ВБИВЦІ НА БОРТУ

15 січня 1934 року. Наближається обідня перерва, і за якихось півгодини Національний банк міста Іст-Чікаго в штаті Індіана зачинить свої каси. В цей час до порталу банку повільно під'їжджає блакитний «крайслер» і зупиняється в чотирьох метрах від кам'яних сходів, що ведуть до центрального входу. П'ятеро молодих людей вискакують з лімузина. Незважаючи на холодну пору року, на них лише костюми і шляпи, хоча в кожного на правій руці дощовик. Нечисленні перехожі не звертають на них ніякої уваги. Тим часом п'ятеро чоловіків рівним, упевненим кроком прямують до входу. В кожного з цієї п'ятірки під плащем сховано 32-зарядний автомат.

Водій «крайслера» також бере з-під сидіння автомат і кладе його поруч. Потім він запалює сигарету. Його супутники тим часом зникають за величним порталом банку. Один, зупинившись за дверима, щось витягає з кишені й чіпляє до скла. Це табличка: операційний зал банку, мовляв, тимчасово зачинено. Літньому панові, який не помітив її, дуже ввічливо пояснюють, що напис стосується всіх без винятку.

Четверо проходять через вестибюль і опиняються у величезному операційному залі, де близько ста відвідувачів займаються різними грошовими операціями.

Знову один з чоловіків залишається біля дверей, тоді як троє інших спокійно наближаються до касових віконець, за якими — великий сейф з широко розчиненими дверцями. Умовний знак — і вся четвірка раптом перекидає плащі з лівої руки на праву, оголюючи чорні стволи і коричневі ложа автоматів. Але в ту мить ніхто не звертає на це уваги: люди в операційному залі надто заглибилися в свої фінансові справи.

Тоді той, що лишився біля дверей, піднімає автомат, натискує на спусковий гачок — і кулі розтрощують ліпні прикраси й плафони на стелі, а густий дощ уламків вкриває паркетну підлогу. Відвідувачі й касири кидаються долілиць на ці уламки й завмирають, не наважуючись навіть підвести голови. Та їм, власне, і не треба роздивлятися довкола: вони й так знають, що саме сталося. Останнім часом газети тільки про це й пишуть.

Щоб розвіяти будь-які сумніви, гангстер біля дверей спрямовує автомат на тих, що долі, і голосно каже:

— Ми грабуємо банк! Той, хто ворухнеться, дістане кулю. З тим, хто лежатиме спокійно, доки ми не вийдемо, нічого не трапиться.

Після короткого повідомлення, зробленого різким чікагським жаргоном, западає мертва тиша. Люди непорушно лежать на підлозі. Дехто, маючи при собі зброю, розмірковує, чи не витягти її непомітно з кишені й пустити в хід. Адже в залі сотня людей, і гангстери не можуть стежити за кожним окремо. Тільки б хтось почав…

Дехто думає про це, та відразу пригадує заголовок, що його кілька днів тому бачив у газеті: «262 чоловіка застрелено під час нападів на банки!» Тож у кожного лише одне бажання — не стати двісті шістдесят третьою жертвою!

Касир у чорних нарукавниках, що сидить безпосередньо біля відкритого сейфа, також спочатку думає про опір, про білу кнопку сигналізації під столом. До неї якихось півметра, тоді як до найближчого автомата по той бік бар'єра — не менше п'яти. Він уявляє те, що завтра надрукували б газети: «Герой-касир зводить нанівець спробу грабіжницького нападу», що його портрет з'явився б на перших сторінках, а дирекція призначила б його старшим касиром. Варто лише непомітно простягнути руку — і за лічені хвилини тут буде поліція! Але йому своєчасно спадає на думку, що кулі з автомата подолають п'ятиметрову відстань значно швидше і що в газеті в чорній рамці може з'явитись і такий текст: «Вірний службовому обов'язку, він не пошкодував власного життя…»

Отже, касир біля відкритого сейфа не подає сигналу тривоги. Він слухняно підіймає руки догори. В цей час гангстер, що стоїть біля виходу, гукає до нього:

— Гей ти, біля сейфа, давай, допомагай пакувати гроші, а то дивись у мене!..

Тремтячими руками касир підтримує сірий поштовий мішок, а гангстери кидають у нього пачки асигнацій.

Миттю сейф очищено, і грабіжники прямують до виходу. На прощання той, що стояв у дверях операційного залу, знову пускає в хід свій автомат. Над самісінькими оловами розпростертих людей свистять кулі, наганяючи на них такий страх, що нікому й на думку не спадає переслідувати бандитів.

Водій «крайслера» здивовано зводить брови: під час стрілянини у вікнах банку розлетілося кілька шибок. Перелякані пішоходи кидаються врозтіч, а поліцейський на розі насторожується. Він прямує сюди — спочатку повільно, потім починає бігти.

Коли він на ходу однією рукою хапається за кобуру, а другою підносить до губ свисток, гангстер у машині кладе автомат на раму бокового віконця. Короткий пронизливий свист заглушує автоматна черга. Поліцейський, наче наштовхнувшись на щось, падає горілиць на тротуар і більше не ворушиться. Схоже на те, що його вбито наповал.

Лінкольн-авеню, на якій стоїть Національний банк, наче вимерла. П'ятеро гангстерів кидають мішок з грішми в машину і сідають самі. Один з них дає чергу по фронтону банку, і машина зривається з місця.

Ввечері не тільки газети Іст-Чікаго, а й вся преса Америки повідомляє, що горезвісна банда Діллінджера вчинила свій п'ятдесят шостий напад, захопила в Національному банку Іст-Чікаго 263 954 долари і цього разу застрелила «лише» одну людину — поліцейського О'Маллі! Не тільки «почерк» бандитів, а й кулі в стінах касового залу і в тілі нещасного сержанта О'Маллі свідчать про те, що тут діяла найнебезпечніша з усіх американських гангстерських банд.

