Глава 3 Господарство

За енеолітичної доби, яка передувала бронзовій, на теренах України чітко визначилися дві господарські зони. Головним заняттям степового населення було скотарство, а лісостепового та поліського — землеробство. Сказане не виключає твердження, що на ранньому етапі історії господарство було комплексним, але для території України чітке розмежування на два світи у IV— III тис. до н. е. мало свої об’єктивні причини.

За доби бронзи ситуація суттєво змінилася. Трипільська культура, через не досить з’ясовані причини, припинила своє існування. Лісостепова її територія, а також деякі суміжні регіони були зайняті племенами культур шнурової кераміки, господарство яких майже не вивчене. На думку багатьох археологів, основою його було скотарство. У степу також відбувалися великі зміни. Своєрідні умови цього регіону спонукали займатися переважно скотарством. Водночас у племен південно-західних частин степової смуги, що репрезентували сабатинівську культуру, дуже успішно та інтенсивно розвивалося землеробство. Таким чином, за доби бронзи під впливом двох головним чинників: зміни кліматичних умов, а саме підвищення вологості, а також активізації міграційних процесів — значних змін зазнали традиційні господарські типи. Викладене змусило нас відмовитися від узагальненої характеристики степу та лісостепу та спробувати окреслити більш складну реальну ситуацію. Джерелом для характеристики господарства бронзової доби, як і попередніх періодів, є клімат, знаряддя праці, виробничі комплекси, остеологічні та палеоботанічні матеріали, образотворче мистецтво.

Землеробство

На ранніх етапах історії суспільства, зокрема за бронзової доби, природні умови були одним із найважливіших чинників, які визначали спосіб життя та господарство людей. Як зазначалося, на теренах України розташовані три природні смуги: степова, лісостепова та Полісся. II тис. до н. е. загалом характеризується потеплінням та зволоженням клімату. Степова смуга в цей період займала південну територію України — від пониззя Дунаю на заході до відрогів Середньоруської височини на сході. В економічному плані вирізняється західна частина європейських степів. З одного боку, тут наявні давні скотарські традиції, з іншого — завдяки кордону з Подунав’ям та Балканами — було розвинене землеробство. На степових поселеннях знайдено невелику кількість землеробських знарядь із бронзи. Майже у всіх житлах були зернотерки, ступки, товкачики, виготовлені з місцевих порід кварциту, пісковику та дрібнозернистого граніту. Враховуючи кліматичні умови та майже щорічні посухи та суховії, посіви здебільшого робилися в заплавах, котрі давали порівняно високі врожаї. Головною проблемою був не брак земель, а складність їхньої обробки. Грунт обробляли землекопачками, які становили собою палиці товщиною від 2 до 4 см із загостреним робочим кінцем. Експерименти підтвердили достатню ефективність таких знарядь. Не можна відкинути і факт існування орного землеробства, що виникло в степах Північного Причорномор’я. На думку Б. А. Шрамка та Ю. О. Краснова, ще в енеоліті вирощувалися такі культури, як полба, просо, ячмінь, горох, що підтвердили й палеоботанічні аналізи[327]. Врожай збирали серпами. Збіжжя зберігалося в спеціальних сховищах або посудинах-зерновиках. Ями-зерносховища, знайдені на багатьох поселеннях сабатинівської культури, мали циліндричну, грушо- або дзвоноподібну форму. Їхні стінки обмазувалися глиною та обпалювалися. В окремих ямах знайдено обпалені камені, що слугували для їх висушування перед засипкою зерна. Як тара для зерна могли використовуватися і високі (до 1,5 м) посудини-корчаги.

Дуже цікава споруда досліджена І. М. Шарафутдіновою на поселенні Виноградний Сад. Вона становила собою глинобитний майданчик, на якому розміщувалися декілька печей для просушки зерна. Розміри майданчика та місцезнаходження його у центрі поселення свідчать про те, що цей комплекс був швидше не індивідуальною, а громадською власністю.

Загалом же землеробство степової України наприкінці бронзової доби було розвиненим і в XIII—XII ст. до н. е. домінувало у господарстві.

В останні століття II тис. до н. е. роль землеробства зменшується. Причини цього не досить зрозумілі. Можна лише припустити, що збільшення орних земель призвело до зменшення пасовиськ та підриву скотарства. Крім того, оранка заплавних земель негативно позначилася на рослинності та природних умовах: вигорали степи, міліли річки, з’являлися напівпустельні регіони, майже непридатні для землеробства.

Трохи інакше розвивалося землеробство в північніших лісостепових районах. Завдяки пилковим аналізам, здійсненим на деяких поселеннях середньодніпровської, тшинецької та зрубної культур, розташованих у цих місцях, підтвердилося припущення про те, що клімат та рослинний світ з часів бронзи майже не змінилися. Вони були не просто придатними, а сприятливими для заняття землеробством. Доказом землеробського характеру господарства, як і в степу, є знайдені майже на всіх поселеннях та чи не в кожному житлі серпи, мотики та інші відповідні знаряддя. Важко з певністю твердити, які землі використовувалися під орні ділянки. Можна лише припустити, що це були насамперед заплави річок, укриті високородючими алювіально-луковими грунтами. Зручність використання заплавних ділянок у тому, що вони практично не виснажуються і можуть слугувати протягом необмеженого часу. Вірогідно, орними ставали ділянки лісу, розташовані поблизу поселень.

Цей тип підсічно-вогняного землеробства, при якому вирубувалися та випалювалися прилеглі до поселень ділянки лісу, був поширений упродовж усієї доби бронзи[328]. Розміри підсічного землеробства визначалися людськими ресурсами та наявністю вільних земель, позаяк відомо, що кожні 5—6 років оброблювані ділянки треба було залишати через їхнє виснаження. Виходячи з даних етнографії про чисельність людей на поселеннях бронзової доби (80—100 осіб), ділянки підсіки були невеликими за розмірами і становили в середньому приблизно 1 га. Якщо такі ділянки були розташовані недалеко від поселень, то освоєння нових місць досить тривалий час могло здійснюватися без переходу на нове місце. При цьому не відкидається й інший варіант, про який пише ряд етнографів та археологів[329]. Поселення лишається на місці, а на певній відстані від нього, недалеко від ділянок, оброблених для подальшої підсіки, виникають невеликі тимчасові «виселки». Таким чином, мешканцям лісостепової України було властиве заплавне та підсічно-вогняне землеробство.

Складніше відповісти на питання, чи використовувалися надзаплавні ділянки. Глинисті та суглинисті підзоли були дуже родючі, але й важкі для обробки. Археологи вважають, що обробка цих грунтів була під силу лише тим племенам, які вже знали плуг. Б. А. Шрамко переглянув уявлення щодо існування в Україні орного землеробства. Час, коли з’явилися тут рала. можна визначити добою бронзи. Залишки дерев’яних плугів архаїчної форми було знайдено у Чернігівській, Сумській та Запорізькій областях (рис. 162)[330]. Напевне, плуг та упряжні тварини розповсюджуються майже водночас із появою возів. На пам’ятках України дуже часто знаходять глиняні модельки коліс, іноді із ступицями. На використання як тяглової сили великої рогатої худоби вказують наявність кісток волів на деяких поселеннях доби середньої та пізньої бронзи, а також петрогліфи Кам’яної могили. Попри все це слід сказати, що головним знаряддям по обробці землі залишилися мотики. Про це, зокрема, свідчить той факт, що абсолютна більшість поселень доби бронзи розташована в долинах річок, поблизу родючих заплавних намулів, обробка яких не потребувала ніяких інших знарядь, окрім мотик. На поселеннях початку та середини доби бронзи знайдено кам’яні мотики клиноподібної форми з широким лезом. Напевне, такі знаряддя прив’язувалися до колінчатого дерев’яного руків’я або вставлялися у рогові муфти. Крім мотик, серед землеробських знарядь знайдено своєрідні кістяні лопати. Вони зроблені з тазових кісток та лопаток великих рогатих тварин. Напевне, більшість із них кріпилася до дерев’яного держака. Не виключається й існування дерев’яних лопат, схожих на лопати, знайдені на торфовищах типу Горбуновського на Уралі. Найрозповсюдженішими культурами на полях мешканців лісостепових просторів України були плівчастий та голозерний ячмінь, просо, овес, боби.

Рис. 162. Дерев’яні плуги бронзового віку:

1 — с. Токарі Сумської обл.; 2 — с. Калинковичі під Мінськом; 3 — с. Полісся Чернігівської обл.

Збирання врожаю здійснювалося серпами, спочатку з кременю та кварциту, а із середини II тис. до н. е. з бронзи. Протягом тисячоліть типи та форми серпів змінювалися. Уперше суцільні крем’яні серпи дугоподібної форми трапляються лише на поселеннях кінця ранньої бронзи. Масове ж розповсюдження припадає на середній період. Особливою популярністю користувалися так звані волинські серпи — великі знаряддя з вузьким гострим кінцем та широкою п’яткою. Їхньою особливістю була чудова обробка ретушшю, внаслідок чого одержували знаряддя завтовшки 0,5 см. Крім типових серпів, що мають характерну дзеркальну залощеність, використовувалися жнивні знаряддя, названі серпами-сікачами. Це були грубі знаряддя із слабо вигнутим, майже рівним лезом. Існує думка, що такі сікачі, або різаки, слугували для обробки та розчистки ділянок, які заросли чагарником. Усі серпи закріплювалися в руків’я — кістяні чи дерев’яні. Засоби кріплення, запропоновані Г. Кларком, Е. Кервеном, С. М. Вібіковим та Г.-Б. М. Бланке, виглядають досить переконливо[331].

Існує припущення, що зрізали, вірніше, відламували лише колос та верхню частину стеблини, а стерню спалювали на добриво. Однак наявність великої кількості серпів указує на те, що відламування не мало широкого розповсюдження.

Порівняння ефективності роботи сучасних серпів та давніх кременевих свідчить про бездоганність форми останніх та їхню високу продуктивність. Не виключено, що волинські серпи виникли під впливом бронзових знарядь. Збігається час їхньої появи (XVI— XV ст. до н. е.), вражає типологічна тотожність. За доби пізньої бронзи, особливо на території лісостепової Правобережної України, розповсюджуються своєрідні серпи, що складаються з 2—3 тонких загострених пластинок, які встановлюються у рогову або дерев’яну загострену основу. Поламка однієї з пластинок потребувала лише заміну її й не псувала всього знаряддя. Так, приблизно через 1000 років населення оцінило своїх енеолітичних попередників і повернулося до більш давніх складених серпів, які використовувалися поряд із суцільними.

Майже у всіх житлах доби бронзи зернотерки та ступки пов’язані з мливом зерна. Зернотерки були дво- та одноручними. Вони мало змінилися протягом бронзової доби. Їх виготовляли з місцевих порід каменю, твердих та крупнозернистих. Крім зернотерок трапляються уламки неправильної форми кам’яних брил із чашеподібними заглибленнями в центрі. Заглиблення добре оброблені крапковою технікою, але не відшліфовані. Г. Ф. Коробкова вважала, що ніздрювата поверхня таких ступок робилася свідомо — для полегшення обробки зерна. Експериментальні досліди показали виключну трудомісткість борошно мельного виробництва. Дослідники пишуть, що на зернотерках, подібних до тих, що відносяться до бронзової доби, за день можна було намолотити не більше як 2— 2,5 кг борошна. Велика кількість різноманітних ступок є свідченням того, що населення часто виготовляло не борошно, а крупу, та їло не хліб, а переважно кашу.

Природні умови, родючі грунти лісостепової України, а також велика кількість землеробських знарядь праці дає можливість із достатньою певністю твердити, що землеробство в господарстві населення, яке мешкало на цій території за доби бронзи, було головним заняттям.

