Між Шашкевичем і Франком: лектура австрійської Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст

Злам ХІХ — поч. ХХ ст. для Галичини — час виразно сформованих етнокультурних та політичних доктрин: української, від якої вже відмежувалася москвофільська; польської та єврейської. Разом з тим, це — період потужних західноєвропейських впливів (сецесії, арт нуво). Перший з цих факторів сприяв чіткій диференціації у виборі лектури серед різних національних спільнот; другий, певною мірою, зближував їх. Це відобразилося навіть на масовому читанні, починаючи з елементарного — шкільного — рівня. На кінець ХІХ ст. кожна з національних спільнот Галичини мала канонічний ряд відомих письменників та знакових літературних текстів, у першу чергу рекомендованих для читання. Так, починаючи з систематичної «Історії літератури руської» О. Огоновського та його хрестоматій, читанки для нижчих та вищих шкіл прагнули подати кращі зразки «старовинної»(середньовічної та ранньоновітньої) та нової (ХІХ — поч. ХХ ст.) української літератури. Так, за задумом О. Барвінського, майбутні вчителі народних шкіл — слухачі вчительських семінарій перших десятиліть ХХ ст. — мали прочитати вибране з Києво-Печерського патерика, «житій руських святих», проповідей Іларіона, «Повісті временних літ»(«Несторового літопису»), Київського й Галицько-Волинського літописів, давньоруських апокрифів, «Слова о полку Ігоревім», «Повчання» Володимира Мономаха, Руської правди, «Варлаама й Йоасафа та притчі про Єдинорога», «русько-литовських» («Похвала Вітовту») та козацьких (Cамовидця, Граб’янки, Величка) літописів, текстів Івана Вишенського, Йоаникія Галятовського, Іпатія Потія, шкільної поезії, інтермедій та вертепної драми, творів Г. Сковороди, Івана Некрашевича, гетьмана Мазепи тощо. До літературних текстів «старого часу» Барвінський залічував також усну народну творчість: уривки колядок, щедрівок, дум, казок, легенди, загадки. Ці тексти, за тодішньою термінологією, репрезентували першу й другу добу українського письменства. Їх піддавали перекладу чи адаптації та класифікували за тематикою і жанрами на релігійні, літописні, законодавчі, поетичні, драматичні тощо. Натомість у третій — сучасній для Барвінського — добі домінували особистості творців, тексти яких необхідно було просто селекціонувати. Тут хрестоматія вміщувала епізоди з «Енеїди» та «Наталки Полтавки» І. Котляревського, «Марусі» Квітки-Основ’яненка, вибрані вірші М. Шашкевича, поезії Т. Шевченка (від «Перебенді» й «Наймички» до «Кавказу» й «Псалмів Давидових»), вірші та уривок з «Чорної ради» П. Куліша, «Козачку» Марії Вілінської (Марка Вовчка), поезії Ю. Федьковича, О. Кониського, С. Руданського, Лесі Українки, прозу і літературні розвідки І. Нечуя-Левицького, поезію, прозу і літературну критику І. Франка, Панаса Мирного, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, драми І. Тобілевича, а поруч з ними — уривки з промов та літературних творів О. Огоновського та В. Барвінського. Читанка такого спрямування мала чітку мету: формувати з галичанина «свідомого українця», зорієнтованого на київську культурну спадщину та наддніпрянську літературу нового часу. Не випадково галицька українська література ХІХ ст. подана тут як локальний різновид загальноукраїнського письменства. Цей погляд, сформований у читацьких колах руських інтелігентів, розповсюджували й на «читання для народу». Так, літературні частини календарів «Просвіти» зламу ХІХ — ХХ ст. пропонували етнографічні матеріали (записи народних пісень), а також тексти письменників з Центральної України з виразним акцентом на козацькій тематиці. Водночас «народне читання», на думку інтелігентів, мало мати не лише естетичний чи пізнавальний, але й практичний вимір. Навіть художня література повинна була «служити за найлекший спосіб образованя для читаючої публики, котра має право авторові вірити і сподіватися від него правди». Саме тому ті ж таки календарі містили великі за обсягом інформаційні частини: господарські та медичні порадники, адресні книги тощо. Прикладом змішаного підходу до масового читання слугували збірники на кшталт «Народної школи», що виходили з друкарні Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Тут, поруч з молитвами, читач знаходив розповіді про імператорську родину, етнографічні групи в Галичині, знакові історичні події, про ведення ділової документації, але, в основному, про сільське господарство — отже, саме про те, що «має знати рільник». У повнішому вигляді цю функцію виконували спеціальні довідники: від юридичного «Правотаря» до «Взірцевих рільників» та «Господарських указателів», а також чисельних популярних брошур. Водночас частина авторів наголошувала, що люди з народу — звичайні селяни і міщани — сприймають книгу інакше, аніж інтелігентні читачі: «Я є той гадки, що для людини, менче культурної, приступнійша белетристика, чим научні розправи», — зазначав письменник і адвокат А. Чайковський й пропонував у цьому руслі популярний «правотар для мужиків».

