Глава 2 Поселення та житла

Вітчизняна археологічна наука завжди приділяла велику увагу розкопкам та вивченню поселень. У повоєнні роки їхньому дослідженню починають надавати більшого значення також археологи Західної Європи та Америки. Показовим щодо цього є створення тут окремого розділу науки — «археологія поселень». У всякому випадку загальновизнано, що матеріали поселень є одним із найважливіших джерел для висвітлення багатьох сторін життя давніх племен, зокрема їхньої духовної культури та суспільної організації.

Перші відкриття поселень мали випадковий характер і здебільшого були пов’язані з дослідженням слов’янських городищ та інтерпретацією літописних свідчень про полян на середньому Дніпрі. Так були відкриті поселення доби ранньої бронзи в урочищах Лиса гора під Дубнами (1881—1883), Княжа гора поблизу Канева (1892—1893) та Києво-Кирилівські висоти (1893—1896)[311].

До найбільш ранніх на території України можна віднести розкопки майстерні кремінних виробів на поселенні культури шнурової кераміки біля с. Городок Рівненської області. В основному ж це були або розвідкові роботи або розкопки пам’яток інших часів. Здобуті матеріали не оброблялися і не використовувалися. Лише в 90-х роках минулого століття М. Ф. Беляшівський, оглянувши кілька стоянок Південного та Північного Полісся, в своїй публікації про них вказав на важливе значення пам’яток цього типу для вивчення давньої історії[312].

Після 1917 р. слід відзначити розкопки Т. Сулимирського на поселеннях у майдані Моквинському та біля с. Комарів поблизу Галича[313]. У Путивльському районі Сумської області М. Я. Рудинський та Я. Морачевський дослідили стоянку поблизу с. Мар’янівка, яка протягом довгих років залишалася єдиним поселенням бронзового віку, відомим у північній частині Лівобережної України. На півдні А. В. Добровольський вивчив Сабатинівське поселення.

1947 р. О. О. Кривцова-Гракова розкопала Білозерське поселення. Внаслідок масштабних комплексно-планових робіт та експедицій, здійснюваних під керівництвом, зокрема, Т. С. Пассек, П. П. Єфименка, І. І. Ляпушкіна, Ю. В. Кухаренка, О. І. Тереножкіна, Д. Я. Телегіна на Дніпрі, Прип’яті, Осколі, Дінці, Десні та Сеймі, було відкрито велику кількість поселень бронзової доби. У 1950-х роках, у зв’язку із будівництвом водосховищ (Каховського, Кременчуцького та ін.) провадяться роботи на поселеннях Ушкалка, Зміївка, Бабине III та IV, Чикалівка, Анатоліївна, Пересадівка. Проте це були головним чином розвідкові роботи, які полягали в поверховому огляді, збиранні матеріалів, у розкопках 1—2 житлових приміщень.

Лише в останні два десятиріччя суттєво змінилося ставлення до вивчення поселень. На теренах України нині можна назвати близько двох десятків поселень доби бронзи, розкопаних на значній площі, що дало змогу здобути відомості про їхню топографію, планування, розміри та типи жител. Це, зокрема, Здолбиця та Ісковщина, Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка, Андрусівка, Чикалівка. Особливо слід відзначити такого плану розкопки поселень на Південному Бузі (Степове, Ташлик, Новогригор’ївка, Виноградний Сад, Бузьке та ін.), здійснені І. М. Шарафутдіновою та В. М. Клюшинцевим.

Матеріали розкопок зазначених пам’яток, а також одержані під час невеликих розкопок та розвідкових досліджень минулих років у цілому дають можливість скласти уявлення про характер поселень доби бронзи та про деякі особливості домобудування в окремі її періоди на теренах України.

За доби бронзи на території України вирізнялися лісостепова та степова смуги. Північна Україна включає в себе Полісся та лісостеп. Дніпро поділяє всю Україну на Правобережну та Лівобережну. Цей поділ, зумовлений не лише їхньою географічною, а й культурною своєрідністю, має прояви і в південній, і в північній частині держави. Дослідження палеоботаніків, палеозоологів та вчених інших суміжних дисциплін дали змогу зробити висновки про клімат та рослинний світ цих районів за бронзової доби[314]. Нові відомості про них з’явилися внаслідок пилкового аналізу, здійсненого під час дослідження зразків грунту низки поселень Північної України[315].

Тогочасний клімат був більше подібний до сучасного. Із суворою зимою та спекотливим літом, як і нині в Україні, він був у Лівобережному Поліссі. Про рослинний світ можна говорити лише в загальних рисах. Фахівці стверджують, що в цілому видовий склад дерев змінився мало. Різним грунтам та різним рівням грунтових вод відповідали певні ліси. Зокрема, на піщаних лесах росли сосни, на супісках — граб, дуб, сосна, береза, ліщина. Великі масиви низових боліт були вкриті луговими чагарниками. Чільне місце в рослинності Полісся посідали різноманітні мохи та папороті[316].

