СПРАВА ЧЕСМЕНА

Даремно було б запевняти, нібито буденне життя Голлівуду — взірець благопристойності й благочестя, особливо у вечірні та нічні години. Проте, коли настає неділя, жителі «світової кіностолиці», натягнувши машкару доброзвичайності, перевантажують тягар гріхів зі своїх душ на Всевишнього. Нескінченною низкою, солідно, не поспішаючи, тягнуться городяни до храмів; найбільший натовп лине до церкви, розташованої поблизу великою парку Беверлі Хілл.

Так було і знаменної липневої неділі 1960 року, коли атмосферу благочестя було порушено у найнесподіваніший та иайбрутальніший спосіб. Кінозірки, яким у будні сам чорт не брат, картинно заплющували від жаху очі, в кіногероїв, навпаки, очі вилазили на лоба, а деякі літні леді знепритомніли. На паперть вибіг зблідлий пономар і квапливо, тремтячими руками, почав зачиняти двері храму, немов хотів урятувати святе місце від самого диявола.

Цей шарварок стався через те, що на галявині біля церкви, не звертаючи будь-якої уваги на перехожих, бігало, витанцьовувало, пустувало троє миловидих дівчат та стільки ж чоловіків; усі вони були абсолютно голі. Поліцейський патруль, який негайно прибув за сигналом тривоги, вчинив облогу новоявлених німф та фавнів за всіма правилами мисливського мистецтва; невдовзі, нашвидкуруч закутані у пальта й ковдри, всі вони опинились у поліцейському участку, де, однак, продовжували бешкетувати. Зрештою, прибулий лікар встановив, що члени цього дивного товариства перебувають у стані тимчасового потьмарення свідомості, викликаного наркотиками, очевидно героїном.

Шарварок швидко перетворився на сенсацію, коли стали відомими імена «пустунів». Справа в тому, що компанію очолював один з найпопулярніших американських авторів кримінальних романів Ерл Стенлі Гарднер, який геть усі свої твори — аж 162 опуси! — присвятив саме боротьбі зі спекуляцією наркотиками! Разом з ним влетіли у халепу актор Уїльям Телмен — незмінний виконавець ролі незмінного героя гарднерових творів детектива Месона, невтомного переслідувача спекулянтів, та режисер телебачення Д. Гамільтон, який здійснював екранізацію цих романів, що їх з цікавістю дивилися мільйони телеглядачів. Дівчатка ж — Пеггі Фленніген, Уїллі Доновен та Лола де Уїтт — були «зірками» невисокого рангу.

Певна річ, американська преса, скориставшись із слушної нагоди, роздмухала цю історію на весь світ. Ще б пак, «великий Гарднер», непримиренний ворог наркотиків, сам опинився в їхніх лабетах!

Проте фактичний бік «дивного випадку», тобто його причини, нікого не здивував: адже Америка, за висловом однієї з газет, «дедалі більше захлинається у паморочливих хвилях білої отрути». Якщо не так давно преса відзначала, що наркоманія — майже виключно хвороба розбещених снобів (тоді згадувались імена тих, які побували у лікарнях для наркоманів: Уїнтроп Рокфеллер, Джон Астор, Франклін Д. Рузвельт-молодший — синки з найбагатших, відомих усьому світові американських родин), то тепер вона стала «надбанням» мільйонів. «Цигарки з маріхуаною, що їх можна придбати у будь-якій аптеці або газетному кіоску всього за 25–50 центів, та ампули з героїном геть чисто витіснили невинні сигарети й віскі», — ремствували газети. Так воно і є: лише в одному Нью-Йорку в 1960 році було зареєстровано понад 100 тисяч наркоманів, що їх вважають невиліковними; понад 15 тисяч нью-йорківських школярів віком від 12 до 16 років вживають наркотики, і потрібні спеціальні заходи, щоб віднадити більшість із них од цієї пагубної пристрасті.

Вживання наркотиків — прямий шлях до злочинів: запаморочена ними людина здатна на все.

«Тисячний натовп безмовно дивився на тіло мертвої дівчини, що лежало на бруківці: десять хвилин тому 15-річна Тереза Джі була вбита бандою підлітків, що зчинила стрілянину на одній з вулиць в районі Манхеттен Вест-Сайд. Вбита без жодного приводу…», — так писала влітку 1960 року «Нью-Йорк таймс».

Вбивство Терези Джі— не єдиний злочин банди. За годину по тому вона зарізала 16-річного Роберта Янга; йому було заподіяно 16 ножових ран! Стікаючи кров'ю, хлопець усе ж доповз до домівки, але вмер, не дочекавшись лікаря. Банда ж подалася далі, перекидаючи на своєму кривавому шляху автомобілі й кіоски; зрештою, вона розгромила невеликий універмаг, погрожуючи ножами й пістолетами, розігнала покупців, а чотирьох дівчат, що потрапили до рук бандитів, було зґвалтовано.

«Найспритнішій у світі» нью-йоркській поліції знадобилося кілька тижнів для того, щоб знайти злочинців. Ними виявилися 21-річний ватажок банди Хуан Рівера, 16-річні Сел Агрон і Тоні Ернандес та 15-річні Вільфредо Рабассо і Рубен Агірре. Всі вони — діти пуерторіканців, які належать до найбідніших верств населення Нью-Йорка. Поліцейський протокол окремо відзначив: «Жахливі злочини, вчинені ними, були наслідком винятково гострого збудження під впливом наркотиків; усі затримані визнали, що з 11—12-річного віку регулярно вживають маріхуану та героїн».

«Лихо століття», «ганьба нації», «біла смерть», ще з десяток таких жахливих, проте вже звичних епітетів із дня на день кочують шпальтами газет, виказуючи той жах, що охопив широкі верстви населення перед нестримною навалою наркотиків. У багатьох країнах, насамперед у Сполучених Штатах, ця навала вже давно вважається «державною проблемою № 1». При Організації Об'єднаних Націй працює спеціальний відділ боротьби з контрабандою наркотиків — так званий «Постійний центральний комітет у справах опіуму», що контролює, вірніше, має контролювати світове виробництво наркотичної сировини. Спеціальні відділи створено в поліціях провідних капіталістичних країн; разом з Інтерполом вони докладають велетенських зусиль до боротьби з «білою смертю». Велетенських, але здебільшого марних.