Так чи інакше, більшість хрестоматій для читання були продуктами селекції, відбору рекомендованих для читання текстів: ключем до їх формування ставали читацькі смаки укладачів. За цим принципом формували й збірники текстів, розрахованих на досвідченішого, естетично вибагливішого читача — наприклад, відомі «Акорди» І. Франка (1905). Ця укладена за хронологічним принципом хрестоматія обіймала популярну в другій половині ХІХ — початку ХХ ст. ліричну поезію авторів старшого (П. Куліша, О. Ю. Федьковича, К. Устиняновича), середнього та молодшого на той час покоління письменників (І. Франка, Б. Лепкого, О. Маковея, Лесі Українки). Хоч в доборі текстів визначальною стала естетична рецепція Франка, «Акорди» відображали також і смаки ширшої читацької публіки, її погляд на поезію й літературу загалом. Зокрема, у цей час доволі популярною була естетика декадансу і арт нуво, що й спричинило захоплення поезією «Молодої музи» та прозою В. Стефаника у перші десятиліття ХХ ст. Але так само популярними в Галичині були й тексти традиціоналістів, до яких себе зараховував І. Франко. Його твори збуджували значний резонанс не лише серед української спільноти. Довкола них згуртувалося широке коло читачів, починаючи від дітей, для яких призначалися «Абу-Касимові капці» чи «Грицева шкільна наука»: «Нині випорпав мій Колько з шафи бібліотечної „В поті чола“, бо хотілося йому опять читати ба-ба галамага», — звертався до письменника Андрій Чайковський у 1895 році. Дещо невизначеним на цьому тлі був статус Франкового «Лиса Микити». Як сатира на суспільство, він адресувався дорослим, проте згодом його читали дітям як казку. Разом з тим, публічне авторське читання поеми «Мойсей» у Львові та інших галицьких містах однозначно сприймали як форму консолідації галицьких українців, пробудження їхнього національного духа тощо.

