Глава 2 Культурно-історичний процес та його особливості

Формування та розвиток народонаселення на початку голоцену на терені України, його консолідація на засадах творення нових етноісторичних спільностей і типів господарсько-побутової адаптації були вкрай складними і багато в чому зумовленими перебудовою природно-ландшафтного оточення та новим рівнем соціально-економічного розвитку як окремих громад, так і суспільства загалом.

Відхід льодовика наприкінці плейстоцену спричинив визволення значних територій на півночі Європи від мерзлотних явищ, що сприяло переселенню в ці райони мезолітичних мисливців та збирачів. Наслідками цього процесу стали значні перегрупування населення на півночі Східної Європи, які частково торкнулися і північних районів України. Незначні пересування простежуються також у південноукраїнських степах, у лісостеповій зоні та у Прикарпатті. Однак у етногенетичному процесі на терені України значно переважав автохтонний розвиток населення. У багатьох районах простежується безперервна еволюція народонаселення від палеоліту до неоліту включно.

На початку голоцену в заново сформованих природно-ландшафтних зонах складаються нові археологічні культури, котрі на основі спорідненості матеріальної культури об’єднуються дослідниками у більші культурно-історичні єдності. Останні, частіше всього, пов’язані з географічним районуванням.

Історичний зміст археологічних культур та їхніх більших угруповань — культурно-історичних областей — дослідники мезоліту тлумачать по-різному. Більшість фахівців спорідненість матеріальної культури мезолітичних пам’яток локальної археологічної культури схильні розглядати як вияв етнічних особливостей населення — носіїв цієї матеріальної культурної традиції. Більш загальна схожість комплексів матеріальної культури у межах всієї природно-ландшафтної зони розцінюється як доказ культурно-господарської адаптації. Останнім часом, враховуючи нові палеоетнологічні спостереження, зроблено спробу конкретизувати на археологічних матеріалах етноісторичний процес в окремих природно-ландшафтних зонах, однак ці реконструкції потребують ще додаткових спостережень.

Найбільш ранні протомезолітичні спільності почали формуватись у гірському Криму. Тут ще наприкінці плейстоцену на основі місцевої матеріальної культури пізнього палеоліту складається нова шан-кобинська культура[45]. У складі інвентарю пам’яток цієї етноісторичної спільності населення гірського Криму (нижні горизонти скельних сховищ Шан-Коба, Фатьма-Коба, Заміль-Коба та ін.) широко репрезентовано геометричні мікроліти (сегменти, трапеції, трикутники) та різноманітні геометризовані вістря, що спричинило віднесення цих комплексів багатьма дослідниками до мезоліту. Питання це справді дуже складне. Передусім тут треба врахувати, що на півдні докорінна перебудова природного оточення розпочалася раніше, ніж на півночі Східної Європи. Це, ймовірно, сприяло різкій перебудові мисливсько-збиральницького господарства і пов’язаного з ним виробничого комплексу. До того ж далі виробничий комплекс і матеріальна культура цієї етноісторичної спільності поступово еволюціонують у мезолітичні. Все це ускладнює визначення межі між палеолітом і мезолітом у цьому регіоні.

