Поміж асиміляцією та нацією: євреї Габсбурзької Галичини (1772–1918)

Класик єврейської літератури Шолом-Алейхем (Шолом Нохумович Рабинович) зустрічав новий 1906 рік у Львові. У грудні 1905 року письменник з сім’єю перетнув кордон поміж Російською та Австро-Угорською імперіями у повітовому місті Броди і згодом переїхав до столиці Галичини. Львів, у якому родина прожила до літа, став транзитним пунктом на її шляху до Нью-Йорка.

Шолом-Алейхем змушений був покинути свій дім у Києві через зростання антисемітських настроїв. 17 жовтня 1905 року, під тиском масового страйку, цар Микола ІІ оприлюднив Маніфест, який остаточно санкціонував створення у Російській імперії виборного парламенту — Державної думи. У демонстраціях з нагоди запровадження конституційної монархії взяла участь велика кількість членів єврейських робітничих партій. Через це противники демократичних перетворень почали вбачати у євреях основних інспіраторів повалення монархічної влади. Під час одного з київських зібрань у натовпі поширилася чутка про єврейських активістів, що понівечили портрет Миколи ІІ. Це стало приводом до триденного погрому, який, за невтручання поліції, тривав у місті з 18 по 20 жовтня. Загинули десятки, постраждали сотні людей та майно загальною вартістю від 10 до 40 мільйонів рублів. Прояви масового насилля призвели до зростання почуття страху серед київських юдеїв. Міська влада доклалася до цього, посиливши перевірки серед тих верств єврейського населення, що не мали офіційного права на перебування у Києві. Сотні сімей дрібних ремісників і торговців висилалися з міста, позбавляючись засобів для існування.

На початку XX століття атмосфера австрійського Львова контрастувала з ситуацією у російському Києві. Шолом-Алейхем описав свої перші враження від столиці Галичини у напівбіографічній повісті «Хлопчик Мотл». Від імені дев’ятирічного героя автор захоплено писав: «Вільна країна! В суботу євреї розгулюють всіма вулицями і ніхто їм слова не скаже! А які люди! Чисте золото!» На початку XX століття свобода галицьких євреїв, однак, залишалася тим, що потрібно постійно відстоювати. Здобувши основні громадянські права, вони прагнули отримати вплив у сферах політики, економіки, освіти та культури. Окремі ідеологи вважали, що цього можна досягти лише позбавившись відмінностей у мові та релігії, котрі відрізняли юдеїв від інших народів Австро-Угорщини. Інші ж, навпаки, боролися за офіційне визнання своєї етнічної групи окремою нацією у складі Габсбурзької імперії. Історія компромісів, на які євреї мали йти з державною владою та іншими етнічними групами Галичини: німцями, поляками та українцями, тривала впродовж усього існування провінції: з останніх десятиліть XVIII століття — до початку Першої світової війни.

Початок змін у становищі євреїв у Австрійській імперії був пов’язаний саме з приєднанням до неї південно-західних територій колишньої Речі Посполитої. Наприкінці XVIII століття тут було сформовано Королівство Галичини і Володимирії. Кількість євреїв у новій провінції перевищувала загальне число юдейського населення у імперії. Перепис населення 1772 року показав, що у Галичині мешкало 220 тисяч євреїв, що становили 9,2 відсотка мешканців краю. Водночас решту земель монархії загалом населяло 150 тисяч євреїв. З них 70 тисяч проживали у Богемії, Моравії та Сілезії; 80 тисяч — в Угорському королівстві. Велика кількість євреїв Галичини передовсім була пов’язана зі сприятливою для них економічною ситуацією. З другої половини XIV століття королі Речі Посполитої, зацікавлені у розвитку промисловості і торгівлі, надавали єврейським підприємцям низку привілеїв. До правителів приєднувалися також магнати і шляхтичі, що протегували переселення юдейських купців та ремісників до своїх маєтків: приватних містечок та сіл. Натомість у тогочасній Австрійській імперії вони піддавалися численним обмеженням щодо проживання у межах міст та заняття ремеслами. У кінці XVIII століття Габсбурги розпочали курс економічних реформ. Галицькі євреї, що продовжували існувати у рамках феодального господарства вже неіснуючої Речі Посполитої, стали вважатися економічно непродуктивними. Тому нова імперська влада спробувала зменшити їхню кількість у регіоні.

Австрійські урядовці пов’язували велику кількість єврейського населення і його переважаючу бідність з раннім вступом у шлюб. Відповідно до релігійних засад юдаїзму, хлопець і дівчина зазвичай одружувалися не пізніше досягнення вісімнадцятирічного віку. У постанові, що вийшла за результатами перепису 1772 року, зазначалося: «Передчасний вступ у шлюб, збільшення кількості одружень та велике зростання кількості сімей, котре звідси випливає, є одною з причин погіршення економічного стану євреїв, що впадають таким чином у бідність і злидні».

З 1773 року галицьких євреїв зобов’язували до обов’язкової реєстрації шлюбів у Галицькому губернаторстві. Пари, що бажали одружитися, повинні були надати свідчення своєї платоспроможності у вигляді визначеної суми грошей. Більшість єврейського населення ігнорувала це розпорядження і продовжувала відповідно до традиції реєструвати шлюби у рабинів. Така практика стала значною перешкодою для абсолютистської влади, що намагалася підпорядкувати єврейську спільноту нової провінції єдиній системі управління.