Ґенеза саме такого сприймання української літератури в Галичині лежала не тільки у сфері художньо-естетичних критеріїв, але й в ідеології народовців. У другій половині ХІХ ст. вихідним пунктом на шляху формування «свідомого українця» вважали читання творів Т. Шевченка, що стало одним з елементів культу Великого Кобзаря. Ознайомлення з Шевченковими текстами нерідко описували як «потрясіння душі», емоційне переживання національної історії: «Не потрібую хіба сказати, що я переживав, читаючи „Кобзаря“, бо думаю, що всіх нас, зокрема у хлоп’ячі роки, він зворушував до глибини душі (…). Часто-густо не розумів я того, що читав, але вже сам вірш, сама незрівнянна музика слова поривала мене й запалювала хлоп’ячу душу. Очі світилися, лиця паленіли, ревіли пороги, дзвеніли козацькі шаблюки, щось велике, могутнє, непереможне являлось у невідомій площині», — згадував згодом поет Б. Лепкий. Проте коло «народовецького» читання, яке формувало його свідомість у провінційних Бережанах, цим не обмежувалося. Сюди ввійшли також творів М. Шашкевича та східноукраїнських письменників (зокрема, Г. Квітки-Основ’яненка), з яких гімназисти 80-х років ХІХ ст. формували свої «тайні бібліотеки». Їх доповнювало читання альманахів та газет: «Основно пізнав усі „Русалки“, „Мети“, „Вечерниці“ та „Правди“(…). Кожне число „Діла“ вичитувалося від початку до кінця, а рубрики „Наука, штука і література“ та „Рух в руських товариствах“ викликував не будь-яке зацікавлення». Подібний читацький досвід отримав у самбірській гімназії А. Чайковський. Письменник описував свою читацьку еволюцію як перехід від москвофільства до українофільства, зокрема як засвоєння «козацького міфу». Перший етап читацької еволюції А. Чайковського був ґрунтований на галицькій літературній традиції: «восени 1869 року української літератури не знав я ніякої — крім читанки В. Ковальського та молитовника я нічого не бачив… На селі попав мені „Вінок для чемних дітей“ Я. Головацького і ним я дуже захоплювався… В гімназії застав я читанку Ковальського й граматику Осадці ІІ видання. Ні одного, ні другого я не розумів ані трошки». Лише другий період у читацькій еволюції майбутного правника та письменника став, умовно кажучи, шевченківським: «Щойно в V кл. я познайомився з „Кобзарем“. До того часу я не мав ясного поняття, хто я (…). З дому я вийшов з польською ідеологією. Вчено мене на кацапогалицьких книжках і учебниках. Як я познайомився з Кобзарем, то зараз і „Правду“ собі записав (розуміється під чужою адресою), (…) захоплювався козаччиною, бо перед тим прочитав Михайла Чайковського „Садік-паша“(…) Читаючи Кобзаря, Мету (давнішу), Правду, Вовчка, перейнявся козацькою ідеологією». Як наслідок у середовищі гімназистів виник складний конгломерат українофільського читання — настільки ж консервативного, наскільки й радикального (критичні студії Огоновського, «Правда», твори Федьковича, «Тарас Бульба» М. Гоголя, а поруч з ними — писання М. Драгоманова). Водночас згадка про «кацапогалицькі книжки й учебники» у А. Чайковського не випадкова. У ті ж 70–80 рр. ХІХ ст. література русофільського спрямування мала досить вагомий вплив на свідомість галицьких українців. «У ІІІ класі попав мені в руки від сина мого катихита „Галичанинъ“(…).» додаток до львівського русофільського «Слова». Там була Історія Руси Іловайського, писана галицьким язичієм (…). Такого ми вчилися в гімназії, і я все розумів(…), — зізнавався той сам А. Чайковський у листі до І. Огієнка. Невипадково один з його персонажів, читаючи тексти, написані фонетикою, переживає справжнє потрясіння: «Дмитро поглянув в книжку і очам своїм не повірив, Не знаходив тут трьох найголовніших букв: ы, котре, після професорського викладу, там пишеться, де в польськім у, не видів тут h і ъ. Господи, що се за чудасія може бути!.. Чим більше читали, тим більше любувалися в живій мові.. цілу ніч в голові їм снувались безйорні слова, що виглядали в їх уяві як стадо безхвостних волів». Однак певний час галицьке руське читання дійсно визначалося етимологічним правописом — з одного боку та русофільськими ідеями — з іншого. Про це свідчила популярність текстів І. Наумовича, опублікованих народною мовою у його «Науці». Потім її вплив зменшився, однак і на зламі ХІХ — ХХ ст. галицьке москвофільське середовище мало своє власне коло читання. Його формували книги того ж І. Наумовича, Я. Головацького, Д. Зубрицького, А. Петрушевича, Б. Дідицького, Ф. Яворського, О. Мончаловського, згодом — Ф. Свистуна та В. Ваврика. Якщо для народовців знаковими були книги східноукраїнських письменників, то для москвофілів визначальною була російська література — спочатку тексти М. Карамзіна, М. Хом’якова, потім — О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Тургєнєва, М. Некрасова. Натомість рецепція текстів Т. Шевченка серед представників галицького москвофільства була двоякою. Частина з них, у тому числі І. Наумович, розглядали твори «Шевченька» як талановитий вираз «малоруської духовності», але водночас і як розплідник «україноманії». Інша частина дотримувалася компромісного погляду, вважаючи Шевченкову творчість частиною «общеруської» літератури, яку слід толерувати. Водночас і ті й інші постійно наголошували на ідейній та етнічній близькості «галицько-руського» та великоруського письменства, заснованого на спільній конфесійній книжності.

