Розділ II Епоха пізнього палеоліту

Хронологія та етапи формування населення пізнього палеоліту в основному визначаються характером розвитку природного середовища, яке тоді відрізнялося значною мінливістю: клімат під час останнього зледеніння був нестійким, періодичні похолодання змінювалися тимчасовими потепліннями.

Не були постійними та суттєво відрізнялись від сучасних контури території, на якій існувала палеолітична людина. Розвиток материкового зледеніння призводив до перерозподілу водних ресурсів земної кулі. Значні маси води накопичувалися на суходолі у вигляді материкового льоду та снігу, що спричиняло значне зниження рівня світового океану, осушення мілководного узбережжя, скорочення морських територій та збільшення суходолу. За періоду максимального розвитку останнього зледеніння рівень світового океану знижувався до 100 м. Мармурове море пересихало, що спричиняло порушення зв’язку Чорного та Середземного морів. Чорне море перетворилося на прісноводний басейн, територія мілководного Азовського моря та північно-західна частина Чорного становили суходол, на якому існувала стародавня людина, Кримський півострів — підвищену його частину.

Під час зниження морського рівня поглиблювалася річкова мережа Північного Причорномор’я, яка в районі сучасної приморської смуги знижувалася на 30—50 м. Таким чином, рельєф Причорноморської низовини мав глибоке, порівняно з сучасним, долинно-балкове розчленування. Наприкінці льодовикової доби, коли берегова смуга стабілізувалася на глибині 55—65 м, площа Причорноморської низовини була приблизно в півтора рази більше сучасної. Вільна від води частина суходолу становила лесово-алювіальну рівнину. Поселення палеолітичного часу, розташовані в Причорноморській зоні, під час свого існування містилися в глибині степу на відстані 100— 170 км від моря по прямій лінії, або 200—250 км по долинах річок. Існували вони за умов більш розчленованого рельєфу, що сприяв загонному полюванню. Водночас збільшення площі суходолу за рахунок падіння рівня моря не призводило до помітного зростання території, яку займала палеолітична людина, оскільки північна частина цієї території була зайнята тоді льодовиковим щитом. Південний кордон останнього в фазі максимального просування проходив на північ від Смоленська, близько 52°—54° північної широти. Танення льодовикового щита закономірно підвищувало рівень світового океану (близько 13 тис. років тому), що відмічено на самому початку преборіального періоду — близько 10 тис. років тому.

Зледеніння як вагомий кліматичний фактор має свій внутрішній ритм розвитку, відповідно якому в різні фази зледеніння кліматична ситуація змінюється. Перший період зледеніння відзначався обмеженням льодовика в межах Скандинавії, що дає підстави визначити його ранній і середній етапи як безльодовикові, на відміну від льодовикового, коли льодовик розповсюдився на територію Руської рівнини й досяг максимуму холоду 22—18 тис. років тому.

Завершення антропосоціогенезу (формування людини сучасного типу та первісної громади) відбувалося за нестійкого періоду ранньої і середньої частини останнього зледеніння, коли численні похолодання змінювалися тимчасовими потепліннями.

Низькі середньорічні температури спричинили розвиток мерзлотних явищ на ґрунті типу сучасної багаторічної мерзлоти сибірсько-азіатського регіону. В сучасній Європі зона багаторічної мерзлоти має обмежене розповсюдження. Її південний кордон проходить по Польському півострову, Середній Печорі та Полярному Уралу, де вона різко опускається в південному напрямку.

За раннього періоду останнього зледеніння зона багаторічної мерзлоти перехідного типу (від атлантичної до сибірської) проходила приблизно по верхніх течіях Пруту, Південного Бугу, Сіверського Донця та на південь від гирла Десни, близько до широти Києва.

У відносно теплий дофіновський інтервал (29—24 тис. років тому) відбулося формування ґрунту мерзлотно-глейового походження. Відомостей про детальне районування ґрунтів поки що недостатньо. Можна лише відзначити, що в зоні, яка лежить на північ від гирла Десни, вони формувалися в більш суворих умовах (типу сучасних ґрунтів Якутії), ніж у південній зоні. В післядофіновський час, у максимальне розповсюдження льодовика, кордон багаторічної мерзлоти опускається на південь, але не дуже далеко порівняно з раннім періодом останнього зледеніння, приблизно до лінії Вінниця — Черкаси — Балаклея.

