НАГЛА СМЕРТЬ «БІЛЯВОЇ РОЗМАРІ»
«SOS… SOS… SOS… я — «Моро Касл»… за двадцять миль від Скотленд-Лейт… пожежа на судні… прошу допомогти… терміново… SOS… SOS…»
Тричі пролунав у ефірі в ніч з 7 на 8 вересня 1934 року міжнародний сигнал біди. О 3 годині 21 хвилині його почули троє: черговий берегової радіостанції Такертон, а також радисти лайнера «Король Бермуд» і вантажного пароплава «Андреа Люкенбах». Вони відразу ж запитали про розміри катастрофи, про точні координати потерпілого судна. Та даремно, з безодень ефіру долинали тільки атмосферні розряди. «Моро Касл» мовчав.
Минуло кілька хвилин, і черговий радіостанції Такертон вдарив на сполох. На найближчій до маяка Скотленд-Лейт рятувальній станції заревла сирена, заметушились люди; один за одним маленькі рятівні суденця, квапливо переморгуючись прожекторами, рушили в темряву назустріч хвилям. «Король Бермуд» і «Андреа Люкенбах» змінили курс, щоб спробувати розшукати охоплений вогнем корабель. Втім, надії на успіх майже не було, бо вже понад дванадцять годин над Західною Атлантикою лютував шторм.
Долаючи опір розбурханої стихії, корабельні двигуни працювали на граничних обертах. Та ще швидше діяли телеграф і телетайпи, розносячи по світу звістку про катастрофу. Рятувальні судна були ще далеко від «Моро Касл», а вся Америка вже знала, що один з найновіших, найкомфортабельніших кораблів Сполучених Штатів, велетень у 156 метрів завдовжки і тоннажністю в 11 250 тонн, спорудження якого коштувало понад 5 мільйонів доларів, гине за якихось два десятки миль од берега. Екстрені випуски газет поспішали сповістити: під загрозою перебуває життя 318 пасажирів. Газетні заголовки рясніли знаками питання: «Як могло статися, що найсучасніший корабель, обладнаний всіма засобами протипожежної охорони, палає, наче сірник? Чому сигнал нещастя було дано так пізно, чому замовк радист? Що сталося на судні?»
Запитань ставало дедалі більше, проте відповісти на них ніхто не міг, бо з океану не надходило ніяких повідомлень. Тим-то ширилися найнеймовірніші чутки; згадуючи про загибель «Титаніка», газети й радіо старанно смакували сенсацію, поспішали «робити гроші».
* * *
На узбережжі Нью-Джерсі світало. Осінь почалася того року незвичайно рано, і фешенебельні курорти давно обезлюдніли, Розкішні готелі, бари, ресторани, широкі пляжі порожнювали. І лише в одному місці, за 75 миль від Нью-Йорка, на маленькому курорті Есбері-Парк вирувало життя: сновигали вулицями сотні автомобілів з нью-йоркськими номерами, готелі й ресторани були переповнені, а на набережній гомонів багатотисячний натовп. Збуджені люди, всі як один озброєні підзорними трубами або біноклями, раз у раз намагалися прорватись на мол; їх не пускали туди кордони полісменів та пожежників зі шлангами.
Першими знайшли в океані охоплений полум'ям корабель літаки, відряджені редакціями газет. Немов зграя шулік, кружляли вони над конаючим велетнем, репортери робили сенсаційні знімки, а потім шуліки поспішали до своїх гнізд, і ще в повітрі спеціальні кореспонденти квапливо строчили нотатки про свої «особисті враження», оцінювали, скільки «коштував» той чи інший мешканець кают цього судна-готелю, якого спіткало нещастя під час першої ж подорожі — прогулянки до Багамських островів. Саме репортери сповістили жителів Нью-Йорка, що приплив жене корабель до берега і він має пристати десь в районі Есбері-Парку. Ласі до сенсацій великосвітські нероби поспішили сюди, щоб полоскотати собі нерви незвичайним видовищем (через 22 роки, коли поблизу Нью-Йорка зіткнуться в тумані італійський пасажирський пароплав «Андреа Доріа» і шведський корабель «Стокгольм», в результаті чого «Андреа Доріа» загине, сноби й пальцем не поворухнуть: телебачення донесе всі подробиці цієї катастрофи просто в їх вітальні).
Журналісти вгадали: океанські хвилі винесли «Моро Касл» до Есбері-Парку, до самісінького молу. І тут трапилося несподіване, неймовірне. Тільки-но палаючий корабель торкнувся гранітної стіни, на пристані з'явився мер Есбері-Парку в супроводі значного ескорту місцевих поліцаїв. Охоронці закону зайняли всі підходи до сходів і повісили велике оголошення: «Це корпус корабля, що зазнав аварії, а тому, згідно з законом, він конфіскований мером міста Есбері-Парк на користь його громадян. Вхід лише з дозволу мерії. Плата за вхід 5 доларів». Ця витівка, до речі, була лише початком великого бізнесу, побудованого на нещасті. Понад два роки простояв «Моро Касл» біля молу Есбері-Парку, «обслуговуючи» численних туристів. Ще й сьогодні місцеві бізнесмени із задоволенням пригадують, як розквітнув курорт завдяки отій «слушній нагоді», і потай шкодують, що такий випадок не повторюється.
Хоч мер Есбері-Парку вже оформив «юридично» статус цієї щасливої для міста знахідки, та першими наблизилися до «Моро Касл» не екскурсанти, а члени спеціальної комісії морського міністерства, яка прибула розслідувати причини катастрофи. Однак цим трьом поважаним особам довелося відмовитися від наміру ступити на палубу «Моро Касл»: оповитий хмарою диму корабель ще горів, його металевий корпус, палуби, надбудови — все було розпечене, і така прогулянка означала б просто самогубство.