У лісостеповій смузі ліси, головним чином широколистяні, дубові, грабові, кленові, липові, займали понад 10 % території. І лише в долинах Дніпра та Сіверського Дінця траплялися соснові та сосново-дубові ліси. На просторах, не зайнятих лісами, поряд зі степовими злаками, у великій кількості росло північностепове різнотрав’я[317].

Степова частина Причорномор’я разюче відрізнялася від лісостепової та поліської. Рельєф тут був переважно рівнинний, у різних місцях більш чи менш розчленований річками, ярами. Грунти та рослинний покрив головним чином типово степові. У долинах невеликими ділянками лісу переважала степова рослинність. Приморську зону займали типчаково-ковилові степи.

Фауністичний матеріал, здобутий під час розкопок поселень, дає змогу зробити висновки про тварин, які водилися за бронзової доби на теренах України. Серед свійських тварин фіксуються бик, свиня, кінь, вівця, собака, серед диких — лось, олень звичайний, косуля, ведмідь, кабан, вовк, лисиця.

Загалом територія України за бронзової доби була придатною для життя людей. Порівняно легко можна було збудувати житло, займатися землеробством, скотарством, рибальством, іншими видами господарської діяльності.

Вивчення поселень Північної України підтверджує слушність думки про те, що такі особливості, як топографія, планування, розміри поселень та жител, зумовлювалися не лише соціальними, а й екологічними чинниками. Так, наприклад, хоча загальний характер східноєвропейського ландшафту визначився вже в післяльодовиковий період, однак і в пізніший час тут відбувалися певні зміни, спричинені підвищенням та зниженням, осіданням суходолу, відхиленням русел річок, виникненням торфовищ тощо. Внаслідок цього частина поселень опинилася в нетипових умовах, далеко від річок, на берегах старих, іноді непомітних русел, у торфових покладах, на дні боліт, що часом утруднює встановлення топографії населень бронзової доби. Розміри поселень могли зумовлюватися також природними чинниками. Поза сумнівом, спеціалізовані поселення металургів на Донбасі або племен, які видобували чи обробляли кремінь на Волині, були меншими за поселення землеробів та скотарів цих же культур. Утім розміри поселень за бронзової доби на теренах України часто залежали від розмірів дюнних підвищень, на яких, як правило, розташована більшість поселень у заплавах великих річок. Порівняно більші розміри жител Лівобережної України також не можуть розглядатися виключно як показники соціального ладу даного суспільства. Необхідно мати на увазі, що в порівняно суворих кліматичних умовах Північної України, де зима триває значно довше, ніж у Причорномор’ї, багато видів робіт мали виконуватися у хатніх умовах, а не просто неба.

Загальновідомо, що поселення стає повноправним джерелом інформації лише при комплексному вивченні розташованих на ньому у взаємозв’язку та взаємозалежності жител., господарчих будов, культових місць, системи водопостачання тощо. Це дасть змогу судити не лише про домобудівництво, а й про характер господарства, суспільний устрій, матеріальну та духовну культуру даного поселення. Подібний підхід щодо поселень на теренах України не завжди можливий через наявність поодиноких поселень, що розкопані повністю чи хоча б на значній площі.

Згідно з результатами досліджень топографічні умови розташування поселень доби ранньої, середньої та пізньої бронзи зазнавали змін, що відбувалися більш-менш одночасно на значній території. Як і в попередню неолітичну добу, більшість поселень була на високих мисах та підвищених ділянках.

Не зовсім слушною є думка про те, що вибір високих ділянок плато зумовлювався прагненням до захисту та укріплення поселень від ворожих нападів. Наприклад, навряд чи поселення доби ранньої бронзи Ісковщина, що на Дніпрі, або поселення Ставок, що в Західній Україні, слід розглядати як укріплені. На них не знайдено ні оборонних ровів, ні валів; в інвентарі майже бракує предметів озброєння, які б вказували на наявність воєнної загрози.

Топографія поселень доби ранньої бронзи пояснюється, напевне, кліматичними умовами. Як пишуть численні дослідники палеоморфології, для цього періоду було характерне значне зволоження клімату та спричинене ним підвищення грунтових вод[318]. Через це доводилося використовувати під поселення сухіші ділянки. Водночас «висока топографія» могла зумовлюватися розвитком землеробства, насамперед підсічного, пов’язаного з розробкою та засіванням надзаплавних ділянок корінного берега, порослого сухими листяними лісами. У цьому зв’язку становить інтерес опублікована Ю. А. Красновим карта порівняння поселень доби ранньої бронзи з розміщенням ділянок, придатних для землеробства. Вона яскраво демонструє зацікавленість населення у високих пласких ділянках, зайнятих лісом[319].