Яскравим прикладом цього може служити діяльність чи не найдосвідченішого фахівця у цій галузі, колишнього офіцера контррозвідки Чарлза Сирагузи, що більш як 10 років очолював відділ наркотиків американської поліції.

Відомо, що головними постачальниками сировини для видобування наркотиків є азіатські країни, зокрема країни Близького Сходу: щороку вони знімають врожай, якого вистачає на виготовлення щонайменше 12 тисяч тонн «білої отрути». За статистичними даними, світова потреба наркотиків для медичних заходів не перевищує 500 тонн на рік. Отже, решта — 11,5 тисячі тонн! — таємними каналами плине до рук контрабандистів, а через них потрапляє до Європи, Північної й Південної Америки. Канали ті різноманітні — від реактивних літаків та океанських лайнерів і до рибальських човників та контейнерів, що їх жене до берега приплив.

Однак, здається, «найпочесніше» місце серед транспортних засобів посідає найдревніший — верблюжі каравани. І досі він вважається найнадійнішим, перш за все тому, що спрямовувати потік контрабанди з Близького Сходу через Африку, скажімо, через Судан, значно безпечніше, якщо взяти до уваги пильність митної та прикордонної охорони. Далі — караваном через Сахару до Середземного моря. Як правило, такий караван завантажений якимось «нейтральним товаром», здебільшого, кофе. Лише два-три верблюди несуть контрабанду, і не на собі, як годиться, а в собі: перед тим, як рушити в путь, розфасовані по маленьких пакуночках наркотики підмішують до корму, і верблюд їх проковтує. Певна річ, діставшись до кінцевого пункту, цих верблюдів забивають, проте подібні «транспортні витрати», з огляду на нечувані прибутки, дрібниця. Зрештою, помандрувавши морем, контрабанда потрапляє у порти Італії, що служить головною перевалочною базою; звідти зусиллями агентів підпільного бізнесу наркотики розходяться по світу.

Все це, звичайно, було добре відомо Сирагузі; ревний служака, він об'їздив мало не весь світ, простежуючи таємні шляхи, якими плине наркотична отрута, розшукуючи злодіїв — членів наймогутнішого з гангстерських синдикатів. Зокрема, Сирагуза добре знав, що «європейським відділенням» цього синдикату керує старий, відомий ще з часів Аль Капоне, гангстер Лакі Лючано, резиденція якого розташована у Неаполі.

Проте всі ці відомості протягом багатьох років не допомогли Сирагузі завдати синдикатові якоїсь помітної шкоди: до його тенет потрапляла лише дрібна рибка. Та, здається, у вересні 1959 року енергію Сирагузи мало бути винагороджено.

З повідомлень своїх інформаторів — дрібних спекулянтів, які, проте, підтримували сталі зв'язки з великими контрабандистськими босами, Сирагуза дійшов висновку, що на початку місяця приватна яхта «Марфа» привезе до Ніцци партію героїну на суму 45 тисяч доларів, що її супроводжуватимуть два італійських перекупники Оней та Леані, які мають передати товар американцям Малрою та Бекеру; обидва вони вже чекають на своїх контрагентів у 333 номері готелю «Рул». Був навіть відомий пароль, за допомогою якого «високі сторони» мали порозумітися.

Сирагуза вправно й блискавично розробив план кампанії. На підставі того, ніби в американців неправильно оформлені паспорти, їх було затримано, місця американців зайняли двоє агентів, яким сповістили пароль, розтлумачили, як діяти, і вручили 45 тисяч доларів. Щоб не проґавити слушного моменту, сам Сирагуза з чотирма помічниками влаштувався у сусідньому номері і вмонтував у стінку прилад для підслуховування. Зрештою, про всяк випадок люди Сирагузи чатували в порту: якщо оборудка в готелі чомусь не відбудеться, вони мали захопити яхту та заарештувати команду.

Інформатори не збрехали: дійсно, 7 вересня 1959 року «Марфа» пришвартувалась у ніцському порту. Після поверхового митного огляду команду було відпущено на берег, разом з іншими на нього ступили вдягнені у матроську уніформу, з торбинами в руках, Оней та Леані. Вони подалися до готелю «Рул».

Сирагуза прикипів до мікрофона. Та минали хвилини, а з мікрофона не полинуло жодного звуку. Спочатку Сирагуза гадав, буцімто щось скоїлося з апаратом, але дедалі тяжчі передчуття все більше заволодівали ним. Коли ж він зрештою разом з іншими агентами увірвався до сусіднього номера, то побачив обох своїх «підсадних качок» у найжалюгіднішому стані: непритомні, зв'язані по руках і ногах, вони лежали на килимі. Певна річ, злочинці забрали згадані 45 тисяч доларів.

Побачивши цю сумну картину, Сирагуза наказав захопити та найретельніше обшукати «Марфу». Спеціальний загін відділу боротьби з наркотиками, добре обізнаний з технікою подібних заходів, за кілька годин випотрошив яхту: було зірвано настил палуби, розмонтовано труби, порізано канати, взагалі обслідувано кожну найменшу шпарину. Команда всміхалася й знизувала плечима. Героїну не знайшли.

І не могли знайти. Як потім з'ясувалось, напередодні прибуття яхти берегова радіостанція Інтерполу перехопила кодоване повідомлення, яке вдалося розшифрувати лише через дві доби. Повідомлення це, надіслане приватною рацією Лючано, попереджало «Марфу» про підготовлену пастку. Тому на підході до Ніцци героїн було терміново перевантажено на рибальський катер, який доставив контрабанду у Марсель.

Хто знав про операцію? Сам Сирагуза, кілька його помічників. І ще — начальство у Вашінгтоні. На своїх помічників Сирагуза покладався повністю, отже, лишалось із сумом констатувати, що синдикат «має руку» у вашінгтонських сферах.

Проте Сирагуза вирішив не складати зброї, тим більше, що йому пощастило довідатися: вантаж з «Марфи» поплив до Нью-Йорка на океанському лайнері «Індепенденс», який з'явиться біля американських берегів 16 вересня.

Інформація була важливою, однак важко було навіть уявити собі, як подолати всі перешкоди, що стоять на шляху здійснення нової операції. Головних перешкод було дві: велетенські розміри лайнера і його велелюдність, через що обшукати «Індепенденс», як «Марфу», не було ніякої фізичної можливості. По-друге, ««Індепенденс» розвантажуватимуть нью-йоркські докери, профспілкове керівництво яких уже давно контролюється» синдикатом гангстерів.

