ВЕЛИКЕ ПОГРАБУВАННЯ
14 жовтня 1963 року в Алжірському кварталі Парижа було проведено поліцейську облаву. Першу протягом багатьох місяців, але вона не була чимось винятковим. На той час, коли в Алжірі вирувала боротьба за свободу і незалежність, тут майже щоночі ревли сирени поліцейських автомобілів і «танцювали» гумові палиці. Згодом до облав вдавалися не так часто; вони мали місце лише з нагоди чергового замаху на генерала де Голля або приїзду до міста важливого іноземного гостя. В таких випадках поліція звичайно заарештовувала «в інтересах безпеки» кількасот чоловіків і жінок даного кварталу, тримала їх в ув'язненні кілька днів і зрештою після перевірки випускала на волю. Крім тих, кого шукали за старі гріхи.
Саме такою була і облава 14 жовтня 1963 року. Загони поліцаїв у старомодних французьких сталевих касках зігнали докупи мешканців кількох будинків, перевірили їхні посвідчення, перетрусили злиденні помешкання. А почалося все з анонімного телефонного дзвінка. Незнайомець повідомив чергового офіцера управління поліції, що в Алжірському кварталі переховується шість африканців, які планують замах на президента де Голля. Те туманне і, як згодом виявилося, з потаємною метою зроблене попередження підняло на ноги понад двісті ажанів, десятки поліцейських агентів.
Проте облава ніяких результатів не дала. Лише в барі на Рю Лапеврер стався випадок, який, здавалося, не мав ніякого зв'язку з причиною поліцейської облави. П'яний чолов'яга в морській робі відмовився пред'явити документи поліцаєві Журдену. Аби не викликати зайвого галасу, Журден заспокійливо поплескав його по плечу й потягнувся до його кишені, щоб витягти з неї паспорт. Але матрос швидким рухом ударив його по руці. В ту ж мить п'яний опинився в залізних обіймах двох Журденових колег. Журден узяв паспорт і почав обмацувати одяг затриманого. Під лівою холошею він намацав прив'язаний до ноги невеликий шкіряний мішечок. Досвідчений поліцай одразу догадався, що в ньому.
Сніг? — запитав він, глянувши на моряка.
Той мовчки знизав плечима. Журден обережно розв'язав мішечок і взяв на палень трохи білої речовини, схожої на свіжий сніг. Журден понюхав її, обережно торкнувся кінчиком язика і задоволено кивнув головою. Речовина, безперечно, була наркотиком.
— Кокс[7] чи героїн? — звернувся поліцейський до моряка, але той уперто мовчав.
— Нічого, в лабораторії ми це швидко з'ясуємо! — пробурмотів Журден і наказав одному з своїх колег відвести затриманого. Всім упало в вічі, що тепер моряк поводився чемно, не чинив ніякого опору, навіть не лаявся. Вій посміхався, коли його заштовхували до поліцейської машини, і можна було подумати, що він якраз і мав на меті потрапити з своїм мішечком до рук поліції.
Торгівля наркотиками — найпоширеніший злочин, з яким боролася в той час паризька поліція. Не дивно, що начальник відділу комісар Монтеро дуже зрадів, коли до нього привели матроса. Дрібні гендлярі, що торгували сигаретами з маріхуаною або понюшками кокаїну, щодня потрапляли в тенета поліції, але це не допомагало виявити постачальників наркотиків і ватажків контрабандистських зграй. Жоден торговець не знав свого постачальника в обличчя, а його прізвища — й поготів. Що ж до шефа «підприємства», то про нього вони мали таке ж уявлення, як про таємниці конструкції французької атомної бомби. Тим-то вважалося великим успіхом, коли до рук поліції потрапляла людина з обізнанішої категорії посередників у контрабандній торгівлі наркотиками.
Комісарові Монтеро не було ще й тридцяти років, і він лише кілька місяців працював у будинку на набережній Орфевр — головній квартирі паризької кримінальної поліції. Що він робив доти, не знав жоден з його теперішніх колег. Подейкували, ніби він був офіцером контррозвідки в Іноземному легіоні. Дехто твердив, начебто Монтеро належав до особистої охорони президента, але всі погоджувались на тому, що комісар — надзвичайно вправний криміналіст.
Перш ніж розпочати допит, Монтеро підсунув чоловікові в морській робі сигарети, а тоді, гортаючи паспорт, запитав:
— Вас звуть Самі Кхурі? Це ваше справжнє ім'я чи тільки за паспортом?
Матрос слухняно кивнув:
— Справжнє. Паспорт не підроблено. Я народився в Джіджеллі, в Алжірі, 26 грудня 1929 року. Все це ви легко можете перевірити. Моя сім'я й тепер ще живе в Джіджеллі.
