Глава 4 Духовна культура

Духовна культура землеробів

За енеоліту з розвитком відтворюючих форм господарства з’явилися нові здобутки в культурній сфері (архітектурі, образотворчому мистецтві) та виробився своєрідний світогляд, пов’язаний з основними галузями господарства та способом життя.

Спираючись на етнографічні дані, дослідники відзначають, що у ранньоземлеробського населення найбільш оптимальною була хутірська система розселення. Але в такому разі воно ставало вразливим під час ворожих нападів. Тому виникла потреба в компактних поселеннях, і, очевидно, чим більшою була небезпека, тим більшими були селища, концентруючи населення значного регіону. Саме необхідність захисту зумовлювала вибір для таких поселень відповідних місць, їхнє своєрідне планування та застосування фортифікаційних споруд. Місце поселення обиралося з урахуванням чисельності жителів, достатності природних ресурсів (вода, ліс, площі для вирощування культивованих культур, якісні грунти) та наявності природних укріплень. Показовими щодо цього є трипільці, які вже на ранньому етапі вдаються до побудови поселень, спланованих по колу, а пізніше, на великих поселеннях, розташовують житла так, щоб мати кілька ліній кругової оборони, обирають місцевості із значними природними перешкодами та створюють штучні (рови, вали).

Осілий спосіб життя землеробів спричинився до побудови довгочасних жител. Поряд із заглибленими в трипільській та гумельницькій (Болград-Алдень) культурах з’являються наземні дерев’яно-глинобитні будинки, спочатку одноповерхові, а відтак і двоповерхові. Потреба в останніх, мабуть, виникла через необхідність ущільнення забудови за рахунок відмови від господарських споруд, розташованих окремо. Тепер перший поверх служив і для виконання робіт, пов’язаних із господарством, і для утримування худоби. Глину для будівництва наземних споруд використовувало також населення лендьєльської та культури лійчастого посуду, обмащуючи нею плетений каркас стін. Саме завдяки використанню цього матеріалу в будівництві стало можливим говорити про архітектуру епохи енеоліту. Відбитки дерев’яних конструкцій на глині свідчать про майстерність стародавніх будівельників, їхню здатність сполучати різні дерев’яні конструкції, плести з лози та тонких жердин, визначати товщину стін відповідно до навантаження на окремих ділянках. Гадаємо, що це було наслідком тривалих пошуків попередніх поколінь. Можливо, вже в цей час з’являються майстри, які могли найкраще визначати всі необхідні параметри і способи зведення будинку та здійснювати нагляд за будівництвом окремих споруд.

При виготовленні гробниць населення культури кулястих амфор широко використовувало каміння, викладаючи із обтесаних брил стіни, перегородки та перекриття. Трипільці, особливо на найпізнішому етапі, зокрема усатівці, ховали померлих у курганах складної конструкції з кам’яними кромлехами, закладами та перекриттям поховальних ям, а також майже завжди перекривали камінням поховальні ями в грунтових могильниках.

У усатівців виникає монументальна скульптура. Зокрема, в кургані 1—13 Усатова було знайдено уламок антропоморфного зображення, витесаного з каменю: голова, передана схематично у вигляді округлого виступу без моделювання обличчя, і частина шиї. Крім того, в усатівських курганах виявлено чимало уламків плит із вирізьбленими зображеннями людей та тварин (коня, собаки, лося)[231].

103

Рис. 130. Жіноча фігурка. Раннє Трипілля (Лука-Врублевецька).

Рис. 131. Жіноча фігурка у кріслечку. Раннє Трипілля (Олександрівка).

Землеробські племена займалися також виготовленням скульптури малих форм. Уважається, що вона була запозичена трипільцями і населенням культури Болград-Алдень від неолітичного землеробського населення культур Боян та Хаманджія. Але корні її значно глибші і ведуть на Близькій Схід. Виникнувши тут разом із землеробством, вона згодом набула поширення в Середній Азії, на Балканах, у Центральній і Східній Європі[232].

Скульптурки ліпилися з глини і зображували людей, тварин, житла, транспортні засоби. Вони використовувалися головним чином у різних обрядах, пов’язаних із віруваннями, які, власне, і зумовили їхню появу. Тобто перш за все вони мали ритуальне призначення, а вже потім — естетичне. Про це свідчить схематизм антропоморфної пластики, де підкреслювалася основна ідея — родючості. На ранньому етапі трипільської культури втіленням цієї ідеї стають статуетки приземкуватих пишнотілих жінок із розвиненими стегнами і стеатопігічними сідницями. Голові не надавалося такого значення, як цим частинам тіла, і тому її робили у вигляді невеликого циліндра із схематичними рисами обличчя або й без них. На розвиненому і пізньому етапах відбувається трансформація естетичних уявлень. Більше уваги приділяється моделюванню голови. Поряд із схематизованими з’являються портретні зображення облич, фігури стають стрункими, витонченими. Ця трансформація відбиває, мабуть, зміни, які сталися насамперед в ідеологічних уявленнях трипільців. Цим же уявленням підпорядковані пози і жести фігурок. Так, на ранньому етапі у трипільці переважають сидячі у спеціальних крісельцях фігурки жінок. На розвиненому — стоячі, хоча є й сидячі з ногами, зігнутими під прямим кутом відносно тулуба, а також напівсидячі. А в усатівців — сидячі навпочіпки з підтягнутими до черева колінами. Руки здебільшого складені на грудях або мають вигляд виступаючих трикутників, що на думку дослідників, відповідає жесту складених на грудях рук. Рідше руки складені на череві, підняті до обличчя або одна рука піднята до плеча, а друга опущена донизу. Поодинокими є випадки, коли обидві руки підняті догори (оранта). Останній жест найбільш характерний для культури Болград-Алдень. Трапляються фігурки жінок з дитиною на руках — найдавніший праобраз Мадонни. Існує думка, що образ сидячої навпочіпки людини, прикметний для усатівської пластики, виник під впливом степових скотарів, у яких через брак меблів це була основна поза під час відпочинку. Щодо напівсидячих фігурок, то вважається, що вони могли сидіти на стільчиках або встромлялися в землю чи спеціальну підставку. Прикрашалися фігурки заглибленим, наліпним чи розписним орнаментом, котрий передає татуїровку, елементи одягу, зачіску, прикраси, взуття та різні символи, пов’язані з ритуалами[233].

Не менш виразна зооморфна пластика. Це переважно фігурки великої рогатої худоби (биків, корів), а також дрібної рогатої худоби (овець, кіз), свиней, собак, ведмедів, оленів. Є серед них дуже реалістичні, навіть підкреслено натуралістичні, коли виділяються статеві ознаки, шерсть, чітко моделюється голова, є й схематизовані, коли лише за окремими рисами можна їх ідентифікувати з якимось видом тварин.