Близьку до висловленої думку про причини «високої топографії» поселень культур шнурової кераміки дотримуються деякі чеські археологи, зокрема Є. Неуступний, який проаналізував з цього погляду низку пам’яток Чехії та Словаччини[320].

Поодинокі поселення доби ранньої бронзи розташовані на малих підвищеннях у заплавах, поблизу води. Наприклад, Козинці Переяслав-Хмельницького району або Майдан Моквинський на Рівненщині. Напевне, це були сезонні стоянки з літнім випасом тварин.

Як відзначалося, за доби середньої—бронзи, десь із середини II тис. до н. е., топографія поселень разюче змінюється. Вони головним чином стають низькими надзаплавними і поширюються на значній території України та суміжних регіонів. Можливість жити безпосередньо поблизу водоймищ та пасовищ сприяла розвитку скотарства, яке, в свою чергу, не могло не прив’язувати людей до долин та заплав.

Протягом усієї бронзової доби топографія поселень залишалася без змін, тобто була здебільшого низькою. Лише наприкінці епохи, на межі II—І тис. та в перші століття І тис. до н. е. замість неукріплених заплавних та болотяних поселень виникають городища. У степових районах спостерігаються ті самі зміни у топографії поселень доби ранньої та середньої бронзи. Лише на пізньому етапі більшість поселень починають розташовуватись уздовж річок, часто уздовж балок, де протікали невеликі степові річки (Степове, Ташлик).

На теренах України фіксуються два типи поселень: відкриті та укріплені, головним чином за допомогою природних перешкод — боліт, озер, річок тощо. Наявні також штучні оборонні споруди у вигляді ровів, валів або частоколу з дерев, виявлені на поселеннях Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка.

Винятком є Лівенцівська фортеця, розташована на невисокому березі протоки Дону. Вона датується серединою II тис. до н. е. і належить до Кам’янсько-Лівенцівської групи пам’яток, спорідненої з культурою багатоваликової кераміки[321]. У плані фортеця становить собою півколо площею близько 2 га, по периметру якого розміщено чотириметрової висоти кам’яні споруди, що утворюють оборонний мур. Уздовж нього викопано рови шириною від 2 до 6 м. Фортеця складається з широких та вузьких ділянок валу, що чергуються. У плані вони становили меандроподібну лінію, яка сприяла ефективності оборони. Із зовнішньої сторони стіни фортеці усіяні крем’яними вістрями стріл.

Загалом розміри поселень від ранньої до пізньої бронзи поступово збільшувалися. На ранньому етапі площі відомих поселень варіюють від 0,1 до 0,2 га; на середньому збільшуються приблизно вдвічі і в основному становлять 0,4—0,7 га; на пізньому стають від 2 до 4 га, тобто порівняно з поселеннями ранньої бронзи збільшуються у 5—10 разів.

Відповідно до збільшення площі поселень зростає кількість жител на них. Так, на поселеннях ранньобронзової доби (Майдан Моквинський, Здолбиця, Ісковщина та ін.) виявлено по 2—4 житла. За доби середньої бронзи кількість жител на поселеннях значно зростає. Так, на поселенні Пустинка (рис. 156) зафіксовано 12 жител, на Зазим’ї — 10, у Каштановому — 10, на Іллічівці — 14, на Усовому Озері — 15. Таким чином, у середньому на цих поселеннях було 10—15 жител, тобто вдвічі більше, ніж раніше. Кількість жител на поселеннях доби пізньої бронзи коливається від 20 до 30. Отже, є підстави говорити про збільшення площі поселень і кількості жител протягом усієї бронзової доби. Загалом це є показником зростання населення на теренах України. Особливо це характерно для Північного Причорномор’я. Тут відомо понад 1000 поселень доби пізньої бронзи. Вони розташовані настільки щільно, що навряд чи поступаються в кількості сучасним селам. Площа цих поселень коливається від 0,5 до 18 га, але в середньому становить 2—3 га.

Рис. 156. Загальний вигляд поселення сосницької культури біля с. Пустинка на Дніпрі. Реконструкція С. С. Березанської.

Найбільш розповсюдженим за доби бронзи було лінійне, вуличне планування поселень, при якому житла розташовувалися в один або два паралельні ряди. Таке планування органічно пов’язане з топографією поселень, розміщених або по краю миса, або на надзаплавних терасах біля води, на берегах річок та озер. Виникнувши в енеоліті, в середовищі землеробських культур, вуличне планування існує протягом бронзового віку, аж до доби раннього заліза.