На момент свого входження до складу Габсбурзької монархії, єврейська громада на території Галичини переживала адміністративний розкол. У 1764 році у Речі Посполитій було скасовано єдину інституцію єврейського самоврядування — Раду чотирьох земель. Це посилило авторитет кагалів — органів єврейського самоврядування у містах і селах та рабинів — місцевих релігійних лідерів.

Бажаючи усунути децентралізаційні тенденції, австрійська влада скасувала у Галичині систему незалежних кагалів. Їм на зміну у 1776 році було створено «Загальну єврейську дирекцію». Ця інституція складалася з головного «державного рабина», що призначався згори, та дванадцяти старшин, що вибиралися на місцях. У компетенцію головного рабина входили усі питання релігії і освіти, а також — здійснення контролю над рабинами окремих общин. Шестеро з дванадцяти старійшин мали постійно урядувати у Львові. Інша половина — у головних містах шести округів, на котрі планувалося поділити Галичину. Завданням старшин було виконання інструкцій австрійського уряду: публікація законів, розподіл та збір податків, нагляд за місцевими радами старійшин та рабинськими судами.

Син Марії-Терезії, Йосиф ІІ (1780–1790) змінив політику матері щодо єврейського населення монархії. У дусі популярних на той час принципів «освіченого абсолютизму» він прагнув максимально усунути відмінності у правовому та економічному статусі, що відрізняли євреїв від інших підданих імперії і зробити їх прихильниками панівної німецької культури. Перші розпорядження імператора стосовно євреїв монархії були опубліковані вже у 1781 році. Він дозволив їм займатися усіма сферами ремесла і торгівлі та надав можливості для здобуття світської освіти німецькою мовою.

У 1785 році Галичину було поділено на 18 менших округів. У зв’язку з впровадженням нової адміністративної системи, імператор наказав розпустити «Загальну єврейську дирекцію». Державна влада максимально обмежила єврейську автономію. Окремі рабинські суди було скасовано. Повноваження місцевих рад старійшин перейшли під контроль локальної адміністрації. Кожна з рад старійшин відтепер обирала шість кандидатів, з котрих окружний голова (староста) обирав трьох старших. Ці троє виконували свої функції впродовж трьох років, маючи владу як над місцевою радою старійшин, так і над всією єврейською громадою округу. Кожна громада, що нараховувала більше ніж 100 сімей, мала право обирати свого рабина. Скарги на рабинів та ради старійшин розглядалися старостою.

Наступним заходом Йосифа ІІ у його політиці щодо євреїв стала спроба змінити їхню традиційну економіку. Імператор був прихильником модної на той час французької економічної школи фізіократів. Її представники вважали землеробство єдиною прибутковою галуззю виробництва. Вони стверджували, що землю у оренду можуть отримувати тільки ті, хто її обробляє. Керуючись цими принципами, у 1785 році Йосиф ІІ позбавив євреїв права орендувати млини, броварні і шинки. Імператор вважав, що таким чином вдасться перетворити євреїв зі службовців у маєтках польської шляхти на економічно незалежних селян. Перехід єврейських орендарів до землеробства у перспективі міг також зробити їх культурно ближчими до українських та польських селян.

Результат аграрної реформи виявився протилежним до очікуваного. Більше третини євреїв Галичини були позбавлені засобів до існування. Значна їх частина після скасування права оренди змушена була перебратися до міст, де в результаті конкуренції з боку християнського населення опинилася на межі бідності.

У рамках загальної освітньої реформи Галичину з 1787 року охопила єдина державна система освіти німецькою мовою. Для поширення імперської культури у Галичині, як і у інших регіонах імперії, запроваджувалася мережа трикласних «нормальних шкіл». У її рамках при кожній громаді планувалося створити «єврейсько-німецьку школу». До 1792 року у Галичині було створено 100 єврейських народних шкіл. У Львові окрім чотирьох таких закладів було засновано також семінарію для підготовки вчителів.

Початкова освіта повинна була сприяти зародженню у єврейських дітей лояльності до імперії. У народних школах учні отримували початкові знання з німецької та арифметики. Поряд із цим серед предметів, котрі мали засвоїти школярі, були «обов’язки підданого щодо монарха» та «обов’язок єврея» — утримуватися від обману неєврейських клієнтів.

У традиційній культурі євреїв Галичини освіта була тісно поєднана з юдаїзмом. Основи знань єврейські діти отримували у хедерах (їдиш: «cheyder» — кімната) — початкових релігійних школах. Учні збиралися у домі вчителя (меламеда), читали тексти з Тори і таким чином отримували базові знання з івриту, арифметики, історії і географії. Галицькі євреї сприймали державну освіту як загрозу традиційному життєвому укладу. До «нормальних шкіл» ходили тільки ті діти, чиї батьки не мали грошей, щоб заплатити меламеду. Через низьку відвідуваність вже у 1806 році усі спеціальні єврейські школи були зачинені. Юдеї повинні були інтегруватися у загальну освітню систему.

Попри невдачу акції з відкриття єврейських шкіл, германізація освіти у майбутньому принесла плоди як імперії, так і самим галицьким євреям. Через германську основу їдишу — розмовної мови євреїв ашкеназі, рівень знання німецької серед єврейського населення Речі Посполитої був високим ще до 1772 року. Завдяки хорошому володінню мовою, євреї з Галичини змогли продовжувати навчання в університетах. Вже у 1789 році особи юдейського віросповідання були допущені до здобуття титулу «доктора права» та подальшої юридичної практики. У 1828 році євреї з Галичини вперше отримали магістерські дипломи з медицини у Відні. Більшість з них народилися у Бродах та Львові. Доступ до вищої освіти дозволив талановитим науковцям та митцям єврейського походження ввійти до інтелектуальних кіл Відня та Праги. Пізніше австрійські інтелектуали на запитання про своє походження жартівливо відповідали: «Ми всі, більшою чи меншою мірою, походимо з Галичини».