* * *

Зброя, якою грабіжники користувалися під час нападу на банк, ще якихось кілька місяців тому належала американській федеральній поліції в штаті Індіана. Зграя Діллінджера заволоділа нею в ніч з 14 на 15 жовтня 1933 року. Тієї ночі Джон Діллінджер разом зі своїми підручними Гомером ван Метером і Френкі Нешем напали на віддалений поліцейський пост в Оберні, в Індіані, пристрелили вартового й захопили два ручних кулемети, шість автоматів, дюжину гвинтівок, кілька десятків пістолетів, чотирнадцять ящиків патронів, а також кілька куленепробивних жилетів. Здобич вони вивезли на двох автомашинах, одну з яких вкрали тут же, на подвір'ї поліцейського відділку. Бандити залишили на місці злочину безліч відбитків пальців, і Джона Діллінджера, який давно вже «увічнив» себе в картотеці злочинців, дуже легко визначили як ініціатора нападу. Але цим відкриттям чиновники ФБР і обмежилися, хоч потім Діллінджер майже щотижня нагадував про себе новими нападами і вбивствами.

Для американської преси кожен новий напад на банк — це привід знову розписати біографію і кар'єру злочинця. З усіма подробицями газети п'ятдесят шостий раз розповідали, що Джон Діллінджер, прозваний Джоном-убивцею, народився 1903 року в містечку Мурсвіллі (штат Індіана), в сім'ї поважаного торговця Чарлза Діллінджера, який був навіть членом правління «Першої християнської церкви»; свій перший бандитський напад Джонні вчинив, коли йому минув 21 рік, у дуже примітивний спосіб напавши серед білого дня в парку на мурсвілльського жителя Моргана.

Вже тоді Діллінджер скористався з вогнепальної зброї, але невдало: його кулі влучили в лаву, власник магазину колоніальних товарів Морган відбувся переляком, а шериф Мурсвілля легко вистежив і схопив грабіжника-аматора. Діллінджер опинився у Пендлтонській виправній в'язниці. Але тамтешні методи «виправлення» в'язнів зробили з нього не чесного громадянина, а запеклого бандита, якого пізніше оголосили «державним ворогом № 1».

Через чотири роки губернатор штату підписує акт про помилування Діллінджера. У нього беруть письмове зобов'язання не вчиняти більше ніяких злочинів і випускають на волю. Віддячує він тим, що свої перші напади на банки здійснює виключно в штаті Індіана. Діллінджер не задовольняється старим розбійницьким гаслом: «Руки вгору, гроші на бочку!» Він без будь-яких попереджень стріляє прямо в натовп, убиває кожного, хто опиняється на його шляху до каси. Ніхто не насмілюється чинити й найменшого опору, коли Діллінджер та його люди з перекинутими через руку дощовиками з'являються в операційному залі якого-небудь банку.

Втім, у 1933 році, коли на рахунку Діллінджера було сорок п'ять нападів на банки і він захопив уже понад п'ять мільйонів доларів, його знов заарештовують, але не надовго.

* * *

Під час невинної автомобільної прогулянки Діллінджер задавив у Блефтоні гуску. Злочинець, якому нічого не варто було вбити людину, вилізає з автомашини і з жалісливою міною схиляється над своєю пернатою жертвою. Селянка, котрій належить гуска, підбігає і вимагає відшкодування, але Діллінджер відмовляється платити. Зчиняється сварка, і на місце події прибуває шеріф Блефтона — Джессі Сарбер. Шеріф одразу впізнає людину, портрет якої разом з оголошенням про розшук уже рік висить у його канцелярії. Він заарештовує абсолютно розгубленого гангстерського боса, вміщує його до місцевої камери попереднього ув'язнення і терміново повідомляє про це телефонограмою штаб ФБР у Вашінгтоні.

І тут сталося те, про що громадськість дізналася лише через багато років. До Блефтона прибуває не автомобіль ФБР, а броньований блакитний «крайслер», в якому сидять члени банди Діллінджера — Пірпонт, Кларк, Меклі і Копленд! О 10 годині вечора бандити входять до канцелярії шеріфа Джессі Сарбера, який чекає на агентів ФБР.

— Ми з ФБР, — заявляє один з них.

Шеріф вірить, але — швидше для проформи — просить гостей пред'явити свої посвідчення. Тоді Пірпонт вихоплює з-під пахви пістолет і вбиває його. Потім четвірка обшукує канцелярію, знаходить ключі від камери попереднього ув'язнення, розташованої в підвалі поліцейського відділку, і звільняє свого шефа.

Місцева преса потім повідомила про «загадкове вбивство шеріфа в Блефтоні». Але про арешт і блискавичне звільнення Діллінджера не згадувалось ані словом. Отже, нікому не спало на думку запитати, як дізналися гангстери про арешт свого ватажка, адже про це відомо було лише шеріфу Блефтона і кільком керівникам ФБР!

Діллінджер і далі грабує, вбиває і увінчує свої «подвиги» згаданим уже розбійницьким нальотом на Національний банк Іст-Чікаго 15 січня 1934 року. 263 954 долари, які він тут захопив, — найбільша здобич банди!

