«ВЕРШКИ СУСПІЛЬСТВА»

— Ваш багаж на чотири кілограми важчий, ніж дозволено, — сказав чиновник, який приймав від пасажирів речі в аеропорту в Денвері. Тренованим рухом він зняв з великих вагів два чемодани і поставив їх на бар'єр перед собою. Стара дама з добрим, трохи розгубленим обличчям безпорадно глянула на нього. Відчувалось, що вона погано обізнана з правилами, які діють на аеродромах.

Чиновник зиркнув на бирку, що висіла на чемодані, й пояснив їй:

— Місіс Кінг, пасажиру дозволено провозити не більше шістдесяти шести фунтів. Ваші ж чемодани важать майже сімдесят п'ять. Вам доведеться доплатити за зайву вагу. Якби частину одягу ви переслали поштою, це коштувало б дешевше. Часу на це вистачить: відліт на Портленд о 6 годині 25 хвилин.

Місіс Кінг знизала плечима й окинула поглядом великий зал аеропорту, шукаючи очима сина, який разом зі своєю жінкою привіз її сюди. Того дня —1 листопада 1955 року — вона вперше за свої шістдесят три роки збиралася сісти в літак, та й то лише тому, що інакше дістатися до мети своєї подорожі не могла. Місіс Кінг хотіла відвідати свою дочку Ріту, що жила на Алясці. Ріта була одружена з офіцером американських військово-повітряних сил, який ось уже четвертий рік служив на базі в царстві вічного льоду. Молоде подружжя чекало першу дитину.

У величезному залі вирував людський натовп. Схвильовані пасажири юрмились перед віконцями, завершуючи пов'язані з подорожжю формальності. Довга черга вишикувалась перед автоматами, що за кілька доларів видавали страхові поліси з такою ж легкістю, як сигарети, м'ятні пастилки або квіти. Подорож повітрям — це, звичайно, найсучасніший та найдешевший спосіб пересування, та аж ніяк не найнебезпечніший. В США не було такої газети, яка б щонайменше раз на тиждень не повідомляла про нову повітряну катастрофу де-небудь у світі; отже, жоден пасажир не наважувався сідати в літак, не застрахувавши свого життя. Це ж, у свою чергу, становило вигідний бізнес для американських страхових компаній, які заради економії автоматизували всю справу… Джек Грехем, двадцятидворічнии син місіс Кінг від її першого шлюбу, також стояв у цей час біля одного з автоматів, щоб застрахувати життя своєї матері на 40 000 доларів. Проте місіс Дейсі Кінг в людському вирі не бачила його. Обернувшись, нарешті, знову до чиновника, вона промовила:

— Знаєте, я краще вже сплачу за зайву вагу. Чемодан такий важкий тому, що мій син запакував у нього подарунок для моєї дочки — до дня її народження. Поштою він ще може спізнитися.

— Як бажаєте, мадам, — відповів чиновник і, заповнивши квитанцію на додаткову оплату багажу, поставив чемодани на електрокар, який мав відвезти речі пасажирів на літак ДС6В Денвер — Портленд.

Цієї миті був винесений смертний вирок сорока чотирьом особам. У картонній коробці, що, як гадала місіс Кінг, містила в собі подарунок для її дочки на Алясці, лежала пекельна машина, контактний годинник якої був встановлений на дев'ятнадцяту годину.

Через кілька хвилин гучномовець оголосив:

— Компанія «Юнайтед Ейрлайнс», маршрут 620, Денвер — Портленд. Увага! Пасажирів просять кинути сигарети і зібратися біля виходу номер три. _

Тридцять дев'ять пасажирів — 28 чоловіків і 11 жінок рушили на перон. Біля невисокого бар'єру вони почали прощатися з проводжаючими. Дехто був розчулений, інші байдужі, але ніхто з них і гадки не мав, що вони бачаться востаннє, що ДС6В Денвер — Портленд ніколи не досягне місця призначення.

Невблаганна доля звела тридцять дев'ять чоловік у 25-метровій алюмінієвій кабіні. Вони зайняли свої місця в зручних кріслах, але, застебнувши ремені, стали схожими на приречених до смерті на електричному стільці. Заревли мотори, і в проході з'явилися дві стрункі гарненькі стюардеси; вони розносили на маленьких тацях пасажирам сендвічі, фрукти, коньяк і м'ятні таблетки. Попереду, біля кабіни пілота, в першому ряді крісел, сиділи, притулившись одне до одного, юнак і дівчина. Вона поклала голову йому на плече, пальці їхніх рук міцно сплелися. Вони одружилися лише п'ять годин тому. Свою весільну подорож їм захотілося здійснити по небу — адже це так відповідало почуттю щастя, що сповнювало їх.

— Ти щаслива? — крикнув він їй на вухо і ще міцніше стиснув дівчині руку.

— Дуже! — відповіла вона й потерлася носом об його щоку.

Позаду молодят сиділи гладкий власник бойні з Чікаго та його обвішана діамантами дружина. Жінка вже спала, а він з поблажливою посмішкою спостерігав, як поперед нього голубиться двійко молодят. Потім стюардеса принесла йому вечірню газету; гладун окинув дівчину оцінюючим поглядом і заглибився в читання.

В третьому ряді якийсь чоловік переглядав купу ділових паперів, у четвертому — старенька жінка в'язала зелений пуловер.

Лайнер ДС6В спокійно летів за заздалегідь визначеним курсом. Погода була ясна, крізь ілюмінатори внизу виднілися вогники якогось невеликого міста. Двом пустотливим-хлопчикам набридло сидіти в кріслах, вони вийшли в прохід, аби оглянути літак, але одна із стюардес швиденько посадила їх на місця; друга почала розносити чорну каву.

