалась від 25 до 400 чоловік.

Наприклад, буго-дністровські поселення складалися з невеликих будівель, площею від 6 до 50 м², кількість яких не перевищувала 10, а число мешканців, мабуть, — 100 чоловік. Громади у населення з розвинутим землеробством (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) були більшими, про що свідчать величина будов (від 12 до 280 м²) та їхня кількість.

Однак матеріали громадських азово-дніпровських та києво-черкаських могильників свідчать, що їхні общини складалися з чоловіків та жінок двох родових груп, тобто були гетерогенними. До останніх відносять общини, які включають представників декількох родів, як чоловіків, так і жінок. Однак у цих могильниках переважали померлі однієї з двох родових груп, що дає змогу припустити все-таки 'існування основного родового ядра та нечисленність представників другого. Подібна структура могла складатися за кризових ситуацій, які, на думку В. Р. Кабо, були звичним явищем у первісній історії. Саме пластичність, гнучкість, внутрішня мінливість первісної громади, її' вміння пристосовуватися до наявних екологічних, демографічних та соціально-економічних умов були причиною, що зумовила стійкість цього інституту[93].

Для відтворення людських ресурсів однородова громада повинна була спиратися на шлюбні зв’язки з іншими громадами. Значення цих зв’язків у добу неоліту зросло. За умов низького рівня розвитку виробничих сил окремі громади були не застраховані від господарських криз та ворожих нападів, які тоді почастішали, оскільки загальне збільшення кількості населення призводило до порушення майнових прав та до використання чужих мисливських і риболовецьких угідь, крадіжок, потравів посівів. Траплялися також навали з метою захвату дітей та жінок для збільшення розмірів своєї громади. Всі ці обставини вимагали зміцнення міжгромадських контактів, чому сприяли проживання членів одного роду у кількох громадах, шлюбні зв’язки, регулярні обміни матеріальними цінностями, періодична взаємодопомога.

Склад громад міг бути нестабільним, але стабільною залишалась їхня територія, що мала визначені кордони або центр, як символічний, так і реальний, — який-небудь елемент ландшафту. Земля розподілялась так, аби створювати для групи сусідів громад найсприятливіші умови природокористування в усяку пору року. Це здійснювалося через обмін територіями та ресурсами. Коли, наприклад, посуха загрожувала залишитися будь-якій з громад без засобів до існування, остання знаходила їх на землі сусідів, з якими була пов’язана родинними та шлюбними узами[94].

При загальній близькості неолітичні громади мисливців та рибалок відрізнялись від громад, що вели виробниче господарство. За умов привласнюючої економіки громади мали гнучку організацію, чисельність членів якої періодично змінювалася, що було безпосередньо пов’язано з природно-кліматичними умовами, видобутими ресурсами та внутрішньою соціальною напруженістю[95].

У землеробсько-скотарських громадах розвиток виробничого господарства формує інститут власності та порядок її наслідування, особливо права на оброблену ділянку землі та володіння свійськими тваринами. Це, своєю чергою, сприяє зміцненню сім’ї та розвитку генеалогій. Стає важливим факт успадкування статусу глави сімейства та сімейного майна. Крім того, виробниче господарство обмежувало рухливість громади та звужувало її соціальні зв’язки, посилюючи ізоляцію та внутрішню консолідацію. Люди починали шукати дружину не у віддалених громадах, як раніше, а у близьких сусідів або в іншому лініджі своєї громади. Зростання її у населення з розвинутим землеробством (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) добре фіксується 'археологічно поодинокими елементами запозичених традицій у їхній матеріальній культурі.

Вищим органом влади у громаді, за даними етнологічних спостережень, було зібрання членів громади. Для ухвалення рішення потрібна була підтримка більшості, незгодні могли залишити громаду. Однак загальної думки та норм колективної моралі часто було недостатньо для управління суспільством. Потрібні були люди, що підтримували б ці норми своїм авторитетом. У невеликих однородових громадах, що займалися привласнюючим господарством, лідером була людина з досвідом та знаннями, головним чином у господарському житті: наприклад, мисливець або рибалка, якому найбільше щастило, а враховуючи, що досвід накопичувався з роками, — один із найстарших чоловіків. Великого значення надавали й магічним знанням, тому лідер міг бути одночасно і шаманом. Однак лідери ще не мали економічних привілеїв, що підтверджується і однаковим статусом поховань усіх членів громади. Влада не підлягала успадкуванню.

