Через просвіту до модерної нації: Товариство «Просвіта» та польські просвітні організації Галичини

Роль «Просвіти» у національно-культурному пробудженні українців загальновідома — і не тільки в Галичині, а й на обох берегах Дніпра. Відомими просвітянами були наддніпрянці Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Липа та багато інших.

Зрозуміло, що через царську деспотію (заборони мови, цензурні утиски) «Просвіта» у Великій Україні не могла так повсюдно розвинути свою діяльність, як у Галичині під скіпетром Габсбурзької династії.

Галицькі русини, а це — селяни, греко-католицьке духовенство, інтелігенція, — почали активніше проявляти свою національну гідність щойно після конституційних реформ 60-х рр. ХІХ ст., під впливом обставин та волею долі пройшли складну й багатовимірну еволюцію — від злиденних, безправних, малоосвічених, дезорієнтованих в життєвих обставинах, кріпаків (до 1848 р.), до наділених політичними правами громадян, які своїм виборчим голосом могли впливати на політику імперії та коронного краю (після 1860 р.). Отримана свобода, декларовані права не гарантували поліпшення життя галичан. Зміна зовнішніх умов при збереженні панщизняної ментальності дали, почасти, негативний результат. Селянин, позбувшись всевладдя дідича, але навчений його багаторічною пропінаційною «опікою», вчащаючи до корчми, занехаював своє господарство, почав його втрачати. Це означало, що отримані права й свободи ще потрібно було навчитися використовувати з користю для себе.

Велику надію покладали на освіту народу, яка, за уявленнями тогочасної еліти всіх напрямків, мала «просвітити» розум тогочасних русинів/українців й забезпечити їхній поступ. Цю функцію здійснювали школи з руською мовою викладання, громадські організації, що мали займатися освітою дорослих. Однак їхніх зусиль було недостатньо, а почасти вони відігравали протилежну від очікуваної функцію. Шкільне навчання велося нерідко малозрозумілою й маловживаною церковнослов’янською мовою, яка не була придатною до повсякденного прагматичного вжитку. Світської літератури (белетристики, наукових (для еліти), науково-популярних (для народу), практичних порад, за невеликим винятком, майже не існувало. Цю важливу проблему мали б вирішити засновані під час «Весни народів» 1848 р. громадські інституції, провідну роль серед яких відігравали — перша політична організація «Руська народна рада» та просвітнє товариство — «Галицько-руська матиця». Однак через зміну політичної ситуації у 50-х рр. — повернення Австрії до політики пангерманізму — перша структура припинила існування, а друга, під впливом розчарованої частини тогочасної еліти, почала дрейфувати в бік москвофільства. Ще інша частина освіченої верстви, намагаючись протистояти тодішнім шляхетським викликам, шукала порятунку в популяризації старослов’янської мови, яка, як вони вважали, маючи тисячолітню традицію, могла позмагатися в авторитетності з іншими мовами, і які, як наслідок, успішно витісняли руську із повсякденного вжитку. Та й нічого в тому не було дивного. Мова, якою писали тодішні книжки, була «мішанина церковщини, російщини, народних слів… полонізмів», словом, тарабарщина або макаронізм, як свідчить про те вже сам заголовок книжки, виданої у Львові 1852 р. під назвою «Короткоє наставленіє до розширенія засадженія дерев всякого рода для сельского міра».

Такі нерозважливі дії тодішньої еліти призвели до значної денаціоналізації міщанства, світської інтелігенції. Ці обставини спровокували вихід на політичну арену нової сили народовців, які під впливом ідей «Руської Трійці», Т. Шевченка стали в опозицію до представників старшого покоління і, для порятунку суспільства, намагалися розгорнути масштабну просвітницьку роботу, спрямовану на всебічний поступ русинів. Для цього потрібна була просвітня організація, яка мала виконати так важливу функцію. Оскільки, як вважали народовці, «Галицько-руська матиця» відійшла від визначених завдань і не приносила жодної користі суспільству, перейшовши на москвофільські позиції стала додатковим фактором денаціоналізації, тому було ухвалено: на перших, після тривалої перерви, Загальних зборах матиці (1864 р.) повернути її діяльність у первісне русло. Тобто заставити її працювати на користь народу. Однак ці плани не здійснилися. Тому молоді патріоти почали виношувати ідею створення власної структури із аналогічним спрямуванням.