Карта 2. Епоха пізнього палеоліту на території України. 35— 8 тис. р. до н. е.

Археологічні культури:

1 — липська; 2 — молдовська; 3 — пушкарівська; 4 — межирідька; 5 — анетівська; 6 — бринзенська (основна територія в Молдавії); 7 — окремі стоянки пізньопалеолітичної епохи.

Кордони господарсько-культурних зон та областей:

8 — кордони зон; 9 — кордони областей.

Ландшафтні зони:

10 — прильодовикова тундра; 11 — прильодовиковий тундролісостеп; 12 — екстрагляціальний лісостеп; 13 — лісові ділянки підвищеного та розчленованого рельєфу; 14 — лісові ділянки Прикарпаття; 15 — гірський ліс.

Свого максимального розповсюдження зона багаторічної мерзлоти набуває наприкінці льодовикової доби, проходячи по лінії Бельци — Балта — Первомайськ — Дніпропетровськ — Слов’янськ. На південь від Надпоріжжя до узбережжя регресивного Чорноморського басейну простежуються ознаки глибоких сезонних промерзань.

Під впливом кліматичних та ґрунтових факторів формувався рослинний світ льодовикової доби. В максимум останнього зледеніння вздовж кордонів льодовикового покрову, що проходив у верхів’ях Дніпра, розташовувалася неширока зона прильодовикової рослинності (100—200 км), яка складалася з тундрових та степових угруповань з березовим та сосновим рідколіссям. Південніше, до гирла Десни, була зона перігляціального лісостепу — лугові степи з сосновими, листяними та березовими лісами.

Далі, до кордонів зменшеного Чорноморського басейну, лежала широка зона перігляціального степу. В цьому масиві на ділянках підвищеного та розчленованого рельєфу виділялися острівці південного перігляціального лісостепу — лугові степи з березовими і сосновими острівцями із сумішшю широколистяних порід. Вони займали Донецький кряж, центральну частину Приазовської височини, Надпорізьку луку Дніпра та, більш широким масивом, південну частину Пруто-Дністровського межиріччя.

Передкарпаття було зайняте мішаними хвойними лісами, тоді як у Карпатах панували низькорослі чагарникові тундри та альпійські луки. І тільки Кримські гори були вкриті широколистяними та хвойно-широколистяними лісами.

Під кінець льодовикової доби, коли льодовик відступив за межі Руської рівнини, рослинні асоціації зайняли території, близькі до сучасних. У північній зоні, на місці прильодовикової рослинності та перігляціального лісостепу розмістилися лісові формації. В верхів’ях Дніпра, до гирла Десни, розміщувалися соснові ліси. На південь від Прип’яті, в межиріччі Дніпра і Случі, росли мішані березово-соснові ліси з дубом та в’язом. Західну Волинь займали березово-соснові ліси. В Карпатах збереглися субальпійські луки та гірські тундри, а в Кримських горах — широколистяні та хвойношироколистяні ліси.

На південь від гирла Десни розташовувалися різнотравні лукостепи. На півночі Лівобережжя вони доповнювалися березовими лісами, набуваючи рис лісостепу. Лісостеповими ділянками (з лісами із сосни і широколистяних порід) залишалися також підвищені регіони степової зони — Донецько-Приазовська височина, Надпорізька лука, південна частина Буго-Дністровського межиріччя.

З розвитком зледеніння, скороченням лісових ділянок і поступовим розширенням степових і лісостепових перігляціальних ландшафтів більшість видів тварин втратила властиве їм природне оточення, внаслідок чого відбулися руйнування біоценозів міжльодовикового часу і формування мішаного льодовикового комплексу фауни. Проте це змішання не було абсолютним. У масовому матеріалі фауністичних решток пізньопалеолітичних стоянок простежується переважно зональне розповсюдження окремих видів тварин.

Для доби пізнього палеоліту В. І. Бібікова й Н. Г. Білан виділяють 4 фауністичні варіанти, які, в свою чергу, поділяються на асоціації, пов’язані з етнокультурними областями та групами палеолітичних пам’яток: а) мамонтовий (середньодніпровський) з двома асоціаціями — середньодеснянською (мамонт та північний олень) та середньоднілровською (мамонт); б) бізонний (степовий) з двома асоціаціями — надпорізькою (бізон та північний олень) та степовою (бізон); в) рангіферно-еквідно-мамонтовий (волинсько-придністровсько-середньобузький) з 4 асоціаціями — волинською (мамонт та північний олень), середньодністровською (північний олень та кінь), молдавською (кінь і північний олень), середньо-бузькою (північний олень); г) сайгачно-цервідний (кримський).

