Глава 2 Побут та господарство

Специфіка природно-кліматичних зон України разом з культурними традиціями зумовили існування в Україні декількох груп неолітичного населення з різними типами господарської діяльності.

Носії культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки, що займали лісостепові райони та передгір’я Карпат, мали комплексне виробниче господарство з землеробством із застосуванням мотики для обробки землі та м’ясо-молочним скотарством. Водночас вони приділяли велику увагу мисливству. Нижньодонське та азово-дніпровське населення маріупольської області також мало комплексне виробниче господарство, у якому, однак, переважало скотарство при збереженні важливої ролі мисливства. Така спеціалізація загалом пояснюється природно-кліматичними умовами південних районів степової зони — основної території їхнього існування. Господарство сурського, дніпро-донецького, кримського та буго-дністровського населення, що залишило південнобузький варіант цієї культури, загалом необхідно визначити як привласнююче з елементами раннього землеробства та скотарства, коли протягом довгого часу окремі запозичення культурних рослин та свійських тварин разом з новими навичками інтегрувалися в культурні традиції цього населення. Ці процеси розтяглися майже на 1000 років і закінчилися асиміляцією неолітичного населення носіями енеолітичних культур з розвинутою виробничою економікою. Побут населення з ямково-гребінцевою керамікою повністю визначався привласнюючими галузями господарства, що зберігалися у нього до доби бронзи.

На початку V тис. до н. е. елементи виробничого господарства фіксуються у ранньонеолітичного керешського та буго-дністровського населення. Носії керешської культури, з’явившись приблизно на рубежі VI—V тис. до н. е. у Закарпатті, займалися раннім землеробством, а також розводили свиней, велику та дрібну рогату худобу. Буго-дністровське населення, що мешкало у південній частині сучасної лісостепової зони, запозичило навики раннього землеробства, мабуть, разом з прийомами виготовлення кераміки у носіїв культури крім Подністров’я. Не виключено, що саме тоді процес відбувався опосередковано через споріднене населення, що залишило пам’ятки дністровського варіанта буго-дністровської культури. Свій вплив, без сумніву, справили і носії культури кереш. Однак на думку більшості спеціалістів, протягом існування бугського варіанта буго-дністровської культури визначальними галузями господарства були мисливство та рибальство, які постачали основну частину м’ясної їжі[73]. По-іншому розглянути господарство неолітичних мешканців Південного Бугу дають можливість нові дослідження поселень Пугач-2, Гард-3,4 у Миколаївській області. Ці поселення існували наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. та належать до пізнього етапу розвитку буго-дністровської культури. На думку О. П. Журавльова, у їхніх мешканців свійські тварини забезпечували біля 50 % усієї м’ясної їжі, а череда складалася з великої та дрібної рогатої худоби.

З середини V тис. до н. е. у Закарпатті з’явилися носії культури мальованої кераміки з досить розвинутим виробничим господарством. Саме тоді у Верхньому Подністров’ї та на Західній Волині розповсюджувалися групи населення з лінійно-стрічковою керамікою. Т. С. Пассек та К. К. Черниш вважали їхнє господарство землеробсько-скотарським з важливою роллю мисливства[74]. Г. Ф. Коробкова, зробивши трасологічний аналіз знарядь праці цієї культури, висловила припущення про провідну роль скотарства та мисливства при допоміжному значенні рибальства та збиральництва[75].

У середині V тис. до н. е. у степовому Приазов’ї у носіїв нижньодонської культури поряд із мисливством важливу роль відігравало скотарство з розведенням великої та дрібної рогатої худоби, а також свиней. Матеріали з поселення Ракушечний Яр свідчать, що його мешканці, можливо, займалися землеробством[76]. Населення азово-дніпровської культури у степовому Подніпров’ї також приділяло увагу скотарству та мисливству. У пізньому неоліті (остання чверть V — початок IV тис. до н. е.) носії нижньодонської та азово-дніпровської культур розводили велику та дрібну рогату худобу, у меншій мірі — свиней, коней. Про велике значення мисливства у житті пізньонеолітичного азово-дніпровського населення свідчить знахідка одношарового мисливського табору на р. Молочній біля с. Чапаївка, де при невеликій кількості археологічного матеріалу були лише кістки диких тварин, забитих у теплу пору року[77]. У першій половині IV тис. до н. е. на енеолітичному етапі розвитку основну частину м’ясної їжі азово-дніпровське населення Надпоріжжя отримувало від скотарства — від 70 до 90 %. Переважання кісток свійських тварин фіксується у відповідних шарах поселень Собачки, Середній Стіг, Семенівка, Роздольне[78].

Існують окремі труднощі при вивченні господарства сурської культури, яка досліджувалась переважно у 30—50-ті роки. За матеріалами цих досліджень, у період раннього неоліту основу життєдіяльності сурського населення складало привласнююче господарство. У першій — третій чвертях V тис. до н. е., у другому періоді розвитку культури, зафіксовано появу кісток свійського бика та собаки. Їх знайдено у житлі на поселенні № 2 Сурського острова[79]. Більш численні дані отримані для пам’яток третього пізньонеолітичного періоду сурської культури. Сурське населення Надпоріжжя розводило тоді велику дюгату худобу, у меншій мірі коней, свиней, відомі також собаки[80]. Матеріали Семенівки свідчать, що у Приазов’ї склад череди наближався до маріупольського і складався з великої рогатої худоби, коней, овець та свиней[81]. Судячи з матеріалів поселення № 3 на Сурському острові та Семенівки, продукція тваринництва забезпечувала близько 50 % м’ясної їжі. Знахідки мотик та зернотерток на поселеннях дають можливість припустити існування раннього землеробства або ускладненого збиральництва.

Наприкінці третьої чверті V тис. до н. е. навики раннього землеробства було принесено буго-дністровським населенням у Київське Подніпров’я та басейн Прип’яті. Освоєнню згаданих навиків сприяла і нова міграція буго-дністровського населення у північні райони лісостепу, що відбулася наприкінці V тис. до н. е. Однак за сучасними даними археології можна лише припускати, що роль землеробства у господарстві носіїв культур дніпро-донецької області була мінімальною при переважанні мисливства, рибальства та збиральництва. Це пов’язано з ефективністю привласнюючого господарства у лісостепу, що мав великий запас біо- та зоомаси, де періодично підступаюча аридизація не створювала таких кризових ситуацій, як це мало місце у степовій зоні.

Для дніпро-донецької області на сьогодні свійські тварини відомі лише на пам’ятках кінця V — першої половини IV тис. До н. е. — Бузьки, нижній шар Лизогубівки. Києво-черкаські мешканці Бузьків розводили нечисленну велику та дрібну рогату худобу, свиней, а також утримували собак. Але основну частину м’ясної їжі їм давало мисливство, про що свідчать 74 % усіх особин, які належали диким видам тварин. На пам’ятках лизогубівської культури знайдено зернотерки, мотики та палки-копачки, які за В. І. Непріною, репрезентують існування раннього землеробства[82]. Займаючись здебільшого мисливством та рибальством, це населення мало нечисленну свійську велику рогату худобу та собак.

Привласнюючі форми господарства з переважанням мисливства, що доповнюються рибальством та збиральництвом, були основами існування гірсько-кримського населення та носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки.