Комісар Монтеро недбало відсунув паспорт убік. В ту мить йому було байдуже, як насправді звуть матроса і чи справді його паспорт не підроблений. Хай називає себе, як хоче, аби тільки розповів усе, що знає про торгівлю наркотиками та її організаторів.
Власне кажучи, молодого комісара мусила б насторожити готовність, з якою алжірський матрос Самі Кхурі погодився розповісти про своїх хазяїв і клієнтів. Коли б Монтеро мав більший досвід, йому неодмінно спало б на думку, що посередник, яким був Кхурі, просто не міг знати всіх тих імен і адрес, що їх він так охоче перелічував і що, як це незабаром з'ясувалось, були цілком точні. Жодна, навіть найгірше організована, гангстерська банда не могла б довірити одному своєму членові такі життєво важливі таємниці. Хіба що вона мала б на те якісь особливі причини…
Справді, комісарові Монтеро, завдяки показанням алжірського матроса, вдалося за кілька годин заарештувати тридцять шість членів однієї з найнебезпечніших банд Франції — найбільший успіх, якого будь-коли домагався такий молодий комісар кримінальної поліції. На волі лишався тільки шеф банди.
Самі Кхурі зголосився допомогти Монтеро й тут. Він, щоправда, не знав, як звуть шефа, але сказав, що може вказати поліції його помешкання.
— Як вказати? — спитав Монтеро з підозрою. — Хіба ви не знаєте адреси?
— Минулої ночі я вперше був на квартирі в шефа. Мене повезли туди на машині. Я не хотів запитувати назву вулиці й номер будинку. Це викликало б підозру. Але я певен, що зумію відшукати будинок, якщо ви поїдете зі мною тим самим шляхом.
Монтеро схопився за телефонну трубку, щоб негайно викликати автомашину, але матрос поклав руку на важіль апарата.
— Хвилинку, комісаре! Перш ніж ви віддасте наказ, я хотів би обговорити з вами одне приватне питання.
Комісар слухняно поклав трубку. Самі Кхурі зняв руку з важеля й узяв сигарету з пачки, що лежала перед ним на столі.
— Я привезу вас туди, комісаре, якщо ви пообіцяєте, що після арешту шефа відпустите мене. Гадаю, я на це заслужив.
Комісар задумливо кивнув, але промовчав. Він чекав, що алжірець докладніше сформулює свою вимогу. Самі зробив глибоку затяжку і продовжував:
— Це моя умова. Боюся, що в іншому разі я не зможу розшукати цей будинок.
Комісар знову кивнув, але не відповів ані словом на цю пропозицію.
Поведінка комісара збентежила Самі.
— Від інших арештованих ви, однак, нічого не дізнаєтесь, — додав він. — Вони навіть не знають, хто я.
Монтеро посміхнувся:
— А звідки ви знаєте, хто в них шеф? У цій зграї ви напевне не були надто важливою персоною. Чи, може, я помиляюсь?
Самі нервово докурив сигарету, кинув недокурок на потертий зелений лінолеум, що ним було вкрито підлогу кімнати, і розтер його носком черевика. Не відповідаючи прямо на запитання Монтеро, він сказав ухильно:
— Ви ж нічим не ризикуєте. Навіть якщо я хотів би вас обдурити, все одно ваші люди зможуть мене схопити, перш ніж я залишу Францію.
В цю мить розмова урвалася. До кімнати ввійшов службовець відділу кримінальної експертизи і вручив Монтеро аналіз вмісту шкіряного мішечка.
Комісар не виявив до нього ніякого інтересу.
— Поклади його на стіл. У мене тепер немає часу. Що там таке? Кокс? Я й без вас це знав, — сказав він сердито. — Можеш іти!
Але молодий чоловік у білому халаті не зрушив з місця, кивнув на алжірця, відкашлявся і сказав Монтеро:
— Я б на вашому місці проглянув аналіз. Це важливо!
Монтеро взяв тоненьку папку й швидко перегорнув папірці в ній. Самі Кхурі нервово потягнувся до пакунка з сигаретами, не відводячи очей від комісара. Той мовчки повернув документи експертові.
На прочитане комісар не сказав ні слова.
— Далі, Самі, далі! Розповідай! — сказав він лагідно алжірцеві.
Моряк злякано зіщулився.
— Що я можу сказати… — нічого більше. Це від вас тепер залежить — поїдемо ми чи ні. Дайте мені слово, що відпустите мене, і тоді все буде як слід, комісаре!
Монтеро повільно звівся на ноги, перехилився через стіл, рвучко схопив переляканого алжірця за комір його матроської куртки і просичав прямо йому в обличчя:
— Ти, мерзенний, дешевий покидьку! Я тобі зараз покажу… — І поки Самі, задихаючись, ловив відкритим ротом повітря, комісар з недвозначною настійливістю вів далі:— Якщо ти мені тут же на місці не скажеш всю правду, я кину тебе до камери, де сидять твої товариші, і розкажу їм, що саме ти їх зрадив. Вони з тебе котлету зроблять, любий Самі! — Він ще сильніше стягнув комір алжірця — так, що в того обличчя налилося кров'ю. — Я тобі покажу, як нас дурити! У мішечку була звичайнісінька кухонна сіль — 99,6 грама. І тільки зверху додано 0,4 грама кокаїну. Чи можна після цього повірити, що ти знаєш боса контрабандистів?
