ВЕЛИКЕ ПОГРАБУВАННЯ

В зарубіжному кіно е чимало фільмів, які своєю появою завдячують відомим злочинам або злочинцям. Усе сенсаційне — від «подвигів» американського гангстера Аль Капоне і до пригод західнонімецької куртизанки Розмарі Нітрібіт — потрапляє на екран. Такі фільми не тільки вихваляють злодіяння бандитів і повій; часто-густо вони стають справжніми методичними посібниками для лиходіїв. Наприклад, фільм «Ріффі», в якому демонструються «новітні методи» пограбування банку, згодом скопійовано на практиці не менше як шість — сім разів.

Так само було й з англійським фільмом «Поштові грабіжники здобувають славу» — на перший погляд, зовсім невинною комедією. Та вона лягла в основу пограбування, яке й досі називають найбільшим кримінальним злочином століття. За рік по тому, як фільм вийшов на екрани, відставний майор британських королівських військово-повітряних сил вирішив перевести цей кіножарт на «серйозні рейки». Разом з чотирнадцятьма іншими бандитами він вчинив зухвалий напад на поштовий поїзд Глазго—Лондон поблизу невеличкого міста Чеддінгтон, за сорок п'ять миль від англійської столиці: здобиччю грабіжників стали два з половиною мільйони фунтів стерлінгів.

Поштовий поїзд, який щодня курсував між Глазго і Лондоном, складався з восьми—десяти вагонів із звичайним для такого поїзда вантажем — листами й пакунками. Але приблизно раз на місяць до поїзда чіпляли спеціальний додатковий вагон, в якому перевозили мішки з банкнотами. Ці гроші, переважно фунтові й п'ятифунтові банкноти, шотландські банки вилучали з бігу, як пошматовані, брудні або пошкоджені в інший спосіб. У Британському банку в Лондоні їх заміняли на нові, старі ж спалювали. Ця нехитра банківська операція й привернула увагу злочинців: у ній була одна вигідна для них деталь — вилучені гроші в Шотландії не реєструвалися, бо, згідно з застарілими, консервативними банківськими інструкціями, ті банкноти мають знищувати не поодинці, а тільки повними серіями і тільки в Британському банку. До того ж їх супроводжувала порівняно невелика охорона: адже їх вважали вже не грішми, а сміттям, що все одно має потрапляти у вогонь.

…А тепер дозвольте познайомити вас із головним героєм цієї історії — на той час сорокарічним Брусом Рейнольдсом. За зовнішністю й манерами це був «справжній джентльмен», йому належала антикварна лавка в одному з фешенебельних кварталів Лондона. Ні клієнти Рейнольдса, ні численні знайомі навіть не підозрювали, що мають справу з кваліфікованим бандитом, для якого магазин — це тільки ширма для темних афер. В архівах Скотленд-Ярду зберігалася мало не дюжина нерозкритих кримінальних справ про пограбування банків та ювелірних магазинів, де зазначалося: головний підозрюваний— Брус Рейнольдс. Кілька разів його арештовували, але через брак доказів відпускали.

Під час останнього перебування в слідчій тюрмі Брус Рейнольдс зустрів людину, знайомство з якою і наштовхнуло його на думку про здійснений пізніше грандіозний злочин. І поки Джеймс Гріффіт розповідав випадковому сусіді по камері про причину свого ув'язнення — крадіжку двох двадцятифунтових банкнотів, — Рейнольдс, сміючись в душі з бідолахи, складав свій план.

Старий Джеймс Гріффіт, дрібний службовець Британського банку, сорок років провів у похмурій підземній кімнаті за броньованими дверима, його службові обов'язки були нескладними. З усього світу до цієї кімнати надходили зіпсовані банкноти. Гріффіт прасував старі зім'яті папірці, сортував їх за номерами серій, потім пробивав у них дірки, нанизував на мотузку й ховав у сейф. Минав рік, а то й більше, поки на мотузці збиралися представники однієї серії; після цього її спалювали.

Щодня через руки Гріффіта проходили десятки тисяч фунтів, але він залишався бідною людиною. За три місяці до того, як йому сповнилося 65 років, директор банку попередив Джеймса, що йому вже час іти на заслужений відпочинок. І тут, у день свого народження, Джеймс Гріффіт уперше в житті схибив. Того дня він мав відпрасувати, розсортирувати й нанизати на мотузки кілька тисяч двадцятифунтових банкнотів ще далеко не повної серії. І в старого майнула підступна думка: поки ця серія стане повною, мине ще кілька років; коли ж цей день настане, навряд чи хто зверне увагу на відсутність двох папірців. Отже…

Майже механічно він поклав дві банкноти до кишені. А наступного дня прийшла ревізія.

