106. Національне жите східньої України

106. Національне жите східньої України

Політичні й культурні обставини, котрі ми отеє розглянули, приводили українське житє до все гіршого упадку, і се було тим більш болюче, що східня Україна, а особливо Гетьманщина з поміж українських земель поставлена була ще в найкращі обставини—мала змогу якогось розвою і самопорядкування. Одначе й тут під суворим і підозріливим оком нового начальства завмерало всяке взагалі суспільне житє, западали ся дороги до якої небудь громадської дїяльности і люде замикали ся все більше.

На розвалинах широкого і бурхливого житя козаччини, на руїнах політичної автономії, самоуправи і самопорядкування розвивало ся піклуваннє про збогаченнє і забезпеченнє своєї родини, про збиваннє великих маєтків, великих засобів, великих доходів. Внуки козацькі, потомки тих що під проводом Хмельницького повставали і розвалювали шляхетське панованнє над Україною, проганяючи магнатів-королевят, — тепер самі поставали панами-магнатами, правдами й неправдами назбиравши великі маєтности і заселивши їх безправними підданими. Переконавши ся про неможливість боротьби з московською політикою і махнувши рукою на державні змагання українські, дбали про те щоб закріпити за собою зібрані маєтки, забезпечити поміщицькі, панські права свої, порівняти ся в правах з шляхецтвом росийським, відкрити собі дорогу до вищих посад, увійти між панство московське. Подібно як панство українське двіста-"триста лїт перед тим приспособляло ся до порядків і обставин Польської держави, в котру закинула його лиха доля, і не тільки старало ся навчити ся польського права, польської мови, а польщило ся й католичило ся, приподобляючи ся до державної,національности, так тепер се нове українське панство з такою ж готовістю і скороспішністю йшло на зустріч бажанням росийського правительства: не тільки приспособляло ся до нових порядків, але й приймало куль туру нової держави, росин ську мову урядову і письменську.

Дарма, що культура росийська стояла ще дуже низько. Кількадесятьлїтто му, за часів Дорошенка та Мазепи Українці були пер шнми учителями в Московщині, що пересаджували туди здобутки українського культурного житя, а за Петрових часів трохи не всі вищі духовні посади в Московщинї позаймали київські вихованці, духовні Українці, і навіть по московських школах заводили були з початку українську вимову, наломували хлопцїв московських на мову українську. Але так само як і перед тим, в XV–XVI вв., рішала тут невисшість і низшість культурна, а державна перевага. Відірвана від народу, не чуючи в себе міцного грунту під ногами, українська старшина хилила ся в політиці, хилила ся і в культурнім національнім житю та з легким- серцем приймала чужі звичаї, чужу мову, чужу культуру. Дивила ся на Великоросів як на варварів, на півдиких, некультурних людей, але приймала великоруську мову і звичаї. Почавши вже з Петрових часів росийська мова входить все в ширше уживаннє не тільки в зносинах з росийськими властями, але впливає і на мову внутрішнього українського діловодства, входить і в приватне жите, і в письменство України. Перед тим народня мова відступала на другий плян перед мовою церковнословянською та мішаною книжною мовою українське-словянсько-польською. Тепер нова цензура не тільки виключила зовсім з друкованого слова народню мову, а і до всяких невеликоруських елементів церковно-словянської і книжної мови поставила ся незвичайно підозріливе, домагаючи ся, щоб не було нїяких ріжниць від мови прийнятої в московських сторонах—ніяких слідів українства. Через се стара книжня українська мова виходить з уживання, а їі місце займає мова великоруська. А з тим як культурне житє обновленої Росії потроху наростає, з серединою XVIII віка, — великоруська мова й культура опановує все сильнїйше і українське громадянство. Українці пишуть по росийськи, беруть участь в росийськім письменстві, а чимало їх входить навіть в перші ряди нового великоруського письменства, займає в нїм визначні і поважні місця, а нічого не робить для культурного житя українського, для письменства і культури України.

Такими слабкими показали себе Гетьманцї, потомки борців за волю і самостійність України! Але при всїм тім не можна сказати все таки, що істнованнє української автономії, хоч би і в такій злинялій, обкроєній і зросийщеній формі було річею байдужою з погляду національного українського житя. Під пудреними французькими париками і модними вишитими камзолами нового покоління українського громадянства, під його великоруською мовою і політичною услужністю зіставав ся певний український патріотизм, який з часом міг вилити ся в иньші, далеко живійші і симпатичнїйші форми. Новий правитель України, що зайняв місце гетьмана Розумовського, Румянцев, з здивованнєм завважав не одного з тих модних Українцїв, що „при всїх науках і в чужих сторонах обращеніях зістали ся козаками і заховали горячу любов „до своєї власної нації й „солодкої отчизни", як вони її називали Не вважаючи на своє підданнє під культуру великоруську вони були дуже високої гадки про український нарід. „Ся невелика купка людей инакше не відзиваєть ся, як тільки що то вони найперші на цілім світї і що нема від них нікого сильнійшого, нікого хоробрійшоро, нікого розумнійшого, і нема ніде нічого доброго, нічого користного, нїчого дійсно свобідного, що могло б їм придати ся, і все що у них—то найкраще" — так нарікав на український дух той же Румянцев в листах до цариці. Справді при нагоді складання „наказів" до комісії 1767 р., що мала виробити нові закони для Росії, з несподїваною силою в усім українськім громадянстві виявило ся щире привязаннє до української автономії і самоуправи, до старих прав і привілєгій, — бажаннє відновити їх при першій нагодї.

Нема сумніву, що істнованнє українських автономних форм, хоч би й сильно вже обмежених і поруйнованих, підтримувало в українськім громадянстві і почуте своєї осібности і сей український патріотизм— „республиканські мисли", як їх називав Румянцев. З сього погляду захованнє Гетьманщини при давнїйших правах і порядках було все таки дуже важне і користне. Громадянство українське не було вироблене полїтично, національне почуте його було слабке, народнї елементи в культурі малі; з огляду на се збереженнє форм політичної окремішности навіть тих, які ще зіставали ся, було важне для збереження і поглублення національного почутя. Можна напевно сказати, що як би сі українські форми не були покасовані, а задержані далі, вони б не дали потонути до решти українському громадянству (його вищим інтелігентським верствам) в росийському морі, як се стало ся по скасованню- української автономії. Нові політичні й культурні течії європейські з часом однаково влили б иньший зміст в житє українського громадянства, дали б йому нові інтереси, нові відносини до народу і народнього житя. А національні форми як би не були знищені так, як се стало ся з повним скасованнем старих українських порядків, а стояли цілі, то новий культурний і поступовий рух на українській національній основі при щасливій хвилї міг би розвинути ся від разу серед цілого українського громадянства, і не приходило ся б зачинати його наново серед порожнього майже місця, як то прийшло ся потім робити діячам українського відродження XIX віку.

Отсим цїнні були навіть ті поруйновані остатки української автономії, які держали ся в серединї XVIII віку, і тому ми близше спинили ся на їх історії. Які б не були вони ослаблені, розбиті, з національного становища не виразисті,—все таки навіть память про них мала потім велике значіннє в пізнїйшім українськім відродженню.