Глава 1 Природне середовище. Людина

Початковий етап становлення людського суспільства на терені України не представлений. Воно й зрозуміло: ця територія не входила, на відміну від Східної Африки, до зони олюднення мавпи. В Україні людина з’явилася пізніше, в процесі розселення з “чорного континенту”. Найдавніші вірогідні сліди перебування тут первісних людей сягають ашельської епохи[7].

Розселення найдавнішої людини в Європі збігається з утворенням гюнцського, міндельського й ріського льодовиків та з часом гюнц-міндельського та міндель-ріського міжльодовиків’їв, що відповідають утворенню приазовського, мартоноського, сульського, лубенського, тілігульського, завадівського, дніпровського, кайдакського, тясминського горизонтів суглинків та викопних ґрунтів української стратиграфічної схеми[8].

Гюнцське і міндельське зледеніння були відносно незначними. Межа арктичного льодовика в Європі впиралася в гірські масиви Німеччини й тягнулася далі на схід північніше України до верхньої течії Оки й відмітки Казані. Холодне дихання льодовика починає відчуватися далеко на Півдні.

Похолодання призвело до відчутних змін у природному середовищі. Протягом гюнцського і міндельського зледенінь в Європі, в тому числі на території України, ще утримувалися теплолюбні види тварин, таких, як південний та давній слони, етруський носоріг, великий гіпопотам, кінь Стенона, шаблезубий тигр, викопний бобер. Втім, у цілому флора і фауна поступово набувають тут змішаного характеру. В Європі, включаючи Україну, давні теплолюбні види співіснували з рослинами і тваринами, характерними для сучасної помірнокліматичної зони: широколистяними лісами, чагарниками і трав’яними луками з притаманними їм мешканцями — дикими биками, кабанами, благородними оленями, лосями та ін. Кістяки цих тварин виявлено в давніх геологічних відкладах та на палеолітичних поселеннях в багатьох місцях Європи. Багаті колекції доріської фауни зібрано в районах, прилеглих до України: на Тамані й Дністрі поблизу Тирасполя (так звані таманський і тираспольський фауністичні комплекси). Окремі знахідки викопної фауни цього часу зроблено безпосередньо на території України: на узбережжі Азовського моря та в Причорномор’ї, під Одесою.

У науковій літературі знаходимо виразну реконструкцію природного середовища доміндельського і міндельського часу. Територія України “...завдяки вологому й помірному клімату була вкрита багатою рослинністю, на півдні — виключно трав’яною, з лісовими ділянками по берегах озер та боліт, а далі на північ переважала лісова рослинність. На півдні по трав’янистих рівнинах, вірогідно, блукали слони й носороги південного типу, паслися табуни коней, посвистували біля своїх колоній ховрахи. В лісах знаходили собі притулок олені, косулі, лосі й бики, в кущах пробиралися їжаки. На річках, що протікали через ліси, будували греблі і домівки бобри, в берегах рили нори пацюки. Ведмеді, вовки, лисиці і росомахи переслідували свою здобич, чатуючи її на шляху до водопою або нападаючи на пасовиська. Озера, оточені деревами та чагарниками, оживлялися зграями бакланів. Так минали тисячоліття, клімат ставав більш посушливим, трав’яниста рослинність широко розвинулася за рахунок лісової, на сухих степоподібних рівнинах з’явився характерний мешканець таких просторів — верблюд, розмножилися гризуни”[9].

Ще значніші зміни природного середовища в Європі приніс із собою ріський льодовик. Із усіх четвертинних зледенінь ріське було найпотужнішим, тому його називають також максимальним. Довгий час невпинно зростаюча на півночі маса льоду почала рухатись на південь. Льодовий панцир вкрив майже половину Європи, де перед тим буяло життя. Південна межа льодовика простяглася від гирла Темзи на Британських островах до Середнього Уралу. В Україні вона проходила дещо північніше Карпат, різко відхиляючись у басейні Дніпра на південь, досягала відмітки Дніпропетровська, потім знову завертала на північ й залишала межі країни на захід від Сум.