Відступити довелося й агентам служби безпеки, і приватним детективам. їх зібралося тут чимало. Корабель був іще в океані, а ділки вже встигли підрахувати всі збитки, що їх завдала катастрофа. Слід пам'ятати, що в перший рейс на «Моро Касл» вирушило багато представників вищого світу, і деякі з них не забули взяти з собою свої коштовні прикраси. За найскромнішими підрахунками, сама тільки вартість коштовностей становила кілька мільйонів доларів. Проте відомо, що діаманти не горять, а золото й платина, хоч і плавляться, та не обертаються на попіл. Ось чому на березі було також чимало інспекторів страхових компаній…
Відступили навіть найодчайдушніші репортери.
І все ж увечері 8 вересня одна людина побувала на «Моро Касл». її ніхто тут не знав, та й навряд чи хто взагалі пізнав би, одягнену в азбестовий костюм і протигаз. Незнайомий пробув на судні близько години, потім поспішно зійшов трапом униз і зник, зник так само несподівано, як і з'явився. Наступного дня газети вмістили його фотографії, проте пояснити, хто був невідомий і що саме робив він на судні, не змогли.
А 9 вересня сталася нова подія. Океанські хвилі викинули на пляж знов-таки в Есбері-Парку два трупи: молодої людини в матроському костюмі й трохи старшої — в офіцерській уніформі. Експерти відразу ж оглянули трупи. Було встановлено, що офіцер потонув, але матроса було застрелено: на черепі його зяяло дві дірки від револьверних куль. У кишені в офіцера лежав револьвер того ж калібру, що й кулі, якими вбито матроса; в магазині бракувало якраз двох патронів.
Поліція Есбері-Парку обмежилася тим, що старанно занотувала всі події, які відбулися в місті протягом тих двох днів; звіт надійшов до Нью-Йорка, на адресу морського міністерства, але там він загубився серед зливи інших паперів комісії по розслідуванню катастрофи, і довго ніхто не реагував на нього.
В перші дні після загибелі «Моро Касл» найважливіше завдання комісії полягало в тому, щоб розшукати всіх пасажирів та членів команди судна, живих чи мертвих. Нарешті невтішний підсумок було підбито: загинуло 134 пасажири, переважно жінки та діти. Що ж до команди, то втрати були незначними: море поглинуло лише шістьох із ста восьми її членів. Решта вчасно залишила корабель на рятувальних шлюпках. Таким чином, «героїзм» екіпажу, про який уже поспішили написати спритні репортери, викликав великий сумнів. Яка саме ситуація склалася на «Моро Касл» після виникнення пожежі, яскраво характеризує той факт, що єдиний на судні моторний бот, розрахований щонайменше на 50 чоловік, доставив до берега лише шістьох: вдягненого в чепурну парадну уніформу корабельного інженера Еббота, мексіканського «олов'яного короля» мільйонера Дорреса з дружиною та дочкою і двох матросів. Бот досяг берега о 7 годині ранку, тобто через чотири години після того, як в ефірі пролунав сигнал біди.
Минув ще день, потім другий, але вони не принесли нічого, крім нових чуток та вигадок. Офіційні власті мовчали. Навколо катастрофи згущалася атмосфера державної таємниці. Поліція посилалась на прокуратуру, прокуратура — на службу безпеки, остання — на морське міністерство: мовляв, головне розслідування провадять там.
Тільки 12 вересня двом агентам страхової компанії вдалося зійти на «Моро Касл». Агенти мали намір з'ясувати долю коштовностей, які належали 73-річній мільйонерці Кетлін Моррісон. Вважали, що вона загинула, бо серед живих її не знайшли. Місіс Моррісон ніколи не розлучалася зі своїми прикрасами і в цю подорож також узяла їх із собою. Страхова компанія мала всі підстави хвилюватися: прикраси було застраховано на кругленьку суму — 2,5 мільйона доларів, і родичі старої мільйонерки вже почали цікавитися компенсацією.
Озброївшись автогеном, двоє агентів за кілька годин пробилися крізь плутанину уламків до каюти місіс Моррісон. Двері каюти були відчинені і гойдалися на петлях. Обидві кімнати являли собою тільки голі стіни й підлогу. Панелі з цінних порід дерева, меблі, взагалі все, що могло горіти, обернулося на попіл; вистояло тільки залізо. В спальні біля стіни акуратно, рядками лежали пружини — все, що лишилося від великого дерев'яного ліжка.
Стінка спальні мала вмонтований туди сейф. Агенти кинулись до нього, але раптом зупинилися: дверцята були відчинені, а сейф порожній. Отже, його відімкнув хтось ключем. А може, сама хазяйка каюти вийняла з нього свої речі?
За кілька хвилин агенти переконалися, що це не так. Оглянувши те, що лишилось від ліжка, вони знайшли обгорілі кістки і протез щелепи, що, як було встановлено пізніше, належав Кетлін Моррісон. Отже, вона не потонула в океані, а згоріла в своїй каюті. Вірніше, згорів її труп, бо важко було б припустити, що місіс Моррісон не мала змоги вибратися звідси. Проспати пожежу вона не могла, адже всі корабельні приміщення було обладнано сигналізацією, яка на випадок пожежі автоматично вмикалася. До того ж до її каюти вогонь добрався лише через кілька годин.
Отже, залишалося припустити найгірший варіант: або Кетлін Моррісон було вбито, або ж вона померла від переляку, коли побачила, як грабують її сейф. Таким чином, можливо й таке: замітаючи сліди, злочинці підпалили корабель, вирішивши разом з мільйонеркою принести в жертву своїй пожадливості життя ще 420 людей!
