100. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол

100. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол

Україна зістала ся безбороню в руках колегії й Велямінова. Визначнїйші старшини сидїли в вязницях в Петербурзі, всі иньші присїли з страху від царського гнїву і карі не насміляли ся піднести голосу против всесильного Велямінова, а ріжні підлизи прислужувались йому, помагаючи заводити московські порядки на Українї. В Стародубський полк полковником призначено майора Кокошкіна, в Чернигівський теж Великороса Боґданова. Україну наповнено великоруським військом: в декотрих полках стояло по цілому полку, в декотрих по половинї і більше. Все се військо против всяких прав утримувало ся от уже другий десяток лїт коштом української людности, і колегія накладала на удержання московських військ все нові й нові податки і побори. Так напр. в 1722 р. вона зібрала 45 тис. рублів податків і 17 тис. мір муки для московських військ, а в 1724 вже 140 тис. рублів і 40 тис. мір муки. І разом з тим далі нищило ся козацтво всякими роботами: так в 1723 р. вислано 10 тис. Козаків над Каспийське море, на р. Сулак, будувати кріпость св. Хреста, в 1724 р. їх велено вернути, але на їх місце вислано свіжий відділ козаків, теж десять тисяч, і так далі…

Страшенна руїна нависла над Україною і люде вже не знали, звідки сподївати ся ратунку.

315. Звичайний (хибний) портрет Полуботка.

Але смерть Петра (на початку 1725 р.) змінила відносини. Його жінка і наступниця Катерина з своїм головним помічником Меньшіковим не чула себе так сильно і певно, як грізний Петро, і вважала потрібним дешо попустити—між иньшим і Українї. Тим більше що заносило ся на нову війну з Туреччиною, військо козацьке потрібне було для війни, а заразом побоювали ся петербурські правителї, щоб українська старшина, розгнівана всїм попереднім, не задумала вчинити якогось бунту. Через те Катерина з Меньшіковим збирали ся дозволити вибрати гетьмана, скасувати колегію—повернути давні порядки в управі і скинути новозаведені податки. Одначе знайшли ся й рішучі прихильники Петрової політики, які завзято противили ся таким відмінам. Особливо Толстой між ними посилав ся на наміри покійного царя, що він умисно не позволив-поставити гетьмана і покоротив вдасть полковників і иньшої старшини, „даби Малую Россію к рукам прибрать", — в тім напрямі вже зроблено богато, а заразом підкопано становище старшини, піднявши против неї поспільство „полковники й старшиньі сь подданньіми пришли втз немалую ссору, і нїяк не можна тратити сих здобутків Петрової політики, повертаючи Україну до старих порядків. Сі голоси взяли гору, і все скінчило ся на дрібних полекшах: випущено з вязниць арештованих старшин—котрі ше там не повмирали. Також зменьшено трохи податки і замість походів на Сулак заведено грошевий даток Одначе незадовго, весною 1727 р., вмерла цариця Катерина, імператором росийським став внук царя Петра, малий Петро II, а при нїм всевласною особою опинив ся Меньшіков. Меньшіков же, захопивши величезні маєтности на Україні, був не в згодї з малоросийською колегією й стояв за приверненнє старих українських порядків. А скоро по тім Меньшікова повалила партія Долгоруких, захопивши під свої впливи молоденького імператора, ті ж Долгоруки були противниками взагалі Петрової полїтики, хотїли вертати все до старини, так що ся зміна тільки ще скріпила заміри повернути Україну до старих порядків.

Зараз переведено її наново з-під сенату в міністерство заграничних справ. Скасовано малоросийську колегію і заведені нею податки і побори. Старшин, яких ше тримали в Петербурзі, пустили на Україну, а натомість Велямінова притягли до слідства за ріжні непорядки, на які скаржила ся старшина. І нарешті найважнїйше-рішено перевести вибір нового гетьмана. З тим уже літом 1727 р. вислано на Україну тайного совітника Наумова, щоб він вчинив вибір гетьмана і був при нім резідентом. В тайній інструкції поручено йому не допускати вибора иньшої особи як тільки тої, котру правительство на се призначило. А був нею старий полковник миргородський Данило Апостол. Про те одначе щоб противити ся такій волї царській, старшина агії гадки не мала. Рада була, що відновляють ся старі порядки і прийняла б якого небудь гетьмана. Апостол же був таки дуже підхожий чоловік для Українців, нетільки що його петербурське правительство призначало. Він був старий козак, — казали, що мав сімдесят лїт, а може й більше. Виростав в тих часах, як українська сила не була зломлена і люде не зневірили ся в можливости вибороти для українського народу свободу і крашу долю.