За доби середньої бронзи на деяких поселеннях простежується вуличне планування з двох рядів будинків, повернутих один до одного короткими стінами. Взагалі поселення забудовували таким чином, що до водоймища (річки, озера тощо) будівлі були повернуті не довгою, а короткою стіною, що слід уважати типовим для бронзового віку.

На поселенні Пустинка планування жител здійснювалося по колу. Використана під загін для худоби центральна частина підвищення оточувалася будівлями та, напевне, якоюсь огорожею. На поселеннях Гришівка, Зазим’я, Іванівна в центрі також бракувало культурного шару. Тенденція до планування по колу спостерігається і на лівобережних поселеннях. Однак тут вона визначається топографією. На Іллічівському поселенні будови утворюють напівовал з великим, близько 500 м², вільним простором у центрі. Цікавим є спостереження, що із зростанням площі поселень та кількості жител відстань між спорудами скорочується, але вільний простір у центрі залишається.

Близьким за плануванням до Іллічівського є поселення Усове Озеро та Ляпічів хутір на Дону. Про існування загонів для худоби в центрі поселень свідчить і той факт, що тут є значний шар гумусованого грунту. Основний сенс такого планування полягає в тому, що воно гарантує безпеку худоби, а також мешканцям поселення, захищеним зовні своєрідною стіною, утвореною із жител та господарських будівель. На Усовому Озері припускається наявність рову та дерев’яного частоколу.

На Пустинківському поселенні вдалося простежити ще одну особливість планування: житла, так би мовити, компонувалися двома групами. У центрі кожної з груп знайдено культову будову. Відстань між групами була значно більшою за відстань між житлами. На цьому ж поселенні деякі житла разом із розташованою поблизу господарською будівлею становлять окремий господарчий комплекс, чимось (напевне, тином) відгороджений від інших, таких самих садиб.

Своєрідне планування виявлено на степових поселеннях пізньої бронзи. Для них головним чином характерна вулична, в 2—3 ряди, забудова. Однак трапляються житлові комплекси, які становлять своєрідні блоки. Навкруги одного житла прибудовано з одного, двох або трьох сторін різноманітні за формою та розмірами споруди.

Загалом незначна кількість достатньо розкопаних поселень позбавляє можливості з певністю стверджувати про існування закономірності в їхньому плануванні. Найбільш розповсюджені поселення з лінійно-вуличним одно-, дво- або навіть і багаторядним плануванням. Відомі поселення з коловим та овальним плануванням жител, згрупованих у так звані гнізда або блоки. Планування по колу із загоном для худоби в центрі більш притаманне правобережним районам України.

Цікаво, що таке планування широко практикувалося на чорноліських (доба пізньої бронзи) та ранньоскіфських поселеннях лісостепової частини Правобережної України. Житла та господарські будівлі розташовувалися по колу, біля підніжжя городища або в його межах. У центрі завжди лишався простір для утримання худоби[322]. Таким самим переважно було планування ранньоскіфських городищ, зокрема Немирівського, Нільського, Трахтемирівського, котрі використовувалися, як слушно відзначав М. І. Артамонов, для захисту головного багатства того часу — худоби[323].

Як відомо, за доби енеоліту правобережна частина лісостепової України була заселена трипільськими племенами. Планування по колу трипільських поселень, яке виникло ще на ранньому етапі цієї культури і проіснувало до її кінця, можливо, є прикладом сталості традицій у домобудівництві.

Головним матеріалом для будівництва як жител, так і господарських споруд протягом бронзового віку на теренах України були дерево, глина та очерет. У степовій частині України таким матеріалом уважався камінь, виходи якого на поверхню спостерігаються на берегах багатьох річок та балок. У лісостеповій Україні, починаючи з доби ранньої бронзи, в обладнанні жител велику роль відігравала глина. Яскравим прикладом щодо цього може бути Ісковщина. В одному із жител даного поселення траплялися фрагменти глини з відбитками тонких лозин. Це є свідченням того, що стіни жител були глинобитними. Про близькі за устроєм житла на території Західної України пише І. К. Свєшніков[324].

Рис. 157. Пустинка. Реконструкція будівельного процесу. Автор С. С. Березанська.

Рис. 158. Пустинка. Узагальнена реконструкція зовнішнього вигляду житла, Автор С. С. Березанська.

У житлах поселень Пустинка, Комарів, Зазим’я знайдено уламки печини з відбитками обробленого дерева (дощок, лозин), а також печина з відбитками лозин від зруйнованих вогнищ. При розкопках Пустинки майже в кожному житлі знайдено обпалені глиняні вальки — прототип сучасної цегли. Вальки мали стандартні розміри та круглу або яйцеподібну форму. Глина, з якої вони виготовлялися, містила значну кількість піску або товченого графіту. Такі вальки знайдено і на інших поселеннях Правобережної України. Вальками викладалися підлога, облицьовувалися земляні стіни, з них споруджували вогнища та склепіння купольних печей. У степових районах глину комбінували не лише з деревиною, а й з каменем. Виявлено багато жител, фундамент та нижня частина яких з каменю, а верх глинобитний. Про це останнє свідчать численні знахідки глини з відбитками дерев’яних брусків, жердин. Як матеріал для покриття дахів найчастіше використовували очерет.