Льодовик невпізнанно змінив європейський пейзаж. Просуваючись на південь, він згладив нерівності рельєфу, який став плоскішим, менш розчленованим. Поза льодовиком відкладалися продукти розмиву й вивітрювання давніх порід — леей. В ріський час оформилася сучасна річкова мережа, що намітилася ще в ранньольодовиковому періоді. Підвищена вологість клімату зумовила повноводість річок. Ширина долини деяких з них досягала кількох десятків кілометрів. Витоки річок губилися в прилеглих до льодовика заболочених низинах.

Льодовик змістив ландшафтні зони. Відразу ж за межею льодовикового панцира тягнулася вузька смуга мохових тундр з перелісками дрібнолистяної верби та карликової берези, що тулились серед нескінченних трясовин та озер. Далі зростали хвойні ліси, за якими розкинулися безкраї холодні степи з осередками лісової рослинності в низинах та балках.

Тяжким випробуванням став час максимального зледеніння для тваринного світу Європи. На заході й у центрі континенту ще можна було зустріти останніх представників ранньольодовикової фауни — давніх слонів, носорогів Мєрка, навіть гіпопотамів, однак на сході, зокрема в Україні, склад тваринного світу став іншим. Давні теплолюбні тварини тут вимерли або ж змінилися, пристосувавшись до нинішніх більш суворих кліматичних умов. Місце тираспільської фауни заступив хазарський фауністичний комплекс. Повновладними хазяями перигляціальних (прильодовикових) просторів стають ранні форми мамонтів та шерстисті носороги. В холодних степах широко розселилися первісні зубри (бізони), дикі коні, осли й сайгаки. В скельних печерах знайшли притулок гієни, печерні ведмеді й леви.

Початок ангельської епохи збігається з появою людських істот, що стояли в своєму фізичному розвитку на щабель вище від гомінід попереднього олдувайського часу[10]. Рештки їх в Україні не виявлені, проте знайдені в багатьох місцях Старого Світу: в Африці, Південно-Східній Азії, в Західній та Центральній Європі, у Закавказзі.

Перші знахідки цих істот на о. Ява увійшли в науку під назвою “пітекантропи” (давньогрецьк. — “мавпо-люди”). Після відкриття подібних решток в інших місцях їх почали називати Ноmо erectus (лат. — “людина прямоходяча”), або архантропами (давньо-грецьк. — “найдавніші люди”).

При певній відміні в фізичній будові окремих індивідуумів їх об’єднує одне — поєднання рис мавпи та людини. Зріст особи дорівнював у середньому 170 см. За своїм об’ємом мозок яванських пітекантропів (у середньому 860 см³) поступався перед мозком сучасної людини (в середньому 1450 см³), але перевищував відповідні показники у Homo habibis. Пересувався пітекантроп вертикально на напівзігнутих ногах. Збільшення лівої півкулі мозку свідчить про його праворукість — особливість, яка відрізняє людину від усіх тварин, у тому числі людиноподібних мавп. Певне розростання нижньої ділянки лобної долі вказує на те, що пітекантроп володів зачатками мовних навичок. Водночас у зовнішності пітекантропа багато чого зберігалося від мавпи. Фігура його відрізнялася сутулістю, ніс був коротким і широким, щелепи виступали наперед, підкреслюючи нерозвиненість підборідкового виступу. На низькому похилому чолі виділялися масивні надбровні дуги.

Втім, яванський пітекантроп характеризує лише ранню стадію фізичного розвитку архантропів. В інших місцях Старого Світу було знайдено кістки більш розвинених істот, що засвідчує поступовий перехід від архантропів до людини наступної, мустьєрської епохи.

Перші мустьєрські пам’ятки з’являються в Європі, в тому числі в Україні, ще наприкінці ріського зледеніння (тясминський горизонт української стратиграфічної схеми), співіснують деякий час з пізньоашельськими, які доживають тут до ріс-в’юрмського міжльодовиків’я (прилуцький викопний ґрунт) і зникають у ранньому в’юрмі (бузький горизонт), десь близько 40 тис. років тому.

