ДЕ ТИ, ТІМО?

Виїхавши надвечір на велику автостраду з Сан-Франціско до Лос-Анжелеса, незабаром помічаєш на обрії заграву, що полум'яніє на тлі нічного неба. Що це? Велике місто? Велетенський парк розваг? Ні. Проїхавши ще кілька миль, бачиш, як заграва розпадається на тисячі окремих джерел світла. Яскравіші — прожектори, а тьмяні, жовтуваті, розташовані п'ятьма нескінченними рядами один над одним, — вікна дев'ятисот камер каторжної в'язниці Сен-Квентін.

Щовечора точно о 22.30 загасає світло у камерах. І тільки сотня прожекторів продовжує свою роботу, заливаючи світлом сірі мури каторжної тюрми, роблячи її схожою на примарну фортецю. Окремі промені прожекторів, наче в пошуках можливих втікачів, безперервно обмацують фасад північного блока. Досягши даху, вони вихоплюють із пітьми вентиляційний люк газової камери. Видний здалеку, він, наче символ смерті, височить над комплексом споруд.

Одинадцять років десять місяців і сім днів провів під цим вентиляційним люком, у «галереї смерті» — ізольованому поверсі, де живуть присуджені до страти в'язні,— Керіл Чесмен. Вісім разів протягом майже дванадцяти років його, в білій сорочці й синіх тикових штанях, без ременя, босого, як цього вимагають правила гігієни у процедурі страти, вели до передпокою смерті — кімнати, розташованої лише в тринадцяти кроках від пофарбованої в зелений колір газової камери. І вісім разів директор в'язниці після телефонної розмови оголошував йому, що страту знову на певний час перенесено.

Щоразу Чесмен наново переживав муки близької смерті, він, можна сказати, сім разів умирав. Цей метод варварських тортур зрештою привернув увагу світової громадськості. У Франції серйозна газета «Монд» назвала справу Чесмена «прикладом абсурдності американської юридичної системи». В Женеві студенти зібрали дев'ять тисяч підписів під петицією на користь Чесмена тодішньому президентові США Ейзенхауеру. Стокгольмська газета «Експрессен» надіслала Ейзенхауеру прохання про помилування Чесмена, підписане дев'яноста тисячами шведів. Британська «Гардіан» писала в передовій статті: «В основі правової системи, за якої можлива 12-річна мука Чесмена в камері для смертників, напевне є щось неправильне». Нарешті, в світову кампанію включився навіть головний друкований орган Ватікану — газета «Оссерваторе романо»: «Жодне людське серце не може повірити, що життя засудженого щоразу подовжувалось лише для того, щоб кінець кінцем все ж згаснути у смертельному газі. Жоден закон не може вимагати смертної кари через 12 років після вироку. Як можуть американці миритися з такими діями своїх органів юстиції?»

Та попри обурення світу, не звернувши уваги на демонстрації протесту, що відбулися перед американськими посольствами у Римі, Парижі, Лондоні, Стокгольмі, Монреалі, верховний суд штату Каліфорнія з садистською упертістю призначив дев'ятий термін страти Чесмена.

2 травня 1960 року, рівно о 23.55, засудженого 25 червня 1948 року до смертної кари Чесмена знову тягнуть до передпокою газової камери. Йому наказують роздягнутися догола, два сержанти тюремної охорони обмацують його тіло у пошуках отрути або зброї для самогубства. Потім один з сержантів каже:

— Дайте мені ваш протез!

Чесмен виймає з рота свій зубний протез, сержант вкидає його в пластиковий мішечок і прикріплює зверху реєстраційну бирку — запобіжний захід, щоб смертник, бува, при допомозі протеза не перерізав собі вени і не вмер до того, як на нього накладуть руки кати: американська юстиція ні в якому разі не може дозволити, щоб винесений нею смертний вирок здійснився без її участі і додержання всіх передбачених формальностей. Потім Чесмену дозволять надягти вже приготовлений для нього одяг. Широкий шкіряний ремінь, яким його мають пристебнути до стільця в газовій камері, обвиває його талію. На руки йому надягають кайдани. Потім до передпокою заходить лікар і вдев'яте влаштовує огляд Чесмена — чи здоровий він фізично і духовно, як того вимагає закон, коли йдеться про страту людини. Якби в результаті попередніх восьми походів до газової камери Чесмен збожеволів, або протягом проведених у в'язниці 11 років і 10 місяців захворів на рак чи туберкульоз, або на шляху до газової камери зламав собі ногу, — він зміг би тепер скинути одяг смертника. Страту відстрочили б удев'яте.

Однак Керіл Чесмен в найкращій фізичній і психічній формі. Це засвідчує і заносить до протоколу лікар каторжної в'язниці.

Тепер настає черга директора тюрми Річарда Діксона. Він виймає з кишені запечатаний пакет, розкриває його, дістає ним же складений документ і без будь-якого пафосу читає його Чесмену:

«У справі народу Каліфорнії проти Керіла Чесмена.

Вельмишановний пане!

Сьогодні я дістав від високоповажного пана Чарлза Фріке, судді верховного суду в окрузі Лос-Анжелес, складений 25 квітня 1960 року наказ про вашу страту. Термін виконання смертного вироку — сьогодні, 2 травня, о 10 годині. Прошу вас прийняти це до відома.

Відданий вам Річард Б. Діксон, директор».

Чесмен не звертає ніякої уваги на бюрократичний цинізм цієї формальності. Він лише мовчки киває головою, простягає скуті руки назустріч двом катам, що наближаються до нього з-за спини директора. Вони хапають його під руки і ведуть до дверей, за якими міститься передпокій до газової камери. Двірний проріз досить широкий, щоб крізь нього могли пройти одразу троє людей: справа і зліва — кати, в центрі — Чесмен. На порозі вони підхоплюють його з обох боків і майже вносять у пофарбоване в зелений колір приміщення, крізь велике вікно якого видно жахливу скляну кабіну, де, власне, і відбувається екзекуція. Вони роблять це за звичкою, бо людей, що минають цей поріг, майже завжди охоплює слабість.

Але до моменту страти лишається ще більше дев'яти годин. До Чесмена ще мають стратити якогось грабіжника, а потім чекати три години, поки крізь вентиляційний люк газової камери буде відсмоктано небезпечну пару ціанистого калію. «Духовні батьки» інструкції про порядок страти ретельно подбали про те, щоб здоров'я смертника не зазнало шкоди до визначеного судом терміну кари.

— Ці дев'ять годин — останній шанс Чесмена. Всі юридичні засоби затримати виконання смертного вироку були протягом майже дванадцяти років до останнього використані ним і його адвокатом. Тепер лишалась одна надія — на помилування від губернатора Каліфорнії.

Останні години Чесмен проводить за простим столом. Навпроти нього сидить директор в'язниці, а на задньому плані стоять, наче відлиті з чавуну, два охоронники з автоматами в руках — аби Чесмен не заподіяв чого директорові.

На столі телефон. Вісім разів до того дзвонив цей телефон, перш ніж Чесмена повели до газової камери. Вісім разів директор повідомляв йому, що страту відкладено. Вісім разів Чесмена відводили назад.

Чи задзвонить телефон удев'яте? Схоже, що це питання мало хвилює директора каторжної тюрми Діксона. Він із захопленням читає детективний роман Агати Крісті. Лише Чесмен не відриває погляду від телефону.

* * *

Про «смертника № 1» Америки багато писали й сперечалися, але 12-річне катування з 8-разовою відстрочкою страти — то лише один бік юридичного скандалу. Другим, — не менш скандальним, але далеко не так докладно описаним, — були методи, до яких вдавалися перед цим слідчі й суд.

Ким, власне, був цей відомий усьому світові Керіл Чесмен? Спочатку одним із багатьох тисяч злочинців-юнаків, наявність яких становить в Америці нерозв'язну проблему. У його рідних не було грошей, аби дати йому нормальну шкільну освіту. Батько, працюючи в кіноательє Голлівуду підсобним робітником, заробляв дуже мало. Коли Керілу було 6 років, його мати потрапила в автомобільну катастрофу і з того часу була паралізованою. Все, що батькові тяжкою працею вдавалося заробити, поглинало її лікування. Отже, синові не лишалось нічого іншого, як з ранніх літ працювати. Як — про це батько не питав, а уряд і його чиновники — й поготів.

