Глава 3 Культурно-історичний процес

Формування й розвиток народонаселення та культурно-історичних спільностей різного рівня в різних регіонах України за періоду пізнього палеоліту багато в чому залежало від змін навколишнього середовища. Пульсуючий характер клімату, зміна теплих періодів холодними, періодичні насування та відступання льодовика, зміна природно-ландшафтного середовища, рослинного та тваринного світу — все це безпосередньо впливало на розселення первісних людей, визначало напрямок їхніх міграцій, що призводили до поширення контактів між різними групами давнього населення, зламу традицій побуту та культури.

В періоди відносної стабілізації клімату і природно-ландшафтної обстановки, навпаки, виникали тривалі поселення, формувалися сталі форми життєдіяльності, котрі закріплювалися традиціями. Саме тоді складалися стійкі культурно-історичні спільності різного рівня і спрямування, що відобразилося в подібності або відмінностях матеріальної культури пізньопалеолітичних пам’яток.

З іншого боку, проживання різних груп населення в однакових умовах навколишнього середовища приводило до формування близького типу господарсько-культурної діяльності, що було зумовлене подібними методами полювання на одних і тих самих тварин; кліматичним режимом; необхідністю будівництва утеплених жител або, навпаки, браком потреби в них; подібним ландшафтним оточенням; однаковим характером сировини.

Тривале сумісне проживання первісних громад на одній території призводило до встановлення контактів між ними, формування однакових або близьких форм адаптивної діяльності, що виявлялося у виготовленні близького складу мисливського спорядження й інших типів знарядь, у будівництві подібних жител і інших видах матеріального виробництва та духовної культури. Мешкання на одній території приводило до встановлення взаємозв’язків між різними громадами, що було неможливо без взаєморозуміння і, таким чином, без формування мовної спільності. Поширення контактів було зумовлене також розвитком сімейно-шлюбних відносин, подальшим обмеженням шлюбних зв’язків між близькими родичами. Все це приводило до формування традиційних форм побуту і матеріальної культури в середовищі мешканців великих зон, які археологи простежують у вигляді локальних варіантів матеріальної культури різних рівнів подібності (карта 2).

Як було показано в попередньому розділі, досить чітко простежуються глибокі відмінності між матеріальною культурою південних і північних регіонів України, котрі в різні періоди останнього зледеніння проявлялися по-різному. Багато дослідників вважає, що відмінності в матеріальній культурі цих регіонів мають невипадковий характер, а зумовлені різною спрямованістю господарської діяльності. На півночі — це переважно полювання на мамонтів, пізніше — на північного оленя; на півдні — на бізона, пізніше — на коня й інші види дрібних копитних. Така орієнтація зумовлювала вироблення різних прийомів і стилів полювання та своєрідний склад знарядь праці. Зміни клімату в різні періоди останнього зледеніння призводили до порушення сталих біоценозів, міграції значних груп тварин з півдня на північ і навпаки, що впливало на склад промислового стада, а часто й змушувало первісних мисливців переселятися.

В середині окреслених господарсько-культурних зон дослідникам вдається простежити різні рівні спорідненості матеріальної культури. Подібність у складі крем’яного інвентарю й інших рештків матеріальної культури на відносно невеликій території, в межах 200 км, археологи визначають як локальну археологічну культуру, а більш відділену спорідненість на всій території господарсько-культурної зони або в замкненому всередині зони природноландшафтному регіоні (Прикарпаття, Середнє Подніпров’я, степова зона, Крим тощо) — як культурно-історичну область. Співвідношення між господарсько-культурцим типом та культурно-історичною областю вирішуються дослідниками неоднозначно. На наш погляд, судячи з матеріалів України, вони не завжди співпадають, що пов’язано як з локальним фізико-географічним районуванням, так і з переселеннями, які мали місце.