Вислухавши розповідь старого, Брус Рейнольдс тільки знизав плечима. Він не розумів, не міг збагнути, як можна бруднити собі руки якимись сорока фунтами. Але банальна історія Джеймса Гріффіта зацікавила його, бо йшлося про гроші, цілі мішки з грішми. І він почав обережно розпитувати чиновника: навіщо в банкнотах пробивають дірки, чому їх нанизують на мотузку, звідки вони надходять, як їх транспортують? Гріффіт довірливо розповів йому все про свою роботу. Кілька разів він бував у Глазго, допомагав там пакувати в мішки старі банкноти й вантажити їх у поштовий поїзд. Тому Рейнольдс легко вивідав у балакучого клерка всі подробиці транспортування отих мішків, і серед них те, що вся обслуга поштового поїзда подорожувала без зброї. Щоправда, вагон, в якому перевозили мішки з грішми, спеціально обладнаний: він не мав вікон — тільки вентиляційні люки, а замки мали додаткові запобіжні механізми. Та це вже були «технічні дрібниці».

Рейнольдс не тямив себе від захоплення. Проте минуло ще два роки, перш ніж він втілив свій намір у життя. Півроку пішло на те, щоб ретельно опрацювати план, ще більше часу забрали розшуки колишніх злочинців-партнерів, з яких він склав банду. Але із задумом своїм Рейнольдс ознайомив грабіжників лише в загальних рисах: вони знали, що йдеться про напад на поштовий поїзд, але де, як і коли це станеться, не мали уявлення навіть найближчі помічники Рейнольдса. Ватажок вимагав сліпого довір'я, хоч і за непогану ціну: він обіцяв кожному учасникові банди винагороду — сто тисяч фунтів стерлінгів.

Це були обіцянки. Насправді ж Рейнольдс вирішив після нападу виказати всіх бандитів поліції, бо добре розумів, що такий зухвалий, грандіозний за масштабами злочин не може лишитися непокараним. План зради також було опрацьовано наперед. Через одного лондонського адвоката Рейнольдс найняв неподалік од Лондона стару ферму. Після нападу члени банди, переодягнені сільськогосподарськими робітниками, мали зібратися тут, щоб переждати перший поліцейський «аврал», а потім потай роз'їхатися по домівках. Все це Рейнольдс розтлумачив своїм товаришам, приховавши від них одне: адвокат дістав від ватажка наказ виказати Скотленд-Ярду місце схову.

Для самого Рейнольдса і двох його найближчих друзів був передбачений інший варіант: за 800 метрів од ферми, на приватному аеродромі, на них чекатиме спортивний літак, який перенесе злочинців за кордон, на південь Франції.

Нарешті, все було підготовлено, все передбачено. Настав день 8 серпня 1963 року, — день нападу,

…Четверта година ранку. Ледь чутно загули рейки, і вдалині крихітним світлячком заблимав ліхтар локомотива. Рейнольдс сидить навпочіпки біля стовпа з позначкою «405». Знову й знову кидає він погляд на насип: там усе спокійно, його люди лежать під насипом, сховавшись у високій траві. Вони схожі один на одного, мов близнята: всі в грубих брезентових комбінезонах, на обличчях — маски з чорних панчох. Рейнольдс і сам не може розібрати, хто де причаївся. У декого в руці сокира чи залізна труба — «знаряддя виробництва». Але в жодного бандита, навіть у Рейнольдса, немає вогнепальної зброї. Натомість ватажок озброїв кожного члена банди портативною рацією, бо діяти всі мали виключно чітко й злагоджено.

За десять метрів від бандитів височіє залізний кістяк семафора. Під ним, на мосту, сперся на поруччя Чарлі Вільсон, чекаючи наказу ватажка. Його завдання — вчасно затулити зелений сигнал семафора і за допомогою кишенькового ліхтаря подати сигнал червоний. За милю від моста таке саме завдання має виконати Джон Дейлі, тільки він мусить увімкнути жовте світло. П'ятнадцятий член банди — автогонщик Рой Джеймс сидить за милю від місця нападу в кабіні п'ятитонки з армійським номером (п'ятитонку вкрали за день до злочину). Джеймс дивиться на годинник, вмикає рацію.

Три години чотири хвилини. Вогні локомотива вже близько, рейки гудуть сильніше. Рейнольдс схиляється над рацією, тихо наказує: «Джонні, сигнал!» і починає лічити: «Двадцять один, двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п'ять». Відлічує п'ять секунд, що мають минути між жовтим і червоним сигналом. Потім кидає: «Тепер ти, Чарлі!». В семафорі над мостом засвічується червоний вогник. Всі ці дії були багато разів відпрацьовані на тренувальному макеті.

За кілька секунд Вільсон скочується з насипу, лягає коло ватажка й злякано шепоче:

— А що, як це не поштовий? Може, якийсь вантажний чи пасажирський? Що тоді?

— Не мели дурниць, у цю годину не може бути іншого! — гримає на нього Рейнольдс.

Він і сам побоюється, що в останню мить усе зірветься, хоч знає від знайомого залізничника: після червоного сигналу має минути 67 секунд, перш ніж поїзд зупиниться.

