Прощай, Австріє! Ще не вмерла Україна…

Український патріот із династії Габсбургів — Вільгельм Габсбург-Лотрінген (Василь Вишиваний), який у квітні 1918 р. після поїздки до Одеси й Миколаєва у Копані під Херсоном очолив австрійську військову групу і фактично полк Українських січових стрільців, пильно слідкував за перебігом Української революції, переписувався із митрополитом Андреєм Шептицьким, критикував «русифікаторську» політику гетьмана П. Скоропадського, його зв’язки з великими землевласниками і російськими кадетами. Чи не тому про ерцгерцога-українофіла нерідко ходили чутки як про потенційного претендента на український трон. Утім, і у Києві, і у Львові на гребінь революційної стихії вийшли інші політики. Зростання авторитету В. Вишиваного викликало сум’яття і у польських політиків, які прагнули приєднати так звані «східні креси» і «Східну Малопольщу» до відродженої Другої Речі Посполитої.

У цей час Українська парламентська репрезентація у Відні домагалася від уряду відмови від будь-якого утиску «правнодержавного становища Східної Галичини», зменшення у краї контингенту австрійських військ, заміни військової адміністрації цивільною, виділення коштів для закупівлі на Великій Україні хліба, якнайшвидше повернення до рідних домівок біженців і переселенців, припинення польського терору на Холмщині і Підляшші. Для пожвавлення національного господарського життя у квітні засновано Український банк. Після довготривалої вимушеної перерви у травні проведено з’їзди «Рідної школи», «Союзу українок», які висловилися за активізацію громадської праці українського вчительства і жіноцтва. Почали відроджуватися структури товариства «Сільський господар» і «Пласт». У містах і селах масово приймались протестаційні листи і декларації українців до цісаря Карла I.

У вересні українська вічева хвиля заполонила Львів, Стрий, Дрогобич, Перемишляни, Рудки, Броди, Сокаль, Белз, Жидачів, Золочів, Яворів, Мостиську, Щирець, Жовкву, Миколаїв, Тернопіль, Теребовлю, Заліщики, Ярослав, Копичинці, Збараж, Товмач, Долину, Болехів, Снятин, Печеніжин, Коломию та інші населені пункти. Учасники віч та мітингів вимагали об’єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також якнайшвидшої ратифікації Австро-Угорщиною Брестського мирного договору. Ці вимоги підтримали також українські і громадські структури Відня. Радикальну резолюцію ухвалило двотисячне повітове віче 7 жовтня у гірському Сколе на Львівщині, висловивши «привіт Українській державі з бажанням злуки всіх українських земель».

Галичани пильно слідкували за революційними подіями у Києві, куди з ознайомлювальними місіями туди неодноразово виїжджали галицькі парламентарі. Регулярними були їхні зустрічі із наддніпрянськими дипломатами в Австро-Угорщині. Перший український посол Андрій Яковлів прибув до Відня ще 26 квітня 1917 р. Уродженець Чигирина після закінчення університету займався адвокатською практикою і журналістикою, був завзятим дослідником козаччини, діячем партії соціалістів-федералістів, членом Української Центральної Ради. Готель «Бристоль», де він замешкав у столиці, і став місцем зустрічей із галичанами. До речі, там йому нерідко асистував талановитий поет Григорій Косинка.

Через кілька місяців А. Яковліва змінив В’ячеслав Липинський — відомий історик і політик, який народився у селі Затурцях Володимирського повіту на Волині у сім’ї польського шляхтича. Його рід походив із Мазовії і переселився на Україну у XVIII ст. Навчався у гімназіях Житомира, Луцька, Києва. Після військової служби та університетських студій у Кракові та в Женеві він осів в успадкованому маєтку на Уманщині. 1917 року став одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії, основними ідеями якої були відстоювання державної суверенності України та збереження приватної власності на землю. Як ідеолог українського монархізму виступав фактично за українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та в гірській місцевості Баден біля Грацу, де він купив будинок, і де після серцевого нападу 1931 р. помер. Похований у рідному селі, де створено меморіальний музей.

