Глава 4 Духовна культура

Чільне місце у вивченні історії неолітичного населення України займають дані про релігійні уявлення, звичаї та образотворче мистецтво. Лише частково вони наявні в археологічному матеріалі. У населення з виробничим господарством велику роль у житті відігравали обряди господарського циклу. Найважливіші з них були пов’язані з сівбою, збиранням врожаю, відгоном худоби на пасовиська та поверненням її звідти. Однак археологічні матеріали дають можливість упевнено віднести до археологічного культу родючості лише статуетку, що зображує вагітну, жінку, яка збереглася на поселенні керешської культури. Не виключено, що у різних ритуалах, пов’язаних із цим самим культом, використовувались також антропоморфні та зооморфні посудини. Антропоморфний посуд виготовляло населення культури мальованої кераміки. Одна з таких чаш стояла на двох товстих ногах, на іншій — валиками з глини було позначено контури обличчя, вуха та груди. Зооморфну посудину знайдено на поселенні культури лінійно-стрічкової кераміки Незвисько. Вона була прикрашена наліпами у вигляді стилізованих голів із ріжками, що, мабуть, зображували бика.

В цілому у ранніх землеробських культур кереш та мальованої кераміки великий розвиток отримала антропоморфна пластика. На думку Є. В. Антонової, статуетки передають образи реальних жінок, які відправляли обряди, померли та зробилися духами. Ці жінки — предки, чия біографія була відома, але розглядалася через міфологічний образ. Вони були сімейно-родовими покровительками. Більшість фігурок знайдено у житлах біля вогнищ, що говорить про одні й ті самі функції — охорону хатнього вогнища. Декілька статуеток в одному житлі фіксують існування багатьох покровительок.

У неолітичного населення України були статуетки двох типів: реалістичні та схематичні. Реалістичні зображення керешського населення передають фігурки жінок із підкреслено об’ємними стегнами, товстими розділеними ногами. Тулуб у них високий та тонкий. Напівсферичними наліпами зроблено груди, конічними відростками — руки. На високій тонкій шиї — трикутне пласке обличчя, трохи підняте вгору. Схематичні статуетки являли собою прямокутні плитки висотою від 3 до 12 см. У їхній верхній частині конічним наліпом зображено ніс, іноді насічками — очі. Одна подібна фігурка зображує вагітну жінку з трикутним рельєфним обличчям, де наліпом передано ніс із отворами ніздрів, розрізами зображено очі та рот. На обличчі жінки — татуювання, заповнене червоною фарбою, шию обгортає намисто, зображене нарізками. У нижній частині плитки зроблено здутий живіт, з протилежного боку підкреслено виділено стегна.

Рис. 50. Антропоморфна пластика культур Кереш (1, 2) та мальованої кераміки (3, 4). Неоліт.

Статуетки носіїв культури мальованої кераміки мали підквадратні обличчя на товстій шиї, виділені ніс та очі. На деяких обличчях також було татуювання. Відомий і фрагмент напівсидячої фігурки.

Матеріали ранніх землеробів Сходу показують, що схематичні зображення існували у культурах із дописьмовими засобами комунікацій[98]. Вони призначалися для обрядів, учасники яких виступали як такі, що безпосередньо звертаються один до одного. Подібно усній мові, яка допускала скорочені форми висловів, пропускання окремих елементів, які заповнювалися інтонацією, мімікою, характером підтексту, статуетки могли бути лише натяками на персонажі та їхні дії. Цього було достатньо для їхньої ролі в обряді, де умовність зображення роз’яснювалася діями або словами. Можливо, сам процес виготовлення статуеток мав обрядовий характер. Нанесення татуювання на обличчя деяких фігурок змушує припустити її присутність і у реальних жінок — учасниць культових церемоній.

На керешському поселенні Рівне знайдено глиняну модель житла. Такі моделі, на думку Б. О. Рибакова, виготовлялися для здійснення обрядів при побудові будинку.

Без сумніву, у неолітичного населення, особливо з утвердженням панування привласнюючого господарства, існували промислові культи. Це сукупність обрядів, направлених на досягнення надприродним шляхом успіху у мисливстві, рибальстві або іншому промислі. Сюди ж належать і обряди, покликані забезпечити рід природними ресурсами. Проявлення таких культів фіксуються у буго-дністровського населення, головними об’єктами полювання якого були благородний олень та кабан, у вигляді поховань залишків чотирьох оленів на поселенні Гайворон — По ліжок, та кісток кабана на Базьковому острові. Проявом промислового культу можна вважати й фігурку кабана, знайдену на поселенні культури кереш.