Проте й згадки про польські читацькі впливи у А. Чайковського також закономірні. Вже підставова освіта вимагала від галицьких українців читання польських класиків. Так, характерний не лише список текстів, на прикладі яких гімназійний учитель навчав Б. Лепкого української та польської мов, а й те, як учень їх сприймав: «Передиктував протягом декількох місяців „Бандуриста“, „Псалми Давидові“, „Думи мої“ і деякі частини Квітчиної „Марусі“, а з польської літератури „Яна Бєлєцкого“ та „Марію“ Мальчевського. Я писав під диктат дуже радо, бо ті твори мені дуже подобалися». Кінцем спільного українсько-польського літературного простору для Лепкого стала поява «Вогнем і мечем» Г. Сєнкевича. Не дивно, що А. Чайковський також описував власне сприйняття цього роману як суміш високої оцінки з повним емоційним неприйняттям: «Читав я трилогію Сєнкевича. Поки прочитав „Ogniem i mieczem“, то кільканадцять разів шпурляв книжкою й зубами скреготів на безличного до нас автора, але я таки визнавав його талановитість». Натомість для представників москвофільського табору польська література була ворожою. Хоча і тут не було однозначності. Той сам І. Наумович зазначав, що колись жив у повністю полонізованому середовищі, а його батьки читали навіть руські молитви у польській транскрипції. Однак це не заважало «просвітителю Русі» згодом протестувати проти читання польських класиків як ідеологічно шкідливих. В одному з його текстів протиставлені образи двох братів: «доброго», який читає привезену зі Львова «рідну за духом» книжку Б. Дідицького, та «злого», котрий захоплюється духовно чужими «Дзядами» А. Міцкевича та паризькими виданнями прихильників Косцюшка. Батько братів, не довго думаючи, спалює польські книжки як нічого не варті та шовіністичні, і І. Наумович виразно схвалює таку поведінку.

У середовищі галицьких поляків ситуація була, звичайно, протилежною. Це відобразилося й на їхніх поглядах на лектуру та освіченість місцевих українців загалом. Так, критичний супроти української справи Ян Лям описує типового руського священика та інтелектуала 70—80-х рр. ХХ ст. як читачів русофільського «Слова». Водночас він наголошує, що руські інтелігенти часто германізовані та полонізовані, і тому не дуже розуміють кириличні тексти. В одному з творів письменника українські мешканці міфічних Цапович та Цапівки потребують допомоги польського священика, щоб прочитати нібито «cвою» газету. Проте, саркастично зауважує автор, це їм дається важко, бо не тільки руський за походженням землевласник, але й місцевий клірик погано знає власну літературну мову: «ксьондз вікарій римо-католицького обряду мусів йому та отцю Луцкевичеві… читати й перекладати важчі місця в „Слові“, і раз, коли достойний цей орган залічив його ім’я до „борителей і покровителей народності“, пан Йоганн фон Сарафанович незмірно образився тими прізвиськами. Лише після довшої аргументації ксьондзу вікарію вдалося переконати його, що боритель — не той, хто „burzy“(руйнує), а той, хто „бореться“; а покровитель — не той, хто „заливає кров’ю“, а той, хто „покриває, захищає“». Прикметно, що далі польський священик у тексті Ляма прагне довести своїм співбесідникам «сфабрикованість» писемної мови, якою ніхто не розмовляє, і принагідно зауважує, що справді рідною для них є польська.