Залишений напризволяще Керіл скоро пристав до групи малолітніх злочинців. Почалося з дрібних крадіжок, далі пішли крадіжки зі зломами, а потім — розбійницькі напади, У такий же спосіб, у який за нормальних обставин молоді хлопці стають слюсарями, мулярами, торговцями, Керіл опанував професію злочинця. Не потай, не за спиною поліції та офіційних органів, що займаються справами неповнолітніх, а навіть… під їх керівництвом.

У своїй книзі «Камера смертників № 2455», написаній Чесменом за роки ув'язнення в Сен-Квентіні, він змалював свої враження від виправної колонії: «Тут я вперше дізнався, як треба користуватися кольтом, кастетом і зварювальним апаратом. Тут я також навчився ненавидіти суспільний лад, охоронці котрого розклалися до кісток. Ми у в'язниці могли мати все: якісну їжу, дівчат, сигарети, наркотики, відпустки. Потрібні були лише гроші на підкуп наглядачів. Жоден з них не ставився до нас як до злочинців, коли ми мали можливість і бажання дати їм певну суму доларів. Тут я вперше дізнався про різницю між достойним громадянином і злочинцем у нашій країні. Шанований громадянин— це той, у кого є досить доларів, а злочинець — це той, хто, роблячи ці долари, дозволив себе піймати».

«Підкований» цими знаннями, Чесмен через рік вийшов на волю. П'ять місяців по тому він повернувся до колонії. Після серії з п'яти зломів сигаретних автоматів він ще на рік помандрував за грати. Потім протягом двох років застосовував набуті знання, здійснював один грабіжницький напад за другим і 19-річним був засуджений до 16 років ув'язнення в каторжній тюрмі. Через 7 років його випустили на волю з іспитовим строком. До цього спричинилася не зразкова поведінка у в'язниці, не виправлення, а той факт, що адміністрація в'язниць у США просто змушена передчасно випускати злочинців, засуджених до довгорічного ув'язнення — аби звільнити місце для інших.

Отже, Чесмен, тепер уже досвідчений, готовий на все брутальний злочинець-професіонал, знову опинився на волі. Він і не думав розпочинати порядне життя. Ще у в'язниці зав'язав стосунки з гангстерською бандою, що спеціалізувалась на шантажі і пограбуванні підпільних букмейкерів на бігах, скачках тощо. Через день після свого звільнення Чесмен приступив до цієї «роботи».

На той час, коли Чесмен в Лос-Анжелесі і його околицях «звільняв» букмейкерів від їх незаконних прибутків, а також побіжно вчинив кілька пограбувань в ювелірних магазинах і магазинах готового одягу, в околицях Голлівуду сталася серія брутальних < злочинів, до яких важко знайти аналогію навіть у багатющій історії американської криміналістики. Якийсь бандит вчиняв напади на закохані парочки, що шукали відлюддя в околицях Голлівуду. Він з'являвся на місце своїх злочинів у сірому форді з червоним прожектором, що ним звичайно користуються патрульні машини поліції. Погрожуючи пістолетом 45-го калібру, він спочатку віднімав у чоловіка бумажник, а потім примушував жінку залазити до його автомашини і найогиднішим чином ґвалтував її.

Все це тривало місяці, а злочинець (преса нарекла його «бандитом з червоним ліхтарем») перебував на волі. Це викликало обурення у пуританського населення Каліфорнії, почалися нарікання па поліцію, що в свою чергу могло призвести до неприємних політичних, наслідків.

Незабаром у Каліфорнії мали відбутися вибори губернатора. Всі найважливіші урядові пости в штаті були зайняті членами республіканської партії, в тому числі й посада начальника поліції. Невдоволення населення поліцією поширилося й на діяльність урядових органів республіканців узагалі. Опозиція демократів використала це в процесі передвиборної боротьби, і таким чином спіймання «бандита з червоним ліхтарем» стало для республіканців важливою проблемою їх політичного існування. Якщо вони хотіли добитися успіху на виборах, їх поліції треба було неодмінно викрити злочинця.

Зрозуміло, тузи республіканської партії насідали на начальника поліції, а той у свою чергу підганяв підлеглих, вимагаючи від них покінчити з невловимим злочинцем. Яким чином — байдуже. Тому, хто цього доб'ється, обіцяли грошову премію і підвищення у чині.

Отже, не дивно, що всі полісмени Лос-Анжелеса_ і Голлівуду тільки й робили, що полювали на сірий форд з червоним прожектором.

Підозра, що він і є «бандит з червоним прожектором», впала на грабіжника Чесмена 23 січня 1948 року. Поліцейська патрульна машина з екіпажем, що складався з двох молодих полісменів — Рірдона і Мея, повільно рухалась по голлівудській Вермонт-авеню у південному напрямку, до Лос-Анжелеса. Освітлений годинник на приладовій дошці показував 19 годин 40 хвилин, коли Рірдон, який сидів за кермом, уздрів на протилежному боці вулиці форд, схожий на той, про який ось уже кілька тижнів день у день передавало поліцейське радіо всім патрулям. Форд рухався їм назустріч.

Рірдон відразу ж розвернувся і почав переслідування. Вже на найближчому перехресті він був змушений різко загальмувати — підозрілий форд повернув до заправочної станції. Повільно, намагаючись не привертати до себе уваги, патрульна машина також під'їхала до колонки. При цьому полісмен Мей увімкнув свій радіопередавач і промовив у мікрофон умовну зашифровану фразу: «Білява леді передає привіт чоловікові у фраку», а до неї кілька цифр, що уточнювали місце перебування патрульної машини.

За кілька секунд на карті в центральному управлінні поліції маленьким прапорцем було відмічено, де шукати сірий форд, а ще через хвилину десятки патрульних машин з усіх кінців міста помчали у бік Вермонт-авеню.

На заправочній станції тим часом патрульна машина робила марні спроби наблизитись до сірого форда. Тут скупчилось багато машин, що перешкоджали цьому. Коли патруль все ж просунувся вперед на кілька метрів, Мей побачив, як сірий форд, не заправившись, раптом покинув станцію. Очевидно, двоє чоловіків у ньому помітили, що їх переслідує поліцейська машина.

Мей був переконаний, що переслідує давно розшукуваного злочинця. Без особливого приводу (форд, не порушуючи правил, на помірній швидкості в'їхав у потік машин) Мей увімкнув сирену і червоний прожектор, аби мати вільний шлях для переслідування. Рірдон спритно вивів машину з черги, що чекала заправки, і натиснув педаль газу. Мотор патрульної машини потужно заревів, і тепер усі навколо знали, що поліція за кимось женеться. Водночас заревів і мотор форда. Порушивши правила, машина виїхала на інший бік вулиці і зробила спробу втекти.

Чоловік за кермом форда, мов навіжений, мчав уперед, пробиваючись скрізь стрічний потік машин. Весь час перебуваючи на волосинку від зіткнення, він вправно використовував кожну щілину, аби відірватися від переслідувачів. Але одночасно це звільняло дорогу патрульній машині, яка неухильно, метр за метром, скорочувала відстань від переслідуваних.

На розі Шостої вулиці і Шаттон-Плейс Рірдон зумів наблизитись до форда на дистанцію 20 метрів. Стрічних машин стало менше, перехожих майже не було. Мей опустив вікно в машині і схопив автомат, збираючись доти чергу по скатах форда. Але водій форда раптом круто рвонув кермо, і його машина на двох колесах повернула на Шосту вулицю, виїхавши при цьому на тротуар. Однак за якихось 100 метрів їй перегородила шлях вантажна машина. Схоже було, що полювання підходить до кінця, але форд на високій швидкості різко загальмував, обернувся навколо власної осі і помчав назад. В той момент, коли втікачі мали знову опинитися на Всрмонт-авеню, Рірдон виїхав на лівий бік вулиці, спрямувавши патрульну машину точно назустріч фордові. Мей сповз з сидіння вниз, під приладову дошку, аби укритися від фронтального зіткнення, але Рірдон мав міцніші нерви: в останню мить вивернув свою машину вправо, зачепивши ліве переднє колесо форда.

Обидві машини загальмували і застигли на місці. З патрульної вискочив Мей з автоматом напоготові, з форда — водій, що кинувся тікати.