І нарешті, вкрай складно простежити культурно-історичну ситуацію в зламні моменти, коли з наступом похолодання або потепління відбувалися вимушені пересування значних груп населення або з півночі на південь, або, навпаки, з півдня на північ. Це призводило до порушення сталого побуту, змішування різних культурних проявів, їхнього перешарування, взаємодії, асиміляції та ін. Реконструкція культурно-історичного процесу в такій ситуації значно ускладнюється. Враховуючи обмежену інформативність археологічних джерел, для цих періодів не завжди можливо безперечно встановити характер взаємовідносин між різними індустріями пам’яток всередині локального району, не кажучи вже про ті, котрі розташовані на значній відстані одна від одної. В багатьох випадках ми змушені обмежитися лише загальними спостереженнями, залишивши остаточні судження на майбутнє.

Однак чи не найбільші труднощі при вивченні етноісторичного процесу виникають через складність та неоднозначність датування багатьох, навіть достатньо широко досліджених пам’яток. На сьогодні не має єдності серед дослідників не тільки щодо питання періодизації пізнього палеоліту, а що головніше, і відносно датування тих чи інших археологічних пам’яток, а це не тільки ускладнює відтворення культурно-історичної карти пізнього палеоліту, а й нерідко веде до її спотворення.

Як зазначалося, зародження пізньопалеолітичних індустрій мало вкрай суперечливий характер, що було пов’язано з нерівномірністю розвитку первісних колективів, у середовищі яких відбувалися становлення людини сучасного типу і трансформація муст’єрських індустрій в пізньопалеолітичну. Найбільш раннє зародження пізньопалеолітичних комплексів виявлено в Закарпатті, де вже на стадії ранніх періодів останнього зледеніння на основі місцевих мустьєрських комплексів Королеве складаються пізньопалеолітичні індустрії, представлені комплексом II Королеве II і комплексом Іа Королеве І, які, можливо, розвивалися паралельно з мустьєрськими індустріями аж до закінчення формування пізнього палеоліту. Пам’яток раннього етапу пізнього палеоліту, крім вказаних комплексів, тут не виявлено. Принаймні, якщо судити по відомим у цьому регіоні матеріалам стоянок Берегово І і II, пізньопалеолітичні індустрії датуються тут вже другою половиною останнього зледеніння.

На ранньому етапі пізнього палеоліту в західних і північних регіонах України формується кілька локальних пізньопалеолітичних культур. Серед них найповніше вивчена молодовська культура на Середньому Дністрі. О. П. Черниш, дослідник більшості палеолітичних і мезолітичних пам’яток цього регіону, вважав, що молодовська культура формується на основі місцевого мустьє і розвивається від початку пізнього палеоліту до формування на її базі мезоліту. На ранньому етапі молодовської культури вона розвивалася в умовах помірного клімату, коли загалом домінували степові простори, а схили долин були вкриті лісами. Основні об’єкти полювання вказаного періоду — кінь, північний олень, мамонт, бізон.

У північніших районах на Волині досліджено пам’ятки другої територіальної групи (Куличівка, Липа І—VI, Майдан та ін.), культурно-хронологічна приналежність яких по-різному оцінюється дослідниками. Г. П. Григор’єв і М. В. Анікович на матеріалах волинських пам’яток схильні виділяти особливу липську культуру. Автор розкопок Куличівки і липських пам’яток В. П. Савич датує нижній горизонт Куличівки дофіновським часом (понад 31 тис. років тому) і вказує на подібність її матеріалів з молодовською культурою (з одного боку) і Радомишлем і Пушкарями І — з другого. Він достовірно встановив етапи розвитку матеріальної культури пам’яток цієї групи від початкового етапу пізнього палеоліту до його фіналу, показав генетичну спадкоємність між різними етапами її розвитку. Правомірні також його спостереження щодо деякої подібності матеріалів різних етапів молодовських і волинських пам’яток. Можна навіть припустити і прямі контакти населення цих регіонів у певні періоди часу (наприклад, у другій половині останнього зледеніння). Є певні риси подібності між індустрією Куличівки і Радомишля. На наш погляд, простежена схожість молодовської культури з індустріями Волинської і Житомирської областей свідчить більше про близькість шляхів господарсько-культурного розвитку, ніж про генетичну спорідненість. X. А. Амірханов, М. В. Анікович, І. А. Борзіяк виділяють на південному заході Східної Європи особливу культурно-історичну область, до якої відносяться такі локальні варіанти, як бринзенська, молодовська, волинська (липська). Основними об’єктами полювання в цій зоні були кінь, мамонт, північний олень, причому, якщо на ранніх етапах, коли в складі мисливської здобичі переважав кінь, значну роль відігравали також мамонт, волохатий носоріг, благородний олень, то на більш пізніх етапах збільшується кількість кісток північного оленя, а наприкінці льодовикового часу він домінує як промисловий вид. Основним мисливським озброєнням був спис, оснащений крем’яним наконечником.