Був оден з близших товаришів Мазепи, як той укладав ся з Шведами, але вернув ся скоро, поміркувавши, що з того шведського союзу нічого не буде. Тримав ся здержливо і тим кінець кінцем здобув собі віру і ласку правительства, але заразом ніколи не; встряв в якусь ворожу для України справу—вів свою лїнїю українську. Належав також до невеликого числа старшин, які не замазало рук своїх кривдою народньою. Так шо справді можна було радіти такому гетьманови.

Старшина заявила, що радо приймає Апостола на гетьмана і по сїм дня 1 жовтня (октября) в Глухові вчинино парадний вибір. Наумовприїхав на площу під церкву, де стояло військо козацьке і нарід; за ним несли гетьманські клейноти. Прочитано царську грамоту, котрою визначено вибір гетьмана, і по сїм Наумов запитав, кого хочуть мати гетьманом.

316. Данило Апостол, „нововибранний гетьман" (сучасна німецька гравюра).

Всї в один голос назвали Апостола, і так по три рази запитавши, Наумов проголосив Апостола гетьманом. Апостол, як годить ся, відмовляв ся, але коли наставали на нього, прийняв вибір і зложив гетьманську присягу на вірність цареви. Була велика радість у всїх—описує в рапортї правительству Наумов.

Вже з сього оповідання бачимо, що повного привернення давнїх порядків українських все таки не було. При виборі гетьманським не було вже мови при укладаннє статей, які мали бути підставою української конституції; не потверджувано й старих прав українських іменем царським. Резидент царський Наумов мав разом з гетьманом полагоджувати ріжні справи, як от скарги на суд військовий. Сей військовий суд (генеральний) мав тепер бути мішаний, зложений з трох українських старшин і трох великоросийських офіцерів, визначених правительством. Скарбом військовим мали завідувати підскарбії- оден Українець, другий Великоросиянин. І в військових справах гетьмана з військом козацьким віддано під вдасть фельдмаршалови росийських військ. А хоч вірили Апостолови більш ніж кому з української старшини, проте по виборі його на гетьмана одного з його синів держали в Петербурзі як закладня, для більшої вірности. Політика царя Петра таки не минула дурно й не була цілком відкенена новим правительством.

Але Украінцї тїшили ся й тим, що позбули ся велямінівського правління й вернули ся до свого автономного житя—хоч і обкроєного. Апостол помаленьку і потихеньку пильнував скріпити вдасть і значіннє гетьманське, ослабити впливи й мішання в українські справи росийських міністрів і воєнних та адміністративних чинів. Заразом, як і Полуботок, пильнував завести кращі порядки в урядах і судах і в цїлім правлінню українськім, оборонити нарід від кривд старшинських, вивести самовільство і хабарництво, щоб не було притоки росийському правительству мішати ся в українські справи та ламати українського устрою.

А в відносинах своїх до росийського правительства, показуючи йому всяку охоту і вірність, вів до повернення старих прав, стверджених статями Богдана Хмельницького.

При иагодї коронації молодого царя, на початку 1727 р. виїхав Апостол з старшиною і пробув при дворі більше як півроку, запобігаючи ласки царської й ріжних впливових на царськім дворі людей для можливого привернення української автономії до давнїйших прав. Наслідком сих заходів були „рішительні пункти- постановлені царем і його тайною радою на подані гетьманом прощення е серпні 1727 р. Не привертаючи Україну до статей Хмельницького вповнї, вони все таки дещо попускали з дотеперішньої політики, признавали деякі права українські бодай загально і подавали надїю в будуччинї на дїлї дещо з. того здійснити. Дуже важні обмеження української автономії зіставали ся все таки й на далї. Так напр. признано право свобідного вибору гетьмана-одначе не инакше як за царським дозволом. Право вибору старшини зіставлено за військом, але на ділі тільки що до низших урядів: так сотників мають вибирати сотенні козаки і вибравши кількох кандидатів, давати їх на затвердженнє гетьманови, полкову старшину має вибирати полкова старшина з сотниками і значними козаками і подавати на затвердженнє гетьманови; але кандидатів на почковників і генеральну старшину мали подавати на затвердженнє цареви. Суд український затверджено по статям Хмельницького—але з тим щоб далї в генеральному судї було три члени українські, а три Великороси, — хоч се зовсім не згідне було з статями Хмельницького; і так дальше.

Найгірше було, що і се все випрошувало ся, викланювало ся і так як дане було з ласки, могло бути каждої хвилї назад відібране— як і справді відібране було дуже с^оро. Але що ж було робити, коли не чуло ся сили бороти ся, доходити свого права. Попередні події показали повну недостачу відпорної сили у українського громадянства-і Апостол вважав своїм обовязком гетьманським кланяти ся, просити і буквально—чолом бити за ласку цареви.