Всі поліцейські акції, здійснені після цього нападу, ні до чого не привели. Місто було оточене, кожне можливе сховище — піддане обшуку, але темно-блакитний «крайслер» і шестеро бандитів — сам Джон Діллінджер, який сидів за кермом машини, а також Гомер ван Метер, Френкі Неш, Лестер Меклі, Джон Кларк і Мак Пірпонт — безслідно зникли. Поки агенти ФБР нишпорили по злодійських «малинах», будинках розпусти і картярських казино Чікаго, де Діллінджер і К° були завсідниками, банда влаштувала собі двотижневу відпустку. Поділивши здобич, гангстери подалися на найкращі курорти Сполучених Штатів. Сам Діллінджер з трьома своїми найближчими дружками відпочивав на флорідських пляжах, а потім вирушив у штат Арізону, в гори. В невеликому містечку Тасконі вони зупинилися на кілька днів, оселившись у респектабельному «Конгрес-готелі». І саме тут, у тихому містечку, один з найнебезпечніших грабіжників і вбивць вдруге випадково (цього не наважився б вигадати жоден романіст!) потрапляє до рук сільського шеріфа.

В ніч з 25 на 26 січня 1934 року в «Конгрес-готелі» через коротке замикання електропроводки починається пожежа. В цей час п'яні Діллінджер і троє його дружків сплять у своїх кімнатах. Ще кілька хвилин — і всі четверо перетворилися б на купу попелу, а ФБР і вся Америка так і не довідалися б ніколи про їх безславний кінець. Але хоробрий пожежник Джеймс Фрімен в останній момент рятує всіх чотирьох і відправляє їх (бо вони не тільки п'яні, а й почаділи) до тасконської лікарні.

Після того, як пожежу погасили, Джеймс Фрімен повертається додому і починає знічев'я гортати журнали. Він бездумно дивиться на велике фото гангстера Джона Діллінджера, який за кілька днів до того знову пограбував банк, і раптом хороброго пожежника обсипає жаром. Він вдивляється у фото в журналі… Сумнівів бути не може — людина, яка лежить зараз непритомна в лікарні,— шеф гангстерів Джон Діллінджер!

Тасконський шеріф Джордж Хантер регоче, коли схвильований Фрімен по телефону повідомляє йому, що «ворог Америки № 1» п'яний і вчаділий лежить у тасконській лікарні! Пожежнику доводиться розмовляти з шеріфом, як з глухонімим, раз у раз повторюючи: «Це справді він, повірте мені! Я певен цього!», аж доки шеріф не посилає нарешті кількох своїх підлеглих до лікарні. І неймовірне виявляється правдою! На Джона Діллінджера і трьох найнебезпечніших членів його банди надягають наручники і привозять їх, як звичайнісіньких волоцюг, до канцелярії онімілого від здивування шеріфа. Цього разу, щоб запобігти другій спробі звільнення заарештованих, управління ФБР блискавично висилає цілу роту агентів. І тепер, здається, банді Діллінджера настав кінець. Для того, щоб посадити всіх затриманих на електричний стілець (а з огляду на заплутане законодавство кожного штату це не так просто), їх одвозять туди, де смертний вирок їм забезпечений. В усіх американських штатах вбивство поліцейського карається смертю. Тим-то Джона Діллінджера доставляють на літаку в штат Індіана, бо саме там, в Іст-Чікаго, він застрелив сержанта О'Маллі. А Пірпонта, Меклі і Кларка везуть до Огайо, де в Блефтоні вони вбили шеріфа Сарбера. Вся Америка зітхає з полегшенням — банду Діллінджера, чи, принаймні, її найнебезпечніших членів, нарешті, знешкоджено!

В каторжній в'язниці у Краун-Пойнті з Джоном Діллінджером поводяться, як із засудженим на смерть за день до страти. В наручниках і кайданах на ногах він лежить у металевій клітці, залитій сліпучим світлом шести прожекторів. Троє вартових з пістолетами напоготові не зводять з нього очей. Назва в'язниці, де його тримають, зберігається в суворій таємниці, а всіх тюремних наглядачів переведено на казармений стан і позбавлено зв'язку із зовнішнім світом. Якби кому-небудь спало на думку припустити, що за кілька днів Джон Діллінджер знову опиниться на волі, що він здійснить чергове пограбування банку, перш ніж прокурор встигне скласти обвинувальний висновок, — таку людину висміяли б, як недоумка чи невмілого жартівника.

І все ж два тижні по тому, як Діллінджера вивезли до Краун-Пойнта, сталося неймовірне.

* * *

Камера Діллінджера була розташована у крилі IV-Б — тюремному корпусі, призначеному для смертників і відокремленому від інших приміщень. Крім Діллінджера, там сидів ще один засуджений до страти вбивця — Гаррі Янгблуд. Його охороняли так само пильно, як і Діллінджера. Наглядачі заступали один одного кожні чотири години. Зміна вартових відбувалась в окремій, спеціально призначеній для цього кімнаті. Отже, камери обох смертників на кілька хвилин залишалися без догляду. І 14 лютого 1934 року о 14 годині, коли третя зміна денних вартових заступала другу, по всій в'язниці пролунав сигнал тривоги — довгі й короткі гудки. Такий сигнал подається лише під час масової втечі, бунту в'язнів або пожежі. Почувши його, всі вартові мусять негайно бігти на тюремне подвір'я, причому наглядачі з флігеля смертників також залишають свої пости.