На Середньому Подніпров’ї культурно-історичний процес мав більш складний характер. Ми вже писали про можливі шляхи формування індустрії Радомишля. На заключній стадії раннього етапу пізнього палеоліту в Середньому Подніпров’ї формується пушкарівська пізньопалеолітична культура з кістково-земляними житлами і особливим складом крем’яного інвентарю, яка представлена матеріалами Пушкарів І, Клюсів і Новгород-Сіверської стоянки. Основними об’єктами полювання носіїв цієї культурно-історичної спільності був мамонт. Трапляються також кістки волохатого носорога, коня, північного оленя, ведмедя, благородного оленя та ін. У прикордонному районі між північною і південною зонами біля витоків р. Красна (притоки Сіверського Дінця) виявлено стоянку мисливців на широкопалого коня, бізона і благородного оленя, яка генетично пов’язана з населенням костьонківсько-віллендорфської культурної спільності. Стоянка Ями датується початком причорноморського часу.

У степовій зоні відома невеличка група пізньопалеолітичних пам’яток, які дослідники датують раннім етапом пізнього палеоліту (Зелений Хутір II, Анетівка XIII, Ненаситець III, Перемога 1). Стратиграфічно визначено лише матеріали Анетівки XIII, які залягають у дофіновському ґрунті. Решта пам’яток датовано техніко-типологічним методом.

Матеріальна культура пам’яток Придністров’я (Зелений Хутір II, Клімауци 1 та ін.), Побужжя (Анетівка XIII), Нижнього Подніпров’я і Надпоріжжя (Перемога 1, Ненаситець III та ін.) пов’язана близькими традиціями в обробці кременя і має орін’якоїдний характер. У широку причорноморську область орін’якоїдних культур, вірогідніше за все, слід включати також пам’ятки орін’якського кола з Криму (Сюрень І, Шайтан-Коба II, Качинський навіс та ін.). У цій широкій області дослідниками виділяються дві генетичні лінії розвитку — одна в Придністров’ї, друга — в Криму. На основі місцевого муст’є в Придністров’ї складається нижньодніпровська культура, яка на більш пізньому етапі поділяється на дві лінії розвитку. В Криму дослідники також простежують генетичний зв’язок раннього етапу пізнього палеоліту з місцевим муст’є. Подальші дослідження, судячи з попередніх публікацій, дають можливість чіткіше простежити лінії генетичного розвитку пізнього палеоліту Криму. Водночас уже наявні матеріали дають змогу говорити про особливу сюренську пізньопалеолітичну культуру в Криму.

Завершуючи огляд етноісторичного процесу на ранньому етапі пізнього палеоліту в дофіновський (паудорфський) час, відзначимо, що за сучасними археологічними відомостями його реконструкція виглядає вкрай фрагментарно. Лише в Середньому Подністров’ї і на Волині можна простежити досить сталу тенденцію формування і розвитку народонаселення. Але навіть у цьому досить добре вивченому регіоні не беззаперечно заповнений хронологічний розрив між мустьє і пізнім палеолітом. На іншій території України виявлено лише окремі епізоди етноісторії. Реконструювати на їхній основі етноісторичний процес вкрай складно. На цьому етапі майбутня господарсько-культурна і етноісторична карта України лише намічається.