— Стій! — крикнув Мей втікачеві, але той, не звертаючи уваги на цей крик, зигзагами біг далі. Перша черга з автомата Мея влучила у стіну одного з будинків, друга начебто влучила в ціль. Втікач спіткнувся і впав долілиць на землю. З форда виліз переляканий стріляниною другий чоловік і, не роблячи спроби втекти, слухняно дозволив Рірдону надягти на себе наручники.

Тим часом Мей підійшов до лежачого. Він запустив руку у каштанове волосся невідомого і, піднявши трохи його голову, повернув її убік, щоб заглянути в обличчя. Він стрівся поглядом з насмішкуватими розумними очима юнака.

— Водити машину ви вмієте, нічого не скажеш, а от стріляти… Я б на вашому місці записався на курси стрільців… — зухвало сказала молода людина ошелешеному полісменові, який гадав, що має справу з покійником.

— Заткни пельку! — грубо відповів Мей і рвонув хлопця догори, поставивши його на ноги. Потім наклав йому наручники. Перш ніж відвести затриманого до автомашини, Мей нахилився і підняв з землі пістолет. Він показав його затриманому.

— Це твоя гармата? — спитав він.

— Киньте жартувати! Коли б я мав цю штуку в кишені, то не стояв би перед вами в наручниках.

— Тоді вона напевне впала з неба, га? Ти б придумав що-небудь краще, перш ніж ми дістанемось до дільниці! — глузливо сказав Мей і підштовхнув хлопця дулом пістолета до машини.

* * *

Кримінальний інспектор Гузен, до якого привели на перший допит обох затриманих, розклав на столі перед собою всі предмети, знайдені поліцейськими Рірдоном і Меєм у форді, на вулиці і в кишенях арештованих: маленький ліхтарик, жменю пожмаканих доларів, чотири номерні знаки до автомашини і пістолет 45-го калібру.

Гузен грайливо покрутив на Вказівному пальці пістолет, глянув на хлопців і спитав:

— Ну, кому з вас належить ця штука?

Він не дістав ніякої відповіді. Дві пари очей спокійно дивились на нього без будь-якого виразу, наче він говорив не англійською, а малайською мовою.

Увійшовши до кімнати, патрульні полісмени на якийсь час перервали допит. Вони втягли за собою дві паки новеньких чоловічих костюмів і звалили їх біля письмового стола.

— Це ми знайшли в багажнику форда, сер, — сказав Рірдон інспекторові.

Гузен недовірливо похитав головою, але промовчав. Потім наказав відвести одного із затриманих до караульного приміщення.

Коли троє залишили кімнату, Гузен звернувся до водія форда.

— Як ваше прізвище?

— Чесмен.

—Ім'я?

— Керіл Уїттір.

— Народились?

— 27 травня 1921 року в Сент-Джозефі, Мічіган.

— Як звуть вашого батька?

— Уїттір Чесмен.

— Хто він за фахом?

— Колись був асистентом режисера у кінокомпанії «Парамаунт», тепер тільки переносить куліси.

— Як звуть вашу матір?

— Хеллі Чесмен, уроджена Браун.

— Чим вона займається?

— Вона паралізована.

— Гм… Чи притягалися ви до суду, Чесмен?

Стереотипно, наче відповідаючи на анкету, Чесмен перелічив усі випадки, коли був під судом і відбував покарання. Інспектор відстукав його відповіді на друкарській машинці, потім раптом відсунув її вбік, витяг я шухляди пачку сигарет і, вибивши вказівним пальцем одну, запропонував її Чесмену.

— Ага, починаєте м'яко стелити? — сказав Чесмен і недбалим рухом узяв сигарету.

Інспектор дав йому вогню.

— А чого б це я без особливої причини став шкодити вам? Поки ви розумно себе поводите, я ставитимусь до вас добре.

Чесмен задумливо втупився у сигаретний дим.

— Облиште ці підходи, інспекторе. Чого ви наказали мене сюди притягти?

— Схоже, що ви поспішаєте, Чесмен! Це видно хоча б із швидкості, з якою ви намагалися втекти від патрулів.

Метод допиту інспектора почав нервувати Чесмена.

— Що ви хочете від мене? — грубо спитав він.

— Дізнатись, чому ви так уперто хотіли втекти від нашої патрульної машини. Була ж для цього яка-не-будь причина, га? Звичайний водій не тікає так просто від першого-ліпшого патруля!

Чесмен вказав сигаретою на протокол допиту, який все ще стирчав з машинки.

— Прочитайте ще раз список моїх відсидок, інспекторе. Останнього разу мене звільнили з тюрми умовно. Це пояснює все. На час умовного звільнення мені заборонено мати контакт з людьми, у яких є судимість. А Джонні, мій напарник, теж вийшов оце з в'язниці, і списочок у нього більший за мій. І мене знову посадять, якщо ви дасте справі хід. Тепер ви розумієте, чому я так поспішав?

Інспектор ледь помітно похитав головою.

— Я не вірю вам, Чесмен. Поліцейські патрулі не цікавляться минулими злочинами і не питають першого-ліпшого, чи випущено його на волю умовно. Це ви знаєте не гірше за мене. Я не повірю вам, навіть якщо ви мені скажете, що причина вашої втечі — крадені костюми, знайдені нами у вашому багажнику.

Чесмен глянув на костюми, що лежали біля столу, і спитав:

— А чого ж, на вашу думку, я мав тікати?

— Бо ви й є «бандит з червоним ліхтарем», Чесмен!

На якусь мить Чесмен втратив мову, але потім оглушливо зареготав:

— Ви невдало жартуєте, інспекторе! Невже ви вважаєте мене отим нещасним сексуальним інвалідом? Подивіться, як слід, на мене. Невже я схожий на людину, якій, аби зробити жінку слухняною, потрібен пістолет? Та я можу мати жінок і не вдаючись до зброї!

Немовби демонструючи інспекторові свої шанси у жінок, Чесмен звівся на ноги, поставши перед слідчим у весь зріст, і, наче боксер, ударив себе кілька разів кулаком у груди.

Гузен все ж збентежився, побачивши перед собою довгов'язу фігуру — не тому, що оцінив враження, яке міг справити на жінок Чесмен, а тому, що у всіх свідченнях жертв «бандита з червоним ліхтарем» його описували як чоловіка невеликого зросту—1 метр 60— 1 метр 70 сантиметрів. А зріст Чесмена аж ніяк не становив менше 1 метра 85 сантиметрів, і він був куди могутнішої статури.

І все ж інспектор сказав:

— Сідайте-но знову на свій стілець. Це вже психіатр скаже, для чого був вам потрібен пістолет. Може, це у вас таке відхилення? Хто може знати?

Знизавши плечима, Чесмен знову сів.

— Не може бути, щоб ви говорили серйозно, інспекторе. Мені… ґвалтувати їх! Я б вам багато міг дечого розповісти про отих клятих жінок…

Чесмен все ще не збагнув, у яку диявольську ситуацію завів його інспектор. За зґвалтування закони Каліфорнії вимагали смертної кари! Він ще сміявся з підозри інспектора, не відчуваючи петлі на своїй шиї.

Інспектор, досвідчений криміналіст, добре розумів, що такого досвідченого гангстера, як Чесмен, голими руками не візьмеш. Тому він поки що припинив допит.

— Ну, гаразд, Чесмен, почекаємо. Вам усе одно доведеться залишитися під вартою, доки суддя не вирішить, як бути з вашим достроковим звільненням. А ми за цей час усе з'ясуємо.

Гузен натиснув на кнопку дзвінка і наказав поліцейському вивести Чесмена з кімнати.

Коли двері за Чесменом причинилися, інспектор заглибився в документи, в яких описувалась зовнішність, «бандита з червоним ліхтарем». Зріст— 160–170 сантиметрів, худорлява постать, коричнювата шкіра, темне, майже чорне волосся, не вистачає кількох зубів; можливо, він італійського походження — так одностайно описували злочинця жертви і свідки його злочинів.

Чесмен — довжелезний, кремезний хлопець, у якого всі зуби були на місці, ніяк не скидався на «бандита з червоним ліхтарем».