Серед дослідників шан-кобинської культури немає також єдності і в тлумаченні її походження. Всупереч Г. А. Бонч-Осмоловському та його послідовникам, деякі автори вважають шан-кобинську культуру в Криму привнесеною. Так, С. М. Бібіков та Д. Я. Телегін вбачають витоки шанкобинського індустріального комплексу в матеріалах пам’яток Кавказу та Передньої Азії. Інші дослідники навпаки пов’язують витоки цієї індустрії із західними культурами гірського населення Апеннін та Балкан, яке прийшло у Крим шляхом прямого переселення через степи Північного Причорномор’я[46]. Немає потреби у роботах загальноісторичного плану ретельно аналізувати археологічну систему доказів правомірності або помилковості висловлених думок. Багато що в цій дискусії залежить від якості використаних джерел, і ще в більшій мірі — від накопичення нових. Проте вже й зараз зрозуміло, що загальна схожість у оформленні та складі матеріальної культури пам’яток, і передусім виробничого інвентарю, на значній території від Атлантичного океану до Кримських гір і далі, на південний схід або захід, склалась не за рахунок переселення великих груп “спеціалізованих мисливців гірських лісів Апеннін та Балкан” або Кавказу та Передньої Азії в пошуках міфічних дуже багатих на споживчі ресурси Кримських гір, а внаслідок схожих засобів адаптації місцевого населення до нового природного оточення. До того ж останнім часом з’ясувалося, що Кримські гори в пізньому палеоліті були порівняно щільно заселені, а спроба балкано-дунайського населення проникнути у причорноморські степи мала місце значно пізніше і обмежилася лише межиріччям Дунаю та Дністра.

Наприкінці плейстоцену паралельно з шан-кобинською культурно-історичною спільністю у гірському Криму формується нова етноісторична єдність, яка репрезентована так званою свідероїдною культурою (пам’ятки Сюрень 2). Виникнення та історична доля носіїв цієї етнокультурної групи в Криму наукою ще до кінця не з’ясовані. Складний комплекс матеріальної культури Сюрені 2, який містить у собі елементи як місцевих, так і привнесених культур, дає можливість одним дослідникам вважати, що він сформувався серед невеличкої групи місцевого населення під впливом свідерських традицій північних областей. Інші дослідники, спираючись в основному на знахідки свідерських наконечників, наполягають на прямій міграції свідерського населення у Крим. Обґрунтовуючи міграційну концепцію, деякі дослідники останнім часом висловили припущення, що в Крим наприкінці льодовикового періоду відбулося переселення свідерських мисливців, які полювали на окрему гірську популяцію північних оленів[47].

Та справа в тім, що в цей час у складі мисливської здобичі мешканців гірськокримських поселень північного оленя просто немає. Верболисті наконечники в індустріях кримських пам’яток могли виникнути необов’язково з переселенням свідерських мисливців на північного оленя, а конвергентно, в процесі формування нового типу мисливської зброї або шляхом опосередкованих запозичень. Однак і цілком виключити ймовірність міграції до Криму в цей час незначної групи населення, яке зберігало свідерські традиції в оформленні мисливської зброї, неможливо.

Як зазначалося в попередніх розділах, у пізньому палеоліті у степи та передгір’я Криму розповсюджується індустрія граветійського кола, походження якої дослідники пов’язують з розселенням носіїв молодовської культури Подністров’я. Час, шляхи та ареал розселення у Криму цієї культурно-історичної єдності в науці поки що не з’ясовані. Археологічні пам’ятки цієї культури в Криму нещодавно знайдено і поки що недостатньо досліджено.

Короткий огляд етноісторичної ситуації в Криму наприкінці плейстоцену за даними археології виявив її складний і суперечливий характер. Мозаїка археологічних культур у фіналі пізнього палеоліту в Криму була зумовлена багатьма причинами. Серед них насамперед підкреслимо розбіжності шляхів адаптації до різноманітного природного оточення (гори, яйли, ліси, степи); неоднорідність пізньопалеолітичного населення (місцеве — пам’ятки типу Сюрень 1, прийшле — пам’ятки типу молодовської культури та ін.); перебудова природного оточення, яка тут почалася дещо раніше, ніж у північних районах, та формування нових традицій життєзабезпечення; відносно велика щільність населення ще з мустьєрського часу, що призвела до зниження репродуктивності природного середовища тощо.

На початку голоцену в Криму чіткіше простежується етноісторична ситуація. У гірських районах набуває подальшого розвитку шан-кобинська етноісторична єдність, яка поступово з наступом геологічної сучасності еволюціонує у мурзак-кобинську (гірсько-кримську) етноісторичну спільність, що до кінця мезоліту залишається єдиним етноісторичним угрупованням у гірському Криму; пізніше на її основі складається нова неолітична культура. У виробничих комплексах гірськокримської культури зрідка трапляються верболисті наконечники, як згадка про колишнє існування в Криму інших традицій оформлення мисливської зброї.