Двоє чоловіків, яким вона першим піднесла чашечки з кавою, подякували їй кивком голови і знову заглибилися в розмову. Прізвище одного з них, адвоката за фахом, було Уокфілд, другого — Керш. Це був чиновник департаменту сільського господарства при уряді штату Колорадо. Обидва мусили через кілька днів стати у Вашінгтоні перед комісією по розслідуванню антиамериканської діяльності: Уокфілд — як радник-юрист свого сусіди, Керш — як обвинувачений, якому інкримінували зв'язок з комуністичною партією і шпигунство на користь «російської секретної служби».

Від того, як закінчиться засідання комісії, залежала подальша кар'єра та й особиста свобода Керша. Якщо маккартисти-конгресмени визнають його винним, то наслідком буде не лише негайне звільнення з роботи, а й арешт.

Керш був маленьким, товстим чоловічком. З того часу як він одержав виклик на засідання зловісної комісії сенатора Маккарті, з його червоного обличчя не сходив вираз хвилювання й страху. Він знав, що подібні виклики одержувало вже чимало його колег по службі. Лише за те, що вони дозволили собі кілька критичних зауважень на адресу голови департаменту чи нарікали на корупцію в апараті правлячої партії або кепкували з неспроможності президента у розв'язанні питань зовнішньої політики. Словом, за розмови, які вони щодня вели в своїх бюро. Заздрісники та інтригани роздували ці висловлювання до розмірів державного злочину. Агенти Маккарті — цього «мисливця на відьом» — сиділи в кожній установі, прислухаючись до розмов, збираючи доноси…

І ось тепер настала черга Керша. Нікого не треба було довго переконувати в тому, що він — ворог Америки, комуніст, агент Москви. Для виклику на засідання комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності досить було тих кількох критичних зауважень, які він зробив, сидячи за столом у своєму «офісі».

Думки крутилися в голові у Джека Керша швидше, ніж пропелери літака. Він уже уявляв себе перед членами комісії, чув знущальний голос сенатора, клацання фотоапаратів, запитання кореспондентів, бачив наведені на нього мертві скляні очі телевізійних камер, величезні заголовки газет: «Високопоставленого урядового чиновника викрито як агента Кремля!».

Керш струсонув головою. Він зробив спробу запалити нову сигарету, але нервовими рухами ламав одий. сірник за другим. Його адвокат нахилився до нього і клацнув запальничкою:

— Не хвилюйтесь, Керше, не такий страшний чорт, як його малюють, — сказав він заспокійливо.

Керш зробив кілька глибоких затяжок і спитав:

— Ви й справді вірите, що у нас є шанс спростувати ці безглузді обвинувачення? Мене ж просто хочуть знищити. Всю цю комісію Маккарті і створено для того, аби звільнити місця для бонз демократичної партії. Що тут спільного з боротьбою проти антиамериканської діяльності? Це корупція в чистому вигляді. Тільки-но наважиться хто-небудь покритикувати політику уряду, і ось маєте — його приковують до ганебного стовпа як ворога держави, піддають прилюдній дифамації. І ніякого суду не треба. Спектакль у цій комісії куди дійовіший. Кого хоч раз викликали до комісії Маккарті, той може вважати себе покійником.

Адвокат Гаррі Уокфілд не зміг заспокоїти свого підопічного.

— Ви занадто песимістично настроєні, Керше. Почекаємо краще до завтра.

Раптом ожив гучномовець. Другий пілот зробив звичайне повідомлення:

— Ми летимо на висоті шість тисяч футів, швидкість машини — чотириста вісімдесят кілометрів на годину. Погода чудова. Бажаємо вам дальшої приємної подорожі.

Пілот і його помічники були старими досвідченими льотчиками. Обидва налітали вже більш як по мільйону кілометрів без жодної аварії, жодної вимушеної посадки. Навіть на війні, під обстрілом зеніток над Руром і Берліном, їх не зраджувало щастя. Жодного разу не зачепили їх ворожі снаряди, хоч і той і другий зробили більш як по тисячі бойових вильотів. Що ж могло трапитися з ними зараз, коли вони летіли добре знайомим маршрутом, у пасажирському літаку, обладнаному за останнім словом техніки?

Радист простягнув їм ззаду на таці дві чашечки кави. Командир літака не помітив цього і плечем неумисно штовхнув її. Одна чашка впала на підлогу й розбилася.

— Це — на щастя! — засміявся радист.

— На щастя? А що ж може скоїтися з нами в цьому драндулеті? — посміхнувся командир. — В нашій справі риск знову з'явиться лише тоді, коли ми почнемо літати до зірок!..

Але замість зірок він бачив перед собою освітлену приладову дошку.

Командир літака позіхнув. Цієї миті в пасажирській кабіні місіс Дейзі Кінг покликала до себе стюардесу. П'ючи вишневий сік, вона розлила його на спідницю. Дівчина в уніформі принесла пляшечку з якоюсь рідиною і, змочивши нею вату, схилилась над сукнею.

— Господи, не допомагає! — жалібно промовила місіс Кінг, побачивши, що плями не сходять. — Адже я в такому вигляді не зможу вийти в Портленді! Що ж я тепер робитиму?

Стюардеса, посміхаючись, відповіла:

— Заспокойтесь, мадам. За хвилину від цих плям нічого не залишиться.

Але місіс Кінг не на жарт розхвилювалася.

— Ні, ні, краще я переодягнуся, — сказала вона, підводячись. — Будь ласка, принесіть мій чемодан.

Проте стюардеса ввічливо, але рішуче похитала головою.

Багажне відділення було зачинене ззовні, і його можна було відкрити з кабіни пілотів лише в разі крайньої потреби. Екіпажеві суворо забороняється допускати пасажирів під час польоту до багажу — аби уникнути шахрайських витівок із страховкою і замахів з підкладанням бомб.

— На жаль, це неможливо, мадам, — сказала стюардеса з вибачливою посмішкою.

Місіс Кінг, незадоволено бурмочучи, опустилася знову в своє крісло. Засмучено оглянула червоні плями на сукні, потім піднесла руку й подивилася на годинника. Стрілки показували сьому. Проте вони на хвилину випереджали годинник пекельної машини, схованої в шкіряному чемодані у багажному відділенні. Там секундна стрілка ще раз з невблаганною точністю оббігла циферблат — і механізм підірвав динамітний заряд.