Крім того, Гузен розумівся на сексуальних злочинах. Він кілька років працював у відповідному відділі нью-йоркської поліції і знав, що чоловіки, які під загрозою зброї примушують жінок скорятися перед своїми бажаннями, становлять цілком певний людський тип: боягузи, обділені природою невдахи, психопати. Ні, людина, що оце сиділа перед ним, — хто завгодно, але не сексуальний психопат.

Отже, інспектор Гузен аж ніяк не був впевнений, що цей Чесмен і «бандит з червоним ліхтарем» — одна й та ж людина.

Роздуми інспектора перервав асистент, що прожогом увійшов до кабінету:

— Форд затриманих доставлено сюди, сер, — доповів він.

Інспектор склав документи до купи і встав зі стільця.

— Дякую, Глен, я зараз вийду на повітря і сам гляну на нього.

Біля форда вже порались агенти, у пошуках слідів орудуючи в світлі трьох прожекторів пінцетами, лупами, знімаючи відбитки пальців на приладовому щитку.

— Придивіться добряче до сидінь, чи немає на них слідів крові,— наказав Гузен. Він пригадав, що останні дві жертви «бандита з червоним ліхтарем» — 27-річна Реджіна Джонсон і 17-річна Мері-Еліс Меса — були поранені злочинцем.

В той час як двоє криміналістів заходились виймати з машини сидіння і спинки, Гузен підійшов до вітрового скла і уважно обстежив горішню рухому фару. Він не знайшов у ній нічого незвичайного. Такий собі прожектор з білим склом, що трапляється на кожній другій машині. Але, придивившись уважніше, Гузен насторожився. Промінь його ліхтарика освітив подряпини на хромі кріплень фари. Верхня гайка від частого зіткнення з гайковим ключем наполовину стерлася, нижньої взагалі не було.

На якусь мить Гузен замислився, потім повернувсь і мерщій подався через двір до свого кабінету. Він довго нишпорив у паперах на своєму столі, аж поки знайшов невелику картонну коробку, в якій було складено речі, знайдені в кишенях Чесмена: бумажник, гаманець, пилочка для нігтів, сірники. Але все це не цікавило тепер Гузена. Лише висипавши на стіл весь вміст коробки, він знайшов, нарешті, те, що шукав: невелику хромовану гайку. Вона точно підходила до нижнього гвинта рухомої фари.

Тепер інспектор уже був переконаний, що «бандита з червоним ліхтарем» спіймано. Чесмен постійно орудував рухомим прожектором, замінюючи для своїх нічних злочинів біле скло червоним.

Але все було лише гіпотезою. Не вистачало головного доказу — червоного скла! Якщо Чесмен заявить, що розгвинчував прожектор, аби замінити перегорілу лампу, чи відремонтувати щось інше, гайка в його кишені нічого іншого не доведе.

Розчарували інспектора й криміналісти, що оглядали сидіння форда в пошуках плям крові: вони нічого не знайшли. Ніяких наслідків не дала спроба знайти сліди замитої крові. Але кримінальний інспектор Гузен не хотів так просто відмовитись від свого переконання. Цієї ж ночі він прагнув дістати остаточний доказ вини Чесмена. Дві останні жертви «бандита з червоним ліхтарем» мусили особисто засвідчити його вину.

Гузен наказав терміново пригнати на подвір'я управління дві автомашини, одна з яких по можливості мала бути сірим лімузином форда. Щоправда, доставили лімузин світлоблакитного кольору, але це не збентежило інспектора.

— Вночі свідки однаково не зможуть помітити, що машина іншого кольору, — розвіяв інспектор сумніви свого асистента.

За півгодини обидва автомобілі залишили подвір'я поліцейського управління Лос-Анжелеса і помчали до Голлівуду. У світлоблакитному лімузині поруч з водієм сидів скутий по руках і ногах Чесмен, на задньому сидінні його охороняли два кремезних полісмени з готовими до дії автоматами в руках. У машині, що йшла слідом, їхав другий ескорт озброєних поліцейських.

Була вже третя година ночі, коли інспектор Гузен постукав у двері невеликого котеджу на Сієрра-Боніта-авеню в західній частині Голлівуду. Стара жінка в поспіхом накинутому на плечі купальному халаті відчинила двері, і Гузен відразу ж обрушив на неї шквал слів:

— Мадам, ми повинні негайно бачити вашу дочку Мері-Еліс! Ми впіймали бандита, що напав на неї минулого тижня. Розбудіть її негайно! Вона має пізнати його. Але по можливості зробіть це швидше, у нас мало часу…

Пані Рут Меса, мати 17-річної Мері-Еліс, злякано зіщулилась:

— Невже це обов'язково робити вночі, сер? Моя дочка хвора, вона ще не отямилась від шоку. Я далебі не знаю, чи можна…

Але Гузен перебив її:

— Це триватиме якусь хвилинку. Їй треба тільки глянути на цього молодика, нічого більше!

Гамір тим часом розбудив дочку, і вона підійшла до дверей.

Інспектор тут же схопив її за руку і повів через палісадник до вулиці, де стояв форд. Полісмени вже. вийшли з машини, посадовивши Чесмена на місце водія.

Перш ніж наблизитися з дівчиною до форда, інспектор сказав їй:

— Не бійтесь нічого, Мері. Він скутий по руках і ногах і нічого не може вам заподіяти. Ви повинні нам тільки сказати, чи це саме він.

Всупереч правилам, що вимагають проведення ідентифікації лише за умов, коли призначена до впізнання особа перебуває в групі інших людей, Гузен підніс Чесмена як «бандита з червоним ліхтарем» наляканій Мері-Еліс, так би мовити, на срібній таці. Надзвичайно чутлива і боязлива, вихована у монастирі дівчина була після жахливої пригоди із злочинцем у шоковому стані і тепер просто не насмілилась пильніше придивитись до Чесмена. До машини ще лишилося зробити кілька кроків, а вона вже полохливо притиснулась до інспектора і сказала тихо:

— Так, я гадаю, що це він. Я впізнаю його.

Подібним же чином відбувалася й очна ставка з другою жінкою, на десять років старшою — Реджіною Джонсон. Вона потрапила до лап «бандита з червоним ліхтарем» за кілька тижнів до цього під час нічної прогулянки зі своїм коханим Флінтріджськими пагорбами.

Після того, як Гузен заявив їй, що «бандита з червоним ліхтарем» піймано і що інша жертва вже впізнала його, Реджіна відразу ж сказала:

— Так, гадаю, що це він.

Щоправда, в ніч злочину вона не змогла детально описати поліції зовнішність бандита і заявила, що навряд чи зможе його впізнати. Було, мовляв, дуже темно, а, крім того, злочинець обв'язав своє обличчя хусткою і від страху вона не змогла його розгледіти.

І все ж її теперішнє свідчення було запротокольовано, як доказ проти Чесмена.

Не виявивши готовності скласти зізнання після цих нічних очних ставок, Чесмен відчув, що кримінальний інспектор Гузен не збирається більше «м'яко стелити». Дальші допити відбувались уже не в службовому кабінеті, а в маленькій кімнаті без вікон, в якій панувала нестерпна задуха від увімкнених на повну потужність трьох батарей центрального опалення. Допит Чесмена вели інспектор Гузен і ще троє криміналістів, які щогодини змінювали один одного. Температура повітря в кімнаті доходила до 60 градусів тепла. Оскільки для підтримання такої спеки одних батарей було мало, в стелю було вмонтовано потужні прожектори, світло котрих концентрувалось на тій частині кімнати, де сидів Чесмен.

Інспектор Гузен і асистент, що ставив запитання, сиділи в неосвітленій частині кімнати і в будь-який момент мали змогу освіжитись прохолодним напоєм. А втім, їх ставлення до Чесмена було досить коректним. Вони не били його, не давали «ліків», що могли б зламати його волю. Потім, на процесі, вони з чистою совістю могли заприсягтися, що не вдавалися до насильницьких методів слідства, аби добитися зізнання. А яка спека панувала в кімнаті, яке було освітлення і скільки годин щодня тривали допити — про це судді не запитували, про це у відповідних інструкціях не згадувалось.

Гузен і його люди могли спокійно відмовитись від фізичних методів допиту, які звичайно широко застосовувались американською поліцією в такого роду справах. Тортури, що їх зазнав Чесмен, на інших в'язнів діяли досі безвідмовно. Одне з двох: арештовані рано чи пізно визнавали все, чого від них вимагали, або кінчали життя самогубством у своїх камерах.