Третю географічну зону на теренах України становить Полісся — велика низина в басейні річок Прип’яті, Дніпра та Десни. Грунтотворні породи Полісся складаються з піщаних та супіщаних відкладів, зрідка суглинистого лесу. Багато тут боліт. Підраховано, що сухі, незаболочені ділянки складають менш як третину всієї площі Полісся. Отже, в регіоні дуже мало місць, придатних для землеробства. Протягом тривалого часу існувала думка, що через погані природні умови, зокрема заболоченість, Полісся досить довго, приблизно до перших віків н. е., було майже не заселене і зовсім не знало землеробства. Розвідки ж та розкопки білоруських, українських та російських археологів спростували цю думку та дали змогу скласти уявлення про характер землеробських робіт за бронзової доби. Цікаво, що одним із найдавніших районів, в якому зафіксовано сліди землеробства, є південний край Полісся. Це пояснюється тим, що за існування примітивних форм землеробства зерна просто кидалися у необроблений вологий грунт, укритий родючим наносом[332]. За спостереженнями етнографів Прип’ять для Полісся відігравала ту ж роль, що й Ніл для Єгипту. За доби бронзи тут вже були відомі м’яка пшениця, полба, ячмінь, просо і, можливо, льон[333]. Чільне місце посідав, напевне, ячмінь, який має малий вегетаційний період. Про те, що населення займалося землеробством, свідчать зернотерки, серпи, відбитки зерен на уламках кераміки. Однак знахідки таких речей рідкісні, що також указує на своєрідний характер землеробства в Поліссі. Навряд чи в поліських районах за бронзової доби існувало орне землеробство. Але навіть якщо тут і знали плуг, головною формою землеробства була, напевне, підсіка. Ця система довго існувала в Поліссі. Так, досліджуючи землеробство Давньої Русі, В. Й. Довженок пише, що підсіка зберігається у Прип’ятському Поліссі до XIX ст. н. е.[334]. Виходячи із спорадичних знахідок знарядь праці, можна твердити, що великих ланів тут не існувало. Скоріше був розповсюджений спосіб сіяти на дюнних підвищеннях, де землю рихлили мотиками. Для використання заплавних земель необхідно було знищувати густу рослинність. Дуже трудомістке, підсічне землеробство в Поліссі ускладнювалося браком достатньої кількості сокир, які привозили з більш південних районів Волині і які, звичайно, були дорожчими. Погано розкорчовані підсіки або підсіки, на яких залишилися корчі, вже через 2—3 роки вкриваються такою густою зарістю, що їх треба кидати та переходити на інше місце. Ось яку картину змальовують етнографи XVIII ст. Весною селяни, взявши на плечі соху або борону, поспішають на заплавні «острови». Навкруги все залито водою. Вони ідуть по живіт у воді, іноді навіть пливуть. На «острові» орач будує халабуду, розпалює вогнище, що ніколи не згасає. Оре та сіє. Потім таким самим чином переходить на інший «острів», де так само обробляє шматок грунту. Загалом археологічні матеріали свідчать про те, що землеробство від ранньої до пізньої бронзи розвивалося поступово. Збільшується кількість знарядь праці, відбитків злаків, частіше трапляються різноманітні зерносховища, в тому числі й на полях. Відомостей про розміри земельних угідь, які були у підпорядкуванні тих чи інших племен та племінних груп, та пов’язану з ними кількість зерна немає. Ці питання нерідко розглядають суто гіпотетично. Так, на добре вивченій ділянці Сіверського Дінця в районі Червоного Лиману, довжиною 15 км та шириною 2 км, знайдено п’ять поселень доби бронзи. На кожне з них припадало приблизно по 600 га. Важко сказати, як розподілялася ця площа між лісом, болотами, озерами, випасами та землями, придатними для сівби. За відомостями XIX ст., заплавні ділянки річок лісостепової України на 60 % були зайняті лісами, на 30—35 % — болотами та старицями і лише 5— 10 % цієї території могли використовуватися під оранку[335]. Судити про врожаї за доби бронзи також важко. Говорячи про врожаї трипільської культури, С. М. Бібіков уважав за можливе послуговуватися відомостями більш пізнього часу — Київської Русі. Розглядаючи питання про продуктивність землеробства в Київській Русі, В. Й. Довженок пише, що історичні джерела навіть стосовно цієї епохи не містять якихось вірогідних даних. Відомий економіст С. Г. Струмилін на основі сукупності даних дійшов висновку, що врожайність у Давній Русі домонгольського часу, навіть у районах Середньої Русі з добрими чорноземними грунтами, становила не більше як 26 пудів із десятини. Не виникає сумнівів, що на менш родючих поліських грунтах урожайність була нижчою. Як відзначають дослідники, в поліських районах урожайність пшениці та ячменю з однієї десятини коливалася від 16 до 26 пудів. Ураховуючи необхідність залишати частину зерна для сівби, на одну людину припадало не більше як шість пудів. Нагадаємо, що прожитковий мінімум становив 12 пудів.

Найбільша врожайність була, напевне, у сприятливих для землеробства районах степу за доби пізньої бронзи, зокрема у носіїв сабатинівської культури. Однією з підстав для такого твердження є демографічна ситуація, за якою на невеличких ділянках заплав Південного Бугу, Інгулу та Інгульця сконцентрована велика кількість поселень. Численні дослідження українських та іноземних археологів свідчать, що при відносно низькому рівні розвитку продуктивних сил будь-яка окрема галузь господарства, в тому числі і землеробство, не може полегшити життя людей. Можна зробити припущення, що в Україні, навіть в її лісостеповій частині, найсприятливішій для землеробства, господарство могло бути лише комплексним — землеробсько-скотарським[336]. Головний сенс такого господарства в можливості змінювати та регулювати співвідношення різних видів господарської діяльності залежно від різних обставин, як природних, так і соціальних.

Скотарство

Як і землеробство, скотарство мало неоднаковий характер і рівень розвитку в різних регіонах України. Зрозуміло, що найрозвиненішим було скотарство у степу. Цьому сприяли і безкраї простори пасовиськ, і те, що землеробство тут було заняттям дуже важким. Свійська худоба забезпечувала населення м’ясом і молоком, тобто складала харчову базу.

Протягом тривалого часу культури степових племен доби бронзи змальовувалися на основі матеріалів могильників, оскільки поселення були невідомі. Обмежена кількість кісток тварин у похованнях породжувала хибні уявлення про скотарство степовиків. Зокрема, утвердилася думка, що степові племена доби ранньої бронзи займалися головним чином збиральництвом, полюванням та рибальством[337].

Кардинальні зміни в оцінці скотарства на теренах степової України сталися після розкопок Михайлівського поселення, де було знайдено велику кількість кісток тварин, серед яких свійські становили 90 %, а дикі лише 10 %. Таким чином, їхнє співвідношення свідчить про перевагу скотарства над полюванням. Пізніше це було підтверджено матеріалами з інших поселень, а також поховань. Було ясно, що головну роль у степовій череді відігравала велика рогата худоба, відтак — дрібна, кінь та свиня. У західних районах степу кінь набув значного розповсюдження. А. А. Браунер на поселенні біля Сухого Лиману визначив кістки коней трьох порід: тонконогої східної, ширококопитної, яка використовувалася для сільськогосподарських робіт, та проміжної.

Клімат західних районів, найбільш м’який у євроазіатських степах, уможливлював утримування худоби на паші з березня по грудень. За доби пізньої бронзи скотарство регулювалося. Із червня по вересень, коли степ вигоряв через незначну кількість опадів, пасовиська поділялися на ділянки, випас на яких здійснювався по черзі. Напевне, перевага надавалася приселищному типу скотарства. Найповніше вивчене скотарство сабатинівської культури, котра відноситься до доби пізньої бронзи. Встановлено відсотковий склад окремих видів. Так, великої рогатої худоби було від 32 до 39 %, коней — 18—21 %. Свиней було мало. Їхні кістки знайдено на одному з найпівнічніших поселень — Чикалівці, де вони становлять 10—11 %. На південних поселеннях їх зовсім мало[338]. Про важливу роль коней свідчать досить часті знахідки псаліїв (Степове, Ташлик, Сабатинівка, Чикалівка та ін.).

Важко уявити картину різних скотарських систем. Але не виникає сумнівів, що скотарство степових районів відрізнялося від лісостепових, а особливо від поліських.

Племена доби бронзи знали всі основні види свійських тварин. Крім того, на Лівобережжі був відомий верблюд, а на Правобережжі за доби пізньої бронзи — свійські осел та кіт. Є підстави зробити припущення, що у степових та лісостепових районах протягом доби бронзи переважала велика рогата худоба — головний постачальник м’яса та молочних продуктів. Результати статистичного аналізу дають змогу дослідникам говорити про деякі зміни порід великої рогатої худоби. Так, В. І. Цалкін відзначає дуже великі розміри кісток на Поділлі та Верхньому Подніпров’ї.

Кістки дрібної рогатої худоби виявлено на всіх поселеннях лісостепу, починаючи від ранньобронзової доби. У середньому її періоді кількість дрібної рогатої худоби в цих районах помітно зростає, а наприкінці доби бронзи у деяких районах, наприклад Подністров’ї, вона відіграє значну, якщо не домінуючу, роль. Є відомості, що вівці були значно меншими за сучасних, самці були рогатими, а самки — комолими. Досить численними були свійські свині. Особливого поширення вони набули у смузі широколистяних лісів. На погляд В. І. Цалкіна, було принаймні три популяції свійських свиней. Надто великими були свині Оки та Подесення[339].

Існує думка, що свійський кінь з’явився у населення городоцько-здовбицької культури шнурової кераміки[340]. Але в культурах шнурової кераміки, найрозповсюдженіших у цей період у лісостепу, відсутні деталі упряжі. Разюче змінюється становище у середній період, коли майже на кожному поселенні виявлено кістяні, а згодом і бронзові, псалії. Про значну роль коня у господарстві лісостепового Правобережжя за доби пізньої бронзи свідчать досить часті знахідки глиняних фігурок коней.

Відмінним був розвиток скотарства у поліських районах України. Напевне, при низькому рівні розвитку виробничих сил своєрідний ландшафт Полісся мав свої позитивні сторони для заняття скотарством. Багаті пасовиська, велика кількість води та ліси притягували людей. Фауністичний матеріал у поліських грунтах зберігся погано, тому відсоткове співвідношення видів не зовсім зрозуміле. Однак більш за все розводили велику рогату худобу, порівняно багато було свиней. Значну роль у господарстві відігравали дрібна рогата худоба та коні. Тип господарства, що базується на розведенні великої рогатої худоби, давав можливість поєднувати його із землеробством. Палеозоологи зазначають, що у племен Полісся особливо масштабним було скотарство[341]. Це пояснюється передусім сприятливими умовами для розведення худоби. Як відзначають етнографи, ще до недавнього часу свині тут утримувалися в напівдикому стані. Рано навесні їх виганяли у ліси та на болота, де вони харчувалися жолудями, горіхами, коріннями та рибою. Восени, з настанням холодів, свині самі поверталися у село та приводили з собою молодняк і диких родичів. Коней у Поліссі було мало навіть за доби пізньої бронзи. У списках фауни вони завжди стоять на останньому місці[342]. На думку етнографів, у Поліссі кінь так і не зміг витіснити бика. Показово, що до XIX ст. коні тут практично не розмножувалися. Потомство народжувалося настільки слабким, що його майже одразу знищували. На енеолітичному поселенні біля с. Гришівка Чернігівської області знайдено кістки собаки. Виходячи з їхньої великої кількості, можна зробити припущення, що цих тварин розводили не лише для полювання та щоб допомагали пастухам, а й для їжі. Пізніше, за доби середньої та пізньої бронзи, кісток собак трапляється мало. Можливо, це свідчить про те, що собаки більше не вживалися у їжу і їх використовували лише для охорони худоби. Це підтверджується декількома випадками поховання собак біля людини. Для розуміння того, яким було скотарство, велике значення має з’ясування питання про характер випасу та утримання худоби взимку. Будь-яких спеціальних споруд, в яких узимку утримувалася б худоба, не знайдено. Деякі дослідники вказують на існування громадських загонів, розташованих у центрі поселення[343]. Не викликає сумнівів, що головною проблемою у скотарів були корми, які доводилося запасати навіть у степових районах, де худоба більшість часу перебувала на паші. Основним кормом було сіно. В умовах лісу велику роль також відігравали листя, гілки, молоді дерева. Заготівля кормів провадилася руками або серпами-сікачами з кременю чи бронзи. Найбільш реально поширеною за доби бронзи формою тваринництва було придомне з вільним або пастушим, з щоденним поверненням худоби на поселення, випасом. З вільним випасом пов’язане виникнення різноманітних загород, кам’яних стін, рівчаків, якими відгороджувалися від тваринного світу поселення, лани, городи. Крім того, вільний випас худоби в безпосередній близькості від поселення міг призвести до потрави сінокісних угідь, які використовувалися для заготівлі кормів на зиму. Тому більш імовірне пастуше тваринництво, можливо, з незначними перегонами — на відстань 10—20 км, які давали можливість прилеглі сінокісні угіддя зберігати для заготівлі кормів на зиму. У степових районах з добою бронзи деякі дослідники пов’язують виникнення кочового скотарства. Але це питання поки що залишається відкритим, принаймні для теренів України. За писемними та етнографічними джерелами в євразійських степах кочове скотарство завжди базувалося на розведенні овець та коней. На початку II тис. до н. е. в українських степах переважало розведення великої рогатої худоби. Яскравим прикладом цього є склад михайлівської череди. Осілість та домінуюча роль великої рогатої худоби не говорять на користь кочового скотарства. Більш імовірно, що серед степових племен доби ранньої та середньої бронзи існували племена, які на літні місяці залишали свої поселення та відходили на північ на десятки кілометрів. Форми відгонного, аж до кочового, скотарства залежно від багатьох обставин, як природних, так і соціальних, могли змінюватися.