Основні зміни в побуті та культурі населення гірського Криму у мезолітичний час пов’язані зі зміною характеру господарства мешканців гірськокримських поселень. Криза мисливського господарства, що розпочалася у мезоліті, зумовила перехід мешканців гірських долин до ускладненого збиральництва та рибальства. Вагоме місце, як зазначалося, у господарстві населення цього регіону займав збір слимаків Helix. Таким чином, господарство населення гірського Криму різнилося не тільки в просторі, а й у часі, змінюючись, передусім, за сезонами року.

Така ситуація значною мірою сприяла формуванню невеликих соціальних об’єднань, які поступово розселялися на значній відстані одне від одного. Пристосовуючись до конкретних умов нового природного оточення, ці групи згодом виробляли власні традиції життєдіяльності, які з часом призвели до формування локальних розбіжностей у вигляді матеріальної культури населення окремих поселень, що й відобразилося у комплексах мезолітичних пам’яток.

Гірськокримська мезолітична культура, безсумнівно, не була монолітною етнічною єдністю і розпадалася на окремі локальні варіанти, які мали незначні відмінності у матеріальній культурі. Однак поки що неможливо більш-менш точно окреслити межі цих варіантів та досконало виявити ступінь та характер розбіжностей між матеріальними комплексами.

Процеси формування етноісторичних спільностей у гірському та степовому Криму за періоду мезоліту відбуваються певною мірою відокремлено. Взаємозв’язки степового і гірського мезолітичного населення за їхньою матеріальною культурою простежуються лише з кінця раннього мезоліту.

У степу і передгір’ї на базі пізньопалеолітичних індустрій граветійського кола формується нова культурно-історична спільність — кукрекська культура, назва якої походить від стоянки Кукрек, вперше дослідженої у передгір’ях Криму.

Проблема виникнення і розповсюдження цього культурно-історичного феномену має свою велику історіографію. На різних етапах вивчення кукрекської культури змінювалися не лише її хронологія та ареал розповсюдження, а й уявлення про її генезис та історичний зміст. Здається, що у даному контексті немає потреби висвітлювати історіографію цієї проблеми.

За нашим глибоким переконанням, локальна культурно-історична єдність, яка визначається поняттям кукрекська культура, складається лише у степовому Криму. Тоді саме на базі споріднених мікрограветійських індустрій заключного етапу пізнього палеоліту степового Причорномор’я на широкому просторі від Пруту до передгір’я Криму формуються ще декілька схожих локальних культурно-історичних спільностей, які мають близький за складом крем’яний інвентар, що дає можливість об’єднати їх у спільну етноісторичну область, яка, частіше всього, в археологічній культурі неправомірно називається кукрекською культурою.

Характер взаємозв’язків населення цієї великої культурно-історичної області має бути дослідженим. Однак, враховуючи різке скорочення природних ресурсів у степах наприкінці палеоліту і особливо у мезоліті, легко уявити спричинену цією екологічною кризою значну рухливість степових мешканців у пошуках прожитку. Наслідком таких постійних мандрівок стало налагодження контактів між різними громадами спорідненого населення степів, консолідація населення та формування схожих елементів у матеріальній культурі. Останнє якраз і визнається багатьма археологами як вияв єдиної культурної спільності — кукрекської культурно-історичної області.

Населення кукрекської культури, котре у ранньому мезоліті склалося як етнічна єдність у передгір’ї, поступово розселюється по всіх степах Криму, і, наприкінці пребореалу, у гірські райони. Характер взаємовідносин степового і гірського населення в той час залишається поки що не до кінця з’ясованим. Однак слід зауважити, що наприкінці мезоліту по всій території Криму розповсюджені пам’ятки, матеріальна культура яких має мішаний характер, тобто містить у собі як гірськокримські, так і кукрекські риси.