Того ж самого дня, тієї самої години, коли агенти обмірковували ці жахливі варіанти, в Нью-Йорку почала свою роботу комісія морського міністерства, покликана з'ясувати всі причини й подробиці катастрофи на «Моро Касл». Власне кажучи, комісія з чотирьох вищих офіцерів мала відповісти на єдине запитання: хто винен у пожежі — люди чи стихійні сили? Якщо з'ясується, що винні люди, тоді в справу втрутяться слідчі органи.
Четверо огрядних джентльменів зайняли свої місця за великим дубовим столом, заваленим документами й морськими картами; близько двадцяти сторонніх, переважно репортерів, вмостилося на стільцях біля стіни.
Ось рипнули двері, і на порозі з'явився високий кремезний чоловік у морському кітелі — перший свідок у справі «Моро Касл» і останній його капітан. Поки він ішов до столу, репортери збуджено перемовлялися. Десятки, сотні фотографій капітана «Моро Касл» з'являлися в ці дні в газетах, і його зовнішність була добре відома всім. Однак цей офіцер був зовсім не капітаном Вільмоттом.
Так, перед комісією стояв Уїльям Вармс, перший офіцер «Моро Касл». Саме він командував кораблем протягом тих кількох трагічних годин.
Близько дев'ятої вечора 7 вересня, коли «Моро Касл» ще перебував за сотню миль від Нью-Йорка і пасажири розважалися на балу, судновий лікар де Вітт знайшов капітана Вільмотта мертвим у його каюті. Він стояв навколішках біля ванної, опустивши в неї голову й руки. Очі в нього були широко розплющені. Досвідчений лікар, де Вітт одразу ж побачив: капітан загинув неприродною смертю. Все свідчило про те, що викликала її сильна отрута.
В залі запала мертва тиша, коли Вармс почав свою розповідь. Репортери слухали, затамувавши дух, адже слідство тільки-но почалося — і вже така сенсація!
Та ось один із членів комісії перебив свідка:
— Містер Вармс, де ви були, коли де Вітт знайшов труп капітана?
— Звичайно, на містку. Адже старший офіцер зобов'язаний бути там, коли сам капітан відсутній.
— Це не зовсім так, містер Вармс. Крім старшого офіцера, першого помічника капітана, на судні є ще другий та третій помічники, і всі вони повинні нести вахту. Інакше вам доводилося б проводити на містку по дванадцять годин на добу.
— Так. Проте в той час, коли доктор де Вітт знайшов труп капітана, я був саме на містку.
— Чи може хто-небудь підтвердити це?
— Разом зі мною там були третій помічник, стерновий, радист. Мабуть, ще кілька членів команди також бачили мене там.
— Чи певні ви того, що після подій, які незабаром відбулися на судні, всі ці люди зможуть підтвердити ваші слова? Чи зможуть вони пригадати, коли саме ви були на містку — з восьмої до дев'ятої, чи тільки з пів на дев'яту до дев'ятої?
Вармс безпорадно знизав плечима.j
— Не знаю… Та хіба це так важливо? Яке це має значення?
— Ви самі розповідали: капітана Вільмотта отруїли десь близько дев'ятої години. Треба з'ясувати, хто це зробив, адже не кожній людині на судні дозволено заходити до капітанської каюти. Тим-то ми й хотіли б, щоб особи з найближчого оточення капітана довели своє алібі.
— Моє алібі довести неважко. Коли…
— Містер Вармс, скільки років ви проплавали під командуванням Вільмотта?
— Близько двадцяти…
—І весь час були першим помічником?
— Так. Щоправда, спочатку я деякий час був другим, але потім став першим.
— Так вирішило керівництво компанії?
— Цього забажав сам Вільмотт. Капітан має право обирати собі заступника і вимагати його призначення.
— Отже, містер Вармс, ви не могли б стати капітаном, поки Вільмотт був живий?
Вармс пополотнів. Присутні бачили, як гарячково шукає він відповідь і не знаходить її. Нарешті, він пробурмотів:
— Але так завжди буває в житті… Доводиться чекати, поки звільниться місце.
Він зробив паузу, чекаючи нових, ще підступніших запитань. Потім непевним голосом повів далі:
— Отже, де Вітт покликав мене, і я негайно спустився до капітанської каюти…Четверо за столом сиділи нерухомо, наче скам'янілі. Важко було сказати, як сприймають вони розповідь Вармса.
А далі події розгорталися так. Спустившись до капітанської каюти, Вармс знайшов у ній суднового інженера Еббота і де Вітта, який ще стояв над трупом капітана. Побачивши Вармса, Еббот ніяково пояснив, що опинився тут випадково: проходив, мовляв, коридором, побачив розчинені двері і зайшов. Еббот був у парадному кітелі — видно, танцював на балу.
— Він мертвий, — сказав де Вітт. — Я прийшов надто пізно. Але я певен: помер він неприродною смертю.
Вармс і Еббот мовчали, стежачи, як лікар нервово міряє кроками каюту. Так минуло кілька тяжких хвилин. Потім де Вітт сказав:
— Давайте-но перенесемо його на ліжко.
Удвох з Вармсом вони насилу підняли тіло капітана; Еббот і не поворухнувся, щоб допомогти їм.
— Ось ключі,— лікар простягнув Вармсу низку ключів, яку щойно видобув з кишені капітанового кітеля. — Замкніть каюту, сюди не можна пускати нікого, крім поліції.
В цю мить вони обидва почули, що Еббот щось шепоче.