* * *

Колорадський фермер Кліфф Брубейкер нагодував худобу і, завершивши на цьому свій робочий день, попрямував до будинку, де на нього чекали з вечерею дружина й діти. Йдучи стежкою, він, як і щовечора в цей час, почув гудіння літака компанії. «Юнайтед Ейрлайнс», що пролітав над його фермою у північному напрямку. Кліфф за звичкою глянув угору й побачив темний силует з вогниками на крилах. І в ту ж мить тінь неначе розірвав яскравий спалах. «Падаюча зоря», — в першу мить подумав Кліфф і зупинився, радіючи, що став свідком такого незвичайного вогнища. Та нараз шибки в його будинку задеренчали, розлігся глухий гуркіт, немов десь у далечині вдарив грім, а зірка, як фейєрверк, розпалася на каскад вогнів.

— Дивись, Кліффе, падаюча зоря! — вигукнула його дружина, яка вискочила з дому, побачивши спалах у небі.

Брубейкер не відповів — він пильно дивився вгору. Звідти на землю плавно опускалися вогняні кулі, розлітаючись на безліч маленьких зірочок. А між ними на вітрі майоріли полум'яні прапори — це горіло пальне, що витікало з баків літака.

Фермер обернувся до своєї дружини.

— Це не падаюча зоря, жінко, — схвильовано вигукнув він. — Це вечірня машина до Портленда. Тут щось… — він не закінчив фрази й кинувся в дім.

Схопивши телефонну трубку, Кліфф набрав перший номер, що спав йому на думку — номер пожежної команди.

— Літак зазнав аварії! — закричав він, почувши відповідь на іншому кінці дроту, і похапцем розповів усе, що бачив.

Місіс Брубейкер тим часом також увійшла до кімнати. Вона ще не до кінця второпала, що саме сталося, й спитала:

— Скажи мені, нарешті, що діється, чоловіче? Про який літак ти говориш? І кому ти так пізно дзвониш?

Звістку про страшну повітряну катастрофу було негайно передано в Денвер. О дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин денверська радіостанція припинила передачу танцювальної музики, й диктор коротко повідомив слухачів про аварію літака ДС6В. Він закликав людей, що живуть у районі, над яким сталася катастрофа, допомогти рятувальній команді. Потім по радіо знову залунала танцювальна музика.

А ще за півгодини всі радіо- і телевізійні станції США передали повідомлення про нещасний випадок у повітрі. Це було лише одне з багатьох повідомлень, і вжахнуло воно, власне, тільки родичів та друзів тих сорока чотирьох чоловік, що летіли машиною ДС6В — ну, і, звичайно, директорів та акціонерів компанії «Юнайтед Ейрлайнс корпорейшн», для якої кожна повітряна катастрофа означала падіння курсу її акцій на біржі. Протягом наступних тижнів акції цієї компанії впадуть принаймні на двадцять пунктів. Про це свідчила серія повітряних катастроф з англійськими літаками «Комета». При загальному капіталі в 130 мільйонів доларів це означало втрату щонайменше 26 мільйонів! Так, це був чорний день для річного балансу «Юнайтед Ейрлайнс»!

Розшуки останків людей, що загинули, а також розслідування технічних причин нещастя розпочалось лише наступного дня—2 листопада 1955 року. Рятувати все одно не було кого, а збирати поночі уламки, розкидані на площі в кілька квадратних кілометрів, — також марна справа.

Наступного ранку на подвір'ї ферми Брубейкерів зібралися місцевий інспектор поліції, прокурор, шериф і двоє одягнених, у чорне представників авіакомпанії.

Спочатку сам Брубейкер, потім його дружина, неповнолітні діти і, нарешті, сусіди докладно розповіли їм про побачене. Кожне свідчення стенографувалося секретаркою прокурора, але, звичайно, це не дало нічого для розгадки катастрофи.

Зрештою, чи не гаємо ми часу, дошукуючись технічних причин нещасного випадку? — думали члени місцевої комісії по розслідуванню катастрофи. Живих свідків не залишилося, сам літак розлетівся на тисячі дрібних уламків. І навіть коли після тривалих і копітких розшуків ці уламки зберуть — чи доведуть вони щось нове, крім того, що вже відомо, а саме, що ДС6В вибухнув у повітрі, впав і згорів? Можливо, речові докази допоможуть встановити, що вибух стався, скажімо, внаслідок течі в бензопроводі, чи короткого замикання, чи з якоїсь іншої подібної причини. Кому це цікаво? Звичайно, аж ніяк не тим, хто загинув, ні поліції, ані, тим більше, авіакомпанії. Для останньої взагалі невигідно афішувати такі речі перед широкою публікою.

Отже, напевно, діяльність цих експертів звелася б до кількох формальних засідань і завершилася б гарно сформульованим протоколом, якби в ці дні не мала зібратися комісія сенатора Маккарті по розслідуванню антиамериканської діяльності — зібратися для того, щоб розглянути справу загиблого урядового чиновника Джека Керша.

«Агент Кремля», який напередодні засідання сенатської комісії загинув у повітряній катастрофі, був удвічі підозрілішим для мисливця на відьом Маккарті! Чи не відіграла роль у цій катастрофі «рука Москви?» Чи не напрошувався висновок, що катастрофу організували червоні спеціально для того, аби усунути в останню хвилину небезпечного свідка, обізнаного з «планами комуністичного перевороту у США?»

І вже 2 листопада сенатор Маккарті попросив генерального прокурора США доручити слідство про причини катастрофи Федеральному бюро розслідувань. За американським законом, розслідування таких випадків, як повітряна катастрофа, так само, як, скажімо, насильство чи грабунок, є виключно прерогативою відповідних властей штату, тобто, в даному разі, поліції й прокурора штату Колорадо. Виняток становлять лише злочини політичного характеру. Маккарті послався саме на цей виняток, а також на постанову, підписану президентом Труменом 21 березня 1947 року. За цією постановою спеціально утвореному відділу ФБР дозволялося, між іншим, в будь-який час перевіряти політичну лояльність кожного службовця державного апарату США.

