Запоріжська Січ

Байда-Вишневецький заклав першу козацьку фортецю - «січ», на Дніпровому острові - Хортиці. Острів був невеликий, але високо піднятий понад Дніпрове плесо, з обривистими берегами й тому легкий до оборони. Природну оборонність острівця скріпили козаки ровом і валом з частоколом, настороженим гарматами. До фортеці провадив тільки один широкий проїзд, забезпечений баштами й зводженим мостом. Попри вали й частоколи тяглися куріні, тобто казарми січової залоги. Як усе в Січі, куріні були деревляні, криті очеретом, або шкурами. Посередині фортеці був майдан, що на ньому відбувалися зібрання й наради населення козачої республіки.

По смерти Вишневецького козаки переселилися на острів Томаків-ку, відтіля на острів Базавлук над Чортомликом, а потім на Микитин Ріг. Проте, як виглядала Січ на о. Томаківці, оповів нам польський письменник Бартощ Папроцький, що описав козацькі пригоди Самійла Зборовського. Про Січ на о.Базавлуці залишив нам звідомлення посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків - Еріх Лясота.

Лясота добився на Січ дня 9 червня 1594 р. Козаки привітали цісарського посла гарматніми сальвами. Не заставши в Січі отамана Богдана Мікошинського, що з 1500 козаками, на 50 чайках, виправився в похід, Лясота мусів прожити в козачому курені кілька тижнів (відїхав з Січі дня 9 липня) й мав нагоду добре приглянутися до січового життя, звичаїв та обичаїв.

Січ на базавлуцькому острові була осередком усеї низової, добре вже тоді зорганізованої козаччини. Приказів січової старшини слухало не тільки козацтво, тобто дієва армія того часу, але й людність, що «сиділа по містах і селах, а признавалася до запорожців». Сила козаччини, по обчисленням Лясоти, обіймала біля трьох тисяч війська на Дніпровому Низу, а кілька тисяч готових на кожен поклик, жило кругом по селах, та хуторах.

В час гостювання Лясоти на Січі, повнило вартову службу по засіках на татарській переправі 400 козаків, а решта, що не пішла в похід, відпочивала на Січі та по ріжних пунктах Низу. В листі до цісаря Рудольфа козацька старшина нараховувала 6.000 «вибраних людей, бувалих козаків», здатних до далекого походу, не вчисляючи сюди козаків-хліборобів «по пограничних краях», що, в разі потреби, кидали плуг і хапали за шаблю. Поза тим шниряли по Низу ватаги незорганізованих козаків-добичників, що їх січове брацтво, «не знало й знати не хотіло».

Організація й виряд січового товариства подобалися Лясоті так само, як і січова гостинність. Коли він вїздив до Січі й виїздив з неї січовики били з гармат, а крім цього грала добра військова музика. На спомин подарували січовики Лясоті шубу з куниць і шапку з чорних лисиць.

Низове військо ділилося на полки по 500 мушкетів, а полки на сотні й десятки. Порядку в війську пильнували гетьманські штабовці-осавули.

Списки виплат козакам за похід на Московщину вичисляють - гетьмана, обозного писаря, чотирьох полковників, вісьмох осаулів, 20 сотників, 152 десятників, 16 прапорників, сурмачів, довбушів, трубачів, 1799 рядовиків («чорних пахолків»), 12 пушкарів і 20 фірманів - усього 2032 осіб. На ділі в т. зв. «ливонській» війні приймало участь до 4000 козаків, при чому чисельний стан полків росте разом з козаччиною. В т. з. «хотинській потребі» було вже 14 козацьких полків, а в кожному по 1600-4000 козаків.

Козаки, в своїх листах і грамотах титулують себе «військом запоріжським» або «лицарством війська запоріжського». Метою поставили собі вони боротьбу з «невірними» й для цього радо підпомагали всіх оборонців «хреста святого». Будучи в котрогось з них на службі, вони, з чемности звали себе його «нижайшими слугами», але це нівчому не торкалося їхнього почуття самостійности й незалежности. Коли, приміром, у 1620 р. польська влада старалася припинити протитурецькі походи козаків, вони відрубали королеві по козацьки: «Знаємо, що король помирився з турецьким цісарем, але ми - ні!»

Всю козацьку організацію звали козаки «товариством», деколи «брацтвом», поміж собою титулувалися «товаришами» тоді, коли поляки, будучи з козаками в дружніх взаєминах, титулували їх «молодцями», або «панами молодцями».