Раннє землеробство у неолітичний час на території України достеменно зафіксоване на багатьох пам’ятках вищезгаданих культур степової та лісостепової зон (керешській, буго-дністровській, культур мальованої та лінійно-стрічкової кераміки, а також культур дніпро-донецької області). Існування землеробства можно припустити у нижньодонського та сурського населення. Однак, за наявними даними, у жодної з груп неолітичних мешканців України воно не визначало способу життя.

Найбільшу роль землеробство відігравало у носіїв культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. У буго-дністровського та нижньодонського населення воно було лише другорядним укладом, поступаючись, у першому випадку, мисливству та рибальству, у другому — скотарству та мисливству. Без сумніву, ще менший внесок в раціон вносило землеробство у носіїв культур дніпро-донецької області, спосіб життя яких визначався привласнюючими формами господарства.

Землю обробляли мотиками, тому заселяли легкі, насамперед лесові ґрунти. На думку В. М. Даниленка, однією з причин розташування поселень буго-дністровської культури в районі порогів та на островах було більш швидке, ніж в інших місцях, утворення там площин родючих ґрунтів[83]. Носії керешської та буго-дністровської культур робили наконечники мотик із кістки та рогу (рис. 35), лінійно-стрічкової, дніпро-донецької та сурської — з рогу оленя. Населення з мальованою керамікою використовувало прямокутні наконечники мотик, виготовлені з пісковику або туфіту.

Рис. 35. Мотики для обробки землі. Неоліт.

За доби неоліту вирощувалися різні культурні рослини. Носії культури мальованої кераміки сіяли пшеницю — одно- та двозернянку, ячмінь, просо, овес, горох. Населення з лінійно-стрічковою керамікою вирощувало крім цих культур ще еммер та спельту. Буго-дністровське населення культивувало ті самі рослини, що й лінійно-стрічковики, за винятком проса. Для мешканців Київщини відомі поки що лише знахідки ячменю. Носії волинської культури дніпро-донецької області вирощували також пшеницю — одно- та двозернянку, просо та горох[84].

Урожай за доби неоліту збирали за допомогою серпів та жниварських ножів (рис. 36), що мали кістяну оправу та збірне лезо з крем’яних вкладенів. Отримане зерно носії культур мальованої та лінійно-стрічкової керамік зберігали у господарчих ямах, які були розташовані поруч із житлами. Муку отримували за допомогою зернотерок та розтирачів (рис. 37) із твердих порід каменю.

Рис. 36. Жниварські серп ( ) та ніж (2). Кістка, кремінь. Неоліт.

Рис. 37. Зернотерки та розтирач. Неоліт.

За розрахунками дослідників, ранні землероби могли отримувати високі врожаї, що не поступалися середньовічним. До того часу, поки щільність населення була невелика, а вільних земель було багато, землеробство мало екстенсивний характер і не спостерігалося спроб штучно підвищувати родючість ґрунтів. Ділянки після кількох років використання полишалися на значний термін. Однак час користування землею вже тоді міг бути подовжений внесенням добрив (покидьків їжі, екскрементів, а при розвинутому скотарстві — кізяків) або ж випасом по стерні. Але за всіх умов існування поселень було відносно короткочасним, що, мабуть, зумовлювалося зростанням населення, нездатністю боротися з бур’янами, а також потребами інших видів господарства.

Скотарство, нарівні з землеробством, особливо було розвинуте у носіїв культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. Вони розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней, що використовувалося для отримання як м’яса, так і молочних продуктів, про що свідчать знахідки ситечок та цідил-друшляків. Заняття цими видами господарства ставило проблему охорони насаджень від свійських тварин, тому населенню доводилося огороджувати поле або вигонити худобу на пасовиська під наглядом пастухів.

Скотарство особливо було розвинуте у степовому Приазов’ї та Подніпров’ї у другій половині V — на початку IV тис. до н. е. Носії нижньодонської та азово-дніпровської культур розводили велику рогату худобу, у Приазов’ї — овець, у Надпоріжжі — кіз[85], менше — свиней. Саме на поселеннях маріупольської області в Україні, що датуються останньою чвертю V — початком IV тис. до н. е., зафіксовано найраніші знахідки кісток свійського коня. На думку І. Г. Підоплічка, кістки коня з азово-дніпровських поселень Собачки та нижнього шару Середнього Стогу належали свійським особинам. Ніякої різниці між залишками коней з таких неолітичних поселень, як Семенівка, Старобельське та Підгоровка, і навіть конями скіфського та античного часу не знайшов і О. П. Журавльов. Саме це дає можливість припустити доместикацію коня у степовій Україні вже у другій половині V тис. до н. е. Можна погодитися з дослідниками, які вважають, що коня приручили носії культур маріупольської області. Однак поки що неможливо впевнено визначати конярство як основну галузь господарства маріупольців, як це намагаються зробити деякі дослідники[86]. Сучасні визначення остеологічних матеріалів пам’яток Приазов’я та Подніпров’я нечисленні, що не дає змоги зробити висновки про спеціалізацію скотарства азово-дніпровського та нижньодонського населення.

Важливу роль скотарство відігравало також у господарстві сурського населення в останній чверті V — на початку IV тис. до н. е., склад череди якого наближався до маріупольського. Те саме можна сказати і про господарство пізньонеолітичного населення Східної України, синкретична матеріальна культура якого поєднувала риси донецьких, сурських та нижньодонських традицій. Згідно з визначеннями О. П. Журавльова, склад його череди включав велику й дрібну рогату худобу та, можливо, свійського коня.

Загалом степові райони України були сприятливі для раннього скотарства. Багата видами степова рослинність давала широкий асортимент кормів. Оскільки степ вегетує довго, з квітня по жовтень, то весь теплий період року є свіжі корми. Особливі скелетні якості степового травостою дають можливість йому, навіть відмираючи, зберігати, на відміну від лісових трав, усі свої цінні кормові якості. Це забезпечувало цілорічний випас свійських тварин, а слабке снігове покриття давало змогу їм досить легко діставати корми. Ці обставини вирішували і проблему запасів кормів на зиму та не вимагали обов’язкового стійлового утримання худоби.

Нечисленні рештки свійських тварин виявлено на пам’ятках буго-дністровського населення у VI—V тис. до н. е. Для середини V тис. до н. е. В. І. Бібікова визначила лише наявність великої рогатої худоби та собак. Для пізнішої пори цієї культури варті уваги матеріали, одержані М. Т. Товкайлом з поселень у Миколаївській області[87]. Вивчення їх О. П. Журавльовим показало своєрідність розвитку скотарства найбільш південних груп неолітичних мешканців Бугу. Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. населення, котре проживало у річкових долинах в умовах посушливого клімату степової зони, мало череду, що складалася з великої рогатої худоби, менше — з дрібної, однак воно зовсім не розводило свиней. Скотарство забезпечувало до 50 % м’ясної їжі. Таке ж значення воно мало і у неолітичного населення Дністра, яке, однак, розводило лише велику рогату худобу і свиней. Такий склад череди протягом майже всього існування дністровського варіанта буго-дністровської культури, можливо, був зумовлений особливостями річкової долини Дністра, де клімат пом’якшувався і періодична його посушливість незначно погіршувала пасовиська. Для випасу свійської свині були придатні галявини у дубових лісах, які, на думку фахівців, були широко розповсюджені у неолітичний час на півдні дністровського лісостепу.