У дні мисливських та, можливо, скотарських свят створювалися наскельні зображення у Криму та на плитах Кам’яної могили під Мелітополем. З ними були пов’язані магічні дійства, спрямовані насамперед на сприятливе полювання. До періоду неоліту на Кам’яній Могилі, на думку В. М. Даниленка, належать стилізовані зображення оленя, риб, людської стопи, антропоморфні фігурки, малюнки тенет, човнів, вовчих ям[99].

Загалом добу неоліту вважають часом стилізації образотворчого мистецтва, коли відбувається перехід від відтворення до імітації живих, індивідуальних, природних форм та конкретних ситуацій, до загальної схеми та, врешті-решт, до знаку[100]. Звідси й обмеження зображення лише перерахуванням найхарактерніших рис об’єкту: наприклад, малюючи тварину, наносили її органи та кінцівки, використовуючи при цьому чіткі геометричні форми та моделі. Це допомагало точніше позначати ступінь їхньої важливості, функцію та взаємовідносини. Реалістичні деталі лише ускладнювали б необхідні характеристики[101]. У цілому в первісному мистецтві складність порядку у природі відтворювалась у тій мірі, в якій вона була зрозуміла. Трансформація в образотворчому мистецтві, що відбулась у добу неоліту, говорить про активність сприйняття, коли людина вже не дублює природу, а аналізує її прояви, тобто все більше віддаляє від себе природу.

Рис. 51. Культові речі:

кістяні (1, 2) та глиняна (3) фігурки биків; кам’яна чуринга (4); 2, 2 — Маріупольський могильник; 3 — Незвисько; 4 — Кам’яна Могила. Неоліт.

У печерах Кам’яної Могили та на стоянці Балін-Кощ у Криму знайдено так звані “чурінги” — конкрекції довжиною від 5 до 70 см, що мали вигляд риб різних порід (рис. 51, 4). Вони орнаментовані нарізними лінійно-геометричними зображеннями, доповненими іноді червоною фарбою. За етнографічними даними, малюнки на чурінгах могли бути канвою, за якою розповідач відновлював кількість та послідовність сюжету міфу під час різних обрядів.

Загалом Кам’яна Могила була одним з найдавніших культових центрів, який через свою природну унікальність використовувався протягом декількох тисячоліть. Культові місця створювалися також на поселеннях. Наприклад, у Лизогубівці знайдено ями з попелом, одна з яких мала дерев’яне перекриття, конусоподібну купу попелу та два поховання. Це саме місце використовувалося для розтирання вохри.

Джерелом пізнання прадавньої ідеології є орнамент, який прикрашав глиняний посуд та кістяні вироби. Без сумніву, він наносився фарбами або різьбленням і на інші предмети з дерева, шкіри, можливо, також тканини, але оскільки вони погано зберігаються, ми не можемо це перевірити. Епоха неоліту — період розквіту орнаментації, що, напевне, пов’язано з виникненням кераміки. Орнамент — одна із сфер творчості, яка має справу з моделями, що володіють геометрично правильними формами. Він з’являється, коли внаслідок віддалення від природного різновиддя виникає тенденція до простої структури. Ця віддаленість виявляється в обмеженні зображення декількома рисами реальної дійсності. Невід’ємна властивість орнаменту — повторення. Його організація та структура детерміновані ззовні — тим об’єктом, для якого він був призначений. Зміст орнаменту визначається функцією предмету і є необхідним для візуальної інтерпретації його характеру, сенсу. Саме тому орнамент завжди є частиною предмету. Чим більше обмежено зміст, тим менше структурних особливостей вимагається для його виявлення[102]. Річ прикрашалася для надання їй особливої сили, тому що краса речі усвідомлювалась як умова її нормального функціонування[103]. Наприклад, носи культури ямково-гребінцевої кераміки наносили орнамент на найвразливіших частинах посуду: по краю вінець та стиках глиняних стрічок. На думку фахівців, вважалося, що орнамент скріплює та зміцнює посудину.