З презирливою міною він штовхнув алжірця назад на стілець і гидливо витер руку хусткою. На його подив, Самі Кхурі не розгубився.
— Що було в тім мішечку, я не знаю. І це не цікавить мене, — відказав він спокійно.
Розлючений Монтеро накинувся на нього:
— Мені твої байки ні до чого, хлопче! Ти привіз цей мішечок до Парижа, сховав його від поліції у холоші, а тепер хочеш, щоб я тобі повірив, ніби ти не знав, що в ньому? Ти що, дурником мене вважаєш?
Самі Кхурі з докорою похитав головою.
— Я не привозив мішечка до Парижа. Я одержав його тільки вчора ввечері від людей, що возили мене до квартири, яку я повинен вам показати.
— А нащо ці люди дали тобі мішечок, га? Розкажи!
— Охоче. Моїм завданням було потрапити до рук поліції, аби вона прийняла мене за торговця наркотиками. Люди заздалегідь знали про облаву й послали мене до Алжірського кварталу, а ваші агенти заарештували мене.
Тепер настала черга Монтеро хапати ротом повітря.
— Ти… ти дістав завдання?.. Та це ж…
Що воно таке, комісар алжірцеві так і не сказав. Трохи заспокоївшись, він тільки й промовив:
— Ну, добре! Якщо затіяно таку гру, хай! Подивимось, хто її виграє!
Монтеро збагнув, про що саме йдеться: одна гангстерська банда, аби позбутися конкурентів, вирішила ліквідувати другу — і зробити це за допомогою поліції. Дещо незвичний шлях — облаву і мнимого торговця наркотиками — ініціатори операції обрали, побоюючись, що звичайний анонімний донос не принесе їм успіху. Анонімні доноси до поліції прибувають часто і здебільшого мандрують на смітник; крім того, кожна гангстерська банда має на утриманні одного чи кількох рядових поліцейських агентів, що своєчасно попереджають її про всі заплановані заходи. Лише одне було Монтеро неясно: що спонукало чи змусило алжірця взятися за небезпечну роль агента-провокатора?
— Самі, а ти певний, що я додержу слова й відпущу тебе, якщо ти покажеш мені квартиру шефа?
— Авжеж, комісаре! Я вам вірю. До того ж, у чому ви можете мене звинуватити? Адже наркотиків при мені не було! І взагалі, комісаре, я дрібна рибка в порівнянні з людиною, яку ви зможете взяти, відпустивши мене на волю. Ви й самі це знаєте.
Монтеро пильно вдивлявся в обличчя алжірця, наче зважуючи, хто для нього цінніший — моряк чи шеф банди. При цьому він знав, що вибору в нього немає. Всю операцію було продумано до тонкощів, і йому залишилось тільки погодитись на пропозицію алжірця. Він знав, що все одно неспроможний знешкодити всіх злочинців Франції. Отже, яка різниця — одним більше чи одним менше на волі, коли він замість нього зможе схопити справді жирного карася. А в тому, що людина, яку збирався зрадити алжірець — жирний карась, Монтеро після подій цього дня не сумнівався.
Комісар простягнув через стіл алжірцеві руку.
— Що ж, гаразд, Самі! Рушаймо! І якщо ми візьмемо того шефа, я відпущу тебе — даю тобі слово честі!
Однак алжірець похитав головою і сказав:
— Будь ласка, пане комісар, не подумайте, що я не вірю вашому слову, але я людина обережна і тому хочу запропонувати вам менш ризикований варіант. З результатів аналізу ви вже переконалися, що я не торгую наркотиками. Тим-то ви маєте право відпустити мене. Зробіть це зараз, комісаре! А за півгодини я протелефоную й повідомлю адресу. Я її знову пригадав.
Монтеро проковтнув проклін, готовий зірватися у нього з язика, замислився на мить, а тоді знизав плечима і, глянувши на годинника, відповів:
— Ну що ж. Незабаром північ. Рівно о пів на першу цей телефон має задзвонити. Якщо він не задзвонить, я нацькую на твій слід усі поліцейські патрулі Парижа.