Ідея національної ідентифікації була однією з наскрізних у формуванні канону літературних текстів, які рекомендували для читання у галицьких польських середовищах кінця ХІХ — поч. ХХ ст. Тогочасні хрестоматії пропонували учням та ученицям шкіл до читання уривки з текстів польських письменників, учених та суспільних діячів різного рівня: Яна Кохановського, А. Міцкевича, Ю. Словацького, А. Асника, А. Фредри, Б. Пруса, Б. Залеського, Мауриція Зуха (С. Жеромського), В. Поля, М. Конопніцької, Ю. І. Крашевського, Ф. Прохніцького, І. Красіцького, Ю. Пельчара, К. Шайнохи, Ф. Карпінського, А. Шиманського, В. Сирокомлі, З. Ґлоґера, Т. Ленартовича, В. Лозінського. Ці тексти прямо чи опосередковано впливали на форму й зміст національної свідомості тогочасних поляків. Аналіз творів та біографії їхніх авторів розповсюджувалися і у вигляді повноцінних науково коментованих львівських видань, і як адаптовані шкільні посібники провінційних галицьких видавництв, т. зв. «брики» чи «цукеркандлі» — брошурки кишенькового формату. Саме на цьому тлі у Львові та інших галицьких містах сформувався культ А. Міцкевича (як творця «Пана Тадеуша») та Ю. Словацького (як автора «Короля-Духа»), А. Фредри та С. Гощинського, Згодом до цього приєдналося захоплення прозою Г. Сєнкевича («Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський», меншою мірою — «Quo wadis?»), Б. Пруса («Лялька»), В. Реймонта («Селяни»), поезією Я. Каспровича, Л. Стаффа тощо. Більшість цих творів уже на той час стали зразками класичних текстів польської літератури поруч з текстами її середньовічних та ранньоновітніх представників (Я. Длуґоша, Я. Кохановського, М. Рея, П. Скарги, Л. Гурніцького, Ф. Бірковського, В. Потоцького, Я. Паска) та письменників зламу ХVIII — поч. ХIХ ст. (С. Конарського, А. Нарушевича, Я. Н. Камінського). При цьому, як і в українському середовищі, існували окремі читацькі ніші для любителів прози та поезії. Польські поетичні альманахи пропонували реципієнтам тексти того ж Я. Кохановського, А. Морштина, С. Трембецького, А. Міцкевича, Ю. Словацького, С. Гощинського, К. Уєйського, Ф. Моравського, Ф. Венжика, А. Чайковського, З. Красінського, А. Асника. Окрему читацьку нішу на зламі ХІХ — ХХ ст. зайняла література «Молодої Польщі», яку сприймали неоднозначно. Не дивно, що, наприклад, тексти С. Пшибишевського викликали гарячі дискусії між прихильниками і противниками богемної літератури. Це було знаком диференціації естетичних та інтелектуальних смаків читацької публіки. Крім того, одним читачам цілком вистачало читання самих текстів, інші ж потребували також ґрунтовних коментарів до них. Звідси — популярність різноманітних історій літератури і в українській, і в польській читацькій спільноті.