Цьому сприяли і конституційні реформи в Австрії, які декларували право на створення громадських організацій, базованих на національній основі. Цю норму ввів у практичне русло відповідний «Закон про товариства» від 15 листопада 1867 р., який і забезпечив можливість появи нової організації. Подібні плани виношував і представник старшого покоління о. Степан Качала, який на початку січня 1868 р. виступив із ідеєю заснувати при редакції «Письма до громади» «Общество просвіщенія», яке мало вдатися до широкомасштабної просвіти народу. Редактор «Письма…» цю пропозицію відкинув, а молоді народовці використали це як поштовх до дії та у березні цього ж року подали до Намісництва Статут організації під назвою «Просвіта». Намісництво, контрольоване польською маґнатерією, його не затвердило. Тоді ініціатори звернулися до віденського міністерства освіти, яке 2 вересня затвердило Статут, чим узаконило творення нової інституції.

Згідно з цим документом, новозаснована інституція ставила собі за ціль «пізнання і просвіту» народу шляхом вивчення усної народної творчості та виданнями просвітницького характеру. Її основу складали «звичайні члени», а також «кореспондуючі» та «почесні». Найважливішим керівним органом товариства були «Загальні збори», а поточні справи вирішував обраний ними виконавчий орган «Виділ».

Заснування інституції відбулося на Установчих зборах 8 грудня 1868 р. Тоді ж у виступах головних промовців і прозвучали й основні ідеї, які пояснювали і цілі, і засоби їх досягнення, якими мала послуговуватися нова інституція. Ціль — сприяти поступу галицьких русинів, засіб — просвіта. За видом діяльності товариство, перш за все уявлялося як видавництво, яке мало продукувати книжки й часописи, призначені для просвіти народу. Головним у цьому передбачалося популяризацію здобутків різних галузей науки у найширших народних верствах, включаючи молодь і дорослих. За спрямуванням просвітницька праця мала охоплювати основні сторони суспільного життя — духовне (релігійність, моральність, патріотизм), інтелектуальне (отримання знань з основних галузей науки: історії, географії, астрономії), економічне (поліпшення ведення власного господарства, зацікавлення промисловістю й торгівлею), формувати естетичні смаки.

Після Установчих зборів, після промов, закликів до праці на користь народу мала наступити і сама праця, яка повинна була і реалізовувати просвітню доктрину й оправдати доцільність заснування нової організації, чим доказати опонентам хибність їхніх закидів і правильність своїх позицій. Однак перші місяці не позначилися бурхливою діяльністю (вдалося видати лише відозву до народу під назвою «Дорогі Родимці!»), що засвідчило про неготовність Виділу до активної роботи. Такий стан викликав незадоволення частини рядових просвітян, які звернулися до Проводу із критикою й закликом до активізації зусиль, про що було заявлено на засіданні Виділу від 21 лютого 1869 р. Це, очевидно, спонукало активніше готувати до друку перші видання.

Починаючи з кінця березня на засіданнях Правління значна увага надавалася обговоренню підготовки майбутніх друків. Тоді ж вирішено надрукувати перше видання, призначене для просвіти народу — альманах «Зоря. Читаночка для сельських людей. Кн. 1», підготований Омеляном Партицьким накладом 2000 примірників. Також ухвалено «покласти ціну таку, щоб лиш видатки на наклад вернулися».

На восьмому засіданні Проводу від 26 травня 1869 р. погоджено заходи щодо другої публікації товариства: «Видати на рік 1870… народній календар». Ці два перші друки визначили відповідний формати частини видань «Просвіти» на тривалий час — альманахи, які виходили під різними назвами — «Зоря», «Мотиль», «Ластівка», «Нива», — та «Народний Календар „Просвіти“», що із дещо модифікованими назвами і певними перервами в часі виходив до 1939 р.

Загалом в цей перший рік товариство випустило у світ ще брошуру о. Степана Качали «Що нас губить, а що нам помочи може», три підручники для гімназій, «Катихизис для дітей греко-католицького обряду», підготований отцем К. Селецьким та два матеріали організаційного характеру. Це, по суті, визначало тематичне спрямування видавничої політики «Просвіти» — белетристика, повчальні матеріали, підручники (щоправда, виходили нетривалий час), практичні поради, видання релігійного характеру. І формат подачі — альманахи, брошури, книжки.