Обидна варіанти влаштовували Гузепа. Навіть самогубство Чесмена можна було б піднести громадськості як визнання провини.

На третій день слідства, після 61-годинного допиту, протягом якого Керіл Чесмен ні разу не спав більше двох годин підряд, він зізнався у всьому, чого від нього вимагали.

— Так, я і є «бандит з червоним ліхтарем»! Кінчайте, нарешті, зі мною! — крикнув він Гузену. Потім відповідав «так» і «ні» на всі запитання, які інспектор повторив, щоб записати його зізнання на магнітофонну стрічку. Чесмен, однак, не дав детального опису злочинів «бандита з червоним ліхтарем» і відмовився підписати складений Гузеном протокол, з якого виходило, що Чесмен не тільки зізнався, а й у всіх деталях описав кожний із злочинів, у яких його звинувачували.

І все ж кримінальна поліція того ж дня повідомила в пресі, що Чесмен детально описав усі вчинені ним сексуальні злочини. Це заспокоїло громадськість і відновило реноме правлячої партії у переддень виборів.

* * *

Процес «Народ Каліфорнії проти Керіла Чесмена» розпочався 29 квітня 1948 року в оздобленому дубовими панелями залі засідань верховного суду з Лос-Анжелесі. Зал, розрахований на 200 осіб, був заповнений лише наполовину. Справа Чесмена тоді ще не сановила світової сенсації і навряд чи була відома за межами Каліфорнії. Злочини які чекали покарання, були вже забуті людьми, витіснені з їх пам’яті іншими, не менш жахливими. Те, що протягом двох тижнів було підпалено кілька кіностудій в Голлівуді, післявоєнні події в Європі і кілька розлучень відомих усьому світові кінозірок заповнили перші сторінки газет, відсунувши на задній план діяння «бандита з червоним ліхтарем». Крім того, процес не обіцяв несподіванок. Що Чесмена засудять до страти, газети вже поспішали повідомити з усією докладністю ще до того, як прокурор встиг скласти обвинувальний висновок. Отже, процес розпочався в атмосфері буденності.

— Леді й джентльмени, високий суд іде! — вигукнув судовий пристав у залі, подаючи присутнім знак підвестися зі стільців.

Дрібнохідь до залу увійшов суддя Чарлз Фріке, маленький непоказний чоловічок в окулярах на гостренькому носику. Йому виповнилось майже 70 років, і його вважали одним з найрозумніших суддів у Каліфорнії. Злочинці боялися його, як найбезжалісного суддю країни. Жоден суддя у Сполучених Штатах не виніс стільки смертних вироків, як Чарлз Фріке.

— Засідання відкрито! — вигукнув пристав, коли Фріке піднявся на подіум, і жестом показав, що можна знову сісти.

Потім суддя звернувся до Чесмена:

— Керіл Чссмеи, чи відомі вам висунуті проти вас звинувачення?

— Так, ваша честь, — сказав Чесмен зі скромною стриманістю, до якої досвідчені злочинці, що вже не раз стояли перед судом, звичайно вдаються з тактичних міркувань.

— Перш ніж я запитаю вас, чи визнаєте ви себе винним, хочу повідомити вам наслідки вашої відповіді. Якщо ви визнаєте себе винним, вирок вам винесе суддя. Якщо ж ви скажете «невинний», питання про вашу вину вирішить суд присяжних з 12 осіб.

— Невинний, ваша честь, — сказав Чесмен ясним твердим голосом.

— Тоді назвіть мені, будь ласка, прізвище адвоката, що захищатиме вас.

— Я сам себе захищатиму, ваша честь!

Після цієї заяви в залі прошелестіла хвиля здивування. Навіть прокурор підвів голову од своїх паперів.

Взяти на себе власний захист було чи не найбільшою помилкою Чесмена в цьому процесі. В історії американського судочинства ще не було випадку, щоб обвинувачений, якому загрожує смертна кара, відмовився від послуг досвідченого юриста.

«Чесмен розраховує на сердобольність присяжних», — писали в своїх перших звітах репортери.

«Той, хто в такому процесі хоче сам собі бути адвокатом, має вважатися ідіотом», — написав Чесмен через кілька років у в'язниці Сен-Квентін в своїй книзі «Моя боротьба за життя».

Суддя Чарлз Фріке сказав тільки:

— Ну що ж, конституція це дозволяє.

Коли закінчилося читання обвинувального висновку, зі свого місця несподівано встав прокурор Міллер-Леві і підійшов до подіуму, на якому сидів суддя. Він був щонайменше на голову нижчий за Чесмена, носив окуляри в простій роговій оправі і був одягнений з недбалою елегантністю.

Коротко уклонившись, він звернувся до судді Фріке:

— Ваша честь, до моїх обов'язків, щоправда, не входить захист інтересів обвинуваченого, але заради коректності слід було б призначити обвинуваченому офіційного адвоката, який міг би йому пояснити, в чому саме має полягати захист.

Цей жест справив глибоке враження на присяжних. Прокурор, який так безкорисливо ставиться до обвинуваченого, здався їм зразком об'єктивності і беззастережності.

У такий елегантний спосіб представник обвинувачення записав на свій рахунок перше очко і, крім того, обмежив можливості Чесмена для захисту. Суддя Фріке погодився на пропозицію прокурора і призначив адвокатом-порадником Чесмена судового референта Ела Метьюса, недосвідчену молоду людину, яка щойно закінчила навчання і тепер відбувала першу юридичну практику в суді. Це було витонченим ходом обвинувачення й суду — дати Чесмену в захисники людину, яка напевне не насмілиться на конфлікт із судом.

Якого роду допомогу подав референт підсудному, виявилось при виборі присяжних. Сто вісім чоловіків і жінок з Лос-Анжелеса були у списку присяжних. За американським законом, адвокат, як і прокурор, має право відшукати в такому списку присяжних на свій розсуд, а в разі розходжень остаточне рішення про призначення присяжних приймає голова суду.

Судовий референт Ел Метьюс спокійно спостерігав, як прокурор вибрав на роль присяжних 12 матерів, у яких були дочки у віці жертв «бандита з червоним ліхтарем», і не протестував, коли прокурор у присутності всіх вдався до спроби вплинути на присяжних у потрібному йому напрямі, театрально звернувшись до них зі словами

— Подумайте, що станеться з вашими дочками, якщо цей чоловік на лаві підсудних вийде на волю! У вашій владі знешкодити це чудовисько! Не бійтеся в цьому випадку вдатись до найвищої кари, передбаченої законом, — страти!

Цю вимогу прокурор Міллер-Леві сформулював не наприкінці процесу, не в своїй обвинувальній промові, а на початку, не навівши ще жодного доказу вини Чесмена.

Метьюс жодним словом не пояснив Чесмену, що той може протестувати проти цього випаду прокурора і дати відвід присяжним. Коли Чесмен хотів сам узяти слово, той мало не силоміць посадив його назад на лаву і порадив поводити себе тихо, аби не дратувати суддю.

Наступні два дні процесу обговорювалося злочинне минуле Чесмена. Найдрібніші крадіжки нанизував прокурор Міллер-Леві на нескінченний ланцюг злочинів, що їх вчинив Чесмен.

Чесмен усі їх визнав. Здавалося, що він пишається своїм злочинним минулим і розповідає про незліченні розбійницькі напади з гордістю. Принаймні, таке враження виникло у присяжних.

Але Чесмен хвалився своїми кримінальними подвигами з зовсім іншої причини. Він хотів показати присяжним, що такий хвацький хлопець, як він, просто не міг бути отим сексуальним злочинцем. Результат виявився протилежним. Тихі домогосподарки на лаві присяжних боялися його, вважали його недолюдком, не питали, як він став злочинцем. Вони вірили, що він здатний на все.

Прокуророві Міллеру-Леві лишилось тільки дати Чесмену наговоритися, щоб виграти наступний раунд. Адвокат же Чесмена сидів мовчки і навіть не пояснив своєму підопічному, що той сам собі шкодить такою тактикою захисту. Кожний інший захисник давно вже змусив би Чесмена замовкнути і взяв би слово сам. Та Ел Метьюс мовчав.