Так розслідуванням причин катастрофи ДС6В зайнялися агенти ФБР. Дальший розвиток цієї історії свідчить про те, якою необмеженою і безконтрольною владою користується таємна поліція США.

Дві тисячі солдатів національної гвардії було кинуто на те, щоб прочесати район, над яким сталася катастрофа. У розмічених квадратах солдати збирали все, що могло стосуватися літака: шматки металу, рештки багажу, інструменти, залишки людських тіл. На місці кожної знахідки встановлювалися щитки з номерами; уламки літака відправляли в Денвер, де в одному з ангарів їх прикріплювали до спеціально виготовленої дерев'яної копії ДС6В. Кілька днів спеціально запрошені до цього авіаконструктори займалися сортуванням і «монтажем» уламків літака.

Останки людей привезли до будинку арсеналу національної гвардії в Грілі з тим, щоб ідентифікувати кожного з загиблих. Дев'ятьох розпізнали за допомогою знайдених при них документів. З пальців інших тридцяти п'яти трупів були зняті відбитки; їх відправили до величезної картотеки ФБР у Вашінгтоні.

(Цю, мабуть, найбільшу в світі колекцію відбитків пальців було започатковано під час другої світової війни, коли ФБР взяло відбитки всіх десяти пальців у людей, що призивались на військову службу або працювали в оборонній промисловості).

Через чотири дні авіаційні експерти в Денвері повністю зібрали фюзеляж літака. Бракувало лише одного шматка металу, який закрив би зазубрений отвір у тій частині машини, де містився багажний відділ.

Інженери ФБР провели ряд лабораторних досліджень і експериментальних вибухів і встановили, що цей отвір виник внаслідок сильного вибуху динаміту, схованого в одному з чемоданів. Отже, причиною катастрофи була або чиясь легковажність, або ж завчасно підготовлений злочин.

Через шість днів після катастрофи, 7 листопада 1955 року, начальник слідчої групи ФБР, який назвав себе капітаном Роєм Муром, заявив представникам американської преси, що до загибелі літака спричинився терористичний акт. Він пообіцяв швидке розкриття злочину і натякнув на те, що його агенти вже натрапили на слід злочинців і незабаром заарештують їх.

Зміст і тон цієї заяви не лишали ніякого сумніву щодо політичного характеру злочину. Спантеличений антикомуністичною істерією, що безустанно роздмухували в країні преса, радіо і телебачення, американський обиватель почав схилятися до думки, що літак «підірвали» комуністи.

Всі газети Америки присвятили спеціальні випуски повідомленням про підозрювану причину катастрофи — і таким чином розголосили на всю країну матеріали, які офіційно залишалися ще таємницею слідства. За одну ніч акції компанії «Юнайтед Ейрлайнс» знову підскочили на вісім-десять пунктів угору. Комуністи могли висаджувати в повітря літаки будь-якої авіакомпанії; отже нічого було дискримінувати машини «Юнайтед Ейрлайнс». Директори компанії з полегшенням потирали руки.

Тим часом велика операція ФБР по виловленню злочинців та їх «закулісних керівників» здійснювалась як по писаному. Через двадцять чотири години кілька сотень агентів ФБР у двадцяти американських містах приступили до вивчення особистих знайомств та зв'язків пасажирів літака, його команди та обслуговуючого наземного персоналу, а також усіх тих, хто відправляв цією машиною багаж. Всупереч хваленій американській «свободі особи», агенти провадили численні обшуки, конфіскації та арешти. Жоден з них і не збирався пред'являти підписаний прокурором ордер на трус чи арешт, а затриманим навіть не пояснювали, чому їхні квартири обшукують, а їх самих арештовують і піддають брутальному допиту. Всі закони та постанови, що гарантують громадянам США свободу особи, виявилися пустими фразами…

Протягом однієї доби було заарештовано двадцять шість поважних громадян США.

Не всі американські газети погодилися, проте, з версією ФБР, за якою відповідальність за все звалювалася на комуністів. Деякі журналісти посилалися на аналогічні випадки з кримінальної історії США, нагадували про повітряну катастрофу, що перед тим сталася за подібних обставин у Канаді. Тоді три гангстери, щоб одержати гроші по страховому полісу, підклали в носову частину літака міну уповільненої дії, і літак вибухнув на висоті чотирьох тисяч метрів. Проте «містер Рой Мур» — як писали потім репортери, під цим псевдонімом начебто виступав сам шеф ФБР Едгар Гувер — відкинув ці припущення як абсолютно безпідставні. Під час чергового обговорення матеріалів слідства він заявив своїм підлеглим: «Такі злочини не повторюються вже хоча б тому, що перший закінчився невдало. Адже всіх винуватців було тоді виявлено й посаджено на електричний стілець. Я не вірю, що в Америці знайшовся б злочинець настільки дурний, щоб скопіювати такий безнадійний трюк. Ні, хлопці, розшуки треба провадити в одному й єдиному напрямку. Це було політичне вбивство!»

А коли містер Мур, чи то пак Гувер, під час засідання висловлював свою думку в такій формі, то цю думку слід було сприймати не як заклик до дискусії, а як наказ. Слідчі виконували цей наказ, і незабаром декому могло здатися, що тактика Гувера приносить перші плоди.

В Денвері заарештували тим часом вдову загиблого урядового чиновника Джека Керша. Агента ФБР годинами допитували жінку про минуле її чоловіка, про його друзів, про його політичні переконання. Місіс Ліна Керш визнала, що її чоловік часто робив критичні зауваження щодо заходів уряду і особливо гостро висловлював незадоволення його зовнішньою політикою. В протоколі допиту записано її свідчення: «…Мій чоловік часто критикував твердолобу політику уряду щодо Росії і неодноразово говорив, що економічне становище в Америці було б кращим, якби вона розвивала торгівлю з цією країною замість того, щоб витрачати гроші платників податків на безглузде озброєння і пропагандистські кампанії…»

Місіс Ліна Керш розповіла також, що її чоловік підтримував зв'язок з людиною на ім'я Річард Геймс, колишнім членом комуністичної партії; Геймс поділяв настрої Джека Керша, і коли останній одержав виклик на засідання комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності, вони неодноразово зустрічалися й обговорювали можливі наслідки цього виклику.