Моделі жител трапляються двох типів — закриті та відкриті. Перші передають зовнішній вигляд, другі — інтер’єр. Найбільш виразні моделі закритого типу знайдені в Россоховатці на Черкащині та Ворошилівці на Вінниччині. Це відповідно двоповерховий будинок, або будинок із підвальним приміщенням, на чотирьох ніжках та одноповерховий на чотирьох високих ніжках. Судячи із цих моделей, можна стверджувати, що житла були прямокутними у плані, з двосхилим дахом. Стіни мали дерев’яний каркас. Вхід розташовувався посередині однієї з коротких стін. Йому завжди передувала відкрита веранда. У протилежній від входу стіні робилося кругле віконце. Моделі відкритого типу прямокутні чи округлі в плані (Сушківка, Попудня та ін.). Очевидно, через те, що основною метою було відтворення інтер’єру, формі моделі великого значення не надавалося. Всі вони також на чотирьох ніжках. Стіни піднімаються на незначну висоту, так, щоб було видно інтер’єр. Входу також передує веранда. Усередині праворуч від входу розміщено квадратну купольну піч з коротким димарем (на моделі з Попудні біля печі жіноча фігурка). Ліворуч уздовж стіни зроблено підвищення, на якому стоять великі посудини, очевидно, для зберігання різних припасів. Біля стіни навпроти входу на підлозі — хрестовидне підвищення (жертовник), над ним — кругле віконце. Стіни моделей, знайдених у Коломийщині II, Володимирівці, Попудні, Ворошилівці, прикрашені заглибленим — або розписним орнаментом. Порівнявши розглянуті моделі з даними розкопок трипільських жител, дійдемо висновку, що моделі відтворюють реальні житла.

Рис. 132. Сидячі жіночі фігурки. Кінець пізнього Трипілля (1 — Красногірка; 2 — Усатове).

Про одяг можна говорити лише стосовно населення трипільської культури, бо лише тут він відображений у пластиці та малюнках на посуді. Виготовлявся одяг із тканини, хутра та шкіри. Про чоловічий одяг судити важко, тому ще він представлений на пластиці лише перев’язями, що йдуть через одне плече або хрест-навхрест через обидва. Жіночим одягом очевидно, була сукня підперезана в талії, з короткими рукавами, трикутним чи округлим шийним вирізом, розкльошеною спідницею, яка сягала до колін й іноді закінчувалася торочками. Пояси використовувалися різної ширини та довжини (в один чи кілька обертів), нерідко з китицями на кінцях. Взуття мало вигляд напіввисоких чобітків, часто оторочених хутром, або сандалій. Оскільки описаний одяг зображений на пластиці та посуді обрядового призначення, дослідники вважають його теж обрядовим[234]. Хоча не виключено, що повсякденний одяг міг бути схожий на нього.

У трипільців та інших землеробів були поширені прикраси. На трипільських статуетках вони передаються техніками графіки, розпису, рельєфу. Це переважно один або декілька разків намиста чи підвісок. Про характер прикрас дають уявлення знайдені в могильниках, скарбах, рідше — на поселеннях. Вони виготовлялися з міді, різних порід каменю (вапняку, геширу, бірюзи, мармуру, сланцю), бурштину, кістки, рогу, зубів тварин, стулок річкових і морських молюсків, фаянсу, глини та становили собою трубчасті й спіральні пронизки, підвіски, обручки, амулети, браслети. Прикраси з бурштину у вигляді намистин, дисків з отвором посередині, намиста з каменю, зубів тварин, кістяні пряжки характерної форми з різьбленим орнаментом були прикметні для населення культури кулястих амфор.

Рис. 133. Жіноча фігурка. Початок пізнього Трипілля (Кошилівці).

Найбільш яскраво естетичні уподобання землеробського населення виявилися у виготовленні й оздобленні кераміки. Різноманітність і витонченість її форм, складність візерунків, виконаних заглибленими лініями, різноманітними штампами, рельєфними наліпами, фарбами, свідчать про неабиякий смак майстрів. Та, мабуть, не тільки для задоволення естетичних потреб слугував орнамент, особливо притаманний посуду припільської культури. У ньому, очевидно, відбилися уявлення про навколишній світ та закодовані міфи про богів та героїв, що дає змогу на основі етнографічних паралелей та індоєвропейської міфології спробувати зрозуміти світогляд трипільців[235].

Ранні землероби повністю залежали від примх природи, що й зумовило обожнювання її сил, намагання всіляко привернути їх на свій бік. Сили природи асоціювалися з міфічними персонажами, котрі виступали у вигляді людей, тварин, птахів. Зображення їх, скульптурні чи мальовані, використовувалися в різних ритуалах або як обереги.

Спостереження за розміщенням орнаментації на посуді трипільців дають можливість припустити, що в їхньому уявленні світ складався з трьох частин. Зверху було верхнє небо (твердь небесна) — скарбниця, де зберігаються небесні води, що дощами проливаються на землю, даючи життя всьому живому. Далі йшли нижнє небо та повітряний простір, де розміщувалися сонце, місяць, зірки. Земля зображувалася тоненькою смужкою. Іноді на ній малювалися крапки, що є, треба гадати, зернами, з яких виростають рослини. Оскільки нижче поверхні землі ніяких зображень немає, уявлень про особливий підземний світ у трипільців не існувало. Свідченням цього може бути і відсутність у них на ранньому, середньому та на початку пізнього етапів звичаю закопувати померлих чи їхні спалені рештки у землю. Останній з’являється лише наприкінці пізнього етапу, коли трипільці почали змішуватися з населенням інших етносів, у яких такі уявлення про підземний світ, мабуть, були.

Рис. 134. Фігурка вагітної жінки. Початок пізнього Трипілля (Софіївка ІІ).

Рис. 135. Чоловіча фігурка. Раннє Трипілля (Лука-Врублевецька).

У населення трипільської та інших землеробських культур був поширений культ родючості, тісно пов’язаний з основними галузями господарства — землеробством і скотарством. У трипільців він асоціювався з образом жінки-матері-прародительниці, що відбилося перш за все у пластиці. На жіночих статуетках підкреслюються насамперед ознаки, що стосуються материнства, родючості: груди, стегна, статеві ознаки. Часто жінку зображують вагітною. Ідея зв’язку жінки із землею втілюється у зображеннях рослин у нижній частині живота. Про використання жіночих фігурок у ритуалах, пов’язаних із родючістю землі, які проводилися під час зимово-весняних свят, свідчать глиняні з домішками зерен злаків та борошна статуетки з Луки Врублевецької. Вважають, що до культу родючості були причетні і нечисленні чоловічі фігурки[236].

Велику роль у релігійних уявленнях трипільців відігравав образ змія-вужа. Він був посередником між небом і землею та пов’язувався з весняним пробудженням землі[237]. Крім того, існував образ змія-дракона, що став уособленням чоловічого начала[238]. В обох випадках змій виступає охоронцем. Його зображення на жіночих статуетках трактуються як символ охорони плода, а на великих посудинах-зерновиках він є охоронцем їхнього вмісту.