На середньому етапі пізнього палеоліту (23—18 тис. років тому) через насування льодовика і погіршення клімату екологічна обстановка на півдні Східної Європи змінюється. В північних районах України лісостеповий ландшафт з хвойними лісами змінюється перігляціальним (тундровим) лісостепом. Вже наприкінці дофіновського (паудорфського) потепління, судячи з матеріалів 8—7-го шарів Молодого V і 7-го шару Кормані IV, намічається рух в напрямі ускладнення господарсько-побутового укладу мешканців Середнього Подністров’я. Тоді саме, або трохи пізніше, намічається пряме переселення мешканців з північних районів у більш південні.

З настанням похолодання в інтервалі 21—20 тис. років тому чітко фіксується переселення великої групи населення з Польського пониззя в причорноморські степи, на що вказує генетична спорідненість індустрії стоянок Гура Пулавська, Сагайдак, Муралівка, Золотовка. З цим часом, ймовірно, пов’язане також переселення в південні райони України мешканців півночі Східної Європи.

Не до кінця вирішеним залишається питання про заселення перігляціального лісостепу півночі України в період максимуму останнього зледеніння (22—18 тис. років тому). За даними матеріалів стоянки Кормань IV (шари 6 і 5-6) І. К. Іванова вважала, що перерви в заселенні Середнього Подністров’я в максимально холодний проміжок верхнього плейстоцену не відмічалося. Але ці шари представлені нечисленними знахідками і, вірогідніше за все, свідчать про зменшення кількості мешканців. До того ж відомо, що в цей час пам’ятки молодовської культури широко розповсюджуються в більш південних регіонах на території Молдавії. Довготривалі поселення з житлами та стабільними господарсько-побутовими комплексами відомі на Середньому Подністров’ї лише з кінця максимального похолодання (18 тис. років тому — Кормань IV, шар 3). Немає упевнено датованих цим часом пам’яток також на Волині.

Середнє Подніпров’я в період максимального похолодання, на відміну від Середнього Подністров’я і Волині, залишається відносно щільно заселеним. Населення цього і суміжного з ним регіонів успішно адаптувалося до нових умов проживання шляхом спорудження довготривалих утеплених жител та вдало організованого полювання на мамонтів. За сучасними даними археології поки що важко простежити хронологію пізньопалеолітичних поселень цього періоду. Водночас тут досить добре фіксується єдина генетична лінія розвитку пушкарівської культури в матеріалах Межирічів, Добранічівки, Гінців. Успішно пристосувавшись до нових умов існування, населення цієї етноісторичної спільності навіть розширило регіон свого проживання. Загалом, судячи з археологічної карти пам’яток цього часу, в районі розселення пушкарівської культури помітно збільшується кількість населення.

Паралельно з населенням цієї культурно-історичної єдності по матеріалах Мізинської стоянки простежено формування населення з іншими культурними традиціями, передусім в обробці кременя. Походження цього населення залишається поки що не до кінця з’ясоване. Господарство, побут, матеріальна культура, пам’ятки мистецтва цих двох історичних спільностей багато в чому подібні. Насамперед це стосується будівництва і оформлення жител, стилістичних особливостей образотворчого мистецтва, впорядкування господарсько-побутових комплексів.

Така ситуація виникла внаслідок встановлення широких культурних і виробничих зв’язків між цими етнічними спільностями, що стимулювалося формуванням близьких форм господарської діяльності. За цих умов поступово почав складатися єдиний господарсько-культурний тип мисливців на мамонтів. Не можна виключати також незначний відтік населення в більш південні регіони, який простежується по матеріалах Минівського яру на Сіверському Дінці.

У степовому Причорномор’ї з настанням похолодання культурно-історична ситуація дещо ускладнюється. Зазнають подальшого розвитку традиції населення центральноєвропейського кола, які переселилися сюди раніше. Територіально пам’ятки цього типу розповсюджені до Нижнього Дону (Золотовка І). Під впливом контактів з місцевим населенням в екологічних умовах, що змінились, формуються нові культурно-історичні спільності. З насуванням льодовика збільшується щільність населення за межами льодовикової зони, якою було Північне Причорномор’я, що спричинило прискорення процесу асиміляції та зростання темпів історичного розвитку.