Поширення на євреїв громадянських прав означало також накладання нових обов’язків. У 1788 році імператор Йосиф ІІ видав декрет, котрий поширював на юдеїв військову повинність. Служба в армії стала абсолютно новим обов’язком для євреїв Речі Посполитої. Віросповідання забороняло юдеям носити уніформу, їсти некошерну їжу та працювати по суботах. Призов у військо викликав у них страх. Єврейське населення масово тікало з Галичини до поки незалежного Королівства Польського. У Бродах група євреїв, озброєних палицями, напала на призовну комісію. Для придушення конфлікту місцевій владі довелося викликати загін солдатів зі Львова.

Попри численні скарги та петиції імператор Йосиф відмовився переглядати рішення щодо введення загальної військової повинності. Тому вже у війнах з революційною Францією на стороні Габсбурзької імперії взяло участь 15 тисяч австрійських євреїв. Лише за наступників Йосифа ІІ військовий обов’язок для юдеїв було замінено традиційним для Речі Посполитої відкупним податком.

Політику освіченого абсолютизму щодо єврейського населення підсумував «Патент про терпимість до євреїв Галичини» 1789 року. Йосиф ІІ планував поширити його дію на всю територію імперії. Цьому перешкодила передчасна смерть імператора у 1790 році. За «Толеранційним патентом» євреї прирівнювалися до інших громадян імперії, відрізняючись лише своєю релігією. Їм надавалося право вільно селитися у будь-якому з районів імперії, скасовувалися колишні обмеження щодо шлюбів. Особи юдейського віросповідання тепер змогли брати участь у виборах і навіть займати посади у системі управління.

Бажання Йосифа ІІ прирівняти євреїв до усіх інших підданих імперії йшло у суперечність зі спеціальними податками, котрі на них накладалися. У Речі Посполитій євреї сплачували обов’язковий «поголовний» податок поряд з меншими сумами, що накладалися на них регіональними сеймиками чи власниками приватних міст. Після входження польських територій до монархії Габсбургів кількість податків відчутно зросла. На 1789 рік юдеї сплачували «толеранційний», «шлюбний», «домашній» та два податки, що були безпосередньо пов’язані з їхнім відмінним віросповіданням: податок на споживання кошерного м’яса та свічковий збір.

Право збирати податки на кошерне м’ясо та свічки було віддано у оренду заможним мешканцям Галичини. Свічковий збір на довгий час викупив єврейський купець, львів’янин Шломо Кофлер. Кожна єврейська жінка, яка щосуботи за традицією запалювала свічки, повинна було заплатити за це. Агенти орендаря ходили від будинку до будинку, перевіряючи хто заплатив, а хто — ні. І якщо господарі не могли показати квитанції, вони гасили свічки. Залучення Кофлера до збору державних податків свідчило про перші успіхи політики Йосифа ІІ: імперія почала змінювати єврейську спільноту руками її ж членів.

Втім, з початком Французької революції ідеї Просвітництва поступово втратили популярність серед європейських монархів. Боячись за стійкість режиму, наступники Йосифа ІІ: Леопольд ІІ та Франц І відійшли від політики реформ. У Габсбурзькій монархії було відновлено колишні заборони щодо євреїв. Юдеї усувалися з посад у державній адміністрації і міському самоврядуванні, позбавлялися місць у цехах та гільдіях. У окремих містах знову встановлювалися обмеження на їхнє проживання. Львівські євреї, за окремими виключеннями, могли мешкати лише у власному кварталі та його околицях. Приїжджим, натомість, не дозволялося селитися у столиці краю. Вводилися нові обмеження щодо укладання шлюбів. Від 1810 року для того, щоб одружитися, пара мала здати іспит на знання релігії за німецькомовним катехізисом.

Традиційна єврейська громада, яку намагався реформувати Йосиф ІІ у першій половині XIX століття, стала союзником Габсбургів. Ортодоксальні юдеї не цікавилися політикою і не виступали за соціальні зміни у державі. Зважаючи на це, після закінчення наполеонівських воєн уряд пішов їм на поступки і остаточно припинив будь-які намагання змінити єврейську громаду.

Мовчазна прихильність австрійських консерваторів була вигідною релігійним лідерам галицьких євреїв. Найбільшим авторитетом серед юдеїв провінції з кінця XVIII століття користувалися цадики (іврит: «tsadikim» — «благочестиві») — харизматичні проповідники хасидизму. Нова течія юдаїзму стверджувала можливість пізнання Бога не через вивчення релігійних текстів, а містичним шляхом — через танці і музику. До середини XIX століття хасидські лідери зуміли заснувати власні династії з осідками у Золочеві, Перемишлі, Белзі, Бродах, Гусятині, Чорткові та Львові. Суперечності між хасидами та їхніми противниками — міснагедами (іврит: «misnagidim» — опоненти), що проповідували традиційний юдаїзм, поступово відійшли на другий план. У період реакції релігійні ортодокси зміцнили свій вплив і об’єдналися проти прихильників реформ.

Навесні 1848 року Габсбурзьку монархію охопила «Весна народів» — хвиля народних виступів, що поширилися Європою після лютневого повстання у Парижі. Революціонери вимагали від монархів запровадження свободи слова, друку, зборів, скасування цензури. У багатоетнічній Австрійській імперії боротьба за громадянські права відбувалася поряд з національним самовизначенням народів, які її населяли.