Алжірець патетично розвів руками:
— Комісаре, я свого слова додержу. І щоб запевнити вас, скажу вам ще одну дуже важливу річ. Чоловік, якого ви шукаєте, зараз не в Парижі, а в Африці. В середу він прибуде сюди вечірнім літаком з Туніса. Отже, ви матимете досить часу, щоб зібрати всі докази проти нього. До речі, ці докази ви знайдете, якщо накажете обстукати дерев'яні панелі в бібліотеці…
Монтеро мовчки простягнув алжірцеві його паспорт і дав знак, що той може йти. Коли Самі був уже біля дверей, він крикнув йому навздогін:
— Але дивись у мене, Самі! Якщо ти не подзвониш рівно о тридцять першій хвилині на першу, патрульні машини дістануть наказ розшукати тебе!
Моряк, привітно посміхнувшись, сказав: «Бон суар!»[8] і пішов. Він додержав слова. Не минуло й півгодини, як він подзвонив:
— Записуйте, комісаре: Рю Лемерсьє, 17, другий поверх, ліворуч. Ім'я власника квартири — Ферраті.
Перш ніж Монтеро встиг записати останню літеру прізвища, на протилежному кінці дроту поклали трубку. Самі додержав слова, але розумів, що коли б телефонна розмова тривала довше, комісар міг би дізнатися, з якого автомата з ним говорять.
Та Монтеро й не збирався цього робити. Він негайно викликав дві службові машини й за кілька хвилин уже мчав у напрямі Люксембурзького саду, поблизу якого — фешенебельна Рю Лемерсьє.
Рю Лемерсьє розташована в одному з найфешенебельніших кварталів столиці Франції, тут живуть лише люди, здатні викласти на стіл домовласникові 100 тисяч франків.
Стара консьєржка будинку № 17 ще не встигла підвестися з ліжка, як комісар Монтеро з десятком озброєних ажанів уже відчинили відмичкою двері квартири на другому поверху. Стара вбігла до помешкання слідом за ними і накинулася на Монтеро — мовляв, пан Ферраті, власник квартири, поскаржиться самому президентові Франції! Це ж зухвалий нічний наліт! Від неї Монтеро почув, що пан Ферраті — чиновник високого рангу в міністерстві в справах Африки і що він перебуває зараз у службовому відрядженні. Монтеро задоволено кивнув головою. Отже, Самі Кдурі і тут не збрехав. Звістка про те, що шеф гангстерської банди посідає важливий пост у міністерстві, не збентежила комісара. З свого повсякденного доспілу він знав, що гангстерів великого стилю марно шукати серед клошарів — волоцюг, які сплять під паризькими мостами. Монтеро заспокоїв консьєржку, сказавши, що акцію він здійснює з дозволу президента, і наказав відвести стареньку вниз, до її приміщення. Потім з пістолетом у руці він обійшов усю шестикімнатну квартиру. Передпокій, салон, їдальня не цікавили його. Він зупинився в кімнаті, що правила за бібліотеку. Стіни між високими книжковими шафами прикрашали панелі з цінних порід дерева. Монтеро оглянув розкішно обставлену кімнату і наказав поліцейським зняти панелі. Озброївшись короткими ломиками, вони розпочали роботу, і серця у них обливались кров'ю, коли під їх ударами почала трощитися коштовна деревина.
Але кров застигла у них в жилах, коли вони відокремили першу панель від стіни: як у музеї воскових фігур мадам Тюссо, в ніші стояла безживна постать вродливої жінки. Лише придивившись уважніше, можна було встановити, що це не воскова фігура. В ніші стояв, дивлячись прямо на них мертвими очима, труп вродливої молодої жінки!
Покійницю, як встановили наступного дня судові медики, було забальзамовано й вкрито сумішшю лаку з парафіном. Фахівці висловили думку, що молода жінка провела у дерев'яному сховищі не менше двох років. Обручка на правій руці свідчила, що жінка була заміжньою, а нейлонова панчоха, що немов краватка висіла у неї на шиї, не залишала сумніву в тому, що вона вмерла насильницькою смертю.
Монтеро не зрадів несподіваній знахідці. Його помічники дуже старанно обшукали всю квартиру, але не знайшли ані грама наркотиків. Це означало, що справу рано чи пізно доведеться передати у відділ, що розслідував убивства. За інструкцією комісарові лишалось 48 годин на те, щоб довести, що вбивство пов'язане з торгівлею наркотиками, і Монтеро не гаяв часу. В сумочці, яку вбивця також сховав за панеллю, були різні речі, за допомогою яких можна було легко встановити особу жертви. Права на водіння автомашини з фотокарткою свідчили, що жінці було 24 роки і що звали її Камілла Жаїнська, а рахунок косметичного салону і кишеньковий календар дали відповіді на запитання, коли і де саме її було вбито. На рахунку стояла дата 21 серпня 1961 року, а в календарі ця ж дата підкреслена і супроводжувалась приміткою «22 години — Поль Ф». Поль Ф. — це, безсумнівно, Поль Ферраті. Комісар ретельно перегорнув сторінки календаря, і, крім недільних днів, не знайшлося жодного без подібних приміток. Впадало в очі, що всі імена повторювались у певному ритмі. Наприклад, Поль Ф. щотижня фігурував лише раз. Якби в календарі не траплялись тільки чоловічі імена, а його власниця була старшою за віком, Монтеро міг би подумати, що йдеться про прибиральницю і її клієнтуру. Але так…. Дальша знахідка у тому ж календарі розвіяла всі сумніви щодо характеру зустрічей — контрольна картка поліції нравів! Камілла Жаїнська була повією, а Поль Ф., Жан П., Марсель Д. та інші виявились її постійними клієнтами, яких вона регулярно відвідувала на їх квартирах. «Але в недільні дні ніколи», — пробурмотів комісар, хитаючи головою, поклав календар до кишені й наказав закінчити обшук у квартирі міністерського чиновника Поля Ферраті. Він сподівався знайти знайомих жінки і через них наблизитись до розгадки злочину.