Інші агенти поки що допитували хатню прислугу Кершів; від неї вони дізналися, що напередодні відльоту в Портленд Джек Керш одержав від Геймса зав'язаний пакунок, який він поклав у свій чемодан.

За кілька годин у штабі ФБР у Вашінгтоні були з'ясовані усі подробиці життя Річарда Геймса. В заведеному на нього досьє значилося: до 1947 року Геймс був членом Комуністичної партії США. Він вийшов з партії, коли уряд змінив свій зовнішньополітичний курс. Геймс хотів у той час піти на дипломатичну службу і втратив би надію на це, якби не вийшов з партії.

В уяві агентів ФБР це відкриття замикало ланцюг доказів. «Містер Мур» більше не мав сумнівів у тому, що Геймс вийшов чи, вірніше, змушений був вийти з комуністичної партії з однією метою — закріпитися на дипломатичній службі, щоб і далі мати можливість безкарно «займатися шпигунською діяльністю». «Мур» був тепер переконаний, що чиновник департаменту сільського господарства Джек Керш був членом шпигунської організації і що пакет, який він одержав від Геймса і, не підозрюючи нічого, поклав у свій чемодан, являв собою міну сповільненої дії.

Шеф ФБР був настільки впевнений у правильності своїх припущень, що, відправивши телеграфом у Денвер наказ про арешт Геймса, одразу ж опівночі розсудив телефонним дзвінком президента Сполучених Штатів і повідомив його про наступне викриття важливої групи комуністичних агентів.

У цей час до вілли радника Річарда Геймса під'їхали чотири броньовані лімузини ФБР. Лише два агенти підійшли до дверей вілли, інші ж оточили сад і розмістилися біля вікон та чорного ходу.

На алеї перед віллою стояли два десятки розкішних автомобілів: Річард Геймс приймав у себе гостей. Дворецький знайшов хазяїна біля бару в зимовому саду. Той стояв, оточений гостями, з бокалом в руці.

— В чім с-справа, Бірнс? — з п'яною посмішкою спитав він дворецького.

— Містер Геймс, з вами хочуть поговорити два джентльмени. Але вони не в вечірніх костюмах…

— То хай забираються геть! — обірвав хазяїн і обернувся до гостей.

Але дворецький підійшов до хазяїна ще ближче.

— Вони наполягають на зустрічі з вами, сер, — промовив він.

Геймс розлютився.

— Та що це таке, Бірнс? У мене немає тепер часу. Викиньте цих хлопців на вулицю, якщо вони не хочуть піти! — Він посміхнувся до гостей, підняв бокал і випив за здоров'я дам, яких настійливість дворецького почала розважати.

— На жаль, я не можу цього зробити, — тихо відповів Бірнс. — Пани кажуть, що вони з ФБР!

Хоч Бірнс говорив дуже тихо, останні слова почули всі, і святковий настрій гостей відразу зник. Геймс вимушено посміхнувся і непевним голосом промовив:

— Пробачте, панове, мене викликають у справі… Я зараз повернуся.

З тією ж застиглою посмішкою на обличчі він попрямував через великий зал до дверей вітальні.

Коли Геймс увійшов туди, назустріч йому підвівся молодий чоловік у квадратних окулярах, які робили його схожим на студента.

— Беріть пальто і йдіть за нами, — сказав він.

— Пробачте… — розгублено промовив Геймс. Другий агент підскочив до нього і, сунувши під ніс посвідчення, сказав:

— Не прикидайтесь дурником. Ми забираємо вас!

— Але ж у мене гості… Я не можу зараз іти, — спробував запротестувати дипломат.

Агенти байдуже знизали плечима. Дворецький тим часом приніс пальто й допоміг хазяїну одягти його.

— Скажіть хоч, у чому річ? — глухим голосом запитав Геймс.

— Про це ви дізнаєтесь у штабі, ходімте!…Дорогою Геймс трохи опанував себе, і коли його завели до місцевого штабу ФБР, він знову почав протестувати.

— Це скандал!.. — кричав він розлючено. — Я дипломат, у мене є громадські зобов'язання. Я вимагаю, щоб мене негайно з'єднали з моїм адвокатом. Поки він не прийде, я не скажу ні слова!

Один з п'яти агентів, що перебували у кімнаті, підійшов до нього, звелів йому зняти пальто і підсунув ногою стілець.

— Сідайте і не базікайте так багато!

Геймс сів, але одразу скочив на ноги.

— Я вимагаю адвоката!..

Важка рука опустилась на його плече й примусила знову сісти.

— Зізнайтесь у всьому, і ми покличемо адвоката! А до того — ні в якому разі!

— Але мені немає у чому признаватися. Це я можу вимагати від вас пояснень, чому мене тут затримують. Я ж не злочинець!

Чоловік, що стояв перед ним, трохи нахилився вперед і вигукнув йому прямо в обличчя:

— Так, ти не злочинець. Маєш рацію! Ти брудна огидна комуністична свиня! — Він підняв угору правицю, збираючись з усієї сили вдарити Геймса в обличчя.

З-за письмового стола хтось промовив тоненьким, майже жіночим голосом:

— Не треба, Дік, спочатку я…

Маленький на зріст чоловік з орлиним носом підійшов до Геймса.

— Ми не хочемо затримувати вас, містер Геймс, довше, аніж це необхідно, — сказав він з несподіваною доброзичливістю, підтягнув стільця, сів навпроти Геймса і пригостив його сигаретою. — Я дозволю собі відразу перейти до суті справи. Ви, звичайно, знаєте про повітряну катастрофу, що сталася недалеко від Денвера? От ми хочемо почути, хто доручив вам підірвати літак і хто взагалі керує вами.