Внизу на подвір'ї розгублено метушаться вартові. Ніхто не знає причини тривоги, адже в усій в'язниці панують спокій і порядок. Залишається тільки припустити, що сирена завила через якийсь технічний дефект. Вартові повертаються назад на свої місця. Та наглядачі Діллінджера, увійшовши в коридор, де розташовані дві осяяні прожекторами металеві клітки, раптом завмирають на місці і підіймають руки вгору. Джон Діллінджер стоїть перед дверима своєї камери, наставивши на них дуло автомата. Біля нього стоїть Гаррі Янгблуд, також без наручників і кайданів. Зухвало посміхаючись, він обережно, щоб не потрапити під кулі, якщо Діллінджер почне стріляти, описує дугу, наближається до наглядачів і кількома вправними рухами обеззброює їх, потім відбирає у них ключі і, загнавши в клітки, замикає їх там. Від крила IV-Б прямий шлях веде до приміщень, де виконують смертні вироки, а звідти можна потрапити до будинку дирекції в'язниці, який має вихід на вулицю і не охороняється. Діллінджер і Янгблуд безперешкодно долають цей шлях. Перед дверима адміністративного будинку стоїть автомобіль начальниці в'язниці Ліліан Холлі. В ньому бандити й від'їжджають.

Американці вкрай обурені сенсаційною новиною. Вашінгтон змушений дати наказ про розслідування цього неймовірного випадку. За кілька днів представникам преси демонструють дерев'яний автомат, начебто знайдений на шляху втечі. Цей речовий доказ повинен довести, що «супергангстер» втік без сторонньої допомоги. Дерев'яний автомат він, мовляв, змайстрував з табуретки в своїй камері, а вартові вирішили, що це справжня зброя. Далеко не всі американці повірили цій версії.

Як міг Діллінджер без ножа вирізати собі автомат у камері, яку охороняли вдень і вночі? Як зумів він без ключів не тільки сам звільнитись від наручників, а ще й зняти їх у свого сусіда Янгблуда? Хто подав сигнал тривоги? Як сталося, що машина начальниці в'язниці в момент втечі опинилася перед дверима будинку? Згодом справжні обставини загадкової втечі поступово з'ясовуються в пресі. Діллінджер мав спільників, які не належали до його банди, але яких слід було шукати в урядових колах і поліції. Вони боялися викриття, боялися судового процесу, а тому дали Діллінджеру можливість втекти. Цікаво, що федеральна прокуратура у Вашінгтоні нічого не спростувала, а лише звинуватила у втечі службовий персонал Краун-Пойнта. Начальницю в'язниці Ліліан Холлі і всіх наглядачів Діллінджера заарештували, але про результати слідства громадськість так і не дізналася. Очевидно, їх арешт був розрахований лише на те, щоб відвести увагу громадськості.

* * *

16 березня газети вмістили таке офіційне повідомлення: «В містечку Форт-Гуроні у Мічігані агенти поліції впізнали на вулиці і спробували заарештувати Гаррі Янгблуда — злочинця, що втік разом з Діллінджером з тюрми. Янгблуд вчинив збройний опір і був убитий».

Кожний читач, ознайомившись з цим, мав би дійти висновку, що Янгблуд, якому загрожував арешт, пустив у хід зброю, і агентам не залишалося нічого іншого, як застрелити його.

Та зовсім інакше змалювала цей епізод місцева преса Форт-Гурона. В газеті «Мічіган-ньюс» від 17 березня 1934 року було сказано: «Агенти ФБР одержали конфіденціальне повідомлення про те, що 16 березня Діллінджер має зустрітись у тихому Форт-Гуроні з Янгблудом. Дві сотні агентів одразу прибули до містечка. Двоє з них зрештою впізнали Янгблуда на вулиці в натовпі перехожих і непомітно пішли слідом за ним. Коли він опинився на безлюдному місці, вони без будь-яких попереджень пустили в хід зброю. Янгблуд був поранений, але спромігся втекти у бокову вулицю. Там він зупинився й почав відстрілюватись. Налякані перехожі кинулися врозтіч, але двох з них було все ж поранено. Після тривалої стрілянини ще одна поліцейська куля влучила в Янгблуда. Він упав на бруківку і за якусь хвилину вмер»,

* * *

Дивна історія, чи не правда? Агенти ФБР, головним обов'язком яких було схопити Діллінджера, дізнаються, що той збирається зустрітись з Янгблудом у Форт-Гуроні. Агенти впізнають Янгблуда, йдуть за ним слідом, але замість того, щоб стежити за ним далі і таким чином впіймати самого Діллінджера, вбивають єдину людину, яка могла б повідомити, де переховується «ворог Америки № 1»! Напрошується справедливий висновок: покровителі Діллінджера в керівництві ФБР і поліції поспішили усунути єдиного свідка, який знав таємницю втечі Діллінджера.

А незабаром виникла ще одна подібна ситуація, яка знову ледве не призвела до арешту Діллінджера. 30 березня до прокуратури міста Сент-Пол з'явилася власниця пансіонату «Лінкольн-Корт Апартмент», яка повідомила, що в її будинку нещодавно оселилися люди, схожі, на її думку, на членів банди Діллінджера. Жінці показують фото, і виявляється, що у пансіонаті під вигаданими іменами живуть Джон Діллінджер і його коханка— танцюристка ревю Евелін Фрічетт. Вони регулярно зустрічаються з членами банди — Гомером ван Метером, Едвардом Гріном і Френкі Нешем, які здебільшого відвідують їх у супроводі повій.

Прокурор Сент-Пола наказує загонові місцевої поліції захопити банду, але Діллінджеру, прикритому вогнем його спільника ван Метера, вдається втекти через дах будинку. Ван Метер і дві дами з банди Діллінджера, Бессі Скіннер і Люсі Джексон, заарештовані. На вимогу ФБР члена банди ван Метера, що ретельно стріляв у полісменів Сент-Пола, перевезено до каторжної в'язниці Краун-Пойнт у сусідній Індіані, і 19 червня 1934 року губернатор штату під «слово честі» випускає його на волю.