У Нижньому Подністров’ї, на базі нижньодністровської культури, під впливом прийшлих культурних традицій формуються дві близькі, але відокремлені лінії культурного розвитку: на півночі — від Клімауц І до Клімауц II з продовженням у Рашкові VIII і VII; на півдні — від Зеленого Хутора II до Кам’янки, Усатова, Калфи. В подальшому, з проникненням в Нижнє Подністров’я на початку пізньольодовиків’я носіїв аккаржанських традицій, тут на основі місцевих нижньо дністровських і прийшлих аккаржанських традицій формується нова культурно-історична спільність — аккарженська культура.

Інший характер має культурно-історичний процес у Середньому Побужжі. Тут внаслідок злиття двох культурних традицій: місцевих, представлених матеріалами Івашкове поле, Ліски, Володимирівна (8—7 шари), і прийшлих, репрезентованих матеріалами таких пам’яток, як Сагайдак 1 і Анетівка І, складається єдина культурно-історична спільність — анетівська культура (під час максимального похолодання, 20—19 тис. років тому). Розширюючи свою територію, зливаючись з генетично близькими культурно-історичними спільностями, ця культура доживає в степовому Причорномор’ї до мезоліту. Крім степового Побужжя розвиток індустрій центральноєвропейського кола простежено Н. Д. Прасловим у Приазов’ї і на Нижньому Доні.

Найновіші дослідження пізнього палеоліту Нижнього Дніпра дають змогу по-новому представити розвиток народонаселення в цьому своєрідному екологічному регіоні. Паралельно з подальшим розвитком культури місцевих аборигенів у період максимального похолодання в Подніпров’я мігрує населення з більш північних регіонів. Так, за даними археології, з костьонківсько-боршевського району на Середньому Доні намічаються два шляхи міграцій: один — через Сіверський Донець і Донбас (Тельманська — Амвросіївка — Нововолодимирівка II) і другий шлях — через Надпоріжжя (Углянка — Любимівка IV). До кінця не з’ясовано характер зв’язків населення Нижнього Дніпра і молодовської культурно-історичної спільності (незрозуміла хронологічна позиція граветтоїдних комплексів на Нижньому Дніпрі і в Криму), хоча ми до кінця не можемо виключити безпосереднє переселення молодовського населення з Подністров’я до Криму.

Мозаїчність етноісторичної карти України в період максимального похолодання, що виникла внаслідок зміни природного оточення, справді була, можливо, ще більш барвистою. По-різному складається доля племен в регіонах. В одних випадках місцеве населення повністю адаптувалося до умов перігляціального клімату (Середнє Подніпров’я), в інших — кількість мешканців значно скоротилася внаслідок міграції частини населення у більш південні регіони (Волинь, Середнє Подністров’я). Водночас, як було показано, причорноморські і приазовські степи інтенсивно заселяються пришельцями з більш північних регіонів. Порівняно з раннім етапом пізнього палеоліту тут не тільки збільшується щільність населення, а й значно ускладнюється його етнічний склад. Відбувається інтенсивний процес взаємодії різних культурних традицій, який не завжди можна простежити у повній мірі за даними археології в силу їхньої специфіки та обмеженої інформативності джерелознавчої бази.

З початком потепління і відступом льодовика поступово звільнюються для проживання людей більш північні райони. Саме тоді починається зворотний процес руху населення з півдня на північ. З одного боку, частина населення причорноморської зони просувається в північніші райони, з іншого — починається рух на територію України населення з Кавказу і Балкан. Етноісторична ситуація не тільки не спрощується, а навпаки, значно ускладнюється. В процесі розселення первісних племен складаються нові культурно-історичні спільності, продовжується розвиток місцевих традицій, але вже в умовах контактів з новими пришельцями. До того ж відтворення етноісторії цього періоду значно ускладнюється, бо важко визначити хронологічні взаємовідносини різних традицій у формуванні матеріальної культури пізньольодовиків’я.