На підставі тих рішительних пунктів переведено вибір нових кандидатів на українські уряди і заповнено вакансії в українській управі. Далї, вибрано осібну комісію з українських юристів, яка мала зібрати в одно закони і права українські і виробити таким чином український „свод законів". Щоб зробити кінець розхапуванню військових і козачих земель, переведено ревізію прав на землю всеї старшини. Упорядковано на нових основах полкові канцелярії, де збирали ся справи полкової управи. В 1730 роцї видано дуже важну науку судам, в тім дусї як заходив ся Полуботок: всі суди від сільських і сотенних почавши до військового мали судити ся не одним судею, а з товаришами, колегіяльно, і вказано порядок апеляції—обжаловання судових рішень: з судів сотенних в полкові, а з полкових в генеральний військовий; сей генеральний суд мав бути судом тільки апеляційним: вчинати в нїм справ не можна було.

Важною подією було також поверненнє Запорожцїв. Я згадував уже (гл. 97), що відчуженнє від України під турецькою зверхністю уїло ся Сїчовикам дуже скоро і вони почали просити ся, щоб росийське правительство прийняло їх назад. Гордієнко і Орлик стримували їх, як могли, але по смерти Годїєнка тим сильніше зачали вони просити ся на Україну. Росийське правительство одначе не вважало можливим їх прийняти назад, поки стояла згода з Туреччиною, щоб не нарушити трактату, яким Запорозцїв признано турецькими підданими; але обіцяло їх прийняти, як тільки піде до війни з Туреччиною: росийському війську на випадок такої війни було дуже важно мати Запорожцїв по своїй стороні. На війну ж зачало заносити ся вже з кінця 1720 х років і поверненнє Запорожцїв стало справою найблизшого часу. В 1733 р., коли почало ся безкоролївє в Польщі, війна була прінціпіально рішеча, і літом того року Запорожцям післано царську грамоту, що іх приймають назад під росийську зверхність, але коли перейти—про те обіцяно дати знати. Одначе далї чекати Запорожцям не можна було, бо хан кликав їх в похід у Польщу. Тому на початку 1734 р. вони вийшли з Алешок і перейшли на Запороже, на Базавлук. Потім в Лубнях постановлено з запорозькими делегатами статі, на яких Запороже вертало ся під Росію: жити їм на старих місцях, як жили до 1709 р., і свобідно промишляти; правити ся своєю старшиною, підлягаючи безпосередно головному начальнику росийських військ на Україні; стерегти границь, а за службу свою діставити від росийського правительства що року 20 тис. рублів. По сім Запорожці зложили присягу царині. Було їх тоді всіх понад 7000 чоловіка.

Так були похоронені останні пережитки Мазепиного повстання на Україні. Тільки невгомонний Орлик, користаючи з нових заворушень: з польського безкоролівя і боротьби ріжних партий за польську корочу, куди замішала ся також і Росія, та з росийсько-турецької війни, силкував ся заінтересувати ворожі Росії держави українською справою та побудити їх, щоб сею справою зайняли ся, — але все те було даремне.

Сі Орликові заходи і в оден майже час розпочата війна в Польщі, в Криму та Молдаві змушували росийське правительство бути обережним в відносинах до України. Воно стримувало ся і не повертало різко своєї політики, хоч в правительственних кругах росийських давно повіяло иньшим вітром. Цар Петро II вмер 1730 р., його місце зайняла його тїтка цариця Анна і з нею вернув ся суворий настрій її дядька Петра 1. Коли старий Апостол захорував тяжко-розбив його паралїж 1733 р., цариця не дозволила передати правління українській старшині, а доручила правити Україною свому резидентови кн Шаховскому з радою, зложеною пополовині з Українців і Великоросів; так приготовлено було нове правительство, шо мало зайняти місце гетьмана по його смерти. За те зроблено деякі полекші в поборах та податках і зменшено число великоросийських полків, розкватированих на Україні, то що.

Апостол скоро вмер (в сїчнї 1734 р.). Була то як на ті тяжкі часи теж на мала утрата для України. Без сумнїву, він щиро бажав добра своїй Україні і вмів працювати для того добра. Коли його політика похила і покірна може вражати неприємно, то треба памягати, як трудно було здобути ся йому на яку небудь тверділу політику маючи наоколо себе нові покоління українського громадянства, виховані в московській школї, зневірені в можливости не то що боротьби, а й просто якогось гідного повождення, призвичаєні запобігати перед усім московської ласки, — та всяких пройдисвітів, ні з чим не звязаних з українським народом і Україною, що з ласки царських близьких позасідали на ріжних визначних урядах і не мали перед собою иньшої мети, як збогаченнє своє і своєї сімї.