Однак навіть найабстрактніші орнаментальні форми були пов’язані з реальними речами. Вони приводилися у відповідність з образною картиною світу, притаманною даному населенню. В узорах на посуді містився визначений набір знаків та ідеограм конкретного племені. Майстер, який ліпив та прикрашав горщик, використовував різні, у тому числі нові декоративні можливості у засвоєній з дитинства системі орнаментації[104].

Загалом для неоліту України прикметні схематичні зображення на кераміці, в яких важко розшифрувати які-небудь образи. Можна лише відмітити, що більшість неолітичного населення використовувало поглиблений орнамент, і лише у культурах кереш, а також мальованої кераміки застосовується розпис фарбами. Простежуються і загальні закономірності в орнаментації: у культурах із раннім землеробством до композиції включаються спіральні, підокруглі, плавно виконані фігури; у культурах із привласнюючим та скотарським господарством переважають горизонтальна зональність та геометризм.

Уявлення про життя, смерть та народження відбились у поховальних культах древніх. Під поховальним культом С. О. Токарев розуміє сукупність обрядів, що стосуються померлого, та пов’язаних із цими обрядами вірувань[105]. Звичайно, смерть сприймалася не як закінчена ліквідація, а як перехід до іншої форми існування. Життя та смерть були тісно пов’язані і доповнювали одне одного. Життя породжувало смерть, і навпаки.

Поводження з покійним (способи його поховання, положення тіла, наявність та характер інвентарю) відповідало культурним традиціям у цілому, а також віку, статі, місцю померлого у житті колективу, обставинам його смерті та багатьом іншим факторам.

Сьогодні вивчено поховальний обряд лише окремих груп неолітичного населення України. Це пов’язано з безкурганним характером могильників, які знаходяться лише випадково при розмивах берегів рік або при будівельних роботах.

Неолітичні мешканці України ховали померлих у ґрунтових могильниках, розташованих поза поселеннями на відстані близько 700—1000 м від них. Лише окремі поховання здійснювалися на площі давніх поселень, після того як населення залишало їх.

В Україні на сьогодні відомі лише два поховання носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки. Найраніше з них знайдено біля с. Баєве Луцького району і супроводжувалося колодкоподібним долотом та орнаментованою посудиною. Поховання пізнього етапу культури досліджено у Незвиську. Неповне трупоспалення було здійснено на місці поховання біля одного з кутів наземного житла. Судячи з кісток, що збереглися, померлого поклали випростано, на лівому боці, головою на північний захід. Кисті зігнутих рук розмістили перед обличчям. Разом з померлим у могилу поставили 18 посудин, долото й уламки кістяних шила та лопаточки. Потім над могильною ямою було зроблено дерев’яне перекриття, придавлене великим камінням.

Про поховальний обряд буго-дністровського населення можна судити з поодиноких поховань біля поселення Саврань та поблизу с. Прибузьке. Померлих поклали в індивідуальні могильні ями, розташовуючи скорчено на боці. Поряд розміщували поховальний інвентар.

До цього часу знайдено лише два могильники нижньодонської культури. Один досліджено 1930 р. М. О. Макаренком біля Маріуполя на р. Кальміус[106]. Другий могильник руйнується сучасною забудовою у Ростові-на-Дону.

Носії нижньодонської культури ховали своїх померлих на кладовищах, де могили розміщувалися у ряд, витягнутий з півночі на південь. Для кожного померлого викопували індивідуальну яму, поруч або над попереднім похованням. Місце поховання, мабуть, позначалося на поверхні земляним горбком. Померлих укладали в яму на спині, з випростаними ногами та злегка зігнутими руками, кисті яких було складено на тазових кістках. Поховання орієнтовані головою на схід або захід, визначаючи напрямок по сходу або заходу сонця. Оскільки існують сезонні відхилення цього явища від точного східного чи західного напрямків, частина поховань лежала головою на північний захід або північний схід. Прийняття до уваги цих відхилень показало, що нижньодонське населення ховало померлих у теплу пору року. Судячи з ряду поховань, кістки яких лежали не в анатомічному порядку, можна припустити, що померлих у зимовий період тимчасово не закопували у землю. Їх ховали навесні, коли земля відтавала.