Рис. 159. Пустинка. Інтер'єр житла.. Реконструкція С. С. Березанської.

Рис. 160. Пустинка. Узагальнена реконструкція господарчої споруди. Автор С. С. Березанська.

Протягом доби бронзи в Україні існували два типи жител — наземні будови та землянки. За ранньої бронзи поряд із землянками значного розповсюдження набули наземні або трохи заглиблені житла. За середньої бронзи основним типом житла майже на всій території України стають більш чи менш глибокі землянки та напівземлянки і лише в західних районах Дніпровського лівобережжя зберігаються також і наземні житла.

Найбільш давніми за доби бронзи все ж можна вважати наземні житла з дерев’яною каркасною конструкцією стін. Для їхнього обладнання по периметру майбутнього житла вкопувалися стовпи, які потім запліталися лозою. Після цього стіни з одного або двох боків обмазувалися глиною (рис. 157). Траплялися також і наземні житла із стінами з вертикально складених колод, закріплених у рівчаках. І. К. Свєпгаікову вдалося виявити поодинокі житла культур шнурової кераміки, де стіни зроблено з двох рядів тонких жердин, простір між якими забутовано глиною, землею, соломою або травою.

Тоді ж у степу для будівництва жител широко використовувалися камінь, лоза та очерет. На Михайлівському поселенні знайдено прямокутні в плані одно-, дво- або трикамерні наземні житла, цоколь яких до метрової висоти був викладений з каменю. Овальні житла досліджено на поселенні Кам’янка у Східному Криму. Верхня частина стін тут була глинобитною. В окремих випадках камені скріплювалися земляним розчином. У ряді жител знайдено кам’яні «гнізда», які були, напевне, підвалинами стовпів, що підтримували дах. За доби пізньої бронзи в степу житла також були наземними, головним чином прямокутними в плані, але часто доповнювалися напівкруглими абсидами та різноманітними прибудовами.

Можна виділити такі типи жител: наземні кам’яні чи глинобитно-кам’яні (Степове, Кам’янка, Анатоліївка), наземні глинобитні (Сабатинівка, Беліне) та напівземляночні (Тудорово, Чикалівка). При спорудженні кам’яних наземних жител спочатку готувалася будівельна площадка, здійснювалися нівеліровка та розмітка, викопувалися рівчаки для фундаменту. Простежено кілька видів кам’яної кладки. Найпростіша полягала в накладанні пласких каменів один на одного та забутовці щебнем щілин. Друга кладка, напевне, була подібна до способу зведення типових стін у житлах. На приблизно метровій відстані виплітали дві паралельні стіни, простір між якими забутовували глиною, змішаною із землею та дрібними камінцями. Інший вид використовувався для спорудження фундаменту. Він полягав у закопуванні у заздалегідь підготовлені рівчаки двох рядів вертикально поставлених плит та забутовці простору між ними.

Легше уявити побудову землянок та напівземлянок. Відносно невелика глибина останніх (1—1,2 м) була розрахована на спорудження наземної частини. Розміри заглиблених жител, як і наземних, були різноманітні (від 25 до 100 м²) та збільшувалися від ранньої до пізньої бронзи. Більшість землянок прямокутної форми та із закругленими кутами. Частіше трапляються майже квадратні житла, рідше — овальні. Напевне, найбільш трудомістким при спорудженні заглиблених жител було будівництво котловану. Зважаючи на те, що в добу бронзи не було залізних лопат, викидання 1000—1500 м³ грунту на значну висоту потребувало великих зусиль. Виходячи із розташування ям, можна дійти висновку, що дерев’яний каркас, який правив за основу для стін та даху, споруджувався усередині котловану. Стіни облицьовувалися тином. У житлах лісостепової частини Правобережної України (Андрусівка) збереглися залишки глиняної обмазки і навіть побілки. Перекриття ніколи не зберігалися, і їхня реконструкція уможливлюється головним чином завдяки розташуванню стовпових ям. Дахи могли бути пласкими, двосхилими та шатровими. Над глибокими землянками невеликих розмірів доцільними були пласкі дахи — накат із колод, засипаний зверху землею. Про наявність двосхилих дахів свідчить порівняно вузький котлован зі стовповими ямами уздовж центральної осьової лінії або лінії, зміщеної до однієї із стін. Великі розміри деяких жител та безладне розміщення в них стовпових ям дають змогу зробити припущення про існування так званої напівшатрової, або пірамідальної конструкції даху (рис. 158).