Особливе значення в обрядності й міфотворчості землеробів мав образ бика, найважливішої сільськогосподарської тварини. Про це свідчать ^численні скульптурні зображення биків, поховання їхніх черепів у житлах на поселеннях Бернашівка, Сабатинівка II, Лука Врублевецька, рельєфні зображення на посуді. Іноді образ бика пов’язується з образом жінки-матері або виступає символом сонячного божества[239]. Серед інших шанованих трипільцями тварин слід назвати собаку, ведмедя, оленя. У населення культури кулястих амфор такими були свині, ритуальні поховання яких трапляються поряд із культовими похованнями биків[240].

Рис. 136. Ранньотрипільська посудина із зображенням змія (Олександрівка).

Відправлення культів відбувалося здебільшого очевидно, в домашніх святилищах, де будувалися спеціальні вівтарі, або жертовники. Вівтарі хрестовидної або округлої форми знайдені під час розкопок жител на багатьох поселеннях трипільської культури. Відтворюються вони й на моделях жител. Були, мабуть, на поселеннях і будівлі-святилища, споруджені навмисне для відправлення культів великою сім’єю чи громадою. Зразком тут може правити реконструйоване М. Л. Макаревичем святилище за даними розкопок у Сабатинівці II. Це був будинок площею 70 м² із входом у вигляді вузького коридору. Під протилежною до входу стіною розташовувався прямокутний глинобитний вівтар, на якому містилися 16 сидячих у крісельцях жіночих статуеток. Поряд у кутку стояв масивний глиняний трон із рогатою спинкою, а перед ним — округла купольна піч, біля якої, поряд із посудом, лежали п’ять зернотерок і п’ять статуеток. Судячи з малюнків на посуді, де зображені жінки, котрі, очевидно, танцюють (Бринзени III, Гребені), різні ритуали могли супроводжуватися танцями. Із ритуалами були пов’язані й деякі категорії посуду, зокрема так звані бінок леви дні посудини. К. К. Черниш розглядає їх як своєрідні антропоморфні скульптури, оскільки окремі їхні частини символізують людей з піднятими над головою чашами[241]. Б. О. Рибаков уважає, що біноклевидні посуди використовувалися в масових обрядах “напування землі”. Крім біноклевидних були й інші ритуальні посудини, зокрема чаші на піддонах. У цих чаш піддон складається з двох — чотирьох досить реалістичних або дуже стилізованих жіночих фігур, які, утворюючи коло, піднімають до неба величезну чару. Іноді чару тримає на голові одинока жіноча фігура. Б. О. Рибаков убачає в цих фігурах перших чародійок, котрі звертаються до Великої матері з молінням про воду. Ці чари використовувалися під час весняно-літніх обрядів і пов’язувалися з магією небесної води.

Крім естетичного, велике смислове навантаження несуть форма та орнаментація посуду. У трипільській орнаментації виділяються сюжети, пов’язані з культом родючості, до яких відносяться символи засіяного поля, проростаючого зерна, небесного дощу. Трапляються солярні та місячні знаки, спіраль як символ безперервного руху сонця[242].

Рис. 137. Глиняний вівтарик (Окопи).

Очевидно, складними були у давніх землеробів уявлення про життя і смерть, зафіксовані у поховальних пам’ятках. Мабуть, існувала віра в життя після смерті, що зумовило появу звичаю класти похованому інвентар у вигляді посуду, знарядь праці, прикрас.

Досить складною є проблема визначення обряду поховання, притаманного племенам трипільської культури. Для раннього, середнього та початку пізнього етапів розвитку культури могильники невідомі. Виявлено лише декілька поховань — трупопокладення та трупоспалення на території поселень, а також трупопокладення з трипільським посудом під курганами. Ці поховання слушно вважаються жертовними і не можуть характеризувати обряд поховання трипільців загалом. Слід зауважити, що в цей час обряд був таким, що не фіксується в процесі археологічних досліджень. Відомі прецеденти існування нефіксованих обрядів поховання. Зокрема, в індуїзмі до наших днів зберігся звичай спалювання трупів по можливості на березі священної ріки, коли попіл поховального вогнища кидається у воду[243]. Ймовірно, у трипільців теж був поширений обряд трупоспалення, зафіксований на пізньому етапі в могильниках софіївського типу в Подніпров’ї.

Рис. 138. Реконструкція трипільського святилища з поселення Сабатинівка П. Автор М. Л. Макаревич.

На пізньому етапі в різних частинах ареалу розповсюдження трипільців виникають одразу кілька типів поховального обряду. У Подніпров’ї найбільш раннім (кінець першої половини пізнього етапу) є могильник біля с. Чапаївка, що на південній околиці Києва. Тут до поселення з північно-західного боку прилягав могильник із 31 похованням. Кістяки лежали у чотири ряди у випростаному положенні, головами на захід. Деякі супроводжувалися посудом, знаряддями праці з кременю і статуеткою. Наприкінці пізнього етапу у Подніпров’ї з’являються могильники софіївського типу (Софіївка, Червоний Хутір, Чернин, Завалівка), які включали від 16 до 200 поховань-трупоспалень. Перепалені кістки, а також поховальний інвентар (невеликі посудини, прикраси, знаряддя праці, зброя) складалися в горщики-урни або загорталися в тканину і закопувалися у землю.

Рис. 139. Розгортка орнаменту пізньотрипільської посудини з антропоморфними зображеннями.

Зовсім інший обряд побутував у Подністров’ї та Північно-Західному Причорномор’ї. У с. Вихватинці Рибницького району Молдови протягом 1947—1959 рр. було досліджено могильник початку другої половини пізнього етапу, де знайдено 63 поховання-трупопокладення. Небіжчика клали до овальної чи підпрямокутної ями у зібганому положенні, переважно на лівий бік, головою на північ або північний схід. Поховальний інвентар складався з посуду, знарядь праці з кременю, інших порід каменю, кістки, рогу, антропоморфної пластики. Грунтові могильники із скорченими на боці небіжчиками характерні і для пам’яток усатівського типу (Усатове, Маяки, Данку I, II, Данчени). Але тут існував ще й досить складний обряд поховання в курганних могильниках. Довкола могили будувалися грандіозні кромлехи, а ями перекривалися кам’яними закладами. Серед поховального інвентаря, крім посуду, багато прикрас і знарядь праці з міді.

Рис. 140. Посудина з антропоморфними зображеннями та прорисовка антропоморфного зображення. Кінець середнього Трипілля (Гребені).

Таким чином, обряд поховання трипільців фіксується лише на пізньому етапі, коли вони починають інтенсивно змішуватися з іноетнічним населенням, утрачаючи етнічну чистоту, а отже, і деякі традиції, набуваючи водночас нових, навіть у такій консервативній сфері, як ідеологія.