В ріс-в’юрмі клімат в Європі знову пом’якшав, став теплішим і вологішим за сучасний, тундра і хвойні ліси відступили на північ, їх змінили широколистяні діброви, трав’янисті луки, степи та субтропічні формації на півдні.

Просуваючись за льодовиком на північ, тварини лісу та степу знову заселили звільнені ним райони, життя знову завирувало там, де раніше простягалася мертва льодова пустеля.

Однак, відкотившись на північ, льодовик згодом знову почав наступ на залишені перед тим райони. Щоправда, він так і не досяг колишніх розмірів, захлинувшись далеко за північними межами України. Проте вплив в’юрмського льодовика на природний світ України був вагомим. Клімат у Європі, включаючи Україну, став різкоконтинентальним, більш холодним і посушливим, ніж навіть за часів ріського максимального зледеніння. Холодні пронизливі вітри обрушилися на безкраї перигляціальні степи.

За періоду останнього ріського зледеніння буденними гостями в Україні стають такі типові представники арктичної фауни, як північний олень, песець, копитний лемінг. У зимову пору року ці тварини заходили далеко на південь, де побутували мешканці степу: мамонти, шерстисті носороги, бізони, коні, олені, лосі, сайгаки, ведмеді, вовки, лисиці тощо.

Протягом останнього зледеніння в Європі було понад десять короткочасних потеплінь — інтерстадіалів, що мають різні назви в різних країнах. Льодовик у ці проміжки починав танути, природа оживала, степовий пейзаж урізноманітнювався ділянками широколистяних лісів й соснових борів. Потім накочувалася чергова хвиля холоду, й знову морозні вітри ставали господарями степових просторів.

Творцями мустьєрської епохи були люди нового, більш розвинутого фізично типу. За місцем першої знахідки їхніх залишків у долині Неандера в Німеччині вони отримали назву неандертальців. Останнім часом їх нерідко називають палеоантропами (лат. — “давня людина”).

Найдавніші неандертальці з’явилися ще за попередньої ашельської епохи. В мустьєрський час вони продовжували розвиватися і еволюціонувати при переході до пізнього палеоліту в людей сучасного фізичного типу — Homo sapiens (лат. — “людина розумна”)[11], або неоантропа (лат. — “нова людина”).

На відміну від архантропів, решток яких на території України не знайдено, поховання палеоантропів тут відомі уже давно, з 20-х років нашого століття. Вони виявлені в Криму: в гроті Кіїк-Коба, під навісом у Старосіллі[12] та на стоянці Заскельна-VI.

Обсяг мозку неандертальців (у середньому 1350 см3) наближається (а нерідко й перевищує) до відповідних середніх показників сучасної людини. Більш розвинутими порівняно з архантропами виявились ділянки мозку, пов’язані з трудовою діяльністю й мовою, хоча вони й поступалися своїм рівнем розвитку сучасної людини. Навпаки, так звані аналізатори, тобто скроневі, тім’яні та потиличні ділянки неандертальців, були крупнішими, що свідчить про добрий слух, зір та нюх, які відігравали неабияку роль у їхній мисливській діяльності. Окремі примітивні риси збереглися також у зовнішності палеоантропів з їхнім все ще досить похилим чолом, розвинутими надочними валиками, низько витягнутою до потилиці черепною коробкою, міцними щелепами з великими зубами й нерозвиненим підборідковим виступом.

Втім, не всі палеоантропи були однакові. Поряд з менш розвиненими спеціалізованими особинами, так званими неандертальцями типовими, або класичними, відомі неандертальці прогресивні, сапієнтні, що за своїми антропологічними особливостями стояли ближче до людини сучасного фізичного типу. В Україні типові неандертальці представлені в Кіїк-Кобі і на стоянці Заскельна-VI. Співіснування типових та сапієнтних неандертальців пояснюється нерівномірністю розвитку різних груп давнього населення, складністю еволюційного процесу, неоднаково інтенсивного у різних районах Старого Світу.

За таких мінливих природних і антропологічних умов відбувалося первісне освоєння людиною теренів України.