— Про що це ви? — запитав його Вармс.
— Як же це сталося?.. Дві години тому я розмовляв з ним у радіорубці. Але тепер… тепер я пригадую: він наче передчував близьку смерть. Взагалі, він виглядав дивно і дивно поводив себе. Він ледь упізнав мене…
— Просто його стурбувала звістка про наближення шторму, — знизав плечима Вармс. Але Еббот енергійно захитав головою.
— Ні, ні! Він тоді ще не знав про шторм. Звістка надійшла значно пізніше. Радист відразу ж подзвонив мені.
Де Вітт раптом швидко підійшов до ліжка, відкинув ковдру, розстебнув капітанів кітель, сорочку. Уважно оглянув розпростерте тіло. Коли ж підвів голову, очі його суворо заблищали:
— Щось тут не так, Еббот. Кажете, дві години тому? Цього не може бути, бо вже чітко виступили трупні плями. А це означає, що він мертвий вже понад дві години.
— Але я точно пам'ятаю, що о сьомій зайшов до радіорубки і зустрів там старого…
— Гадаю, тут краще розбереться поліція. — Де Вітт махнув рукою і попрямував до дверей. Еббот і Вармс пішли слідом за ним, і помічник капітана замкнув каюту. В коридорі не було нікого; здалеку, з великого салону, линула музика.
— Вони там розважаються, — сказав де Вітт, поклавши руку на плече Вармса, — і чекають капітана, який обіцяв завітати на прощальний бал. Але їм зовсім не обов'язково знати правду, чи ж не так, Вармс?
Звуки вальса линули коридором, але їх уже заглушало завивання вітру.
— Наближається шторм… Ні, доктор, я їм нічого не скажу. Але бал треба кінчати. До речі, ніхто тоді й не помітить відсутності капітана.
Тут втрутився Еббот.
— Краще зробимо так: я піду до салону й скажу, що погода зіпсувалася, а тому капітан на містку і прийти не зможе. А вони нехай ще годинку потанцюють, адже шторм ще не розгулявся.
І, не чекаючи відповіді, Еббот повернувся й пішов коридором. Де Вітт іронічно подивився йому вслід.
— Цьому гульвісі аби розважатися. «Ще годинку потанцюють». Сьогодні вранці старий дав йому доброго прочухана: йому доповіли, що Еббот знову ночував у однієї з пасажирок…
Приголомшений тим, що скоїлося, а ще більше відповідальністю, яка зненацька звалилася на нього, Вармс не слухав лікаря. Він хотів був іти нагору, але де Вітт зупинив його.
— Я не хотів казати це при Ебботі, Вармс, але Вільмотта отруєно…
— Звідки ви це взяли?
— Труп виглядає саме так. І ще…
— Кажіть!
— Я лікар, а не поліцай. Але мушу сказати вам, що Вільмотта отруїла та людина, з якою він пив сьогодні ввечері. Я знайшов дві склянки, на дні одної з них збереглися залишки якогось порошку. Я сховав склянки для поліції, заховав надійно. Гадаю, вона швидко з'ясує, з ким саме пив Вільмотт, адже на них є чіткі відбитки пальців.
Вармс схопив лікаря за плечі.
— Еббот був у каюті, коли ви знайшли ті склянки?
— Так, він саме зайшов. Я навіть зрадів, що є свідок, бо тепер на склянках є відбитки також і моїх пальців.
Вармс важко зітхнув і почав підніматися сходами, що вели до капітанського містка.
* * *
Шторм наздогнав «Моро Касл» о 22.50. Важкі хвилі почали розгойдувати велетня, мов іграшку. Бал закінчився раніше, ніж Вармс наказав припинити його; пасажири розійшлися по своїх каютах. По радіо передали заспокійливі слова: «Небезпеки немає ніякої. На добраніч». У машинне відділення надійшов наказ збільшити хід.
О 23.10 «Моро Касл» перебував за сорок миль від маяка Скотленд-Лейт. Шторм не вщухав, машини працювали на повних обертах. Раптом хтось почав смикати дверці рубки. Ще і ще раз. Нарешті, вони розчинились, і на порозі з'явився матрос. Штормовий вітер штовхнув його в рубку, і, щоб не впасти, матрос вхопився за Вармса.
— Сер, — прошепотів він, — на, кораблі дим…
— Де саме?
— З вентилятора надбудови, сер.
Треба було терміново послати офіцера, краще інженера, щоб з'ясувати походження диму. Вармс схопив телефонну трубку, набрав номер Еббота. Той не відповідав. Вармс подзвонив у машинне відділення, потім у кочегарку. Еббота не було й там. Вилаявшись, Вармс кинув трубку на важіль; він витратив на розшуки цього ледаря кілька дорогоцінних хвилин.
— Паттерсон, — гукнув він другого помічника, — подивіться-но, що там скоїлось!
Сім хвилин витратив Паттерсон на те, щоб з'ясувати: дим іде з салону туристського класу. Ще три хвилини пішло на те, щоб відчинити замкнуті кимось двері салону. Коли Паттерсон, нарешті, розчинив їх, назустріч офіцерові ринули хмари густого диму, що відгонив сіркою. Паттерсон притиснув до рота носову хустку, ліг на підлогу і поповз до протилежної стіни. Він ледве не задихнувся, поки встановив, що дим клубочиться із стінної шафи. Смикнув дверцята. З шафи назустріч йому вихопилося полум'я, сліпуче, блідо-блакитне, того отруйного відтінку, який буває, коли горять хімікалії. Спека, дим, сморід були нестерпними. Напруживши останні сили, Паттерсон поповз до дверей, відчинив їх і вивалився в коридор непритомний.