Повернувшись до управління, Монтеро встановив, що вбита була однією з 29 тисяч офіціально зареєстрованих паризьких повій. Це не завадило їй 10 травня 1959 року одружитися з 34-річним лакувальником автомашин Полем Жаїнським. У поліцейській картотеці значилося, що 22 серпня 1961 року вона «безслідно зникла». З відділу вбивств Монтеро принесли товсту папку з результатами розслідування цієї справи. Там, зокрема, було записано:
«Серйозна підозра падає на чоловіка розшукуваної жінки. Цей шлюб був не чим іншим, як замаскованим спілкуванням сутенера і повії, яке Жаїнська протягом останніх місяців намагалась розірвати. Вона відмовлялась віддавати чоловікові зароблені гроші, які він пропивав або розтринькував з іншими жінками. За останні тижні перед зникненням Жаїнської між подружжям неодноразово спалахували сварки і бійки. 10 серпня 1961 року Жаїнська залишила свого чоловіка і більше до їх спільної квартири не повернулася. Але можна припустити, що Поль Жаїнський вистежив свою дружину і вбив її, коли вона відмовилась повернутися до нього. Підозрюваний неодноразово у присутності знайомих висловлював подібні наміри.
Жаїнського було заарештовано, і він три місяці перебував під слідством, але за браком доказів слідчий змушений був звільнити його з-під арешту, а справу тимчасово припинити. Відділ вбивств, однак, вважає, що Жаїнську вбив її чоловік. Є всі підстави гадати, що після того, як труп буде знайдено, з'явиться можливість довести винність Поля Жаїнського».
— Чорта лисого з'явиться можливість… — вилаявся Монтеро, прочитавши цей документ. Він сховав папку у нижній шухляді свого стола і поспішив залишити управління поліції. Тепер він був змушений діяти на свій страх і риск, якщо хотів, щоб у нього не відняли цієї справи і не посадили на лаву підсудних мнимого вбивцю.
Монтеро зрозумів, що відділ убивств арештує Поля Жаїнського, тільки-но дізнається, що труп його дружини знайдено. Про арешт напишуть газети, місце вбивства стане відоме всім, а головне — Полю Ферраті, який все ще перебував в Африці і якого Монтеро вважав справжнім вбивцею. Саме цьому комісар хотів запобігти. Однак він вирішив звернутися спочатку до колишнього чоловіка небіжчиці і підстеріг його біля будинку, де той мешкав.
Жаїнський був п'яний, як чіп і, звичайно, неспроможний у такому стані повідомити комісарові щось корисне. Монтеро сподівався, що цей чолов'яга поінформує його про подробиці стосунків своєї дружини з міністерським чиновником Ферраті, але Жаїнський навіть не чув такого прізвища. Отже, цей хід Монтеро виявився невдалим. Він пішов, так і не повідомивши Жаїнському, що тіло його дружини знайдено.
Наступна акція Монтеро дуже легко могла б коштувати йому посади, ба навіть голови. Всупереч кримінальним романам, у яких детективи частіше, ніж це дозволяє поліція, втручаються на свій розсуд у найнебезпечніші пригоди, сміливі операції власними силами на ділі мають місце дуже рідко, хоча б з тієї простої причини, що жодна поліція світу не може дозволити собі легковажно ставити під удар найздібніших своїх працівників. У той час як в кіно герої детективних історій немовби одягнені в куленепробивні панцирі (кулі гангстерів майже ніколи не досягають мети), злочинці Парижа, Лондона, Нью-Йорка аж надто влучно стріляють.
Монтеро почав з того, що забрав з інституту судової медицини труп Камілли Жаїнської і відвіз його знову до квартири на Рю Лемерсьє. Сам він переодягся в костюм, подібний до тих, які носять сутенери, наглядаючи за роботою своїх підопічних в районі площі Пігаль, і поклав у кишені два автоматичні пістолети й мініатюрний магнітофон.