Однак крім перших успіхів були перші негаразди — певний час Виділ не проводив свої засідання, що, певним чином, спонукало переглянути окремі оргзасади інституції. Це у травні 1870 р. привело до зміни Статуту і виборів нового голови товариства.

За новими нормами зменшувалися фінансові зобов’язання для членів «Просвіти», і дозволялося створювати на місцях периферійні структури — повітові зібрання і філії, читальні, агенції. Тобто, керівництво організації започаткувало процес освоєння периферії. Однак ці положення не мали достатньої чіткості, відчувався брак кадрів та й суспільство не було ще готовим підтримати молоду організацію, тому цей процес не набув особливого поширення. Відповідно вдалося заснувати в тому часі лише дві філії — у Бортниках (1875 р.) та у Тернополі (1876 р.) і жодної читальні. Однак в тому часі в краї засновувалися «Руські читальні» як самоврядні товариства на своїх Статутах і деякі з них розгортали непогану діяльність. Саме вони почали вступати у «Просвіту» як асоційовані члени. Першою з них у 1874 р. вступила читальня села Денисова на Тернопільщині. Загалом у 1868–1875 рр. до «Просвіти» вступило 442 звичайних членів, у наступному 1876 р. — 122, отже, всіх просвітян вже нараховувалося 564. Хоч і невеликими темпами, однак розвивалася видавнича справа. У 1871 р. опубліковано 7 видань, в 1872 р. — 4, 1873 р. — 12, 1874 р. — 16, 1875 р. — 8, 1876 р. — 11. Ці цифри свідчили про певний книговидавничий поступ, і одночасно вказували на наявні організаційні проблеми товариства. Це означало, що курс на демократизацію інституції обрано правильний.

Товариство зміцнилося у 1876 р. із прийняттям третього Статуту, який, поряд із зменшенням фінансових зобов’язань членів товариства, ліквідував нечіткості у визначенні периферійних структур. Вводилися філії, що мали вирішувати просвітянські справи на місцях. Також прийнято важливу норму, за якою «просвітяни» набули право за свої членські внески отримували один примірник видань товариства безплатно (раніше лише за півціни). Ці норми, а також здобутий досвід сприяли динамічнішому розвитку «Просвіти». Про що свідчать наступні показники:

В році 1877 р. було 886 звичайних членів, вступило 332, у 1878 р. відповідно 1277 і 391, 1879 р. — 1407 і 130, 1880 р. — 1512 і 105, 1881 р. — 1660 і 148, 1882 р. — 1820 і 160, 1883 р. — 2133 і 313, 1884 р. — 2525 і 392. А вже у 1888 р. налічувалося 3657 звичайних членів «Просвіти». Тоді ж засновано дві філії: в Коломиї (1877) і в Золочеві (1878). Щоправда, до 1890 р. не вдалося заснувати жодної периферійної структури.

Незначний поступ був у видавничій справі. Щорічно видавалося 5–8, рідше 11–13 книжок. Все ж варто відзначити, що, починаючи із 70-х рр., більше уваги звернено на практичні поради та на окремі видання на історичну тематику. Зокрема в тому часі вийшли книжки із рекомендаціями щодо поліпшення ведення селянського господарства (Бічай І. Практична наука сельского господарства у 3 частинах, Михалевич М. Пасіка… Заклинський Р. Звірята шкодні і пожиточні в господарстві та ін.). У 1879 р. видано окремим виданням працю з історії України під назвою «Історія Руси» у 5 частинах І. Нечуя-Левицького. У 1880 р. таку ж «Історію Руси» у 5-ти частинах видав О. Барвінський. Виходили оповідання, казки, байки, белетристичні твори. В тому часі співпрацювали із товариством П. Свенціцький («Як ярмаркували Тарас з Мотрею»), Ю. Федькович («Фармазони», «Казки для руського народу», колядки, видання на честь святих Миколая, Юрія). У 1876 р. вперше окремим виданням вийшов біографічний нарис про Т. Шевченка авторства О. Огоновського. Також час від часу виходили видання антиалкогольного спрямування. У низці творів пропагувалося ощадливість, працьовитість, що мало привести селян до заможного життя («Убоге і богате село»). Традиційною була релігійна тематика, головно присвячена святим, у тому числі й українського (за тодішньою термінологією — руського) походження. Також появлялися і праці, що популяризували правові знання (К. Левицький «Наша свобода, або Які ми маємо права»), що у тому часі мало важливе значення для формування громадянського суспільства. Загалом видання товариства охоплювали широкий тематичний спектр, що стосувався і прагматизму, і розважального жанру, і повчань, і релігійно-етичної проблематики.