А в салоні бурхало випущене на волю полум'я. Тут для нього була багата пожива — дерев'яні меблі, килими, гардини. Вогонь швидко проклав собі шлях і далі: крізь вентиляційні шахти він проник у танцювальний зал, в ресторан, бар, де в цю годину вже нікого не було.
Певна річ, на судні були прилади, які автоматично вмикали сигнал тривоги, але через шторм чи з якоїсь іншої причини вони зреагували лише тоді, коли нагрілися залізні переборки.
Сигнал «пожежа на судні» було дано лише о 0.50. На всіх кораблях світу цей сигнал означає: команді зайняти свої місця, пасажирам піднятися на верхню палубу, жінки й діти забезпечуються рятувальними засобами в першу чергу. Інакше було на «Моро Касл». Збожеволівши від жаху, пасажири метушилися на палубах і трапах, напівроздягнені люди билися за місця в шлюпках, відштовхували жінок, скидали їх у воду. Шлюпки відпливали майже порожні.
Не відставала від пасажирів і «відважна» команда: офіцери та матроси включилися в бійку, прагнучи якнайшвидше залишити судно. А на містку в безсилій люті кричав у мегафон новий капітан, неспроможний щось зробити: майже ніхто не слухав і не виконував його наказів.
Раптом на містку з'явився, як привид, у своїй білій парадній уніформі Еббот. Погрожуючи пістолетом, він тягнув за собою другого радиста Алагну.
— Вармс! — закричав він. — Негайно накажіть цьому типові дати сигнал «SOS»! Інакше я заберу мотобот!
Вармс не встиг розтулити рота, коли раптом тривожно задзвенів телефон. Схвильований голос старшого механіка сповістив, що виникла загроза вибуху: вогонь підібрався до баків з пальним.
Почувши це, Еббот стрімголов кинувся вниз. Вармс бачив, як, розмахуючи пістолетом, він прокладав собі шлях у натовпі. За ним пробивалися два матроси, якийсь літній джентльмен у фраку, дама в вечірньому туалеті і дівчина в піжамі.
Алагна все ще стояв поруч із Вармсом і безпорадно бубонів:
— Сер, але це заборонено… Ви ж знаєте… Треба розшукати першого радиста… Я не знаю, що робити, сер… Може, мені самому дати «SOS»?
Але Вармс заперечливо похитав головою. В подібних випадках інструкція суворо вимагала дістати спочатку дозвіл компанії; власники ж компанії воліли не кликати на допомогу сторонні судна, щоб не сплачувати винагороди — особливо, якщо корабель перебував неподалік від берега. Тим-то Вармс, який звик сліпо підкорятися інструкції, ладен був ризикувати життям пасажирів і команди.
—Ідіть, Алагна, спробуйте зв'язатися з нашою радіостанцією. І негайно повідомте мене про результат.
Алагна кивнув і поплентався до радіорубки, що містилася поруч із бальним залом. В рубці було вже страшенно жарко, повно диму. Алагна обв'язав ніс і рот хусткою й узявся за ключ. Справжній служака, він вирішив загинути на своєму посту.
Рука автоматично вистукувала позивні радіостанції компанії, але вона мовчала: щоб заощадити гроші, боси скасували нічні чергування.
Сорок довгих хвилин вистукував Алагна виклик. Чому вони не відповідають? Чому? Де Роджерс? Він мав бути тут ще о 22-ій…
Щось штовхнуло Алагну в плече. Він озирнувся і побачив свого начальника, першого радиста Роджерса. Блідий, із скуйовдженим волоссям, він стояв, похитуючись — очевидно, п'яний. В руці тримав пістолет.
— Ти що там стукаєш? Ану, пусти мене!
Він хотів зіштовхнути Алагну з стільця, але той навалився грудьми на стіл і закричав:
— Капітан наказав викликати компанію! Я виконую наказ капітана!
— Він збожеволів, і ти разом з ним! — Роджерс вмить переключив рубильник з «прийому» на «передачу». — Давай «SOS», якщо не хочеш кулі!
І Алагна підкорився. «SOS… SOS… SOS…» — полинуло в ефір.
Але сигнал нещастя пролунав тільки тричі: від спеки раптом вибухнули батареї живлення. Сірчана кислота бризнула просто в обличчя Алагні, і він упав на підлогу. Лаючись, Роджерс підхопив свого непритомного підлеглого, витяг у коридор і кинув там, коло дверей рубки.
Очуняв Алагна від гострого болю. Насилу підвівшись, він, поточуючись, пішов, виставивши руки. Алагна не пам'ятав, як довго блукав коридорами. В одному з них він наштовхнувся на тіло людини в офіцерській уніформі. Лікар де Вітт. Мертвий, вірніше вбитий, бо в його скроні зяяла кривава рана.
Радист уже витрачав останні сили, коли двоє матросів підхопили його, винесли на палубу, кинули в човен. В шлюпці вже сиділи Вармс і Роджерс…
Один за одним проходили перед комісією свідки. Радисти Роджерс і Алагна, судновий інженер Еббот, другий помічник капітана Паттерсон, якому також пощастило врятуватися, інші члени команди, дехто з пасажирів. Всі вони розповідали про події тієї трагічної ночі. Але жоден з них не міг точно відповісти на головні питання: чи справді Вільмотта було отруєно? Чи лікаря де Вітта вбили, чи ж він сам заподіяв собі смерть? Як потрапила до шафи вогненебезпечна речовина? Хто вбив Кетлін Моррісон? Нарешті, скільки було злочинців на судні, чи пов'язані між собою смерть мільйонерки, капітана і лікаря?