Головною проблемою утримання худоби майже на всій території України були корми. І зумовлена вона була в основному не так холодними зимами, як глибоким сніговим шаром, точніше, крижаною плівкою, утворюваною на ньому, що перешкоджало тваринам добувати собі їжу навіть з-під неглибокого снігу. Таким чином, заготівля кормів була вкрай необхідною. Як відзначалося, головним кормом було сіно, а в умовах лісу велику роль відігравали листя, гілки, молоді пагони дерев. Використовувалася також і солома, особливо просяна, яка, на думку фахівців, не поступалася калорійністю сіну. Можна зробити припущення, що основним був м’ясний напрям тваринництва. Погляд, згідно з яким критерієм молочного спрямування тваринництва служить перевага великої рогатої худоби, навряд чи вірний. Етнографи та палеозоологи стверджують, що надійнішим критерієм є вік забійної худоби. На теренах України надто мало свідчень молочного напряму тваринництва. Майже повністю відсутні тут дірчасті друшляки, яких багато за доби середньої бронзи на території лісостепової частини Правобережної України. Навряд чи слушно судити про рівень молочного господарства лише по наявності чи відсутності друшляків. Доїння корів аріями у другій половині II тис. до н. е. зафіксоване у «Рігведі»[344]. Існує також повідомлення Геродота про те, що скіфи доїли кобилиць та збивали масло у дерев’яних посудинах[345]. Згідно з етнографічними даними населення Комі виготовляло сир у мішечках з тканини й глиняних друшляків також не мало.

Таким чином, специфіка господарства в різних районах була різною та, мабуть, понад усе залежала від господарських традицій, що склалися в енеоліті. Важливим джерелом для характеристики скотарства є знаряддя праці, виготовлені з кістки та рогу. Трасологічний аналіз дає змогу виокремити інструменти для різних робіт із шкірою. Так, для розробки туш та первинної обробки шкіри використовувалися ножі, скребачки, скобелі, для міздріння шкір — ножі, ножі-стамески, струги, тупіки. Останні виготовлялися здебільшого із щелеп великої рогатої худоби. Ще одну групу становлять скребачки, зроблені із копитних фаланг коней. Вони слугували для пом’якшення шкіри та розгладжування на ній зморщок. В етнографічній літературі їх називають шкуром’ятками чи розбивальниками. Багато знарядь виготовлялося з великих кісток, найчастіше щелеп. Існували також знаряддя, названі «ковзанами». Слушною є думка С. А. Семенова, що ці своєрідні вироби призначалися для обробки шкіри[346].

Готова шкіра йшла на різні потреби, насамперед на пошиття одягу та взуття. З цією діяльністю пов’язана значна кількість швайок, голок та проколок, виготовлених переважно із трубчастих кісток. Велику групу знарядь становлять різноманітні муфти, руків’я, основи для кременевих серпів. Трапляються кістяні знаряддя, використовувані у керамічному виробництві. Це лопатки для зняття зайвої глини та знаряддя для нанесення орнаменту.

За бронзової доби, головним чином у середній та пізній періоди, з кісток у великій кількості виготовляли предмети кінної упряжі, зокрема псалії. Звичайно, є бажання хоча б приблизно оцінити як кількість поголів’я на поселенні, так і кількість м’яса, що припадала на душу населення. Залучаючи етнографічні дані та приймаючи середній забійний вік за одиницю, можна припустити, що велика рогата худоба забивалася у віці не менше як у чотири рази більшому, ніж у свині, у три рази, ніж у коня, та у півтора раза, ніж у дрібної худоби. Взявши середній забійний вік свині за одиницю, дрібної рогатої худоби за півтора, коня за три, великої рогатої худоби за чотири, можна отримати виправданий коефіцієнт, перемножуючи на який кількість кісткових залишків відповідних видів у остеологічному матеріалі того чи іншого поселення матимемо реальний склад стада. Зробивши подібні розрахунки щодо поселень раннього залізного віку, Ю. О. Краснов дійшов висновку, що вони складалися приблизно із 50 осіб та мали реальне стадо із 70—100 голів. Дослідження скотарства на поселенні зрубної культури Усове Озеро дає можливість припустити, що на ньому одночасно існувало 15—20 голів великої рогатої худоби, 10—20 голів коней, 30—40 овець та кіз, 15—20 свиней, що загалом складало стадо із 80—100 голів. На поселенні східнотшинецької культури Пустинка у стаді було приблизно 100—120 голів.

На зиму поголів’я худоби скорочувалося, оскільки населення не мало змоги заготувати достатню кількість кормів. Базуючись на етнографічних даних західносибірських татар, Л. М. Плетньова вважає, що на зиму залишали лише необхідну для розмноження худобу[347]. Виходячи із зроблених підрахунків, можна припустити, що на поселеннях доби бронзи до зими забивалося близько 40—45 голів різних порід, що приблизно становило майже половину літнього стада. При середній вазі 20 пудів за голову забита худоба давала понад 80 пудів м’яса. Якщо на поселенні мешкало 100—120 осіб, то на кожного припадало близько 0,5 кг м’яса в день. Приблизно ті самі відомості приводить Ю. О. Краснов[348]. Забивання за короткий час великої кількості худоби потребувало вмінь запасати м’ясо на майбутнє. Його коптили, сушили, солили, заливали смальцем у глиняних горщиках тощо.

У цілому аналізуючи дані, які характеризують скотарство та землеробство доби бронзи, доходимо висновку, що в більшості районів України харчовий раціон забезпечувався в основному завдяки скотарству.

Полювання та рибальство

У господарстві племен України, яка багата лісами та водоймищами, різноманітною дикою фауною, полювання, звичайно, посідало значне місце. На різних поселеннях знайдено кістки лося, зубра, оленя, ведмедя, дикого кабана, борсука, лисиці, зайця та інших, дрібніших тварин.

Таким чином, полювання могло значною мірою компенсувати відсутність м’ясної їжі. Про вагому роль полювання свідчить також велика кількість крем’яних, кістяних та бронзових вістер до стріл та дротиків. Форма та розміри цих знарядь різноманітні, що пояснюється, напевне, особливістю полювання на різні види тварин. Можна говорити про загальну тенденцію зменшення ролі полювання в господарстві племен доби бронзи від її раннього до пізнього періоду. Свійські та дикі тварини за енеоліту у племен городсько-волинського варіанта пізньої трипільської культури становили відповідно 72 та 28 %. За доби ранньої бронзи їхнє співвідношення не дуже змінюється. На Ісковщині — поселенні середньодніпровської культури на Дніпрі — кістки свійських тварин становлять 55 %, диких — 45 %. На поселенні зрубної культури відповідно 90,3 та 2,6 %.

Значно більше відомостей, що висвітлюють роль полювання у Північній Україні, маємо для доби пізньої бронзи. Вони свідчать про різке скорочення полювання та зменшення питомої його ваги у господарстві. Так, на Собківському поселенні білогрудівської культури кістки свійських тварин становлять 83 %, диких — 17 %. У чорноліській культурі кістки диких тварин становлять лише 8 % від загальної кількості.

Цікаві зміни спостерігаються у складі дикої фауни. На відміну від раннього періоду бронзової доби, де кістки належали в основному таким великим тваринам, як олень, лось, зубр, в пізній більше кісток дикого кабана, лисиці, бобра, борсука, зайця. Це головним чином хутряні звірі, яких убивали перш за все з метою отримання хутра.

Незважаючи на наявність цілої низки озер, річок та інших водоймищ, здавалося б, стимулюючих рибальство, археологічних відомостей, які б вказували на це заняття в добу бронзи замало. Невелику кількість кісток риб зафіксовано лише на деяких поселеннях. Так, на поселенні Сердюково-2 Харківської області знайдено кістки коропа. На поселенні культури шнурової кераміки біля с. Ставок — кістки щуки. Кістки та луску риб виявлено в кількох житлах поселень Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка. Із поселення Усове Озеро маємо кістяний гарпун.

При розкопках чорноліських Московського та Лубенецького городищ знайдено два кістяні гарпуни поворотного типу. Із Середнього Подніпров’я походять два бронзові гарпуни. О. І. Тереножкін відносить їх до чорноліської культури на тій підставі, що вони відлиті в широко розповсюджених тут формах за технікою воскової моделі. Слід відзначити, що дуже рідко, переважно на поселеннях зрубної культури, трапляються також грузила.

Висловлене дає підставу припустити, що порівняно з енеолітом рибальство значно скоротилося і в господарстві не відігравало великої ролі.

Явне пожвавлення риболовлі спостерігається у степових племен доби пізньої бронзи. На поселеннях сабатинівської культури уздовж Південного Бугу знайдено значну кількість кісток великих риб. Переважали залишки вирезуба з вагою окремих особин до 4 кг. Найбільшою ж здобиччю рибалок були соми довжиною до 2— 2,5 м та вагою 9—10 кг. Ловили також судаків, сазанів, лящів, красноперів, пліток. Показовим є факт, що одне з приміщень поселення Ушкалка на Дніпрі використовувалося для переробки риби[349].

Наприкінці II тис. до н. е. розквіт рибальства зафіксований у носіїв кобяковської культури, що мешкали у дельті Дону. Велика кількість кам’яних грузил так званого кобяковського типу вказує на поширення сітьового рибальства. Серед виловлених риб переважав сом (довжина до 1,65 м) та судак, третіми йшли осетрові[350]. Слід додати, що грузила кобяковського типу виявлені у носіїв білозерської культури на Дніпрі та Південному Бузі та у бондарихінського населення на Орелі. Отже, наприкінці доби бронзи спостерігається виразний перехід до сітьового лову риби на півдні України.

Виготовлення кераміки

Глиняний посуд у господарстві племен бронзового віку займав значне місце. Судячи з відбитків пальців, що збереглися на деяких посудинах, його виготовляли в основному жінки. Слід відзначити, що за енеоліту у деяких регіонах України, перш за все у трипільців, гончарне виробництво посуду було дуже розвиненим. Збереглися гончарні печі. Посуд відрізнявся розмаїттям форм, чудовими технологічними якостями, вигадливою орнаментикою. Дослідники припускають існування у трипільському середовищі ремісників-гончарів, які обслуговували не лише мешканців свого селища, а й сусідів. Кераміка ж доби бронзи за всіма показниками поступається трипільській. Уся вона ліпна, виготовлена стрічковим способом, що добре простежується на уламках із пошкодженим верхнім шаром поверхні. Грубина глиняних джгутів коливається від 1 до 2 см. Денця формувалися окремо, а потім з’єднувалися із стінками, утворюючи іноді невеликий піддон. Для потовщення вінець до верхнього краю прилаштовувався ще один глиняний джгут. Більш-менш ретельно посудини згладжувалися зсередини та ззовні. На теренах лісостепового Правобережжя був поширений звичай ангобувати пбсудини ледь підфарбованою рідкою глиною. У технології виготовлення посуду протягом бронзової доби особливих змін не відбувається. Винятком є чорне лискування, що з’явилося наприкінці доби бронзи.

Керамічний посуд різних регіонів мав свої особливості. Хоча для окремих хронологічних періодів відомі подібні типи, орнаменти та прийоми їх нанесення на поверхню виробу. Так, на поширеній ледь не на всіх теренах України кераміці доби ранньої бронзи (рис. 164) спостерігається шнуровий орнамент (рис. 165), середньої — поглиблено-прокреслений, пізньої — валиковий (рис. 166). Майже увесь посуд виготовлявся з глини, до якої додавалися різні домішки, частіше пісок. Грубий пісок або випалений подрібнений камінь та граніт характерні для кераміки доби середньої бронзи. У пізньому ж її періоді до глини починають додавати шамот, слюду, графіт, тальк, вапняк тощо.

Рис. 163. Рештки довбаного човна з Ізюмщини.

Рис. 164. Форми та декор кераміки у населення Північної України на початку ІІ тис. до н. е.

Рис. 165. Горщик катакомбної культури, декорований шнуровим візерунком (с. Новопилипівка, курган 4, поховання 2).

Рис. 166. Форми та декор кераміки у населення Північної України в середині ІІ тис. до н. е.

Як відзначалося, наприкінці доби бронзи з’являються посудини, вкриті чорним лискуванням. Воно принципово відмінне від відомого у попередній період. Тепер лиск досягається не ретельним загладжуванням, а особливим випалом, коли у певний момент зачинялася тяга, припинявся доступ кисню і відбувалася реакція, внаслідок якої дим тонким шаром укривав усю поверхню посудини. Відтак ця посудина обмащувалася жиром і знову обпалювалася. Цей технологічний прийом був відомий, точніше, приступний невеликій частині населення Правобережної України. Окремі чорнолисковані посудини потрапляли у різні, іноді досить віддалені райони. Цікавим є питання щодо способу випалу кераміки. Поширена думка, що за доби бронзи у межах України посуд випалювався на відкритому вогні. Система доказів базується на тому, що посуд, обпалений нерівномірно, має темні не пропечені усередині смуги та плями різного кольору на зовнішній поверхні. Згідно із спостереженнями І. К. Свєшнікова в окремих культурах, наприклад, фракійського гальштату, домішки зерен вапняку у глину не перетворювалися під час випалу на гашене вапно, а зберігали свою структуру, що було можливим лише за температури нижче 500 °С. Це стало додатковим аргументом на користь відсутності гончарних печей за доби бронзи.