Інформація Самі Кхурі знов підтвердилася. Вечірній літак з Туніса приземлився о 21-й годині 40 хвилин на аеродромі Орлі. За 30 хвилин по тому перед будинком зупинилося таксі, а трохи згодом відчинилися двері квартири й засвітилися лампи в передпокої та їдальні. Тільки бібліотека, де заховався Монтеро, лишалася у темряві. Ферраті не ввійшов до цієї кімнати. Він розпакував валізку, поговорив з кимось по телефону і, здавалось, зібрався кудись вийти. Тоді комісар вирішив діяти. Він увімкнув світло в бібліотеці, ударом ноги розчинив двері й гукнув:
— Заждіть, Ферраті! Я вже давно чекаю на вас!
Міністр у справах Африки напевне був би здивований, якби міг у цей момент стежити за поведінкою свого підлеглого. Ферраті блискавично вихопив з кишені піджака пістолет і повільно рушив до бібліотеки. Та біля самих дверей він зупинився мов укопаний, бо побачив зірвані панелі й труп у ніші. А за мить він почав стріляти навмання — в різних напрямках, сподіваючись, очевидно, на щасливий випадок. Монтеро, що сховався за книжковою шафою, чекав, поки Ферраті розрядить усю обойму. Тільки після цього він сказав:
— А тепер заспокойся, хлопче! На таку стрілянину сюди, чого доброго, збіжиться вся поліція. Кинь оту штуку на килим і сідай, побалакаємо.
Коли Ферраті кинув пістолет і сів у фотель біля каміна, комісар вийшов з-за шафи. Він нахилився й підняв пістолет Ферраті. Потім вийшов на освітлене місце, так що Ферраті зміг, нарешті, побачити, з ким має справу. У своєму елегантному костюмі Монтеро не справив на чиновника міністерства особливого враження. На обличчі Ферраті можна було прочитати не переляк, а швидше здивування. Він недбало запитав:
— Хто ви такий, власне кажучи, і чого ви хочете? Монтеро показав дулом пістолета на нішу, в якій стояв труп.
— Я хотів би дізнатись, як моя жінка потрапила до. вашої бібліотеки. Ось уже два роки я чекаю на неї. Маю я право дістати таку довідку?
Приятельський, майже гумористичний тон Монтеро розрядив ситуацію. Ферраті зиркнув на труп, перевів очі на Монтеро і, нарешті, спитав:
— Ви її чоловік? Але ж вона задовго до того втекла від вас. Я б на вашому місці був задоволений…
— Вона була не лише моєю дружиною, а й заробляла для мене гроші. Я хотів би також почути, що ви скажете, коли поліція довідається від мене про вашу торгівлю наркотиками.
Ферраті зрозумів, що розмова буде серйозною. Він кинув погляд на пістолет у правій руці Монтеро і спитав роздратовано:
— Ну, кажіть, нарешті, чого ви хочете? Грошей? Чи виказати мене поліції? Ви не схожі на дурня!
— Не поспішайте, все по порядку! Спочатку розкажіть мені, чому ви її вбили і як ви це зробили. Як удовець, я маю право дізнатись про це.
Комісар непомітним рухом увімкнув схований в нагрудній кишені магнітофон. Ферраті неохоче розповів йому, що в ніч з 21 на 22 серпня 1961 року він задушив Каміллу. Зробив він це тому, що за час їхнього тривалого знайомства Камілла дізналася про багато речей, яких їй знати не слід було, і врешті-решт почала шантажувати свого коханця. Що треба зробити з тілом, як його забальзамувати і де сховати, він дізнався з підручника судової медицини, в якому відомий медик з науковою точністю вказував, як після вбивства, не залишивши слідів, можна позбутися трупа.
Ферраті забальзамував і сховав труп не сам, а за допомогою свого відданого камердинера Самі Кхурі.
Лише тепер Монтеро дізнався, звідки у Самі були такі вичерпні дані про приватне життя міністерського чиновника.
— А в якій кімнаті і за якою панеллю стоїть камердинер? — запитав він.
— Він живий. Я просто надав йому відпустку на час свого відрядження, а завтра вранці Самі мусить повернутися на роботу.
Монтеро охоче сказав би: ти ще здивуєшся, дізнавшись, де провів свою відпустку відданий камердинер. Однак втримався від спокуси.