Уважний читач, познайомившись з викладеними фактами, обов'язково дійде висновку: збіг випадковостей тут виключений, ідеться про заздалегідь продуманий та підготовлений жахливий злочин. Однак злочинця або злочинців він назвати не зможе. Справді, ним міг бути і Вармс, і Еббот, так само, як Роджерс і Паттерсон. А може, злочин вчинив отой невідомий в азбестовому костюмі, що першого ж дня піднявся на корабель в Есбері-Парку?
Не зуміла відповісти на ці запитання і комісія морського міністерства. Вірніше, не схотіла. Адже двоє членів, її входили до правління тієї самої компанії, якій належав «Моро Касл». Навряд чи в їх інтересах було доводити, що в команді одного з найкращих в Америці кораблів були грабіжники, вбивці, палії. Так само невигідно було б розкривати, що пожежа на судні виникла через необережність команди, що в загибелі багатьох людей винні офіцери — працівники компанії. Навіщо ж іще більше підривати престиж компанії і відбивати з людей охоту мандрувати морем на комфортабельних пароплавах-готелях?
І, зваживши на все це, члени комісії склали отакий хитромудрий документ: «Комісія не має доказів того, що до катастрофи на «Моро Касл» спричинилися не сили стихії, а якісь інші фактори. Тому немає ніяких підстав звинувачувати в тому, що сталося, офіцерів і команду… Волею господа скоїлось те, чого людина неспроможна була відвернути».
Як зручно звалити все на господа бога з його «незаперечним» авторитетом! Лишається ще помолитися за упокій душі жертв катастрофи, а також за те, щоб ця сумна історія якнайшвидше пішла в непам'ять. Останнє особливо цікавило комерсантів.
Однак відразу ж по тому, як комісія склала свій оригінальний звіт, ФБР і федеральна прокуратура повідомили її, що починають розслідування у справі «Моро Касл» на підставі скарги про зникнення коштовностей Кетлін Моррісон. Тому комісію просять негайно передати всі зібрані матеріали до судово-слідчих органів.
Наступного дня всі газети пророкували: «ФБР взялося за слідство, а це означає, що таємницю буде розкрито!»
ФБР розпочало з того, що знову допитало всіх осіб, які давали свідчення перед комісією. Але нічого нового вони не сказали. Тоді до Есбері-Парку було відряджено дві дюжини найкращих детективів під проводом майора Кауфхольда з наказом обшукати «Моро Касл» від кіля до клотика. Детективів насамперед цікавила каюта капітана: в ній вони сподівалися знайти рештки його скелета. Судовомедичні експерти змогли б тоді відповісти на деякі запитання щодо причини смерті командира корабля.
Двері капітанської каюти були замкнуті — очевидно, з того часу, як їх зачинив за собою Вармс. У коридорі перед ними — попіл, уламки, поплавлений вогнем метал. Один з детективів швиденько підібрав відмичку, і двері відчинилися.
Як відомо, нерви у поліцейських міцні, та в цю мить навіть вони не змогли стримати вигуків здивування. Вогонь, який знищив на судні геть усе, що могло горіти, залишив каюту недоторканою. Трохи обгоріла підлога, ніжки меблів. І це все. Навіть рама ілюмінатора виблискувала так, наче її щойно надраїли.
Втім, агенти не стали докопуватись до причин цього дивного явища, вони кинулися до ліжка, куди, за свідченням Вармса, було перенесено тіло капітана. Ліжко стояло на місці, акуратно вкрите ковдрою, однак трупа на ньому не було — і не тільки на ліжку, а взагалі в каюті. Агенти ретельно обшукали весь корабель, але — марно…
Здавалось, і справді якась надприродна сила дедалі міцніше затягує вузол таємниці навколо загибелі «Моро Касл». Щоправда, експертам-пожежникам пощастило з'ясувати причину виникнення пожежі. Обслідувавши стіни та підлогу в салоні, де вона почалася, експерти знайшли залишки мідного циліндра, а в ньому — сліди якоїсь хімічної речовини. В лабораторії вони відновили картину початку пожежі. Злочинець сховав мідний циліндр у шафі, з'єднавши його дротом з електромережею; вмонтована в циліндр спіраль поступово розжарилася — і речовина зайнялася.
Отже, виходило, що злочинець був обізнаний з хімією та електротехнікою, а в такому разі сильна підозра падала на Еббота; його сварка з капітаном, несподівана поява в капітанській каюті майже водночас із де Віттом, нарешті, поведінка під час пожежі лише посилювали її.
Але Еббот категорично заперечував свою вину, і жодна людина не могла підтвердити, що бачила його біля каюти мільйонерки, в салоні, де виникла пожежа, або разом з де Віттом під час її. Все ж алібі Еббота було дуже непереконливим. Він заявив, що напився на балу і заснув у своїй каюті; розбудив його, мовляв, сигнал тривоги, і, збожеволівши від жаху, він утік із судна. Звичайно, ніхто не вірив інженерові, та ніхто й не був здатним спростувати цю заяву.
Впала підозра і на Вармса, людину, яка завдяки смерті капітана могла просунутися по службі. Коли ФБР поцікавилось його біографією, виявилося, що незадовго до відплиття «Моро Касл» Вармс підписав вексель на 10 000 доларів, і термін векселя мав незабаром скінчитися. Вармс, так само, як і Еббот, знав, куди де Вітт сховав склянки, а отже, міг бути заінтересований в усуненні лікаря. Зрештою, за освітою Вармс був інженером-електриком,
Перший помічник капітана захищався не менш енергійно, ніж інженер. До того ж у нього були свідки, принаймні стерновий підтвердив, що за годину до того і під час пожежі Вармс перебував на містку; але матрос не міг з певністю засвідчити, що Вармс не залишав містка на кілька хвилин.