Як головних свідків обвинувачення прокурор Міллер-Леві запросив обох жінок, що ідентифікували обвинуваченого вночі після арешту як «бандита з червоним ліхтарем». Інших потерпілих він на засідання не запросив, бо побоювався, що вони не пізнають у Чесмені бандита і таким чином виступлять у ролі свідків захисту.

Сам Чесмен не міг знайти тих жінок. Поліція відмовилась повідомити їх імена, а сам він ніяких даних здобути не міг, бо сидів у в'язниці. Його адвокат міг бути йому корисним лише порадами, а сам вести розслідування не мав права. Знову стало ясно, яким нерозумним було рішення Чесмена захищатися без сторонньої допомоги.

Вперше за всі дні процесу зал був переповнений, коли в ролі свідка виступила 17-річна Мері-Еліс Меса. Прокурор Міллер-Леві особливо старанно готувався до допиту дівчини й особисто запросив до суду репортерів усіх каліфорнійських газет, які досі обмежувались лише короткими замітками про процес.

Затинаючись, тихим голосом, зі сльозами на очах повідала Мері-Еліс Меса судові про найжахливішу ніч в її юному житті. Вона розповіла, як 21 січня 1948 року вона разом зі своїм другом Френком Гілбертом після відвідин танцювального бару поїхали до пагорбів на околиці Голлівуду. Обоє були на задньому сидінні автомашини, що належала Френку, коли раптом ззаду під'їхав інший автомобіль, зупинившись у кількох метрах від них. Друг Мері висловив припущення, що це патрульна машина поліції, бо на ній був червоний прожектор. Та раптом до їх машини підійшов замаскований чоловік, рвучко відчинив дверцята і, наставивши на її дружка пістолет, відняв у нього бумажник.

Розповівши це, Мері замовкла, але в справу втрутився прокурор Міллер-Леві:

— Що сталося далі, міс Меса? Ви повинні нам розповісти всю правду, ви ж заприсяглися!

Ще тихіше, ніж перед тим, так що в задніх рядах заінтригована публіка нічого не чула, Мері розповіла, як бандит у масці, віднявши у її друга бумажник і дрібні гроші, наказав йому повернутися одному в машині до Голлівуду, і той слухняно це зробив. Її ж бандит силоміць втяг до своєї машини і, погрожуючи пістолетом, примусив роздягтися догола.

Прокурор дуже тихо спитав у дівчини про подробиці подальших подій. Для сімнадцятирічної, вихованої у монастирському інтернаті дівчини було справжньою мукою розповідати на людях подробиці заподіяного їй злочинцем. Майже пошепки, затинаючись від огиди й сорому, вона відповідала на запитання Міллера-Леві.

Відразу, обурення, ненависть до молодика, що сидів навпроти на лаві підсудних, можна було прочитати на обличчях присяжних. Вони дивились на його зухвало випнуте підборіддя, зневажливо стиснуті губи. Вони пригадали низку злочинів, вчинених ним раніше. Цей був здатний на все, в тому числі й на такий огидний вчинок.

Чесмен зіщулився під їх поглядами. Він відчув хвилю ненависті до себе. Він схилив голову. На лаві присяжних це розцінили як мовчазне визнання вини.

Прокурор використав цю ситуацію до кінця. Потоки сліз з очей дівчини надзвичайно сильно вплинули на настрій присяжних. Зробивши довгу паузу, прокурор гучним голосом, так що його почули всі в залі, сказав:

— Міс Меса, чи здатні ви знову упізнати в цьому залі людину, яка того вечора витягла вас із машини вашого друга і вштовхнула до своєї?

Дівчина, не підводячи голови, витягла руку і вказала нею на лаву підсудних.

— Так, це чоловік у блакитному костюмі, що сидить отам на лаві.

— Той, що опустив очі долу, не наважуючись глянути вам в обличчя?

— Так.

Вона не могла дати іншої відповіді, наполохана до смерті Мері-Еліс Меса. Адже інспектор Гузен показав їй Чесмена і сказав, що це і є «бандит з червоним ліхтарем». А тут, у суді, вона побачила його знову. Який вигляд мав чоловік, що вчинив тоді на неї напад, вона як слід не могла пригадати. З переляку він здався їй якоюсь примарою, а не людиною з крові й плоті. Ні обличчя, ні одягу, ні зросту — нічого не зафіксувала її пам'ять.

Але присяжних такі думки не хвилювали. Їм було ясно одне: так, людина у блакитному строкатому костюмі — це він.

Менш драматично, але зате більш по-діловому відбувся допит другої жінки, що виявилась натурою куди сильнішою, і, здавалось, уже подолала переживання після нічної зустрічі з бандитом. Вона теж, не вагаючись, вказала на Чесмена і повторила те, що почула від поліцейського інспектора:

— Це — «бандит з червоним ліхтарем».

В американському судочинстві адвокат має право на перехресний допит свідка обвинувачення після того, як той дасть показання. Оскільки Чесмен захищав себе перед судом сам, йому повинні були дозволити провести перехресний допит обох жінок. Але коли він підвівся зі своєї лави, щоб поставити перше запитання, серед присяжних і публіки спалахнуло обурення. Подумати тільки, після всього він ще насмілюється мучити свої жертви безглуздими запитаннями!

Перше запитання Чесмена до Мері-Еліс Меса було:

— Чи можете пригадати, як ви описали у поліції чоловіка, що напав на вас?

Дівчина безпомічно знизала плечима:

— Вже не пригадую, це ж було так давно.

Мері тоді описала його так: малий на зріст, вузькоплечий, схожий на італійця.

Чесмен випрямився на весь свій зріст:

— Хіба я малий на зріст, міс? Хіба у мене вузькі плечі? Хіба я схожий на італійця і говорю з італійським акцентом, як це ви заявили в поліції? Може, ви помилились? Подумайте добре, міс!

Мері безпомічно втупилась у людину на лаві для підсудних і, здавалось, ось-ось вона внесе поправку в свої показання.

Але тут же у справу втрутився прокурор:

— Леді і джентльмени! Це ж не одне й те ж — описати людину і впізнати її. Спробуйте лишень пригадати не дуже добре знайому вам людину, яку ви за всіх обставин легко пізнаєте. Якщо ви захочете написати на шматочку паперу її зріст, описати форму її обличчя, ви помітите, що це не так просто, що це майже неможливо. І, крім того, візьміть до уваги, що ці жінки того дня, коли повідомляли поліції приблизні прикмети злочинця, були вкрай схвильовані. Але, поза всяким сумнівом, обом назавжди врізалась у пам'ять хижа пика злочинця, що заподіяв їм такий жах!

Присяжні й слухачі в залі, погоджуючись із прокурором, закивали головами, кидаючи співчутливі погляди на обох жінок.

Чесмен, мабуть, помітив, що до нього майже не прислухаються. Тому він став формулювати свої запитання агресивніше, голосніше.

— Ви ж розповіли в поліції, що у бандита, який тоді напав на вас, був над правим оком великий шрам. Ви сказали, що це єдина прикмета, яку ви точно пригадуєте. Чи так це?

— Так, я пам'ятаю, що казала це.

Чесмен звернувся до судді:

— Ваша честь, чи може ця жінка підійти, щоб добре роздивитися моє обличчя?

Сімнадцятирічна Мері злякано відсахнулась, здійнявши, наче в захисті, руки.

— Адже я вас бачила лише раз. Лише кілька хвилин… Мені здалося, що у вас шрам над оком. Але, може, я помилилась…

У Чесмена не було шраму над оком. Кожен у залі міг у цьому пересвідчитись, але всі дивились на перелякану дівчину.

Прокурор Міллер-Леві і тут зумів розрядити неприємну для нього ситуацію:

— Ваша честь, навіть якщо у обвинуваченого тепер немає шрама над оком, що з цього? Можливо, то був шрам після бійки, який тепер загоївся. А, може, дівчина й справді помилилась. Що від цього змінюється? Загальний вигляд цього негідника вона запам'ятала і не забула до сьогоднішнього дня. Вона впізнала його. Це головне!

Таким способом прокурор обминув небезпечний для його обвинувачення риф. Суддя Фріке не став заглиблюватись у питання з шрамом, як таке, що не має значення для з'ясування істини.