Чиновник ФБР ставив свої питання таким безтурботним голосом, наче йшлося про якісь незначні формальності.

Геймс не відразу збагнув, про що йдеться.

— Керує? Мною? Про що ви говорите?.. І яке я маю відношення до повітряної…

Але йому не дали закінчити речення. За знаком слідчого до кімнати ввели негра — слугу загиблого Джека Керша.

— Розкажіть цьому панові те, що ви розповіли нам, — наказав один з агентів.

Негр покірно заговорив:

— Містер Геймс знає мене. Він знає, що я вже чотири роки працюю у містера Керша…

— Швидше, швидше! Розкажіть, що ви одержали від містера Геймса за день до смерті вашого хазяїна.

— Він дав мені пакет для містера Керша.

— А як він себе поводив, передаючи його?

— Мені здалося, що йому б хотілося, щоб ніхто не бачив цього пакета. В його кімнаті був ще один пан, і містер Геймс примусив мене чекати, аж доки той пан не пішов. Потім він дістав цей пакет із сейфа, захованого в стінці, за картиною. Містер Геймс звелів мені передати пакет прямо в руки хазяїну і нікому не розповідати про нього, навіть місіс Керш…

Поки негр говорив, слідчий не зводив очей з Річарда Геймса. Реакція останнього цілком задовольняла агента ФБР. Геймс не міг приховати жаху, викликаного словами слуги. Під пронизливим поглядом слідчого він закрив обличчя руками й безнадійно похитав головою. В ці секунди Геймс зрозумів, що його дипломатичній кар'єрі настав край, але ще не збагнув, в якому жахливому злочині його підозрюють. Він не помітив, як негру дозволили піти, і підняв голову лише тоді, коли до нього звернулись.

Ще поблажливіше, ніж перед тим, чиновник ФБР сказав:

— Геймс, ви бачите, що ми знаємо все. Йдеться не стільки про вашу особу, і ми були б готові відпустити вас, скільки про інші речі. Дайте згоду виступити на показовому процесі як свідок обвинувачення. Розкажіть про все перед усіма. Скажіть, хто вам дав вибухівку, хто належить до вашої шпигунської групи і що накази ви діставали з російського посольства — і через годину після процесу ви будете вільною людиною.

Знову Геймс зробив спробу підвестись і знову охоронник, що стояв позаду, примусив його сісти.

— Але це ж безглуздя! Я ніколи не мав справ з російським посольством!

Чиновник з тонким голосом докірливо похитав головою:

— Не треба, Геймс, вам не треба боятися помсти своїх друзів. Боже, за кого ви нас вважаєте? Звичайно, ми вам дамо інші документи, і ви зможете в іншому місці розпочати нове життя. Ми дбаємо про людей, що допомагають нам, навіть коли вони цього не заслуговують. Вищі державні інтереси інколи вимагають цього. Власне кажучи, ви маленький обдурений чоловічок. Може, ви й справді гадаєте, що комунізм — це земний рай і що за нього варто приносити жертви, навіть коли йдеться про 44-х ні в чому не винних людей. Це вам можна пробачити, але ваших керівників ми повинні спіймати.

Чиновник умовляв Геймса з майже батьківським терпінням, в його тоні не відчувалось насмішки.

Річард Геймс трохи заспокоївся. Він зрозумів, що ФБР хоче звалити вину за вибух літака на нього. Але а першу мить думка про це здалась йому такою абсурдною, що він не зміг повірити в серйозність цього обвинувачення.

Пакет, який він передав своєму другові, містив у собі листи, щоденники й документи, що мали допомогти Кершу довести свою невинність перед комісією по розслідуванню антиамериканської діяльності, довести, що він, Керш, не є ворогом держави, що він ще кілька років тому вийшов з комуністичної партії, до якої він вступив з ідеалістичних мотивів, у захопленні від воєнних подвигів тодішніх союзників США. Як йому могли довести, що в пакеті була пекельна машина? Кожне обвинувачення потребує доказів. Як йому могли взагалі довести, що він був коли-небудь членом комуністичної партії, коли всі папери знищені, а Джек Керш мертвий? Раптом Річард Геймс побачив можливість розірвати диявольське коло, яким його оточили.

Спокійно й зважено він повторив:

— Ви помиляєтесь, панове. Я не мав ані найменшого відношення ні до російського посольства, ні до будь-яких шпигунських груп! Мій приятель Керш дав мені на зберігання подарунок, що його він придбав для одної знайомої в Портленді й про який його дружина не повинна була нічого знати. Тому я й сказав його слузі, що він має передати пакет тільки в руки містеру Кершу. Невже ви й справді гадаєте, що я довірив би пекельну машину служнику? В цьому випадку я скоріше поїхав би до Керша сам.

Чиновник ФБР погрався своєю запальничкою, замислився на кілька секунд і промовив:

— Так, так! І це вся правда? Жаль, справді жаль! Але якщо я вас все ж знову спіймаю на брехні, матиму я право вважати, що все сказане вами тепер теж вигадка?

Річард Геймс кивнув головою. Чиновник підвівся, підкинув угору запальничку, впіймав її і підійшов до дверей.

Геймс побачив тільки, що він впустив у кімнату жінку у глибокому траурі. Лише коли вона опинилася в освітленій частині кімнати, він упізнав Ліну Керш, вдову свого загиблого друга.

Чиновник запропонував їй сісти. Коли Ліна Керш відкинула вуаль, Геймс здригнувся: двоє сповнених ненависті очей дивились повз нього.

На першому допиті Ліні Керш встигли повідомити, що ФБР вважає Річарда Геймса вбивцею її чоловіка.

— Місіс Керш, — почав чиновник, — чи не допоможете ви нам трохи освіжити пам'ять містера Геймса?

Жінка кивнула. Геймс пильно дивився на неї.

— Ми знайомі з війни, — сказала Ліна Керш. — Містер Геймс, мій чоловік і я були колись друзями.