Третя підозра виникла тоді, коли агенти ФБР з'ясували, що перший радист Роджерс свого часу займався виготовленням електроплиток, електропідігрівачів для акваріумів та інших подібних приладів. Роджерс також не міг назвати людей, які б підтвердили його алібі. 7 вересня він здав вахту о 14 годині і мав знову заступити на неї о 22-їй, але, як відомо, до рубки не з'явився. Сам Роджерс дав таке пояснення: «Майже до восьмої години вечора я сидів в офіцерській кают-компанії, спочатку писав листи, потім читав. Після цього я пішов до своєї каюти й ліг спати. Оскільки напередодні у третього радиста був приступ апендициту і він потрапив до лазарету, мені довелося працювати 14 годин. Тим-то не дивно, що я проспав свою вахту, розбудив мене сигнал тривоги. Після цього я допомагав евакуювати пасажирів і з'явився в радіорубку із запізненням. Гадаю, що надзвичайні обставини, які затримали мене, в деякій мірі виправдовують мою поведінку».
Як бачимо, пояснення ще менш переконливе, ніж у інших, підстав для обвинувачення ще більше. І знов-таки — жодного свідка, жодного прямого доказу.
Отже, коло замкнулося, і ФБР довелося скласти зброю. Втім, перш ніж визнати свою безпорадність, воно відсвяткувало дві, хоч і невеличкі, перемоги.
По-перше, вдалося вистежити «азбестового незнайомого», який побував на кораблі в Есбері-Парку, але до катастрофи ця особа ніякої причетності не мала. «Уряд Сполучених Штатів не зацікавлений у тому, щоб розкрити, хто була ця людина і «Що вона робила на борту «Моро Касл», — говорилося в офіційному повідомленні, яке одержало ФБР. Тільки сьогодні, коли завіса таємниці навколо катастрофи трохи розвіялася, вдалося точно встановити, яку роль відіграв «незнайомий». Справа в тому, що в деяких каютах американська контррозвідка встановила апаратуру для підслуховування. Подальші ж коментарі зайві.
З'ясувалося також, що сталося з матросом та офіцером, трупи яких знайшли на пляжі в Есбері-Парку. Як засвідчило кілька пасажирів, матрос «потрошив» кинуті на палубі валізки, і офіцер застрелив його. Сам він стрибнув у воду, щоб дістатися до шлюпки, але так і не виринув.
Все інше лишилося нерозплутаним. Даремно мільйони читачів щоранку нетерпляче перегортали сторінки газет, даремно оббивали пороги різних установ репортери — нічого нового щодо таємниці «Моро Касл» їм з'ясувати не вдалось.
Нарешті, настав день суду над Вармсом та Ебботом. Вармса звинувачували в тому, що під час пожежі він не зміг утримати в руках команду, не зупинив вчасно корабель, не вжив необхідних заходів у боротьбі з вогнем, не подав сигналу біди, не організував рятування пасажирів і, нарешті, кинув шлюпки в океані напризволяще. Обвинувачень було чимало, але суд ухвалив ув'язнити Вармса тільки на два роки.
Еббот був визнаний винним у тому, що він залишив своє місце в машинному відділенні, нічого не зробив для рятування пасажирів, а, навпаки, втік з корабля. Він відбувся лише кількома місяцями ув'язнення. Більше того, незабаром касаційна інстанція виправдала обох через «брак доказів».
Проте їхня кар'єра скінчилася: морське міністерство позбавило обох офіцерських звань. Вармс пішов працювати докером і загинув під час другої світової війни, Еббот вмер через два роки після катастрофи від алкоголізму.
І лише третій підозрюваний, радист Роджерс, скористався з нещастя в чисто американський спосіб. Кілька тижнів він виступав на сцені нью-йоркського театру «Ріальто» з плутаними, але повними емоцій спогадами очевидця. Він одержав за це 10 000 доларів, а також здобув славу «героя «Моро Касл».
Втім, слава розвіялась, мов дим, того ж самого дня, коли газети перестали писати про «Моро Касл». Незабаром про жахливу катастрофу на морі забули всі, у тому числі й поліція: настали часи Аль-Капоне.
Минуло три з половиною роки. І от одного ранку, розгорнувши свої газети, читачі побачили жирні заголовки: «Пожежа на «Моро Касл» — справа рук Роджерса».
Що ж сталося? Невже перший радист вирішив признатися в давньому злочині?
Нічого подібного. Після дебюту на театральних підмостках Роджерс оселився в штаті Нью-Джерсі, в маленькому тихому містечку Байонна. "Незабаром він поступив у місцеву поліцію і, прослуживши рік постовим, був переведений на роботу до поліцейської радіостанції. І тут він несподівано зустрів свого давнього колегу — колишнього третього радиста Дойля. Однак тепер вони помінялися ролями: Дойль був безпосереднім начальником Роджерса. Така ситуація незабаром призвела до конфліктів між ними, а згодом — до відкритої ворожнечі. Крім того, в Дойля була своя точка зору на причини катастрофи, і під час однієї із сварок він назвав Роджерса вбивцею та палієм.
Через кілька днів після цього випадку Дойль знайшов у своєму службовому кабінеті пакет з листом, надрукованим на машинці. «Шановний колего, — стояло в листі,— будь ласка, відремонтуйте цей нехитрий прилад. Я знаю, ви розумієтесь на цьому. Буду вам дуже вдячний». З пакета Дойль витяг підігрівач води для акваріума. Не підозрюючи нічого, бо він справді був спеціалістом у цій галузі й неодноразово робив подібні послуги товаришам по службі, Дойль увімкнув прилад у мережу. Тієї ж миті стався вибух. Тяжкопоранений Дойль опинився в лікарні. Проте він відбувся щасливо: жодна з ран не була смертельною.