З жовтня 1877 р. до 1879 р. виходив перший часопис під назвою «Письмо з Просвіти». Все ж, незважаючи на помітні успіхи, можна було відзначити і певні негаразди. Не надто велика кількість просвітян, невелика кількість щорічних видань. Все це не могло задовольняти Провід товариства.

Тому в 1891 р. прийнято новий, четвертий за порядком, Статут, що корінним чином змінив ситуацію в «Просвіті». Цим документом введено дві важливі новації — підкореговано мету — крім «просвіти» народу товариство брало на себе зобов’язання дбати і про піднесення його матеріального добробуту. Поряд з тим виписано чіткіші норми щодо створення власних читалень, базовані на статутах товариства. Іншими словами, ці структури мали краще наблизити інституцію до простих людей. Відповідно філії ставали керівними осередками на місцях, що об’єднували навколо себе читальні й надавали їм організаційну й методичну підтримку.

Динаміку росту рядів просвітян у цьому десятилітті відображають наступні цифрові показники: у 1890 р. прибуло 770 нових членів звичайних, 1891 р. — 841, 1892 р. — 628, 1893 р. — 505, 1894 р. — 573, 1895 р. — 572, 1896 р. — 896, 1897 р. — 1333, 1898 р. — 1137, 1899 р. — 944. Загальне число членів товариства «Просвіта» від часу заснування до 1899 р. становило 12 026 осіб.

Водночас зростала мережа читалень «Просвіти»: у 1891 р. засновано 5 читалень, 1892 р. — 42, 1893 р. — 43, 1894 р. — 50, 1895 р. — 93, 1896 р. — 109, 1897 р. — 180, 1898 р. — 182, 1899 р. — 11 219. На початку 1914 р. налічувалося вже 36 486 членів товариства. Збільшувалася і кількість читалень: у 1903 р. було засновано 295, що разом складало 1339; у 1910 р. — засновано 170, разом — 2355; у 1914 р. — відповідно 66 і 2649. Крім того, напередодні Першої світової війни нараховувалося 2664 бібліотеки і 197 035 членів, очевидно це разом із членами читалень. Це означало, що «Просвіта» стала всенародною організацією.

Зростали обсяги книгодрукування. Так, у 1891 р. побачило світ 23 видання; у 1894 р. і 1897 р. по 11, 1900 р. — 12, 1904 р. — 13, 1907 р. — 26, 1908 р. — 27, 1911 р. — 16, 1913 р. — 15, 1914 р. — 15. Загалом до вибуху світової війни товариство опублікувало 553 окремих видань. Їх тематика залишалася незмінною, з’являлися лише нові автори. Водночас виходили літературні збірники: у 1892 р. — «Левада», а в 1894 р. — «Рідна стріха». Готувалися інформаційно-повчальні матеріали, що мали сприяти економічному піднесенню краю. Зокрема адвокат і громадський діяч К. Левицький у 1893 р. видав книжку «Про шпихлірі і крамниці», а наступного 1894 р. — «Про сільські каси позичкові і щадниці». «Просвіта» також ініціювала друки релігійного характеру: у 1893 р. «Молитвенник для руского народу», у 1894 р. — «Народний рускій катехізм». Регулярно друкувалися художні твори українських письменників. Зокрема, у 1912 р. опубліковано твори С. Руданського у 3-х томах, твори Т. Шевченка у 2-х томах, В. Гюго «Ватерлоо». Окремі видання знайомили просвітян із різними краями чи народами. Так у 1912 р. М. Творидло опублікував «З подорожі по Швейцарії», В. Лункевич «З життя первісного чоловіка і сучасних дикунів».