Під час другої світової війни Рейнольдс, виключно через свій потяг до різних авантюр, вступив до лав британських «командос». Понад сто разів викидали його з парашутом за лінію фронту для здійснення диверсій; недарма ж у 22 роки він був уже майором, а його груди прикрашала дюжина хрестів та медалей за хоробрість. Що й казати, операції «командос» були завжди ризикованими, та жодного разу Рейнольдс не тремтів так, як зараз…

Минуло тридцять секунд. Поїзд повільно наближався. Чути було, як риплять гальма. Нарешті з напівтемряви виринув локомотив. Рейнольдс підніс мікрофон до рота, але сигналу для нападу не давав, бо не міг розібрати, чи є на вагонах напис: «Королівська пошта». Довірена людина повідомила його з Глазго телефоном, що гроші вантажили в поїзд — у другий від локомотива вагон за номером М30204М з написом «Королівська пошта» — і що там сто двадцять чотири мішки. Але де гарантія, що в дорозі вагони не міняли місцями?..

Локомотив зупинився метрів за п'ять від Рейнольдса, і відразу почувся чоловічий голос:

— Виклич-но Чеддінгтон, Дейве, що там трапилось?

Чоловіча постать сповзла по східцях локомотива, стрибнула на землю й пішла через насип просто до Рейнольдса й Вільсона: десь тут мав бути лінійний телефон. Впевнено, але тихо, щоб не почув залізничник, Рейнольдс шепнув у мікрофон умовне слово — сигнал до нападу.

22-річний помічник машиніста Девід Уїтбі перелякано зупинився, але скрикнути не встиг. Його оточило кілька закутаних постатей, і за мить у роті хлопця опинився кляп, а його руки було зв'язано за спиною. Після цього Вільсон наказав переляканому хлопцеві повернутися до локомотива: міцно взявши Уїтбі за руку, бандит потяг його через насип за собою.

Тим часом інші бандити оточили в кабіні машиніста—Джека Міллза. Той, не розуміючи, що сталося, крикнув:

— Ви хто такі? Ану, геть звідси!

Тієї ж Миті обгорнутий ганчір'ям залізний прут опустився йому на голову, і Міллз упав непритомний. Його відтягли в куток кабіни. Уїтбі посадили поряд з його товаришем.

Решта бандитів оточила поїзд, щоб перешкодити зайнятим сортуванням листів і пакунків листоношам вийти з вагонів і з'ясувати, що ж трапилося. А Рейнольдс тим часом спритно проліз під буфери між другим і третім вагонами й розчепив поїзд. Потім наказав у мікрофон: «Всім сідати! Поїхали!».

Закутані постаті враз обліпили підніжки перших двох вагонів і локомотива. Але жоден з бандитів не знав, як керувати поїздом. Зрушити його з місця міг тільки непритомний Міллз, отож успіх всієї «операції» залежав тепер від нього. Вільсон нахилився до машиніста і, побачивши, що той опритомнів, сказав:

— Я дуже шкодую, що так сталося. Але обіцяю тобі гарну винагороду, більшу, ніж дасть тобі твоя залізниця…

Похитуючись, підтримуваний дужою рукою Вільсона, Міллз підійшов до пульту управління. Ватажок наказав:

— Поїдеш дуже повільно і тільки до найближчого моста. Не далі, бо інакше твоя родина не одержить пенсії.

Не дивлячись на Вільсона, Міллз пробурмотів собі під ніс: «Я не самогубець» — і взявся за важелі.

За дві хвилини локомотив уже стояв на мосту — саме в тому місці, де було заплановане розвантаження. Двоє бандитів за допомогою сокири й лома почали виламувати двері вагона. На це пішло більше часу, ніж передбачалося. Взагалі «операція» тривала довше, ніж розраховував Рейнольдс. Крім того, непередбачена зупинка, двохвилинний переїзд і нова зупинка насторожили чотирьох охоронців, що супроводжували гроші. Та коли двері, нарешті, відчинили, їхній опір був суто символічним. Вкрай перелякані, вони слухняно вилізли з вагона й лягли долілиць на насип.

Перевантаження мішків з грішми з вагона тривало не більше п'яти хвилин. Коли бандити посідали на мішки в кузові машини, Рейнольдс сказав залізничникам і вартовим:

— Ми їдемо, але кілька чоловік залишається тут. Якщо ви зійдете з місця раніш як за півгодини, ремствуйте самі на себе.

І хоч це був чистісінький блеф, ті, що лишилися на насипу, не зробили жодної спроби зняти тривогу. Вони сиділи коло вагонів півтори години, аж доки не приїхала поліція.

Отже, ніщо не завадило п'ятитонці з Роєм Джеймсом за кермом дістатися до ферми «Лезерслейд». Тридцять три кілометри, що відділяли ферму від місця нападу, було пройдено з рекордною швидкістю. Коли на вежі маленької сільської церкви пробило четверту годину, Рой Джеймс завернув з шосе на польовий шлях, що вів до ферми.

Для шефа кримінальної поліції графства Бєкінгемшір Малькольма Ф'ютрелла ніч з 7 на 8 серпня закінчилася о тридцять сьомій хвилині на п'яту. Почувши по телефону звістку про пограбування поштового поїзда, він недовірливо похитав головою. Напад на поїзд? Таке він бачив досі тільки на екрані телевізора, у фільмах з життя гангстерів Дикого Заходу. Тому, перш ніж підняти підлеглих, Ф'ютрелл недовірливо перепитав чергового офіцера в Ейлсбері:

— Чи ви певні, що це не жарт, сер?