Поховання здебільшого супроводжувалися інвентарем та мали багато прикрашений одяг. Найпишнішим було останнє поховання періоду розквіту нижньодонської культури, якому відповідають поховання початку другого періоду функціонування Маріупольського могильника, що належить, мабуть, до початку останньої чверті V тис. до н. е. Поховальний одяг прикрашався різноманітним намистом з перламутру, каменю, кістки, зубів оленя та риби, іклами кабана з отворами, платівками з них, різними підвісками, у тому числі у вигляді фігурок бика. До поховального інвентарю входили кременеві ножі, скребки, трапеції, сокири, залишки вкладеневих знарядь праці, кістяні гостряки та інші вироби.

Маріупольський могильник функціонував протягом тривалого часу, мабуть, у другій половині V — на початку IV тис. до н. е., за якого поховальний обряд, при всьому консерватизмі, що визначається залежністю від ідеологічних уявлень, зазнав ряд змін. В останній чверті V тис. до н. е. у другому періоді розвитку нижньодонської культури, населення стало застосовувати вохру для фарбування поховань, різноманітнішою стає поза померлих. З’являються окремі поховання, здійснені на спині із слабо зігнутими ногами, на боці, випростано та сидячи. Фіксується застосування вогню у поховальному обряді: одне з поховань супроводжувало вугілля дубу, інше було здійснене по обряду трупоспалення. Померлого спалили поза могильником, поховавши лише перепалені кістки разом з інвентарем.

Другий період функціонування могильника пов’язаний із зруйнуванням більш ранніх поховань. Мабуть, приблизно через 200 років існування пам’ятки місця перших поховань вже не було видно на поверхні. Нові поховання стали здійснювати, руйнуючи попередні кістяки, зсовуючи їхні кістки вбік.

Подібний поховальний обряд мало й родинне нижньодонське азово-дніпровське неолітичне населення. В Україні досліджено шість азово-дніпровських могильників, більшість з яких розташована на берегах Дніпра. У V тис. до н. е. вони являли собою ряди поховань, витягнуті з півночі на південь. Місце поховання, мабуть, відмічалося на поверхні невеликим горбком землі.

Для кожного поховання, за винятком одночасно померлих близьких родичів, яких ховали разом, викопували індивідуальну могильну яму. Тіло в неї укладали випростано на спині, орієнтуючи головою на захід або схід. Кисті рук здебільшого складали в області тазових кісток. Наприкінці V тис. до н. е. у поховальному ритуалі стали застосовувати вохру для фарбування тіла та могильної ями. Більш ранні азово-дніпровські поховання не фарбовані. У V тис. до н. е. лише 30 % усіх поховань мали поховальний інвентар або прикраси поховального одягу. Поруч із тілами дорослих складали крем’яні вироби; жінок та дітей супроводжували черепашки. Набори інвентарю включали також кістяні гостряки та фрагменти панцира черепах. Поховальний одяг прикрашався підвісками-нашивками із зубів оленя, пласкими намистинами з вапняку; в останній чверті V тис. до н. е. з’являються перламутрові намистини, прикраси з ікол кабана та зубів риби.

У першій половині IV тис. до н. е. азово-дніпровська поховальна обрядність ускладнюється. Могильники цього часу розміщувалися у місцях, що традиційно використовувалися для поховань протягом передостанніх 300—400 років. Однак зараз на їхній поверхні створюються кам’яні закладки, ями для жертвоприношень, жертовні площадки, на яких розкидані прикраси, знаряддя праці, розбиті у давнину посудини, кістки диких та свійських тварин (бика, кози, коня). Цікаво, що посуд могильників відрізняється від кераміки, що використовувалась у побуті. На поселеннях знайдено переважно горщики, водночас на площі могильників було значно більше банок, чаш, мисок, які були зручнішими для церемоніальних дій. Вони мали складніші орнаментальні композиції, ніж побутовий посуд. Можна припустити, що кераміку, яку використовували при тризнах, виробляли з урахуванням ідеологічного навантаження та давніх традицій, що збереглися з другої половини V тис. до н. е. Посуд поселень відображав переважно нові традиції, привнесені на рубежі V—IV тис. до н. е. києво-черкаським населенням, яке відігравало велику роль у складанні пізньої азово-дніпровської культури.