Відчуваючи крах монархії та активізацію польських політиків, Семен Вітик 4 жовтня вніс до Палати послів Державної ради у Відні заяву: «Український народ, який в Австрії числить більш 4 мільйонів, а на Україні більш 40 мільйонів населення, є положеним між слов’янськими державами і межує також з румунськими, турецькими і угорськими племенами. Український народ мусив через сотні літ досвідчувати на собі гніт і поневолення з боку слов’янських правительств і бути ограбленим з своєї самостійності на цілі століття так само з боку польського, як і російського правительства. Тому домагаємося права самоозначення також для українського народу. На основі права самоозначення жадаємо далі, щоби австрійсько-угорська і німецька скрита окупації українських областей, як наслідок Берестейського мирного договору була знесена… Український нарід жадає як одинокої умови свойого національного життя між свобідними державами Європи, сполучення всіх українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя і Волині з областями України в Одну самостійну республіканську державу, яка є і остане независимою від всіх слов’янських і других сусідніх держав…».

У час розпаду імперії Габсбурги через архікнязя Вільгельма (Василя Вишиваного) 17 жовтня звернулися до К. Левицького із закликом, щоби «українська конституанта заявилася за притуплення до Австрії». Наступного дня К. Левицький одержав від нього нову телеграму, в якій просив «президента сьогоднішніх нарад Укради у Львові проголосити самостійне королівство у вірності династії і скипетрові цісаря Карла». Звернення завершувалося пафосно: «Хай живе князівство Галич». Як бачимо, Габсбурги прагнули переформатувати імперію у «союз вільних народів». На порядку денному постало питання про формування тимчасового сейму, який би мирним і законним шляхом перебрав владу. Ядром Української Національної Ради стали українці Віденського парламенту, які залучили до організаційної роботи всіх сеймових послів із Галичини та Буковини, чотирьох представників галицьких партій — національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспільної та соціал-демократичної, буковинських партій — національно-демократичної, соціал-демократичної і радикальної, а також посланців академічної молоді. У керма організаційного Проводу Ради став голова Парламентської репрезентації Євген Петрушевич. В умовах державної кризи 18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбулася конституанта — представницьке зібрання (близько 500 осіб.) українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, яке й обрало Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Водночас у своєму Маніфесті 19 жовтня Українська Національна Рада проголосила:

«1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію.

2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава…

3. Взивається всі національні меншосте… негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.

42. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії…». Того ж дня сформовано три делегації УНРади: віденську під головуванням Є. Петрушевича (уконституювалася 25 жовтня); львівську під головуванням К. Левицького (уконституювалася 27 жовтня); буковинську під головуванням О. Поповича у Чернівцях.

Новосформований тимчасовий парламент узяв курс на легальне й мирне перейняття державної влади. Більшість українських політиків навіть не допускала, що владу треба буде здобувати: все ще вірилося — австрійський уряд звелить своїй адміністрації передати урядування в руки нового намісника і старост-українців і все задумане здійсниться.

20 жовтня на площі Св. Юра відбувся величавий мітинг львів’ян. Біля соборної брами була встановлена трибуна, на яку піднялась група послів Віденського парламенту та депутатів Галицького сейму. Першим виступив Кость Левицький, повідомивши «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини». 21 жовтня знову загомонів великий зал Народного дому, куди з’їхалося дві тисячі українських громадських діячів з усього краю. До президії запрошено митрополита Андрея Шептицького, послів Костя Левицького, Миколу Василька. Відкрив зібрання Євген Петрушевич: «Ми проголосили свою державу. Є се по придніпрянській Україні, Кубані і Кримі четверта з черг самостійна держава на українській території». Потім голова парламентської репрезентації розкрив зміст Статуту новоствореної Української Народної Ради, який присутні одноголосно схвалили.

23 жовтня про вільнолюбство галичан офіційно довідався австрійський прем’єр, прийнявши представників Української Національної Ради Є. Петрушевича і М. Василька. Однак зупинити революційну стихію у регіонах він уже не міг. 26 жовтня галицька столиця продовжила мітингові акції. З ініціативи єврейських партій у місті відбулися чотири багатотисячні єврейські віча, на яких побували і виступили українські посли. У резолюціях віч лунав заклик до «утворення Палестинської держави», а також «повитано молоду свободу українського і польського народів і висказано бажань, щоб і поляки за приміром українців признали жидівському народові повні народні права». Подібні резолюції, без сумніву, додавали наснаги західним українцям.

