51. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

51. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в

Про козаків в чорноморських степах чуємо в XIV і XV вв., але се козаки татарські, або неясні що до своєї народности. Такі звістки, де говорить ся безсумнівно про наших українських козаків, маємо тільки з 1490-х рр. В 1492 р. хан кримський жалуєть ся, що Кияне й Черкасці погромили татарський корабель під Тягинею, і в кн. литовський Олександр обіцяє пошукати того межи козаками на Україні. На другий рік кн. Богдан Глинський, староста черкаський, погромив турецьку кріпость Очаків, і хан сих людей називає козаками. В уставній грамотї Київу, виданій 1499 р., згадують ся козаки, що з верхових городів ідуть в степи по рибу і потім відти вертають ся через Черкаси й Київ з рибою свіжою, вяленою й солоною. Бачимо отже козаків в ріжних ділах: як степових промисловиїв, як самовільних добичників і як дружину погра-ничного старости, що з ним іде громити турецький город. В подібних обставинах виступають вони і в иньших звістках з початку XVI віку.

Але загалом згадують ся козаки з початку рідко. Се тому що козацтво тодї—тільки зайняте, а не якась осібна верства людей. Хотять в козацтво міщане, селяне, старостинські служебники, бояре і паничі.

І51. Київські „золоті ворота", з малюнка 1651 року.

Але дуже мало ще людей, які о спеціально козацтву віддавали ся, які б були козаками, а не чимсь иньшим. Тай взагалі людности на Дніпровій дорозї від Київа на полуднє, де осідала козаччина, в тім часі дуже мало.

В пізнїйших переказах з козаччиною звязують ся спеціально імена деяких старост і намісників пограничних, особливо Остапа Дашковича, що був намісником канівським і черкаським десь від року 1510 і до смерти своєї 0535), і Предслава Лянцкороньского, що був старостою в Хмельнику на Поділю в тих же часах. Вони попали потім в реєстр козацьких гетьманів, як найперші гетьмани, але на правду були тільки пограничними старостами, що місцевих козаків, то значить людей охочих до козакування, уживали в своїх походах в степи, на Татар, на турецькі городи: такі походи називали ся „козацтвом".

152. Князь Константин Іванович Осірозький, гетьман в. кн. Литовського.

Займали ся тим майже всї пограничні старости, почавши від згаданого вище Богдана Глинського, а також ріжні пани пограничні з Українців і навіть з Поляків (з Поділя), під головним проводом найбільшого майстра сеї пограничної боротьби кн. Конст. Острозького. Дїйсними ватажками козацькими вони не були, і навіть давали ся козаччинї не раз луже в знаки, обкладаючи її великими поборами за право ходити в степові уходи, забираючи від неї здобич то що. Але про них в наших тодїшнїх джерелах більше чувати як про дійсних козацьких ватажків, що лиш де не де припадком згадують ся, як провідники сміливих козацьких походів на татарські улуси, на городи турецькі- напр. Карпо Масло з Черкас, Яцко Білоус з Переяслава, Андрушко з Браслава і Лесун, що виступають в звістках 1540 років, їх ділами не цікавили ся сучасні літописці, і погром Очакова Карпом з товаришами навіть не згаданий в них. Тим часом похідЛянцкороньского на Очаків. походи на Татар Дашковича гучно прославляли ся і тому пізнїйші історики козаччини взяли іх за перші виступи козацькі^хоч сучасники навіть не згадують при тім імени козацького (його прикладено вже пізнїйше).

Але козаччина правдива— се не були ті богаті паничі, що для слави та гонору вважали потрібним теж забавити ся „козацьким" походом в степи, на татарські улуси (як тепер їздять стріляти звіря куди небудь в Африку абоАзію) — був той бідний, неоселий, відважний люд пограничний український, що промишляв козацтвом. Він старав ся яко мога вирвати ся з під тяжкої руки пограничних старост та їх урядників, то всевластно правили в поднїпрянських та побожських землях. Тут йому було несвобідно і тісно; повстання, які людність підіймала нераз против сих старостів, кінчили ся переважно без успіху, тому що сеї воєнної козацької людности було ще мало. Немо жучи свобідно орґанїзувати ся в пограничних городах, або як тоді називали—„на волости", козаки де далі все міцнійше осїдали ся в степах, освою пали його, творили собі там свої гнізда козацькі. В 1550-х роках уже старости скаржили ся на зменьшеннє доходів з уходів, тому що козаки осїдають в степах—живуть там завсїди, на мясї, на рибі, на меду з пасік, і ситять там собі мід як дома (не платячи старостам нічого). Правда гірке й трудне було те степове житє; приходило ся не раз терпіти голод і з холоду примирати, або з степів прибивати ся до поблизького замка, старостинським пахолкам в зуби. Не раз без слїду пропадали сї козаки в степах, захоплені несподівано татарським нападом, забрані в неволю, або побиті.