Львів як модель мультикультуральности

Метафора будинку, до якої в романі «Готель „Савой“» вдається Йозеф Рот, упродовж XX ст. набуде поширення в різних літературах. «Будинкова візія» письменника виростає з традиції Haus ?sterreich і неодноразово розпрацьовуватиметься в австрійській літературі («Людина без властивостей» Роберта Музіля, «Книжка Франци» Інґеборґ Бахманн, «Знищення» Томаса Бернгарда). Вертаючись додому, протагоніст роману зупиняється в готелі, щоб перепочити і завдяки родинним зв’язкам поповнити порожній гаманець, адже подорож передбачає проміжні зупинки й фінансові ресурси.

Готель «Савой» лежить між Сходом і Заходом, на брамах Європи. Нібито європейськішим за інші готелі Сходу його робить протічна вода, мило, туалет, обслуга, електричне освітлення. Це незвичайний готель, про що свідчить спотворена перспектива і наративна топографія.

Готель налічує 864 номери. Якщо навіть іти вслід за структуруванням європейського готелю, це мав би бути дев’ятиповерховий готель з принаймні 64 номерами на кожному поверсі. Ще й сьогодні, майже через сторіччя після роману Рота і стрімкого розвитку готельного бізнесу в другій половині XX ст., подібних готелів знайдеться в Галичині не так уже й багато. Цей велетенський готель розташований у невеличкому, провінційному місті, якому — не насамкінець через готель — надано статус транзитного топосу.

Зрозуміло, що місто, в якому Рот розташовує готель «Савой», не мусить бути Львовом, а край — Галичиною. Біограф письменника Гельмут Нюрнберґер ототожнює місто, в якому відбувається дія роману, з містом Лодзь лише на тій підставі, що письменник бував там. Такий погляд не підкріплений текстовими чинниками і не враховує статус Рота-репортера. Якщо керуватися готелем і його назвою, це міг би бути й готель «Савой» у Празі, що існував від 1911 р. і був улюбленим місцем зустрічей, тим більше, що політтям 1923 р. Рот здійснив першу поїздку до Праги — напередодні написання роману.

Хай там як, у цьому романі більш ніж очевидний «львівський слід» біографії самого письменника. Давид Бронзен, перший життєписець Рота, впізнав Зиґмунда Ґрюбеля, Ротового дядька, «фарисея і скнару», який, до речі, був опікуном письменника і фінансово підтримував його і його матір, в образі американського мільйонера Генрі Блумфілда — емігранта, який для сіромах-земляків, що чекають на його прибуття, утілював «американську мрію». Рот обігруватиме «багату Америку» і «бідну Галичину», «країну можливостей» і «край, в якому немає перспектив» (хіба, якщо пощастить, який-небудь граф зробить протекцію), задіюючи широкий спектр тональностей — від саркастично-мстивої у «репортажі» «Петро Федорак» до мелодраматичної в романі «Йов», в якому після поневірянь і родинних драм настає омріяна вмиротвореність.

Інший біограф, Гельмут Нюрнберґер, бачить Зиґмунда Ґрюбеля в постаті дядечка Фебуса Бельауґа з того самого роману: «Говорить багато, голосно, весело, однак варто запитати про ґешефти, як зараз же вирячує очі… Які ґешефти, у ці часи…» Найвірогідніше, свого львівського дядька Рот вивів в обох фігурах — в одній приземленіше й колоритніше, в другій абстрактніше й однобокіше. Чи не в кожному творі колоритність і однобокість влаштовують запеклі баталії, тоді як сам Рот не втомлюється переконувати, що розмаїття краще, ніж його відсутність. Львівська родина письменника загине в нацистських концтаборах, за винятком самого дядька, який помер раніше.

Образ міста й оповідні техніки, використані письменником, уподібнюють його до містечка Лопатини з новели «Погруддя цісаря». Не суттєво, який саме географічний топос став прототипом міста в романі «Готель „Савой“» — як то зазвичай буває в художніх творах, Ротів «готель» увібрав, можливо, риси кількох міст і, безперечно, таким, яким постає, сформувався в уяві письменника. Це місто настільки абстрактне, а фарби, якими воно зашкіцоване, такі невиразні, що складається враження, начебто, крім готелю й двох-трьох важкоуявних вулиць, у ньому нічого немає. В художній і особливо в репортерській творчості Рота досить непрямих підтверджень тези про східногалицьке підґрунтя міста в романі «Готель „Савой“». У «галицьких» репортажах письменник розташовує Львів на брамах Європи, називаючи його «містом розмитих кордонів».

Наративна топографія, інший аспект, має три взаємопов’язані складники. Поряд зі згаданою разючою фізичною диспропорцією в рамках фікційного географічного простору, маємо таку саму невідповідність на рівні оповіді: порівняно з містом, в якому розташований, про готель сказано так багато, що складається враження, наче вся інша урбанна субстанція — не більше, ніж прибудова до нього. Відбувається наративне зміщення: спочатку розповідається про готель і щойно потім про місто, так наче подорожній прибуває спочатку не в місто чи бодай на вокзал, а навпростець у готель. Ймовірно, що саме такий образ готелю «Савой» навіяли Ротові вокзальні почекальні, які письменник знав з власного досвіду і які в його часи були місцем скупчення біженців та інших підневільних мандрівників — насамперед, поверненців з війни і з полону.

На вокзалі у Відні відбувається дія оповідання Рота «Петро Федорак». У цьому творі вокзал, що спричинено війною і її наслідками («новим ладом»), не виконує транзитну функцію, стаючи для протагоніста, який перебуває на шляху додому з Канади в Галичину, кінцевою станцією в буквальному і переносному значенні. Маємо явище паратекстуальної дискримінації міста, адже готель, а не місто, дало назву творові. Таким чином, готель у художньому творі домінує над рештою простору.