За кілька годин, коли комісар уже знову сидів у своєму службовому кабінеті, друкуючи на машинці звіт про арешт Ферраті, йому доповіли, що на кінцевій зупинці першої лінії метро знайдено труп Самі Кхурі. Алжірця застрелили. Вбивця не залишив слідів, свідків теж не було. Очевидно, банда, що найняла і використала Самі Кхурі для ліквідації свого конкурента Ферраті та його організації, постаралася позбутись і небезпечного свідка. Самі, який зрадив свого господаря, міг би зрадити й нових хазяїв…
Результати кількатижневого розслідування злочинної діяльності Ферраті та його банди були справді сенсаційні. Поважний міністерський чиновник, як виявилось, протягом цілого десятиріччя контролював усю контрабандну торгівлю наркотиками від Танжера до Ріо-де-Жанейро, від Рима до Нью-Йорка. Скільки мільйонів він на цьому заробив, досі не знає ніхто. В його квартирі було знайдено акції, облігації та інші цінні папери на 12 мільйонів марок. Можна не сумніватися, що це було лише часткою його справжнього багатства. Жодна людина не дізнається, в яких закордонних банках і під якими прізвищами він депонував пакети акцій і валюту, ніхто не знає точно, як він, перебуваючи у в'язниці, продовжує впливати на капіталістичну економіку. Про вплив гангстерів типу Ферраті на економіку США якось писала нью-йоркська «Уолл-стріт джорнел»: «Звідки взялася більша частина грошей, вкладених в американську промисловість? Головні джерела — це, очевидно, банки і страхові компанії. Але уряд у Вашінгтоні переконаний, що інша група, гангстерський світ, також займає чільне місце в цьому списку».
Начальник детройтської поліції Джордж Едвардс повідомив сенатську комісію, що гангстери керують 98 підприємствами міста з капіталом щонайменше в п'ятдесят мільйонів доларів.
У Нью-Йорку федеральний прокурор Роберт Моргентау на цю ж тему висловився так: «У нас гроші, що з таємних джерел надходять до пристойних підприємств, стають проблемою, яка наводить жах…». А колишній міністр юстиції США Роберт Кеннеді прямо заявив: «Гангстери діють у всіх можливих галузях економіки— в банках, в автомобільній і верстатобудівній промисловості».
Тільки уявити собі: гангстерський бос Ферраті, хоч і перебуває в тюрмі, завдяки своїм пакетам акцій панує над банками, автозаводами, фабриками!
Ферраті взагалі опинився у в'язниці лише через свою пожадливість і прагнення до нових джерел прибутку. Не тільки наркотики були «спеціальністю» цього злочинця. Він торгував і живим товаром.
Торгівля наркотиками й торгівля дівчатами вже давно вважаються в криміналістиці рідними сестрами. Найвідоміший торговець наркотиками в США Лакі Лючано (він тим часом мирно помер на острові Сіцілія) все своє життя заробляв на проституції, викачав багато мільйонів з незліченних будинків розпусти, що їх він утримував у Північній і Південній Америці. Можливо, що Ферраті наслідував його приклад. У всякому разі француз серйозно зацікавився торгівлею дівчатами. Він поставив цей бізнес, що досі існував у Європі під девізом «Білий вантаж—за океан», з ніг на голову, В той час, як у Європі десятки торговців живим товаром намагалися за допомогою красномовних обіцянок завербувати дівчат, аби потім продати їх у будинки розпусти до Південної Америки, Африки, Близького Сходу, Ферраті взявся за справу з іншого боку. Європейські дівчата — цівілізовані, самовпевнені і «знали собі ціну». Їм треба було добре платити, а це відбивалось на зиску. Крім того, ставало дедалі важче добиватися віз на виїзд із європейських країн.
Та водночас у Європі, особливо в Західній Німеччині, перебували сотні тисяч солдатів американської армії, що нудьгували і були готові платити за розваги стійкими доларами. Займаючись торгівлею наркотиками в Мексіці (тамтешні посередники контрабандою провозили кокаїн, героїн і опіум через кордон до США), Ферраті знав, як легко в цій країні за невеликі гроші залучити молодих дівчат до проституції. Місцеві власті, щоб позбутися безробітних дівчат, яких у сільських місцевостях — сотні тисяч, охоче видавали їм виїзні паспорти.
У західноєвропейських гарнізонних містах, завдяки зусиллям Ферраті, темпераментні мексіканки скоро стали «останнім криком моди», вони дуже пожвавили «діяльність» будинків розпусти, нічних барів. Але це розлютило конкурентів, які вчинили змову, жертвою якої, врешті-решт, і став Ферраті. Хто був ініціатором цієї змови? Паризька поліція не виявила цього й досі.
Справа Ферраті, таким чином, закінчилась. Торговця наркотиками засуджено до довічного ув'язнення. Чи справді він помре у в'язниці, чи за 5—10 років його помилують — важко сказати. Але не можна обминути жахливого, безприкладного в історії криміналістики злочину, розкритого завдяки арештові Ферраті.
Як звичайно, під час поліцейських розслідувань слідчі намагались виявити якнайбільше спільників Ферраті. Оскільки сліди вели до різних частин світу, комісар Монтеро не міг зайнятися справою сам і знехотя був змушений звернутись до міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу), європейський штаб якої міститься у старому палаці на Рю Поль Валері поблизу Єлісейських полів.