Річард Геймс похнюпився.

— Тоді,— продовжувала місіс Керш, — ми були дуже молодими, дуже романтичними, сповненими фантазій. В Нью-Йорку тоді було дуже модно належати до ліворадикальних гуртків. Ми виграли війну, і росіяни були нашими союзниками. Містер Геймс був членом комуністичної партії і вміло використовував у своїх інтересах наше патріотичне захоплення. Він довго умовляв мого чоловіка, аж доки той і собі не став членом партії.

— Чи не знаєте ви, був містер Геймс свого часу керівним функціонером? Я маю на увазі, чи не виділявся він серед інших комуністів? — спитав чиновник.

— У мене було враження, що він є ватажком комуністичної групи, з якою ми спілкувалися. Він був дуже активний, — відповіла Ліна Керш.

Геймс виринув зі стану заціплення. Він хотів запитані її про щось, але слідчий відразу ж втрутився:

— Ну, містер Геймс, як справи з іншими вашими показаннями? Чи повинен я вірити їм?

Кивком голови він наказав вивести Ліну Керш з кімнати. Коли двері за нею зачинилися, він знову звернувся до Річарда Геймса:

— Отже, Геймс, що ми робитимемо далі? Чи не краще вам погодитись на мою пропозицію?

Геймс втратив самовладання. Він кричав п'ятьом агентам в обличчя, то він невинний. Він бушував, плакав і, зрештою, остаточно виснажений, втратив свідомість.

Йому дали кілька годин перепочити і знову відновили процедуру допиту в іншому приміщенні, без вікон, і в зовсім не такому поблажливому тоні, як першої ночі. Цими безперервними перехресними допитами Геймса довели до стану повної прострації. Коли б він хоч трішечки був винний у замаху, він тепер признався б у цьому. Він взагалі визнав би все, чого б зажадали бід нього агенти ФБР. Але він нічого не знав про «агентів Кремля». Він не знав ніяких шпигунських груп. Він ніколи в житті не бачив пекельної машини і навіть не тримав у руці динамітного патрона…

Агенти ФБР не обмежилися, проте, допитами Річарда Геймса. Полювання на «злочинців-комуністів» велося по всій країні. В багатьох містах влаштовувалися масові арешти, людей допитували, били, шантажували. Але нових даних не з'являлося. Розшуки убивців сорока чотирьох пасажирів літака перетворилися на найбільше полювання на відьом в історії США!

Природно, що під лупу агентів потрапили й родичі літньої жінки, яка вперше в житті сіла в літак, щоб відвідати дочку на Алясці. Єдиними її родичами по цей бік Полярного кола виявилися син від першого шлюбу на ім'я Джек Грехем та його дружина. Дочка на Алясці відразу ж вибула з числа підозрюваних, бо не мала жодної можливості підкласти бомбу в літак. Але сином агенти зайнялися, бо, за даними поліції, він кілька разів притягався до відповідальності за підробку чеків та подібні злочини.

Коли агенти пильніше придивилися до минулого Джека Грехема, вони наштовхнулись на кілька безуспішних спроб з його боку шляхом шахрайства одержати страхувальні премії. Наприклад, він якось застрахував на велику суму свою старезну обшарпану автомашину, а потім вночі залишив її на залізничному переїзді. Цілком очевидно, що він хотів обманути страхову компанію, але довести цього поліція не могла, і до суду справа не дійшла. За кілька місяців по тому в автобуфеті, подарованому йому матір'ю, аби він міг заробляти на життя, вибухнула газова піч, причому в касеті для грошей згоріли начебто п'ять тисяч доларів. Коли страхове товариство погодилося виплатити страховку лише після ретельної поліцейської перевірки обставин вибуху, Грехем несподівано сам відмовився від своїх вимог.

Документ за документом про минуле Джека Грехема свідчили, що йдеться про молодика з кримінальними прагненнями, який ніколи не хотів жити чесною працею. Контрабанда алкоголю, торгівля наркотиками, шахрайство на скачках — усе це були далеко не найсерйозніші ґешефти, якими він займався. Але коли він дійсно дістав одного разу тверду посаду касира на фабриці, то при першій же нагоді вкрав чекову книжку власника. Підробивши підпис останнього, Грехем одержав у банку чотири тисячі доларів; за дві тисячі купив собі вже не нову спортивну автомашину, а решту розтринькав під час розважального турне на ній. Коли ж у кишені не лишилось ані цента, сам з'явився до поліції, його присудили до двох років ув'язнення, але через два місяці умовно випустили на волю, бо його мати тим часом повернула вкрадену ним суму власникові фабрики. З того часу Грехем у полі зору поліції не з'являвся і, здавалось, став на шлях виправлення: одружився, почав працювати у великому гаражі, де мив машини.

20 січня 1956 року Джека Грехема та його молоду дружину вперше викликали до ФБР. Потрібен він був для чисто формальної процедури. Слідчий хотів закрити справу Грехемів, а для цього до неї треба було додати протокол допиту.

Першим допитували Джека Грехема. Під час розмови, коли слідчий передав йому сумку матері, яку знайшли непошкодженою серед уламків літака, і Грехем розкрив її, щоб переконатися, що там е всі речі й документи, зазначені в реєстрі, з сумки випав складений вчетверо папірець. Слідчий підняв його. Це була квитанція на додаткову оплату багажу. Скоріше для форми, ніж підозрюючи щось, чиновник ФБР запитав:

— Які ж це важкі речі везла ваша мати, що їй навіть довелося доплачувати гроші?

— Хтозна, що вона там напакувала, — відповів Грехем. — Мати сама складала речі в чемодан. Я знаю тільки, що вона збиралася взяти з собою мисливські набої й порох — хотіла полювати на Алясці. Крім того, вона ще поклала в чемодан подарунок для моєї сестри.