— Це зробив Роджерс, тільки він. У такий самий спосіб він підпалив «Моро Касл», — цими словами зустрів Дойль начальника кримінальної поліції капітана Мак-Грата.
Роджерса негайно заарештували, а його будинок ретельно обшукали. В маленькій майстерні поліція знайшла мідний дріт, спіралі і все інше, необхідне для виготовлення електроприладів.
Роджерс не визнавав себе винним. Він довів, що здавна займається виготовленням таких приладів і торгує ними; це, мовляв, відомо всім. Справді, так воно й було. Більше того, Роджерс висунув припущення, що «пекельна машина» призначалася не для Дойля, а для нього!
Незабаром у справу Роджерса втрутилося ФБР: воно почало шукати зв'язків між замахом на Дойля і пожежею на «Моро Касл». Розслідування тривало дев'ять місяців і день у день Роджерс твердив: «Якби я вчинив злочин на «Моро Касл», то заволодів би отими коштовностями і, звичайно, не став би працювати радистом у поліції». Слідчі заперечували йому — мовляв, він просто хотів перегодити кілька років, бо зараз продавати коштовності було б для нього надто небезпечно.
У листопаді 1938 року ФБР припинило розслідування й передало справу Роджерса до байоннського суду. Обвинувачення було побудоване виключно на побічних доказах. Роджерс тримався стійко й до останнього дня твердив, що замах був спрямований проти нього — мовляв, справжній палій вирішив розрахуватися з ним. Радиста все ж засудили до восьми років ув'язнення.
Чотири роки провів Роджерс у тюрмі, а потім його було звільнено Верховним судом Сполучених Штатів, який вирішив «задовольнити прохання злочинця». Найдивніша річ полягала тут у тому, що Роджерс про помилування не просив!
Через кілька місяців Роджерса призвали на військову службу, і до кінця війни він служив простим радистом на транспортному судні. В 1945 році Роджерс повернувся до Байонни, відкрив маленьку радіоремонтну майстерню і зажив життям дрібного буржуа. Знайомство він водив виключно з людьми, що недавно оселилися в Байонні: в очах старожилів він був і лишався вбивцею і палієм. Однак нікому не спадало на думку поцікавитися, чому ця людина, якщо вона справді є власником коштовностей вартістю в кілька мільйонів доларів, знову й знову повертається до Байонни замість того, щоб оселитися десь-інде й зажити в розкошах.
Серед небагатьох знайомих Роджерса були Уїльям Хаммель та його дочка Альма — сусіди колишнього радиста. Вони близько заприязнилися, і Роджерс навіть позичив у сусідів 7500 доларів на ремонт свого закладу.
Спливали роки, забувалося минуле… Але 20 червня 1953 року Байонна знову здригнулася: Хаммеля та його дочку знайшли мертвими в їхньому будинку. Під час обшуку поліція натрапила на магнітофонну стрічку, на якій була записана сварка між старим Хаммелем і Роджерсом: погрожуючи судом, Хаммель вимагав негайного повернення позики.
І знову Роджерс — на лаві підсудних. Знову вся Америка говорить про нього, як про «палія з «Моро Касл». Знову колишній радист не визнає себе винним, і знову його засуджують на підставі самих лише побічних доказів— тільки магнітофонна стрічка й біографія свідчать проти Роджерса.
Вирок — довічне ув'язнення. Проте до камери Роджерс так і не потрапляє: просто з лави підсудних його забирають до божевільні з діагнозом — повне виснаження нервової системи.
В лікарні в'язниці Трентон Роджерс пробув чотири роки. 10 січня 1958 року він умер. Та смерть колишнього радиста не поставила останньої крапки в цій історії.
12 вересня 1959 року у Венесуелі померла людина, яка перед смертю оголосила себе справжнім винуватцем катастрофи на «Моро Касл». Зізнання її, засвідчене нотаріусом, підписане ім'ям Керк Стівенсон, проте американський паспорт цієї людини був визнаний фальшивим. Містер Стівенсон пише про себе, що в ті далекі часи був агентом ЦРУ і, за завданням начальства, подорожував на «Моро Касл». Там він познайомився з Кетлін Моррісон і в подальшому більше цікавився діамантами мільйонерки, аніж виконанням своєї місії. Він викрав коштовності з сейфа, але Моррісон «застукала його на гарячому». Вона поскаржилася капітанові і, погрожуючи скандалом, зажадала негайного повернення свого майна. Далі в цьому документі, який було віддано на збереження нотаріусу, «щоб ним не заволоділо ЦРУ», говориться: «Побоюючись, що капітан розпочне слідство, я отруїв його, застрелив Кетлін Моррісон, а також лікаря, який знав, що капітана отруєно. Щоб замести сліди свого злочину, я підпалив пароплав за допомогою «пекельної машини», яку віз із собою для виконання покладеного на мене доручення»…
Чи можна вірити цьому зізнанню? Чи не є воно фальшивкою або вигадкою? Невідомо. В усякому разі, спеціально підготовленому агентові легше здійснити таку складну «операцію», ніж простому радистові.
Мабуть, читачі сподівалися знайти наприкінці цієї сумної розповіді чітку відповідь на те, хто ж усе-таки вбивця. На жаль, ця історія — не детективний роман; в ній ішлося про факти з життя, а життя іноді висуває загадки складніші, ніж ті, що їх може створити фантазія письменника.