Азово-дніпровське населення у першій половині IV тис. до н. е. ховало померлих по декілька чоловік у досить великих овальних, округлих або прямокутних ямах. Ці ями, на сучасний погляд, безсистемно розміщувалися по площі могильника. Їхні контури було видно на поверхні, дякуючи підфарбованому вохрою заповненню, а одна з ям Микільського могильника являла собою гробницю з дерев’яним перекриттям та входом. Поховальні ями мали площу від 2 до 30 м². Можна припустити, що вони правили за усипальниці для групи близьких родичів, куди підхоронювали померлих протягом тривалого часу. Число поховань у цих ямах іноді сягало 40. Найраніші поховання після їхнього стлівання могли відсовувати до стінок, або їхні кістки змішувалися з суглинком, яким засипали наступні поховання.

Оскільки азово-дніпровське населення використовувало для поховання традиційні місця, то при створенні подібних усипальниць руйнувалися сліди поховань другої половини V тис. до н. е. Їхні кістки, разом з інвентарем, складали у купи на поверхні могильників.

Лише у небагатьох похованих одяг був прикрашений поодинокими кам’яними, кістяними та перламутровими намистинами, зубами оленя, риби або підвісками з ікол кабана. У Лисогірському могильнику знайдено також підвіски з морської мушлі та браслет із черепашки спонделіуса. Останній є імпортом, мабуть, з арсенала культури Варна, де такі браслети були найбільше розповсюджені. У Микільському могильнику виявлено мідні та золоті намистини, які разом з однією з посудин були трипільським імпортом. Поруч із померлим іноді складали крем’яні вироби, у тому числі двобічно оброблені наконечники, а також кам’яні сокири. Відома й розбита нефритова булава грушоподібної форми.

У поховальному обряді азово-дніпровського населення важливу роль відігравав вогонь: на поверхні могильників та безпосередньо в могильних ямах розпалювалися вогнища, здійснювалися поховання по обряду трупоспалення.

На периферії азово-дніпровської культури в басейнах Самари та Орелі, а також у Черкаському Подніпров’ї населення мало подібний поховальний обряд, який у другій половині V — на початку IV тис. до н. е. (Дереївський та Йосипівський могильники) відрізнявся лише рядом деталей: пізнішою появою традиції фарбування похованих вохрою, рідкістю поховань з інвентарем. Бідним був і набір інвентарю. У першій половині IV тис. до н. е. частина азово-дніпровського населення Самари та Орелі, як і мешканці Надпоріжжя, стала здійснювати поховання у великих ямах (Йосипівський могильник). Друга частина, що залишила більшість поховань Госпітального горба, зберегла традиції раннього періоду, поховання мерців у індивідуальних ямах.

Особливою рисою поховального обряду азово-дніпровської периферії було використання площі могильника разом (або почергово) з києво-донецьким населенням. Це говорить про найщільніші контакти та, мабуть, існування змішаних, у культурному плані, общин. Останнє підтверджується і взаємовпливом гончарних традицій цих груп населення, аж до спільної технології виготовлення кераміки.

Своєрідний поховальний обряд існував у досить консервативної групи азово-дніпровського населення, що мешкала на півдні степового Подніпров’я та залишила Калулівський могильник. Це населення зберегло найраніші риси поховального обряду маріупольської області. У Капулівці зафіксовано зруйнування нефарбованих кістяків нефарбованими, тоді як у азово-дніпровського населення традиція руйнування попередніх поховань у могильниках з’являється одночасно з використанням вохри, яке не розповсюдилося у цьому могильнику. Поховальний інвентар Капулівки відрізняється бідністю навіть порівняно з небагатим азово-дніпровським інвентарем. Так, із декількох десятків поховань лише у двох померлих були черепашки, ще у двох — зуби оленя, а в одного — кам’яні намистини.

Про довгочасне існування цього консервативного азово-дніпровського варіанта свідчать два поховання в могильнику з посудинами, виготовленими як переспів кухонної кераміки раннього трипілля.

Сьогодні досить повно вивчено поховальний обряд києво-черкаського населення Черкащини та Надпорожжя. Він відомий по восьми некрополях у степовому Подніпров’ї (Вільнянський, Василівський 2, Мар’ївський та інші), а також по двох могильниках, розташованих у сучасному прикордонні степу та лісостепу: Дереївському та Госпітальному горбі. Києво-черкаське населення створювало невеликі ґрунтові могильники з близько 30 поховань і розташовувало їх групами по два-три некрополі на відстані декількох сот метрів один від одного. Поховання здійснювали в індивідуальних ямах, розміщуючи їх у вигляді ряду, що тягнеться із заходу на схід. Померлих укладали випростано на спині, орієнтуючись головою на північ або у південному напрямку. Руки у більшості похованих розташовувалися вздовж тіла, інколи померлих зв’язували або пеленали.