Козацька старшина була виборна. Начальний вожд звався «гетьманом», деколи, по скромности «старшим». Тільки він, силою свого виборного авторітету порядкував козацькими справами й приказував у походах. Наставників, що їх, час до часу, пробувала накинути козакам польська влада, вони нехтували, в найкращому разі признавали посередниками поміж січовим товариством і польським урядом. Виборність і широкий демократизм козацького устрою висловлює назверх титулятура козацьких гетьманів. Вони підписують листи й грамоти не від свого тільки імени, але й від усього товариства, мовляв «гетьман, полковники, сотники і все лицарство війська запоріжського». Козацька рада, подібна до старо-українського віча, була найвищою інстанцією й останньою апеляцією для всіх важних справ і питань. Вона вибірала собі старшину, або її скидала» вона заправляла козацьким господарством й вела козацьку політику.

Багато цікавого про козацький побут довідуємося з книжки польського письменника Папроцького, надрукованої в 1599 р.:

«Є кілька широких місць, або островів на ріці Дніпрі, більш уже в татарських, аніж подільських сторонах. Туди, сливе за нашої памяти почали їздити люде лицарські, аби пробувати щастя з татарами-поганцями. Там вони найшли собі захист і що далі то більше їх туди зїздилося. Перше, як їх було кілька сот, то здавалося багато, тепер уже їх кілька тисяч найдеться. Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят на Руси, Поділлі й Польщі, їздить туди, щоби привчитися до лицарського діла, бо між ними можна добре вишколитися в лицарському порядку й чуйности. Українці звуть їх «запоріжськими» козаками від порогів, а інші звуть «низовими» козаками, бо низько, при кінці ріки Дніпра мешкають. Мають вони на тих островах багато амуніції й тримають там сторожу завсігди, коли йдуть на війну, проти татар або турків. Часами у всьому мають великий достаток, бо з усіх сторін до них привозять селяне, а вони платять їм, чим ті схочуть - кіньми, волами, а також грішми. А хоч вони живуть на татарських землях, татари не можуть їх перемогти, навпаки, дари їм великі дають, щоб тільки вони їх не турбували. І з Москви, від великого московського князя мають вони що року дарунки. Скарбів ніяких козаки не мають, а як хочуть щось кому подарувати, беруть на борг від котрогось, найзаможнішого поміж собою, а потім віддають, або складаються, як їм попаде здобич, а виплативши те, що військо завинило, решту пускають у рівний поділ, а кожен розпоряджає своїм добром по своїй волі. На зиму розходяться по волинських і подільських селах, чекаючи весни, а потім сходяться знову на свій острів»…

Італійський письменник Гамберіні списав з уст якогось козацького старшини в 1584 р. м. і. такі відомости про козаків:

«З козаків можна зібрати 14-15 000 добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку. Їхня зброя шаблі й рушниці, що в них вони ніколи ие хиблять. Добрі вони до війни пішої й кінної, а звуть себе козаками, бо вони легкі, мов кози й живляться чимнебудь а мешкають у хворостяних курінях, критих очеретом. Живуть з рибальства, ловецтва й татарської добичі. Хліба не їдять ніколи, а пють тільки воду. Живуть на островах. Коли їх мало, то на однім, малім, колиж їх намножиться, то переходять на більший. Дерева там багато й вони уміють оборонити себе засіками, що й зимою, як Дніпро замерзне, не бояться ніякого ворога. Для більшої певности, вирубують довкола острова лід і будують з нього вали. А літом не Можна ріки перейти, бо з обох боків тягнуться милями болота так, що тих островів не можна не то здобути, але й найти тому, хто не знає дороги. Козаки дають собі добре раду на морі. Мають усякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі».

Для повнішої характеристики козаччини слід іще навести звідом-лення польського літописця Старовольського (1628) та француського інженіра Бопляна (1640-ві рр.).

Старовольський пише: «Ранньою весною, коли сніги починають таяти на степах, кожний, охочий до воєнної слави, спорядивши човна й припас, їде Дніпром до козацьких островів, а там їх вожд набірає з тих приходнів військо. Здатних каже писареві вписати в реєстр, а нездатних відсилає до дому, забравши привезені ними припаси. Прийнятих віддає під владу десятників-отаманів; їх вони слухають, поки не зміниться їх заняття й становище. Гетьмана вибірають зпоміж старшин й він зістається на службі, поки щастя служить. Коли він розумний і знає своє діло, то потверджується на свойому уряді до смерти. В козацькій раді не приймають участи «новики», до трьох літ. За той час вони виконують повинности джурів, а коли що наброять, то їх карають отамани дуже дошкульно. Таких новиків, окрім девяти старих вояків, має під собою отаман трицять, а деколи пядесять. Коли хто з них утече з битви, не сміє вернутися, бо скарають його смертю. На зиму, гетьман вертаючи до дому, залишає на кожному острові по 500 людей - стерегти місця й гармат та усякого воєнного припасу. Там, у хижах, сплетених з очерету, покритих корою дерев, ждуть вони повороту гетьмана й товаришів, а ті, що кілька літ зносили тут холод і голод, остаючи на сторожі загального добра, вважають себе славнішими від інших.