Нечисленних свійських тварин розводило дніпро-донецьке населення. Безсумнівно, важливу роль у їхньому житті відігравав собака, що допомагав людині під час мисливства — основного заняття цього населення. У південних районах лісостепу у безпосередньому сусідстві з носіями азово-дніпровської культури відмічаються більші, ніж на останніх територіях, кількість та різновидність свійських тварин. Для раннього скотарства, що представлене у дніпро-донецьких матеріалах, фіксується саме утримання невеликої кількості худоби з мінімальним доглядом за нею. Утримували її на вільному пасовиську, однак умови українського лісостепу вимагали заготівлі кормів на зиму.

Мисливство займало чільне місце в житті основної частини неолітичного населення України. За доби неоліту люди удосконалювали методи мисливства та зберігання їжі. Освоєння плетіння дало можливість їм робити тенети та сильця, будувати пастки та капкани. У лісостепу мисливці могли використовувати насторожуючі луки, у степу — колективні форми мисливства з загоном тварин до урвищ, балок або до відгороджених плотом ділянок. Отримане під час полювання м’ясо могло бути засушеним або закопченим для тривалого зберігання. Найбільшу роль мисливство відігравало у житті населення дніпро-донецької області та ямково-гребінцевої культури, що займали лісостепові райони України. Здобування диких тварин та птахів забезпечувало основний раціон цього населення. Носії культури ямково-гребінцевої кераміки полювали на кабанів, благородного оленя, менше — на ведмедя, козулю, видру. Головними об’єктами полювання у дніпро-донецького населення були козуля, кабан, благородний олень. Мисливство забезпечувало і основну частину їжі буго-дністровського населення, яке спеціалізувалося на полюванні на благородного оленя, козулю, дещо рідше — на кабана. Благородний олень та кабан були переважними об’єктами полювання також у неолітичних племен Закарпаття. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки полювали і на тура.

У азово-дніпровського та нижньодонського населення мисливство відійшло на другий план у забезпеченні м’ясною їжею, та все ж таки відігравало значну роль, у тому числі поставляючи хутро, шкіри та ріг. У південних районах степу у маріупольського та сурського населення основними об’єктами полювання були зубри, дикі коні, сайгаки, менше — кабан, тур, благородний олень, кулан. Як визначив О. П. Журавльов, у басейні р. Молочна сурське та азово-дніпровське населення добувало гідрунтинового осла, що з’являвся на цій території із степового Криму у V — першій половині IV тис. до н. е. Неолітичні мешканці Надпоріжжя полювали насамперед на благородного оленя, дикого тура, диких коней, кабана, іноді на лисиць, куланів, зайців. У Криму місцеве населення та прибулі племена спеціалізувалися на добуванні оленя, кабана та козулі.

Основними знаряддями полювання неолітичних мешканців України були лук та стріли. Наконечники стріл у більшої частини населення були крем’яні або обсидіанові, у формі трапецій (рис. 38, 1). Крем’яні сегменти як наконечники використовували сурські, дніпро-донецькі та гірськокримські мешканці. Своєрідні наконечники у вигляді асиметричних ромбів розповсюдилися в останній чверті V тис. до н. е. у буго-дністровського населення та під його впливом з’явилися на Черкащині, у середовищі києво-черкаського населення. Останнє тоді саме почало використовувати і підтрикутні вістря стріл, зроблені з підщепів, часто за допомогою двосторонньої обробки (рис. 38, 3).

Рис. 38. Знаряддя неолітичних мисливців:

1—3, 8 — стріли; 4 — спис; 5, 6 — дротики; 7 — вістря списа. Кремінь, кістка, дерево.

Наконечниками на платівках оснащувалися стріли населення культур мальованої кераміки, сурської та культур дніпро-донецької області (рис. 38, 2). Нижньодонське, сурське та населення культури ямково-гребінцевої кераміки виготовляло наконечники стріл із кістки (рис. 38, 8). Їхні притуплені екземпляри використовувалися передусім для полювання на невеликих хутрових звірів, без псування хутра.

Судячи з наявних матеріалів, у V тис. до н. е. досить рідко полювали за допомогою списів та дротиків. Їхні наконечники у носіїв культур кереш та мальованої кераміки були з ретушованих платівок. Буго-дністровське та ямково-гребінцеве населення оснащувало свою зброю наконечниками з кістки. Носії культур ямково-гребінцевої кераміки, сурської та дніпро-донецької областей використовували складні наконечники списів та дротиків, у кісткову основу яких закріплювалися крем’яні вкладені (рис. 38, 5, 6).

Наприкінці V тис. до н. е. у нижньодонського та азово-дніпровського населення з’явились двобічно оброблені крем’яні наконечники, запозичені пізніше буго-дністровськими та, мабуть, дніпро-донецькими мешканцями (рис. 38, 4, 8). Подібні наконечники широко використовувалися протягом IV тис. до н. е., у тому числі й носіями культури ямково-гребінцевої кераміки.

Білування тварин здійснювали за допомогою ножів та різаків із крем’яних або обсидіанових платівок та відщепів (рис. 39). Для цього останні використовувались як без вторинної обробки, так і підправлені пригострюючою ретушшю. Більшої довершеності у виготовленні великих ножів на платівках досягло населення маріупольської області. Їхні вироби були близько 10 см завдовжки та мали симетричні виїмки у нижній частині для кріплення руків’я.

Рис. 39. Неолітичні ножі. Кремінь, кістка, ріг, деревина.

Рибальство. За доби неоліту удосконалювалися засоби лову риби. За допомогою вудок з кістяними гачками її ловили носії буго-дністровської, сурської та азово-дніпровеької культур. Населення з ямково-гребінцевою керамікою використовувало гарпуни. Про рибальство з тенетами свідчать знахідки грузил на поселеннях нижньодонської, сурської, керешської культур, а також культур дніпро-донецької області, мальованої та ямково-гребінцевої керамік. Можна припустити за доби неоліту також лучення риби з човнів.

Значну роль рибальства у житті сурського та буго-дністровського населення підтверджує розміщення їхніх поселень у районах порогів, зручних для лову риби. Кістки риб знайдено на багатьох неолітичний пам’ятках, а зуби карпових, що слугували прикрасами поховального одягу, є майже на всіх могильниках Подніпров’я та Приазов’я. Неолітичні мешканці України добували переважно вирезубів, карпів, щук та сомів. Довжина щук сягала 80 см, вирезубів — 50 см, сомів — 180 см. Сурське, азово-дніпровське та Дніпро-донецьке населення вживало у їжу також черепах, панцирі яких використовувались потім іноді як поховальний інвентар.

Рис. 40. Знаряддя рибальства. Кістяні (1—6) та кам’яне грузила (7); 8 — зображення на пісковиковій брилі Кам’яної могили риби осетрового виду, що запливає у сіті. Інтерпретація В. М. Гладиліна.

Вагомий внесок у різноріддя їжі робило збиральництво. Практично всі неолітичні мешканці України їли річкових молюсків, про що свідчить велика кількість черепашок, розбитих на поселеннях. Вони заповнювали ями для покидьків або складались у купи. Жителі Криму збирали також молюсків Helix. Їх можна було варити у горщиках або засмажувати в особливих пекарських ямах для легкого відокремлення тіла молюска від стулок мушлі.