Поява випростаних трупопокладень, розташованих рядами у могильнику біля Чапаївки, може свідчити про включення до складу трипільського суспільства значної частини місцевого неолітичного населення дніпро-донецької культурної спільності, якому був притаманний саме такий обряд. Могильники софіївського типу є, очевидно, результатом поєднання трипільського обряду кремації та запозиченого, можливо у нащадків середньостогівської спільності, звичаю закопування останків у землю. Усатівські грунтові і курганні могильники виникли, очевидно, внаслідок поєднання обряду, засвідченого в пам’ятках вихватинського типу, з обрядом нижньомихайлівських та ямних племен. Щоправда, важко пояснити виникнення обряду трупопокладення у Вихватинському могильнику, але він також, очевидно, може свідчити про змішування трипільців із представниками іншого етносу. Щодо віри в життя після смерті може свідчити і залишення в трипільських будинках цілого посуду, зернотерок, деяких знарядь праці перед ритуальним спаленням. Тобто недавно ще житлові приміщення ставали культовою пам’яткою, де продовжували жити душі померлих тут мешканців, яким залишені речі мали стати у пригоді у потойбічному світі[244]. Спалення ж будинків вказує на існування культу вогню, за допомогою якого здійснювався перехід з однієї якості в іншу. Так само поводилися і з гончарними печами. За спостереженнями дослідників перед тим як залишити випалювальні камери, їх заповнювали спеціально відібраними посудинами, що було своєрідним жертвоприношенням не тільки для умилостивления божества, котре опікувалося гончарством, а й з метою подальшого забезпечення виробництва. Цей ритуал був, очевидно, складовою частиною великого ритуалу облишения поселень.

Рис. 141. Ранньотрипільська “чара” (Гренівка).

Духовна культура скотарів

Світогляд степового населення енеолітичної та ранньобронзової доби формувався під безпосереднім впливом тих змін, що відбувалися у господарстві та суспільному устрої, а саме в процесі становлення та розвитку рухливих форм скотарства та утвердження патріархальних відносин. Чільне місце в житті людей посідали проблеми утримання худоби (биків, овець, коней), яка стала основним засобом існування та добробуту степовиків. Це, в свою чергу, не могло не позначитися на релігійних уявленнях, як і взагалі на характері мислення, давнього степового населення. Худоба стає центром космогонічних уявлень про навколишній світ, посередником у спілкуванні з богами, яким надаються риси найбільш шанованих тварин, що спричинилося до значного поширення такого культу, як культ бика. Останні відігравали головну роль при жертвоприношеннях, у поховальних ритуалах тощо. Звичайно, на археологічному матеріалі важко розкрити всі сторони світосприйняття степових скотарських племен, проникнути в сутність їхнього мислення, реконструювати міфологію та систему уявлень про навколишній світ. Ця проблема ускладнюється ще й тим, що скотарські племена набагато бідніші щодо образного та наочного відтворення свого світосприйняття в предметах матеріальної та духовної культури порівняно із землеробськими, зокрема трипільцями. Крім того, у діях степовиків досить складно відокремити міфологічне від практичного, ірраціональне від раціонального. Звичайно, екстенсивність господарства, залежність від примх природи вели до обожнення всього, що оточувало людей і не могло бути пояснене. Але виходити лише з міфологічності світосприйняття степовиків буде помилкою. З відокремленням та розвитком спеціалізованого пастушого господарства раціональні знання набувають дедалі більш самостійного значення, що простежується навіть у поховальних обрядах, які на початкових етапах з появою курганів відзначалися суто релігійно-міфологічною зумовленістю з багатьма, з погляду сучасної людини, нелогічними та невиправданими діями, матеріальними і трудовими витратами. Але з часом у ритуалах з’являється раціональніший підхід і в оформленні курганів та могил, і в характері та якості супроводжуючого інвентаря. Щоправда, в цілому кожна з груп степового населення дотримувалася протягом свого існування досить сталих ритуальних канонів. Саме тому поховання представників окремих культурних груп можна відносити до найбільш інформативних джерел у вивченні духовної культури первісного населення степової смуги. До таких джерел належать також культові речі — намиста з молоткоподібними амулетами, пластика з каменю та глини (зооморфні та антропоморфні фігурки), кераміка, прикрашена нестандартними орнаментальними мотивами та сюжетами. Особливе місце у ритуальній практиці посідали монументальна кам’яна скульптура (антропоморфні стели), монументальне оформлення курганів у вигляді кромлехів, крепід, ровів тощо та сам процес будівництва курганів. Останні не лише засвідчили про значні соціальні зміни в суспільстві, а й закріпили їх в певній релігійно-міфологічній системі, символом якої і стали кургани. У наш час кургани розглядаються не просто як купи землі, насипані над могилою шапками чи возами. Завдяки новітнім дослідженням археологів не викликає сумнівів не тільки суто технічна або архітектурна складність насипів, спорудження яких потребувало певного порядку та чіткої технологічної послідовності, й складна семантика цих споруд у системі релігійно-міфологічних уявлень їхніх будівників. Насамперед це стосується поховальних ритуалів та культів. Очевидно, що кургани — це лише деформовані з різних причин (внаслідок природних явищ, втручання людей) культові споруди, первісний вигляд яких відрізнявся від сучасного. Реконструкція такого вигляду надмогильних споруд, що стала нагальною потребою сучасного курганознавства, слугуватиме ключем до відтворення духовної культури степовиків, оскільки проллє світло на характер космогонічної системи поглядів скотарського населення степів. Зрозуміти цю систему вчені намагаються за допомогою найдавніших писемних джерел, передусім збірки давньоіндійських гімнів “Рігведи”, створення якої відносять до другої половини — кінця II тис. до н. е. Корені ж цієї усної традиції сягають у глиб тисячоліть, до часів існування індоіранської або арійської спільності. Спираючись на основні міфологічні сюжети “Рігведи” та проводячи певні паралелі з обрядовою практикою давніх єгиптян та греків, деякі дослідники вбачають у курганах міфічний первісний пагорб — символічний початок організованого Всесвіту. У курганах втілена також символіка сонця. Ритуал поховання під курганом передбачав для небіжчика досягнення вічного блаженства або відродження та перевтілення в новому світі. Поховальна споруда символізувала вічне житло, в якому забезпечувалися умови для відродження. Символами солярного культу вважаються кромлехи, крепіди та рови навколо курганів, які підкреслюють циклічність простору і часу, вічне оновлення життя, природи. Крім того, окремі дослідники вбачають у символіці курганних насипів відображення головних міфів “Рігведи”, зокрема міфу про боротьбу бога грози та війни Індри із змієм Врітру або міфу про утворення Всесвіту. Водночас космогонічність, покладена в основи курганного будівництва, вертикальна та горизонтальна будова курганного простору та могили не викликають сумнівів щодо кургану як засобу забезпечення умов для переходу та відродження померлого в іншому світі або забезпечення його безсмертя.

Рис. 142. Реконструкція первісного вигляду кургану доби ранньої бронзи (1) біля с. Новий Світ (курган 2) (за А. В. Андросовим) та модель розрізу кургану (2) ямного населення з обрисами руйнації під впливом природних факторів.