Заключний етап пізнього палеоліту пов’язаний з пізньольодовиків’ям (17—10 тис. років тому). Протягом цього періоду клімату була властива нестабільність: потепління змінювались тимчасовими похолоданнями, поки не встановилися відносно сприятливі умови сучасної епохи (голоцену).

Уже в період першого потепління (17—16 тис. років тому) помітно зростає щільність населення в Середньому Подністров’ї і на Волині, що відбилося на стабілізації поселень, збільшенні їхньої щільності, ускладненні господарської діяльності. Знаменно, що тут простежено генетичний зв’язок культурних традицій, які склалися ще в ранньому палеоліті, розвиток яких був послаблений, але не перерваний навіть у період максимального похолодання. Вплив традицій молодовської культури, можливо, розповсюджується на територію Волині, хоча до повної публікації матеріалів Куличівки і Липських стоянок судити про це важко. Наприкінці зледеніння деякі дослідники по матеріалах верхніх горизонтів стоянки Кормань IV намагаються виділити появу в цьому регіоні нових культурних впливів. Так чи інакше, але стабільність етнічного процесу в цьому регіоні дивовижна. Паралельно з формуванням етнічних традицій відбувався процес активної господарської адаптації населення до умов проживання, що привело до складання стабільних форм побуту і господарської діяльності.

У Середньому Подніпров’ї з початком потепління не виявлено суттєвих змін у розвитку господарсько-культурних традицій. За матеріалами Межиріча і Добранічівки простежується подальше удосконалення як культурних, так і господарських устоїв, які складалися тут ще на ранньому етапі пізнього палеоліту. Наприкінці льодовикового періоду (в аллеродський час) на півночі Українського Полісся формуються нові культурно-історичні спільності, що входять у простору аренсбурзько-свідерську область. Водночас із півдня у Середнє Подніпров’я просуваються племена, найвірогідніше, анетівської культури.

У степовій зоні культурно-історична ситуація змінюється під впливом кількох факторів. В період максимального похолодання степи Причорномор’я були притулком для мешканців північних районів Центральної і Східної Європи, що призвело до помітного збільшення тут щільності населення, а це, в свою чергу, — до скорочення ресурсів їжі. З початком потепління частина палеолітичних громад повертається до колишніх регіонів свого існування. Але демографічна стабілізація була, мабуть, недовгою, якщо взагалі була. В інтервалі 16—14 тис. років тому з півдня в степи проникають нові групи переселенців. Знову виникає складна господарська і етноісторична ситуація. Судячи з великої кількості дрібних короткочасних поселень, спосіб життя мешканців степів стає більш рухливим. За цих умов складання стабільних етнічних спільностей вкрай утруднюється. Там, де простежується якась подібність матеріальної культури, вона носить аморфний, невиразний характер.

Так, у Нижньому Подністров’ї на основі традицій нижньодністровської культурно-історичної спільності, що тоді розпалася на дві гілки — рашківську і кам’янсько-усатівську, за участю потужного зовнішнього компоненту на початку пізньольодовиків’я формується нова культурно-історична спільність, яка отримала в археології назву аккаржанська культура. На жаль, численні дрібні нестратифіковані, а тому погано датовані пам’ятки цього регіону не дають можливості простежувати динаміку як складання, так і розвитку етноісторичного процесу в пізньольодовиков’ї.

На іншій, східній, околиці причорноморських степів етноісторичний процес був пов’язаний із просуванням у степи населення з Кавказу. Спочатку на Нижньому Доні, а потім і в степах північно-західного Приазов’я складається нова культурно-історична спільність — кам’янобалківська культура. Поступово її вплив розширюється і сягає Надпоріжжя і Нижнього Подніпров’я. Сучасний стан джерел не дає змоги достовірно реконструювати етноісторію цього регіону у фіналі пізнього палеоліту. Безперечно, деякі елементи спорідненості, простежені між Амвросіївкою та Янісоллю, свідчать про подальший розвиток тут костьонківських традицій. Вірогідно, що мало місце продовження генетичної лінії муралівсько-золотовської спільності. Вирішення складних питань взаємодії цих трьох ліній розвитку — справа майбутнього.