Лідери галицької єврейської громади взяли активну участь у революційних подіях. У березні 1848 року представники єврейської громади Львова Маєр Рахміль Мізес, Осія Лейб Горовіц та рабин Авраам Кон разом з делегатами від поляків та українців підписали «Петицію народів Галичини» до тогочасного імператора Фердинанда І. У документі поряд з іншими містилася вимога свободи віросповідання. До віденських Установчих зборів, котрі мали розробити нову конституцію, увійшло п’ять єврейських депутатів. Двоє з них походило з Відня, троє інших з Галичини — зі Львова, Бродів та Кракова. Завдяки їхнім зусиллям у жовтні новий австрійський парламент скасував дискримінаційні податки на кошерне м’ясо та свічки. Конституція березня 1849 року повернула євреям право вільно проживати по всій території імперії та володіти землею.

У 1851 році прихильники монархічної влади стабілізували свої позиції та розпочали перегляд революційних реформ. Під впливом міністра внутрішніх справ Александра фон Баха молодий імператор Франц Йосиф І скасував демократичні перетворення у державі. Влада поновила колишні заборони щодо євреїв. Юдеям заборонялося купувати нерухомість у селах. Вони втратили право голосувати і обиратися до місцевих органів самоврядування. Міська влада Львова у черговий раз обмежила територію проживання євреїв межами гетто.

Унаслідок серії невдач у зовнішній політиці, що вилилися у вихід Італії з-під влади Габсбургів та провал акції з об’єднання німецьких земель навколо Австрії, Франц Йосиф прийняв рішення про реформу державного устрою. Лютневий патент 1867 року встановлював у імперії конституційний лад та остаточно скасовував усі обмеження щодо євреїв. У результаті політичного компромісу Австрійська імперія перетворилася на двоїсту Австро-Угорську монархію.

Реформування імперії стало політичним імпульсом для поляків. Відмовившись від початкових максималістських планів про утворення третьої, польської, частини федерації, вони зосередилися на досягненні широкої автономії для Галичини. Вже до кінця 1860-х років у австрійському уряді було введено посаду «міністра для справ Галичини», на котру зазвичай призначалися поляки. У той же час польська змінила німецьку у статусі головної мови галицької адміністрації та освіти.

Польські депутати почали переважати у Галицькому сеймі — автономному парламенті, що почав діяти з 1861 року. Для того, щоб запобігти домінуванню однієї національної групи над іншими у провінціях та зрівноважити представництво різних народів у імперському парламенті, австрійська влада провела виборчу реформу. З часу створення Галицького сейму його члени самі обирали депутатів, що репрезентували провінцію у австрійській Державній раді. Це надавало галицькому представництву у Відні польського характеру. У 1873 році таку систему було замінено прямим чоловічим голосуванням з майновим цензом, що вже практикувалося при виборах до сейму.

До цього часу галицьким євреям вдавалося поєднувати політичну лояльність до імперської влади та економічно взаємовигідну співпрацю з польською шляхтою. Нове електоральне законодавство поставило громаду перед вибором. З одного боку знаходилися поляки, котрі фактично контролювали владу у Галичині, з іншого — імперія, котрій євреї завдячували набутими громадянськими правами. Юдеї зробили вибір на користь австрійців.

Прихильність до держави та бажання обмежити польське домінування у Галичині поєднало євреїв з українцями. Вони стали політичними союзниками під час перших прямих виборів до Державної ради. У травні 1873 року у Львові було створено Центральний виборчий комітет галицьких євреїв. Його представники уклали негласну угоду з «Руською радою» — товариством, що виникло у 1870 році для захисту громадянських прав галицьких русинів.

Союзники вирішили обернути на свою користь особливості нової виборчої системи. Галичина була за географічним принципом поділена на виборчі округи. Кожен з округів у свою чергу ділився на чотири курії: маєтків, міст, торговельних палат і сільських районів. Виборці кожної з курій обирали одного кандидата до Державної ради. Згідно з домовленостями, українці, коли їх кандидати не мали шансу бути обраними по міській курії, зобов’язувалися підтримувати єврейських висуванців. Натомість юдеї мали спонукати своїх одновірців підтримувати українців у сільських округах, де останні становили безумовну більшість.

За результатами виборів українські кандидати отримали п’ятнадцять з двадцяти семи місць, виділених на сільські округи. Єврейські висуванці здобули тільки три з тринадцяти міських місць. Поразка євреїв у містах призвела до дискусій у галицькій пресі. Євреї скаржилися на політичну пасивність українців. За їхніми словами греко-католицькі священики, що на той час становили основу українського політичного руху, відмовлялися агітувати паству за єврейських кандидатів у містах. Українці пояснювали низькі результати євреїв протидією з боку польських активістів. За свідченнями українських газет, поляки часто залякували або підкуповували українських виборців.

Поразка у 1873 році схилила лідерів єврейської громади до політичного союзу з поляками. Таке рішення серед іншого було продиктоване страхом утисків з боку польської влади Галичини, оскільки вже того ж року польські активісти закликали своїх прихильників до бойкоту єврейських товарів.

Українські політики пов’язували подальші перемоги поляків на виборах до Галицького сейму та Державної ради зі стабільною підтримкою з боку євреїв. Польсько-єврейський союз ґрунтувався на стабільній підтримці польських землевласників з боку єврейських орендарів. Шляхтичі перемагали у сільських округах завдяки селянам, що продавали свої голоси за ковбасу та горілку. У цій системі єврейські шинкарі були економічно залежними від поміщиків, а тому брали участь у передвиборчих зловживаннях під загрозою втратити роботу.