Перші кургани з’являються над похованнями населення скелянської культури. Це були ще невеликі насипи, іноді оточені кромлехом, що надавало їм вигляду кільця, заповненого чорноземом із плоскою поверхнею. Для своїх могильників скелянці обирали здебільшого місцевості, де було достатньо природних пагорбів, або високі місця на вододілах, там, де пізніше будували кургани інші племена, зокрема ямної культури. На відміну від неолітичних традицій випростаних поховань скелянці репрезентують вже обряд у зібганому положенні на спині з випростаними або підігнутими руками, кисті яких були складені на животі. Зігнуті ноги, як правило, зберігали первісне положення колінами догори. Небіжчиків клали головою на схід, а тіло та дно могили щедро посипали червоною вохрою. Останній акт не тільки символізував кров або вогонь очищення, а й сприяв головній меті ритуалу — відродженню померлого. Ці основні обрядові риси, що були привнесені скелянськими племенами, а саме зібганість положення небіжчика, східна його орієнтація та вохра, стали на багато віків визначальними в поховальних ритуалах степового населення й були притаманні населенню стогівської та дереївської культур, нижньомихайлівцям в енеоліті, ямному населенню та кемі-обинцям у ранньобронзовому віці. Щоправда, стогівцям та дереївцям не властивий курганний ритуал. Померлих вони ховали в грунтових могильниках. А у нижньомихайлівців та ямників відбуваються ускладнення та певна трансформація ритуалів, спричинені особливостями генези цих груп населення. У перших спостерігається поширення поряд із земляним насипом специфічних конструкцій у вигляді ровиків, кам’яних кромлехів та крепід, закладів, глиняних обмазок тощо. Небіжчиків ховали в овальних ямах, кам’яних скринях у зібганому положенні на боці з асиметричним положенням рук, коли одна випростана, а друга зігнута, кисть якої лежить на животі. Поховання супроводжувалися тризнами, які фіксуються у вигляді розкиданих на стародавній поверхні фрагментів битого посуду, кісток тварин. У ряді випадків поряд із тризною фіксуються святилища із стовповими конструкціями за межами кургану, залишки вогнищ, золи та вугілля.

Складні ритуальні дії відзначені у населення квітянської культури, яке не перейшло до зібганого положення похованих, зберігаючи традиції випростаних поховань неолітичної доби. Але зміни торкнулися ритуалів і цього, досить консервативного населення. Вони починають будувати кургани над індивідуальними похованнями або групами поховань. Небіжчиків ховали у вузьких ямах, дерев’яних та кам’яних скринях, у випростаному положенні та з випростаними уздовж тіла руками. Перевага надавалася східній орієнтації. Значне місце в ритуалі було відведене вогню та вохрі, оскільки вогнища та зола, а також тризна часто спостерігалися під курганними насипами, на давній поверхні, а померлих супроводжували специфічні формовані шматки рожевої вохри у вигляді серцеподібних плиток, циліндрів, “хлібців”. Останні, на думку І. Ф. Ковальової, уособлювали уявлення про серце як осередок душі, життєвої сили, забезпечуючи можливість відродження покійного. Квітянське населення перейняло у нижньомихайлівців, з якими межувало, звичай огороджування курганів кромлехами та ровиками, а ті в свою чергу, запозичили у них культ вогню, виготовлення формованих виробів з вохри тощо.

Рєпінське населення продовжило поховальну традицію, характерну для скелянського та стогівського населення. Покійників, зорієнтованих головою на схід, ховали у прямокутних ямах, перекритих колодами. Їхні руки лежали уздовж тіла, долонями донизу, зігнуті в колінах ноги, як правило, нахилені в один бік. Кургани були невеликими за розмірами, не складних конструкцій, хоча на півдні в зонах можливих контактів із нижньомихайлівцями відомі й невеликі кромлехи.

Зовсім інші поховальні традиції були притаманні мігрантам животилівсько-вовчанської культурної групи, які наприкінці енеолітичної доби принесли в степи обрядові елементи землеробів. Померлих ховали у ямах, кам’яних скринях, підбоях у зібганому положенні на боці, із зігнутими руками, кисті яких були перед обличчям. Незвичайною для степових суспільств була орієнтація на південь та південний захід. Досить рідко використовувалася вохра. Схожого обряду дотримувалися протягом тисячоліть землеробські суспільства Карпато-Балканського регіону, відомий він у пізньотрипільського населення вихватинської та усатівської культурних груп. З іншого боку, аналогічні обрядові ритуали існували у племен майкопської культури.

Як бачимо, кожна з груп енеолітичного населення дотримувалася досить стійких канонів при похованні одноплемінників, що і фіксують археологічні дослідження. Це, в свою чергу, свідчить не тільки про етнокультурні особливості скотарського населення, а й про суттєву різницю в царині духовної культури, світосприйняття окремих племен. Звичайно, нашому розумінню непідвладні всі етапи ритуалу, з поля нашого зору випадають підготовка померлого до похорону, поховальна процесія, цикли поминання, жертвоприношення тощо. Різницю ритуалів підкреслюють характер та якість інвентаря. Так, найбільш яскравий та багатий інвентар супроводжував елітні поховання скелянського населення. Це були високоякісні вироби з кременю, які ще, можливо, не були у вжитку, багаті мідні та черепашкові намиста, мідні браслети, скроневі підвіски, знаряддя праці, скіпетри тощо. Характерно, що у таких могилах не було посуду, що показово для стогівських та дереївських племен. Водночас населення, в генезі якого певну роль відігравали землеробські традиції, найчастіше супроводжувало померлих керамікою. Це видно у нижньомихайлівців та у мігрантів животилівсько-вовчанської групи. Найменш виразними щодо супроводжуючого інвентаря були рєпінські поховання, обмежуючись, як правило, одним, зрідка двома горщиками.

За доби ранньої бронзи нівелюється етнокультурна строкатість населення, встановлюється певна ритуальна уніфікованість, що вказує на загальну духовну єдність населення в межах ямної культурної спільності. Щоправда, ямне населення, порівняно з попередниками та сусідами, з погляду обрядовості було значно раціональнішим та прагматичнішим. Незважаючи на поширення курганних споруд, у ямників відсутні святилища, складні конструкції типу кромлехів, крепід. По суті, вони продовжують традиції того енеолітичного степового населення, яке дотримувалося досить обмеженого і найменш виразного зовні та щодо інвентаря ритуалу, який фіксується у стогівців та дереївців, а особливо у рєпінських племен. Ямне населення ховало своїх небіжчиків у прямокутних ямах, перекритих колодами або кам’яними плитами. Якщо поховання впускалося в уже існуючий курган, для перекриття робилися спеціальні виступи, після чого верхня частина засипалася, а камера з померлим залишалася вільною від землі. Небіжчиків ховали у зібганому положенні на спині та на боці. Часто ямні поховання утворювали цілі могильники в курганах, впускні поховання в яких розміщувалися по колу на периферії насипу. Тіла померлих, здебільшого обличчя, кисті, стопи, фарбували в червоний колір. Дно ям укривали підстілками з очерету, кори, трави, гілок дерев, шкірами або плетеними циновками.