Цей незрозумілий спокій наклав свій негативний відбиток на подальші дії поліції. Розслідування на насипу поблизу Чеддінгтона почалося тільки о шостій годині. Почалось — і закінчилося швидко й безрезультатно. Справді, ні Міллз, ні Уїтбі, ані сімдесят п'ять листонош, які взагалі нічого не помітили, не могли дати хоч приблизних прикмет бандитів. Тільки Міллз саркастично пробурмотів:

— Вони скидалися на марсіян.

А його помічник додав:

— Потрапили б ви, сер, у таку халепу, то ніколи було б роздивлятися колір краватки у злочинця.

Четверо охоронців лише безпорадно знизували плечима, коли Ф'ютрелл почав розпитувати їх про зовнішність злочинців.

Собаки-шукачі теж не допомогли. Вони виявили чимало слідів бандитів, та всі обривалися біля моста.

О сьомій годині ранку Ф'ютрелл наказав виставити на всіх шляхах у радіусі п'ятдесяти миль контрольні поліцейські пости і суворо перевіряти всі вантажні машини, а десь ополудні, остаточно втративши надію розшукати на місці злочину якісь сліди бандитів та їхньої здобичі, вирішив зв'язатися із Скотленд-Ярдом і передати йому розслідування цієї «складної і заплутаної справи». Тут слід пояснити, що за англійськими законами всі кримінальні справи мають розслідувати місцеві поліцейські органи; Скотленд-Ярд втручається тільки тоді, коли до нього звертаються зі спеціальним проханням.

Минуло ще кілька годин, перш ніж до Чеддінгтона прибула з Лондона спеціальна слідча комісія, очолювана 49-річним Джеральдом Макартуром — гладкою похмурою людиною, зовсім не схожою на стандартизованого героя численних англійських, детективних романів. Колеги називали його «містер Мак».

Пропозицію продовжити пошуки на місці злочину Макартур відхилив, добре розуміючи, що знайти тут що-небудь істотне не пощастить, бо за цей час коло насипу й моста побували десятки цікавих. Тим-то спеціальний вагон комісії незабаром рушив далі до Чеддінгтона, де «містер Мак» вирішив розташувати свій штаб; він збагнув, що бандити не встигли забратися далеко, отож шукати їх треба в районі місця злочину. Взагалі, дії «містера Мака» не були оригінальними: так само, як і Ф'ютрелл, він накреслив на карті навколо Чеддінгтона коло радіусом у п'ятдесят миль і заявив:

— Вони переховуються десь тут.

Але тепер не погодився Ф'ютрелл.

— Цього не може бути, — сказав він. — Коли б було так, ми б давно уже всіх спіймали. Не могли ж 124 мішки разом з великою бандою провалитися крізь землю. Це ж не голка! Я певен, що вони вже давно за кордоном, де-небудь у Голландії чи Франції!

— Звідки ви це взяли? — запитав Макартур. Ф'ютрелл простягнув йому свідчення водія молочної цистерни, який о пів на п'яту ранку бачив, як поблизу Хілтона в повітря піднявся одномоторний літак, узявши курс на узбережжя.

— Там є старий аеродром, що залишився з часів минулої війни, — додав Ф'ютрелл. — 3 нього й справді вночі стартував літак. Можете пересвідчитися в цьому самі: там добре видно прим'яту траву, сер.

— Але одномоторний літак не може підняти п'ятнадцять чи двадцять чоловік, — відказав Макартур. — На таку компанію потрібна справжня пасажирська машина.

— Тоді хто ж полетів на ньому? Тутешні жителі такі бідні, що не можуть дозволити собі придбати навіть велосипед.

Але інспектор із Скотленд-Ярду не схотів продовжувати суперечку. Він ще раз тицьнув пальцем у коло на карті й повторив:

— Вони мають бути десь тут! Це — не новачки. Вони знали, що в запасі у них не більше години. А за цей час навантажена машина не проїде більше п'ятдесяти миль. Доведеться обшукати кожну ферму, кожну лісову хижку, кожну клуню.

Ф'ютрелл іронічно посміхнувся.

— У цій місцевості? Вам вистачить роботи на все життя, якщо, звичайно, вас не виручить випадок, сер.

І кожен з них водночас мав рацію — і помилявся. Як відомо, частина банди переховувалася-таки на фермі «Лезерслейд», а її бос Рейнольдс із більшою частиною здобичі справді вилетів до Франції. Але в той час, звичайно, поліцейські чиновники знати цього не могли.

Того ж дня за наказом Макартура поліція почала «прочісувати» місцевість. А наступного дня «містер Мак» передав по радіо й телебаченню спеціальне звернення до населення, в якому закликав усіх слухачів приєднатися до пошуків.

Це звернення чули й бандити, і воно викликало паніку. Втеча Рейнольдса обезглавила банду, і тепер кожен хотів якнайшвидше залишити ферму. Тому мішки з грішми, що лишилися після втечі ватажка (їх було приблизно п'ятдесят, як пізніше встановила поліція), негайно випотрошили і почали гарячково ділити здобич.

Хоч Рейнольдс забрав із собою левову пайку, грошей лишилося все-таки більше, ніж бандити могли забрати з собою в кишенях. Тоді вони напхали банкнотами рукава й холоші, та й після цього купа не набагато зменшилася. Виносити ж валізки чи торбинки за даних обставин було б безглуздо: всі шляхи вже пильно контролювала поліція.