Вибір поміж німецькою та польською культурами визначав життя євреїв Галичини до кінця XIX століття. Перед єврейською елітою стояло питання, як зробити своїх одновірців частиною галицького суспільства і при цьому зберегти у них знання про власну релігію, історію та мову. Існування у імперії порівняної свободи слова, друку та зібрань дозволило перевести дискусії про ідентичність у клуби, читальні та на сторінки газет. Виразником громадської думки галицьких євреїв стали організації з центрами у Львові.

Першою громадською організацією євреїв Галичини стало створене 1867 року товариство «Shomer Israel» (іврит: «Охоронець Ізраїлю»). Його засновниками були Філіп Манш, Рубен Бірер, Еміль Бик, Йозеф Кон. Серед членів організації переважали представники буржуазії: лікарі, правники, фармацевти, журналісти, купці. Впродовж першого року діяльності до товариства записалося 586 осіб зі Львова та 85 з інших міст Галичини.

Активісти «Shomer Israel» прагнули модернізувати єврейську громаду через популяризацію світської освіти, німецької культури та ідеалів Гаскали (від івритського «sekhel» — «розум», «здоровий глузд») — Просвітництва у його єврейському прочитанні. З цією метою вони публікували двомісячник «Der Izraelit». Мовою видання була німецька, що до 1873 року передавалася за допомогою літер єврейського алфавіту. Члени «Shomer Israel» заснували у Львові власний клуб з бібліотекою і читальнею, де проводили вечірні лекції. Релігійним центром пронімецьки налаштованої єврейської інтелігенції став заснований у 1846 році львівський Темпль — реформістська синагога, у якій богослужіння проводилися німецькою мовою.

Організація зуміла поєднувати культурну роботу з політичною діяльністю. Засновники «Shomer Israel» були головними ініціаторами створення Центрального виборчого комітету галицьких євреїв. Товариству вдалося провести своїх членів до міської ради та ради єврейської громади Львова. Користуючись своїм авторитетом у галицькій столиці, представники «Shomer Israel» у 1876 році організували тут з’їзд представників усіх єврейських громад краю. На конференції обговорювалися питання створення у місті регіонального єврейського представництва та оформлення єдиного для всіх общин самоврядного статуту. Товариство пропонувало взяти за зразок статут львівської громади, який надавав доступ до влади особам з належним матеріальним забезпеченням та світською освітою.

Ліберальні ініціативи «Shomer Israel» викликали спротив у середовищі єврейських ортодоксів. Остерігаючись втратити вплив серед євреїв Галичини, вони у 1878 році створили власне товариство «Makhzikey ha-Das» (іврит: «Захисники Закону»). Духовним провідником організації став хасидський цадик міста Белз, Йєгошуа Роках. Функції президента погодився виконувати рабин Кракова, Шимон Сойфер. Друкованим органом товариства стала однойменна газета «Makhazike ha-Dat», що виходила івритом.

Боротьба ортодоксів з «Shomer Israel» вилилася в організацію спільного з’їзду рабинів і цадиків краю, що у 1882 році відбувся у Львові. Впродовж зібрання ортодокси прийняли рішення про офіційне відлучення від громади усіх прихильників реформованого юдаїзму. Також було запропоновано альтернативний варіант єдиного статуту для єврейських кагалів. На противагу ліберальному проекту «Shomer Israel» традиціоналісти закликали в управлінні громадами керуватися засадами «Shulhan arukh» (іврит, буквально: «Накритий стіл») — кодексу повсякденного життя ортодоксальних євреїв з кінця XVI століття. Статут, запропонований «Makhzikey ha-Das», не отримав схвалення у Відні. Австрійська влада також відхилила вимогу з’їзду поділити громади за релігійною ознакою: на реформістів та ортодоксів.

Протидія з Відня схилила «Makhzikey ha-Das» на польський бік. У наступні роки товариство зайнялося передвиборчою агітацією. По усій Галичині рабини та цадики почали закликати своїх вірних підтримувати кандидатів, запропонованих польською владою. У разі відмови чи вагань застосовувалося найстрашніше для юдеїв покарання — відлучення від общини.

Для старшого покоління ортодоксальних євреїв лояльність до польської влади була пов’язана з тривалою традицією співіснування обох народів та бажанням вберегти свою релігію від реформістських впливів ззовні. Президент «Makhzikey ha-Das» Шимон Сойфер говорив, що євреї мають бути довічно вдячними полякам за те, що останні дали їм прихисток. При цьому до кінця свого життя краківський рабин не знав ані слова польською. Для молодих євреїв, що народилися вже в добу Галицької автономії, польський вибір був пов’язаний з можливістю отримати освіту для побудови кар’єри.

На зламі XIX–XX століть зі збільшенням кількості навчальних закладів у Галичині все більше євреїв почало надавати перевагу загальній освіті. У 1830 році у провінції лише 408 єврейських дітей відвідувало громадські школи. У 1900 році ця цифра становила вже 110 269 чоловік. У 1867 році до галицьких гімназій ходило 56 євреїв. У 1910–1911 році старші навчальні заклади краю відвідувало 6600 євреїв, що становило 20,5 відсотка від загальної кількості учнів. За цей самий період число єврейських дітей у реальних школах зросло від 125 до 735 осіб (21 відсоток усіх учнів). У 1882 році у Львівському та Краківському університетах навчалася 151 особа юдейського віросповідання, що становило 10 відсотків від загальної кількості студентів. У 1900 році це число збільшилося до 549 осіб (22 відсотки).