Долівка в більшості жител була земляною. Час від часу її обмазували глиною або посипали піском. Лише в кількох житлах зафіксовано повністю або лише в окремих місцях біля вогнища обпалену глинобитну долівку.

Щодо внутрішньої будови житла, напевне, також не були цілком тотожними. Складалися вони з одного або двох приміщень. Останні відокремлювалися або дерев’яною перетинкою від якої збереглися стовпові ями поперек житла, або земляним порогом (Костянець). На поселеннях Пустинка та Гришівка знайдено житла з двома приміщеннями різної глибини. На поселенні Здвижівка про існування двох приміщень свідчить розташування вогнищ та господарських ям. Призначення приміщень було різноманітним. Одне, найчастіше перше від входу, було кухонним. Тут розміщувалися вогнище, господарські ями, посуд та інше хатнє начиння. Друге приміщення служило для відпочинку. У ньому рівніша підлога та менше кухонних залишків. Печей майже немає, трапляються сліди маленьких освітлювальних вогнищ. У багатьох житлах наявні добре збережені нари. У деяких вони глинобитні, складені з вальків, зверху обмазані глиною. Приблизно в половині з розкопаних жител нари становлять собою земляні підвищення висотою 0,3—0,4 м та шириною 0,8—1,2 м. Земляні нари, як і стіни, облицьовувалися деревом або тином (рис. 159).

Майже в кожному з жител знайдено по одному, а в деяких — і по два вогнища. Вони можуть бути класифіковані на багаття, відкриті кам’яні або глиняні вогнища, печі із склепінням, переносні вогнища-жаровні.

Кухонні вогнища, від яких залишаються великі плями випалу, займали центральну частину житла, переважно ту половину, котра була ближче до виходу. Вони становили собою ділянку підлоги, де упродовж тривалого часу розпалювали вогонь. Унаслідок цього під шаром золи виникав обпалений до кольору цегли майданчик. Texніка приготування їжі на таких вогнищах не зовсім зрозуміла, скоріше за все горщик ставили просто у полум’я. У ряді жител навкруги обпаленої ділянки вогнища знайдено ямки від стовпів, укопуваних під нахилом, на які, напевне, підвішували горщики. Особливо цікавою є наявність над вогнищем своєрідної триноги (Рубці Луганської області). До речі, клепаний казан-трипод цього часу знайдено у сусідній Молдові[325].

Відкриті вогнища, споруджені з каменю або глини, знайдено головним чином у житлах. В одному з вогнищ Костянецького поселення, яке збереглося найліпше, чітко простежується черінь у вигляді глиняної сковороди з товстим дном та загнутими краями. Бортики череня висотою 30—35 см викладені підковою з невеликих камінців. В іншому вогнищі цього ж поселення бортики з каміння утворюють не підкову, а замкнене коло. Приблизно так само були збудовані вогнища на поселеннях Здвижівка та Долинське. На поселенні Пустинка, де каменю замало, відкриті вогнища робилися цілком із глини. Тут вони нагадували великі сковороди діаметром 35—40 см із товстим дном та невисокими, 10—15 см бортиками.

У степових житлах крім відкритих вогнищ трапляються переносні жаровні з обрізаними краями для висипання золи. Особливістю правобережних поселень є купольні, або склепінчасті, печі, майже невідомі на Лівобережжі. Такі печі споруджувалися на невеликому підвищенні, зробленому з глиняних вальків або з утрамбованої глини. Склепіння печі було дерев’яним, найчастіше його виплітали з лози, а потім із зовнішнього та внутрішнього боків обмазували глиною. Слідами такої обмазки є аморфні фрагменти печини з відбитками лозин. Про використання деревини у склепінчастих печах свідчать знайдені в деяких житлах невеликі ямки від стовпчиків.

Незмінною складовою частиною купольних печей є передвогнищеві ями. Їхнє розташування — добрий орієнтир для визначення топки. Такі ями полегшували працю людини, яка стояла перед низькою піччю, спорудженою майже на рівні долівки. Передвогнищеві ями овальної форми та близько 0,5 м завглибшки.

У всіх житлах зафіксовано різні за формою, глибиною та призначенням ями. Так, існували ями-льохи та спеціальні ями для зерна. Зерно зберігалося або у самій ямі, або в глиняних корчах, які ставили в яму. Під підлогою та вогнищами часто трапляються кістяки та черепи тварин. Звичай приносити в жертву тварин перед будівництвом житла був широко розповсюджений із часів енеоліту. Як культові, наприклад, слід розглядати поховання людей, знайдені головним чином на Лівобережжі України (Кірове, Ушкалка, Усове Озеро, Йосипівна). Вісім знайдених на Мосолівському поселенні поховань супроводжувалися посудом[326].