Об’єктами збиральництва в Криму були дика пшениця-однозернянка, ячмінь, овес, егілопс, фісташки, глід, яблука, жолуді. Без сумніву, дикоростучі злаки, ягоди, плоди і жолуді відігравали важливу роль у раціоні неолітичних мешканців України.

Рис. 41. Знаряддя обробки шкіри:

1 —6 — крем’яні скребачки; 7 — крем’яна та 8 — кістяна проколки. Неоліт.

За доби неоліту широкого розвитку набувають ткацтво та плетіння. Про ткацтво свідчать знахідки глиняних прясел, хоча, за етнографічними даними, використання веретена можливе і без них. Прясла найчастіше робили із стінок розбитих горщиків. Матеріалами для виготовлення тканин слугували волокна дикоростучих рослин: крапиви, коноплі, льону, а також вовна дрібної рогатої худоби. Для виготовлення одягу використовувалися також шкіри тварин. Їх обробляли за допомогою крем’яних скребачок. Основна частина дніпро-донецького населення, а також буго-дністровське, степове кримське та раннє азово-дніпровське виготовляли підокруглі та овальні скребачки з відщепів. Кінцеві скребла з пластин та пластинчастих відщепів використовували носії культур мальованої, лінійно-стрічкової та ямково-гребінцевої кераміки, а також керешське, нижньодонське, пізнє азово-дніпровське населення та ранньонеолітичні дніпро-донецькі мешканці Київщини. Отвори робили за допомогою кам’яних та кістяних проколок, шил.

Рис. 42. Знаряддя для обробки деревини:

1, 2 — сокири; 8 — свердло; 4, 5 — тесла; 6 — долото. Неоліт.

Велику роль у господарстві неолітичного населення України відігравало виготовлення знарядь праці та зброї. Сировиною передусім слугували кремінь та кварцит, хоча останній дещо рідше. У Закарпатті та прилеглих районах широко використовували обсидіан, менше — кремінь та димчастий опал. Знаряддя праці виготовляли безпосередньо на поселеннях, часто у спеціально відведених для цього місцях. Заготовками для знарядь були здебільшого пластини. Лише дніпро-донецьке населення для виготовлення знарядь використовувало переважно відщепи.

Значного розвитку за період неоліту отримало виробництво знарядь деревообробки, що було викликано вимогами житлобудівництва, виготовленням човнів, розчищенням ділянок, придатних до землеробства. Двобічно оббиті крем’яні сокири використовували дніпро-донецькі мешканці Житомирщини та Донеччини, а також носії культури ямково-гребінцевої кераміки. Важливе значення для удосконалення знарядь деревообробки за доби неоліту мало широке розповсюдження часткової або повної шліфовки виробів. За її допомогою знімалася шерехатість та вирівнювалася поверхня знарядь. Рівні, гладкі робочі поверхні знижували тертя об предмет, що оброблявся, і тим самим прискорювався процес обробки та збільшувалась ефективність самих знарядь. Крем’яні сокири з підшліфованим лезом виготовляло населення маріупольської області та під його впливом — носії пізньої буго-дністровської культури. Сланцеві шліфовані сокири, тесла та долота були у вжитку у населення культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік, азово-дніпровської та нижньодонської і сурської культур. Носії лизогубівської культури виготовляли сокири та тесла з кварциту, тесла із кістки. Останні використовувались і дніпро-донецьким населенням Черкащини. З рогу оленя та ікол кабана виготовлялися долота і тесла буго-дністровського населення.

Сурські мешканці Надпоріжжя застосовували для створення човнів-довбень своєрідні диски з гнейсу та інших кристалічних порід каменю. Вони ж широко використовували маленькі стамески з крем’яних відщепів та нуклеподібних уламків. Як скобелі по дереву розглядаються вкладені кукрекського типу, відомі у буго-дністровського та кримського населення, а також у сурських мешканців степового Подніпров’я.

Одним із найважливіших досягнень неолітичної доби є розповсюдження глиняного посуду. Кераміка уможливила удосконалення способів виготовлення та зберігання їжі. Важливу роль вона відігравала і в культовій сфері. Виробництво кераміки було складним процесом. Починалось воно з підготовки глини, до якої доливали воду та й залишали для визрівання. Внаслідок тривалого вилежування глина поступово розщеплювалася під впливом води та температурних коливань, у ній відбувалися переорієнтація та укладання часток. Пізніше глину подрібнювали, очищали від природних органічних та неорганічних домішок. Після цієї обробки її розминали руками або ногами, додаючи наприкінці різні знежирювачі: пісок, товчену черепашку, шамот, полову. Домішки зменшували повітряну усадку при сушінні та обпалюванні, змінювали вологопроникність виробу. Кожен із вказаних знежирювачів має свої властивості. Наприклад, додавання у глину піску, що широко використовувалося практично усіма неолітичними мешканцями України, підвищувало міцність виробу при просушуванні та обпалюванні, а також його термостійкість у побутовому використанні.

Посуд ліпили різними способами, однак найбільше був розповсюджений стрічковий наліп, коли на сформованому дні по колу нарощували стрічками глини стінки. Надавши посудині необхідну форму, вирівнювали та загладжували її поверхню. Для цього використовувалися кістяні лощила, гребінцеві штампи, жмути трави. Потім на зовнішню, а інколи на внутрішню поверхню наносився орнамент. За доби неоліту переважала поглиблена орнаментація, рідше траплялися розпис фарбою та рельєфний орнамент. Кераміку тоді обпалювали здебільшого на вогнищах, і лише у населення культури розписної кераміки зафіксовано існування спеціальних печей для її обпалювання.

Глиняний посуд за доби неоліту ліпився на кожному стаціонарному поселенні та зрідка лише слугував засобом обміну. Його виготовляли у традиціях, характерних для конкретної етнічної групи, відбиваючи в орнаментації символіку, пов’язану з ідеологічними уявленнями та родоплемінними знаками. Запозичення окремих елементів гончарних традицій за доби неоліту відбувалося тільки внаслідок тісних контактів давнього населення, що відображалося насамперед у змішаному шлюбі. Ці обставини роблять кераміку найважливішим джерелом вивчення як етнокультурної ситуації, так і ідеологічних уявлень неолітичних мешканців України.

Наприкінці VI — на початку V тис. до н. е. виготовлення кераміки в Україні було найрозвинутіше у керешського населення Закарпаття. Ними використовувалася технологія виготовлення глиняного посуду, деякою мірою близька тій, яку пізніше використовували й носії культур мальованої та лінійно-стрічкової керамік. Ці групи населення додавали як знежирювачі до глини пісок, шамот, полову, роблячи посуд двох видів: кухонний та столовий. Кухонна кераміка використовувалася здебільшого для приготування їжі і концентрувалася біля вогнищ. Це банки, миски, сковорідки, друшляки, що мали завше шерехату зовнішню поверхню та слабкий випал. Кухонний посуд іноді прикрашали валиками, наліпами або вдавленнями.