Найбільш розповсюдженими формами посуду були горщики, банки та миски. Останні значного поширення набувають за доби пізньої бронзи, що, напевне, можна розглядати як наслідок поширення культури побуту. У різних груп населення всі три названі типи посуду відрізнялися як за конфігурацією, так і за орнаментикою. Для степових районів характерні приземлені горщики, висота яких приблизно дорівнює діаметру. У прабалто-слов’янському лісостеповому ареалі протягом II тис. до н. е. найпоширенішими були так звані тюльпаноподібні горщики, висота яких у два рази перебільшувала діаметр вінець та у чотири — денця. Така відмінність основної форми посуду, який служив для приготування їжі, безумовно, не могла бути випадковою і пояснюється особливостями будови вогнищ. Банки мають більше спільних рис, але, як і горщики, різняться за пропорціями та деякими деталями форми. На теренах правобережного лісостепу вони мають ледь опуклий тулуб, у степових районах їм притаманні низькі прямі або конусоподібні стінки. Особливу форму тут складають гостроребрі горщики, стінки яких у середній чи верхній частині мають різкий перегин (рис. 167). Згаданими формами, звичайно, не вичерпується керамічний комплекс доби бронзи. Враховуючи імпорт, обмін та індивідуальність виготовлення кераміки, котра продукувалася мало не в кожному господарстві, вона була набагато різноманітнішою.

Рис. 167. Чаша зрубної культури (с. Новосолдатка, курган 1).

До певної міри це ж стосується і орнаментації посуду. Найбільш багато та пишно прикрашена кераміка доби ранньої бронзи. У цей час орнаментом укривалася переважно уся зовнішня поверхня посуду від вінець до денця. За доби середньої бронзи — верхня половина посудини, а за пізньої — лише вінця та фриз попід ними. Найскладнішим є питання, яке виникає при аналізі орнаменту і полягає в тому, що саме є декором, а що відображенням різних ідеологічних уявлень. В орнаментиці доби бронзи обидва ці моменти є і вони майже неподільні. Символічні деталі настільки переоформлені та стилізовані, що їхній давній сенс та первісна форма вже майже невловимі.

Для більшості етнічних груп України характерний ряд спільних орнаменталізованих знаків, пов’язаних із символікою обожнення природи, Сонця, вогню, рослин. Давно вже встановлено значення таких прадавніх знаків, як коло та хрест, поширених по усьому світу. І всюди вони мають одне й те саме значення — Сонце та вогонь. Ці та інші подібні знаки: коло, розділене на чотири частини двома навскісними лініями, що перехрещуються, коло із зіркою, коло з променями, що розходяться, коло із зубцями — є в орнаментиці всієї України.

Солярні знаки іноді трапляються у поєднанні з рослинними символами. Останні у Північній Україні мають три найпоширеніші символи: деревце з піднятими догори гілками, «ялинка» та багатопелюсткова розетка. Ці символи наносилися лініями, відбитками шнуру, валиками. На особливу увагу заслуговує мотив трикутника, що посідав у декорі кераміки бронзової доби особливе місце. Трикутник прийнято вважати традиційним символом землі, а трикутник із крапками усередині, можливо, означав розоране поле.

На групі кераміки є спіральний візерунок, побудований за принципом повторів спіралі, яка переходить у «біжучу хвилю». Магічне значення спірального орнаменту відоме з давніх-давен. Часто його розглядають як символічно передані воду та Сонце або ж як плин часу.

Різноманітність форм, розмірів та розмаїття орнаментики на посуді дає підстави припускати, що виробництво кераміки за доби бронзи було індивідуальним заняттям у сфері домашнього виробництва.

Гірнича справа та обробка металів

На більшій частині Європейського континенту бронзовий вік тривав близько тисячі років — від початку II тис. до н. е. до початку І тис. до н. е. Порівняно з іншими частинами Європи Україна рано увійшла до бронзової доби. Ранньому знайомству з цим металом племен Правобережної України сприяли зв’язки з чи не найдавнішим у Європі Балкано-Карпатським металургійним центром, а Лівобережної — з Кавказьким, де вже у III тис. до н. е. відомі штучні мідно-миш’яковисті сплави.

Із раннього періоду бронзових виробів маємо дуже мало. Головним чином це невеликі ножі, шила та дрібні прикраси у культурах шнурової кераміки та катакомбної спільності, куди вони потрапляють унаслідок обміну у готовому вигляді. Є підстави говорити про зародження місцевої металургії. Спектральний аналіз деяких речей (спіральних підвісок, втульчастих сокир тощо) свідчить, що вони виготовлені із змішаного матеріалу — кавказько-карпатського, тобто вже на місці, й не мають аналогій ні на Кавказі, ні у Карпатській зоні. Знайдено також поодинокі глиняне сопло, кам’яне коваделко та глиняну формочку для відливки клиновидної сокири, які підтверджують виникнення місцевої обробки металу. Активізація місцевого ливарного виробництва у степових районах пов’язана із розселенням високорозвинених племен катакомбної спільності, котрі, на думку ряду археологів, просунулися на терени України з Північного Кавказу. У Північному Причорномор’ї, Донбасі та Криму виявлено понад 30 поховань, які, судячи з речового супроводу (тиглі, ллячки, сопла, ливарні формочки та кам’яні знаряддя для обробки металу), належали майстрам-металургам[351]. Ливарні матриці засвідчують розширення асортименту металевих знарядь. Чільне місце серед них посідають втульчасті сокири та бруски-напівфабрикати для виготовлення інших знарядь — ножів, тесел, стамесок тощо. Сировина у вигляді злитків миш’яковистої бронзи надходила з Кавказу. Про це на підставі даних спектрального та металографічного аналізів пишуть фахівці[352].

У західних регіонах України цього періоду теж виявлено ознаки місцевої металургії[353]. Але досить невелика кількість бронзових виробів надходила сюди у готовому вигляді, головним чином прикраси. Відомі поодинокі знахідки у Західній Україні балкано-карпатських та північнокавказьких сокир, зокрема у складі скарбу Стубло із Волині.

Рис. 168. Кам’яні знаряддя для подрібнення мідної руди (за С. Й. Татариновим).

Середина II тис. до н. е. позначена утворенням значного гірничо-металургійного центру в Донбасі, який функціонував протягом кількох століть. Походження цього центру пов’язане з відповідними осередками металообробки Південного Уралу та Східного Казахстану і міграцією населення із названих регіонів на захід. Однією з причин міграційного руху могла бути кризова ситуація, зумовлена демографічним вибухом XVI—XV ст. до н. е. Донецький басейн з його міднорудними родовищами, про які мігранти могли довідатися, іще перебуваючи на Південному Уралі, природно виявився для них особливо привабливим місцем. Головні рудні родовища Донбасу локалізуються на теренах Бахмутської котловини, зокрема в Артемівському районі Донецької області. Найвиразніші рудні прояви зафіксовано біля сіл Вискрівка, Пилипчатине, Клинове, Новозванівка[354].

Давні копальні розташовані на вододільних височинах. Від них збереглися великі задерновані западини глибиною від 3 до 5 м та діаметром від 50 до 200 м, котрі, як правило, утворюють ланцюжок із вузькими перетинками. По краях западин лежать відвали — викиди порожньої породи. І самі відвали, і довколишня площа набули зеленкувато-сірого кольору. На розораних ділянках трапляються шматочки руди, знаряддя праці, кістки тварин, уламки кераміки. Розкопками встановлено, що у копальнях не лише видобували руду, а й займалися виплавкою металу. На підставі відомостей щодо видобутку мідної руди в інших регіонах (на Кавказі, Уралі, в Болгарії) можна реконструювати технологію розробок копалень Донбасу. Видобуток зводився до монотонного повторення кількох операцій: відколювання рудоносної породи, подрібнення та сортування, тобто відбору найбільш рудомістких шматочків (рис. 168). Для видобутку руди радше використовувався так званий метод підпалу, до якого, напевне, зверталися і на донецьких копальнях. На це вказує виявлене у відвалах вугілля. Подальша обробка збагаченої руди могла відбуватися як у копальнях, так і на поселенні. Спектральний аналіз міді в Пилипчатинській копальні показує, що кінцевим продуктом виробництва ставала низькомиш’яковиста мідь із високим умістом заліза. На думку фахівців, для отримання бронзи з такої міді кількість миш’яку повинна бути штучно доповнена. Із геологічної літератури відомо, що необхідний для отримання бронзи свинець є на Нагольному кряжі, розташованому у 200 км від давніх мідних копалень. Нещодавні розкопки на поселенні Усове Озеро дали можливість відтворити подальший процес металургійного виробництва.

Плавильні печі становили собою ями, до яких насипалися руда та деревне вугілля. Розплавлена мідь стікала на дно ями, утворюючи там злиток у вигляді товстого круглого коржа. Такий мідний відливок вагою 155 г було знайдено на одній із копалень біля с. Вискрівка Артемівського району Донецької області (рис. 169).

Рис. 169. Реконструкція горнів для плавлення мідної руди у носіїв зрубної культури. Автори А. Г. Копил та С. Й. Татаринов.

Рис. 170. Найдавніші вироби з заліза в Україні за доби пізньої бронзи:

1 — м. Брянка, поховання зрубної культури у кам’яній скрині; 2 — Бондариха; 8 — Бобриця, селище лебедівської культури; 4 — Оскол, селище бондарихінської культури; 5 — Воронезька ГЕС, селище зрубної культури

Донецький гірничо-металургійний центр, найдавніший в Україні, обмеживши кавказький вплив, став головним постачальником бронзових виробів на терени Лівобережної України. Правобережні праслов’янські племена (носії культур тшинецько-комарівської спільності) власної металургії практично не мали. Доказом тому є майже повна відсутність знарядь праці, пов’язаних із бронзоливарним виробництвом, а також незначна загалом кількість металевих виробів, репрезентованих головним чином прикрасами. Хімічний аналіз цих речей вказує на використання металу балкано-карпатського походження. Типологічна схожість виробів Правобережної України та південно-західних сусідів, засвідчує, що вони переважно потрапляли до наших споживачів у готовому вигляді. Об’єктивності ради слід зазначити, що слабкі прояви можливих давніх мідних копалень виявлено на Правобережжі. На дні котлованів біля с. Великий Мідськ Рівненської області геологи знайшли кам’яні сокири та невиразні уламки глиняного ліпного посуду. Час функціонування згаданих копалень визначити не вдалося. Незначні прояви мідяних пісковиків є й на півдні Тернопільської області у Городенківському районі. Геологи не виключають видобуток руди там у давнину.

Наприкінці бронзової доби ситуація з металургійним виробництвом істотно змінилася. Донецький гірничо-металургійний центр на кінець II тис. до н. е. практично припиняє своє існування. Різко скорочується кількість металевих виробів у вжитку. Брак металу дається взнаки: на багатьох селищах трапляються крем’яні серпи, а відливка бронзових припиняється. Це тим більше показово, що за час існування Донецького гірничо-металургійного центру крем’яні серпи вийшли з ужитку взагалі, витіснені металевими. Занепад місцевої металургії проявляється і у тому, що на Лівобережжі з’являються чужі, привезені здалеку металеві вироби і цілі скарби імпортних бронзових речей. Можливо, вони походять із металургійного центру, що виник у другій половині II тис. до н. е. в степовій Правобережній Україні, відомий під назвою Інгуло-Красномаяцький[355]. Не маючи власної сировини, металурги отримували її з Трансільванії, звідки, як свідчать спектральні аналізи, надходять мідь та олово для північнопричорноморських майстрів. Іноді копіювалися вироби трансільванських майстрів, при загальному переважанні власних оригінальних форм. Вплив карпатського, зокрема трансільванського, осередку триває аж до кінця бронзової доби, хоча найпізніший в Україні Кардашинський центр металообробки відзначається самобутністю бронзових виробів, відмінних від трансільванських.

На останню чверть II тис. до н. е. припадають і перші на теренах України ознаки місцевого видобутку та використання заліза[356]. Найбільше їх виявлено на півдні, у зоні розселення іраномовних племен. В одній із господарчих ям поселення сабатинівської культури Ташлик 1 на Південному Бузі знайдено залізне шило та шматки шлаків. Цей комплекс датується XIII ст. до н. е. Залізну шпильку виявлено разом із керамікою комарівської культури у кургані біля с. Городище Львівської області (рис. 170).