Допоміг щасливий збіг обставин.

…У високоповажного патера О'Коннора, католицького священика, який обслуговував у нью-йоркському порту духовні попити прибулих емігрантів, незважаючи на його сан, була дивна пристрасть: він залюбки і регулярно відвідував так звані «кавер-герлс-студії». У цих закладах, яких повно-повнісінько у Нью-Йорку, сплативши п'ять доларів за вхід, можна фотографувати голих дівчат. Моделі для зйомок постачає господар, клієнтові лише треба принести фотоапарат.

В одній з таких «сексі-студій», на П'ятдесят першій вулиці, високоповажного О'Коннора, який, звичайно, був не в рясі, несподівано стрів лейтенант митної поліції Пауерс, який також був завсідником подібних закладів. Звісно, Пауерса здивувало, як це «божий служник» потрапив у таке місце; згодом подив пробудив професійну підозрілість. Якщо патер, розмірковував лейтенант, вештається по «сексі-студіо», то він, мовляв, взагалі людина нечиста. Можливо, й нечиста на руку, тим більше, що знаходиться у такому вигідному становищі: щодня спілкується з іноземцями, всюди ходить вільно, не викликаючи ніякої підозри.

Ці розмірковування врешті-решт змусили Пауерса доповісти начальству про зустріч із патером та про свої побоювання. Начальство взяло заяву до уваги — і слушно.

16 вересня, коли «Індепенденс» причалив, патер звернувся із словом божим до 75 прибулих католиків-емігрантів і так розчулив їх проповіддю, що один з італійців підніс пасторові дерев'яну статую апостола Павла, яку нібито створив власноруч.

Коли О'Коннор залишив палубу, то потрапив до рук поліції. Вона швидко з'ясувала, що святий Павло містить у собі 35 кілограмів героїну, тобто сировини, якої вистачить на виготовлення більш як семи мільйонів ампул наркотику. Оскільки на ті часи ампула героїну коштувала на чорному ринку щонайменше три долари, товару в апостолі було більше, ніж на 21 мільйон доларів.

Разом із статуєю дослідили і «патера». Невдовзі з'ясувалося, що «високоповажний О'Коннор» — це відомий гангстер Елмер Берк, відбитки пальців та діяння якого (в тому числі і торгівля наркотиками) були давно відомі поліції.

Берк був багатою здобиччю, бо виконував надзвичайні доручення Лакі Лючано, Альберто Анастазіа та Віто Дженовезе, тобто верхівки синдикату, тих, кого інші його члени поважно називали «вершками суспільства». Тому-то Сирагуза негайно прибув до Нью-Йорка. Перш за все він вдався до запобіжних заходів: затримання Берка було приховано від преси, в усіх необхідних документах він виступав під фальшивим прізвищем; лише обмежене коло відповідальних осіб знало, хто він такий. Це було необхідно, оскільки у синдиката «довгі руки», які будь-що прагнутимуть захопити небезпечного свідка.

Сирагуза особисто допитував Берка. І після тижневих виснажливих допитів той почав вибовкувати важливі речі. Та зовсім не тому, що в нього заговорила совість: у такий спосіб Берк жадав уникнути ув'язнення. Коли ж Сирагуза запропонував йому виступити свідком обвинувачення (за американськими звичаями, у цьому випадку злочинець вважається невинним), гангстер відразу ж погодився і виказав організаторів останньої авантюри: то були знов-таки Лючано в Неаполі та Дженовезе в Нью-Йорку.

Після того, як Берк підписав протокол останнього допиту, його мали випустити на волю. Проте він відхилив цю пропозицію і благав залишити його до процесу у тюрмі. Що ж, він мав цілковиту рацію: убога камера значно краща за домовину, придбану казною; в тому ж, що він опиниться саме в домовині, у Берка не було жодного сумніву, оскільки суворі закони синдикату були йому добре відомі.

Здавалося, цього разу декому з «вершків» доведеться змінити розкішну домівку на похмурий тюремний каземат. Проте, коли поліцейські агенти видобули Віто Дженовезе — людину, про яку всій Америці було відомо, що вона не заробила у житті й шеляга, однак володіє тридцятьма мільйонами доларів, — і повели його до автомашини, він життєрадісно вітав репортерів:

— Дрібна формальність, хлопці. Невдовзі повернуся!

Дійсно, Дженовезе мав усі підстави для подібної заяви: вже одинадцять разів його ув'язнювали, одинадцять разів сидів він на лаві підсудних — і кожного разу вивільняли за браком доказів, бо завжди бракувало свідка, який би підтвердив перед судом, що Дженовезе справді здійснив інкриміновані йому злочини. Щоправда, одного разу така людина знайшлася — Гаррі Уестен, дрібний гангстер. Та коли поліцейський ескорт віз Уестена до суду, з-за якогось рогу виринула вантажна машина і перекинула чорний лімузин. Коли ескорт очуняв, Уестена вже не було, але численні перехожі — все це трапилось опівдні, у самому центрі Нью-Йорка — одноголосно твердили, що бачили, як свідка обвинувачення схопили двоє здорованів, вкинули у машину і миттю зникли. Через два місяці поліції пощастило спіймати гангстерів, які вкрали, а потім вбили Гаррі Уестена. Це були професійні вбивці, ладні за гроші відправити на той світ рідного батька. Вони визнали, що дістали доручення від одного з поплічників Дженовезе, проте, не від нього самого, а це відбирало в їхнього свідчення обвинувальну силу. Отже, і того разу Дженовезе вийшов сухим із води. Чого ж було лякатися тепер?

Окрім Дженовезе, в цій справі було заарештовано ще сімох членів синдикату — посередників у торгівлі наркотиками. Та то були вкрай скромні добродії: вони запевняли, ніби ніколи не чули чи то про Лючано, чи то про Дженовезе, та й взагалі прагнули відмовчуватися, і не було жодної надії перетворити їх на свідків обвинувачення. Отже, в Сирагузи лишався єдиний козир — Елмер Берк.

За кілька днів до суду Берк, що й досі за власним бажанням перебував у в'язниці Канзас-Сіті, раптом одержав повідомлення з прокуратури: Берка сповіщали, який адвокат захищатиме його на процесі. Звісно, гангстер розхвилювався, бо ж цілком слушно гадав, що, як свідка обвинувачення, його звільнено від кримінальної відповідальності. Навіщо ж йому тоді адвокат? Щоб з'ясувати це непорозуміння, Берк зажадав негайної зустрічі з прокурором.