1882 року старші гімназисти та студенти Львівського університету заснували полонофільське товариство «Agudas Akhim» (іврит: «Спілка братів»). Його помітними членами були Альфред Носіг, Вільгельм Фельдман, Герман Діаманд. Загалом до товариства належало близько 750 осіб. Більшість з них були представниками інтелігенції. П’ята частина учасників «Agudas Akhim» володіла докторським ступенем.

Засобом для поширення ідей товариства стала двомісячна газета «Ojczyzna» (польська: «Батьківщина»). Її емблемою було обрано давній польський герб — білого орла, у котрого на грудях поміщалася єврейська зірка Давида. До 1886 року газета друкувалася двома мовами: польською та івритом. У івритській секції видання переважали тексти з історії Речі Посполитої з прикладами польсько-єврейської співпраці та польські патріотичні вірші. Польською мовою друкувалися звіти про діяльність товариства, статті з єврейської та загальної галицької проблематики. Спілка відкрила у Львові свою бібліотеку з читальнею. Члени товариства організовували вечірні освітні курси для молоді та літні табори для дітей.

Засновники «Agudas Akhim» називали себе «поляками Мойсеєвого віровизнання». Вони пропонували своїм прихильникам обмежити відмінності від домінуючої у Галичині групи до питань релігії і таким чином повністю асимілюватися. Перешкодою прагненням молодих інтелектуалів став зростаючий у Галичині антисемітизм. Причини ворожого ставлення християнського населення до євреїв корінилися перш за все у місці, яке останні займали у соціальній структурі галицького населення.

На 1900 рік у Галичині нараховувалося близько 811 тисяч євреїв, що становило 66 відсотків юдейського населення австрійської частини монархії. З них майже 516 тисяч проживало у Східній Галичині. Наприкінці XIX століття близько 70 відсотків євреїв мешкало у містах. Вони кількісно переважали у Бродах (72,1 відсотка), Бучачі (57,3 відсотка), Раві-Руській (57,1 відсотка), Станиславові (51,3 відсотка), Коломиї (50,8 відсотка). При цьому половина галицьких євреїв у 1910 році мешкало у місцевостях з населенням менше, аніж 10 тисяч людей. Саме мешканці цих поселень — штетлів (їдиш: «shtetl» — «містечко») завдяки популяризації у їдиш літературі сьогодні асоціюються зі збірним образом східноєвропейського єврейства.

Близько двох третин галицьких євреїв були задіяні у торгівлі та ремеслі. Багатші верстви займалися банківською справою; торгували великою рогатою худобою, кіньми і домашньою птицею; володіли млинами, броварнями, рафінеріями (нафтоочисними фабриками), заводами з виробництва цегли, целулоїду, содової води. Серед яскравих представників єврейської економічної еліти були Юліус Колішер — засновник Іпотечного банку у Львові, Натан Калір — банкір і довголітній президент Торгово-промислової палати у Бродах, львівські купці Герш Мізес та Лазар Дубс, брати Лазар та Мойсей Гартенберги, що збудували у Дрогобичі нафтопереробний завод, та інші.

Поза прошарком багатих підприємців, євреї жили з дрібної торгівлі та кустарних промислів. Через низьку купівельну спроможність населення містечок та сіл, вони часто ледве зводили кінці з кінцями. Відсутність сталих джерел заробітку призводила до того, що серед євреїв Галичини виникла окрема верства люфтменшів (їдиш: «Luftmenschen» — «люди, що живуть з повітря») — чоловіків без сталого місця проживання, що ходили від поселення до поселення у пошуках роботи. З появою у Галичині початків індустрії багато з них поповнило лави робітників. У 1890 році шість з дев’яти тисяч працівників Бориславського нафтового басейну становили особи юдейського віросповідання.

У кінці XIX століття економічна ситуація євреїв загострилася у зв’язку з появою конкурентів серед християнського населення. Наприкінці 1880-х років у Галичині зародилися польський та український кооперативні рухи, що мали на меті надання кредитів селянам для покращення їхньої матеріальної ситуації. Щоб послабити вплив євреїв у торгівлі, політики спонукали своїх прихильників купувати товари лише у спеціально організованих крамницях «для своїх».

Кооперативних активістів підтримували священики, що ініціювали на селі антиалкогольні кампанії, спрямовані проти єврейських корчмарів та власників броварень. У 1893 році католицький конгрес у Кракові оголосив бойкот єврейським товарам, що протривав до Першої світової війни. У 1910 році євреям було офіційно заборонено продавати алкогольні напої. У результаті цих заходів близько 15 тисяч єврейських сімей були позбавлені засобів до існування.

Суперництво з боку своїх сусідів відчували також єврейські робітники. Криза надвиробництва нафти у Бориславському басейні призвела до того, що наприкінці XIX століття задіяні у видобутку євреї почали витіснятися більш дешевою польською та українською робочою силою.

Частина юдеїв бачила порятунок від економічної конкуренції у еміграції з Галичини. У період з 1880 по 1914 рік провінцію за різними даними покинуло від 236 до 350 тисяч євреїв. Головним пунктом єврейської міграції стали Сполучені Штати Америки, в особливості — Нью-Йорк. На подорож за океан потрібні були відповідні кошти. Переселення до Нового Світу могли дозволити собі лише матеріально забезпечені єврейські сім’ї. Більшість серед мігрантів складали представники середнього класу — ремісники, зокрема кравці. Менш забезпечені, натомість, залишалися у краї. Тому попри велику хвилю еміграції до Першої світової війни, бідність єврейського населення лише зростала.