Серійне виробництво залізних та біметалевих речей фіксується протягом трьох наступних століть у племен білозерської культури. Із заліза виготовлялися виключно знаряддя праці (одно- та дволезові ножі, мініатюрні кинджали, шила), й лише одного разу відмічені залишки залізної фібули. У цей же час навички обробки заліза поширюються і на лісостепові регіони. На селищі бондарихінської культури Лиманське Озеро на Сіверському Дінці виявлено залишки залізоробного горна із залізним злитком (коржем) на дні[357]. У прафіно-угорських бондарихінських племен також виявлено окремі залізні речі (ніж, шило). Є певні ознаки залізоробного виробництва у праслов’янських племен білогрудівської культури. Але значно більше їх у фрако-іллірійського населення Середнього та Верхнього Подністров’я. Усі знайдені залізні речі зроблені із металургійного кричного заліза, а за формою повторюють бронзові прототипи, що свідчить про їхнє місцеве виробництво. Виготовлення перших залізних речей відбувалося ще у системі бронзоливарного ремесла і було зумовлене хронічною нестачею сировини (міді та олова) в Україні. Таким чином, бронзовий вік у заключній своїй стадії стає своєрідним прологом до доби раннього заліза.

Рис. 171. Бронзовий ніж із м. Краматорська, катакомбна культура.

Рис. 172. Ливарна форма зрубної культури із с. Пилипчатине.

Уявлення про технологію бронзоливарного виробництва дають як самі речі, так і ті знаряддя, за допомогою яких вони виготовлялися. Щонайдавніші бронзові вироби одержані шляхом кування металу у розігрітому чи холодному вигляді. Однак головним засобом виготовлення речей за доби бронзи виступає литво. Поширені в основному були два типи ливарних форм: керамічні та кам’яні. На використання глиняних чи навіть земляних матриць за ранньобронзової доби у лісостепу вказують результати спектрально-аналітичного дослідження бронзової сокири, знайденої біля с. Дерев’яне Кам’янець-Подільського району. На знарядді добре помітні ніздрюваті натьоки та дрібні вищербини, що є відтворенням у матеріалі вад недбало оброблених стінок ливарної форми. Переважну кількість подібних ливарних форм виявлено у похованнях на теренах степової України. І надалі у Донецькому гірничо-металургійному центрі керамічні форми продовжують побутувати, але вже удосконалені. Виготовлені з такої ж глини, як і посуд, матриці були із значним домішком дрібного піску. Вони мали вигляд акуратних брусків підпрямокутної форми та різної товщини, залежно від речі, що повинна в них відливатися. Бруски для відливки сокир були грубими, а для відливки тесел чи ножів — тонкими (рис. 171). Кути брусків були прямими, а грані — рівними, паралельними одна одній. Негативи знарядь, вирізьблені ще у сирій глині, часто вкривалися шаром вогнетривкого каоліну. Готові вже матриці піддавалися сильному випалу, допоки вони не набували специфічного цегельного кольору. Керамічні форми могли бути одно- та двостулковими. Останні по заливці металу накривалися керамічними кришками-брусками. На використаних кришках помітні обриси відлитих предметів. Є підстави твердити, що одна кришка могла встановлюватися поміж двома матрицями, утворюючи своєрідний ливарний блок (рис. 172).

Десь на початку другої половини II тис. до н. е. на теренах України з’являються кам’яні ливарні форми. Їхнє походження пов’язане з Уральським гірничо-металургійним центром, а найбільше поширення припадає на Лобойківський, Інгуло-Красномаяцький та Кардашинський центри металообробки[358]. Такі матриці виготовлялися з різних порід м’якого каменю — тальку, сланцю, вапняку, пісковику. Здійснивши комплексний аналіз значної серії кам’яних ливарних форм, петрографи дійшли висновку, що базовим джерелом сировини, головним чином тальку, за бронзової доби було Криворіжжя[359]. Населення України високо цінувало кам’яні ливарні форми, прирівнюючи їх, судячи із численних скарбів, за вартістю до металевих виробів. Для різьблення негативів використовуються усі грані кам’яних брусків, кожна вільна ділянка. Особливо це стосується матриць, знайдених у лісостеповій смузі.

Крім матриць, до речей, пов’язаних із ливарним виробництвом, відносяться ллячки, глиняні ложки — розливачки металу та конічні сопла-рурки. Названі пристосування трапляються головним чином у похованнях степової смуги і фігурують у комплексах із керамічними ливарними формами.

Бронзова доба позначена постійним зростанням кількості металевих виробів, зміною асортименту — від дрібних ножів, шил та прикрас раннього періоду до втульчатих сокир, тесел, гаків, долот, стамесок, декоративного оздоблення металом культового дерев’яного посуду у носіїв розвиненої катакомбної культури. До найпростіших спіральних прикрас із дроту додаються солярні медальйони, стрижневі підвіски, литі біконічні намистини тощо. Ще більше бронзових виробів побутувало у племен бронзового віку Закарпаття, безпосередньо пов’язаних із Трансільванським гірничо-металургійним центром. Тут виявлено велику кількість скарбів бронзових виробів. До складу таких знахідок входили знаряддя праці, зброя, прикраси. Серед знарядь пращ слід зазначити сокири, тесла, ножі. Зброя репрезентована двообушними сокирами, мечами, кинджалами (рис. 173). Гарнітур прикрас складався із різноманітних шпильок, підвісок, медальйонів, нашивних бляшок тощо. Бронзові ж вироби лісостепу України представлені майже виключно прикрасами. Така ситуація зумовлена тим, що населення правобережного лісостепу, власне праслов’янське, місцевої металургії на середину II тис. до н. е. практично не мало. Про це свідчать як мала кількість бронзових виробів узагалі, так і відсутність місцевих ознак ливарного виробництва. Знайдені прикраси за формами, типами та технологічними особливостями тотожні виробам Трансільванського гірничо-металургійного центру. Хімічний склад металевих виробів із Войцехівського могильника, Гуляй-Города, Дитинчів та інших пунктів вказує на те, що вони виготовлені з міді південно-західних гірничо-металургійних центрів[360]. У північних регіонах лісостепу металевих виробів було мало взагалі. Навіть на таких добре досліджених поселеннях, як Пустинка, Мошни, майже не знайдено бронзових речей. Отже, метал був дорогим, вироби з нього берегли, а металевий брухт не викидався, а йшов на переплавку і відливку нових предметів.

Рис. 173. Бойові та робочі сокири карпато-трансільванського походження. Журавлинський скарб.

Ситуація, яка спостерігається у другій половині II тис. до н. е. у степовій смузі, істотно різниться від змальованої вище. Тут функціонують згадувані вище центри металообробки. Серед них особливою продуктивністю відзначався Інгуло-Красномаяцький. Виявлено скарби бронзових речей та ливарних форм, пов’язані із цим центром. Територіально та хронологічно він збігається з ареалом поширення двох розвинених археологічних культур — Ноуа та сабатинівської. Для продукції Інгуло-Красномаяцького центру, яка відпивалася у кам’яних ливарних формах, показові кельти кількох типів, серпи, кинджали, сокири із закраїнами, вістря до списів, ножі з кільцевим упором, шпильки, браслети, бляшки, гудзики тощо. На місцеве виготовлення усіх цих речей указують як знахідки комплексів ливарних форм, так і матеріали розкопок селища Острівець на Середньому Дністрі, де виявлено рештки бронзоливарного виробництва[361]. Хімічні аналізи свідчать, що переважна більшість сировини, і не лише міді, а й олова, надходила до Інгуло-Красномаяцького центру з родовищ Карпато-Балканського ареалу. Звідси ж запозичені окремі форми кельтів, шпильок, антропоморфних підвісок, серпи з отворами в основі. З часом простежується вплив Інгуло-Красномаяцького центру на лісостепових сусідів та племена степового Лівобережжя і далі на схід, що яскраво підтверджують знахідки Райгородського скарбу на Луганщині та Сосновомазинського у Саратовському Поволжі.

Високою продуктивністю відзначався згадуваний Донецький гірничо-металургійний центр, пов’язаний із гірничовидобувною та ливарною практикою носіїв зрубної культури. На ранньому етапі його існування у глиняних формах відпивалися провушні сокири, серпи, ножі так званого зрубного типу, тесла, вістря до списів (рис. 174). На пізньому етапі, гарно репрезентованому виробами Лобойківсько-Головурівського осередку металообробки, замість провушних сокир з’являються кельти, а ножі зрубного типу поступово замінюються ножами з кільцевим упором. Відпиваються також вістря до списів, серпи, бритви. Поряд із глиняними на пізньому етапі використовувалися і кам’яні ливарні форми. Із Новомосковського району на Дніпропетровщині походить скарб ливарника загальною вагою 40 кг, який складався із злитків міді та двох серпів[362]. Прямі ознаки металургійного виробництва виявлено на поселеннях іраномовних носіїв зрубної культури Усове Озеро, Проказіне 1, Калинівка, Токівка, Ковпаківка та ін. Глиняні ливарні матриці знайдено на селещах уздовж течії Сіверського Дінця (Капітанове 1, Іллічівка, Усове Озеро) та його правої притоки Бахмутки (Пилипчатине). Важливо зазначити, що ливарники Донецького гірничо-металургійного центру забезпечували потреби у сировині та готових виробах не лише своїх іраномовних одноплемінників у степовій та на півдні у лісостеповій смугах, а й праслов’янські та прабалтські племена північного лісостепу та Полісся. На це вказує велика концентрація металевих виробів східного та південно-східного походження у Київському Подніпров’ї. Серед них переважають знаряддя для обробки землі (мотики), збирання врожаю (серпи), сокири та кельти, конче необхідні для підсічного землеробства. Висловлено припущення, що скотарські племена півдня обмінювали металеві знаряддя праці у землеробів на хліб, тобто на продукти землеробства[363].

Рис. 174. Наконечники списів із Бородінського скарбу. Бронза олов’яниста з позолотою.

Рис. 175. Бронзові клепані казани, пов’язані з блоком культур валикової кераміки.

Рис. 176. Золота чаша балканського походження з Крижовліна Одеської обл.

Наприкінці II тис. до н. е., мабуть, унаслідок певних етнічних переміщень населення, відбувається згортання Донецького гірничо-металургійного центру та скорочення обсягів бронзоливарного виробництва. Майже зникають скарби металевих речей, припиняється виготовлення металомістких речей на кшалт бронзових клепаних казанів (рис. 175). Знахідки останніх зосереджені переважно на теренах України, і саме тут могло бути налагоджене їхнє виготовлення. На зміну бронзовим серпам знову приходять крем’яні. Центр металообробки зосереджується у пониззі Дніпра, на Олешківських (Кардашинських) кучугурах і набуває назви Кардалганського. Тут виявлено кілька металообробних Майстерень, що працювали виключно на сировині із Волго-Уральського регіону та Трансільванії. Вироби Кардашинського центру відзначаються мініатюрністю, та досить широким асортиментом. Це кельти, втульчасті тесла, ножі з паралельними лезами, кинджальчики, бритви, вістря до списів із прорізним пером, різноманітні прикраси. За традицією Кардашинський центр обслуговував не лише носіїв білозерської культури, а й північних сусідів — лісостепові племена бондарихінської та білогрудівської культур. Таким чином, поширення металевих виробів сприяло контактам та взаємозбагаченню різних етнічних груп населення України, налагодженню обмінних зв’язків, а фактично створенню спільного економічного простору.

Одночасно з Кардашинським виникає локальний центр металообробки на заході лісостепової Правобережної України у середовищі франкомовних племен, які просунулися сюди із Закарпаття. Цей осередок металообробки мав і свої технологічні особливості (литво за восковою моделлю), і свій набір продукованих речей, головним чином прикрас, чим істотно відрізнявся від інших металургійних центрів на теренах України.

Основним засобом виготовлення речей із кольорових металів за бронзової доби було литво, хоча паралельно використовували такі давні прийоми обробки металу, як кування, тиснення карбування, штампування. Особливо це стосувалося прикрас із золота та срібла. Техніка обробки кольорових, а надто благородних металів шляхом тиснення добре була відома давнім ювелірам. Проста орнаментація металевих виробів рисками, крапками, лініями, перлинками тощо здійснювалася за допомогою карбування. Місцеві майстри також знали техніку плакування, тобто покриття золотою фольгою прикрас із кістки, бронзи, дерева. Вона була використана при оздобленні кинджалу та шпильки із Бородінського скарбу, скроневих підвісок зрубної культури, кістяних руків’їв та дерев’яних чаш із Гордіївського могильника.

Відомостей щодо організації металургійного виробництва бракує. Можна припустити, що на початку бронзової доби виготовлення дрібних бронзових виробів — шил, гачків, кілець — здійснювалося майстрами в індивідуальних господарствах. Пізніше індивідуальний характер виготовлення металевих речей також зберігся. На це вказують знахідки скарбів знарядь праці та ливарних форм, а також поховання ливарників. Майстри-металісти, споряджені сировиною та відповідним реманентом, мандрували від селища до селища, продаючи свій товар та виконуючи поточні замовлення. Звичайно, що “продаж” за відсутністю грошового еквівалента був досить умовним. Реально ж відбувався обмін металевих речей на іншу продукцію (хліб, сіль, худобу).