Наступного ранку Берка вилучили з камери і повели до адміністративного корпусу в'язниці, безсумнівно, як гадав гангстер, на побачення з прокурором. Швидкісний ліфт підняв його та двох дужих наглядачів на шістнадцятий поверх; супроводжувачі постукали у двері кімнати 384 (до речі, однієї з небагатьох, на вікнах якої не було ґрат). Двері відчинилися, на порозі з'явився якийсь енергійний пан; Берк бачив його вперше. Він на мить розгорнув перед наглядачами своє посвідчення, зауважив, що має балакати з в'язнем віч-на-віч. Після цього двері зачинилися, наглядачі посідали на лаву і почали чекати. Через кілька хвилин вони почули придушений скрик, проте не взяли це до уваги, бо в'язні тільки те й роблять, що кричать, ревуть або стогнуть. Та ще за кілька хвилин пролунав сигнал тривоги, і тоді наглядачі вдерлися до кімнати. Вона була порожньою, лише попід стіною височіли малярські козли: кімнату щойно відремонтували. Вікно було широко розчинене. Визирнувши з нього, наглядачі побачили тринадцятьма поверхами нижче, на галереї, розпластане тіло Берка. Енергійного пана, який викликав Берка ніби для бесіди, не знайшли, хоч іншого виходу з кімнати не було, втекти ж через вікно з шістнадцятого поверху було просто неможливо. Газети, що жваво обговорювали це загадкове вбивство, дійшли одностайного висновку: ніякого чиновника взагалі не існувало, просто підкуплені синдикатом наглядачі самі викинули Берка з вікна.

Так зник єдиний дорогоцінний свідок Сирагузи. Втім, не один. Наступного дня у каплиці центральної нью-йоркської в'язниці було знайдено труп П'єтро Муньяні — людини, що передала на борту «Індепенденс» статую апостола Елмеру Берку. Муньяні, зарізали. Однак і тут, так само, як і в Канзас-Сіті, поліції не вдалося знайти й сліду вбивць.

Сирагуза зазнав нищівної поразки. Що ж, недарма весело всміхався репортерам Віто Дженовезе, бо знав: і цього разу дбайливо налагоджений, вивірений, як годинник, гангстерський апарат його синдикату не схибить.

Біографія Дженовезе — суцільна низка злочинів. 15-річним хлопцем він разом з батьками-бідняками прибув до Штатів. Саме бідність, яку Дженовезе зненавидів ще на батьківщині, штовхнула юнака на шлях злочинів. Цей шлях вів через нью-йоркський порт — одвічне гангстерське кубло, де Дженовезе швидко порозумівся з бандитами, а вони, в свою чергу, також швидко оцінили здібності новачка. Злодій, грабіжник, вимагатель, контрабандист, зрештою, торговець наркотиками — ось щаблини його подальшої кар'єри.

Вже на початку тридцятих років молодий Дженовезе — значуща фігура в синдикаті: керівник відділу, що займався імпортом наркотиків, довірена особа «вершків» — Лакі Лючано, Френка Кастелло, Альберто Анастазіа. Трохи згодом він підіймається ще вище, стає ад'ютантом самого Лючано. Але невдовзі потрапляє в халепу.

На одному з своїх засідань верхівка мафії ухвалила «усунути» гангстера Бокка за зраду: той вирішив діяти самостійно, поза синдикатом. На ті часи Дженовезе за своїм «службовим становищем» уже не міг власноруч здійснювати подібні доручення. Отже, він довірив операцію найманцеві Еміліо Галло, який заробляв «хліб насущний» у такий кривавий спосіб. Однак, щоб усе було гаразд, іншому найманцеві, Ернесто Руполо, було доручено «усунути» самого Галло. Перший вбивця вправно впорався із завданням, але другий схибив: після нападу Галло вижив. Він збагнув, що до чого, пішов до поліції і виказав Дженовезе.

Аби не потрапити на електричний стілець, Дженовезе довелося тікати до рідної Італії. Тут він швидко акліматизувався, налагодив зв'язки і продовжив «справу свого життя», тобто торгівлю наркотиками. Невдовзі у нього з'явилися добрі знайомі у вищому світі, бо королівська аристократія і фашистська верхівка були найголовнішими клієнтами Дженовезе. Дійшло до того, що король Віктор-Емануїл пожалував злочинцеві почесний титул «комендаторе».

Коли почалася друга світова війна, Дженовезе, як американського громадянина, було інтерновано. Два роки провів він за колючим дротом концтабору в Абруцьких горах; потім його друзі глузували з цього приводу: мовляв, за все життя Дженовезе так довго не сидів за гратами. Проте знайомства з впливовими особами й популярність Дженовезе серед гангстерів врешті-решт зацікавили фашистську таємну поліцію, і «комендаторе» був звільнений. Звичайно, не безкоштовно.

На той час в Нью-Йорку жив відомий демократ-антифашист, італійський емігрант Карло Треска. Він видав щотижневик «Іль Мартелло», на сторінках якого гнівно таврував злочинну коричневу банду та її ватажків — дуче і фюрера. Звісно, італійські фашисти намагалися будь-що «розрахуватися» з Треска, проте зусилля агентів не досягали мети.

За волю та «скромну винагороду» — 500 тисяч доларів — Дженовезе погодився «владнати справу». Він не вихвалявся, адже під час війни гангстерський апарат синдиката діяв так само злагоджено й інтенсивно, як у мирні часи.

…Це трапилося ввечері 11 січня 1943 року на розі нью-йоркських П'ятої авеню та П'ятнадцятої вулиці, в самому центрі міста. До Карло Треска, що прогулювався із знайомим, наблизився якийсь кремезний чоловік і кілька разів вистрелив впритул. Треска вмер на місці. Невідомий спокійно сів у «форд» і поїхав. Однак троє норвезьких дипломатів, які спостерігали цю сцену, кинулися слідом за ним. «Форд» вони не наздогнали, проте встигли занотувати номер машини.

Через кілька годин поліція виявила й затримала господаря «форда»: ним був американець італійського походження Карміне Галенте, що неодноразово відбував покарання за торгівлю наркотиками. Щодо вбивства, Галенте викручувався банально: мовляв, напередодні його машину вкрали, до злочину він непричетний.