Натомість спільним пунктом для польських і руських (українських) інтелігентів кінця ХІХ — поч. ХХ ст. було читання уже визнаних на той час текстів світової літератури. Серцевину цього сегменту становили твори античних авторів, що, починаючи з гімназій, були обов’язковим елементом гуманітарної освіти: «Іліада» та «Одісея» Гомера, тексти Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха, Ціцерона, Сенеки, Салюстія Кріспа, Тіта Лівія, Светонія тощо. Уривки з них пропонували чисельні видання: від університетських хрестоматій до «бриків» того ж таки Цукеркандля. Їх змушували завчати напам’ять, і в такому вигляді вони згодом ставали підставою для нових текстів, які творили галицькі учні. Крім античної, до кола читання галичан входила літературна класика інших епох, доступна частково рідною мовою, а частково — у польських, німецьких та французьких переказах: Біблія та популярна на той час (Зенд) Авеста, давньоєгипетські, вавилонські та ассірійські тексти, індійський епос, зрештою — європейська література: від середньовічних романів до Ади Негрі, Ш. Бодлера, П. Верлена. У їхній рецепції також були розходження: так, натуралізм і соціальний реалізм Е. Золя знайшов у Галичині кінця ХІХ ст. і адептів (наприклад, І. Франка), і опонентів, які звикли до «спокійнішої» лектури. Те ж стосувалося сприйняття творів, наприклад, К. Гамсуна. «Час солодких романів вже проминув, але час свинських романів для нас ще не надійшов. Ще слово про Толстого „Воскресеніє“. Хиба ж се може йти в порівнянє з „Голодом“?… Її (книгу Толстого) можна читати усім доспілим людям. А при тім, що за характери, що за артистичні описи!! А в „Голоді“? Одна особа, варіят = делірент голодовий, котрий, як не має грошей, то тріски гложе і дурні (…) монологи править, а коли їх роздобуде, то викідає їх кому попаде. (…) Чи се природне? (…) цілий роман єсть таки дурний», — зауважував А. Чайковський у 1899 р. Натомість західноєвропейські поетичні й белетристичні тексти епохи fin-de-si?cle були модними серед широкої публіки — насамперед, завдяки «мелодекламаторам»/ «декламаторам» та різноманітним альманахам. Водночас частина українських та польських письменників Галичини надавала перевагу власному національному письменству перед світовою літературою: «Я не пишу на експорт для всесвітньої літератури, лиш виключно для свого народа, а особливо для української молоді, щоб її зберегти перед проказою сего времени: індеферентизмом до Бога, церкви, народної історії і традицій», зізнавався у 20-х роках той самий А. Чайковський митрополиту А. Шептицькому.

Ще одним елементом самоосвіти для галичан було читання енциклопедій: від німецьких видань Брокгауза та Мейера і французьких Ляруссів до створених за їхнім зразком польських словників: багатотомної енциклопедії Ольгербрандта, двотомної львівської енциклопедії Мацєжи Польськєй тощо. Якщо декламатори, читанки та хрестоматії давали читачам квінтесенцію художньої літератури, то енциклопедії пропонували мінімум знань з усіх галузей науки та культури. На перехресті цих тенденцій лежало «масове читання» — популярна література, яка мала найширшу аудиторію. Про структуру читання на цьому рівні та його гендерні різновиди можуть свідчити, наприклад, рукописні поетичні альбоми галичанок. Сюди вписували вірші різного походження, які особливо сподобалися, інколи з нотами та малюнками. В одному з таких альбомів під стилізованою назвою «Цвіти і тернє» Антоніни Бартош (його укладено впродовж 1904–1910 рр. у Львові) вміщено, наприклад, українські поезії Т. Шевченка, О. Кобилянської, П. Карманського, С. Чарнецького, С. Ярошевського, В. Щурата, М. Лозинського, І. Іванцева, О. Козловського, а поруч з ними — польські вірші А. Асника, І. Красінського, К. Тетмайєра, Й. Жулавського, Л. Щепанського, переклади і перекази прозових творів М. Вебера, українські лібрето до опери Я. Ярославенка та ряд анонімних текстів. Основним