Рештки бронзоливарного виробництва, виявлені на поселеннях та поряд з ними, свідчать про те, що загальнопоселенські чи громадські майстерні задовольняли не лише потреби свого селища, а, мабуть, і кількох сусідніх. З огляду на організацію металургійного виробництва цікаві деякі спеціалізовані селища Донбасу та Подоння. На поселенні Усове Озеро та Мосолівському селищі Воронезької області у багатьох житлах виявлено ливарні печі, глиняні матриці й кришки, різноманітні кам’яні знаряддя для подрібнення руди та обробки відлитих речей. Складається враження, що до ливарного виробництва було причетне майже все чоловіче населення згаданих селищ. Одні займалися, напевне, постачанням чи й видобутком руди, інші плавили бронзу та виготовляли з неї необхідні предмети. Можливе й існування поселень, які спеціалізувалися на видобутку та первинній обробці мідної руди, що завершувалася одержанням злитків металу. Напівфабрикати йшли на обмін, стаючи з часом найзручнішим еквівалентом обміну. Такий тип організації виробництва мав уже риси товарного, необхідною сходинкою до ремісничого виробництва у суспільствах раннього залізного віку, у тому числі і ранньокласових.

Деревообробне виробництво

Дерево продовжувало посідати важливе місце у господарстві племен доби бронзи. З нього будували житла, господарські споруди, поховальні конструкції, виготовляли вози та човни, орні та землеробські знаряддя, предмети озброєння: сагайдаки, щити, луки, різноманітні речі побутового призначення: посуд, футляри, руків’я для металевих та кремневих знарядь, використовуючи в основному місцеві породи дерева. У лісостепу переважали сосна, береза, ялина, ліщина, дуб, липа, граб, а в степу, де ліси займали долини, заплави та тераси річок, — сосна, граб, бук, дуб, липа, тополя[364].

Давні майстри добре знали і враховували фізико-хімічні властивості різних порід дерева. Особливо широко використовували дуб, ясень, березу, вільху та сосну. У лісостепу головним матеріалом при побудові жител, як наземних, так і заглиблених, були стовбури дерев, здебільшого дуба. У степових регіонах, де фундаменти переважно були кам’яними, частіше трапляється оброблена деревина правильних геометричних форм — бруси, дошки, горбилі. Заглиблені частини землянок та поховальних споруд нерідко обличковувалися деревом. Майстри вміли з’єднувати дошки за допомогою шпилів та пазів, будувати зруби.

Дерево було незамінним при виготовленні довбаних човнів-однодеревок. Їх робили з товстих стовбурів дерев шляхом випалювання з наступною обробкою сокирами та теслами. На сьогодні майже бракує вірогідних знахідок таких човнів, що відносилися б до бронзової доби (рис. 163). Але ж вони відомі як для більш раннього, так і для пізнішого часу. Крім того, наявні поховання з Полтавської та Київської областей, де кістяки містяться у довбаних колодах, які імітували човни-довбанки.

Чи не найбільшу цінність серед дерев’яних виробів становлять засоби пересування, зокрема колісний транспорт. Вози або ж їхні деталі, головним чином колеса, є одним із показових елементів поховань індоіранських племен ямної та катакомбної культур. Колеса укладалися навпроти кутів поховальної ями або ж використовувалися як заслінка, що закривала вхід до катакомби. Серед колес вирізняються дископодібні — вирізьблені з цілого шматка деревини, дво- та трискладові. Складові частини колес з’єднувалися за допомогою штифтів або шкіряних пасів. Кузови возів за формою були гратчасті, арочні, у вигляді платформи. У другій чверті II тис. до н. е. з’являються колеса із шпицями та новий тип легкої бойової колісниці, запряженої кіньми. На виготовленні колісниць спеціалізувалися окремі ремісники (рис. 177)[365].

Рис. 177. Дерев'яний візок ранньокатакомбної культури з кургану біля м. Кам’янка-Дніпровська. Реконструкція Л. А. Черних.

Поширення колісного транспорту відіграло важливу роль у розвитку палеоекономіки на теренах України, висунувши на чільні позиції ті племена, які запровадили колісний транспорт першими, а саме індоіранські.

Велике значення у господарстві індоіранських племен мали дерев’яні знаряддя для обробки землі. Найпримітивнішими з них вважаються палки-копачки, палиці з кремінними, кістяними та бронзовими наконечниками[366]. Особливу групу землерийних знарядь становили дерев’яні кілки з обпаленим кінцем. Однак найцікавішими видаються найдавніші орні знаряддя, також виготовлені з деревини. Зокрема, дерев’яне рало з поховання катакомбної культури біля с. Балки Запорізької області[367], два плуги із Сумської та Чернігівської областей. У більш пізній час наральники виготовляли з металу, але самі знаряддя лишалися дерев’яними.

Незамінним було дерево у побуті. Судячи з поховальних знахідок, дерев’яний посуд використовувався і для господарчих потреб, і як ритуальний. Залежно від технології виготовлення посудини можна розділити на довбані, плетені та бондарні. Останні складалися з окремих шматочків деревини, скріплених металевим дротом, скріпами чи заклепками. Металеві елементи виконували одночасно і конструктивну і декоративну функції. Плетений посуд звичайно виготовлявся з липової та березової кори (берести), яка особливо гарно гнеться. Дерев’яними були ложки, ступи, довбні, найрізноманітніші руків’я до ножів, шил, сокир, серпів тощо. У деяких похованнях знайдено залишки знарядь, котрі дають уявлення про те, як саме бронзові та кам’яні сокири скріплювалися з дерев’яними руків’ями за допомогою шкіряних ремінців, та розклинювання деревини.

У виготовленні озброєння теж не останнє місце посідала деревина. З неї виробляли древки стріл, списів, руків’я бойових сокир та булав, а також луки та щити. В Одеському археологічному музеї експонується дерев’яна основа щита, знайдена біля с. Борисівна. Згідно з реконструкцією цей щит був обтягнутий шкірою, прикріпленою до основи за допомогою бронзових заклепок, розміщених у вигляді складної фігури — ромбо-свастики[368]. Існує й інше припущення, за яким дерев’яна основа борисівського щита була вкрита бронзовим листом, знятим перед покладенням щита до могили.

Головні прийоми обробки деревини, що були винайдені задовго до початку бронзової доби, удосконалюються упродовж усього її існування. З’являється й багато нових прийомів. На це вказують, по-перше, численні знаряддя праці, призначені для роботи з деревиною, по-друге, рештки дерев’яних виробів, що збереглися, свердлені кам’яні та втульчасті бронзові сокири, а також кельти — сокирки з колінчастим держаком. Для виконання ж більш тонких та складних операцій використовувалися такі спеціальні металеві знаряддя, як долота та стамески. Остаточна обробка поверхні деревини могла здійснюватися скобелями, стругальними ножами, абразивами. Використання у роботі з деревиною свердла засвідчене знахідками просвердлених виробів. Відома технологія свердління за допомогою трубчастого кістяного свердла з підсипкою вологого піску. Такий прийом добре знаний за етнографічними та експериментальними даними[369]. Отвори також могли пробиватися за допомогою розжареного металевого стрижня.

Під час роботи з деревиною значні складнощі виникають при скріпленні окремих шматків дерева. Розкопуючи житла та поховальні споруди бронзової доби, вдалося виявити декілька типів вузлів: “у стик”, “в обло”, “в лапу”. У низці випадків зафіксовано додаткові кріплення у вигляді дерев’яних шипів, нагелів. З’єднання шпунтами багаторазово простежене на складених колесах. Загалом же слід відзначити, що майстри, які займалися деревообробкою, вже володіли досить широким набором спеціальних знань.

Реконструкція дерев’яних жител та поховальних споруд дає підстави припускати, що давні майстри-будівельники вживали такі поняття, як “вертикаль” та “горизонталь”; вірогідно, знали “висок”. Особливо складним було виготовлення возів та колес. За підрахунками В. П. Шилова на виготовлення візка слід було видовбати близько 2000 отворів різної величини. Виготовлення монолітних і особливо складених коліс потребувало вміння вимірювати радіус, діаметр, визначати центр околії, використовуючи циркуль тощо.

Немає сумніву, що кожен чоловік за доби бронзи володів сокирою та основними прийомами обробки дерева. Однак цієї пори ужитковими стають такі вироби, виготовлення яких, вимагало особливої майстерності. Це насамперед візки з колесами, цільними, складеними та на шпицях. Їх робили, напевне, окремі майстри-ремісники, які обслуговували кущ поселень. У такому ж становищі могли бути майстри-бондарі.

Обробка кістки та рогу

Обробка кістки та рогу не становила визначального напряму серед виробничих технологій бронзової доби, але посідала помітне місце у господарстві усіх без винятку етнічних утворень на теренах України. Традиції косторізної справи сягають в Україні верхнього палеоліту. Відтоді навички обробки кісток та рогу передавалися від покоління до покоління упродовж тисячоліть. Великою перевагою саме цього виробництва є наявність сировини. Практично всі частини кістяка забитої тварини майстер міг використовувати. Але перевагу надавав тим кісткам, які вже мали задану форму і не потребували трудомісткої обробки, наприклад рогу, нижнім щелепам, лопаткам, трубчастим кісткам ніг, масивним тазовим крижам, альчикам, копитам, зубам. Зуби, зокрема ікла, використовувалися здебільшого як амулети, але й вони вимагали певної обробки, свердління отвору для підвішування. Окрім пересічної, існувала й дефіцитна сировина на кшалт слонової кістки, рогу благородного оленя. В окремих випадках послуговувалися як сировиною кістками людини. Робилося це свідомо і було пов’язане з певними магічними віруваннями.

Розвиток металообробки не спричинив згортання косторізної справи, як це було у випадку з обробкою кременю. Навпаки, у культурах з високим рівнем металообробки спостерігається процвітання косторізної справи. Мабуть, дався взнаки ефект використання металевих інструментів для обробки кістки. Найбільші серії кістяних речей походять із пам’яток доби пізньої бронзи на теренах Південної України, в ареалі поширення іраномовних племен, а також культури Ноуа Середнього та Верхнього Подністров’я.

Серед знарядь праці з кістки та. рогу важливе місце посідали такі, що слугували для обробки землі (рогові мотики), копання (спеціально оброблені лопатки великих тварин), гірничовидобувної справи (кайла з рогів диких тварин), збирання врожаю (серпи та основи крем’яних серпів із нижніх щелеп великої рогатої худоби). З кістки нерідко робили ручки ножів, шил, кинджалів.

Значна кількість кістяних знарядь праці у скотарських племен була задіяна у технологічному циклі обробки шкіри. На стадії волосозгонки та мездріння використовувалися зубчасті знаряддя із кінських та бичачих лопаток, струги з ребер великих тварин, скобелі. Відтак — тупики з нижніх щелеп тварин для розминання шкіри, “ковзани” з п’ястних та плюсневих кісток, що прив’язувалися до босої ноги, для прасування шкіри. Широко вживалися лощила, вирізані з ребер. Напинання шкір здійснювалося за допомогою невеликих шпильок із фігурними голівками. Велику кількість знахідок складали проколки, виготовлені з променевих кісток.

У ткацькому, шевському ремеслах, прядінні та плетінні послуговувалися кістяними кочедиками, проколками, голками, шилами, шпильками із фіксованою голівкою, гребенями, пряслами. У виробництві кераміки — кістяними штампами, лопаточками, “олівцями” у кістяній оболонці, писалами для нанесення орнаменту та написів по сирій глині.