Лишалося одне: щоб свідки вбивства пізнали Галенте. Та оскільки саме 11 січня 1943 року в Нью-Йорку було вперше впроваджено затемнення і тому на його завжди залитих сліпучим світлом вулицях було темно, ані знайомець Треска, ані норвежці не могли категорично підтвердити, що перед ними саме вбивця.

Галенте було випущено з-під варти. Газети ж писали: «Безсумнівно, що це — політичне вбивство, здійснене за вказівкою італійських ватажків. Немає сумніву і в тому, що до справи приклав руку Віто Дженовезе, який на такий спосіб купував собі волю».

Проте підозри та коментарі преси — то ще не обвинувальний матеріал. До того ж Дженовезе перебував за кордоном і був недосяжний для американських властей.

Та коли закінчилася війна і американські війська окупували Італію, нью-йоркська прокуратура зажадала, щоб військовий міністр розшукав Дженовезе. Це виявилося надто простим: адже останній вже служив в американській окупаційній армії перекладачем, вірний бандитському принципові прислужуватися сильнішому. Через три місяці він уже сидів у нью-йоркській в'язниці.

Співучасть Дженовезе у вбивстві Карло Треска встановити було неможливо. Проте у прокуратури був інший, надійніший матеріал: свідчення найманого вбивці Галло, який за завданням Дженовезе «усунув» Бокка. На той час вирок самому Галло було пом'якшено: йому замінили страту довічним ув'язненням.

Здавалося, тепер Дженовезе не уникнути кари. Та не встиг він влаштуватися у тюремній камері, як Еміліо Галло потрапив до моргу: вночі в нього заболів жовчний міхур, наглядач приніс якісь ліки, а вранці Галло знайшли мертвим. Та Дженовезе, звісно, не при чому: адже коли Галло помирав од «запалення жовчного міхура», сам Дженовезе перебував у в'язниці!

Тоді і почув Дженовезе вперше: «невинний за браком доказів». Вердикт присяжних він вислухав байдуже, позіхаючи.

* * *

…Так само байдуже вислухав Дженовезе фатальне «невинний» і вдванадцяте. Ввечері того ж дня він повернувся до своєї розкішної вілли та своїх чорних справ.

Мимоволі виникає питання: як синдикатові, що об'єднує кількасот гангстерів, весь час вдається брати гору над поліцією, правосуддям, над державою? Невже гангстери більш могутні, ніж уряд Сполучених Штатів?

Яскравою відповіддю на ці запитання є історія Віктора Різеля.

Відомий нью-йоркський журналіст, Різель вирішив глибоко опрацювати «наркотичну тему», а потім привернути до неї увагу широких кіл громадськості. Протягом кількох років він ретельно досліджував махінації гангстерів, всебічно простежував їхні зв'язки з політичними діячами, державними службовцями, юристами, капітанами великого бізнесу, вивчав взаємовідносини членів синдикату і техніку контрабандної торгівлі наркотиками, для чого місяців зо два працював докером у нью-йоркському порту — «пеклі на Гудзоні», біля самісіньких головних воріт, через які плинув до Сполучених Штатів потік «білої отрути». Накопичивши великий матеріал, Різель виступив у найбільших газетах з серією статей, що викривали всю синдикатову «кухню». В одній з них він, зокрема, писав:

«Боси гангстерського світу не лише торгують наркотиками, володіють підпільними картярськими кишлами та керують бізнесом проституції. За допомогою своїх мільярдних прибутків вони поширили свій вплив на сфери політики та економіки. Федеральна прокуратура, яка оцінила щорічний прибуток лише від торгівлі наркотиками у двадцять мільярдів доларів, приховала від громадськості, куди діваються ці колосальні гроші. Звісно, їх не ховають по кишенях та кубушках; їх використовують на те, щоб придбати владу. Сьогодні в Америці немає жодного промислового концерну, в якому б гангстери не посідали значного місця. Через підставних осіб вони скуповують на біржах пакети акцій, завдяки чому вже зараз панують у спостережних радах багатьох компаній. Мине ще кілька років, і взагалі буде неможливо розмежувати комерцію та злочин…»

Віктор Різель виступав також по телебаченню. В одній з своїх передач, що відбулася 5 квітня 1956 року, він повідав, як Віто Дженовезе та його поплічники брати Діогварді прибрали до рук профспілку шляхових та транспортних робітників, щоб контролювати розвантаження кораблів, на яких прибувають замасковані під звичайні товари наркотики. Різель докладно висвітлив методи, якими брати Діогварді тероризують чесних робітників, позбавляють їх роботи, ставлячи натомість своїх підручних; на закінчення повідомив, що обидва Діогварді є професійними злочинцями, що вони кілька разів побували у в'язниці, проте кожного разу Віто Дженовезе виручав їх звідти достроково.

Передача закінчилась десь о пів на третю ночі. Залишивши телестудію, Різель разом з своєю секретаркою Бетті Невінс пішов на П'ятдесят першу вулицю, де залишив свою машину. Та не встиг Різель відімкнути дверцята, як до нього наблизився якийсь елегантно вбраний молодик і ввічливо попросив прикурити. Поки журналіст шукав запальничку, молодик вихопив з кишені руку і плеснув йому в обличчя якусь рідину. Різель інстинктивно затулився, та це мало допомогло: лише спричинилося до того, що кілька краплин рідини потрапили на лице та руки невідомого. Тієї ж миті молодик поринув у темряву, залишивши стогнучого від пекучого болю Різеля та розгублену секретарку.

Всі ранкові газети сповістили про напад на Різеля і про те, що кислота повиїдала йому очі та спотворила обличчя; підлота цього злочину викликала вибух обурення. А ввечері Різель знову стояв перед телекамерою і, незважаючи на заборону лікарів та нестерпний біль, продовжував викриття.

— Якщо вчора ви могли подивитися мені в очі,— так розпочав він свій виступ, — сьогодні натомість ви бачите лише западини, прикриті марлею. Я осліпнув, і лікарі дійшли висновку, що я залишуся сліпим до кінця свого віку. Гангстери з портового «пекла» помстилися мені за те, що я наважився виступити проти них. І, безсумнівно, це лише перше попередження, перша спроба змусити мене мовчати. Але я не буду мовчати! Я продовжуватиму виступати заради того, щоб викоренити це бандитське кодло!

Далі Різель назвав імена тих, кого він звинувачує у нападі. Ті самі імена—Віто Дженовезе, Джонні та Томмі Діогварді.