Злодіїв охопила паніка: вони ладні були вже кинути ті кляті гроші та бігти світ за очі.

Вихід із цієї ситуації знайшов Вільсон. Він вирішив звернутися по допомогу до 24-річної Карін Філд, своєї давньої близької знайомої. Колись Карін працювала в дешевому, кафе-шантані, там її і побачив Вільсон. Він допоміг дівчині зробити кар'єру, а згодом вона вийшла заміж за Брайана Філда, не зовсім чистого на руку лондонського адвоката; саме Філд орендував для Рейнольдса цю ферму і, отже, був причетний до справи.

План Вільсона був нескладний: примусити Брайана Філда вивезти з ферми бандитів та їхні гроші.

Без жодної краденої банкноти в кишені, переодягнений сільськогосподарським робітником, на знайденому в повітці старому, іржавому велосипеді, Вільсон наступного ранку поїхав з ферми до найближчого містечка. Звідти він протелефонував у Лондон, до контори Брайана Філда.

Того ж ранку Джеральд Макартур переніс свій штаб із залізничного вагона до старого готелю «Булль» в Ейлсбері — головному місті графства Бекінгемшір.

У той час як Вільсон намагався зв'язатися з Лондоном, у готельному номері, що його займав «містер Мак», пролунав телефонний дзвінок. Якийсь чоловік, що відмовився назвати своє прізвище, коротко повідомив: «Якщо хочете взяти грабіжників, їдьте до ферми «Лезерслейд». Та це попередження мало чим відрізнялося від десятків інших, які щодня надходили до штабу слідства. Безліч людей, які гадали, що їхні підозри чогось варті, поспішали поділитися ними. Але «містер Мак», у розпорядженні якого були тільки два помічники, звичайно, неспроможний був усі їх перевірити. Такі повідомлення просто акуратно занотовували, сподіваючись проаналізувати в найближчому майбутньому. Тому адвокатові Брайану Філду і вдалося вивезти бандитів та награбовані гроші буквально з-під носа поліції.

Як саме це сталося, Скотленд-Ярд довідався лише через дев'ять місяців із… західнонімецького журналу. Карім Філд, за походженням німкеня з Ганновера, вмістила в цьому журналі свої докладні спогади про втечу бандитів з ферми й одержала за це великий гонорар. До речі, на той час її чоловіка вже присудили до 30 років ув'язнення. Ось як розповідає Карін про втечу бандитів:

«Спочатку я не могла збагнути, що означає таємничий телефонний виклик Вільсона. Та для Брайана це не було загадкою.

— Виходить, ось для чого цьому антикварові потрібна була ферма! — сказав він. І після паузи додав: — Тепер і мене вплутають у це пограбування.

Тут я нарешті збагнула, що Вільсон і антиквар Рейнольдс, для яких Брайан найняв ферму десь у південній Англії, належали до банди, що пограбувала поштовий поїзд. Я почала благати Брайана не допомагати їм.

— Піди до поліції, розкажи їм про цю розмову з Вільсоном! — просила я його, бо була певна, що Брайан не знав, з якою метою наймає ту ферму.

Він налив собі велику склянку віскі й відповів:

— Якщо я повідомлю поліцію, то мені доведеться розпрощатися з моєю практикою. Не забувай, з яких кіл походять мої клієнти.

Мене охопило страшне передчуття.

— Ти знав про підготовку цього пограбування? — запитала я чоловіка.

Але він ухилився від прямої відповіді:

— Знав чи не знав — однаково, бо тепер уже ніхто мені не повірить, що не знав.

Жах охопив мене, але я нічого не могла вдіяти, мені залишилося тільки чекати неминучого лиха».

Ввечері 9 серпня 1963 року біля дверей чепурненького будиночка Філдів задзеленчав дзвоник. Карін відчинила сама, бо її чоловік, випивши після телефонної розмови дві пляшки віскі, міцно спав. За дверима стояли Вільсон і ще один бандит — Гуді. Вони ввійшли не вітаючись і страшенно розлютилися, побачивши п'яного Брайана. Обернувшись до Карін, Вільсон сказав:

— Тоді повезеш нас ти. Мабуть, буде навіть краще, коли за кермом сидітиме жінка.

Карін не насмілилася протестувати. Вона вивела з гаража потужного «ягуара» — весільний подарунок свого чоловіка — і сіла в нього разом з обома бандитами. Близько другої години ночі вони дісталися до вибоїстої польової дороги, що вела до ферми. Під час подорожі їх двічі зупиняли поліцейські пости, та в обох випадках не затримували, бо за кермом сиділа жінка.

На цей час бандитів на фермі стало вже менше. Невдовзі по від'їзді Вільсона й Гуді четверо з тих, що лишилися, напхали грішми кишені й на свій страх і риск подалися до Лондона. Хоч як це дивно, жоден з них не потрапив до рук поліції.

Та вивезти всіх бандитів і гроші «ягуаром» усе одно було неможливо. Тоді Рой Джеймс запропонував інше:

— В нас є портативні рації! Нехай жінка їде попереду, метрів за двісті, а ми поїдемо слідом за нею на п'ятитонці. В разі небезпеки вона попередить нас по радіо.