До суто скотарських знарядь відносилися невеликі кістяні рурочки, відполіровані та акуратно обрізані з двох боків. Їх використовували під час доїння тварин для стимуляції молоковіддачі[370]. Із кістки та рогу виготовляли найпростіші музичні інструменти чабанів: флейту Пана, ріжок, мундштук волинки. Найяскравішими виробами із кістки та рогу вважаються деталі кінської вузди. Використання коней попервах у колісничній запряжці, а згодом і для верхової їзди фіксується за знахідками псаліїв, розподілювачів ременів, застібок та декоративних оздоб вузди. Спочатку усі названі речі вирізалися з рогу та кістки, відтак налагоджується їхня відливка у металі за кістяними прототипами. Серед кістяних деталей кінської вузди чільне місце посідали псалії. Ці складні пристрої для керування конем під час руху виготовляли з особливою ретельністю та нерідко оздоблювали пишним орнаментом. Найдавнішими вважаються дисковидні псалії із шипами, що фіксуються у поховальних комплексах не пізніше XVII ст. до н. е.[371] Вони швидко розповсюдилися із загонами воїнів-колісничих від Південного Зауралля до Пелопоннесу, включаючи терени України, започаткувавши євразійську лінію розвитку кінської вузди. Із часом в ужиток входять дисковидні псалії без шипів, із фігурним відростком для кріплення нащічного ременя, а потім і у формі знаку запитання, з таким же відростком на кінці. Паралельно функціонують жолобчасті псалії із шипами або без них, також пов’язані походженням із дисковидними[372]. У Карпато-Дунайському регіоні вироблюється інша лінія розвитку псаліїв — стрижневидних, найповніше репрезентованих у декількох різновидах на теренах Угорщини[373]. Косторізи України виготовляли псалії як східних, так і західних зразків, але у підсумку віддали перевагу стрижневидним, посприявши їхньому поширенню далі на схід. Наприкінці бронзової доби вони приходять до виготовлення єдиного виду — стрижневидного псалія з трьома різновеликими отворами в одному плані, який поширюється на всю Східну Європу. Мінливість форм псаліїв та поширення їх у різноетнічному середовищі допомогло уточнити абсолютну хронологію пам’яток середньої та пізньої бронзової доби на теренах України. Кістяні вироби прикрашали не лише коня, а й людину. Разки різноманітного намиста, підвіски-амулети, медальйони, пронизки, кільця створюються протягом усієї бронзової доби. Як прикрасу та деталь одягу використовують шпильку. Взірцями косторізної справи залишаються кістяні молоточковидні шпильки доби ранньої бронзи, нерідко прикрашені геометричним візерунком. Можна сказати, що молоточковидна шпилька виступала своєрідним символом епохи[374].

Фінал доби середньої бронзи символізувала інша популярна річ — поясна пряжка. Вона була елементом чоловічого костюма і мала круглий великий отвір посередині та одну—три маленькі дірочки збоку. Унікальні антропо- та зооморфні пряжки носили окремі представники культури багатоваликової кераміки Лівобережної України. Загалом косторізи бронзової доби не ставили перед собою завдання відтворити в своєму улюбленому матеріалі образи реального світу, але тут вони підійшли до образності найближче[375]. За доби пізньої бронзи кістяні прикраси витісняються металевими, але криза бронзоливарного виробництва у XII—X ст. до н. е. сприяла поновленню виготовлення дрібних кістяних прикрас, особливо помітних у степового населення.

Не менш дбайливо, ніж прикраси та інші речі особистого вжитку, різьбилися предмети озброєння, головним чином кістяні накладки на лук, вістря до стріл та дротиків, хвостові “яблучка” стріл. Виготовлення кістяних вістер до стріл відоме у населення шнурової кераміки, де вони використовувалися поряд із кремневими (розкопки І. К. Свєшнікова).

Кістяні вістря до стріл особливо поширюються із середини II тис. до н. е., коли припиняється виготовлення кременевих. Форма кістяних стріл здебільшого тригранна, втульчаста, але є й черешкові зразки. Кістяні вістря побутували також поряд із бронзовими і використовувалися швидше на полюванні, ніж у військових сутичках. Для полювання та риболовлі слугували кістяні поворотні та неповоротні гарпуни, гачки.

Із дорогоцінного для косторіза матеріалу — слонової кістки — виготовляли гральні кості. Три такі у формі октаедра виявлено у похованні катакомбної культури біля с. Миколаївка на Донбасі[376]. Зважаючи на ритуальний характер гри в кості в індоарійських племен[377], не доводиться дивуватися, що саме гральні кості виготовлені з такою ретельністю з найліпшого матеріалу. Крім гральних костей із цифровими позначками, з рогу вирізалися фішки. Великою популярністю користувалися альчики вівці, кози та великої рогатої худоби. Нерідко їх спеціально готували для гри, підпилюючи грані та роблячи на них необхідні позначки. У похованнях трапляються ігрові набори, що налічують до двохсот альчиків. Отже, косторізи чутливо реагували на духовні запити суспільства.

Не менш тонкою та делікатною справою було виготовлення клейнодів (тростей, нагайок, булав, сокирок), руків’я та навершшя яких прикрашалися кістяними кільцями, рурками, голівками. Інсигнії влади були набірними предметами (комбінація дерева, каменю, кістки, бронзи) — шедеврами майстерності бронзової доби. Як і деталі кінської вузди клейноди прикрашалися врізним орнаментом у карпато-мікенському стилі, на рівні кращих європейських взірців.

Щодо організації косторізного виробництва за доби бронзи інформації обмаль[378]. Проте навряд чи можна погодитися з думкою, що цим ремеслом володіло багато членів первісних колективів. Знайомство з властивостями матеріалу, необхідними операціями по підготовці кості та рогу до обробки (виварювання, розм’якшення, вигинання), володіння набором металевого інструмент тарію навряд чи було приступним для більшості дієздатного населення. Професійними навичками обробки кістки та рогу володіли лише окремі представники громад. Про це свідчить поховання косторіза, досліджене В. О. Городцовим біля с. Шпаківка Ізюмського повіту на Харківщині. Небіжчика супроводив набір бронзових інструментів, кістяні стрижні заготовки, один з яких мав шість кільцевих надрізів, а поряд лежали зразки готової продукції — дві гральні кості[379]. Залишки спеціалізованих косторізних майстерень було знайдено на Кіровському селищі у Східному Криму та поселеннях Ташлик 1, Виноградний Сад, Степове на Миколаївщині. Усі вони репрезентують сабатинівську культуру. Такі майстерні, на думку І. М. Шарафутдінової, обслуговували потреби усієї громади. Далеко не в усіх випадках косторізне виробництво було єдиним заняттям вправної людини. Частіше воно поєднувалося з іншими видами діяльності майстрів широкого профілю.

Видобуток і обробка кременю та інших кам’яних порід

Видобуток та обробка каменю беруть початок у глибинах первісної історії, а виготовлення кам’яних, насамперед кремневих, знарядь пройшло багатовіковий шлях розвитку. Терени України різною мірою забезпечені покладами кременю, а сама сировина суттєво різниться за якістю. З одного боку, ця обставина, а з іншого — те, що в низці регіонів, розташованих поблизу металургійних центрів, переважна кількість знарядь виготовлялася вже з металу, спричинили велику різноманітність асортименту та якості кременевих знарядь у різних регіонах України за доби бронзи. Невичерпними покладами першосортного кременю, видобуток якого не становить великої проблеми, володіє Волинь, особливо у межиріччі Стиру, Горині та у верхній течії Західного Бугу. Волинський кремінь чорного чи брунатного кольору, часто з характерними білими смугами або вкрапленнями, є одним із найякісніших у Європі. Експериментальним шляхом доведено, що виготовлені з нього знаряддя практично не поступаються за виробничими якостями металевим. Відносно багаті поклади красивого темно-сірого та темно-жовтого прозорого кременю маємо на Середньому Подністров’ї. На півдні виходи кременю є у долинах річок Інгул та Інгулець. Лівобережжя відносно бідне на кремінь. Виходи цієї сировини відомі на Десні, Сожі та головним чином у Донбасі. Для лісостепових районів прикметний непрозорий кремінь світло-сірого кольору з білими прожилками. Значні виходи високоякісного донецького сірого кременю відомі у північно-західному районі Донбасу, довкола Краматорська, Слав’янська, Кривої Луки, Ізюму.

У господарстві племена бронзової доби використовували й інші породи каменю. Так, у регіонах степу є багаті поклади пісковику та ракушнику, гожі не лише для домобудівництва, а й для виготовлення найрізноманітніших знарядь.

Особливу цінність становлять тверді кристалічні породи: граніт, гнейс, кварцит та ін. Їхні поклади відомі у різних місцевостях, зокрема у районі Вознесенська на Південному Бузі. Найцінніші парадні сокири та булави виготовлялися із кристалічних порід Криворізького родовища, зокрема з діабазу. Наприкінці бронзової доби особливо цінними стали м’які породи каменю, на взірець тальку чи амфіболіту, що йшли на виготовлення ливарних матриць.

За доби бронзи існували два способи видобутку кременю: натуральний, що полягав у збиранні кременевих жовен, які лежать на поверхні, та шахтовий — з використанням різного роду підземних розробок: ям, підбоїв, штолень тощо. В Україні шахтовий спосіб відомий мало. Уявлення про нього дають розкопки у суміжних регіонах Білорусі та Польщі. Вони дають можливість говорити про те, що шахти мали різну глибину: від зовсім крихітних до 10—12-метрових. Форма шахт також була різною. Іноді вони з’єднувалися між собою переходами. Кількість шахт коливається від 5 до 100. Біля с. Красне Гродненського району розчищено 650 ям[380]. У шахтах знайдено знаряддя типу мотик з рогу благородного оленя, вугілля та сажу від вогнищ, залишки спаленої драбини, виготовленої з дерева з відпиляними гілками. Поряд із шахтами розміщувалися майстерні по виготовленню знарядь.

На початок бронзової доби уже були відомі усі головні засоби обробки кременю: різноманітна ретуш, шліфування, полірування, пікетаж тощо. За доби ранньої бронзи спостерігається їх удосконалення. Цей час, мабуть, слід уважати апогеєм кременеобробного виробництва. На середину II тис. до н. е. головні технологічні прийоми обробки кременю досягли своєї довершеності й фізичні можливості мінералу були вичерпані. Уже тоді в окремих регіонах помітні ознаки занепаду цього виробництва. Трапляються знаряддя з недбалою ретушшю, яка вкриває не всю поверхню, а лише окремі ділянки — кут, лезо, один робочий бік тощо. Погіршується якість шліфування, рідким стає суцільне шліфування, частіше шліфують лише робочу частину. Процес якісного та кількісного занепаду виробництва крем’яних знарядь триває. Їхнє місце поступово займають бронзові. Втрачається престижність крем’яних речей, що призвело до погіршення технології їх виготовлення. Степові племена на базі Кавказького, Карпато-Балканського та місцевого Донецького гірничо-металургійних центрів поступово нарощують виробництво металевих знарядь. Але у Північній Україні, віддаленій від головних осередків металургії та багатій практично невичерпними покладами кременю, провідний виробничий реманент лишається кам’яним майже до кінця бронзового віку.

За доби пізньої бронзи кількість кам’яних знарядь скорочується ще більше, та деякою мірою вони ще побутують на всіх теренах України. Лише на початку раннього залізного віку виробництво кам’яних знарядь, за винятком зернотерок, практично припиняється. Лише на Волині та у носіїв висоцької культури відомі на цей час крем’яні вироби. Таким чином, протягом бронзової доби кам’яні знаряддя відігравали значну роль у побуті та господарстві племен України. Для їхньої характеристики важливо уявити історію технології обробки кременю, яка пройшла у своєму розвитку ряд етапів. Виділено первинну та вторинну стадії обробки. За енеоліту та ранньобронзової доби побутувала так звана пластинчата техніка. У місцях залягання кременю майстри заготовляли різні за розмірами та формою пластини, відколюючи їх від жовен. До селища приносили лише пластини, а відтак із них виготовляли різноманітні знаряддя. Найбільшого поширення пластинчата техніка набула у племен, що населяли лісостепове Правобережжя. Одночасно з пластинчатою розвивається й техніка збереженої основи, пов’язана з масовим використанням тесел та сокир. На вироблення цих знарядь йшла велика кількість жовен. У такому випадку первинна обробка полягала у відборі найбільш відповідних за формою до запланованої речі шматків та сколюванні з них зайвих частин. Ця техніка відома в усій Центральній та Східній Європі. Польські археологи вважають, що її виникнення зумовлене значним розвитком землеробства, зокрема підсічного, для якого потребувалось безліч сокир. Побутує думка, що техніка збереженої основи пов’язана з появою та розселенням племен культури “бойових сокир”, яку іменують також культурою шнурової кераміки. На значній території Правобережної України ця техніка існує до кінця бронзової доби.

Вторинна обробка від початку епохи розрізнялася залежно від типу знарядь. Знаряддя повсякденного ужитку в господарстві та побуті: ножі, скребачки, сокири — не вимагали особливо ретельної обробки, що була адекватна прямому призначенню знарядь — рубати, скребти, різати. Предмети ж озброєння, крім прямого призначення, мали милувати око витонченістю, довершеністю форм та чепурним дизайном. Тут ретельно добирався матеріал, використовувалися пікетаж та шліфування, декоративне оформлення.

За призначенням кам’яні знаряддя можна розділити на пов’язані із землеробством, скотарством, обробкою деревини, озброєнням, побутові тощо. Серед землеробських знарядь вирізняються мотики, зернотерки, ступки з товкачами, ріжучі частини серпів. Майже на усіх поселеннях, а також у деяких похованнях бронзової доби виявлено мотики. Це знаряддя клиноподібної форми з широким, головно сплощеним лезом, загостреним протилежним кінцем. Звичайно мотики були оброблені грубими великими відколами, рідше лезова частина підшліфована або загострена за допомогою дрібніших відколів. Зрідка трапляються мотики із суцільно відшліфованою поверхнею та чітко позначеним пристроєм для закріплення держака — на штик просвердленого отвору або ж кільцевої виїмки довкола верхньої частини знаряддя. Окремо слід згадати кам’яну мотику, виявлену біля с. Новопокровське Чугуївського району Харківської області. Вона має вигнуту форму, загострене лезо та просвердлений отвір. Уся її поверхня ретельно відшліфована. Аналогічна за формою мотика походить із могильника біля с. Іванковичі на Київщині. Кам’яні мотики без отворів уставлялися, напевне, у рогову муфту або ж прив’язувалися до колінчастого дерев’яного держака.