Крім того, наприкінці мезоліту населення Криму зазнає впливу мешканців причорноморських степів, насамперед носіїв так званої гребениківської культури. Деякі дослідники навіть припускають можливість прямого переселення гребениківських громад у Крим. Етноісторичний процес у цей час знов ускладнюється, проте він уже пов’язаний з наступним етапом — формуванням нових типів етнічних угруповань — степових скотарів.

У південноукраїнських степах з відходом льодовика встановлюється близьке до сучасного природне середовище. Проте природні ресурси степової зони були значно виснажені пізньопалеолітичним населенням, щільність якого збільшувалася за рахунок переселення мешканців півночі під тиском льодовика. З відходом льодовика частина пізньопалеолітичного населення, залишаючи спустошені степи, навпаки, переселяється на північ. Значна маса місцевого населення розселялася по долинах малих річок та ярів, у межиріччя великих річок. Водночас у причорноморські степи у пошуках прожитку проникає населення з суміжних територій. Процеси ці йшли одночасно, місцями перехрещуючись. Наслідком цієї демографічної ситуації стала дивовижна етноісторична мозаїка, яку вже багато років із змінним успіхом розв’язують археологи.

Переселення фінальнопалеолітичних і мезолітичних мисливців із степів на північ чітко фіксується за знахідками знарядь і виробничих комплексів, притаманних індустріям степових культур (передусім анетівській), на поселеннях лісової та лісостепової зон (Журавка, Прибор 7а та ін.). У комплексах більшості мезолітичних культур Полісся простежується різною мірою вплив індустрій степу, дослідники навіть вбачають переселення “кукрекців” у цей регіон[48].

Водночас у степах розповсюджуються пам’ятки (Осокорівка, Рогалик 2 та ін.), індустрія яких схожа з виробничим комплексом пізньопалеолітичних пам’яток лісостепової зони (типу Гінців-Боршево 2). Під впливом традицій індустрій гінцівсько-боршевського культурно-історичного кола, а можливо, і внаслідок часткового переселення носіїв цих традицій, на північній околиці степів у фіналі пізнього палеоліту — на початку мезоліту складається нова рогалицько-царинська спільність.

Із заходу у межиріччя Дунаю та Дністра на початку голоцена проникає “зайве” населення з Балкано-Дунайського регіону. Водночас з півдня у степи північно-східного Приазов’я переселяється нечисленна група населення з передгір’я Північного Кавказу.

Доля прибулого населення у степах складається по-різному. За матеріалами ранньомезолітичної стоянки Білолісся у межиріччі Дунаю і Дністра, проникнення мешканців Балкано-Дунайського регіону у степи Причорномор’я були сезонними і короткочасними “відвідуваннями”, котрі не залишили слідів у пізніших культурах. У Приазов’ї, навпаки, північно-кавказьке населення розселяється на невеликій площі і створює свій “мікроклімат”, який зберігається і підживлюється тут аж до неоліту.

Склавшись на основі традиційної культури місцевого населення Надпоріжжя і лівобережного степу за участю північних компонентів (запозичень та проникнень), матеріальна культура поселень рогалицько-царинської культурно-історичної області на початку мезоліту була неоднорідною і поділялася на декілька локальних угруповань (рогалицьке на Сіверському Донці, леонтіївське у Нижньому Подніпров’ї, царинське у межиріччі Бугу та Дністра), які в подальшому своєму розвитку привели до формування у пізньому мезоліті нових археологічних культур.

Поряд із незначними етнокультурними інфільтраціями у степовій зоні продовжується складний процес етнічного розвитку місцевого населення. На Побужжі не припиняється еволюція населення анетівської культури. Не виключений і подальший розвиток мікрограветійських традицій у Нижньому Подніпров’ї за ранньомезолітичних часів, тим більше що пізніше у Надпоріжжі, Нижньому Подніпров’ї та Приазов’ї ці традиції достатньо повно репрезентовано так званими кукрекськими пам’ятками.