Криза традиційного способу життя поряд зі зростаючою ворожістю з боку сусідів змусила інтелектуалів пропонувати нові шляхи для вирішення єврейського питання у Галичині. Під впливом звісток про погроми у Російській імперії єврейська інтелігенція остаточно відмовилася від ідеї асиміляції. Їй на зміну прийшли сіонізм та соціалізм. Перша ідеологія наголошувала на національній окремішності євреїв. Друга ставила на перше місце вирішення соціальних проблем.

Поява та розвиток сіонізму пов’язані з релігійною вірою євреїв у повернення на Землю Ізраїлю, у Палестину. Його початки у Галичині пов’язані з іменами засновників германофільського товариства «Shomer Israel» Рубена Бірера та Йозефа Кобака. У 1879 році Бірер відійшов від «Shomer Yisra’el» та поїхав до Віденського університету вивчати медицину. Там він виступив ініціатором заснування перших студентських сіоністських груп у Габсбурзькій імперії: «Ahavat Zion» (іврит: «Любов до Сіону») та «Kadimah» (іврит: водночас «Вперед» і «На схід»). 1883 року Бірер закінчив студії та повернувся до Львова, де разом з Кобаком, неофіційним рабином реформістської синагоги Темпль, заснував товариство «Mikra Kodesh» (іврит: «Святе зібрання»).

На початку своєї діяльності члени «Mikra Kodesh» не ставили перед собою політичних цілей. Причиною виникнення організації була відсутність зацікавлення єврейською культурою та історією серед тогочасних гімназистів. Товариство розпочало проводити у Львові курси з івриту та єврейської історії. Кожної суботи, коли релігійним юдеям заборонено працювати, читалися тематичні лекції.

Активісти «Mikra Kodesh» ввели традицію щорічно влаштовувати фестиваль на честь повстання Макавеїв у 167–160 роках до нашої ери. Такі заходи мали релігійне значення, оскільки проводилися під час традиційного святкування Хануки. Водночас, обираючи річницю повстання юдеїв проти панування греків у Палестині, як привід для публічних святкувань, члени «Mikra Kodesh» проводили паралелі з тогочасним становищем євреїв у Галичині. Таким чином вони спонукали своїх прихильників до національного самовизначення.

У 1888 році молодші учасники «Mikra Kodesh» Мордехай Еренпрайс, Осія Тон, Маркус Брауде, Адольф Коркіс та Адольф Штанд змістили рабина Кобака з посади голови. Вони відкрито оголосили, що метою товариства є захист національних інтересів євреїв Галичини, а ідеалом — майбутнє переселення до Палестини. Організація отримала нову назву — «Zion» на честь символічної для єврейської історії гори у Єрусалимі.

Завдяки активності молодих студентів подібні національні товариства впродовж 1887 року були створені у повітових містах Галичини: «Schochrei Toschia» (з 1890 року — «Haleum», іврит: «Нація») у Стрию, «Ha-ivri» (іврит: «Єврейський») у Дрогобичі, Станіславові, Коломиї, Тарнові. У 1893 році розрізнені провінційні осередки об’єдналися навколо львівської організації — утворилася Єврейська національна партія Галичини. Молоді сіоністи почали видавати у Львові газету «Przysz?o??» (польська: «Майбутнє»), до котрої у 1900-м додався «Wsch?d» (польська: «Схід»).

Наприкінці XIX століття у Галичині не існувало окремої єврейської соціалістичної партії. Єврейські прихильники робітничої ідеології вступали до створеної 1892 року Галицької соціал-демократичної партії, у котрій домінували поляки. Одним з провідних лідерів польських соціалістів став колишній член «Agudas Akhim» Герман Діаманд. Він до кінця життя виступав проти єврейської політичної окремішності, при цьому беручи активну участь у вирішенні проблем єврейських робітників. Зокрема, Діаманд редагував львівські газети «Di yidishe folksblat» (їдиш: «Єврейський народний листок»), 1896–1897; «Di yidishe folkstsaytung» (їдиш: «Єврейська народна газета»), 1903–1904; «Di yidishe folksshtime» (їдиш: «Єврейський народний голос»), 1907.

У 1904 році на конгресі Польської соціал-демократичної партії Галичини було прийнято рішення створити у містах краю окремі єврейські комітети. Перші з них виникли у Львові та Кракові. Їхні лідери заснували тижневик «Yiddishe Arbeterzeitung» (їдиш: «Єврейська робітнича газета») і створили власну інституцію — Галицьку єврейську раду.

У 1905 році єврейські соціалісти незалежно від своїх польських колег провели першотравневу демонстрацію. Того ж року було засновано Єврейську соціал-демократичну партію Галичини, секретарем якої став Генрик Гроссман. Її члени почали видавати у Львові власну газету «Der Yiddishe Sotsialdemokrat» (їдиш: «Єврейський соціал-демократ»). У 1906 році партійна конференція відкинула ідею заснування робітничих поселень у Палестині і проголосила культурну автономію єдиним способом вирішення єврейського питання у Галичині.

Кульмінаційним для єврейської громадської організації став 1907 рік, коли імперська влада скасувала куріальну систему при виборах до Державної ради та ввела загальне голосування. Впродовж передвиборчої кампанії сіоністи на чолі з Адольфом Штандом та Натаном Бірнбаумом висунули кандатів від своєї партії по двадцяти виборчим округам. У семи сільських округах Східної Галичини єврейські активісти досягли союзу з українськими виборцями, котрі погодилися підтримувати сіоністів проти польських кандидатів. У результаті місця у Державній раді отримали: Адольф Штанд, Бено Штраухер, Артур Малер та Генріх Габель. У парламенті сіоністи разом з соціалістами Германом Діамандом, Германом Ліберманом та асимілятором Натаном Левенштайном утворили окрему єврейську фракцію.