Зернотерки, товкачі та ступки мало змінюються протягом бронзової доби. Виготовляли їх переважно з грубозернистих порід каменю. За формою зернотерки поділяються на овальні, підпрямокутні, зрідка круглі. Вони звичайно складаються із двох плит — нижньої, більшої за розмірами, та верхньої, меншої та вужчої. За доби пізньої бронзи поширюються невеликі ступки на піддоні з ретельно відполірованою поверхнею. З ними, напевне, пов’язані також ретельно зроблені товкачики, орнаментовані канелюрами та хрестоподібно розташованими рельєфними пуп’янками. Існує думка, що у таких ступках перетиралася вохра та інші речовини, які стосувалися культових відправ. Ширше були розповсюджені ступки, виготовлені із квадратних та круглих брил із чашоподібними заглибинами у центрі робочої поверхні. Шерехата поверхня заглибин дає можливість припустити, що такі ступки використовувалися для одержання крупи. Найчисленнішими є знахідки крем’яних серпів. Домінуючим типом крем’яних серпів від початку бронзової доби були масивні знаряддя, які за обрисами нагадували ножі з горбатою спинкою та прямим лезом. На добу середньої бронзи їхня кількість зменшується, а технологія виготовлення удосконалюється та урізноманітнюється, залежно від призначення знаряддя: для збирання зернових, заготівлі зеленого корму для худоби тощо. Серед виокремлених кількох типів найбільшого поширення набувають серпи дзьобовидної форми з розширеною п’яткою, вигнутою спинкою та трохи увігнутим лезом. Рідше трапляються тонкі серповидні знаряддя типу сікачів. За доби пізньої бронзи, крім суцільних серпів, подібних до більш ранніх, з’являються складені з двох-трьох, іноді чотирьох крем’яних платівок, які вставлялися до кістяної або дерев’яної муфти-руків’я. Такі серпи були вигідніші, позаяк заощаджували працю майстра — зламана частина не псувала знаряддя загалом, її легко було замінити новою пластиною-вкладнем. Осередок виготовлення складених серпів розташовувався десь на півдні Правобережної України. Саме там вони збережуться до ранньоскіфського часу, побутуючи уже поряд із залізними.

Кам’яні знаряддя, пов’язані із скотарством, складають, мабуть, найчисленнішу групу. За твердженням трасологів, вони слугували для обробки шкір, кісток, рогу. Насамперед це різноманітні за формою та розмірами ножі. На початку бронзової доби їх виготовляли із крем’яних платівок, а згодом — із відщепів. Деякі з ножів мали виділений черенок, що вставлявся до муфти-руків’я. Загалом же серед знахідок кількісно переважають скребачки. Залежно від конфігурації відщепів скребачки бувають круглими, прямокутними, трикутними та інших обрисів. Як робоча оформлялася вся поверхня або ж її окремі ділянки. Скребла різняться від скребачок лише більшими розмірами. Близькими до них за призначенням були скобелі та струги. Осібну групу знарядь складали різаки, різці та різачки. Для них показові ретельно загострене лезо та навмисне затуплена спинка з протилежного боку. Побутували також знаряддя із залощеним робочим кінцем, оформленим специфічною двобічною ретушшю, що призначалися для свердління отворів.

Наприкінці бронзової доби кількість згаданих вище знарядь помітно зменшується. Найдовше вони зберігаються на території лівобережного лісостепу. Технологія їх виготовлення збіднюється. Часто використовуються різні зовсім не оброблені відщепи. Ретушшю загострюється невелика ділянка на одній із граней відщепу або ж на куті. При цьому ретуш груба, велика з поодинокими фасетками. В інших регіонах знаряддя, пов’язані з обробкою продуктів тваринництва, були, очевидно, вже металевими.

Чималу групу складали знаряддя для обробки деревини: робочі сокири, сокири-молоти, долота, тесла. Серед сокір розрізняють два основні типи: крем’яні, рідше з інших порід каменю, тесловидні знаряддя, що вставлялися до колінчастого держака й були відомі ще з неоліту; кам’яні сокири з просвердленими для закріплення руків’я отвором. У лісостеповій смузі Правобережної України знайдено величезну кількість таких сокир. Причину їх масового виробництва можна вбачати у розвитку підсічного землеробства. Окрему групу складають долота з характерним вузьким лезом та тесла з дуговидним вигнутим лезом та звуженим протилежним кінцем.

Частину сокир слід віднести до сфери озброєння. Бойові сокири мали різну форму, були виготовлені з коштовних рідких порід каменю, завжди гарно оброблені, суцільно відполіровані, іноді орнаментовані. Зразками можуть слугувати бойові сокири з відомого Бородінського скарбу. Особливою вишуканістю форми та стрункістю пропорцій виділяється одна з них, що має тонкий обух та фігурно вигнуте лезо. Усі сокири Бородінського скарбу зроблені з нефриту, родовища якого відомі у віддалених від України Саянських горах. Їхня поверхня відшліфована до дзеркального блиску та оздоблена канелюрами[381]. Бойові кам’яні сокири загалом характерні для ранньо-бронзової доби. Надалі вони трапляються значно рідше та стають менш ошатними. Це переважно пласкі сокири ромбічної форми із загостреним лезом. Наприкінці бронзової доби кам’яні сокири як бойові та робочі знайдено лише на кількох поселеннях Північної України. Більшість із них трикутної чи овальної форми, з клиновидним лезом та круглим обухом. Техніка їх виготовлення досить груба та примітивна.

Рис. 178. Кам’яні сокири інгульської катакомбної культури, оздоблені рельєфним візерунком:

1 — Старогорожене; 2 — Широке; 3 — Старобешеве; 4 — Баратівка.

Одночасно з бойовими сокирами в ужитку були кам’яні булави, особливо поширені серед індоіранських племен. Вони відомі різної форми — кулясті, грушовидні, хрестоподібні, приплюснуті. Надто гарні три булави з Бородінського скарбу, виготовлені з білого тальку. Призначення булав, як і деяких парадних сокир, було подвійним — вони слугували зброєю та виконували функції атрибутів влади — клейнодів (рис. 178).

Серед крем’яних предметів озброєння не останнє місце посідають вістря до стріл і дротиків та кинджали. За ранньо-бронзової доби вістря до стріл у великих кількостях знайдено на поселеннях і в могильниках. Звичай класти стріли у поховання зберігається і пізніше, в окремих регіонах до раннього залізного віку. На початку доби найтиповішими були підтрикутні вістря з виїмкою в основі, а також ромбовидні та лавролистої форми. Згодом з’являються вістря з черешками. Пізньому періоду властиві найрізноманітніші форми вістер, виготовлених недбало, з ретушшю, нанесеною лише уздовж краю однієї із сторін. У похованнях поряд із стрілами часто бувають випростувачі древків — парні шматки обробленого пісковику із жолобом уздовж пласкої грані. Вістря до дротиків дещо більших розмірів, але за формою мало різняться від призначених для стріл. Крем’яні кинджали трапляються порівняно рідко, головним чином у культурах доби ранньої бронзи — катакомбній та шнурової кераміки. Звичайно вони чудово відретушовані по всій поверхні, мають трикутний чи овальний клинок та виділений черешок, що вставлявся У руків’я з кістки, дерева або шкіри.

Оцінюючи загалом виробництво кам’яних знарядь за доби бронзи, слід відзначити, що на теренах України простежуються три зони, що різняться за кількістю знарядь та рівнем виробництва. До першої зони з найрозвиненішою технологією відносяться лісостепове Правобережжя, Волинь та Середнє Подніпров’я, де обробка кременю мала давні традиції, пов’язані з енеолітичними, насамперед трипільськими, племенами. Другу зону складає степова смуга, де кам’яні знаряддя на середину II тис. до н. е. вже значною мірою були замінені металевими. І третю зону — лісостепове Лівобережжя. Тут кам’яних знарядь було багато й вони використовувалися протягом усієї бронзової доби. Що ж стосується технології виробництва, то на сході помітне певне відставання порівняно з двома іншими зонами, а також низка архаїчних рис, витоки яких є у місцевій неолітичній, навіть мезолітичній культурі.

Набір знарядь значною мірою залежав від господарчої спрямованості населення. Так, у степовій Україні знайдено більше знарядь праці, пов’язаних із скотарством, а в лісостеповій — із землеробством. Предмети озброєння, хоча й відзначаються низкою рис, притаманних тій чи тій археологічній культурі, загалом досить уніфіковані на всіх теренах України, а їхні зміни, зникнення одних і поява інших форм, диктувалися часом.

Є невелика група пам’яток, котрі містять дані щодо організації каменедобувного та каменеобробного виробництва. Перш за все це залишки різних підземних розробок. Той факт, що шахти як в Україні, так і в суміжних регіонах переважно відносяться до більш раннього енеолітичного періоду, а за бронзової доби практично невідомі, слугує непрямим показником того, що внаслідок появи бронзи потреби у кам’яних знаряддях зменшилися. Тепер вони могли задовольнятися за рахунок використання каміння, яке лежало на поверхні.

Найцікавішим типом пам’яток, що висвітлюють організацію кременеобробного виробництва, є майстерні. Відомі невеликі майстерні, розташовані у житлах або у безпосередній близькості від них. Судячи з характеру відходів — численних відщепів, шматків жовен із кіркою та форм, непридатних для виготовлення будь-яких знарядь, — такі майстерні були сімейними. Лише у такому випадку був сенс приносити крем’яні конкреції у необробленому вигляді до житла і там вже відпрацьовувати усі ланки виготовлення знарядь. Подібні сімейні майстерні відомі у лівобережному лісостепу.

Другий тип майстерень можна назвати загальнопоселенськими. Раніше їх іменували громадськими. Як правило, вони розташовані на околиці селища або ж неподалік від місця розробки кременю. У таких майстернях більшість виробів складають заготовки знарядь. Відходи виробництва, зокрема непотрібні частини жовен, відщепи, уламки, лишали на місці видобутку сировини. До майстерень приносили лише заготовки і там вже виготовляли з них різні знаряддя. Кількість заготовок та зіпсованих знарядь вказує на те, що такі майстерні обслуговували усе поселення. Наявність спеціалізованих майстерень для виготовлення лише одного виду знарядь — сокир, серпів, вістер до стріл та дротиків — можна розглядати як свідчення того, що вони задовольняли потреби кількох сусідніх поселень. Найбільше таких поселень відомо на Волині. Польські дослідники дійшли висновку, що за ранньобронзової доби поблизу багатьох виходів кременю виникали і функціонували спеціалізовані поселення. Головними заняттями їхніх мешканців були видобуток, виготовлення та, напевне, реалізація виробів із кременю[382]. Існування аналогічних поселень можна припустити і в Україні, наприклад на р. Горинь біля с. Сапанів Кременецького району. Там на площі кількох квадратних кілометрів виявлено велику кількість майстерень по виготовленню головним чином знаменитих волинських серпів. Складається враження, що кількість майстерень значно перевищувала реальні потреби населення, яке там проживало. Водночас серпи своєрідної форми з волинського кременю виявлено далеко за межами Волині — на Дніпрі, Сіверському Дінці і навіть на Дону. Таким чином, на Волині існували поселення, мешканці яких спеціалізувалися на виготовленні та реалізації серпів, а можливо, й інших знарядь праці.

Важливим джерелом, що дає змогу скласти уявлення про каменеобробне виробництво, є поховання майстрів, що супроводжуються виготовленими ними ж знаряддями. Відмінну ознаку найбільш ранніх поховань становить різнобічність майстра, який пішов із життя. Він, мабуть, обслуговував потреби усього селища, виготовляючи усі можливі кременеві знаряддя: скребачки, ножі, вістря до списів та стріл тощо[383]. Про диференціацію виробництва можна говорити вже для більш пізнього часу. Трапляються, зокрема, поховання майстрів по виготовленню стріл, сокир, булав тощо. Згадані факти дають підстави припустити, що на теренах України побутували сімейне та громадське, чи загальнопоселенське, виробництво. Наприкінці бронзової доби організація виготовлення виробів з каменю, можливо, носила вже товарний характер. Майстер самотужки чи в контакті із спеціалістами з видобутку сировини виготовляв знаряддя, що мали попит: вістря до стріл, серпи, зернотерки, ступки, ливарні формочки. Далі самостійно чи через посередників реалізовував свою продукцію шляхом продажу чи обміну на необхідний для нього товар.