Вільсон заперечив:

— Нас двічі затримували.

Тоді Джеймс видобув з кишені карту.

— Поїдемо переважно польовими шляхами, — запропонував він і додав: — Як би там не було, мусимо вибратися звідси ще сьогодні.

Після тривалої суперечки схвалили пропозицію Джеймса. Але тут з'ясувалося, що Карін не вміє працювати з радіопередавачем, і Вільсон вирішив їхати в її машині, хоч і побоювався, що дорогою Рой Джеймс може втекти.

Та перш ніж залишити ферму, Вільсон наказав бандитам ретельно прибрати приміщення, в якому вони провели майже дві доби. Він сам власноручно повитирав ганчіркою всі речі, на яких могли зберегтися відбитки пальців. Але тут він припустився фатальної помилки: поки він був відсутній, його «колеги» коротали час, граючи у підкидного колодою, яку знайшли в одній з шухляд стола. Певна річ, на картах лишилися відбитки їхніх пальців. Вільсон про це нічого не знав, шухляди ж не перевірив. А це було все одно, що залишити на столі записку з іменами бандитів, бо дактилоскопічні відбитки кожного з них були давно вже відомі поліції…

А тепер знову надаємо слово Карін:

«Їх було восьмеро. Вони внесли мішки з грішми до нашої квартири й лишилися в нас. Що вони зробили з п'ятитонкою, не знаю; гадаю, Джеймс відігнав її за кілька кварталів і кинув просто так, десь у завулку. Трьох з них — Чарлі Вільсона, Гордона Гуді та Боббі Уелча — я знала: їх захищав мій чоловік. Портрети гонщика Роя Джеймса бачила в газетах. Інші четверо так мені й не відрекомендувалися. Взагалі я мала тільки одне бажання: щоб вони якнайшвидше і назавжди залишили наш будинок. Та вони не поспішали. Спочатку виспалися, потім перенесли мішки з гаража до вітальні й почали ділити здобич. Я при цьому не була присутня, але пізніше Брайан розповів мені, що кожен з них одержав близько 150 тисяч фунтів. Вони хотіли дати 50 тисяч Брайанові, але він їх не взяв, — сказав, що не хоче мати нічого спільного з цим пограбуванням. Врешті-решт вони попросили нас придбати для них новий одяг і сповістити їхніх дружин або приятельок, що час збиратися в дорогу. Найгірше, чого вони вимагали від мене, — будь-що позбутися мішків з-під грошей. Оскільки зробити це вдома було неможливо, я вночі поїхала на машині в ліс під Пенбурном і закопала їх там. Якби мене схопили тоді, то сьогодні я сиділа б у в'язниці, як Брайан».

Але, як бачимо, Карій не ув'язнили; більше того, після засудження чоловіка вона опинилась у ФРН та ще й заробила чимало грошей на історії «великого пограбування».

Повернімося, однак, до серпневих подій 1963 року.

За два дні по тому, як злодії залишили «Лезерслейд», біля ферми з'явилася поліцейська машина. Мета візиту була проста: перевірити анонімне повідомлення, що його кілька днів тому одержав «містер Мак». На цей час поліція встигла вже «опрацювати» не менше сотні таких повідомлень; всі перевірки були безрезультатними, тому й тут детективи діяли мляво. Нашвидкуруч оглянувши ферму і нічого не знайшовши, вони вийшли у двір і попрямували до своєї машини.

А далі все сталося, як в кіно. Невідомо звідки з'явився перед представниками закону дев'ятирічний хлопчик, що тягнув за собою козу. Побачивши полісменів, він запитав, чи не шукають вони, часом, отих дядьків, що зупинялися тут, на фермі, і купили в нього глечик, молока за цілих п'ять фунтів.

Звичайно, після цього повідомлення поліція перетрусила всю ферму, і, звичайно ж, знайшла карти з відбитками пальців.

Всі англійські газети підхопили сенсацію. Туманні комюніке Скотленд-Ярду про те, що розслідування триває, поступилися місцем оптимістичним заголовкам-вигукам: «Грабіжників оточено!», «Слід бандитів знайдено!», «В'язниці чекають на грабіжників!».

Та першою з сенсації скористалася інша зграя бандитів.

Пізно ввечері 13 серпня 1963 року, саме тоді, коли телебачення передавало випуск останніх вістей і диктор з екрана проголосив, що «…після цього першого успіху Скотленд-Ярд переконаний у тому, що здобич грабіжників — понад два з половиною мільйони фунтів стерлінгів — захована десь поблизу місця злочину і її незабаром буде знайдено, а також і злочинців», Джон Хоукінс, фермер з Кента, який сидів біля телевізора, почув гуркіт автомобільного мотора й несамовите гавкання свого сторожового пса! Потім пролунали слова команди й розмірені кроки людей, — здавалось, тупотить ціла рота солдатів, — зрештою гучно постукали у двері і владний голос наказав:

— Відчиніть! Скотленд-Ярд!

Ледве старий Хоукінс встиг відімкнути двері, як троє чоловіків наставили на нього пістолети.