Із зростанням громади та збільшенням обсягу виробництва відсутність успадкування влади породила систему лідерства. У рамках громади зросла кількість чоловіків, що мали необхідний статус та знання. Це викликало суперництво, де враховувалися фізична сила, господарські та організаторські навички, знання звичаїв, культів та інші переваги. Вибір лідера залежав також від розміру групи, що його підтримувала. Число підтримуючих, куди входили передусім родичі, збільшувалося за рахунок бенкетів, розширення шлюбних стосунків і подання допомоги родичам та іншим членам громади. Це вимагало від лідера великих майнових витрат, що скорочувало число претендентів на цю роль.

З розвитком права власності та принципів його наслідування функції влади ускладнювалися. Лідери насамперед повинні були володіти спеціальними знаннями та досвідом, передача яких допомагала наступникам затвердити своє керівництво. Важливу роль відігравало і успадкування матеріальних цінностей. Все це зміцнювало роль лідера у забезпеченні наступництва. Він міг вибирати собі заміну серед близьких родичів, однак його наступника повинна була визнати вся громада. Мабуть, подібні лідери були поховані із знаками влади — булавами у Маріупольському могильнику. Цікаво, що вони належали до різних родів.

На основі природного розподілу праці склалася статево-вікова організація суспільства, тобто розподіл його членів за принципом статі і віку. Суспільство складається з індивідів, що засвоїли соціальні норми та навички поведінки, характерні для даної людської групи, та знайшли своє місце у системах соціальних зв’язків. Процес соціалізації, особливо у чоловіків, міг тривати багато років: дитинство (від 0 до 3—4 та від 3—4 до 8—10 років), отроцтво (від 8—10 до 13—15 років), юність (від 13—15 до 17—25 років). Дорослими, звичайно, вважалися чоловіки від 17—25 років, жінки мали переходити у цю категорію раніше, вступаючи у перший шлюб. Статево-вікові групи, як правило, характеризувалися різницею у нормах поведінки, престижу, привілеях.

Найважливіші щаблі розділяли хлопчиків, що не пройшли обряду ініціації; юнаків; чоловіків та жінок, які вступили у шлюб; людей похилого віку. Юнаки після ініціації потрапляли у віковий клас, який часто виконував роботи, що вимагали сили й організованих зусиль: колективні полювання, корчування дерев, випас та охорона великих стад. Вони складали основу загонів, що боролися під час зіткнень.

Статево-віковий розподіл неолітичного суспільства досить добре простежується по матеріалах могильників Подніпров’я. Вивчення їхнього поховального обряду показало залежність набору інвентарю від належності померлого до якогось визначення вікового класу. Стандартний інвентарний набір азово-дніпровських та києво-черкаських поховань складався з кременевих виробів, черепашок, кістяних гостряків. У обох груп населення дитячий поховальний інвентар відрізнявся від дорослого. У азово-дніпровських могильниках поміж нього бракує знарядь праці з кременю, у києво-черкаських — черепашок Unio. Частина азово-дніпровських дитячих поховань мала нестандартний поховальний одяг, який був збагачений рідкісними для цієї культури прикрасами: перламутровими та кістяними намистинами, намистом із зубів риби. У носіїв києво-черкаської культури дитячий одяг, на відміну від одягу дорослих, так не прикрашався, він мав лише поодинокі підвіски. Підлітки, кістяки яких визначено лише у києво-черкаських пам’ятках, за прикрасами поховального одягу близькі дітям.

В обох культурах чоловіки та жінки мали різний поховальний одяг. Так, у києво-черкаського населення чоловічі вбрання були прикрашені зубами оленя, а жіночий одяг — зубами риби. У азово-дніпровській культурі підвіски-нашивки поки що знайдено лише на одежі чоловіків 20—35-річного віку. Загалом необхідно відмітити, що за поховальним обрядом 17—20-річні чоловіки та жінки не відрізняються від вікової групи 20—35 років. Це дає змогу припустити, що юнаки переходили у розряд дорослих близько 17 років.