Метафора будинку з’являється згодом у новелі «Погруддя цісаря». Якщо готель «Савой» репрезентує три споріднені метафоричні функції — ситуацію в (насамперед європейському) світі після Першої світової війни; модель світу загалом; монархію Габсбурґів («Дім Австрія»), то будинок у «Погрудді цісаря» виконує лише цю третю функцію. На противагу до амбівалентної, «підвішеної» ідентичности готелю, дім, яким він постає в «Погрудді цісаря», конотується позитивно. Готель — це те мінімальне, що залишилося від дому: воно вже не дім, однак нагадує його, репрезентує ідею єднання під одним дахом. Цьому єднанню властива тимчасовість, тоді як будинок у «Погрудді цісаря» вирізняється стабільністю, тяглістю.

І образ готелю, і образ брами несуть у собі ідею транзитности: в готелі зупиняються на якийсь час, через браму заходять і виходять. Готель і брама мають також переваги, що стають особливо очевидними в контексті творчости Рота: їхня транзитність означає також містковість. Вони є осередками комунікації і розмаїття — в готелі зупиняються і перетинаються різні люди, представники різноманітних культур, народів, країв. Брама одночасно репрезентує межу і долає, «проламує» її, є «дірою», через яку відбувається рух в обох напрямках, флуктуація і перетікання різних традицій. Тож крім ідеї транзитности, готель і брама несуть ідею розмаїття. Ідея транзитности й розмаїття просторово прив’язана в творах Йозефа Рота до Східної Галичини.

Читаючи репортажі Йозефа Рота, ми побачимо, що мовне, культурне і релігійне розмаїття — не винахід австрійських цісарів, а природний стан Європи. Так, у репортажі «Авіньйон», який належить до «південно-французького циклу», дзеркального відображення «галицьких репортажів», Рот подибує цю саму модель: «Середньовічне це місто чи римське? Східне воно чи європейське? Не те і не те і все зразу». Авіньйон — «органічна суміш усіх традицій і стилів». І тут теж Рот обстоює розмаїття не задля замилування, не як ідеальний стан, а як модус життя. Наприкінці репортажу Рот пише: «Чи стане й світ колись таким, як нині Авіньйон? Який смішний страх народів, і навіть народів по-європейському настроєних, що та чи та „своєрідність“ може зникнути розмаїте, барвисте людство перетвориться на сіре місиво! Проте люди — не барви, а світ — не палітра! Що більша мішанина, то більша своєрідність!» Отже, позитив мультикультуральности письменник вбачає не в існуванні поруч різних культур (в межах одного топосу — міста, «будинку» тощо), а в можливостях взаємопроникнення, переплетення, метаморфози.

Мультикультуральність можлива лише як перманентне долання меж, продуктивна транзитність. Ключовим поняттям, яке можна застосувати до Ротової концепції мультикультуральности, представленої на прикладі Галичини (Львова) і Південної Франції (Авіньйон), є Entgrenzung, «знекордонення». На підтвердження своїх поглядів Рот наводить провансальський анекдот: «На питання вченого, які раси живуть у цій стороні про великого провансальського поета Містраля, який на запитання про раси відповів: „Раси? Але ж сонце для всіх спільне!“» Ймовірно, цей «провансальський анекдот» Рот сам і вигадав. Мусимо також пам’ятати, що обстоювання мультикультуральности відбувалося під дамокловим мечем національних гомогенізацій — від таких «м’яких» форм, як пацифікація, до етнічно-«расових» чисток, до яких вдався нацистський режим на теренах Європи:

Репортажі Йозефа Рота міжвоєнної доби виглядають на цьому теоретичному тлі культурно-поетичними конструкціями топографічної моделі Європи, яка суперечить також панівному тоді геополітичному дискурсу простороподілу Європи на засадах території, нації й раси, критикуючи й свідомо опонуючи їй.

У час загрожености мультикультуральної європейської ідентичности Рот вважає своїм обов’язком наголошувати на її існуванні й потребі.

Вже з назви надрукованого в Neue Berliner Zeitung 17 грудня 1923 р. репортажу «Львів у Дюссельдорфі» стає зрозуміло, що Львів виконує функцію певної моделі. Львів перестає бути географічним місцем і набуває статусу культурного топосу. «Львів» — таку назву дає Рот своїй моделі мультикультуральности. Таке географічне кочування вже не географічного Львова кореспондує з ідеєю готельности.

Відштовхуючись від реальної картини присутности в західнонімецькому місті Дюссельдорф міґрантів зі східних теренів (з Галичини), Рот повідомляє:

Коли я в Дюссельдорфі вийшов з вокзалу, мені здалося, що я опинився на етапі Східного фронту. Торгівці всіх рас і конфесій спричинили стовпотворіння, чужі люди пропонували мені долари за 4,20, французькі франки за 1,80 і навіть за 1,50. Поруч з литовськими гендлярами стояли мароканці. Поруч з купцями з Франції шотські горяни, галицькі євреї торгували з білявими націонал-соціалістами…

Звісно, не обходиться без ідеалізації й орієнталізму. Сьогодні, шукаючи моделей для окремих регіонів, Європи і світу, ми звертаємося до ідей Йозефа Рота, в яких «Львовом» називалася конфігурація багатоголосся — мовного, релігійного, культурного, змережаного містками-переходами, тим більше, що модель мультикультуральности — не якась суто європейська знахідка, а природна даність переважної більшости географічних ландшафтів, спосіб існування і розвитку.