Не менш суперечливо відбувався етноісторичний процес і в центрі причорноморських степів, куди прямували потоки населення як із заходу, так і з півдня та сходу. Слабка вивченість і брак єдності серед дослідників в оцінці культурно-хронологічного поділу пам’яток фінального палеоліту не дають можливості більш чи менш впевнено відновити етноісторію регіону.

Краще цей процес вивчений у степовому Побужжі, де саме тоді продовжують існувати анетівські племена у дещо зменшеній кількості, частина яких розселилась на інші території. Водночас намічається зв’язок населення цих територій з рашківськими і молодовськими племенами Подністров’я. Наприкінці льодовикового періоду в Надпоріжжя і Нижнє Подніпров’я проникають племена гінцівсько-боршівського кола.

Не менш складні етноісторичні процеси відбувалися і в Криму. Немає єдності серед дослідників у поглядах на шляхи формування фінальнопалеолітичних шан-кобинських і свідерських індустрій.

За умов інтенсивних демографічних і культурно-історичних процесів в різні періоди пізнього палеоліту на території України виникали і розпадалися господарсько-культурні і культурно-історичні спільності різного рівня: локальні етноісторичні єдності і широкі культурно-історичні області; промислові групи і просторі зони з близькими формами господарської діяльності і побуту. Що стоїть за різними типами груповання археологічних пам’яток і їхньої матеріальної культури? Дослідники по-різному вирішують ці проблеми. Більшість вчених бачить у локальних культурно-історичних єдностях (археологічних культурах) етнічні спільності різного рівня. Широкі культурно-історичні спільності розглядаються як зони так званої лінгвістичної безперервності, коли сусідні громади добре розуміли одна одну, але з віддаленням від центру розходжень у взаємопорозумінні стає все більше.

Значна рухливість населення в пізньому палеоліті, природно, справляла вирішальний вплив на дестабілізацію етноісторичного процесу. Це спричинювало постійне змішування різних етноісторичних спільностей, а тим самим і мов, що призводило до необхідності більш пластичної етнолінгвістичної адаптації. В одних випадках зливалися дві або більше культурні традиції і складалися нові; а в інших — одна спільність асимілювалася іншою. На жаль, археологічні джерела, накопичені до цього часу, вкрай фрагментарні і не дають можливості беззаперечно простежити цей процес на території України в пізньому палеоліті. Це справа майбутніх досліджень. Тому коротко підсумуємо викладене вище.

На ранньому етапі пізнього палеоліту за умов помірного клімату в різних регіонах України на основі переважно місцевого мустьєрського населення починають виникати перші нестійкі етнічні групи населення у Середньому і Нижньому Подністров’ї, в Криму. Пізніше такі спільності виникають у Середньому і Нижньому Подніпров’ї і на Побужжі. З настанням максимального похолодання спостерігається як міграція населення у межах України, так і переселення на територію України аборигенів більш північних областей з Центральної і Східної Європи. В період максимального похолодання в південних областях України формується ряд нових культурно-історичних спільностей на. Нижньому Дністрі, в степовому Побужжі, в Нижньому Подніпров’ї і в Криму. І нарешті, з відходом льодовика знов посилюються міграційні процеси, які призводять до порушення сталої етноісторичної обстановки. Незважаючи на складність і значну рухливість демографічної і етнокультурної ситуації, на території України можна простежити і деякі стабільні етнічні спільності. Це — молодовське населення на Середньому Дністрі і пізніше на Волині, пушкарівсько-межиріцько-добранічівське на Середньому Дніпрі, нижньодністровське та анетівське на Південному Бузі.