З 1897 р. було відновлено власне «Письмо з Просвіти», яке виходило до 1914 р.

Поряд із основним видом діяльності — книговиданням, — товариство використовувало й інші форми, що мали просвітній характер або стосувалися загальносуспільного розвитку. Перш за все відзначимо стипендійні фонди, які почала організовувати «Просвіта» з перших років існування, які мали фінансово підтримувати молодь, яка здобувала освіту. У 1914 р. їх нараховувалося 38. Користувалися популярністю стипендійні фонди: ім. Т. Шевченка, заснований студентами університету у березні 1871 р., ім. М. Шашкевича, заснований Головним Виділом товариства у 1891 р.; в 1893 р. засновано Запомоговий фонд ім. М. Шашкевича. Більшість просвітянських фондів засновувалися приватними особами й у назві мали їх прізвище.

Важливими для того часу були школи «Просвіти», які мали економічний характер. Першою фаховою українською школою, що виникла в Галичині, була «Господарська школа» та об’єднане з нею «Господарсько-садівниче Заведення» в МилованюТовмацького повіту біля Станиславова. У 1908 р. «дуже дешево відкупила „Просвіта“ від митрополита Андрея Шептицького двір із будинками, одноповерховим домом і 68 моргами першорядної землі». Товариство планувало тут влаштувати навчання передовому господарству галицьких парубків, дослідні поля, «хімічно-рільничу робітню», метеоролічну станцію, зразковий город та пасіку. До цього закладу, якого не мали і поляки, приймали за дуже низькою платою селянських синів, що отримали хоча б початкову освіту. У 1909 р. започатковано шеститижневе навчання. У наступному (1910/11) навчальному році вже запроваджено трьохмісячний курс з оплатою 20 корон щомісячно. Навчалося тоді 30 хлопців. У 1912/13 навчальному році введено п’ятимісячні курси, які закінчили 20 осіб, а в наступному — 34.

У 1912 р. на базі маєтностей в Угерцях Винявських (354 морги), записаних «Просвіті» за заповітом дідичем М. Малецьким, відкрито Жіночу школу домашнього господарства. Перший курс починався з листопада і тривав п’ять місяців. Перших 14 учениць навчали релігії, співу, хімії, гігієни, годівлі домашніх тварин, приготуванню їжі, шиттю, прасуванню. Після його закінчення у березні організовано двомісячні курси крою і шиття та домашнього господарства (21 учениця з оплатою 20 корон). У наступному 1913/14 навчальному році вже на 6-місячних курсах навчалося із оплатою у 25 корон 20 учениць.

Третьою фаховою школою із дворічним навчанням, яка мала готувати діловодів для економічних спілок, приватних купців і підприємців, відкрито 5 жовтня 1911 р. у Львові. Вказані заклади успішно розвивалися до літа 1914 р. Війна внесла суттєві корективи у життя українців краю. Матеріальна база була знищена, так що після відступу російських військ «Просвіті» довелося з великими труднощами відновлювати ці навчальні заклади.

Товариство підтримувало національні культи визначних особистостей, передусім Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича. Перші кроки, пов’язані із вшануванням цих українців, здійснили галицькі народовці у 60-х рр. ХІХ ст. Саме вони заклали основи майбутніх культів. Однак все це мало корпоративний характер, не виходило за межі народовецької молоді й не могло претендувати на статус національного культу. Саме завдяки «Просвіті» та іншим громадським організаціям національно-демократичного напрямку («Руська бесіда», «Дружній лихвар», Товариство ім. Т. Шевченка) вдалося це важливе, але локальне явище перетворити спочатку в загальноміське вшанування видатних особистостей, а згодом і в загальнонаціональний культовий інститут.

Загалом «Просвіта» за час від заснування до початку Першої світової війни еволюціонувала від малочисельної організації, що орієнтувалася, головно, на видавничу справу, до загальнонародної, впливової інституції, поширивши свій вплив на основні ділянки суспільного буття. Перш за все необхідно відзначити, що завдяки товариству в Галичині набули популярності видання українською, за тодішнім визначенням народною мовою, що в тому часі було великою рідкістю. У них доступною для селянина мовою подавалася інформація і з галузей науки, поради щодо раціоналізації ведення домашнього господарства, белетристика, історичні та правові відомості. Все це сприяло формуванню національної ідентичності та громадянської позиції, утвердженні ідей соборності України.