Слідчого ця відповідь задовольнила, він дав Грехему підписати протокол і відпустив його. Тепер настала черга його дружини Глорії. Місіс Грехем підтвердила показання чоловіка про те, що місіс Кінг взяла з собою до Аляски мисливську амуніцію й подарунок для дочки. Лише в одному її свідчення розбігалося зі словами чоловіка. Глорія сказала, що Джек власноручно вклав пакунок з амуніцією до материного чемодана, причому зробив він це у підвалі їхнього будинку.

Слідчий насторожився.

— Ви не помиляєтесь, місіс Грехем?

Жінка похитала головою.

— Звісно, ні. Я ще спустилася до підвалу, щоб подивитися, чого він там порається так довго. Джек дуже ретельно запаковував порох і набої — щоб ненароком нічого не трапилося.

Грехема знову викликали до кімнати слідчого і вказали йому на розбіжність у показаннях. Слідчий, власне, хотів лише одного: щоб в обох протоколах все збігалося. На його думку, допит Грехемів і так уже надто затягнувся.

Коли б Джек Грехем сказав: «Так, звичайно, я просто забув. Моя дружина має рацію, все було саме так, як вона каже», то причина вибуху ДС6В ніколи б не була з'ясована. Проте він втратив самовладання й накинувся на дружину:

— Глоріє, не верзи дурниць! Мати ж сама запаковувала речі. Я цей порох і набої навіть у руках не тримав!

Роздратована впертістю чоловіка, місіс Грехем заперечила:

— Та що ти, Джек, адже я була в підвалі, коли ти перев'язував набої дротом і ховав їх у картонну коробку. Я ще спитала в тебе, навіщо ти вкладаєш у цей пакет свого старого кишенькового годинника. Пам'ятаєш — ти поклав його зверху на набої!

Лише тепер слідчий зрозумів, що в історії з чемоданом місіс Кінг щось негаразд.

За півгодини агенти ФБР обшукали будинок Грехемів від підвалу й до горища. В комоді у спальні вони знайшли страхові поліси, одержані Джоном Грехемом з автомата в день вильоту матері. В ящику для брудної білизни була знайдена коробка з подарунком, купленим місіс Кінг для дочки. І, нарешті, в ящику з інструментами агенти виявили мисливські набої! В кутку підвалу вони натрапили, на ще цікавіші речі — картонні футляри з написом «Обережно — динаміт!» і моток дроту, що використовується для підривання вибухівки.

Тут уже непотрібна була особлива криміналістична мудрість, аби дійти висновку, що Грехем виготовив у підвалі свого будинку пекельну машину, яку потім поклав у материн чемодан.

З незворушним обличчям спостерігав Грехем, як агенти ФБР розкладали на столі у вітальні речові докази його жахливого злочину. Жодним рухом він не зрадив своїх почуттів. Лише коли один з агентів спитав його: «Ну, може, ви тепер визнаєте, що вибух у літаку — справа ваших рук?», він, криво посміхнувшись, пробелькотів: «Це ви повинні ще довести!»

Грехем, правда, вже не раз у свої 22 роки мав справу з поліцейськими, але не з ФБР. Інакше він не наважився б на таку заяву. Допит третього ступеня, якому його піддали, не тривав і дванадцяти годин. До краю виснажений безжалісним світлом прожекторів і побоями, він опівночі припинив свій тупий опір. Ледве ворушачи пересохлими від спеки, розбитими губами, він тихо сказав:

— Так, це зробив я. Дайте мені, нарешті, спокій! Прожектори згасли, чиясь рука провела вологою губкою по його обличчю, йому дали випити кока-коли, до нього присунули пакунок сигарет. Хтось змазав йому губи прохолодною маззю і змочив холодною водою потилицю.

Було увімкнено магнітофон, хтось тримав перед його устами мікрофон.

Джек Грехем байдуже промовив своє визнання. З 25 динамітних патронів, що їх використовують на шахтах, двох електричних запалів, старого кишенькового годинника і шестивольтної батарейки для кишенькового ліхтарика він змайстрував міну уповільненої дії. Навчився він цього в майстерні, в якій, власне, для цього й працював 10 днів за плату 80 центів на годину. Свій злочин він мотивував тим, що йому набридло щоразу просити у матері грошової допомоги. Вона у ставленні до нього була дріб'язковою, і він її зненавидів. Коли він замовк і його спитали, чи він усе сказав, аби пояснити вчинене ним, він тільки кивнув головою.

Він мав ще підписати документ про добровільність своїх показань, що його не примусили до них тортурами.

По тому його відвезли до прокуратури, яка повинна була видати постанову про його арешт.

Іронія долі: жахливий злочин Грехема був повністю безглуздим. У поспіху він не заручився підписом матері на страховому полісі, і той не мав сили. Грошей Грехем все одно ніколи б і не одержав.

* * *

Процес проти Джека Грехема відбувся вже за два тижні перед судом присяжних у Денвері. Коли Грехем дізнався, що його судитимуть не за терористичний акт, за який його могли б ув'язнити лише до десяти років, а за вбивство 44 людей, він відмовився від свого зізнання, заявивши, що взяв на себе провину під тортурами. Але докази, що їх пред'явила прокуратура, були настільки вагомими, що присяжним знадобилось лише сімдесят дві хвилини, аби оголосити його винним. А судді Пауеллу, що мав встановити кару, вистачило хвилини, щоб присудити Грехема до смерті на електричному стільці.

Страта Грехема відбулася 9 лютого 1956 року. На шляху з камери смертників до місця страти Грехем двічі втрачав свідомість і щоразу приходив до неї після втручання лікаря, бо закон вимагає, щоб смертник був страчений лише у стані повного духовного і фізичного здоров'я.

Екзекуція над Джеком Грехемом тривала 4 хвилини і 37 секунд — одна з найдовших страт на електричному стільці. Американські газети зауважили наступного дня, що смерть вбивці була жорстокішою, ніж, смерть його жертв. Але жодним словом не згадувалось, як ФБР і сенатор Маккарті використали злочин цього недолюдка для того, щоб ще більше розпалити в США потрібну для виправдання гонки озброєнь антикомуністичну істерію…