Значно повніше простежується розвиток народонаселення степової зони у пізньому мезоліті. Поступово знову зростає щільність населення на безкраїх просторах південноукраїнського степу. Поряд із безліччю невеликих стоянок, розсіяних по закутках межиріч, з’являються відносно великі довгочасові поселення. Виразніше окреслюються окремі локальні етнічні угруповання, і водночас значно чіткіше простежуються взаємозв’язки між ними.

У степовому Побужжі продовжується еволюція традиційної культури місцевого населення — анетівської. З часом у загальному вигляді матеріальної культури поселень цього регіону помітні лише зміни технології обробки кременю та виготовлення знарядь праці. Останні у більшості випадків виготовлено з тонких призматичних пластинок, мають значно менші розміри, досконаліше оброблені. Загалом склад та форми виробничого інвентарю та інших виробів залишаються практично без змін. Як і раніше, найбільш виразні пам’ятки анетівської культури розташовані у межиріччі Південного Бугу та Інгулу. Поряд з тим у цей час пам’ятки з близьким складом матеріальної культури трапляються на широкому просторі від Дунаю і Пруту до Приазов'я і Криму. Відкриті вони і в інших районах України. Такий широкий ареал розповсюдження пам’яток з однотипним інвентарем пов’язаний, на наглу думку, з розселенням племен кукрекської культурно-історичної спільності.

На основі консолідації населення межиріччя Дністра і Південного Бугу під домінуючим впливом переселенців царинської культурно-історичної традиції на цій території формується нова етнічна спільність — гребениківська культура, склад інвентарю якої повністю відмінний від матеріальної культури анетівців. Довгий час розселюючись по сусідству, населення цих двох етнічних груп не змішувалося, а існувало відокремлено. Так, на стоянках гребениківців у Побужжі, в басейні Дніпра і навіть у степовому Криму, в зоні традиційного мешкання кукрекців, судячи із залишків на них крем’яних виробів, повністю бракує будь-яких елементів впливу “кукрекської” індустріальної традиції. Водночас “посмужне” розташування гребениківців і кукрекців на значній території, свідчить про досить мирне їхнє співжиття.

На заключному етапі мезоліту гребениківці разом з анетівцями широко розселяються у межиріччі Дністра, Дунаю та Пруту. Поступово, під час спільного руху на захід між населенням цих культур налагоджуються тісніші контакти. Однак і в Подунав’ї, розміщуючись поряд невеликими групами, налагодивши дружні зв’язки та заснувавши спільні поселення, вони остаточно не змішуються. Інвентар невеликих стоянок гребениківців і анетівців, як і раніше, різко відмінний, без будь-яких культурних домішок сусідів. Більше того, навіть на великих поселеннях, де вони селяться разом, як було показано на матеріалах поселення Мирне, мешканці цих двох етнічних груп досить чітко зберігають свої виробничі традиції.

Така ситуація склалась внаслідок того, що частина гребениківського і анетівського населення в пошуках мисливської здобичі вимушена була кидати відносно щільно заселені і виснажені землі свого споконвічного мешкання у Подністров’ї та Побужжі і просуватись далеко від рідного краю. Переселяючись у межиріччя Дністра та Дунаю, вони, цілком ймовірно, зустрічали рідко заселену територію, яка раніше лише епізодично відвідувалася населенням Балкано-Дунайського регіону. До того ж цей міграційний процес співпав із просуванням з Центральної Європи в південноукраїнські степи.

Зважаючи на ці обставини, можна припустити, що об’єднавшись, анетівсько-гребениківське населення налагоджує спочатку продуктивне полювання на тура, що дає можливість поступово перейти до його доместикації. На думку дослідників, імовірність такої гіпотези підкріплюється знахідками ножів (серпів) для зрізання трави на поселенні Мирне в Подунав’ї. У подальшому на основі цих двох етнічних груп формується нове етнічне угруповання скотарів південного заходу України.