— Маємо обшукати дім. Полюємо на бандитів, що пограбували поштовий поїзд, — заявив один з них і, не чекаючи відповіді, потяг Хоукінса до кімнати.

Фермер полегшено зітхнув: коли йдеться про тих клятих грабіжників, про яких він щойно чув, то, будь ласка, — адже було попереджено, що поліція обшукуватиме геть усю місцевість.

Невдовзі зі старої скриньки, в якій господар зберігав гроші та папери, витягли паку однофунтових банкнотів, які коректні «агенти» перелічили на очах у власника, — рівно тисяча фунтів.

— Так, — приязно підтвердив Хоукінс— Це я вторгував учора за пшеницю.

— Однак їх треба перевірити, сер. Ви маєте поїхати з нами до Лондона, — зауважив «інспектор».

Хоукінс не став заперечувати. Навіть зрадів, що побуває в Скотленд-Ярді; можливо, його портрет з'явиться у ранкових газетах.

За півгодини старий Хоукінс лежав на лондонському шосе напівмертвий, з перебитою рукою: «агенти Скотленд-Ярду», відібравши гроші, вдарили його по голові й викинули з машини.

У справжніх агентів клопоту було чимало. Після того, як за допомогою дактилоскопічної картотеки були з'ясовані прізвища майже всіх грабіжників, поліція негайно випустила листівку-звернення; це звернення було також надруковане в усіх газетах. Та починалося воно не звичними у таких випадках словами: «Розшукуються злочинці, які…». Ні, це було б грубим порушенням британських традицій, які вимагають, щоб подібне оголошення нагадувало запрошення на раут до герцога Рочестерського. Ось його текст:

«Скотленд-Ярд відчуває пекучу потребу зв'язатися з переліченими вище особами з метою з'ясувати деякі питання, пов'язані з вчиненим 8 серпня 1963 року нападом на поштовий поїзд Глазго — Лондон поблизу міста Чеддінгтон. Скотленд-Ярд гадає, що зазначені особи обізнані з деякими подробицями цієї події, тому щиро сподівається, що вони люб'язно сповістять про них представників влади».

Втім, пани грабіжники, попри сподівань, виявилися людьми неввічливими. Навпаки, вони швиденько віддалилися від представників, влади, поховавшись по пансіонах, готелях у маленьких, забутих богом містечках або у багатих кварталах Лондона, де поліція не так пильнує, як, скажімо, в Сохо.

Втім, поліція, мабуть, довго б іще шукала учасників нападу на поїзд, якби бандити не почали виказувати себе самі. Багатство закрутило їм голови. Вони розкидалися п'ятифунтовими банкнотами, мов пенсами, і, звичайно, потрапляли в поле зору й до рук Макартурової команди. Гордон Гуді розкошував у найдорожчому номері «Гранд-готелю» невеликого міста Лестера в товаристві 19-річної манекенщиці Маргарет Перкінс. Щоранку він замовляв п'ятдесят пляшок шампанського — для туалету своєї приятельки; ліжко в будуарі було застелене хутром норки. Про все це і сповістив поліцію один з лакеїв.

Кілька бандитів спіймалися на тому, що поспішили придбати собі дорогі автомобілі, заплативши за них готівкою. А в Англії кожна заможна людина має рахунок у банку і в разі потреби розраховується чеками.

Джона Дейлі схопили в лікарні: він прийшов туди відвідати дружину, яка чекала народження дитини. Це стало відомо Скотленд-Ярдові, і за якусь годину лікарню, де перебувала місіс Дейлі, було знайдено. Коли вбраний у білий халат Джон разом з іншими відвідувачами чекав побачення, його впізнала й затримала переодягнена в уніформу медсестри співробітниця кримінальної поліції.

Заарештували і Роя Джеймса. Він довгий час переховувався у передмісті Лондона під чужим ім'ям. Та на підпільній квартирі цьому відомому в минулому гонщику бракувало… спортивних трофеїв, і він попросив дружину принести їх йому. Поліція, яка стежила за місіс Джеймс, пішла слідом за нею. Коли детективи подзвонили біля Джеймсових дверей, злочинець спробував утекти по дахах будинків. Та великий загін поліції оточив весь квартал, і, зрозумівши, що справи його кепські, Джеймс сам спустився вниз. В його кишені знайшли 12 041 фунт стерлінгів; разом з попередніми знахідками сума, яку поліції вдалося вилучити в заарештованих, становила тепер 330 тисяч фунтів, тобто 13 відсотків загальної здобичі банди.

Так за грати потрапили всі учасники «великого пограбування», за винятком Бруса Рейнольдса, Джеймса Уайта і Бестера Едвардса, які зникли без сліду. Їхні імена виказали арештовані гангстери під час попереднього слідства, але куди поділися бандити, не знав ніхто.[9]

20 січня 1964 року в місті Ейлсбері почався суд над заарештованими грабіжниками; разом з ними на лаві підсудних сиділо ще сім обвинувачених, також замішаних у злочині. До цього часу маленьке провінціальне містечко було відоме англійцям хіба що своїми славнозвісними ейлсберійськими качками; відтепер його назва, пов'язана з птахами, але вже зовсім іншого сорту, стала відома всьому світові.