Разом з тілом до могильної ями клали стулки черепашок, вістря з кістки та рогу, кременеві вироби. Поховальний одяг померлих прикрашали підвісками-нашивками з зубів оленя та карпових риб, перламутровими намистинами. Один із похованих у 2-му Василівському могильнику — чоловік зрілого віку — мав кістяний браслет із прокресленим орнаментом.

Могильники прикордоння сучасного степу та лісостепу відрізняються від надпорізьких бідним набором інвентарю, до якого включено переважно вироби з кременю. В них києво-черкаське населення ховало своїх померлих поруч з азово-дніпровськими похованнями на різних ділянках, розділених незначною відстанню. Лише окремі поховання потрапляли на місце поховання інокультурного населення.

Тісні зв’язки носіїв києво-черкаської та азово-дніпровської культур відобразились у поховальному обряді. Під впливом азово-дніпровського населення протягом нетривалого часу одна з груп києво-черкаських мешканців, що проживала у другій чверті IV тис. до н. е. у районі Вільного порогу, використовувала великі ями для множинних поховань. Їх знайдено у Вільнянському могильнику, і вони мають площу близько 4 м². При першому похованні заповнення ям, мабуть, фарбувалося вохрою, потім протягом ряду років туди підхоронювали померлих. Однак у києво-черкаському середовищі ця традиція не прижилася, й населення знову повернулося до поховань в індивідуальних ямах.

З азово-дніпровським впливом слід пов’язувати поодинокі перламутрові намистини, що прикрашали у поодиноких випадках києво-черкаський поховальний одяг, а також залишки тризни над одним із дереївських поховань, до якої входила типова києво-черкаська посудина. У поховальному обряді населення, що розглядається, простежується своєрідна закономірність застосування вохри, яка поступово з’являється, а потім, наприкінці існування києво-черкаських традицій у Надпоріжжі, зникає.

Таким чином, вивчення поховального обряду показало, що у добу неоліту в Україні використовувалися два варіанти поховання: трудопопокладення та трупоспалення. Останнє відоме у маріупольського населення та носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки. Усі трупоспалення у могильниках маріупольської області здійснювалися поза місцем поховання, а потім переносилися до могильної ями. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки здійснювали трупоспалення на місці поховання, коли поселення Незвисько було вже залишене його мешканцями.

Рис. 52. Візерунок на денцях культових посудин азово-дніпровської культури. Неоліт.

Спалення трупу реалізовувало прагнення найповніше знищити людські залишки. Звичайно, так поводилися з померлими, яких найбільше боялися при житті, передусім з людьми, пов’язаними з культовою сферою. Про виділення їх, на думку Є. В. Антонової, свідчить численний та різноманітний інвентар, який демонструє ускладнення обрядово-міфологічного комплексу та віддалення мерців від живих[107]. Останнє вимагає спеціальних посередників, людей, що мали б змогу здійснювати зв’язок між общиною та померлим. На їхній основі у подальшому формується інститут жерців. Численний та різноманітний інвентар поховання у Незвиську дає можливість припустити виділення таких посередників у культурі лінійно-стрічкової кераміки. Один з таких людей, мабуть, пов’язаний з сакральною сферою, і був похований на даному поселенні.

Досить розвинутий поховальний культ демонструють могильники маріупольської області. Поховання супроводжувалися різним інвентарем, на поверхні створювалися жертовні площадки для церемоній, що входили до поховального ритуалу. Велику роль у останньому відводили вогню, про що свідчать залишки вугілля та сажі у похованнях, вогнища на поверхні, пізніше з’являються трупоспалення та вогнища у могильних ямах. Вогню звичайно придавалася очищувальна сила, що найяскравіше виявлялося у вогнищах, розведених на похованнях у ямах із множинними захороненнями, особливо перед покладенням туди нового померлого. Не виключено, що компонентом вогню, який символізував відродження, були вуглини в могилах. Цікаво, що при цьому надавалася перевага дубу, що його шанувало багато народів давнини.