Але перед цим в Сент-Полі прокурор піддає «допитові третього ступеня» обох затриманих дівчат. Це відбувається в кімнаті з білосніжними стінами, підлогою і стелею, яскраво освітленій десятком прожекторів. Прокурор і його помічник ведуть допит у захисних окулярах. У того, хто потрапляє до цієї кімнати, язик розв'язується дуже швидко. Навіть не треба вдаватись до заборонених законом тортур.

Минає якихось дві години, і Бессі та Люсі почали, як кажуть в кримінальних колах, «співати». Бессі визнала, що вона — подруга гангстера Едварда Гріна і додала, що Грін збирається відвідати її 3 квітня в її квартирі. Люсі зізналася, що перебуває в інтимних стосунках з Френкі Нешем, а згодом повідомила й про сховище, де перебуває Френкі-бой, як вона його ніжно називає: в Хот-Спрінгсі в штаті Арканзас на відлюдній фермі. Сповнений гордості прокурор Сент-Пола повідомляє все це шефу ФБР Гуверу у Вашінгтон і просить його виділити спеціальних людей для арешту членів банди. Гувер дає згоду, і 3 квітня…

3 квітня агенти ФБР оточують квартиру Бессі Скіннер у Сент-Полі. Едвард Грін і справді приходить. Але він навіть не встигає дізнатися про зраду своєї коханки. Агенти ФБР без попередження відкривають вогонь із своїх автоматів, тільки-но Грін робить перші кроки по сходах.

Через кілька днів агенти схопили Френкі Неша в Хот-Спрінгсі. Його не вбили, а «тільки» важко поранили під час арешту. Оскільки тюремної лікарні в Хот-Спрінгсі немає, ФБР вирішило перевезти Неша до Канзаса, найближчого великого міста, до того ж в інтересах безпеки — залізницею.

* * *

Коли поїзд підійшов до вокзального перону в Канзаса, до нього наблизилася група чоловіків у світлих літніх костюмах з дощовиками на правій руці. Поїзд зупинився, і водночас з-під дощовиків загриміли постріли. Стріляючи на ходу, гангстери кинулися до вагона, в якому лежав Френкі Неш. Вокзал перетворився у справжнє поле бою. З вагона вели вогонь агенти ФБР, з перону — бандити Діллінджера, а з приміщення станції — вокзальна охорона. Сили були нерівні, і гангстерам довелося відступити, відмовившись від спроби визволити свого спільника. Втім, на той час Френкі Неш був уже мертвий: як тільки пролунав перший постріл, його застрелив один з агентів ФБР. Жертви цієї стрілянини — шеф поліції Олін Рід, службовець кримінальної поліції Раймонд Каффрі і двоє полісменів вокзальної охорони.

* * *

Того ж дня в Канзасі банда Діллінджера вчинила напад на один з банків, убивши при цьому трьох ні до чого не причетних перехожих, а в наступні тижні здійснила ще чотири зухвалих напади, під час яких загинуло дванадцять чоловік. Діллінджер і йото люди поводились так, наче поліції в США взагалі не існує.

Зрештою в справу втрутився сам президент Рузвельт. Він доручив генеральному прокуророві США Каммінгсу вжити спеціальних заходів до ліквідації банди Діллінджера. Каммінгс скликав нараду, в якій, крім нього і шефа ФБР Гувера, взяли участь найвідоміші криміналісти Сполучених Штатів. Але ця нарада виглядає як капітуляція державної влади перед злочинним світом.

— Протягом останнього року, — сказав Каммінгс, — в США здійснено 12 тисяч убивств і півтора мільйона грабіжницьких нападів, спроб убивства та інших тяжких злочинів. Поліції відомі поіменно 12 500 гангстерів, але вона не владна покласти край їх діяльності. Поліція й адміністративний апарат настільки злились із злочинним світом, що боротьба з бандами стала практично неможливою. Через своїх зв'язкових злочинці завчасно дізнаються про всі заплановані поліцейські акції, а якщо той чи інший з них непередбаченим шляхом все ж потрапляє до рук поліції, його незабаром або випускають під «слово честі», або невідомо яким способом звільняють з в'язниці. Подолати корупцію можливо лише шляхом розгрому гангстерських банд, а гангстерські банди можна розгромити, лише подолавши корупцію, — відверто визнав генеральний прокурор Каммінгс.

— Панове, — сказав він наприкінці свого виступу, — мені не хотілося б, щоб Сполучені Штати і їх поліція були предметом висміювання в країні і цілому світі. Я хочу нарешті повернути нашим громадянам почуття спокою і безпеки. Я хочу за всяку ціну покласти край гангстеризмові, що знайшов жахливе втілення в діяльності банди Діллінджера. Панове, я чекаю ваших пропозицій.

Каммінгс хоче покласти край бандитизмові «за всяку ціну». Рішення, що його прийняла згадана нарада, є в історії криміналістики найбільшим конфузом, якого будь-коли зазнавав керівник поліції. Едгар Гувер, шеф ФБР, тільки й може відповісти генеральному прокуророві:

— Ми неспроможні засобами, що їх нам дають право і закон, навести порядок. Вихід один: залишивши поза увагою закони і державний лад, вдатися до тих засобів, за допомогою котрих злочинний світ робить нас безсилими. Я пропоную безкомпромісний терор.

В результаті цієї наради Діллінджера і членів його банди оголосили поза законом. Всі агенти ФБР і члени поліції дістали наказ розпочати «нещадне полювання» на банду Діллінджера. Це означало, що відтоді кожен поліцейський в Америці міг без попередження застрелити будь-яку людину, якщо він вважав, що ця людина — Діллінджер або хтось із його спільників. Внаслідок цього наказу американські поліцейські в наступні тижні и місяці вбили багатьох ні в чому не винних американських громадян.