Для ямного населення не прикметне багатство та розмаїття поховальних дарів. Це поодинокі горщики, вироби з кременю, каменю, кістки та рогу, що мали побутовий вигляд, нерідко з ознаками тривалого використання, а іноді і зовсім спрацьовані, непридатні для подальшого вжитку або зіпсовані при виготовленні. Це один із проявів раціонального підходу ямників до поховального ритуалу, не властивий населенню доби енеоліту. Це ж стає характерним і для курганного будівництва. Насипи набувають більш соціального значення з поступовою відмовою від первісного релігійно-міфологічного змісту. Тому у ямників з’являються значні відмінності в розмірах курганних споруд. Водночас зникають такі зумовлені суто релігійним змістом споруди, як кромлехи, ровики, крепіди. Спрощується і структура земляної споруди, в якій фіксується послідовність укладання окремих шарів і шматків дерну, взятих біля підошви кургану, навколо поховального майданчика з могилою в центрі. Очевидно, найпоширенішими були споруди у вигляді зрізаного конуса, які досить швидко втрачали свої вихідні форми, опливали і перетворювалися на напівсферу ще до того, як їх перекривали нові споруди. На завершальному етапі ямної спільності поширеними стають невеликі досипки до курганів, а при переході до ранньокатакомбного обряду курганне будівництво взагалі на деякий час занепадає.

Південні сусіди ямників — населення кемі-обинської культури, навпаки, зберегли складні культові традиції, які в енеоліті були притаманні насамперед нижньомихайлівським племенам, до того ж опосередковані впливами майкопської та дольменної культур Кавказу. Це спричинилося навіть до ускладнення поховальних споруд. З’являються купольні конструкції, поширюються кромлехи, крепіди. Особливостями обряду стають добре оброблені кам’яні та дерев’яні скрині, внутрішні стіни яких іноді прикрашені різьбленим та мальованим поліхромним розписом.

Це складні композиції з хрестів,. трикутників, кіл, ялинок, комбінацій точок та клітин, які, безперечно, несли значне семантичне навантаження. На жаль, до цього часу ще не існує переконливого тлумачення зображень на стінах кемі-обинських поховань. Деякі вчені вважали розпис звичайним декором та імітацією килимів або циновок, що прикрашали житла кеміобинців. Але нині не викликає сумнівів складний семантичний зміст зображень, які відповідають певній системі поглядів, пов’язаних із поховальним ритуалом. Зокрема, існує думка, що розпис скринь відповідає календарним системам. заснованим на спостереженнях за сонцем та місяцем, а конкретніше, певним, постійно повторюваним природним циклам. Останні символізують в обряді уявлення людей про безсмертя, відродження померлих у найліпші для життя пори року. Дослідники вбачають в окремих сюжетах навіть відображення міфів, зокрема згаданого вище міфу про боротьбу Індри з Врітрою, Посилаючись на досить стилізоване зображення людини, дерева життя та змія.

Рис. 143. Поховання кемі-обинської культури біля ст. Мойсеївка (курган 5, поселення 4) у кам'яній скрині з розписом:

1 — виріб з дерева; 2 — глиняна чаша; 3 — бронзова обойма; І—УШ — плити з розписом (див. рис. 144, 2).

Рис. 144. Зразки розпису вохрою внутрішніх стін скринь кемі-обинських поховань:

1 — Рахманівка, курган 4, поховання 9; 2 — ст. Мойсеївка, курган 5, поховання 4; 3 — Великозиминово, курган 1, поховання 1 (за Л. П. Криловою, О. О. Мельником, А. В. Андросовим, В. Г. Петренко, Г. М. Тощевим).

Рис. 145. Антропоморфні стели доби ранньої бронзи:

1 — с. Підгорне, “Крестова могила”, поховання 8; 2 — Ковалівка І, курган 1, поховання 11; 3 — реконструкція жертовника поблизу с. Ближнє-Бойове (за А. О. Щецинським).

Особливе місце в культовій практиці давніх скотарів посідає кам’яна монументальна скульптура, яка є вагомим джерелом у вивченні світогляду окремих племен. Вона набула розповсюдження на степових просторах від Дону до Дунаю, де знайдено до 330 статуй, 220 з них сконцентровані в Буго-Дніпровському межиріччі[245]. Як правило, ці скульптури перекривали поховання ямної культури. З енеолітичного часу відомі поодинокі поховання, що належали представникам нижньомихайлівської та квітянської культур, з якими можна було б пов’язати використання цих виробів. Застосовувалися кам’яні статуї і у кемі-обинському поховальному ритуалі. За своїми морфологічними ознаками кам’яні статуї поділяються на кілька класів, або груп. Так, російський дослідник О. О. Формозов склав еволюційний ряд із семи груп, починаючи від оброблених плит мигдалевидних обрисів без виступу і закінчуючи стелами з позначеними обличчям, руками, поясом та зображеннями на поверхні. Д. Я. Телегін виділяє примітивні та складні стели. Перші мають вигляд схематизованих людиноподібних фігур із підтрикутттим тілом та виділеною напівкруглим виступом головою; другі представлені статуями з добре проробленими деталями тіла та зображеннями на ньому сокир, посохів, тварин та людей. Більш оптимальну класифікацію запропонувала Н. Д. Довженко, яка вирізняє п’ять основних класів. Це стели-плити прямокутної форми без виступу-голови, антропоморфні стели-плити прямокутних, підтрикутних та трапецієвидних обрисів з добре позначеним виступом-головою, фаллоїдні камені у вигляді прямокутних або овальних у перетині стовпів, менгіри та ідоли. Такий детальний поділ кам’яної скульптури має вирішальне значення для з’ясування закономірностей розміщення різних типів, чи класів, статуй щодо поховань різних груп населення доби енеоліту та ранньої бронзи, інтерпретації змісту пов’язаної з нею ритуальної практики та походження монументального мистецтва.

Існують дві основні проблеми у вивченні стел. Перша стосується належності їх до конкретних груп населення, друга — визначення їхнього місця в системі культів та ритуалів давніх скотарів. Досить довго панувала думка, що стели, знайдені в перекритті поховань ямного населення, були повторного використання, оскільки їхні нижні завужені частини не мали такої старанної обробки, як верхні, і були призначені явно для вертикального вкопування в землю. Це породило судження про існування більш давніх енеолітичних святилищ, що були зруйновані ямним населенням, а кам’яні конструкції та стели використані повторно, але вже без свого первісного культового призначення, тобто як звичайний будівельний елемент. Ці зруйновані святилища Д. Я. Телегін вважає належністю нижньомихайлівців, а О. М. Лесков — кемі-обинців, від яких, на його думку, стели потрапили до ямників. А. О. Щепинський складні стели пов’язував з кемі-обинцями, а прості, примітивні — з ямним населенням. Існують і інші гіпотези, але попри певні розбіжності їх об’єднує загальний скептицизм щодо виготовлення стел ямним населенням і використання їх ямниками у культових цілях. До того ж складні культові споруди нижньомихайлівців типу кромлехів та крепід, а також виявлені за останні роки святилища із стовповими конструкціями біля курганів значною мірою говорять на користь такого скепсису, тим більше, що ямним племенам справді доводилося використовувати для перекриття могил частини кромлехів (плити, каміння) та крепід з більш давніх енеолітичних споруд. Відсутність зображень людини в камені спостерігається в східному ареалі проживання ямників між Доном та Волгою. Спроби ж пояснити це наявністю дерев’яних ідолів, що не збереглися, поки що не вдалося підтвердити фактичним матеріалом. Тому не викликає сумнівів, що традиція виготовлення антропоморфних стел була започаткована не племенами ямної культури, а більш давнім енеолітичним населенням, а значного поширення набула справді у нижньомихайлівців, від яких стели потрапили також до їхніх північних сусідів — квітянців. Причому у нижньомихайлівського населення традиція використання каменю зберігається навіть у місцях, віддалених від його природних виходів, на відміну від ямних племен. Незрозумілою залишається також належність стел кемі-обинському населенню, оскільки вони не відрізнялися від тих, що зафіксовані у ямників, тобто на перекритті. Зв’язки з Кавказом також не могли суттєво вплинути на монументальну скульптуру степовиків, оскільки для доби енеоліту та ранньої бронзи ні у майкопців, ні у населення дольменної культури не відзначене поширення антропоморфних скульптур.