Чесмен знітився, зрозумів, що справи його кепські. Він не ставив більше запитань Мері, відмовився від перехресного допиту другого свідка — Реджіни Джонсон. Це йому так порадив його адвокат, рекомендувавши самому вийти на місце свідка, аби під присягою засвідчити свою невинність.

Чесмен так і зробив. Він попросив дозволу виступити як свідок у власній справі. Суддя Фріке дав згоду.

Обвинувачений підбадьорився. Вперше він дістав змогу залишити ґратчасту клітку, в якій перебував досі, з нього зняли наручники, він відчував себе майже вільним. Він упевненою ходою пішов на місця свідків, поправляючи краватку, дружньо всміхаючись до жінок на лаві присяжних.

Чесмен завжди був самозакоханий, мов павич, йому й тепер здалося, що він не втратив чарівності і, як і раніше, справляє велике враження на жінок. Відчуваючи себе невідпорним звабником, він після принесення звичайної присяги почав:

— Подивіться на мене уважніше, мої дами, і у вас напевне з'являться сумніви у тому, що я отой «бандит з червоним ліхтарем»…

Суддя Фріке відразу ж перебив його:

— Ви виступаєте тепер не із захисною промовою, Чесмене, а як свідок у власній справі, і маєте торкатися лише стосовних до неї фактів.

Чесмен зробив ще одну спробу:

— Обставини мого арешту, шановні дами, можливо, і створюють враження, що я й є той самий «бандит з червоним ліхтарем», але…

— Ви свідок і не повинні висловлювати своїх думок і висновків. Тільки фактів ми чекаємо од вас!

Чесмен вклонився судді.

— Отже, форд, в якому мене заарештували, зовсім не належить мені. Я скористався ним уперше. Мені позичив його один з друзів. До заправочної станції він був у машині. Він вкрав її, бо ми планували на цей вечір крадіжку. Ми хотіли допомогти торговцеві готовим одягом Уайлеру «збути» кілька костюмів. Ми це й зробили, як ви знаєте. Ми якраз поверталися додому, коли мій приятель помітив у дзеркальці, що нас переслідує патрульна машина. Він сказав мені, щоб я їхав до бензоколонки. Там він вискочив з машини і зник серед людей, що юрмилися біля станції.

Тут суддя Фріке перебив Чесмена:

— Чи має це означати, що у форді ви були втрьох?

— Так точно, ваша честь. Я, Джонні і мій приятель були в машині. Ми так втрьох і залишили магазин Уайлера, а костюми були в багажнику.

— Як звуть вашого приятеля, що, як ви кажете, вискочив з машини біля бензоколонки?

Чесмен дещо загаявся з відповіддю, потім струсонув головою:

— Я б не хотів його називати. Мого приятеля випущено з тюрми умовно, і якщо випливе нагору справа з костюмами, він напевне знову там опиниться. Можливо, що він і є отой «бандит з червоним ліхтарем», і тоді його пошлють до газової камери. Я б не хотів сприяти цьому.

— Якщо ви не хочете або не можете назвати його прізвища, то можливо, що до газової камери помандруєте ви, Чесмене. Невже для вас це недостатня причина сказати нам, хто ж то був?

Чесмен енергійно похитав головою.

— Мого становища це не змінить, ваша честь. У наших колах зрада карається смертю. І тоді все одно: поведуть мене до газової камери чи уколошкають на вулиці. Крім того, я й так сподіваюсь переконати вас у тому, що я не «бандит з червоним ліхтарем».

Здавалося, цього моменту тільки й чекав прокурор. Зі скриньки, в якій лежали зібрані поліцією речові докази, він вийняв маленьку шестикутну гайку, затиснув її між великим і вказівним пальцями і підсунув її мало не під самий ніс Чесмену.

— Тоді, Чесмене, поясніть, будь ласка, присяжним, яким чином ця гайка, що пасує до рухомого прожектора на форді, потрапила до вашої кишені. Як ви самі тут сказали, ви сіли за кермо цієї машини лише у день вашого арешту.

— Можу вам пояснити це абсолютно точно, сер. Коли ми приїхали до магазину, мій приятель не зміг одразу впоратися з замком на дверях. Було надто темно, і я присвітив йому рухомим прожектором форда. Коли я його повернув, гайка й відскочила. Вона вже була напівстертою. Я підняв її і поклав до кишені, а потім, на жаль, не встиг знову прикрутити.

Прокурор весело засміявся, наче почув дотепний жарт.

— Бачите, Чесмене, я так і знав, що ви розповісте що-небудь у такому дусі.

Чесмен пильно глянув на нього.

— Чого ж ви ставите мені такі запитання, сер? Чи, може, ви доведете, що я брешу?

Прокурор Міллер не міг піймати Чесмена на брехні, як не міг спростувати його розповідь про анонімного приятеля, що вкрав форд і, можливо, був «бандитом з червоним ліхтарем». Але йому це й не було потрібно. Зухвала, різка манера, в якій Чесмен розправлявся з прокурором, настільки обурила присяжних, що вони не вірили вже жодному слову підсудного.

В подальшому ході процесу прокурор і не старався спростувати показання Чесмена. Усі свої зусилля він спрямував на те, аби довести, що Чесмен поставив себе за межі суспільства, що він — недолюдок, якого слід вбити, бо нічого вдіяти з ним уже неможливо. Ніхто на процесі вже не думав про закони і справедливість, йшлося лише про те, щоб вплинути на присяжних і добитися від них смертного вироку Чесмену, незалежно від того, вчинив він злочини, що йому приписувались, чи ні.

З цинічною відвертістю Міллер-Леві у своїй заключній промові звернувся до присяжних:

— Ви повинні судити, як це робили свого часу ковбої на Дикому Заході — без зайвих сантиментів. Ув'язнення в каторжній тюрмі, незалежно від строку, нічого для Чесмена не означає, а нам лише коштуватиме грошей. Він же сам тільки посміється з нас. Крім того, він може добитись помилування, дочекатись амністії чи нового розгляду справи, його можуть виручити з ув'язнення політичні зміни. Пам'ятайте також, що підсудний обізнаний з багатьма трюками й фокусами, завдяки котрим можна вийти на волю. Отже, навіть якщо вашим вироком буде довічне ув'язнення, це не дасть ніякої гарантії, що одного чудового дня Чесмен знову не дістане змоги нападати на людей. Єдине місце, в якому можна знешкодити Чесмена, це газова камера. Він повстав проти громадського порядку нашого народу, і тому його треба знищити.

Чесмен у своїй захисній промові вимагав виправдання:

— Я не «бандит з червоним ліхтарем», а, отже, не вчиняв злочинів, що мені їх тут закидають. Все інше вас не стосується. Я не намагаюсь довести вам, що я невинне, миле хлопча. Ні, я злочинець-професіонал, розбій — моє ремесло з юнацьких років. За це мене щоразу карають так, як цього вимагає закон. Та у даному випадку я ні в чому не винний. Прокуратура не обвинувачує мене в крадіжці костюмів, це їй здалося не вартим уваги. Мене хочуть знищити, аби затушувати бездарність поліції. Для цього професіональний злочинець якраз найпідхожа особа, бо іншого люди й уявити собі не можуть. Можливість, що до таких огидних злочинів міг би вдатися звичайний, всіма шанований, але хворий душею і тілом громадянин, нікому й на думку не спадає, бо тоді вся громадська мораль суспільства опиниться на межі абсурду. Але скажіть самі: якби ви були досвідченим злочинцем, що пройшов вогонь і воду, чи стали б ви заради кількох доларів і хвилинної втіхи ризикувати і вдаватись до злочинів, за які карають смертю? Жінок, що за гроші готові на все, в нашому суспільстві значно більше, аніж гадає громадськість. Отож, я можу вимагати лише виправдання, а не м'якого вироку.

Суддя Фріке призначив оголошення вироку на 11 червня 1948 року. Щоб остаточно вплинути на присяжних у дусі обвинувачення, він перед тим, як вони подались до своєї кімнати на нараду, звернувся до них з промовою — незаконною і дезінформуючою.

Фріке сказав присяжним:

— Якщо ви вирішите, що обвинувачений винний у двох випадках — грабіжництві й зґвалтуванні, то ви маєте присудити його до страти.

За законом же присяжні в такому разі мають вибір: смертна кара чи довічне ув'язнення без права помилування.