Мабуть, ширше у побуті використовувалася численна та прискіпливо виготовлена столова кераміка. Її робили з добре відмуленої глини з незначними домішками, старанно згладжуючи тонкі стінки. Населення культури мальованої кераміки вкривало посуд шаром ангобу, який надавав зовнішній поверхні червонувато-коричневого або рожевого кольору. При ангобуванні ще не обпалену посудину обливають або занурюють у дуже розведений розчин добре розмеленої глини, чужорідної стосовно глини самої посудини. Ангоб змінює колір кераміки, робить стінки посудини менш вологопроникними, додає гладенькій поверхні ще більшої гладкості та створює чудовий ґрунт для розпису.

Рис. 43. Кухонний посуд культур лінійно-стрічкової кераміки (1) та Криш (2). Неоліт.

Рис. 44. Столовий посуд культур лінійно-стрічкової (1) та мальованої керамік (2, 3). Неоліт.

Столовий посуд звичайно багато орнаментувався. Керешське населення прикрашало його насічками, пальцевими защипами, наліпами та рідше — розписувало чорною фарбою. Чорним, темночервоним та білим розписом орнаментувалися посудини носіїв культури мальованої кераміки. Розпис створював незакінчені спіралі, риски, заштриховані зони. Майстри культури лінійно-стрічкової кераміки прикрашали свій посуд прокресленими лініями та ямками, де неглибокі овальні ямки наносилися приблизно з рівним інтервалом на прокреслені лінії, створюючи так званий “нотний” орнамент.

Столовий посуд, що складався з невеликих банок, горщиків та мисок, а у населення мальованої кераміки також із стаканів та чашок, використовувався під час їжі. Більші банки та горщики слугували для зберігання борошна і зерна.

Розподіл посуду на кухонний та столовий існував і у буго-дністровського населення, чиє гончарство виникло під впливом культури криш. Однак, на відміну від розглянутих вище культур, у неолітичних мешканців Південного Бугу столовий посуд був нечисленним, та, мабуть, деяка його частина у першій половині V тис. до н. е. імпортувалася з кришсько-керешського ареалу. Він включав кубки, миски, келихи, фляги з ручками, котрі були виготовлені з добре відмуленої глини, підлощені, частіше всього неорнаментовані. Лише зрідка трапляється, розпис червоною фарбою що до того ж погано зберігся. Найбільш ранніми формами були гостродонні банки, миски та нечисленні плоскодонні горщики. Кераміку прикрашали складними композиціями з прокреслених ліній, овальних наколів, пальцевих защипів. У третій чверті V тис. до н. е. у буго-дністровському середовищі під впливом нижньодонського населення широко розповсюджується гребінцево-прокреслена орнаментація кераміки. Але вже в останній чверті V тис. відроджуються власні буго-дністровські орнаментальні традиції, хоча й у трохи модифікованому вигляді. Прокреслені лінії та овальні наколи, які знову широко розповсюдилися, створюють лінійно-кутові композиції, що відрізняються від більш ранніх округло-криволінійних візерунків. Одночасно починає виготовлятися біконічний плоскодонний посуд.

Носії сурської культури у VI тис. до н. е. широко використовували у побуті кам’яний посуд. Наприкінці VI тис. до н. е. під впливом буго-дністровського населення у них з’явилася перша кераміка, однак у степовому Подніпров’ї кам’яний посуд продовжували використовувати протягом усього існування цього населення. Він слугував здебільшого для приготування їжі на вогнищі. Кам’яний посуд виготовляли із стеатиту, талькового сланцю, пісковику та інших порід каменю. З них виточували гостро- та плоскодонні банки, миски, сковорідки овальної форми з пласким дном. Поверхня таких посудин добре згладжувалася та зрідка орнаментувалася прокресленими лініями або насічками. Коли посудини розбивалися, то в них свердлилися наскрізні отвори, через які зв’язувалися розбиті частини.

Найраніший сурський глиняний посуд був нечисленний. До останньої чверті V тис. до н. е. сурське населення використовувало лише округлотілі гостродонні горщики з плавно відігнутими назовні вінцями, орнаментовані лініями, що перетинають одна одну, та горизонтальними лініями вдавлень. В останній чверті V тис. до н. е. форми посуду стають усе численнішими та різноманітнішими для всього сурського населення, що зайняло тоді степове межиріччя Дніпра та Дону. Воно виготовляло гостродонні, рідше плоскодонні банки та горщики, серед яких з’явилися нові форми з короткими, різко відігнутими вінцями. Останні сурські майстри часто гофрували, тобто робили хвилястими, запозичивши цей спосіб у дніпро-донецьких сусідів.

Виготовлення кераміки неолітичним населенням Криму на сьогодні вивчено досить слабо, що пов’язано з нечисленністю знахідок. Весь більш-менш виразний посуд доби раннього та розвинутого неоліту близький до сурського. Виняток складають мешканці Керченського півострова, які виготовляли плоскодонну кераміку без візерунків. Вона має схожість із посудом неолітичного населення Чорноморського узбережжя Кавказу.

Рис. 45. Кам’яний посуд сурської культури. Неоліт.

Рис. 46. Кераміка буго-дністровської (1), києво-черкаської та азово-дніпровської (3) культур. Неоліт.

Носії нижньодонської культури, гончарні традиції яких відчутно впливали на виробництво кераміки майже всіх неолітичних мешканців України, виготовляли у третій чверті V тис. до н. е. переважно плоскодонні опуклотілі банки, а в четвертій чверті V тис. — горщики з широкими комірцями. Посуд прикрашали короткими гребінцевими відбитками, іноді розділеними прокресленим зигзагом. Під буго-дністровським впливом посуд починають орнаментувати складними стрічковими композиціями.

На основі ранніх нижньодонських традицій сформувалося виготовлення кераміки азово-дніпровським населенням. У другій половині V тис. до н. е. вона прикрашалася гребінцевими відбитками (рис. 46, 3). На початку IV тис. до н. е., внаслідок тривалого проживання поряд із києво-черкаським населенням та асиміляцією його окремих груп, носії азово-дніпровської культури починають виготовляти посуд біконічних форм, прикрашаючи його підтрикутними наколами та прокресленими лініями.

Дніпро-донецьке населення запозичило навички виготовлення кераміки від буго-дністровців. Воно виліплювало гостродонні опуклотілі банки та горщики із слабо профільованим верхом. Їх прикрашали вузькими короткими гребінцевими відбитками та овальними наколами (рис. 46, 2). В останній чверті V тис. до н. е. щільні контакти з пізнім буго-дністровським та середньодонським населенням зумовили появу плоскодонних біконічних посудин з оздобленням їх підтрикутними наколами, прокресленими лініями та ямками попід вінцем.

Населення з ямково-гребінцевою керамікою ліпило посуд із глини, знежиреної домішками піску, згладжуючи внутрішню поверхню гребінцевими штампами. До набору посуду входили казоноподібні банки з округлими або злегка лригостреними днищами; гостродонні біконічні горщики із стягнутим верхом, горщики з високим виділеним горлом; нечисленні напівсферичні та конічні миски. Майстри звичайно вкривали орнаментом усю поверхшо посудин, найчастіше використовуючи ямки та гребінцеві відбитки, рідше — наколи, опуклини та відбитки мотузочки, намотаної на паличку. Ямки наносили белемнітами або глиняними пригостреними стрижнями, створювали також малюнки з ромбів, трикутників та прямокутників. Широкі зони ямок відокремлювалися неорнаментованими смугами або пасками з коротких гребінцевих відбитків.