Успіхи в боротьбі за політичні права всередині монархії посилювали впевненість євреїв у зовнішній політиці Габсбургів. Напередодні Першої світової війни вони вірили у силу Австро-Угорщини і зневажали її потенційного супротивника — Росію. У популярній уяві австрійських євреїв війна мала стати помстою росіянам за єврейські погроми кінця XIX століття. Тому не розглядалося жодного іншого варіанта окрім перемоги.

Край впевненості та спокою прийшов на початку серпня 1914 року, коли у Галичину надійшла інформація про наступ російської армії. Єврейське населення почало масово тікати з краю. Число єврейських біженців за перший рік війни за різними підрахунками коливалося від 200 до 400 тисяч. Вони поселялися у спеціально влаштованих австрійською владою таборах у Моравії та Богемії. Головним притулком для втікачів став Відень. Під час війни кількість євреїв у австрійській столиці збільшилася майже у два рази.

На початку вересня у Галичину вступили російські війська. Близько половини з них становили кінні козачі підрозділи з Дону, Кубані та Тереку. Козаки рідко контактували з євреями за місцем свого проживання. Тому для них юдеї з їх відмінною релігією та способом життя були узагальненим символом загрози традиційній російській культурі і християнській вірі. Під впливом пропаганди солдати вважали одним зі своїх завдань звільнення слов’янського населення Галичини від «єврейського ярма». Антисемітські настрої у рядах російської армії підсилювалися чутками про шпигунство та підривну діяльність євреїв у тилу. Повідомлення про такого роду випадки рідко містили конкретні імена, однак сприяли формуванню колективного образу єврея як «ненадійного елемента».

Ворожість російських військових щодо євреїв вилилася у прояви насилля. У перші дні вересня солдати, козаки та прихильні до них місцеві мешканці палили і грабували єврейські будинки та крамниці у Станіславові, Тернополі, Коломиї, низці менших містечок та сіл. Наймасштабніший інцидент мав місце у Львові. 26 вересня у місті почали поширюватися чутки про те, що у єврейському кварталі стріляли у російських солдатів. Козаки у відповідь почали стріляти по вікнам будинків Краківської площі — давнього району проживання єврейських ремісників та купців. Уночі місто патрулювали кінні роз’їзди, котрі громили єврейські будинки, грабували крамниці та винні магазини. 300 осіб було заарештовано. Декілька дорослих та дітей було вбито на місці.

Російська військова адміністрація Галичини на чолі з генерал-губернатором, графом Георгієм Бобринським прагнула зробити австрійську провінцію частиною Російської імперії. Тому російські чиновники хотіли зрівняти суспільне положення галицьких євреїв зі становищем, яке на той час займали їхні російські одновірці. Місцевим юдеям заборонялося вільно пересуватися у межах краю та виїжджати за його межі. Встановлювалася також заборона на їхнє поселення у сільській місцевості. Євреї були позбавлені колишніх громадянських прав. Особи юдейського віросповідання були звільнені зі своїх посад у галицькій адміністрації. Школи та синагоги були зачинені. Публічні зібрання — заборонені. На початку 1915 року євреїв, що мешкали у зоні бойових дій, почали висилати до віддалених губерній Російської імперії.

В результаті наступу австро-німецьких армій, у червні 1915 року у Галичині було відновлено австрійську владу. Єврейські біженці змогли повернутися додому. Однак лише мала частина скористалася цією можливістю, оскільки майже вся їхня власність була конфіскована. Тому ті, що повернулися змушені були існувати на межі бідності. З червня 1916 року контроль над частиною Галичини на короткий час знову перейшов до російських військових. Депортованим до Російської імперії євреям будо дозволено повернутися до краю. Вони однак не мали права селитися у попередніх місцях проживання. 35 тисяч переселенців змушені були жити у дерев’яних бараках, потерпаючи від антисанітарії та хвороб.

У липні 1917 року після провалу «наступу Керенського» російські війська остаточно відійшли з Галичини, провінцію окупувала німецька армія. Раніше німецькі війська вже захопили підросійську частину Польщі. Тут у листопаді 1916 року була утворена маріонеткова держава — Королівство Польське. Перспектива переходу території Галичини під польський контроль у новому контексті поставила традиційне питання єврейської лояльності до влади. Впродовж 1918 року більшість єврейських партій та організацій — від ортодоксів до сіоністів підкреслювали бажання юдеїв залишитися під владою Австрії. Єврейські лідери писали, що лише держава Габсбургів, у якій жодна з національностей не домінувала над іншою, могла гарантувати усім народам рівні громадянські права.

Із закінченням Першої світової війни і розпадом Габсбурзької монархії можливість лавірування поміж лояльністю до імперської влади та прихильністю до тої чи іншої етнічної групи у провінції остаточно відійшла у минуле. Галицькі євреї розуміли, що у майбутньому їх чекатимуть конфлікти на національній основі. Правдоподібність таких очікувань підтвердилася вже з проголошенням незалежної Польської держави у листопаді 1918 року. Коли 21 листопада 1918 року українські війська відійшли зі Львова, неконтрольовані польські солдати разом з місцевими бандами влаштували у місті дводенний погром. Єврейські жертви стали платою за нейтральну позицію, яку галицькі юдеї зайняли у польсько-українському конфлікті.

Євген Поляков

© Є. Поляков, 2016