Сама ідея монументального антропоморфного образу, на думку багатьох дослідників, зокрема В. М. Даниленка, О. М. Лескова, Н. Д. Довженко, виникла під впливом близькосхідної або передньоазіатської цивілізації за посередництвом населення Кавказу. Ми ж вважаємо прийнятною й іншу гіпотезу. Якщо ідея антропоморфного образу і була привнесена у релігійно-міфологічну систему поглядів скотарів у вигляді монументальної скульптури, то це могло трапитися ще за ранньоенеолітичної доби у період тісних контактів скелянського населення із землеробами Балкано-Карпатського регіону. Згодом вона була переосмислена нижньомихайлівським населенням, землеробський компонент у формуванні якого підкреслювався вище.

Становлення антропоморфного чоловічого образу в мистецтві скотарів збіглося із формуванням та пануванням патріархальних відносин з особливим статусом чоловіка-патріарха-вождя і встановленням таких ранніх форм релігії, як культ предків, культ вождя та культ племенного божества, які уособлювали уже в суто людських чоловічих образах, з переважанням певних зооморфних рис як залишків тотемізму.

Але було б помилкою заперечувати участь ямного населення України у розвитку антропоморфної скульптури. Документально зафіксоване використання стел в обрядах населення ямної спільності. Тим самим здобуває додаткову підтримку думка про участь ; місцевих енеолітичних племен у генезі ямного населення на теренах степової України. Безумовно, ямні племена сприйняли і розвинули основні культи, трансформувавши їх згідно із зміною форм скотарського господарства та суспільного устрою. Ритуали з використанням подоби людини (чоловіка) від енеоліту до ранньобронзової доби пройшли певну еволюцію. У нижньомихайлівців стела була елементом окремих святилищ або стояла біля підніжжя курганів, тобто постійних, відносно довготривалих культових споруд патріархально-родового устрою. В ямників антропоморф і образи набули тимчасового, більш персоніфікованого щодо померлого характеру, що відповідало патріархально-сімейним традиціям. Н. Д. Довженко має сенс, вказуючи на двохетапність ритуалу у ямників, коли після проведення необхідних ритуалів перед стелою (жертвоприношень, оплакування) монумент ховали разом із небіжчиком, часто супроводжуючи таку дію обрядом псування стели, тобто ритуального знешкодження іпостасі померлого. Такий обряд має паралелі в реконструйованому за давньоіндійськими та хетськими писемними джерелами індоєвропейському поховальному ритуалі, коли, на думку В. В. Іванова, приносилися жертвоприношення свійських тварин перед тимчасовим “образом” — зображенням померлого.

Щодо інтерпретації змісту ритуальних дій довкола стел та визначення характеру персонажа, який вони репрезентували, дослідники пропонували різні гіпотези. Однією з провідних можна вважати ідею, згідно з якою стели зображували видатних осіб, вождів, шаманів, повелителів стад тощо. Останніми роками набуває популярності більш вірогідна гіпотеза про відповідність кам’яних статуй не зображенню конкретної особи, а певним духовним субстанціям чи уособленню універсального божества, близького ведійському Пуруші. Останній уособлював першооснову Всесвіту, першопращура людини. Ця гіпотеза може бути зіставлена з ідеєю про зв’язок стел із культом предка-покровителя, який об’єднав віру в душу небіжчика та в її потойбічне існування з уявленням про образи тотемних пращурів, які почали уособлюватися в чоловічій іпостасі, та духів — покровителів роду чи патріархальної сім’ї.

Треба відзначити, що не всі кам’яні статуї мали тотожне символічне та ритуальне значення. Це залежало не тільки від етнічної належності населення чи хронологічного місця окремих його груп, а й від того, як саме втілювалися в монументальній формі ті чи інші образи. З цього погляду поділ стел на схематизовані, спрощені та складні, з деталями тіла та одягу, символічними зображеннями тварин, зброї чи людей має вирішальне значення. Остання група монументів представляє вже справжніх ідолів, не пов’язаних безпосередньо з похованням. Проте вони знайдені поблизу курганів або на курганах, чим нагадують положення скіфських та половецьких статуй. Безумовно, такі ідоли розташовувалися в центрах святилищ, пов’язаних з культом племінного бога, який поєднував у собі функції культурного героя-деміурга, творця усього сущого та уособлював небесні та атмосферні явища, пов’язані з культами небесних сил: сонця, дощу, грому — гарантами добробуту скотарів. На певному етапі розвитку скотарського суспільства культ племінного бога конкретизувався в особі бога-воїтеля, тотожного ведійському богові Індрі та його першим втіленням. Головною проблемою лишається визначення часу появи згаданих ідолів, найбільш відомі з яких Керносівський, Федорівський, Наталівський з Полтавщини та Дніпропетровщини, Казанковський, Ак-Чокракський, Верхньоріченський з Криму та ін. За аналогією з ідолами скіфів та половців, зображення предметів на яких повністю відповідали матеріальній культурі їхніх творців, такі ідоли — уособлення племенного бога, бога-воїтеля — могли з’явитися у населення доби ранньої та середньої бронзи, зокрема на завершальній стадії розвитку ямного населення та під час появи катакомбних племен, у яких фіксуються і бронзові окуття ременів, чисельні кам’яні сокири, дерев’яні посохи-герлиги, зображення стоп на дні могили тощо. Ширша інтерпретація таких ідолів подана в наступному розділі.

Рис. 146. Кістяні та бронзові шпильки-підвіски у населення животилівсько-вовчанської групи:

1 — Вовчанськ І, курган 1, поховання 21; 2 — Виноградне, курган 14, поховання 1.