Короткий огляд природно-ландшафтного оточення показує помітну диференціацію природних умов, за яких існувало пізньопалеолітичне населення в різних регіонах України, що позначилося на розвитку їхнього побуту та господарської діяльності. Більшість дослідників пов’язує формування пізнього палеоліту із завершенням процесу антропогенезу та виникненням людини сучасного типу (Homo sapiens).

Давно вже у світовому палеолітознавстві склалося, здавалося б, непохитне уявлення про практично одночасну зміну мустьєрських комплексів пізньопалеолітичними в Європі та на Близькому Сході в проміжок часу між 38 і 33 тис. років тому. Осібно в цих періодизаційних побудовах стояла незвично рання пізньопалеолітична індустрія так званого преоріньяку на Близькому Сході. Преоріньякські комплекси тут залягали між ранньопалеолітичними культурними шарами і впевнено датувалися початком в’юрмського зледеніння, тобто близько 70 тис. років тому. Є різні пояснення такого раннього виникнення пізнього палеоліту на Близькому Сході, але головним, що об’єднує багато в чому суперечливі судження з цього питання, є визначення преоріньякської індустрії феноменом, який раптово з’явився і також раптово незбагненно згас у конгломераті різних мустьєрських комплексів.

Втім, з початку 1970-х років з відкриттям нових пам’яток та з переосмисленням деяких старих колекцій з’явилися дані, що не узгоджуються, як і преоріньяк, із загальноприйнятою схемою зародження пізньопалеолітичних індустрій. Такими є найдавніші пізньопалеолітичні комплекси на місцезнаходженні Королеве І (культурно-хронологічний комплекс І а) і Королеве II (комплекс II) у Закарпатті; Брно-Богуніце, Странська Скала, Івановці, Ведровице, Купаржовице в Чехії; Самуіліця й Бачо-Кіро в Болгарії; Селета й Ішталошке в Угорщині. За комплексом методів природничих наук найдавніші прояви пізньопалеолітичних індустрій на цих пам'ятках датуються раннім в’юрмом, у межах 70—40 тис. років тому. Першорядне значення в цьому переліку комплексів початкової пори пізнього палеоліту мають дві стоянки поблизу вже згаданого селища Королеве у Закарпатті. Головною несподіванкою при дослідженні цих стоянок було залягання на них пізньопалеолітичних комплексів між шарами з виразною мустьєрською індустрією. За сумою даних природничих дисциплін пізньопалеолітичні комплекси Королеве І і II датуються ранньов’юрмським часом, близько 70 тис. років тому.

Ранньов’юрмські пізньопалеолітичні індустрії Закарпаття, Чехії, Угорщини, Болгарії разом з преоріньяком Близького Сходу є зараз найдавнішими у Євразії. Багато в чому вони відрізняються одна від одної, але й мають певні спільні риси. Техніка первинного розколювання каменю тут вже типово пізньопалеолітична — пластинчаста, призматична, з подекуди окремими елементами техніки левалуа. За своїм виробничим інвентарем одні з цих комплексів мають перехідний характер від раннього до пізнього палеоліту, ^іншим властивий сталий, типово пізньопалеолітичний інструментарій.

Отже, в палеолітичній ойкумені вимальовується ареал досить раннього, незвичного за недавнім уявленням часу появи перших пізньопалеолітичних індустрій — 70—65 тис. років тому. Цей ареал, що окреслюється в межах Близького Сходу та південно-східних районів Центральної Європи, включаючи Закарпатську область України, за темпами суспільного розвитку чітко вирізняється поміж інших палеолітичних регіонів, у тому числі суміжних західно- та східноєвропейського, де зародження пізнього палеоліту припадає на значно пізніший час. У більшості випадків, якщо судити по основній масі стратифікованих та абсолютно датованих пам’яток, завершення процесу становлення людини сучасного типу та пізньопалеолітичних індустрій вміщується в проміжок часу 40— 35 тис. років тому.