принципом для об’єднання цих текстів в одну збірку слугували, переважно, мотиви кохання, смутку, минущості життя, отже, — теми, властиві літературі декадансу, а поруч з ними — національно забарвлені сюжети. Загалом же коло популярного читання було, з одного боку, досить широким, а з іншого — тематично вузьким та естетично невибагливим. На це нарікали тогочасні письменники, для яких «брукова» література була серйозною конкуренткою: «Наша публіка в переважній части волить читати дурні романи французькі, що грають нервами людськими, як кіт мишею, а руський літерат для них то трохи, трохи не варіят. Оно (…) може і рація, бо чейже на рускій літературі, кромі книжочок місійних та житія святих, ніхто не доробився і крейцара. На літерата руського з фаху дивляться як на чоловіка пропащого», — скаржився А. Чайковський І. Франкові у 1896 р. Проте факт залишався фактом: в центрі уваги галицьких українських читачів ХІХ — ХХ ст. справді залишалася релігійна література: молитовники та житія святих тощо. Проте і тут були свої нюанси. Наприклад, видання Святого Письма, навіть народною мовою, у тогочасній Галичині були адресовані, передовсім, духовенству, меншою мірою — інтелігенції, і ще меншою — ширшій публіці. Невипадково А. Чайковський вже на початку ХХ ст. вважав такі неписані правила невиправданим обмеженням, і намагався переконати у цьому вищу церковну ієрархію: «Се перша книжка зарівно для інтелігента, як простолюдина, з котрої слідує черпати науку. Наймогутніший той народ, у котрого на столі першою прикрасою є Святе Письмо. (…) І не диво, що наш народ за тим так пильно слідить, а не маючи чогось іншого, читає Біблію шкільну. Се ж цілком природне: дитина, заки зачне кормитися м’ясом, кормиться молоком…». Проте і у 20—30-х рр. ХХ ст. письменник далі ставив за приклад протестантське читання української Біблії: «переклад Св. Письма Куліша, Левицького та Пулюя довгі часи лежав нерозкуплений. Тепер вийшло воно в кількох виданнях (у мене є чотири), бо кожний євангелик зобов’язаний держати у себе на столі побіч хліба і біблію. Я пам’ятаю, що моя перша лектура в дяківській школі, то була біблія (шкільне видання). Евангеліки наші рвуться до читання, навіть старші люде вчаться читати від молодших, щоб прочитати обов’язково щодня оден уступ з біблії. (укр. Біблію розхоплюють штундисти і баптисти)». Натомість галицькі католики й надалі знайомилися з цим текстом, переважно, через катехизми та «історії біблійні Старого і Нового Завіту». Однією з причин цього було прагнення духовенства уникнути довільних інтерпретацій сакрального тексту: прерогативу тлумачити Біблію залишали за церквою. Частково це мало своє виправдання, і не тільки через поширення протестантських видань. Вагому частину популярної літератури, яка потрапляла до рук селян і міщан, становили апокрифічні тексти: «листи з неба», пророцтва Михальди про світову війну, життя святої Геновефи тощо. Крім цього в українському і польському середовищі впродовж ХІХ — поч. ХХ ст. функціонували сонники, гороскопи, посібники з ворожіння тощо. Ці тексти, так чи інакше, сприяли розповсюдженню неканонічних поглядів. Іншим конкурентом релігійної і квазірелігійної літератури стали «жовті» брукові видання: детективи на кшталт «Шерлоків Холмсів» і «Натів Пінкертонів», фантастичні й любовні романи тощо. Усе це лише поглиблювало відстань між елітарною літературою й масовим читачем. Зрештою, навіть коло читання освічених галицьких урядовців часто було досить обмеженим, хоча й тут існували відмінності. Так, один з львівських службовців середини ХІХ ст. Б. Григорович у своїх споминах говорить про читання путівників, газет, але його увага сконцентрована на читанні офіційних документів, урядових розпоряджень. Натомість урядник пізнішого часу кінця ХІХ — поч. ХХ ст. К. Хлендовський, навпаки, нарікає, що мусить читати різні акти, і з охотою заглиблюється в художню літературу.