На жаль, головним осідком Ради, всупереч думці громадськості, став затишний Відень, де все ще діяв парламент, а в його складі український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем. Тому вже через кілька днів у Львові було сформовано філію Національної Ради, яка обрала своїм головою К. Левицького, заступником І. Макуха, секретарями В. Бачинського, О. Назарука, скарбником І. Курівця, контролером О. Барвінського. І саме ця структура стала серцем назріваючої народної революції, бо віденська делегація виявилася дещо загальмованою. Із львівською делегацією тісно співпрацював Центральний Військовий Комітет (згодом Українська генеральна команда), що виник під керівництвом поручника Івана Рудницького у вересні того ж року на основі Віденського революційного гуртка (створений 31 травня 1917 р.). До нього входили досвідчені старшини-фронтовики Сень Горук, Дмитро Вітовський, Богдан Гнатович, Дмитро Паліїв, Ілько Цьокан, Володимир Старосольський, Петро Бубела, які активно вели пропагандистську роботу у частинах Львова, Чернівців, Перемишля, Самбора. Стрия, Станиславова, Коломиї, Тернополя, Золочева, Рави-Руської. На підготовку повстання львівська делегація УНРади таємно передала комітету, який осів у «Народній гостиниці», 9 тис. австрійських корон.

Головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча імперська адміністрація, а польські праворадикальні сили і представники парамілітарних товариств, які прагнули відродження власної держави. Завдяки таким польським «аргументам» як «державотворча нездатність» галичан та необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», її діячі, в першу чергу, Польський Національний Комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і країн Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська Ліквідаційна Комісія проголосила: вся Галичина повинна відійти до Польщі і попередила Відень та австрійського намісника генерала Кароля фон Гуйна, що переймає владу у краї. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада.

Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим… Похмурого дощового надвечір’я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового Комітету обговорювали у Народному домі результати останніх переговорів К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв’язку з приїздом наступного дня Польської Ліквідаційної Комісії, Л. Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту.

Проти цього зволікання виступив 30-річний Дмитро Вітовський — сотник легіону Українських січових стрільців, підвищений до отамана і призначений командувачем військовими силами.

Рішучість і впевненість сотника переконала навіть обережних членів Національної Ради. Рішення про збройне повстання в ніч на 1 листопада було прийняте. Відтепер долю Галичини вирішували війська.

Ще у вересні українські старшини львівського гарнізону та армійських частин в Галичині і Буковині утворили таємний Центральний Військовий Комітет, який консолідував і здійснював підготовку українських збройних сил у складі австрійського війська. До нього входили сотники Д. Вітовський, В. Черський, Н. Гірняк, поручники І. Рудницький, В. Старосольський, О. Баб’як, Т. Мартинець, четарі Л. Огоновський, О. Караван, Д. Паліїв, М. Коновалець (брат полковника Є. Коновальця). Їх зусиллями була здійснена підготовка до повстання військових сил у Львові, Станіславові, Чернівцях, Коломиї, Золочеві, Перемишлі. Спроби встановити зв’язок з фронтовими галицькими частинами не вдалися: австрійський уряд навмисне розкидав їх подалі — на італійський і сербський фронти та Україну. З ініціативи Центрального Комітету утворилися окружні військові комітети для роботи серед частин і населення краю.

На жаль, Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати наявні сили. Головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 29-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виздоровців. Не вистачало старшин. І все ж, Національна Рада мала реальну військову силу. Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського, надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: «Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковиика графа Гуйна. Начальну Команду війська в Галичині обіймає наразі генерал дивізії Пухальський».

Але події в Галичині розгорнулися за українським сценарієм.

Коли на ратушевій вежі пробила четверта, українські військові сили почали діяти. Першим порадував поручник Ілько Цьокан, який повідомив: австрійські, німецькі і угорські підрозділи будуть додержуватись нейтралітету. Невдовзі загін поручника В. Мартинця захопив ратушу, а хорунжий Сендецький з 75 стрільцями оволодів намісництвом і заарештував генерала Гуйна. Ветеран легіону УСС четар Гриць Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Пфефера, а четар Л. Огоновський роззброїв у казармі на Казимирівській двісті поліцаїв. О п’ятій ранку відключено міський телефон і телеграфну лінію із Заходом. За кілька годин зайнято вокзали — Головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. З кожним звітом зростала впевненість й Української Генеральної Команди (так тепер іменувався ЦВК), яка розміщувалась у Народному домі.

Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, на його вулицях з’явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор, виготовлений панею Марією Лазорко (дружина директора «Народної Торгівлі») і встановлений 17-літнім вістуном Степаном Панківським (героїчно загинув у бою під Вовчухами у березні 1919 р.). О 7.00 командувач українськими військовими силами Д. Вітовський з великим піднесенням віддав рапорт К. Левицькому про те, що, не втративши ні одного стрільця, його війська оволоділи Львовом. «Хто з очевидців забуде той історичний день 1 листопада 1918 р., коли прастарий город князя Льва став знову столицею Української держави? — писав очевидець цих подій історик Олекса Кузьма. — В чиїсь тямці затерлись могутні вражіння надзвичайної картини, коли з високої ратушевої вежі, намісництва, сейму та всіх державних будинків, військових і цивільних, замаяли синьо-жовті прапори на знак, що тут влада не австрійська, але українського народу?»

