Право

Право

В кожному повітовому місті був виборний земський суд, для вирішування маєткових справ шляхти, підкоморський, що пильнував цілости границь шляхотських маєтків, та городський або замковий, зі старостою на чолі, для карних справ. Всі вони спіралися на кодексі законів, відомому під назвою «Литовського Статуту».

В основу цього кодексу лягла «Руська Правда» подібно, як українські правові установи принялися на землях Литовсько-Української Держави, на довго перед остаточним оформленням Литовського Статуту, на сеймі 1523 р.

Ухвалений тоді збірник законів, поділений на 13 розділів з 264 статтями, вирішував питання верховної влади, організації військового поготівля, шляхетських вольностей та судівництва.

В 1554 р. обрано спеціяльну комісію, що провірила Статут і зреформувавши його в напрямі поширення шляхотських вольностей, добилася затвердження його поширеної й «поправленої» редакції в 1566 р. Тепер мав уже статут 14 глав і 366 статей. Нарешті на люблинському соймі, що перевів литовсько-польську унію, обрано нову комісію для провірки й приспосіблення Литовського Статуту до норм польського законодавства. Ця третя з черги редакція Литовського Статуту, вміщала в собі багато законів, що йшли в розріз з Люблинською унією і різко відмежовувала Литву від Польщі, була затверджена щойно в 1588 р. польським королем Жигмонтом III.

Статут проголошено тоді друком у Вильні й з того часу стався він кодексом законів, що обовязували не тільки на землях Великого Литовського Князівства, але й на тих українських землях, що їх анектувала собі Польща на Люблинському соймі. Що більше, він пережив Литовське Князівство й саму польсько-литовську унію. Він був підставою українського законодавства в добу Гетьманщини, а на Лівобережжу втримався аж до перших десятиліть XIX ст. Ще в 1819 р. друкували в нас Литовський Статут, як збірник обовязуючих законів.

В своїй основі був він джерелом сили для упривілейованої, шляхетської верстви, але попадали в ньому й Статті, що мали вагу для «посполитого» права, що його яскравим виразом були в нас м. і. так зв. «копні суди». Були вони установою звичаєвого права й виказували тісний звязок з староукраїнським вічем.

Для боротьби зі злочинними елєментами, єдналося населення певної української території в союз. У випадку розкриття якогось злочину чи зловживання й приловлення виновника на території союзу, скликувано «копу» або віче, куди входили всі правоздатні особи округи. Починалося слідство з т. зв. «гарячої копи», тобто людей найблизших до місця злочину, після чого збіралася вже «велика копа», для відбуття суду над виновником. Присуд виносили устно, або закріплювали його на письмі, а все те проходило в дуже урочистій формі, при задержанні доволі складного церемоніялу. Під компетенцію «копи» підпадали майже всі цивільні й карні справи, а затвердження присуду, як і апеляція від нього, належала вже до державного, городського суду. Найінтензивніше працювали «копні» суди в XVI ст., але вдержалися вони до XVIII ст. й були наявним доказом животности староукраїнського права й судової практики, закріпленої ще статтями «Руської Правди».