111. Коліївщина

111. Коліївщина

По тім гайдамацька хвиля починає знову наростати в 1760-х роках, і при тім більше ніж коли небудь значіннє в сих гайдамацько-селянських рухах здобуває собі справи віри. Перед тим уніатські митрополити оснували ся в Радомислї, завели тут свою консисторію, та дуже завзято взяли ся поширювати унЇю в Київщині.

Переяславські владики, котрим підлягали православні парафії Київщини, не могли з-за границі успішно бороти ся з унією, але у них знайшов ся на місцї дуже зручний і завзятий помічник: Мелхиседек ЗначкоЯворський, що з 1753 р. був ігуменом Мотрониного монастиря коло Жаботина. Йому поручено завідуваннє православними парафіями полудневої Київщини і він дуже енергічно заходив ся коло організації православних громад, заохочуючи їх міцно тримати ся православної віри, не приймати священиків уніатських, тільки православних, посвящених або прийнятих владикою переяславським. Мотронин монастир і сусїднї: Жаботинський, Мошногорський, Медведівський, Лебединський й ин. служили захистом і опорою для православних. Так виникає в 1760-х роках завзята боротьба унії з православем. Уніатські духовні за помічю польського війська силоміць повертали духовних і громадян на унїю. Але громади не хотіли приймати уніатських попів, змушували їх переходити на православє або проганяли й знаходили собі православних. Уніатські власти брали ся до кар і насильств, непослушних сажали до вязницї й карали ріжними карами, та настановляли від себе уніатських духовних. Супроти сих польських утисків православні просили помочи і оборони у росийського правительства, що з давна взяло на себе ролю оборонця православних в Польщі. Мелхиседек їздив у сій справі до цариці й дістав ріжні обіцянки; росийському послови в Варшаві наказано заступити ся перед польським правительством. Заступство се одначе не зробило особливих перемін, а тим часом між народом по Київщині від чуток про царицине заступництво почав ся великий рух; проганяли попів унїатів або змушували їх приставати на православє. Уніатські духовні взяли ся до ще сильшійших способів примусу, кар, настрашувань. Серед сього заворушення не раз діяли ся і незвичайно нелюдські, огидні подїї, як наприклад оспіване Шевченком убите титаря в Млієві. У нього ся подія описана на основі устних оповідань і через те досить змінена; сучасне оповіданнє, списане зараз по подїі росказує, що того млїівського титаря Данила Кушнїра, чоловіка побожного і справедливого, замучено за те що важив ся сховати дароносицю церковну, з наказу громади, що не хотіла допустити до своєї церкви попаунїата. Хоч Данило дароносицю прийняв і сховав з усякою побожністю, але на нього видумано, буцїм він з нею ходив до корчми і пив з неї горілку, і за се йому спалено живому руки обмотавши клочем і смолою, а потім відрубано голову і прибито на палю на очах народу, силоміць пригнаного на се позорище (1766). Про вязнення, тяжке бите і всякі муки—і не говорити.

Все се страшенно хвилювало нарід, виникали ріжні рухи, в яких брали участь і Запорозці, й гайдамацькі ватаги, аж нарешті весною 1768 року виникло велике повстаннє, звісне під назвою Колїівщини. Привід до того, як і в 1734 р., дав прихід росийських військ. Коли в Барі, на Поділю з початком 1768 р. роспочало ся повстаннє против польського правительства, за зроблені ним уступки Росії, Польща просила царське правительство, щоб своїми військами приборкало се повстаннє, і росийське військо післано на Україну. Коли про се пішли вісти на Україну, люде розуміли се не инакше, тільки що Росия посилає своє військо на визволеннє їх від Польщі. Пішли знову поголоски про царицині укази, навіть потім показувано копії такої „Золотої грамоти", де наказувано знищити Поляків і Жидів і саме їх імя вигубити, за кривди, які діють ся від них православній вірі. Сі копії були видумані, але їм вірили і люде і самі проводирі повстання.

На чолі повстання став Максим Залїзняк, Запорожець, що перед тим довго пробував по монастирях—з початку в Жаботинськім, потім в Мотронинім. Приходили таким же чином і иньші Запорозці, і між ними йшла змова про повстаннє. З кінцем квітня 1768 р. Залізняк зібравши ватагу вийшов з Мотрониного лїсу до Медведівки і закликаючи людей до повстання й приймаючи до свого полку всякий охочий люд пішов відти через полудневу Київщину—на Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку в Уманщину, по дорозї здобуваючи польські двори, помагаючи селянам проганяти й громити уніатських попів, Поляків і Жидів.

В Уманщині пристав до нього сотник двірських козаків Потоцкого Іван Гонта, що мав в своїй оборонї Умань; був він чоловік значний, обдарований панськими ласками, але коли підняло ся повстаннє, рішив покинути панів і пристати до гайдамаків. Завів зносини з Залізняком і коли той притяг під Умань, Гонта, вийшовши насупротив, пристав до нього. Разом з Гонтою й иньшими козацькими ватагами Залізняк здобув Умань, де зібрала ся околична шляхта, і вчинив погром, в оповіданнях сучасників Поляків розписаний потім незвичайно яскравими фарбами і сильно побільшений: в дїйсности такої страшної різні не було. За той час иньші гайдамацькі ватажки громили шляхту і уніатів по иньших околицях Київщини. Семен Неживий, сам з-під Мошен, з своєю ватагою громив Ляхів і унЇатів в Черкащині, Іван Бондаренко—на Полїсю, в околицях Радомисля.

Яків Швачка господарив близше до росийської границі, в околицях Василькова і Білої Церкви. Він уславив ся між ватажками особливою жорстокістю. Головним пристановищем його був Фастів, туди до нього приводили зловлених Ляхів і Жидів, їх там судили і вбивали: слідча комісія нарахувала потім таких вбитих на 700 душ. Народня пісня так оспівала його страшне кріваве дїло.

Повстаннє одначе не трівало сим разом довго. Повторила ся таж історія що в 1734 р. З початком червня барську конфедерацію приборкано, і Поляки просили росийських начальників помогти їм вгамувати повстаннє гайдамацьке. Цариця Катерина, занепокоєна поголосками про їі грамоти, що ними піднято повстаннє, видала маніфест, вирікаючи ся і тих фальшивих грамот і гайдамаків, а свому війську наказала знищити гайдамаків Гайдамаки, вважаючи Росиян своїми союзниками, не стерігли ся їх, тому їх легко вдало ся половити і розігнати. Оден полковник, прийшовши під Умань, закликав до себе Ґонту й Залізняка і арештував їх, коли ті до них прибули; подібне стало ся з Неживим і Бондаренком. Росийських підданих відіслано на суд в Київ, польських віддано польському начальству, що справляло лютий суд на місці, побиваючи богато людей на смерть, або засуджуючи на ріжні люті муки. Так тяжкими муками замучено Ґонту і богатьох иньших; сучасники Поляки оповідають страхіття особливо про рейментаря польського Стемпковского, як він забивав і калічив людей. Тих що не були вбиті від разу, судили потім ще перед судом в м. Коднї й засуджували на ріжні кари, найбільше на кару смерти.

Шляхта польська, правда, і потім полохала ся від поголосок про гайдамаків, про Гонтиного сина, що збираєть ся йти їх різати; особливо великий такий пополох був на Волини 1788 р. Але повстання не було. Знищено Запороже, придавлено українське житє в ГетьманщинЇ —затихла під панською рукою й Правобічна Україна.