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника Галичини. Зокрема, після підписання протоколу намісник Кароль фон Гуйн передав усю владу своєму заступникові-українцеві, досвідченому В. Децикевичу, а він уже на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. передав її Українській Національній Раді. Майже без перешкод здійснено переворот у містах і селах Східної Галичини.

У програмному маніфесті Української Національної Ради від 5 листопада 1918 р. українська влада декларувала загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці та громадський спокій, проведення аграрної реформи. За ухвалою львівської делегації УНРади представники українських партій 9 листопада 1918 р. сформували коаліційний уряд — Раду державних секретарів (Державний секретаріат), який засідав у колишньому Галицькому намісництві. Його головою і міністром фінансів став адвокат Кость Левицький. Президентом Української Національної Ради, яка засідала в будинку Ставропігії, переобрано Євгена Петрушевича.

13 листопада 1918 р. УНРада затвердила Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, уконституювала ЗУНР, затвердила її герб. Закони УНРади «Про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР» від 16 листопада і «Про тимчасову організацію судів і власти судейської» від 21 листопада залишили правочинність нормативних актів Австро-Угорщини (цивільного кодексу 1811 р., цивільно-процесуального кодексу 1895 р., кримінального кодексу 1852 р., кримінально-процесуального кодексу 1873 р.) у тому обсязі, які відповідали державності ЗУНР; нова система судових органів складалася з повітових (130) і окружних судів (13), вищого суду (Найвищий державний суд планували створити окремим законом). Суддів призначав Державний секретаріат за призначенням Державного секретаріату судівництва (складався з особово-управлінського і законодавчого відділів). Повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові команди, громадські комісари у містах і селах. Щоправда, поза їх компетенції залишилися суди, телеграф, пошта, залізниці, земельні володіння. Створено й нову жандармерію — цивільну, військову і транспортну.

Законодавчо упорядковано й державну службу. Державні урядовці поділялися на керівних (концертових) урядників і на виконавців (канцеляристів). Першими могли стати лише дипломовані правники до 40 років, які бездоганно володіли українською мовою і склали три державні іспити. Від канцелярійних урядників вимагалося знання української, польської та німецької мов, досконалого володіння діловодством. Існували й контрактні урядники — адвокати, судді й нотаріуси, які складали не політичний, а фаховий іспит. На службу не приймали боржників, злочинців чи ув’язнених. Хабарництво каралося великим грошовим штрафом, або ж арештом до шести місяців. Українська влада толерувала діяльність місцевих Єврейських Національних Рад, місцевої єврейської і польської міліції [14, с. 108–109].

Окупація краю навесні 1919 р. спричинила від’їзд уряду ЗУНР до Кам’янця-Подільського, а згодом до Відня, де сформовано новий екзильний уряд — Колегію уповноважених диктатора ЗУНР, яка поєднувала виконавчі й частково законодавчі функції керівництва республіки. Туди ж повернувся й Василь Вишиваний, який створив Вільно-козацьке товариство та його друкований орган — тижневик «Соборна Україна». Навколо цього органу об’єдналася група українських політиків: В. Андрієвський, Т. Галіп, О. Турянський, І. Полтавець-Остряниця та ін. На жаль, В. Вишиваному не вдалося домогтися політичної консолідації основних політичних угруповань української еміграції, яку намагалися роз’єднати радянські спецслужби. 26 серпня 1946 р. його арештувало у Відні Управління контррозвідки МДБ Центральної групи військ як агента французької розвідки та учасника оунівського підпілля. Радянські каральні органи засудили В. Вишиваного до 25 років позбавлення волі. 18 серпня 1948 р. він помер у тюремній лікарні № 1 м. Києва. Місце поховання українського патріота-антифашиста залишається невідомим. Після проголошення незалежності представники великої родини Габсбургів неодноразово приїжджали на Україну, знайомилися з культурним надбанням Львова, бували на фестивалях Закарпаття. Про ту добу у Львові нагадують назви кафе (Віденська кав’ярня, Цісар та ін.), а у Чернівцях — пам’ятник цісарю. Активно реставруються архітектурні пам’ятки доби Австро-Угорщини.

Микола Литвин