Звернемося тепер до поховального інвентаря, який тим чи іншим чином сприяв переходу небіжчика в потойбічний світ і його відродженню. При цьому звичайні на вигляд речі набували сакрального значення. Це були горщики з їжею або водою, певний набір або окремі знаряддя праці, прикраси. Безперечно, наявність і характер дарів у похованні залежали насамперед від притаманних небіжчикові за життя індивідуальних рис, а також від його соціального стану. Особливу увагу степовики приділяли похованням дітей, охочіше супроводжуючи їх речами. Найбільшою мірою це було властиве ямникам. Можливо, через їхні уявлення про повернення душ померлих, перевтілення їх у дітей, що мають народитися в тому ж роду чи сім’ї.

Рис. 147. Намисто з кістяних пронизок та підвісок-кликів, молоточковидні шпильки та роговий амулет — сакральні речі в ритуалі ямного населення:

1 — Василівка, курган 2, поховання 6; 2 — Баратівка, курган 1, поховання 19; 3 — Іванівна ІІ, курган 1, поховання 8; 4 — Астаніне, курган 29, поховання 9.

Рис. 148. Ритуальні бронзові бляхи з пуансонним орнаментом:

1 — Відрадний, курган 22, поховання 16; 2—3 — Відрадний, курган 36, поховання 9.

Поховальний інвентар відігравав визначальну роль у подальшій долі небіжчика, відбиваючи характер “спілкування” з певним колом божеств-посередників або поводирів у потойбічний світ, зокрема з богом підземного царства, тотожним ведійському Ямі. Залежно від цього небіжчиків супроводжували певні категорії інвентаря, що підкреслювали не тільки соціальний стан людини за життя, а й її особисті якості — хоробрість, доброту, майстерність тощо. Від них залежали подальші перевтілення небіжчика.

Найбільш виразними речами, що супроводжували в царство мертвих, були намиста з кістяних пронизок, ікол хижаків та собак, специфічних культових амулетів, так званих молоточковидних шпильок, які зрідка доповнювалися круглими бронзовими бляхами, прикрашеними геометричними візерунками солярного типу. Традиційно дослідники відносили ці шпильки до культу бика, як і так звані рогатковидні амулети з двома виступами-ріжками. Голівки молоточковидних шпильок з двома дисками відповідають солярній символіці. Російський дослідник В. Я. Кияшко вважає шпильки частиною індивідуальних вівтарів і надає їм складного полісемантичного змісту, вбачаючи в них мініатюрні моделі світового дерева, яке об’єднує небо та землю. Тут є місце мотивам жінки, змія, сонця, тотемного пращура. Основну роль у поховальному обряді відігравали посередництво на шляху в потойбічний світ та запорука відродження в майбутньому.

Важливе значення надавалося посуду та його орнаментиці, в якій, на думку дослідників, була закодована сонячно-космічна символіка. Щоправда, ямне населення прикрашало горщики досить схематизованими, спрощеними композиціями з відбитків шнура, гребінців, защипів, наколів, що є особливістю саме культури скотарів як енеолітичного, так і значно пізнішого часу. У цій геометрично закодованій інформації дуже важко розкрити ритуальний зміст. Можливо, що сама орнаментика вже втратила своє первісне значення, набувши суто декоративного, традиційного характеру. Але трапляються посудини з аритмічною орнаментикою і певним сюжетом, які можна розглядати як певні космогонічні мотиви, поєднані в композиційну систему. Вони складають стилізовані зображення дерев, зміїв, символів землі та неба у різних комбінаціях. Це дає змогу розглядати їх як відображення світового порядку, благополуччя тощо, вбачати тут основи творчості індоєвропейців.

Рис. 149. Ямний посуд із складними семантичними орнаментальними зображеннями:

1 — Привільне, курган 3; 2 — Балки, “Довга могила”, поховання 26; 3 — Холмське, курган 1, поховання 7 (3 — шкіра) (за С. М. Ляшко, А. В. Гудковою, Є. Ю. Новицьким).

Рис. 150. Культова скульптура з каменю (Златопіль, курган 17, поховання 6).

Рис. 151. Кремінна скульптура (Василівка, курган 1, поховання 6).

У степового населення було поширене вшанування свійських тварин. Культ бика досить яскраво проявляється за енеоліту у вигляді кромлехів, викладених із черепів цих тварин довкола поховань, пов’язаних з космічним символом сонця. У ямного населення, крім вищевказаних рогатковидних амулетів-підвісок, культ бика уособлювався в так званих букраніях — невеликих схематизованих зображеннях голови тварини. У деяких племен ямної культури з поховальним обрядом пов’язані покладені поряд череп та кінцівки бика. Але певних закономірностей у проявах даного культу в поховальних ритуалах як енеолітичного, так і ямного населення зафіксувати не вдалося. Можливо, більшу увагу скотарі приділяли культу бика поза курганами, зокрема при принесенні жертвоприношень на сімейних та родових святилищах. Бик завжди вважався священною твариною, символом чоловічої сили та родючості. Він увійшов до міфів як першородна худоба, котра створила все суще на землі.

Культ коня з’явився ще у скелянського населення, про що свідчать чудові кам’яні скіпетри у вигляді голови коня. На Дереївському поселенні відкрито, на думку Д. Я. Телегіна, святилище із залишками ритуального поховання-черепа та кінцівок ніг коня та двох собак, що дало підстави стверджувати розповсюдженність культу коня у дереївців.

Очевидно, поширеним був і культ вівці, уособлений пізніше в образі ведійського божества — козлоногого Пушана. Саме з прообразом цього божества деякі дослідники пов’язують знахідки в похованнях щелеп, кінцівок, астрагалів та ратиць вівці.

Бик та вівця (корова та коза) найчастіше виступали жертовними тваринами при проведенні поминок в енеолітичну добу. Саме кістки перелічених тварин знаходять археологи серед решток заупокійних тризн.

Таким чином, разом із становленням і розвитком спеціалізованого скотарського господарства та перебудовою соціальних відносин у суспільстві, відповідно до нових життєвих реалій формувався новий світогляд степовиків. Попри значну роль тотемізму та анімізму відбувається перетворення тварин-тотемів у антропоморфних чоловічих предків, відомі також перехідні зооантропоморфні образи. Зрештою на арену виходять могутні племінні боги-покровителі. Виникає певний пантеон божеств — праобраз пантеонів “Рігведи” та “Авести”, складаючи основу індоіранської міфології. З часом формується уявлення про космос та закономірності руху небесних світил, з чим була пов’язана орієнтація померлих у курганах; створюється, очевидно, навіть штучна модель космосу. Циклічні природні та кліматичні зміни, дні весняного та осіннього рівноденства, зимового та літнього сонцестояння, що відігравали важливу роль у житті первісної людини, веденні господарства тощо, не могли бути зафіксованими без спостережень за закономірностями руху та фаз небесних світил, ритмів зміни природи. Це зумовило появу певної системи понять, що закріпилася саме в релігійно-міфологічних образах і використовувалася не тільки на практиці, а й у культурній сфері, тим більше, що вони були тісно переплетені в житті давніх скотарів. Найяскравішим символом того часу став курган — видатна культова та архітектурна споруда наших пращурів.