Зародження польських просвітніх організацій припало на 60-тi рр. ХIХ ст., час нового піднесення польського політичного життя. До 1863 р. польські еліти робили ставку на збройне повстання. Однак пiсля його поразки у 1863 р. й наступу росiйського царизму на польські позицiї на Правобережжi стало зрозумiло, що масовий повстанський рух безперспективний. Реалiї змусили польських полiтикiв вiдмовитися від революцiйно-повстанської доктрини й шукати нових дієвих шляхiв для вирiшення головного питання — відродження польської державності. Мета залишалася незмiнною, потрiбно було лише виробити новi засоби її досягнення. Враховуючи реалістичне спiввiдношення сил, польська полiтична доктрина еволюцiонiзувала від орiєнтацiї на революцiйний вибух до поступового еволюцiйного розвитку, який отримав назву «органiчної працi». Нова полiтика вимагала i нових дiй, вiдмiнних від попереднiх пiдходiв у полiтичнiй дiяльностi. Замiсть революцiйних пiдпiльних гуртків потрiбно було витворити новi форми полiтичної боротьби — легальнi; замiсть малочисельних революцiйних груп задiяти до полiтичної активності широкi верстви суспiльства, щоб збільшити соцiальну базу національного руху.

Першим, хто звернув увагу на значення й політичну вагу освітньої діяльності й здійснив перші кроки в цьому, був Францішек Тжецєські. За його власним визначенням, він завжди прагнув створити товариство для «поширення освіти й наукової допомоги». У 1850 р. він подав листа до вiйськового командування з проханням дозволити йому «розпочати кроки до приготування створення т-ва для піднесення мистецтва і наук». Таке ж подання він зробив до міністерства і у 1861 р. Обидві спроби успіху не мали. Невдачі не зупинили ініціатора освітньої справи.

Відсутність відповідного законодавства про товариства і дві негативні попередні відповіді офіційної влади схилили Ф. Тжецєського до реалізації однієї частини програми, яку він розробив раніше. А саме, стати на шлях приватного підприємництва, яке, за його задумом, мало відрізнятися від звичайного тим, що вирішив оприлюднювати перед польською громадськістю баланс прибутків і витрат, а також зрікався на користь громадськості будь-яких дивідендів. 1866 р. у Кракові було створено «Видавництво творiв дешевих і корисних» [Wydawnictwо dzie? tanich i po?ytecznych] (далі «Видавництво»).

Із прийняттям «Закону про товариства» ініціатор «Видавництва» вирішив перетворити його на громадську організацію, про що було заявлено у пресі. У публікації від 6 червня 1868 р. вона представила відповідне звернення до громадськості. Новостворену організацію іменовано «Towarzystwo Przyjacі?? O?wiaty» (Товариство Друзів Освіти — далі ТДО) з додатком «w Krakowie».

Головне завдання товариства — «будувати дім майбутності, починаючи від наріжного кута». При цьому зазначено, що «тим наріжним кутом може бути тільки освіта». Про політичну спрямованість освіти підкреслено у відозві, де чітко задекларовано — освіта повинна витворювати з людей «добрих громадян і добрих Поляків». Автори відозви відзначали і важливі політичні можливості (а звідси і завдання) освіти; зокрема вказано, що освіта є тим засобом, який допоможе згуртувати найкращі сили і стане тим чинником, який з’єднає освічену верству з неосвіченою і перетворить поляків в єдиний народ.

Одночасно із краківським у тому ж 1868 р. у Львові виникло ще одне польське освітнє товариство під назвою «Stowarzyszenie Przyjacі?? O?wiaty Ludowej» (Товариство Друзів Освіти Народу — ТДОН). Очевидно, попередні приготування щодо створення львівської інституції велися паралельно з аналогічними діями краківських діячів. Статут львівського товариства датований 28 квітня 1868 р. За історіографічними даними, саме товариство виникло у червні.