У Надпоріжжі, Нижньому Подністров’ї та Західному Приазов’ї у пізньому мезоліті спостерігається досить складна етноісторична ситуація. Основою етнічного процесу в цьому регіоні було формування на місцевих традиціях мікрограветійських пам’яток самостійної дніпровської мезолітичної культури, яка і об’єднувала низку споріднених культур так званої кукрекської області (анетівська у Степовому Побужжі, дніпровська у Подніпров’ї, приазовська та власне кукрекська у Криму). Можна припустити і пряме переселення мешканців Побужжя і Криму у Подніпров’я та Приазов’я. Значного впливу зазнали носії дніпровської культури й від іншої групи місцевого населення Надпоріжжя, що склалося у фіналі пізнього палеоліту за рахунок розселення більш північних племен борщевсько-гінцівських традицій. Крім того, на різних поселеннях дніпровців виявлено елементи інших культурних традицій (гребениківських, донецьких, яніславицьких тощо). Знайдені у степовому Подніпров’ї і пам’ятки гірськокримської культури.

Складність відтворення етноісторичних процесів у степовому Подніпров’ї та західному Приазов’ї пов’язана з тим, що багата на природні ресурси долина Дніпра споконвічно з’єднувала різні екологічні райони України. З давніх часів по ній на південь просувалися мисливці півночі, а степовими просторами із заходу та сходу в долину Дніпра сходилися степові племена. Взаємовідносини місцевого населення і чужинців у Подніпров’ї були не завжди мирними. Можливо, саме внаслідок цього в мезолітичних могильниках Надпоріжжя виявляється так багато людських останків, які зберігають сліди смерті від стріл. Однак протягом тривалого мешкання по сусідству між різними групами місцевого та прийшлого населення встановлювалися мирні стосунки і поступово, з налагодженням взаємозв’язків, складаються близькі форми побуту та культури. Не обійшлося, ймовірно, і без асиміляції як часткової, так і повної.

На жаль, поки що археологи не можуть більш чітко відтворити етнічні процеси в цьому регіоні, тим більше, що колекції деяких пам’яток з різних причин були пошкоджені в пізні часи.

На східній околиці південноукраїнського степу, в Донбасі та Сіверському Донці, у пізньому мезоліті на основі місцевих традицій складається донецька пізньомезолітична культура, яка за загальним виглядом матеріальної культури близька до гребениківської. Спорідненість населення цих культур зумовлена спільною генетичною підосновою індустрій рогалицько-царинської ранньомезолітичної області.

На заході України у мезоліті продовжується безперервний розвиток місцевого населення — носіїв молодовських пізньопалеолітичних традицій. У цей час тісні стосунки між населенням різних племенних груп призводять до формування єдиної прикарпатської культурно-історичної області, яка дослідниками поділена на низку локальних культурно-хронологічних груп.

У середньому Подністров’ї молодовська ранньомезолітична культура, за спостереженням О. П. Черниша, під впливом різних інфільтрацій розвивається у пізньопалеолітичний час у двох напрямках: до атакської та фрумушинської культур. Дослідженнями останніх років доведено, що формування фрумушинської культури пов’язано з широким переселенням у Середнє Подністров’я носіїв анетівських та гребениківських традицій, які, об’єднавшись з місцевим населенням, і створили нову етноісторичну спільність. На думку В. М. Даниленка, який досконало простежив генезис відтворюючого господарства у районі Подністров’я та Південного Бугу, саме ця синкретична культура стала основою формування буго-дністровської неолітичної культури[49].

У Прикарпатті і Західній Волині етнічна ситуація була значно складнішою. Тут на базі молодовської культури складається низка угруповань, які в різній мірі зазнають впливу як південних, так і північних культур. У деяких випадках йдеться про пряме переселення в ці регіони гребениківських племен. В індустріях пам’яток поряд з елементами анетівської та гребениківської культур простежуються компоненти з коморницької, яніславицької, ауренсбургської, маглемозе культур півночі[50].