Щоправда, дальші події розвивались інакше, ніж у детективному фільмі. Не було ніякого елегантного комісара Інтерполу, що поспішає сісти в трансокеанський авіалайнер. Просто Інтерпол розіслав до управлінь поліції різних країн відповідні запити, бо він аж ніяк не є оточеною таємницями організацією вправних супер-детективів, якою його зображують у відповідній літературі, а звичайною неромантичною канцелярією, службовці якої.більшу частину свого життя провадять за письмовим столом і стрілянину бачать лише на екранах своїх телевізорів. Один з ретельних службовців Інтерполу склав, грунтуючись на справі Ферраті, тверезий запит, що надійшов і до управління поліції в Мехіко. У запиті констатувалось, що арештований у Парижі Ферраті зізнався у ряді вчинених ним злочинів і звинуватив у спільництві мексіканських громадян — 56-річну Дельфіну де Хесус Гонсалес і 42-річну Марію де Хесус Гонсалес. Згідно з показаннями Ферраті, вони утримували в містах Леон, Сан-Франсіско дель Рінкон, Лагос. де Морена та інших таємні будинки розпусти і продавали йому неповнолітніх повій, що згодом опинялись в Європі. Крім того, сестри Дельфіна і Марія де Хесус Гонсалес замішані в торговельних операціях з наркотиками, що їх протягом багатьох років провадив Ферраті…
Діловий запит Інтерполу став трампліном до викриття найбільшого після другої світової війни масового вбивства в часи миру. Мексіканська кримінальна поліція дуже швидко виявила місце перебування сестер Гонсалес — ранчо за 400 кілометрів від мексіканської столиці. Туди вирушила група агентів, і за кілька годин світ облетіла жахлива звістка:
«Будинок розпусти став моргом. Мексіканська поліція виявила в місті Леон штату Гуанахуато будинок розпусти, в якому десять років процвітали проституція та вбивства. Тут було вбито понад 100 жінок, дівчат і немовлят. Тепер у Мексіці провадиться генеральна облава на інших членів синдикату розпусти. Зграю злочинців, зв'язану з однодумцями в Європі, очолювали арештовані нині власниці будинку розпусти Дельфіна і Марія де Хесус Гонсалес. На їхньому ранчо поліція знайшла ціле кладовище для ув'язнених повій, вбитих або спалених живцем за найменше порушення режиму, на випадок хвороби, вагітності чи просто нездатності приймати клієнтів. На ранчо «дочок диявола», як прозвало сестер Гонсалес обурене населення, дівчат, що походили з найбідніших верств населення (а вони, як правило, не вміли ні читати, ні писати), систематично навчали професії повій. Ув'язнені у невеличких брудних кімнатах дівчата протягом дня майже не мали їжі, але зате регулярно вживали наркотики й алкогольні напої. Для «професійної виучки» дівчат сестри Гонсалес найняли двох «шоферів». Кожні два місяці найкрасивіших і найвправніших дівчат продавали в інші будинки розпусти або за кордон. Ціна за кожну — від 200 до 500 марок. Дівчат, що виявлялись нездатними до «професії», сестри Гонсалес вбивали. Досі поліція викопала 30 трупів дівчат і немовлят».
Ми не можемо докладно описати всі жахливі подробиці викритих злочинів. Зауважимо лише, що обох «дочок диявола» засуджено мексіканським судом 17 жовтня 1964 року до 40 років ув'язнення за вбивство у 80 випадках. Це найтяжча кара з усіх, передбачених законами Мексіки. 19 інших обвинувачених за співучасть у злочинах сестер Гонсалес було засуджено до ув'язнення від 1 до 35 років.
В обгрунтуванні вироку мексіканський суд констатував: «Обвинувачені мали змогу протягом десяти років безперешкодно займатися злочинною діяльністю тому, що частину своїх прибутків сплачували поліцейським і судовим службовцям, уповноваженим вести боротьбу з проституцією і торгівлею живим товаром. Для охорони своїх будинків розпусти сестри Гонсалес найняли кадрового армійського капітана Сунінгу і п'ятьох солдатів, які регулярно одержували від них заробітну плату».
Залишається запитати: чому ж такі середньовічні злочини стали можливими у XX столітті?
Західнонімецький журнал «Штерн» зробив спробу відповісти. Цитуємо: «Тут було використано бідність, безпросвітну нужденність великої частини мексіканського населення. Ми кілька днів провели на фермі сестер Гонсалес. Ми бачили скелети закопаних у землю дівчат і спалених немовлят. Нам ясно, як усе це стало можливим: грошові перекази офіцерам, суддям, прокурорам — найкраще свідчення. За жалюгідні 200 песо на місяць вони замовчували справи й злочини торговок рабинями. Але таке трапляється не лише у Мексіці, а й в інших країнах Південної Америки і скрізь, де мільйони людей стають повіями, злочинцями і підкупними урядовцями, аби не вмерти з голоду».