Зміни у господарському житті давнього населення за доби неоліту спричинюють останнє до більшої, ніж раніше, осілості. З розповсюдженням виробничого господарства та удосконаленням методів привласнюючого люди починають освоювати невеликі за розмірами території, але інтенсивніше, ніж за доби мезоліту. Однак, не дивлячись на зростання осілості, мобільність населення все ж таки зберігається. Вона залежала від природних умов, наприклад від родючості ґрунтів, коливань температури та вологості. Основною причиною переселення громад мисливців та збирачів було спустошення природних ресурсів; населення з комплексним виробничим господарством — падіння врожайності культур внаслідок зниження продуктивності ґрунтів. Населення з переважаючим розвитком скотарства було змушене переселятися через падіння продуктивності пасовищ. Іноді конкретним приводом міграції могли бути смерть голови поселення, епізоотія, внутрішні конфлікти, хвороби тощо.

Поселення неолітичних мешканців України розміщувалися на підвищених місцях по берегах річок, озер та боліт, займали миси перших надпоймених терас та дюни. Площа поселень та час їхнього існування визначалися господарською діяльністю населення. Провідна роль скотарства або мисливства викликала необхідність створення короткочасних сезонних стоянок нарівні зі стаціонарними поселеннями, що функціювали цілорічно. На стаціонарних поселеннях, звичайно з великою кількістю жител, постійно мешкала частина суспільства, що складалася зі старих людей, жінок та дітей. Дорослі чоловіки могли відлучатися на тривалий час на полювання або відгін стад.

Особливостями сезонних стійбищ, що використовувалися переважно за теплої пори року, є невелика площа і нечисленні культурні рештки. Передусім одиницями налічується глиняний посуд, який, мабуть, робився тільки на стаціонарних поселеннях. На відміну від кераміки, знаряддя праці та зброю підновляли або виготовляли нові безпосередньо на місці, використовуючи крем’яні заготовки чи жовна, що брали з собою. На короткочасних стійбищах важко простежити залишки будівель, мабуть, через їхню легку конструкцію.

Стоянки пастухів, що пасли стадо подалі від стаціонарних поселень, відомі у степовій зоні у сурського та маріупольського населення: біля с. Роздольне на р. Кальміус, с. Семенівка на р. Молочній та нижній шар на острові Середній Стіг на Дніпрі (нижній шар поселення). Серед кісток тварин, знайдених на цих стоянках, переважають залишки свійських тварин.

Мисливські табори існували у маріупольського, сурського, дніпро-донецького та кримського населення, а також у населення з ямково-гребінцевою керамікою. Прикладом такого табору є стоянка біля с. Чапаївка на р. Молочній. Вона була використана лише протягом одного сезону, в її культурному шарі знайдено тільки кістки диких тварин, забитих у теплу пору року.

Найбільші стаціонарні поселення характерні для носіїв культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. Їхній відносно осілий спосіб життя визначало комплексне землеробсько-скотарське господарство. Стаціонарні поселення, що використовувалися цілорічно протягом досить тривалого проміжку часу, відзначаються товщиною культурного шару та значною кількістю культурних залишків, насамперед кераміки. Їхня площа становила близько 2—3 га.

Рис. 47. Селище буго-дністровської культури на о-ві Базьків. Неоліт, IV тис. до н. е. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Керешські поселення, судячи з пам’ятки біля с. Заставне, складалися приблизно з десяти будівель, розміщених по колу. Населення культури розписної кераміки, за даними поселення Дрисино, групувало жилі та господарські будівлі по дві-три, досить безсистемно. Поряд розміщувалися господарчі ями, деякі з них, як на поселенні Рафайлове, мали конічні перекриття. Поза будівлями розташовувалися також окремі глинобитні печі. Інше планування мали поселення носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки, де житла були розміщені у рядочок, наприклад на поселенні Торське. Аналогічна забудова і на поселеннях буго-дністровського населення: на Базьковому острові, біля с. Сокольці та ін. Житла в них розташовувалися на відстані 1—2 м одне від одного, були витягнуті у лінію вздовж берега ріки. Компактні групи створювали будівлі дніпро-донецького населення на Лизогубівці та його нащадків на поселенні Мневе.

Неолітичне населення України мало досить розвинуте житлобудівництво, використовуючи для спорудження будівель здебільшого дерево, меншою мірою — глину та камінь. Кожній етнічній групі були притаманні свої традиції, які багато в чому визначалися кліматичними умовами мешкання, господарчим укладом та соціальною структурою суспільства. Ці обставини примушують прискіпливо зупинятися на варіантах житлобудівництва у носіїв різних неолітичних культур.

Керешське ранньонеолітичне населення будувало землянки та напівземлянки видовжено-овальної форми, площею від 70 до 280 м². Найбільші з них були багатокамерними. Перекриття цих будівель складалося з двосхилої покрівлі, яку підтримували дерев’яні стовпи. Нижні її краї спиралися на землю. Долівка усередині жител часто була рівною лише біля входу, а далі являла собою систему ям різних розмірів, глибини та призначення.

Знахідка на поселенні Рівне глиняної моделі будинку дає можливість припустити, що керешське населення будувало й наземні житла, залишки яких до цього часу ще не знайдено. Модель зображує прямокутну будівлю з двосхилою покрівлею, що була закрита шкірою або соломою. Стінами слугував тин, що спирався на кутові стовпи та був обмазаний глиною.

У населення мальованої кераміки житлами були овальні напівземлянки площею від 12 до 60 м², що мали каркасно-стовпову конструкцію. Плетені стіни спиралися на стовпи, які також підтримували покрівлю. Долівка жител рідко була рівною, частіше вона складалася з системи з’єднаних ям. Для опалення та приготування їжі населення культури кереш та розписної кераміки використовувало глинобитні печі, рідше — відкриті вогнища.

Носії культури лінійно-стрічкової кераміки будували заглиблені житла двох типів. Однокамерні землянки з одним вогнищем мали площу від 5 до 18 м. Основу більш складних багатокамерних напівземлянок складала система з’єднаних між собою невеликих ям із декількома вогнищами. Відкриті заглиблені вогнища звичайно були розміщені у центрі або біля однієї із стін житла. У ряді випадків їхнє місце було підмащене глиною.

На заключному етапі у носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки зберігаються однокамерні напівземлянки та з’являються наземні будинки. Площа вивченої у Незвисько наземної будівлі складала близько 80 м². Будівля мала стовпову конструкцію, що підтримувала плетені стіни, обмазані глиною, та легку покрівлю. Добра збереженість житла дає змогу уявити його інтер’єр. У центральній частині містилося вогнище, біля якого були споруджені прямокутні глинобитні ділянки, що замінювали, мабуть, столи. Поруч із ними знайдено посуд. У північній частині житла розміщувалася глинобитна площадка розміром близько 5 м², зроблена з вальків глини, покладених на дерев’яні плахи, що, мабуть, використовувалася для розтирання зерна. Її трохи підняті краї утримували зерно від розсипання. Поруч лежали зернотерки, а на землі стояла широкогорла посудина, в якій дуже зручно було зберігати зерно.

Необхідно відмітити, що особливістю житлобудівництва носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки в Україні було переважання напівземлянок при поодиноких наземних житлах, які, проте, широко розповсюджені у західному ареалі родинних культур.