Водночас патріотична література, яку розповсюджувала галицька інтелігенція впродовж ХІХ — перших десятиліть ХХ ст., справді мала значний вплив на суспільство, зокрема на шкільну молодь. Недаремно тогочасні українські й польські письменники розглядали свої тексти власне у перспективі «національної справи»: «В той спосіб хочу збудити у нашого напівграмотного загалу замилування до своєї питомої давнини. Я бачу, які це має наслідки у поляків і який у них патріотизм», — зазначав, наприклад, згаданий А. Чайковський. Такий підхід дав свій ефект. Це показали події Першої світової війни та українсько-польське протистояння 1918–1919 р. Українці, які перед Великою війною читали повісті про козацькі та княжі часи та поезію Т. Шевченка й І. Франка, боролися за відродження на галицьких землях «старої України». Натомість поляки, виховані на романах Г. Сєнкевича, Ю. І. Крашевського, поезії А. Міцкевича і Ю. Словацького, прагнули відродити у Галичині давню Річ Посполиту. (Не випадково одним з елементів легенди про Юрека Бітчана — польського підлітка, який загинув від української кулі в боях за Львів, стала власне книга. Йдучи на смерть, — підкреслювали польські міжвоєнні видання, — школяр залишає на столі «?piewy historyczne» Нємцевича, розгорнуті власне на тій сторінці, де йдеться про героїчну загибель молодого лицаря в обороні Вітчизни.) У протистоянні 1918–1919 рр. перемогла польська сторона, а в 1923 р. Східна Галичина згідно з рішенням Ради послів відійшла до Польщі. Тепер читацькі проекти, а разом з ними і книжні стереотипи польських інтелектуалів кінця ХІХ — ХХ ст. стали частиною державної ідеології Другої Речі Посполитої. Натомість українській патріотичній лектурі було відведено нішу альтернативного чи опозиційного читання, обмеженого рамками Галичини та, частково, Волині. Однак це вже інший етап історії читання.

Отже, на кінець ХІХ — перших десятиліть ХХ ст. у середовищі галицьких українців та поляків були визначені канонічні ряди текстів та пантеон авторів — класиків національних літератур. Їхні твори у першу чергу ставали об’єктами шкільного читання — інструментами формування національної та культурної ідентичності. Поруч з тим, тогочасна шкільна освіта ґрунтувалася на знанні хрестоматійних зразків античної та світової літератури, які мали формувати ідеальний культурний рівень освіченої людини, а також релігійної літератури, що мала виховувати її моральні якості. Крім того, міська інтелігенція намагалася вплинути на формування належного кола читання серед простих галицьких міщан і селян, поєднавши естетичний (художня література) та практичний (науково-популярна та довідкова література) принципи. Цій меті були підпорядковані і шкільні читанки та хрестоматії, і видання для дорослого читача. Однак, попри намагання запровадити менш-більш контрольовану систему «народного читання», це вдавалося лише частково. З одного боку, перешкоджали ідеологічні розбіжності: так, українофіли через читальні «Просвіти» рекомендували для читання одну літературу, москвофіли — через читальні М. Качковського — зовсім іншу. До того ж, читання в Галичині стало ареною боротьби двох патріотизмів: українського і польського. Кожна зі сторін пропонувала своїм адептам власну концепцію літератури «для cкріплення сердець» — власну візію історії та національної ідентичності. На цьому тлі існував ще й розрив між елітарною та масовою лектурою, читанням «брукової» та «легкої» художньої літератури — проблема, однаково актуальна для обох спільнот. Серед такої суміші й боротьби ідей та текстів галичани зустріли Першу світову війну, яка різко змінила долю краю. Тепер образи з книжок та газет, які вони читали колись, та міфи, котрі вони вибудовували з цієї лектури, отримали несподіваний шанс стати реальністю: світлою та комфортною — для одних, і неприємною, навіть жахливою, — для інших. Але це — інша сторінка у складній книзі галицької історії.

Роман Голик