Зброя їхня - рушниця й шабля. Деякі мають короткий спис і лук зі стрілами. Залізної броні або панциря не носить ніхто, навіть гетьман, що немає теж багатшої одежі ані виставнішого стола. Вбіраються в грубу сорочку й керею, а харчуються вяленою рибою та дичиною. Мід пють та сир їдять, вертаючи до жінок: у таборі не може бути ніяка жінка, хіба візьмуть її з добичею.

Воюють на морі й суші. На море ідуть не всі, а відважніші, здатні зносити його запах. Човни мають такі, що беруть у них трицять людей, а щоб вони не потонули, довкола човна привязують снопи очерету.

Коли натраплять на турецькі галери, вважають завсігди за ліпше згинути, аніж безсоромно тікати або піддатися, через те й не будучи рівні силами, вони не ухиляються від битви й часто перемагають, попавши в розпучливе положення. А здобувши перемогу, вони часом на турецьких галерах, під турецькими корогвами їдуть в Азію, в Трапезунт, а кого захоплять, беруть у неволю. Козаки такі сміливі, що в них встановився звичай нападати, палити й грабити навіть найблизші околиці Царгороду.

На татарські степи, ногайські чи перекопські, вибіраються пішки. Коли зустрінуть кінські табуни, раптом перемінюються в кінноту і або нападають на переляканого ворога, або вертають з табунами до дому. Колиж найдуть тільки худобу та вівці, то повязавши їх за хвости й роги, ставлять їх замісць укріплення й, коли треба, відбиваються зпоза них, як зпоза валів.

Коли ідуть походом в далекі краї, то кожен з них має віз, запряжений одним конем, а на ньому мосяжну гармату. Крім рушниці, шаблі й амуніції, кожен козак мусить мати при собі сокиру, косу, заступ, шнури й усе інше, потрібне до сипання валів й вязання возів у табор, коли їх перестріне ворог по дорозі.

Вони називають табором такий уклад возів: зпереду і ззаду ставлять гармати, самі з рушницями ослонюють боки, а коли трапиться велика небезпека, ховаються поза вози й бороняться відтіля, як з фортеці. Колиж і цього замало, наповняють вози землею і роблять з них ще міцніший вал.

Самих козаків не більше 15 000, але з новиками виходить сороктисячне військо, що в ньому панує староримська карність, тверезість, послух й спокій у таборі; в секретних справах козаки бережуть таємниці, а провинників карають спартанським звичаєм»…

Нарешті з «Опису України» француського інженіра на польській службі Бопляна (1630-1640 рр.), довідуємося таке про козаків:

«Вони грецької віри, що її, в своїй мові, звуть руською. Люблять випити, але підчас війни й воєнних експедицій вони притримуються тверезости. В них немає нічого простацького, крім одежі. Вони дотепні, проникливі, вибагливі й щедрі, не ласі на велике багацтво, а зате божевільно розкохані в свободі: без неї в них життя не життя, для неї вони здіймають повстання, для неї живуть і гинуть.

Козаки дуже міцні тілом, легко зносять жар і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, відважні, сміливі, а навіть очайдушні, бо не цінять свого життя. Найбільше зручности й умілости виявляють у боротьбі табором, заслонившися возами. Вони дуже влучно стріляють з рушниць й до загину боронять своїх позицій. Незлі вони й на морі, але на конях не найліпші. Під охороною табору, 100 козаків не лякається 1000 поляків чи татар, а якби вони були такіж сильні на конях, як пішо, то їх не перемоглаб ніяка сила. Вони здорові з природи й рідко вмірають з хвороби. Здебільшого кінчають життя на полі слави, вбиті на війні, позатим зі старости.

Задумавши йти на море, вони збірають раду й вибірають собі походного старшину, потім будують чайки, їхні чайки 60 стіп довгі, 10-12 стіп широкі й 12 стіп глибокі. Основою козацької чайки служить вербовий або липовий човен, що на ньому набиваються борти з дощок, одна на другій, поки не дійдуть до 12 стіп висоти й 60 довжини. Обвідка з очерету, груба як бочка, окружає цілу чайку, від краю до краю. Середину чайки виробляють з перегорожами й поперечники брусками, потім смолять. Козацькі чайки мають дві керми з кожного кінця тому, що при великій довжині корабля, вониб багато тратили часу на його обертання. З кожного боку чайки є 10-12 весел, що гребуть скорше, як турецькі галери. Мають теж щогли та вітрила, але користуються ними рідко. В кожну чайку сідає 50-70 людей, кожен з двома рушницями й шаблею, а на бортах корабля 4-5 гарматок, та харчеві припаси. Будова чайки триває до двох тижнів, бо козаки майстри на всі руки.