Є підстави зробити припущення, що біля хат був невеликий огороджений двір, де розташовувалися господарські споруди, літні вогнища, льохи тощо. На існування плетених огорож (тинів) указують заглиблення діаметром 2—3 см між ямами для стовпів. Шахове розміщення маленьких ям е свідченням того, що плетіння було горизонтальним.

На багатьох поселеннях поряд із житлами знайдено та розкопано залишки господарських споруд. Майже завжди вони були наземними, тому й збереглися значно гірше від жител, що утруднює їхню реконструкцію. На деяких поселеннях розкопано будівлі, які, судячи з їхніх великих розмірів та ночвоподібної долівки, вкритої дрібними вибоїнами, правили за приміщення для тварин. Крім таких трапляються, зокрема на поселеннях Пустинка, Іллічівка, Усове Озеро, господарські споруди, що безпосередньо прилягають до жител і утворюють з ними єдиний комплекс. Від жител вони відрізняються меншими розмірами, а також тим, що в них звичайно не буває вогнищ та значної кількості різноманітних господарських ям.

Ще одну групу становлять господарські будівлі з піднесеною на стовпах підлогою. Незважаючи на те, що Пустинка поки що єдине в Україні поселення, де розкопано споруди на палях, можна припустити, що воно не було поодиноким. Здійснені у Волинському та Чернігівському районах Полісся розвідки були багаті на знахідки (кераміка, кістки тварин, обпалене дерево, сокири), які походили з торфовищ (рис. 160).

Про те, що болотяні поселення, можливо, з будівлями на палях існували також на території правобережного Волинського Полісся, свідчать розкопки у Мостві та Майдані Моквинському. У Мостві під час торфорозробок на глибині 1,2—1,7 м розкопано два скупчення різноманітних культурних залишок, очевидно, сліди затонулої будівлі. Поєднання м’якого клімату з великою вологістю та болотистими грунтами, характерними для цього району, зумовило досить широку розповсюдженість тут стовпових будівель. Якоюсь мірою про це свідчить той факт, що комори на стовпах, з підлогою, підвищеною над землею, до сьогодні будують у кожному поліському селі. Використовують їх для зберігання сіна, зерна, пального тощо. Все повідомлене вище дає загальне уявлення про домобудування за доби бронзи на теренах України, про топографію поселень, їхні розміри, будову, обсяги жител та господарських споруд, будівельні матеріали, знаряддя праці.

З огляду на те, що в деяких районах існували досить значні відмінності у домобудуванні, спричинені, з одного боку, природними умовами, а з іншого — більш давніми традиціями, які яскраво виявилися в будівництві жител та господарських споруд, трохи схематизуючи, в Україні можна виділити три райони домобудування, які суттєво різняться.

Найбільший район правобережного лісостепу, який займає територію від Прип’яті до середнього Дніпра та від Дніпра до кордону з Польщею, частково охоплюючи її східні райони.

Другим районом є лівобережний лісостеп. Він виходить далеко за межі України, охоплює лісостепове Подоння, Поволжя та сягає Уралу.

Третій район складається з причорноморських степових територій. Східний його кордон не зовсім зрозумілий. Археологічні дослідження фіксують його окремі фракції у північних степових районах.

Незважаючи на те, що в лісостепу на Правобережжі та Лівобережжі житла будувалися головним чином із дерева, спостерігаються певні особливості у використанні будматеріалів. Протягом усієї доби бронзи у будівництві жител Правобережної України одночасно з деревом використовувалася глина. Так, наземні житла доби ранньої бронзи випліталися з лози та обмазувалися з обох боків товстим шаром глини. Глиною обмазувалася також підлога, яка крім того ще й обпалювалася (Ісковщина, Андрусівка). На поселеннях доби середньої бронзи були широко розповсюджені вальки — своєрідні цеглини, зроблені з глини та домішок соломи, трави, гною. Можливо їх випалювали в спеціальних печах. За формою вони поділялися на круглі, яйце- та коржоподібні. З вальків викладалися стіни, підлоги, печі, передвогнищеві та культові вимостки (Пустинка). Для Лівобережжя та степових районів глина як будматеріал не прикметна. На Лівобережжі широко використовувався грунт, добутий з котловану. Ним присипалися стіни, іноді дахи У степових житлах кам’яні стіни забутовувалися щебнем, піском, жорствою. Характерно, що підлогу та черені печей також устеляли щебнем та піском.