Як було зазначено раніше, з відходом льодовика та розселенням мисливців тундрової зони в райони Середнього Дніпра та Полісся у фіналі пізнього палеоліту сюди поступово просувається населення степової зони. Однак останнє похолодання плейстоцену (т. з. пізній дріас) якоюсь мірою сповільнив або зовсім зупинив потік степового населення. Саме тоді тут розселяється прибуле з заходу свідерське населення, яке з початком голоцену вслід за північним оленем відкочувало на північ. У такій складній демографічній, етноісторичній та природно-ландшафтній ситуації на початку голоцену формується склад населення цього регіону.

Серед дослідників немає спільної думки щодо часу і шляхів формування у лісовій зоні мезолітичного населення. Цілком можна припустити, що, незважаючи на нестабільне природне оточення, значна частина місцевого населення не покинула цей край у мезолітичний час. Така думка підтверджується спостереженнями Д. Я. Телегіна, який простежує генетичні зв’язки між пізньопалеолітичними і мезолітичними культурами на Подесенні[51]. Водночас широкі міграції через Полісся мешканців суміжних територій, які були пов’язані з перегрупуванням населення на півночі Європи через відхід льодовика, не могли не залишити помітного відбитку на етнічному складі населення цього регіону. До того ж висока мобільність лісових мисливців, нестабільний вигляд їхньої мисливської зброї самі по собі надто ускладнюють можливості чітко окреслити межі їхніх етнічних спільностей.

На місцевій пізньопалеолітичній основі під відчутним впливом традицій прибулого населення степів на Полісся у ранньому голоцені складається нова етноісторична спільність носіїв кудлаївської культури. У процесі еволюції та розселення кудлаївське населення поступово просувається на захід. На Поліссі в районі Новгорода-Сіверського розселюються племена пісочнорівської культури, які входили в широке коло культурних традицій населення Північно-Східної Європи. Останнім часом простежено розселення носіїв пісочнорівських традицій у більш південні райони Полтавщини і далі по Сіверському Донцю[52].

З поглибленням кризи мисливського господарства з півдня на Полісся посилюється потік степового населення, і водночас із заходу починають розселятися племена яніславицької культури. Етноісторична ситуація у пізньому мезоліті Полісся значно ускладнюється і поки залишається не з’ясованою.

Завершуючи огляд розвитку етноісторичних процесів на терені України у мезолітичний час, наведемо деякі загальні спостереження.

Насамперед підкреслимо, що основою розвитку народонаселення на території України був автохтонний етногенетичний процес. Виникнення і розселення більшості етноісторичних спільностей були пов’язані з місцевими традиціями, що склалися тут значно раніше — у пізньому, а в деяких районах ще й у ранньому палеоліті. Так, на Середньому Подністров’ї (молодовська культура), Побужжі (анетівська культура), у Криму (гірськокримська культура) досить чітко простежуються безперервна еволюція (рідше трансформація) культурних традицій населення від палеоліту до неоліту.

По-друге, під час тимчасових стабілізацій екологічної ситуації в окремих регіонах виникали досить міцні нові етнічні об’єднання, які залишили помітні сліди в розвитку культури не тільки місцевого населення, а й сусідніх територій Молдови, Румунії, Білорусі, Польщі, Росії (гребениківська, кукрекська, пісочнорівська, кудлаївська тощо).

Водночас зауважимо, що етноісторична ситуація на території України тоді була вкрай складною та динамічною. Нестабільність клімату та природно-ландшафтного оточення спричинили в окремих регіонах широкі міграції населення, які, в свою чергу, зумовили не тільки переміщення етносів у просторі, а й значне їхнє перемішування, наслідком чого було іноді зникнення з етнографічних карт деяких етнічних угруповань. Найчастіше, саме на цьому етапі дослідники гублять ту тоненьку стежинку, якою вони йшли по нелегкому шляху етноісторичного розвитку.