«Нещадне полювання» спочатку принесло агентам ФБР лише новий провал. 22 квітня 1934 року керівництво ФБР дістало звістку, що Діллінджер і кілька його найнебезпечніших помічників переховуються в дачній місцевості на березі озера Мічіган.

Мелвіс X. Первіс — найкращий детектив серед підлеглих Гувера і начальник Чікагського відділення ФБР, який перед цим розгромив гангстерську банду Келлі, вирушає з цілим загоном полісменів у чотирьох броньованих автомашинах до містечка Літл Богемія Лодж. Загін обережно наближається до готелю, де й справді перебуває Діллінджер з кількома своїми підручними. З пістолетами напоготові полісмени оточують будинок. Раптом на дверях готелю з'являються троє чоловіків. Один з поліцейських збуджено кричить:

— Отой, менший, здається, Діллінджер!

В ту ж мить залп із десятка револьверів розриває нічну тишу. Та за кілька секунд полісменам, доводиться рятуватися втечею. Щоправда, ті троє коло дверей мертві, але з даху невеликого двоповерхового будинку відкриває вогонь кулемет, і агенти ледве встигають сховатись у свої броньовики.

Кулеметний вогонь триває лише кілька хвилин, та поліцейські не наважуються залишити своє сховище в темряві. Лише на світанку, переконавшись, що на даху нікого немає, вони вирішують взяти будинок штурмом.

І тут їх чекає страшне розчарування: троє зрешечених кулями чоловіків, що лежать перед входом до будинку, — абсолютно невинні мешканці готелю! А Діллінджер і його дружки Гомер ван Метер, Лестер Джіллес і Томмі Керолл під прикриттям кулемета втекли ще звечора. Лише троє жінок — їхні подруги, які, очевидно, проґавили момент відступу, потрапили до рук Первіса. Їх піддали безжалісному допиту, ї вони розповіли, де звичайно переховуються їхні дружки, коли їх розшукує поліція. Пообіцявши не починати проти неї судового переслідування, Первіс умовив одну з жінок — Джін Делані — виступити в ролі «принади».

Вона погодилась допомогти поліції схопити Томмі Керолла. Сьомого червня Делані зустрілась з Кероллом в містечку Ватерлоо в ресторані, назву якого повідомила Первісу по телефону. Коли Керолл вийшов разом з нею на вулицю й попрямував до своєї елегантної автомашини, Делані відстала від нього, удавши, ніби забула щось в ресторані.

Тільки-но Керолл взявся за ручку дверцят, агенти ФБР, що стояли в засідці, натиснули спускові гачки своїх автоматів. Гангстер був убитий на місці. Взяти його живцем агентам навіть на думку не спало.

Під час перестрілки на березі Мічігану членові банди Джону Гамільтону прострілили легеню. Діллінджер вивіз його на своїй машині на ферму поблизу міста Орора — до одного з кількох сховищ банди. Але через кілька годин Гамільтон вмер. Діллінджер сам закопав його труп у відлюдному місці, щоб ніхто не дізнався про смерть його спільника.

ФБР ще довгі місяці розшукувало Гамільтона. Сімнадцять невинних людей загинуло від рук агентів ФБР тільки через те, що зовні чимось нагадували цього бандита.

Що ж до Джона Діллінджера, то після цієї битви він паче крізь землю провалився. Первіс наказав стежити за всіма відомими йому сховищами бандита. Тисячі поліцейських шпигунів і інформаторів дістали завдання дізнатися, де ховається Діллінджер. З в'язниць випускали злочинців, а потім стежили за ними, сподіваючись; що вони наведуть на слід Діллінджера. Полювання на Діллінджера поширилось на весь американський континент. Та хоч десятки тисяч поліцейських пильнують удень і вночі — всі їхні зусилля залишаються марними.

В той час, як Первіс проводить найбільшу облаву в історії поліції, Джон Діллінджер спокійнісінько живе собі за кілька кварталів від головного штабу Первіса, в Чікаго.

За відповідну винагороду він знайшов притулок на Норс-Кроуфорд-авеню № 2309, в квартирі Джеймса Прохазка, який вибув з банди за віком. Тут, у приміщенні, перетвореному на маленьку фортецю, Джон Діллінджер, чиє обличчя відоме в Америці краще, ніж обличчя голлівудських зірок, за 10 тисяч доларів змінює зовнішній вигляд.

Зробити пластичну операцію порадив йому адвокат Луї Піке, юридичний консультант банди. Для цього він найняв двох хірургів — Лозера і Кессіді, яких перед тим випустили з в'язниці. Лозера було засуджено за зловживання наркотиками, Кессіді — за вбивство.

Підготувавши до бою кулемети й оточивши себе мішками з піском, вони влаштовують невелику операційну палату, адже, щоб змінити зовнішній вигляд Діллінджера, а також малюнок відбитків пальців, потрібна була ціла серія операцій. Доктор Лозер узявся хірургічним шляхом надати видовженому, вузькому обличчю Діллінджера нової форми. Він прагне укоротити ніс, розширити вилиці й підборіддя. Завдання ж Кессіді в тому, щоб оперувати кінчики пальців.

Думка про те, що цією операцією він пошиє у дурні поліцію так, як це ще ніколи нікому із злочинців не вдавалося, допомагає Діллінджеру подолати страх перед стражданнями. Майже з задоволенням лягає він на хиткий стіл, дбайливо підготовлений до операції, і… опиняється на грані смерті. Жоден з лікарів і не здогадувався, що Діллінджеру протипоказаний ефір. Протягом багатьох годин вони ведуть боротьбу за його життя. Нарешті, до гангстера повертається свідомість. Наступні операції здійснюються під місцевим наркозом.