Традиції глинобитного домобудівництва, обмазки стін та підлоги глиною, виготовлення обпалених вальків сягають своїм корінням трипільської культури. Наскільки вдалося простежити, ці традиції не втрачалися упродовж усього бронзового віку. Житла Лівобережної України за своїм розміщенням, плануванням шатрового даху, іноді присипаного землею, близькі до жител східних сусідів із Волго-Уральського межиріччя, зокрема до так званої андронівської культури у Західній Азії (Олексіївське поселення на Тоболі).

Кам’яне домобудівництво степових районів України має давні традиції. Судячи з археологічних пам’яток цієї території, видобування місцевого каменю, його обробка та будівництво з нього жител і оборонних споруд широко практикувалося вже з часів енеоліту. Яскравим прикладом щодо цього є Михайлівське городище з кам’яними житлами та складною системою масивних захисних стін. Про те, що ці традиції не втрачалися і пізніше, свідчить Лівенцівська фортеця.

Ще однією і, напевне, найбільш показовою етнографічною ознакою трьох відокремлених груп є планування та внутрішнє оздоблення жител. На всій лісостеповій Правобережній Україні домінують трохи заглиблені житла прямокутної форми, здебільшого поділені на дві частини: чисту, в якій спали, та кухонну, що використовувалася для приготування їжі. Особливістю цих жител, на відміну від розташованих на схід від Дніпра, є те, що перше, кухонне приміщення буває глибшим за друге. Двокамерність можна вважати характерною рисою заглиблених жител лісостепової Правобережної України, починаючи з енеоліту. Тут і слід шукати корені цієї особливості жител на даній території за бронзової доби. Широко розповсюджені були двокамерні житла у трипільській культурі (Городок, Бортничі, Троянів та ін.). За доби ранньої бронзи, на думку І. К. Свєшнікова, типовими були житла, які складалися із наземної та заглибленої частин (Здолбиця, Зозів). Особливо поширеними двокамерні житла стають за доби середньої бронзи, коли приблизно 80 % жител мали по два приміщення, які розділялися або перетинкою, від якої збереглися стовпові ями, або земляним порогом.

На території лісостепової Лівобережної України житла відрізняються великими розмірами, пірамідальною, округлою чи овальною формою та відсутністю чітких ознак розділення на дві половини. Розташування вогнища в центрі житла дає підстави стверджувати, що воно таки не розділялося (рис. 161).

Своєрідним було планування багатьох степових жител, назване гніздовим. Його суть у тому, що до одного, звичайно найбільшого приміщення прибудовувалися з одного або частіше з двох боків менші найрізноманітнішої форми: напівкруглі, трикутні, прямокутні, у вигляді невеликих відсіків, тамбурів. Між собою вони з’єднувалися коридорами та перетинками, які огороджували внутрішнє подвір’я. Поява гніздового планування жител пов’язана нібито лише з добою пізньої бронзи.

Різні типи жител якоюсь мірою відображають різний побут та господарство. Найстійкішим та налагодженим був побут, мабуть, у лісостепових правобережних племен. Наявність двох приміщень у житлах сприяла більшій охайності. Під час розкопок тут не знайдено кісток тварин та уламків посуду. Серед знахідок звичайними є пряслиця, прикраси, знаряддя праці. Порівняно теплий клімат правобережного лісостепу давав можливість значну частину року вести господарство просто неба. На користь цього говорять численні рештки вогнищ, знайдені біля жител. На території лівобережного лісостепу зими були суворі. Насамперед через це житла тут утеплені, присипані землею. Люди проводили в них тривалі зимові місяці.

Великі заглиблені житла було легше споруджувати чисельною групою людей. Усі вони потім мешкали в одному приміщенні, про що свідчить наявність кухонних вогнищ. Землянки заповнені золою, кістками тварин, уламками посуду, іншими побутовими відходами. У таких землянках жили довго, напевне, стільки, скільки використовувалися навколишні землі та випаси. Потім колектив переходив на іншу територію, де будувалися нові житла.

Рис. 161. Усове Озеро. Реконструкція житла № 2 зрубної культури. Автор С. С. Березанська.

Побут степових племен не зовсім з’ясований. Очевидно, на поселеннях мешкали довго, перебудовуючи або реконструюючи старі житла. Під час розкопок знайдено кладки різних періодів, які перекривають одна одну. У цілому компактність забудови та гніздове планування, використання тієї самої будівельної ділянки вказують на прив’язаність сім’ї до місця проживання. Молоді сім’ї намагалися селитися поряд із батьками. Загалом же побут був позбавлений будь-якої комфортності. У житлах не лише спали та харчувалися, а й займалися виробничою діяльністю, часто шкідливою для здоров’я, холодної пори року утримували худобу. Звідси масова дитяча смертність, низький рівень та середній вік життя, що не перевищував сорока років. II тис. до н. е. залишилося в історії України періодом найбільш сталої осілості в усіх географічних зонах, що й зумовило порівняно високий розвиток домобудівництва.