Всі члени банди заявили, що вважають себе невинними, і запевняли високий суд, що знають про пограбування не більше, ніж було написано про нього в газетах. Та хоч вони одностайно твердили, що ніколи не були на фермі і знов-таки назва її відома їм тільки з газет, такий незаперечний агрумент, як відбитки пальців, спростувати було неможливо…

Процес тривав аж 86 днів — рекорд навіть для британського правосуддя, — проте сотні репортерів та хронікерів, тисячі цікавих, що з'їхалися до Ейлсбері, розчарувались у своїх сподіваннях. Бо то був дивний процес: на ньому обмаль говорили саме про злочин, вірніше, якомога старанніше замовчували його.

Що б там не було, вже перший день процесу ознаменувався гучною сенсацією, коли перед очима суду з'явилась приваблива Карін Філд. Адвокат її чоловіка виставив Карін свідком, та зовсім не для того, щоб показати, яким чином грабіжникам пощастило втекти з ферми. Як виявилося, поява Карін Філд мала єдину мету: заплутати й залякати присяжних. Жіночка жваво розповіла, ніби невідомий, який, втім, багато чого знав про пограбування, пообіцяв підкупити одного з присяжних трьома тисячами фунтів, аби той визнав Брайана Філда невинним.

Жоден з присутніх у залі так і не збагнув, який сенс має це повідомлення; лише прокурор висловив припущення, що Карін просто кортіло потрапити на газетні шпальти.

У дещо іншому світлі постала роль Карін Філд через кілька днів після того, як один з головних обвинувачених—Джон Дейлі — несподівано був виправданий. В ході процесу (за британським правом це цілком можливо) голова суду проголосив, що обвинувачення, висунуте проти Дейлі, скасовується, оскільки доказів для обвинувального вироку не вистачає.

Відбитки пальців Дейлі, як і інших, було знайдено на картах. Проте він заявив, що за тиждень чи два до нападу на поїзд він разом з кількома знайомими, серед яких, можливо, були люди, причетні до справи (а тому він не називатиме їхніх прізвищ), грали у нього вдома в карти, на яких лишилися відбитки і його пальців. Очевидно, без його відома хтось із тих знайомих прихопив колоду з собою, і вона опинилася на фермі.

Один лише факт, що завдяки цій казочці Дейлі було випущено на волю, не викликав сумніву в тому (як і засвідчила Карін Філд), що за кулісами процесу діяли заможні й впливові особи. Кінець кінцем Дейлі був одним з найближчих поплічників ватажка банди Рейнольдса, який ще до нападу «уточнив», хто саме має втекти, а хто приречений сидіти за гратами.

Загальний строк ув'язнення, що його суд визначив для двадцяти безпосередніх учасників нападу, дорівнював 307 рокам. По тридцять років мали провести за гратами Чарлз Вільсон, Рой Джеймс, Брайан Філд, Томас Уїтбі, Рональд Біггс та Джеймс Гассі. Решту було засуджено до ув'язнення на строк від 20 до 25 років. Це також рекорд щодо суворості вироків.

Але на цьому історія «великого пограбування» не завершилася. Через рік після цієї події, 13 серпня 1964 року, газети сповістили:

«Засуджений до тридцяти років ув'язнення Чарлз Фредерік Вільсон, найближчий друг і права рука ще й досі не знайденого ватажка банди Бруса Рейнольдса, вчора рано-вранці втік із Бірмінгемської в'язниці, його визволителі проникли вночі у в'язницю крізь тимчасові двері, пробиті робітниками-будівельниками, оглушили вартового і за допомогою мотузяної драбини визволили Вільсона з камери. Хоч Скотленд-Ярд разом з Інтерполом негайно вжили надзвичайних заходів, Вільсон та його визволителі зникли».

Через тиждень після дивовижної втечі Скотленд-Ярд був змушений підключити до пошуків Чарлза Вільсона британський королівський військово-морський флот, бо 20 серпня з маленької уельської гавані Меней Стрейтс зникла яхта, що належала промисловому магнатові Едварду Марчу. Скотленд-Ярд, а разом з ним і вся Великобританія, не мали сумніву в тому, що яхту вкрав Вільсон. Редакції багатьох газет орендували літаки й вертольоти, на яких спритні репортери ринули полювати на яхту «Уайлд Венчур». Королівський флот виділив для цієї ж мети підводний човен «Олімпус», фрегат «Рассел» та кільканадцять військових літаків.

Проте королівські військово-морські сили зазнали прикрої поразки, якої завдав їм старий залізничний пором, що раптово натрапив на яхту, перетинаючи Ірландське море. Капітан порому Джордж Деві на чолі загону озброєних до зубів матросів узяв «Уайлд Венчур» на абордаж. Проте очікувана битва так і не відбулася, бо з яхтової каюти замість Вільсона з'явилося… двоє чотирнадцятирічних хлопчиків. Тремтячи від жаху, захлинаючись сльозами, вони врешті-решт пояснили, що втекли з дитячого приюту й вирішили податися до Америки.[10]

Отже, історія «великого пограбування» ще не дописана, а головне — й досі невідомо, де шукати решту грошей.