Поки заживали шрами від операцій на обличчі й руках, Діллінджер відпустив маленькі вусики й пофарбував собі волосся. Наприкінці процедури від характерних рис його обличчя залишились тільки великі вуха і чорні пронизливі очі. Навіть найближчі його компаньйони й коханки, які знали про операцію, побачивши його згодом, здивовано хитали головами. Коли б не погляд і знайома, трохи згорблена постать, вони ніколи не повірили б, що перед ними Джон Діллінджер.

Змінене Лозером обличчя стало невпізнанним. Але чи так само успішно пройшла операція на кінчиках пальців — було ще неясно.

Щоб «перевірити» поліцію і поповнити свою спорожнілу касу, Діллінджер 30 червня разом зі своїми спільниками ван Метером, Чейзом і Джіллесом пограбував «Мерчентс-Нешнел-Бенк» в Саут-Бенді (штат Індіана). Здобич дорівнювала 90 тисячам доларів, але сам напад пройшов не так чисто, як попередні. В приміщенні каси стояв на посту поліцейський, і бандити вбили його. У загальній метушні одному з касирів вдалося натиснути кнопку сигналу тривоги. Щоправда, Діллінджеру пощастило втекти із здобиччю ще до того, як прибула поліція.

Вся Америка схвилювалась: напад довів неспроможність поліції покінчити з «ворогом № 1». І, наче навмисне кепкуючи з поліції, Діллінджер з купкою гангстерів звільняє з каторжної в'язниці в Хантсвіллі колишнього члена своєї банди Клайда Барроу. Останнього разом з коханкою Бонні Пестор було засуджено до страти за дванадцять убивств, і вона мала відбутися через кілька днів. Таємничим і так до кінця і не розгаданим шляхом Барроу, як свого часу Діллінджер у в'язниці Краун-Пойнт, добув автомат і звільнився від наручників. Так само, як колись Діллінджер, він, тримаючи під дулом автомата наглядачів, вивів з камери смертників свою коханку, а натомість замкнув там вартових. Дальший шлях втечі прокладає йому банда Діллінджера, яка під'їхала до в'язниці на двох броньованих автомашинах. Вогонь бандитів примусив тюремну охорону відступити. Щоправда, в цій справі ФБР вдалося кінець кінцем узяти гору. Через кілька днів Клайда Барроу і Бонні Пестор вбили, коли вони намагалися перетнути в автомобілі кордон між штатами Техас і Арканзас. Це зробила рота агентів-снайперів під командуванням інспектора Френка Харпера.

Пишаючись цим успіхом, керівництво ФБР експонувало продірявлену автомашину на всесвітній виставці, відкритій саме в ті дні в Чікаго. А Френк Харпер, одягнутий в елегантну поліцейську уніформу, чотири рази на день розповідав відвідувачам, як він розправився з найнебезпечнішим членом банди Діллінджера — Клайдом Барроу.

В той час ніхто й уявити собі не міг, що згодом станеться ще більша сенсація — ліквідація самого ватажка банди. Причому не гарячкова діяльність усього апарату ФБР спричинить це, а… ревнощі маленької, непоказної жінки.

* * *

20 липня в бюро Мелвіса X. Первіса, шефа Чікагського відділення ФБР, з'явилася власниця пансіонату Анна Сейдж і з невинною усмішкою заявила, що домовилася зустрітись біля кінотеатру «Біограф» на Лінкольн-авеню з Джоном Діллінджером, щоб разом з ним подивитись фільм «Манхеттенська мелодрама». Присутня буде ще одна дама, подруга Діллінджера, але це не повинно бентежити поліцію. Отже, якщо хтось хоче побачити Діллінджера, то вона може це влаштувати. За цю інформацію вона вимагає виплату винагороди, обіцяної за голову Діллінджера, а також забезпечення її особистої охорони по дорозі до нью-йоркського порту, звідки вона має намір якомога швидше виїхати на пароплаві до Європи.

Спочатку Первіс поставився до розповіді відвідувачки з недовірою. Як же так? Роками ганяються за Діллінджером найкращі, найспритніші агенти ФБР і нічого не можуть вдіяти. Місяцями сидять у засідці за кожним стовпом, на кожній вулиці, у кожній пивничці найдосвідченіші з них, виглядаючи Діллінджера, і все марно. А тут з'являється до нього в бюро якась рудувата дамочка і так собі просто заявляє: «Якщо ви хочете впіймати Джона Діллінджера, приходьте в неділю увечері до кінотеатру «Біограф». Ні, Первіс не може цьому повірити. Це, мабуть, якийсь хитрий хід чи безглуздий жарт.

Однак насправді все саме так і було. Протягом кількох років Анна Сейдж була найвідданішою коханкою Діллінджера. Заради нього вона покинула свого чоловіка і щоразу переховувала гангстера в своєму пансіонаті, розташованому в сусідстві з канцелярією ФБР, коли його розшукувала поліція. Досі Анна Сейдж прощала своєму коханцеві інтрижки з іншими жінками. Але тепер, нарешті, терпець їй урвався. Зі свого останнього «турне» по Штатах Діллінджер повернувся в товаристві нової двадцятирічної подружки. Та ще й зажадав від Анни офіційного визнання своєї нової пасії, бо сама Анна, мовляв, стала вже занадто старою. Яке нахабство! Їй і так уже набридло подібне життя. Отож вона хоче покінчити з ним і розпочати все знову у себе на батьківщині, в Румунії. Винагорода за голову Діллінджера повинна допомогти їй у цьому. Ось чому Анна Сейдж і з'явилась до ФБР.