Щоб якось заспокоїти розбурханий океан громадського гніву, американський уряд змушений був втрутитись у справу. Федеральна прокуратура дістала наказ негайно розпочати розслідування, і вона заарештувала братів Діогварді. Зачіпати Віто Дженовезе не насмілилися, добре пам'ятаючи дванадцять невдалих прецедентів.

Та й ув'язнення Діогварді могло мати якісь наслідки лише тоді, коли буде знайдено людину, що плеснула у Різелеве обличчя кислотою. Проте усі зусилля поліції лишалися марними, хоч у злочинця були виразні прикмети — опіки на руках та обличчі.

Знов-таки виручив випадок. Через місяць до рук поліції потрапив Джузеппе Карлїно, який намагався пограбувати касира одного з нью-йоркських підприємств. Карліно був професіональним злочинцем з значним «послужним списком», тому цього разу йому загрожувало довічне ув'язнення. Добре усвідомлюючи це, Карліно жадав будь-що викрутитися, отже запропонував свої послуги як свідок обвинувачення у справі Різеля.

Він дійсно виявився потрібною людиною, бо саме йому Джонні Діогварді спершу пропонував провести цю «операцію». Проте Карліно відхилив пропозицію, здається, невдоволений «гонораром». Замість себе він рекомендував 23-річного Ейба Тельві, з яким колись потоваришував у в'язниці. На нараді, де були присутні обидва брати Діогварді, Карліно та Тельві, угоду було укладено; Карліно одержав сто доларів за посередництво.

Вранці після нічного нападу, на Різеля Ейб Тельві несподівано прибіг до Карліно. Той трохи підлікував, як міг, опіки свого протеже і поміж іншим довідався, що Тельві вирішив переховуватись у рідного брата доти, доки «вщухне галас».]

Отже, поліція дістала вичерпні відомості про злочинця, навіть адресу схову. Лишалося тільки затримати його. Однак повелася вона дивним чином: наступного дня у газетах з'явились портрети Тельві і повідомлення про розшук «з приводу нападу на Віктора Різеля». У такий спосіб було вбито двох зайців: по-перше, складалось враження, ніби поліція активно діє, по-друге, Віто Дженовезе і вся мафія отримували звістку, кого треба боятися.

Наслідки не забарилися: через день тіло Ейба Тельві, прошите трьома кулями, було знайдено у рівчаку на вулиці Малбері.

Хоч як воно дивно, з Джузеппе Карліно нічого не скоїлося: він дожив до суду і підтвердив на ньому свої свідчення. Проте досвідчені адвокати братів Діогварді слушно скористалися з того, що Карліно був професіональним злочинцем: вони красномовно довели присяжним, що така людина залюбки збреше, аби відкараскатися від довічної каторги. Коли ж під час вміло побудованого перехресного допиту сам Карліно визнав, що прокуратура пообіцяла пом'якшити йому вирок за спробу пограбування, рішення присяжних було вже зумовлене. Тим більше, що перед нарадою голова суду значуще нагадав їм про один із наріжних каменів американського правосуддя — про формулу «Sub dubio in re».[4] Звісно, присяжні дотрималися цієї формули, бо кожен в душі встиг зважити, чого коштуватиме йому рішення: «винний».

Ще довго обурювались американські газети з приводу цього процесу. Вони навперебій називали братів Діогварді «гангстерами найвищого гатунку», а Віто Дженовезе — найнебезпечнішим злочинцем у світі. Проте, коли мужній Різель захотів продовжити свою боротьбу, він знайшов двері редакцій і телестудій міцно зачиненими. Магнати промисловості настрахали газетні концерни і телекомпанії: якщо вони надалі співробітничатимуть з Різелем, то будуть позбавлені реклам — головного джерела своїх прибутків.

Проте розбурханий океан пристрастей продовжував бушувати: з різних кінців країни, з-за кордону до конгресу та уряду Сполучених Штатів надходили тисячі листів від людей, обурених жорстокою розправою над журналістом та безкарністю злочинців. Треба було щось вдіяти. І от сенат, як воно, звичайно, буває у подібних випадках, створив спеціальну комісію «по розслідуванню організованих злочинів». На чолі її став сенатор Кефовер, основну ж слідчу роботу виконував молодий енергійний юрист Білл Кітінг.

Діяла комісія дуже оригінально: вона надіслала ватажкам гангстерів — тим самим «вершкам» — запрошення прибути до Вашінгтона і скласти перед комісією звіт про своє життя та діяльність. Свята наївність або замилювання очей? Невже хтось серйозно міг повірити, ніби такі закоренілі бандити, як Віто Дженовезе, Френк Кастелло, Джозеф Профаччі або Ленджі Цвільман, прізвища яких сотні разів згадувались у зв'язку з найтяжчими злочинами, раптом почнуть каятись у своїх гріхах?

Це розслідування-фарс дуже нагадувало бучний великосвітський прийом: королі гангстерів прибували у розкішних лімузинах, безперервно всміхаючись, немов кінозірки, залюбки позувались перед фото- та кінокамерами, охоче давали інтерв'ю ласим до сенсацій репортерам. Потім неквапливо йшли до залу засідань і, дивлячись наївними, щиросердими очима на членів високої комісії, запевняли їх, що вони — найчесніші ділові люди у Сполучених Штатах і «справжні американці». По тому комісія урочисто сповістила через пресу, що на підставі проведених допитів не можна стверджувати, ніби хтось з допитаних замішаний у якомусь злочині.

І все.

Події ж розвивалися своїм звичаєм. За кілька тижнів Нью-Йорк знову загудів. Одного ранку, вийшовши з свого будинку на Гроув-стріт, портовий десятник Ентоні Гінтц був прошитий чергою з автомата. Коли, почувши постріли, його дружина стрімголов вибігла на вулицю, вона побачила лише свого чоловіка, що плавав у калюжі крові.

— Мейзі, то був клятий Джонні Данн, — прошепотів він.

Та коли на місце злочину прибула поліція і керівник комісії по розслідуванню вбивств капітан Хемміл заходився розпитувати потерпілого, Ентоні Гінтц лише твердив у відповідь:

— Я його не знаю, я його не знаю…

Стікаючого кров'ю Гінтца забрали до лікарні, де терміново зробили операцію. Трохи згодом туди поїхали дружина Гінтца, капітан Хемміл та юрист Білл Кітінг, який вирішив підключитися до розслідування.

Дорогою жінка дещо розповіла про свого чоловіка.