Згідно зі Статутом метою ТДОН визначено — «поширення освіти між сільським і міським людом, і тим самим піднесення його добробуту». Засоби для досягнення поставленої мети поділено на 3 групи: 1. поширення популярних праць через створення книгозбірень, читалень для народу, особливо при народних школах, розпродаж книг членами товариства і кольпортерами; 2. підтримка видання таких праць, а коли стане можливим, налагодити власне видавництво, також преміювання заслужених осiб; 3. матеріальна підтримка зразкових учителів народних шкіл, як на це дозволять фонди. Статут оголошував, що садибою товариства і центральної управи є м. Львів, а в повітах створюються вiдділи повітові. Однак діяльність цих організацій невдовзі згасала.

1880 р. у Львові виникло Товариство народної освіти (Towarzystwo o?wiaty ludowej), яке ставило за мету поширення освіти через заснування безплатних випозичалень книжок і публічних бібліотек, влаштовування у них читання вголос часописів і книжок, публічних лекцій, роздавання популярних видань учням шкіл, налагодження власного видавництва, преміювання вчителів, які відзначилися старанністю у поширенні освіти. Спершу його діяльність обмежувалася Львовом. У січні 1882 р. відбулося урочисте відкриття читальні на Жовківськім передмісті, в якій передбачалося читати безкоштовні лекції на історико-літературну тематику, відзначалися національні свята. Під кінець 1882 р. кількість членів товариства зросла до 1 тис. осіб.

2 травня 1882 р. у Львові затверджено акт фундації під назвою «Польська матиця» (Macierzpolska), метою якої було поширення народної освіти за допомогою видань у тих верствах, в яких вона буде найпотрібніша. Її діяльність зводилася до друку книжок польською та українською мовами. Першого року побачило світ сім книг загальним тиражем у 19 тис. примірників. До кінця 1900 р. перелік публікацій нараховував 70 назв. 1899 р. започатковано «Бібліотеку Мацєжіпольскей» (Biblioteka Maciezypolskiej). Тематика видань стосувалася моральних питань, історичних відомостей, господарських порад. Налагоджено вихід періодичних видань. 1885 р. видано «Календар народний». Прагнення Мацєжі охопити своєю діяльністю і поляків, і русинів викликало у галицьких українців стурбованість й критику, оскільки вбачали в цьому «польську пропаганду» і небезпеку.

У другій половині ХІХ ст. у Львові існували невеликі просвітні організації, які локалізували свою діяльність у межах міста. 1867 р. відкрилася «Академічна читальня» (Czytelnia akademicka), яка спочатку поширювала свою діяльність на студентів університету, а згодом і на всю студентську молодь. У межах читальні функціонувало близько 20 різних наукових гуртків, в яких читалися лекції, виголошувалися реферати. Читальня передплачувала 310 періодичних видань, з яких 90 наукових. Бібліотека налічувала 12 000 томів, а кількість членів до 1907 р. сягало 635 осіб.

Серед інших польських просвітніх товариств найвідомішим було «Товариство народної школи» («Towarzystwo Szko?y ludowej»), яке відіграло важливу роль в освіті дорослих і сприяло формуванню польської національної свідомості. Його метою визначено «підтримку народних шкіл з польською мовою навчання в австрійській державі». За іншим формулюванням ціллю товариства було «підтримувати народну школу в пробудженню і розвитку в польського народу, який проживає в австрійській державі, освіти, моралі, почуття національності й свідомості обов’язків і громадянських прав». Це мало здійснюватися через допомогу гмінам засновування народних шкіл, вдосконалення освіти (підвищення кваліфікації) вчителів народних шкіл і призначення їм нагород за старанне виконання своїх обов’язків, навчання сільського люду через кваліфікованих мандрівних учителів, засновування народних читалень і безплатних випозичалень книжок, підтримку періодичних видань для народу, опіку здоров’ям школярів.

Діяльність польських просвітніх організацій мала певний успіх у Західній Галичині. Однак у Східній, за свідченнями тогочасних діячів, породжувала міжнаціональну напругу. Іван Франко писав, що у цих інституціях, які діяли на українській землі, «були цілі політичні, не просвіта». Натомість українська «Просвіта» повертала галичанам і наддніпрянцям історичну пам’ять, будила національну свідомість, утверджувала гідність, тобто формувала новий тип освіченого і діяльного громадянина, патріота і соборника.

Володимир Пашук

© В. Пашук, 2016