У заглиблених житлах мешкало сурське населення Надпоріжжя. Одна з таких будівель площею близько 100 м² вивчена на поселенні № 2 Сурського острова. Напівземлянки будували також неолітичні мешканці Криму. На стоянці Кафка-Богаз розкопано маленьку підчотирикутну землянку із заокругленими кутами, площею близько 3 м². На дні її розташовувалося заглиблене вогнище. Для порятунку від негоди в Криму використовували також печери та гроти.

Буго-дністровське населення у першій половині V тис. до н. е. створювало легкі наземні будинки, аморфні контури яких простежено по скупченнях кераміки, знарядь праці та кісток тварин. Їхня площа варіювала від 8 до 36 м. Спочатку вогнища, зроблені з каменю, розміщували поруч із будівлями; з другої чверті V тис. до н. е. усередині жител стали робити купольні печі на кам’яній основі. У третій чверті V тис. до н. е. під впливом нижньодонського населення у буго-дністровського з’являються окремі забудови підпрямокутної форми, наприклад на поселенні Сокольці 6. Судячи з матеріалів поселень Саврань та Пугач 2, наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. крім легких каркасних будівель починають споруджувати будинки з кам’яним фундаментом. У ньому закріплювалися стовпи, що підтримували плетені стіни та покрівлю. Подібні будівлі мали площу близько 30 м² та складалися з однієї або двох камер. Для опалення та приготування їжі їхні мешканці використовували відкриті вогнища.

Рис. 48. План, внутрішній та зовнішній вигляд житла лизогубівської культури на селищі Погорілівка — Вирчище. Неоліт, перша половина IV тис. до н. е. Реконструкція О. В. Тубольцева.

У першій половині IV тис. до н. е. легкі наземні будинки будували і носії культур азово-дніпровського населення. На острові Середній Стог у таборі пастухів було чотири курені округлої та овальної форм, площею 5—6 м². Житло овальної форми площею близько 20 м² досліджено на поселенні Стрільча Скеля. Його долівку було зроблено з утрамбованої черепашки. У середній частині містилося вогнище, поруч з яким лежали залишки посуду.

Інші будівлі споруджувало споріднене з азово-дніпровським нижньодонське населення. На поселенні Ракушечний Яр простежено залишки наземних підпрямокутних жител каркасно-стовпової конструкції. Їхні стіни, зроблені з тину, обмащували глиною.

Досить добре вивчено традиції житлобудівництва культур дніпро-донецької області. Так, носії лизогубівської культури наприкінці V — на початку IV тис. до н. е., судячи з матеріалів поселення Лизогубівка, мешкали у підпрямокутних наземних будовах площею від 20 до 70 м². Усередині будівель розташовувалося вогнище, а вихід у двох із них містився у кутку будови та мав вид із сіней. Пізніше, у другій половині IV тис. до н. е., носії лизогубівської культури будували житла двох типів, загальна риса яких — підпрямокутна форма та три вогнища, витягнуті по довгій осі будови. Наземне житло поселення Погорілівка — Вирчище мало стовпову конструкцію з двосхилою покрівлею та площею близько 32 м². Мешканці нижнього шару поселення Гришівка залишили напівземлянку площею 24 м², у довгій стіні якої було зроблено вихід у вигляді сіней. Нижні краї її двосхилої покрівлі спиралися на землю (рис. 49).

Населення, що залишило пам’ятки києво-черкаської культури, на Київщині споруджувало наземні підпрямокутні будівлі з ледь заглибленою долівкою, площею близько 7,5 м². Подібне житло досліджено на поселенні Віта-Литовська. Для опалення та приготування їжі використовувалося відкрите вогнище. Заключний етап житлобудівництва цієї групи представлено на поселенні Мнево, де досліджено 10 будов. Дві з них мали господарське призначення, а вісім були житлом. Одне з останніх за формою аналогічне напівземлянці з Гришівки і відрізняється лише наземним розташуванням. Усі будови мали підпрямокутну форму із заокругленими кутами та легку каркасну конструкцію з жердин, шкір та землі. У більшості жител вихід був у вигляді сіней. Їхня площа становила від 10 до 63 м². У середині будинків розташовувалися відкриті вогнища. Найбільші з них з метою вентиляції розміщувалися поруч із виходом. На поселенні Мнево знайдено поки що єдине у дніпро-донецькому ареалі двокамерне житло, що складалося з житлового відсіку площею близько 20 м², довгого коридору та допоміжної прибудови з виходом площею близько 4,5 м².

Населення черкаського варіанта києво-черкаської культури у південних районах лісостепового Подніпров’я наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. будувало підпрямокутні наземні житла з округленими кутами, площею 75—85 м².

Вони мали легку каркасну конструкцію та опалювалися відкритим вогнищем. У середині — другій половині IV тис. до н. е., судячи з матеріалів Луком’я, використовувалися невеликі підпрямокутні житла із слабо заглибленою долівкою площею близько 14 м².

Рис. 49. План та вигляд житла лизогубівської культури на селищі Гришівка. Неоліт, перша половина IV тис. до н. е. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Деякі закономірності розвитку житлобудівництва простежуються у носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки. Найранніші з відомих жител, залишені мешканцями поселень Погорілівка — Вирчище та другого шару Гришівки, мають підокруглу форму, наземне розташування та площу близько 60 м². Трохи пізніше на поселенні Луком’я, поряд із округлими будівлями типу куреня використовувалися овальні напівземлянки площею близько 11 м² та багатокамерна будівля, що складалася з округлих відсіків з вогнищами та прямокутною прибудовою.

Внаслідок асиміляції окремих груп дніпро-донецького населення та під впливом їхніх традицій носії культури ямково-гребінцевої кераміки починають будувати житла підчотирикутної форми. Найповніше уявлення про них дають наземні будівлі поселення Гришівка. Площа двох знайдених там будівель складала 48 та 72 м². Для перекриття та стін, мабуть, використовувалися жердини, кора, шкіра та інші матеріали, що не збереглися. Усередині кожного житла розташоване велике вогнище.

Зростаючій осілості та виробничому господарству, на думку більшості дослідників, відповідають наземні будівлі підпрямокутної форми. Подібні спорудження при тривалому мешканні на одному місці зручно розширювати за рахунок прибудов. Визнаючи правомірність цього спостереження, необхідно відмітити, що наведені вище матеріали України демонструють залежність форми будови насамперед від традицій, що склалися, мабуть, ще за доби мезоліту, а також від інокультурних впливів.

Так, представники культури кереш, розписної та лінійно-стрічкової кераміки, що мали досить розвинуте виробниче господарство, будували землянки та напівземлянки, від яких збереглися ями, аморфно окреслені. Наземні підпрямокутні житла зафіксовано у нижньодонського населення, що займалося скотарством та землеробством. Однак для близьких йому по рівню господарського розвитку та родинних для нього носіїв азово-днілровської культури відомі поки що лише легкі наземні підовальні та округлі будови.

Цікаво, що дніпро-донецьке населення, основу життєдіяльності якого складали привласнюючі галузі господарства, традиційно з раннього неоліту використовувало підчотирикутні, переважно наземні будови. Близький тип господарства, але з більшою роллю землеробства, існував і у носіїв буго-дністровської культури, житла яких, за сучасними даними, до другої половини V тис. до н. е. мали тільки овальні або аморфні обриси. Мабуть, лише під впливом нижньодонського населення у них з’являються окремі підпрямокутні будови.