Найрозповсюдженішим з періоду неоліту був обряд трупопокладення. Носії буго-дністровської культури ховали своїх померлих у традиціях землеробського населення, скоцюрблено на боці. Ця поза, на думку дослідників, символізує спокій та, можливо, майбутнє відродження. Населення маріупольської та дніпро-донецької областей ховало померлих випростано на спині. Окремі поховання були пов’язані або спеленуті, що С. О. Токарев пояснює намаганням знешкодити тих людей, яких боялися за життя, наприклад хоробрих воїнів, старійшин[108]. Нестандартні й поодинокі поховання у позі сидячи відомі у Маріупольському та Дереївському могильниках.

Поховальний культ маріупольського населення з часом почав допускати руйнування попередніх поховань у процесі захоронення нових померлих. Залишки скелетів відсували вбік або складали їх до купи.

Рис. 53. Поховальне вбрання населення маріупольської культурно-історичної області: азово-дніпровська культура (1, 3, 4); нижньодонська культура (3, 5, 6). Неоліт. Реконструкція О. В. Тубольцева.

У маріупольського населення у першій половині IV тис. до н. е. була розвинута традиція жертвоприношень на площі могильників. Вона, на думку С. О. Токарева, народилася з практики знищення речей та їстівних припасів покійного, що пізніше привело до думки про необхідність різних предметів та їжі безпосередньо для померлого. Однак більшу частину останньої з’їдали учасники поховальної церемонії[109]. Такі висновки підтверджуються знахідками на поверхні могильників кісток диких та свійських тварин, а також розбитих у давнину посудин. Ця кераміка, що цікаво, відрізняється по формі та орнаментації від тієї, що використовувалась у побуті на поселеннях. Знахідки, мабуть, є культовим посудом, виконаним з урахуванням давніх традицій та ідеологічних уявлень, пов'язаних із поховальним культом. Дно посудин, яке звичайно ототожнюють з нижнім світом — світом мертвих, орнаментувалося хрестами — символами життя та смерті; колами — символами єдності, жіночого начала; колами, розділеними на дві частини, які могли означати день та ніч; зірками, вписаними в коло, і таке інше.

Жертвоприношення загалом розглядаються як засіб отримання благ: даючи, розраховували щось одержати натомість. Звичайно, вони виглядали як сумісні трапези людей, зацікавлених у деяких визначених результатах, та духів, що мали жадані блага. Останніх тому й запрошували до участі у трапезах[110].

Маріупольський могильник дає уявлення про спеціальний церемоніально-поховальний одяг у нижньодонського населення. Він був пишнішим за повсякденний і включав досить довге плаття, часто розшите по подолу, паскові, комірі та рукавах платівками з ікла кабана, а також шапочку чи наголовну стрічку, прикрашену іклами кабана або платівками з них. Цей одяг доповнювався намистинами з каменю, перламутру, кістки, зубів риби та оленя, а також інших тварин. Іноді траплялися підвіски — амулети з каменю, кістки та перламутру (рис. 53, 3, 5, 6).

Рис. 54. Поховальне вбрання (1—4) та кістяні браслети (5) носіїв києво-черкаської культури. Неоліт. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Менш пишний поховальний одяг існував у азово-дніпровського населення. Він прикрашався лише підвісками або намистом із зубів оленя та риби, зрідка — нечисленними платівками з ікол кабана або намистинами (рис. 53, 1, 2, 4). Ще менше прикрас мав одяг померлих у києво-черкаського населення (рис. 54).

Рис. 55. Наголовні оздоби неолітичного населення України: 1—4 — нижньодонська культура; 5 — києво-черкаська культура; 6, 7 — азово-дніпровська культура. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Необхідно відмітити широке використання у поховальному обряді неолітичних мешканців України вохри, червоний колір якої символізував майбутнє відродження. Цікаве розташування маріупольських та дніпро-донецьких могильників на берегах річок, що дає змогу припустити існування ідеї про водний шлях у світ мертвих, який долали за допомогою човна. Це підтверджується човноподібною формою деяких поховальних ям.

Своєрідні підвіски у вигляді бичків з Маріупольського могильника та кістки великої рогатої худоби на жертовних площадках азово-дніпровських могильників дають можливість припустити існування культу бика у населення західної частини маріупольської області, тобто на терені України (рис. 51, 1, 2). В наступні епохи вшанування тільця стало для населення наших земель традиційним.