Тепер Первіс переконався, що жінка не бреше. Він обіцяє їй винагороду, безкарність та охорону аж до пароплава. Він хоче відразу взяти її під варту, аби з нею нічого не трапилось. Але жінка заперечливо хитає головою.

— Я повинна бути на місці, інакше ви не пізнаєте його. У нього тепер зовсім інший вигляд!

І Первіс уперше чує про операції на обличчі й руках Діллінджера.

Первіс одразу ж інформує шефа ФБР Гувера про можливість арештувати Діллінджера, але дістає вказівки, які змушують його лише безпорадно розвести руками. Ще б пак! Діллінджер цього вечора буде сам. Уперше є можливість схопити його живцем. Він стане перед судом, і нарешті можна буде дізнатись про всі його злочини й склад банди. Можливо, стане відомо, хто в адміністрації і поліції був у нього на утриманні, хто покривав його злочини і хто організував втечу з в'язниці Краун-Пойнт. Це дало б змогу, нарешті, очистити урядовий і поліцейський апарат від корупції.

Але наказ із Вашінгтона недвозначний: ліквідувати Діллінджера на місці!

Первіс виходить з себе. Він каже Гуверу:

— Але ж це безглуздя! У нас є два дні для підготовки. Ми можемо викликати солдатів і оточити весь район. Діллінджер не зможе тепер утекти!

Але шеф ФБР Гувер наполягає на своєму:

— Розстріляти Діллінджера на місці! — І, немовби побоюючись, що Первіс діятиме інакше, додає:— Посилаю підкріплення — Холліса і Каулі. Ви ж знаєте їх?

Так, Мелвіс X. Первіс знає їх. Холліс і Каулі — найкращі снайпери ФБР.

22 липня 1934 року сеанс у чікагському кінотеатрі «Біограф» закінчився о пів на дев'яту вечора. Сутінки ще не настали. Первіс сидів за кермом непоказного спортивного автомобіля метрів за 30 від виходу з кінотеатру. Холліс і Каулі на задньому сидінні приводили в бойову готовність свої автоматичні пістолети. Як тільки у дверях кінотеатру з'явилися перші глядачі, ті двоє вийшли з автомашини. Первіс залишається в ній і вмикає мотор. Чим більше людей виходить з кінотеатру, тим більше переодягнутих агентів ФБР під виглядом звичайних перехожих змішується з натовпом. Холліс і Каулі знають Анну Сейдж: їм уже показували її. Щоб запобігти будь-яким несподіванкам, з нею домовились: на знак того, що Діллінджер з нею, вона кине на тротуар рукавичку.

Каулі першим помічає червоний капелюшок Анни Сейдж, а потім біляве волосся двадцятирічної Поллі Гамільтон, яка йде поруч зі своїм кавалером. Але де ж сам Діллінджер? Між обома жінками Каулі бачить людину, яка у своєму жовтому солом'яному капелюсі, золотих окулярах без оправи й сірому костюмі схожа на поважного бухгалтера. Каулі й Холліс, які також помітили це тріо, розчаровано перезираються. Це ж не Діллінджер! Невже Анна Сейдж обдурила їх? Але тут Холліс побачив, як Анна Сейдж раптом нахилилась, підняла рукавичку й почала повільно відставати.

Холліс миттю підносить до губ поліцейський свисток і подає пронизливий сигнал. Починається останній етап «нещадного полювання».

Що означає цей пронизливий свист, відразу ж зрозуміли не тільки численні агенти ФБР, а й Діллінджер. Не оглядаючись, він кидається до найближчого перехрестя. В руці у нього пістолет, але вистрелити з нього він не встиг: Каулі випустив у нього всю обойму з відстані двох метрів, та й Холліс відстав лише на якусь частку секунди. Так і не зробивши жодного пострілу, Діллінджер падає горілиць на бруківку. Стрілянина спричиняє на вулиці загальну паніку. Охоплені жахом пішоходи натикаються один на одного, падають, намагаються сховатись у дверях будинків. Але вже за кілька хвилин вони юрмляться на розі вулиці, проштовхуються вперед, аби побачити прошитого кулями Діллінджера.

За годину преса й радіо повідомляють, що «ворога № 1» Сполучених Штатів Америки вбито.

Обох агентів ФБР тієї ж ночі викликає до Вашингтона їх шеф Гувер. Він зустрічає їх на аеродромі, перед об'єктивами фотоапаратів тисне їм руки і зворушено каже:

— Я дякую вам від імені американської поліції. Ви захистили і відновили її честь!

Тієї ж ночі Мелвіс X. Первіс, начальник Чікагського відділення ФБР, подає у відставку.

Безперечно, Джон Діллінджер 22 липня 1934 року дістав цілком заслужену кару — так само, як і його найнебезпечніші спільники, яких вбивали, мов скажених собак. Але «нещадне полювання» призвело і до зовсім несподіваних наслідків. Поклавши край злочинам Діллінджера, кулі агентів ФБР принесли йому водночас легендарну славу. «Нещадне полювання» не покінчило з гангстеризмом, а ще й піднесло його, так би мовити, на героїчний п'єдестал. Це засвідчив уже похорон Діллінджера.

В містечку Мурсвіллі, де Діллінджер народився, його ховали, як «національного героя». 30 тисяч людей, що прибули на спеціальних автобусах, пройшли повз відкриту труну.

Відтоді в безлічі гангстерських історій всіляко прославляються злочини Діллінджера, а поліція й закон виставляються на глум. І це має чи не гірші наслідки, ніж усі вбивства й пограбування, вчинені бандою Діллінджера: його згодом наслідуватимуть десятки тисяч нових американських гангстерів.