Зміну форми будов внаслідок інокультурних впливів демонструють також представники культури ямково-гребінцевої кераміки. Для найбільш ранніх пам’яток характерні житла підокруглих форм, але пізніше, після тісних контактів з дніпро-донецьким населенням та асиміляції його частини, з’являються підпрямокутні будови.

На матеріалах України простежується взаємозв’язок між розмірами жител та господарством їхніх мешканців. Для найбільш ранніх етапів розвитку дніпро-донецького, буго-дністровського та кримського населення прикметні будови від 3 до 12 м². Пізніше їхні розміри складали відповідно 30—60 та 30—50 м². Площа жител носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки з привласнюючим господарством мала розміри від 12 до 60 м². У населення з переважанням виробничого господарства (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) розміри будівель коливалися від 5— 12 до 70—280 м².

Багатокамерні житла найчастіше будувало населення з розвинутим землеробством. Подібна конструкція була викликана господарчою необхідністю. Відсіки слугували для зберігання запасів, інвентарю та виконання різних господарчих робіт.

Більшість будов неолітичного часу в Україні мала легку каркасну конструкцію. Носії нижньодонської культури та культури лінійно-стрічкової кераміки будували житла, де плетені стіни, обмазані глиною, та покрівля спиралися на стовпи. Плетені стіни, що кріпилися до стовпів, але без глиняної обмазки, споруджувались у напівземлянках представників культури мальованої кераміки. Більш легку каркасну конструкцію із застосуванням жердин, шкір та землі реконструюють для жител населення дніпро-донецької області, носіїв азово-дніпровської культури та культури ямково-гребінцевої кераміки.

Поява виробничих галузей господарства у давнього населення змінювала характер його праці. Вона ставала регулярнішою та більш розміреною, що було зумовлено сезонними господарчими циклами, що ґрунтувалися на розведенні культурних рослин та свійських тварин.

Розподіл праці серед мешканців громади за доби неоліту мав статево-віковий характер у населення як із виробничим, так і з привласнюючим господарством. У землеробстві на чоловіків припадали найбільш працемісткі роботи: розчищення поля, підготування ґрунту до посіву. З цією метою створювалися робочі групи з членів общини, іноді з запрошенням сусідів-родичів. На ранніх етапах розвитку скотарства велику роль відігравала праця жінок, особливо при розведенні свиней. Але пізніше, із зростанням стада, догляд за тваринами ставав справою чоловіків та юнаків.

Мисливство та рибальство також були чоловічими заняттями, збиральництвом займалися жінки. Вони готували їжу, збирали хмиз, носили воду, доглядали маленьких дітей. Саме жінки, за етнографічними даними, у більшості випадків ліпили глиняний посуд. У суспільствах із привласнюючою економікою жіноче збиральництво іноді давало більшість продуктів харчування. Однак мисливство було важливим фактором соціальних зв’язків і вимагало організованих форм праці, що надавало великого значення діяльності чоловіків в об’єднаному трудовому колективі. Важливою була й солідарність чоловіків-родичів у захисті своєї громади. Вони також займалися виробництвом основних знарядь праці.

Спеціалізації у ремісників за доби неоліту не існувало, але, без сумніву, були майстри, що перевершували інших, насамперед у виробництві знарядь праці з каменю. Однак при цьому вони продовжували займатися і повсякденними справами, пов’язаними з забезпеченням сім’ї та громади продуктами харчування.

Крім внутрігромадського розподілу праці етнологи фіксують міжгромадський, чия роль за доби неоліту зросла з осілістю населення. Остання обмежувала доступ до різного роду ресурсів, передусім до виходів кременю та обсидіану. Крім того, зростання виробничої праці давало інколи надлишковий продукт, який використовувався для обміну. Останній був викликаний не стільки нестачею чого-небудь у колективі, скільки нерівномірністю, браком синхронності у появі як нестачі, так і надлишку у всій сукупності громад. Обмін правив компенсуючим механізмом, що надавав більшої вірогідності виживанню сукупності громад що приймали у ньому участь, і тим самим для кожної з них окремо[88].

Загалом, міжобщинний обмін сприяв регулюванню та зміцненню соціальних зв’язків у рамках родинних груп населення, а також з інокультурними сусідами. Для обміну в основному призначалися реальні цінності: сіль, тканини, кремнева сировина та вироби, рідше — посуд. Існував обмін корисними знаннями, міфами та обрядами.

Розвитку обміну сприяло отримання надлишкового продукту, тобто тієї частини їжі та речей, яка не була життєво необхідною й могла вільно відчужуватися. Це ставало можливим при переході до виробничої економіки або у розвинених мисливців та рибалок. Надлишковий продукт здебільшого використовувався для обміну, даріння, шлюбного викупу, релігійних церемоній, їжі для свят і сприяв зміцненню соціальних зв’язків. Його можна було також запасати.

З розвитком скотарства для шлюбного викупу, дарів та жертвоприношень слугували свійські тварини, що було найбільш притаманне азово-дніпровському населенню з розвинутим скотарським господарством: на жертовних площадках його могильників знаходять кістки свійських тварин.

Престижно соціальні відносини отримали назву престижної економіки, яка зросла з життєзабезпечуючої, коли зростання виробничих сил уможливило отримання надлишків продукції. Функції престижної економіки були різними: від взаємодопомоги до підвищення довершеності шлюбних зв’язків та встановлення соціальних градацій як по горизонталі, так і по вертикалі. Звичайно, престижна економіка діяла усередині етнічних спільностей, протиставляючи їх іноетнічним сусідам та налагоджуючи особливі зв’язки між громадами. В. О. Шнірельман підкреслював, що худоба найбільш зручна з точки зору укріплення соціально-престижних зв’язків легкістю свого транспортування, відчуження та здатністю до розмноження[89].

Дослідники вважають, що перехід до виробничого господарства змінив відносини власності. Відбулася її диференціація на створену власного працею та колективну, до якої насамперед відносилася земля, що її отримували від предків та передавали нащадкам. Природні угіддя та оброблювана земля належали звичайно роду. Його дорослі члени у землеробському суспільстві мали право володіти окремими ділянками, проте успадковувалося лише право володіння, яке належало членам сім’ї. Необроблювана земля перебувала у колективному користуванні.

Власність, створена особистою працею, включала її знаряддя, худобу, продукти землеробства. Її можна було відчужувати та використовувати для обміну. Землеробська продукція, вирощена сім’єю, за етнографічними даними, споживалася усередині господарства. Для суспільних потреб існували окремі поля, що їх обробляли колективно. Свійська худоба з самого початку доместикації була власністю окремих людей, і родова група в основному контролювала лише наслідування останньої, намагаючись залишити тварин у рамках родинного кола. На ранній стадії родичі допомагали один одному живністю та продуктами тваринництва, існувало обмежене споживання м’яса, здебільшого під час колективних церемоній. Накопичення худоби здійснювалося переважно для потреб престижної економіки.

Здобич мисливців та рибалок у населення як з привласнюючим, так і з виробничим господарством розподілялась між членами громад.