В поході пильнують козаки тверезости - в когоб найшли горілку, того викидають з гурту. Живляться сухарями й «саламахою», тобто вареним, на рідко, пшоном з тістом.

Збудувавши 50-70 чайок, творять козаки летючий полк, що годен напасти на найвизначніші міста Анатолії.

Отаман має свій значок на щоглі й їде попереду. Човни ідуть так тісно, що сливе один торкається другого. Турки, звичайно попереджені про похід, тримають кілька галер при устю Дніпра, щоб не дати козакам прорватися в море. Але козаки перехитрують турків; вони продираються в море плавнями, що в них не можуть рухатися турецькі галєри. Підібравши час і перехитривши ворога, козаки протягом 30-40 годин опинюються в Анатолії. Приїхавши, залишають у кожній чайці по двох козаків і двох новиків, а самі кидаються на прибережні турецькі міста. Нищать, палять, граблять і визволяють невільників. Заки турки вспіють оглянутися, вони вже на чайках, їдуть в інше місце.

Коли трапиться козакам перестріти кілька турецьких галєр, або інших кораблів, вони женуться за ними й нападають на них, та здобувають. Роблять це так: їх чайки підіймаюйться над водою всего на 2 і пів стопи, тому вони бачуть галеру чи інший корабель куди скорше, як вони їх помітять. Тоді вони спускають щогли своїх чайок і, завваживши напрям вітру, уставляються так, щоби, під вечір мати сонце ззаду. На годину перед заходом сонця вони починають сильно гребти в напрямі корабля чи галєри, щоб не стратити її з ока, й так тримаються до півночі. Тоді дають гасло й прожогом підпливають до кораблів. Підпливши, кидаються з криком і стріляниною на корабель. Ворог заскочений і переляканий, піддається по короткій перестрілці. Розграбивши корабель з усього, що вважають придатним для себе, вони решту добра на ньому і залогу топлять. Коли найдуть на них бранців веслярів, то їх визволяють.

Трудніше, аніж прорватися в море, приходиться козакам пробитися назад в Дніпрове гирло: Розбуджені нападом турки, подвоюють чуйність при устю. Але козаки сміються з неї. Вони виїздять на мілини, кудою не можуть проплисти галєри й вискакують на сушу, що нею перетягають свої човни з добичею до Дніпрових берегів. Тут вони, вже безпечні вертають на Січ, ситі добичі й слави.

Буває, що козацькі чайки, доглянені й обстрілювані залогою галєр, вдаються з ними в битву. Тоді вони тримаються й не рухаються з своїх лавок. Весла привязані вужівкою. Одні стріляють, а другі набивають рушниці; стріляють без упину і влучно. Рукопашний бій може звести галєра тільки з одною чайкою, але галерні гармати чинять великі шкоди так, що в боротьбі гине добра третина козаків. Рідко коли вертають вони з половиною війська. Зате привозять велику добич: еспанські реали, арабські цехини, коври, золотоглави, шовки та інші дорогі товари».

З оповідань усіх, що в той чи інший спосіб, мали нагоду познайомитись з козаками та їхнім побутом і звичаями, висовується на перший плян подив для сміливости й лицарства. Навіть не дуже прихильно настроєні до них чужинці, не всилі відмовити козакам тієї, найбільш характерної для них, прикмети. Вони, мовляв словами Старовольського, «легковажать собі все й саму смерть». Папроцький підкреслює між іншим такі факти з бувальщини козаків, коли вони, заскочені небезпекою, самі собі говорять: «не годиться тікати нам, людям, що про них всі народи знають, що в хоробрости не дорівнює нам ніхто в світі». Посол цісаря Рудольфа II, Лясота, вербуючи козаків у протитурецький похід, називає козаків «сміливими й хоробрими людьми, від молодости призвичаєними до війни». Польський гетьман Жолкевський, навіть радіючи з своєї перемоги над козаками, зве їх «військом відважним, у воєнному ремеслі добре вправленим». Турецький літописець Наїма, описуючи козацькі походи на турків, каже, що «нема на світі людей сміливіших, що меньше дбали би про життя й менше лякалися смерти».

Нарівні з козацьким лицарством, викликала загальний подив строгість козацького життя, як каже М. Грушевський: «спартанська простота в життю й відносинах старшин до рядовиків, брак всякого зверхнього блиску, бліхтру», що особливо кидався в очі в порівнанні з ви-ставністю й пишнотою польських військ. Тільки та строгість життя й майже чернечий аскетизм у вимогах, дозволили козацтву стати з часом ніби орденом українських хрестоносців, охоронним щитом для краю, месником кривд і виразником визвольних змагань українського народу. Січ стала воєнною школою для цілих поколінь, а козаччина ідеалом демократично-республіканського устрою для сучасности й далекої потомности.