Вивчення поховального обряду підтверджує специфіку соціального статусу чоловіків та жінок, поєднаних у шлюбі та забезпечуючих відтворення общини. В Україні відомі києво-черкаські та азово-маріупольські громадські могильники, де ховали членів двох родів, які складали общини цих груп населення. Порівняння статево-вікового складу общинних та родових могильників показує, що при майже однаковому числі дітей вони відрізняються співвідношенням чоловічих та жіночих поховань. Якщо у родових некрополях чоловічих поховань значно більше, ніж жіночих, то в общинних — їхня кількість приблизно однакова. Матеріали першої хронологічної групи Вільнянського могильника та Госпітального горба свідчать, що в общинних могильниках ховали чоловіків та жінок, що забезпечували відтворення общини. Так, у Вільнянському могильнику поховані чоловіки від 20 до 35 років (близько 70 % усіх чоловічих поховань) та зрілі чоловіки, а також жінки цих вікових груп, при цьому лише одна жінка була старша за 35 років. Не виключено, що стать у частини жінок, померлих до 20 років, антропологові не було змоги виявити, й вони віднесені до числа людей юнацького віку. Мабуть, в общинних могильниках ховали подружжя та дітей, якщо їхню смерть розділяв невеликий проміжок часу. Саме поховання у цих могильниках дорослих 17—35 років та дітей, для яких характерні найбільша кількість інвентарних поховань та найбільший різновид інвентарю, пояснює численність та багатство інвентарних наборів таких могильників маріупольської області, як Маріупольський, Микільський (з розкопок О. В. Бодянського) та Госпітальний горб.

Установка на обов’язковість участі у біосоціальному відтворенні колективу діяла практично у кожному суспільстві, незалежно від рівня його соціально-економічного розвитку та культурної приналежності. Повноправною вважалася лише людина, що лишала за собою потомство[96]. Крім того, шлюб давав чоловікові та жінці відносну економічну самостійність, чого не могли досягти вдови та одинаки через обов’язковий статево-віковий розподіл праці. Існування домашнього господарства як економічної одиниці забезпечувалось поєднанням чоловічих та жіночих видів діяльності[97]. Можливо, неповноправний статус вдів та бездітних жінок фіксують жіночі поховання без прикрас поховального одягу у родових могильниках Подніпров’я.

Однак азово-дніпровські та києво-черкаські могильники показують, що сім’я у неолітичного населення України ще не відокремилась як соціально-економічна одиниця. Так, подружжя не ховали разом, намагаючись, особливо у києво-черкаських могильниках, розміщувати поруч членів одного роду. Подібний поховальний обряд відповідав стану суспільства, коли чоловік створював жіночу клітину в общині, де цілісність общини була представлена колективом чоловіків, а мінімальна соціальна клітина — жінка з дітьми — була при колективі.

Функції жінки в общині були направлені на забезпечення внутрішньообщинного біосоціального відтворення. Вони пов’язані з відтворенням індивіда та підтриманням економічної основи власного осередка, що складався з жінки, її дітей та, частково, чоловіка. Зовнішнім середовищем для жінки були сама община та її осередки з інших жінок та дітей. Взаємодія з ними здійснювалася через обмін їжею, сумісні роботи, взаємодопомогу при догляді дітей.

Основні функції чоловіка були пов’язані з общиною як цілісністю. Остання являла собою об’єднання сімейних вогнищ. Чоловіки, як компонент чоловічої групи общини, були зовнішньою сполучною ланкою між жіночим сімейним осередком та общиною. Вони також забезпечували взаємодію общини з іншими колективами: напад, обмін, пошук нових територій.

Загалом матеріали України підтверджують деяку визначену близькість соціальної організації неолітичного населення з ранніми формами виробничого та вищими формами привласнюючого господарства. У їхніх суспільствах здійснилося виділення різних ланок родової організації, що мали свої функції, та існував чіткий статево-віковий розподіл общини. Однак для населення з переважанням виробничого господарства характерна більш складна соціальна структура, де визначені ролі лідерів; людей, пов’язаних із культами; йшло оформлення інституту власності та її наслідування, що викликало обособлення сім’ї.