— Ентоні був десятником у порту, на п'ятому пірсі, де розвантажувалися переважно кораблі, що прибували з Італії. Він часто розповідав, як багато привозять вони контрабандних наркотиків. Часто-густо Джон Данн пропонував Ентоні «відпочити», це задля того, щоб поставити на розвантаження своїх хлопців. Через це поміж Ентоні та Данном весь час виникали сутички. «Мейзі,— неодноразово казав він мені,— на мій пірс ця банда не пролізе. Доки живий, боротимуся з цією зграєю». Тому вони і пристрелили його.

Кітінг був добре обізнаний з справами, що коїлися в порту, знав і Джонні Данна, якого Дженовезе пропхнув на посаду віце-президента профспілки докерів. Знав він і звички мафії, тому не міг повірити, ніби Данн власноручно стріляв у Гінтца; тут мав діяти найманий вбивця. Тому і запитав:

— Ви певні, що ваш чоловік мав на увазі Джонні Данна, віце-президента профспілки?

Мейзі презирливо скривила губи:

— Яка там спілка! З того часу, як там завелися Данн та його дружки, спілка перетворилася па бандитське кубло. Безсумнівно, стріляв сам Данн. Не розумію тільки, чому Енті не хотів сказати цього поліції?

— Через вас. Боїться, що бандити мститимуть.

Трохи помовчавши, жінка відповіла рішуче:

— Якщо Енті помре, мені однаково, що скоїться зі мною. Хочу, щоб вбивцю було покарано.

Кітінг не став розчаровувати бідолашну: її свідчення не мало ніякої ваги. Навіть якщо заприсягнеться перед судом. Адже вона не бачила на власні очі, що стріляв Данн. Лишався єдиний засіб вивести вбивцю на чисту воду — свідчення самого Енті Гінтца. Та й воно, на вимогу закону, матиме чинність доказу лише тоді, якщо перед цим Гінтц заявив, що відчуває свій неминучий кінець; у даному випадку вважається, ніби свідок не бреше з корисливою метою.

Отже, виникала дуже делікатна ситуація: щоб дістати це конче потрібне визнання, треба було, не говорячи вже про варварство допитувати вмираючого, позбавити його останньої надії.

Перед дверима палати шлях заступив лікар.

— Він ще живий, але майже жодного шансу на порятунок: у грудях лишилися дві кулі. Якщо їх видалити, він одразу ж помре.

Мейзі голосно заридала, побачивши нерухому, обплутану скривавленими бинтами постать чоловіка на ліжку. Гінтц поволі розплющив важкі повіки й довго вдивлявся в неї, немов пригадував, хто це.

— Енті! — жінка судорожно схопила його руку. — . Енті, це я, Мейзі!..

— Бачу, люба. Як хороше, що ти прийшла… Я помираю, Мейзі,— прошепотіли безкровні губи пораненого.

Кітінг зітхнув з полегшенням: найнеприємніша частина його місії відпала сама собою. Адже Гінтц сказав у присутності двох свідків про смерть, відтепер ця заява стає юридичним фактом.

Кітінг обережно наблизився до ліжка.

— Мене звуть Кітінг, я юрист, розслідую вашу справу, містер Гінтц. Будь ласка, скажіть мені, хто стріляв. Ваша дружина стверджує, що то був Джонні Данн.

Поранений зробив зусилля, ніби хотів підвестися, але безсило впав на подушку.

— Ні, неправда! — просипів він. — Це не Данн. Жінка не бачила… ні… ні…

По його обличчю котилися великі, як горошини, краплини поту, груди гарячково здіймалися, та він усе твердив, напружуючи останні сили:

— Ні… не Данн… Вона не бачила…

Подальші запитання були ні до чого, і Кітінг, залишивши лікарню, поїхав до порту.

Повногруда секретарка анітрохи не здивувалася, коли дізналася, що якийсь юрист воліє розмовляти з її шефом. Вона просто відчинила оббиті шкірою двері і гукнула:

— Джонні, до тебе прийшов адвокат Кітінг!

Джонні Данн, відомий серед гангстерів на прізвисько «Кривий», молодий, миршавий, але поважний, як генеральний директор, посмоктував дорогу сигару.

— Привіт, Кітінг! — радо вигукнув він, немов побачив старого приятеля. — Маєте щось до мене?

І недбало махнув рукою у бік вільного крісла. Кітінг залишився стояти.

— Лишень хотів спитати, де ви були сьогодні з сьомої до дев'ятої?

Віце-президент спокійно поклав сигару у попільничку, взяв телефонну трубку і набрав номер:

— Хвилиночку, Кітінг, негайно дістанете найточнішу відповідь.

Та адвокат уже збагнув, що буде далі. Звісно, зараз Данн доведе йому своє абсолютно надійне, непогрішиме алібі, яке завбачливо підготував.

Так воно і сталося: одна з численних коханок Джонні впевнено підтвердила, що він ночував у неї і залишив її рівно о дев'ятій. Напад на Гінтца стався о пів на дев'яту.

— Що ж, пересвідчилися, Кітінг? Звідти я поїхав до бюро, їхав хвилин двадцять. Самі знаєте, як важко дістатися кудись у ранкові часи. Так, десь у двадцять хвилин на десяту я був тут. Втім, можемо запитати у секретарки — вона все хронометрує,— всміхнувся Данн.

— Не треба, — відмахнувся Кітінг, бо знав наперед, що скаже повногруда. Він уже шкодував, що повівся так наївно. То ж дурниці, розпитувати таку досвідчену людину, як «Кривий»! Однак повів далі.

— Ви часом не знаєте Ентоні Гінтца?

— Гінтца? Цілком можливо. Він що, працює у нашому порту?

— Він працював на п'ятому пірсі десятником.

Кітінг наголосив слово «працював», проте Джонні вдав, ніби не зрозумів натяку.

— Так, так. Пригадую. Енті Гінтц, отой заколотник, баламут, хоч і вправний докер. Він знову щось утнув?

— Сьогодні вранці хтось підстрелив його, містер Данн, — трохи помовчавши, промовив Кітінг!

— Еге, тепер я розумію: тим-то ви цікавилися, де я був зранку, — посміхнувся Джонні.—То стара пісня: коли щось трапляється в порту, винна профспілка. Бачу, ви теж попалися на. цей гачок. Раджу не витрачати марно часу…

— Дякую. Хочу лишень додати, містер Данн, що Гінтца не вбито. Він тяжко поранений, отож було б непогано, якби ви навідали його. До речі, він, гадаю, охоче підтвердить, що стріляли не ви.