Як вже було зазначено, територія України в мустьєрський час була вже досить густо заселена людиною. Виникнення тут пізнього палеоліту природно розглядати як трансформацію мустьєрських індустрій у пізньопалеолітичні, а неандертальських людей — у Ноmо sapiens. Однак на конкретному матеріалі простежити перехід від раннього палеоліту до пізнього можна далеко не всюди. До того ж, як це часто буває, на зламних етапах історії процес генезису та взаємозв’язку культурних явищ різних епох встановлюється не завжди безперечно. Одночасно треба враховувати також різноманітність матеріальних культур як раннього, так і пізнього палеоліту, розглядати перехід від однієї епохи до другої конкретно: від певних варіантів і типів ранньопалеолітичних індустрій або культур до пізньопалеолітичних культур[24]. При такому підході, враховуючи значну рухливість населення, зумовлену неодноразовим переміщенням льодовика в цей зламний період, генетичне підґрунтя окремих палеолітичних культур можна знайти за межами їхнього розташування.

У Нижньому Подністров’ї простежується перехід від зубчастого мустьє типу Стінка І до пізнього палеоліту — нижньодніпровської культури. Процес цей, ймовірно, був тісно пов’язаний з більш широким явищем формування пізнього палеоліту на підставі мустьєрських пам’яток. У можливий ареал розповсюдження стінківської культури деякі дослідники включають також західні райони Причорномор’я.

В Середньому Подністров’ї перехід від раннього до пізнього палеоліту добре простежується на матеріалі багатошарових пам’яток, які містять ранньопалеолітичні та пізньопалеолітичні комплекси, між якими існує генетичний зв’язок.

На території Північно-Західної України (Волинь, Житомирське полісся) найранішими пам’ятками пізнього палеоліту є Куличівка, Жорнов, Радомишль, які відносяться до кола оріньякських пам’яток, традиційно пов’язаних з однобічним мустьє. Але нечисленні мустьєрські пам’ятки цього регіону (Рихта, Житомирська) належать до кола індустрії мустьє двобічного і не можуть розглядатися як генетичне підґрунтя відомих тут пізньопалеолітичних пам’яток. Найвірогідніше, походження пізнього палеоліту цього регіону слід пов’язувати з населенням більш південних територій.

Не менш складною є проблема формування пізнього палеоліту степової зони. В Надпоріжжі, в північно-східному Приазов’ї та в Криму відома значна кількість виразних мустьєрських пам’яток, серед яких є багатошарові, зокрема такі, що відносяться до середнього та фінального етапів пізнього палеоліту. Початковий етап пізнього палеоліту представлений тут вкрай невиразними, невеликими комплексами, за винятком стоянки Анетівка XIII, культурний шар якої розташований у дофіновському ґрунті. Індустрія пам’ятки має архаїчний орін’якський вигляд, генетичне підґрунтя якої поки що нез’ясоване, хоча цілком можливе її формування на основі місцевого (нижньодніпровського) муст’є. Простежена лінія можливих генетичних зв’язків між пізньопалеолітичним комплексом Антонівка III та зубчастим муст’є типу Білокузьминівка у Донбасі.

В Криму, де муст’єрська доба репрезентована виразними стратифікованими комплексами з багатьма індустріями та неандертальськими похованнями, початковий етап пізнього палеоліту представлений лише нижнім горизонтом Сюрені І. Г. А. Бонч-Осмоловський вбачав можливість встановлення єдиної генетичної лінії типу Шайтан-Коба і Сюрень І. Пізніше О. О. Формозов довів, що орін’якська культура Криму формувалася на основі місцевого муст’є однобічного. Найновішими дослідженнями Кримської палеолітичної експедиції відкрито значну кількість пізньопалеолітичних пам’яток, дослідження яких дало змогу з’ясувати цю цікаву та складну проблему.

Таким чином, можна вважати, що в різних регіонах України переважав автохтонний шлях формування пізнього палеоліту, хоча в деяких випадках генетичний зв’язок пізньопалеолітичних і муст’єрських індустрій встановлюється поки що на рівні гіпотез. Наступні етапи розвитку пізнього палеоліту представлені більш численними, виразними, достовірно датованими комплексами, які дають можливість чіткіше простежити різноманітність культурно-історичного процесу в ці періоди та ретроспективно встановити джерела формування населення, не виключаючи при цьому можливість запозичення і міграцій населення з інших територій. Однак, перш ніж перейти до розгляду етноісторичної ситуації в Україні періоду пізнього палеоліту, слід розглянути матеріальну культуру в її різноманітних проявах.