Хоча вирок Чесмену начебто забезпечили всебічно, його не можна було оголошувати.

За каліфорнійськими законами голова суду може оголосити вирок присяжних лише тоді, коли є надрукований на машинці стенографічний протокол процесу. Але за два дні до оголошення вироку вмер від тяжкої хвороби судовий стенограф Ернест Перрі. Він залишив нерозшифрованими три тисячі сторінок протоколів, розібратися в яких не взялося навіть товариство судових стенографів Каліфорнії.

Прокурор Міллер-Леві і тут знайшов вихід, аби уникнути нового розбору справи Чесмена, як цього вимагав закон. Він доручив своєму обізнаному зі стенографією шуринові розшифровку трьох тисяч сторінок протоколів та ще й добився за це для нього 5 тисяч доларів гонорару.

Цей шурин уже неодноразово лікувався від алкоголізму, а згодом, через кілька місяців, умер від білої гарячки. У розшифрованому ним протоколі навіть при побіжному перегляді було знайдено 220 помилок, що спотворювали справжній перебіг процесу. Але це не перешкодило судді Фріке, хоч і з двотижневим запізненням, оголосити 25 червня 1948 року вирок.

Як і чекали, Чесмена було засуджено до страти.

«Суд постановляє: шеріфові округу Лос-Анжелес передати означеного Керіла Чесмена директорові державної в'язниці штату Каліфорнія в Сен-Квентіні, щоб той, застосувавши смертельний газ, стратив його, як цього вимагають закони штату Каліфорнія».

Того ж дня Чесмена вмістили до камери смертників № 2455 у каторжній в'язниці Сен-Квентін. Справу «бандита з червоним ліхтарем» було таким чином завершено, і більше про нього не згадувалось.

Але почалася справа Чесмена.

Майже 12 років боровся Чесмен у камері № 2455 проти незаконного смертного вироку. Для цього він здійснив неймовірну за обсягом роботу: ретельно вивчив 2400 друкованих на машинці аркушів протоколу процесу і написав сім різних опротестувань вироку, шість скарг на порушення процесуального кодексу, дев'ять прохань про відстрочку страти, чотири прохання про новий розбір справи і п'ять прохань передати його справу вищим судовим інстанціям.

До всіх цих документів він виготовив докладні пояснювальні матеріали, як цього вимаже закон. Крім того, він двічі порушував клопотання про проведення експертизи вірності стенографічного протоколу процесу.

450 тисяч слів написав Чесмен у цих паперах. Складання всіх прохань і пояснень зайняло у нього щонайменше 3 тисячі робочих годин. 10 тисяч годин пішло в нього на глибокі юридичні розвідки: він прочитав дві тисячі спеціальних книжок і журналів і зробив у зв'язку з цим 800 сторінок заміток.

Розбором і опрацюванням його прохань, скарг, вимог протягом 11 років займалися в американських органах юстиції 14 юристів, яким було сплачено за це 734 000 доларів гонорару. Маленької частки цієї суми вистачило б для того, щоб дати Чесмену в його юні роки належну освіту й виховати з нього порядну людину. Розум для цього в нього був. За час свого ув'язнення Чесмен вивчив три мови й написав три автобіографічних романи, перший з яких, «Камера смертників № 2455», написаний на хорошому літературному рівні, мав успіх у цілому світі.

Однак усі його зусилля, спрямовані на скасування несправедливого смертного вироку, виявилися кінець кінцем марними. Щоправда, вісім разів його страту відстрочували, але прохання переглянути вирок щоразу відхилялось.

Незадовго до дев'ятого терміну страти газета «Нью-Йорк таймс» писала у передовій статті: «Ми його все одно вб'ємо. Не тому, що це має який-небудь сенс, чи для того, щоб налякати інших чесменів, а тому, що для іншого шляху нам бракує соціальної сили уявлення».

* * *

9 годин 30 хвилин ранку 3 травня 1960 року. Телефон на столі у передпокої газової камери все ще мовчить. Директора в'язниці Діксона, що задрімав над кримінальним романом, будить, увійшовши до кімнати, лікар. Позіхаючи, директор дивиться на стінний годинник і каже Чесменові:

— Так, тепер приготуйтесь!

Чесмен відводить очі від телефону, на який він невідступно з відчаєм дивився протягом усієї ночі. Крізь велике скло у стіні він бачить, що кімната переповнена людьми. Прийшло п'ятдесят дев'ять репортерів, щоб побачити, як він умре. На похоронах Рузвельта їх було лише сорок п'ять, — пригадує він. Вони юрмляться за високим бар'єром, у якомусь метрі від куленепробивного скла газової камери. За завіскою чекає свого часу кат. Його ім'я відоме лише директорові в'язниці. Він одержує 100 доларів за те, що за знаком директора натискає важіль, після чого п'ять кульок ціаністого калію падають у посудину з сірчаною кислотою під стільцем, на якому сидить приречений.

Рівно о десятій годині Чесмена заводять до камери, і двоє підручних ката прив'язують його до стільця. До грудей йому прикріплюють стетоскоп. До стетоскопа прироблено гумовий шланг, що виходить назовні і дає змогу лікареві контролювати сердечну діяльність смертника.

10 годин 3 хвилини. Масивні сталеві двері газової камери зачиняються на засуви. Директор в'язниці дивиться на свого годинника і підіймає правицю.

Кат за завіскою натискає на важіль.

П'ятдесят дев'ять газетних репортерів присуваються ближче до куленепробивного скла. Вони жадібно фіксують кожний рух Чесмена, кожну гримасу на його обличчі. На вулиці, перед воротами тюрми з'юрмилися сотні інших газетярів, аби першими дізнатися для своїх газет про подробиці страти.

За середніх віків страти провадились прилюдно. Страта була своєрідним «масовим святом», у якому брало участь усе місто. На шляху до місця страти приреченого зупиняли на людних місцях і катували розпеченими кліщами, аби якомога більше розважити присутніх.

2 травня 1960 року великі газети Америки надрукували мільйонними тиражами фоторепортажі про всі фази смерті у газовій камері. В кіно увечері демонстрували старий фільм, знятий багато років тому у Сен-Квентіні. Великим планом глядачам показували вмирання людини в газовій камері. Від майстерно зіграного смертельного страху людини в останні хвилини перед стратою до падіння отруйних куль у посудину з кислотою й утворення смертельної пари — весь процес смерті демонструвався з драматургічною витонченістю. Хто хотів, міг вільно, як колись на базарних площах, спостерігати страту людини. Давно вже в кіно не було стільки глядачів, як цього дня, — 2 травня 1960 року.

Американській юстиції вдалося знову оживити середньовічні звичаї прилюдного умертвіння людей.

* * *

За годину після страти до директора в'язниці Діксона прийшла адвокат Розалія Ешер, яка протягом останніх років допомагала Чесмену в його боротьбі проти смертного вироку. Вона дала директорові адресований йому лист від Чесмена з приміткою: «Передати після моєї смерті». В листі було ім'я того, хто, за показанням Чесмена на суді, в день арешту був третім у кабіні форда і втік на заправочній станції, бо побачив, що їх переслідує поліція. Ім'я його — Джо Терранова.

На прохання адвоката і директора в'язниці ФБР оголосило розшук Терранови.

Його арештували 2 липня 1960 року, через 2 місяці після страти Чесмена, в Ель-Пасо в штаті Техас. Він жив там два роки під іменем Джека Сміта в пансіонаті «Червона роза», ховаючись від поліції, що розшукувала його за вбивство і пограбування касира тоталізатора.

Він став перед судом, був засуджений в січні 1961 року і страчений місяцем пізніше. Прохання офіційно розширити слідство, виявити, чи немає зв'язку між Террановою і злочинами «бандита з червоним ліхтарем» прокуратура відхилила. На процесі лише згадувалось, що Терранова неодноразово притягався до відповідальності за сексуальні злочини і що 10 років тому вчиняв розбійницькі напади на людей, користуючись сірим лімузином форда з рухомим червоним ліхтарем, замаскованим під поліцейську патрульну машину.

Повідомлення американських газет, за якими Терранова під час попереднього слідства визнав, що вчинив злочини, за які було страчено Чесмена, відділ преси ФБР назвав «припущеннями, що не відповідають фактам».