Джонні вмить втратив апломб.

— Ні, я не піду! — гарячково вигукнув він, схопившись на рівні ноги. — То все дурниці!

— Чому б не піти? — насмішкувато поцікавився Кітінг. — Адже ви не маєте нічого спільного з цією історією?

Данн забігав по кімнаті.

— Не піду — і край! Я не можу ризикувати! Поранена людина у важкому стані, вона марить, здатна вигадати щось таке, чого насправді не було…

Кітінг не втримався, розреготався.

— Ген, я бачу, як ви налякались! І це при такому чудовому алібі!…

— Вважаю нашу розмову закінченою! — Джонні широко розчинив двері.— Подалі розмовлятиму з вами лише у присутності мого адвоката.

Кітінг пішов, та на порозі затримався.

— Ще одне питаннячко, містер Данн. Ви були під судом?

— Був. Через дрібничку. Маленька сутичка у барі. Отримав дев'ятнадцять місяців.

—І все?

— Так.

— А торгівля наркотиками? Пригадуєте Сінг-Сінг?

Замість відповіді Джонні люто грюкнув дверима.

По суті, Кітінг нічого не добився. Так, він знав, що Джонні — гангстер, що він — креатура Віто Дженовезе, повноважний його представник тут, у порту. Проте все це аж ніяк не доводило, що Данн стріляв у Гінтца.

Протягом двох днів Кітінг майже щогодини дзвонив до лікарні. Ентоні Гінтц ще бур живий, але в тяжкому стані, і лікар категорично заборонив допитувати його. Та на третій день він сам покликав Кітінга.

— Коли хочете спробувати ще раз, приїздіть негайно.

У супроводі капітана Хемміла, лейтенанта Саллівена та судового стенографа Кітінг помчав до лікарні. Гінтц був у повній свідомості, та відчувалося, що жити йому лишилось обмаль: це видно було по його запалих, гарячково виблискуючих очах.

Кітінг почав допит звичайними запитаннями: ім'я, вік, адреса. Це потрібно, щоб довести на суді — допитуваний був цілком притомний. І лише діставши чіткі відповіді, юрист м'яко промовив:

— Енті, хіба ви ще вірите, що видряпаєтесь?

Гінтц хитнув головою, прошепотів:

— Ні. Ніякої надії…

— Тоді скажіть нам, хто в середу, восьмого січня, стріляв у вас на Гроув-стріт? Скажіть правду перед лицем смерті!

На якусь мить в очах умираючого промайнув острах, потім він тихо, але твердо сказав:

— То був Джонні Данн. Благаю вас, обороніть мою дружину!

— Звісно, Енті, звісно! Вона поїде кудись і залишиться там доти, доки Данна не буде засуджено. Скільки разів він стріляв?

— То була черга. Та, здається, геть усі кулі потрапили в ціль.

— Чом він хотів убити вас? Ви відаєте про це?

Гінтц ствердно кивнув.

— Восьмого січня Данн хотів особисто контролювати пірс. Мав прийти корабель з Генуї, то він бажав поставити па розвантаження своїх людей. Так буває завжди, коли на судні сховано наркотики. Тому він запропонував мені вихідний. Але я відмовився. Щоранку я особисто наймаю людей… Я не бажав, щоб на моєму пірсі хазяйнувала ця банда!..

— Гадаю, цього досить, — квапливо промовив Кітінг, бо бачив, що сили Гінтца тануть. — Відпочиньте. А ми тим часом привеземо Данна, і ви підтвердите, що стріляв саме він.

Гінтц не заперечував. За півгодини двоє поліцейських ввели Данна до палати.

— Хелло, Енті! — весело вигукнув гангстер. — Як ся маєш?

Гінтц мовчки дивився на нього. Кивнувши стенографу, Кітінг запитав:

— Ентоні Гінтц, чи знаєте ви цю людину? Якщо знаєте, назвіть нам його ім'я.

Гінтц повільно підняв тремтячу руку, вказав на Данна.

— Це Джонні Данн, людина, яка стріляла в мене. Данн вхопив руку пораненого.

— Любий Енті! Що це ти там верзеш? То ж я, твій старий друг! Як я міг стріляти в тебе? Скажи, що ти пожартував!

— Так, то все жарти! — задихаючись, вигукнув Гінтц. Зібравши рештки сил, він відкинув ковдру, заходився зривати пов'язки. — Йди-но сюди, глянь, як ти пожартував! Скажи, чи задоволений своєю роботою?..

Гангстер цинічно всміхнувся.

— Ви ж бачите — ця людина марить, вона у безпам'яті. Він просто з'їхав з глузду. Я категорично вимагаю, щоб запросили мого адвоката.

— Це вже ні до чого, містер Данн. — Кітінг випростався. — Я вас заарештовую. Заарештовую за вбивство.

— Яке таке вбивство? Людина ще жива, а ви вже приписуєте мені…

Та голос його осікся: Ентоні Гінтц був мертвий. Коли поліцейські одягали на Данна наручники, Кітінг саркастично зауважив:

— Невеличка похибка, Данн. Вам не пощастило. От якби Енті помер на півгодини раніше… А тепер, гадаю, вам доведеться поміняти своє президентське крісло на електричний стілець.

Він мав рацію, хоч минуло цілих півтора року, аж поки Джонні Данн сконав на електричному стільці у знаменитій тюрмі Сінг-Сінг. Всемогутні «вершки» кинули його напризволяще, налякані тим, що можуть скомпрометувати себе.

Щодо Білла Кітінга, то він, як не дивно, задовольнився цим єдиним успіхом у своїй боротьбі з гангстерами. Згодом Кітінг облишив державну службу, відкрив приватну контору в Нью-Йорку і став… провідним адвокатом «вершків суспільства».

Могутність цих босів гангстеризму непохитна, їхній вплив у всіх сферах громадського життя Сполучених Штатів зростає з кожним роком, так само, як і контрабандна торгівля наркотиками, прибутки від якої зараз перевершують навіть щорічні прибутки військової промисловості. І добряча пайка цих мільярдів опиняється у підкуплених гангстерами державних діячів, чиновників поліції та інших урядових установ.

Тим-то зусилля таких одиночок, як відданий справі Чарлз Сирагуза або мужній Віктор Різель, — то марні зусилля.