Від Шашкевича до Шептицького: церковно-релігійне життя у Габсбурзькій Галичині

Після приєднання Галичини до складу Австрійської монархії одним з пріоритетних напрямів діяльності правлячої династії щодо краю стало врегулювання церковно-релігійного життя. Його гармонізації сприяли реформи Марії-Терези (1740–1780) та Йосифа ІІ (1780–1790). Вони були складовою широкого спектру просвітницьких реформ цих монархів, покликаних перетворити імперію Габсбургів на одну з провідних країн Європи. Розпорядженнями згаданих правителів Церкву було поставлено у тісну залежність від держави суттєво обмежено рівень її підзвітності Апостольському Престолові. Світська влада мала вирішальний голос у призначенні католицьких митрополитів і єпископів, коли право призначати ієрарха належало цісареві, а папа тільки підтверджував цей вибір. Розпорядженнями Йосифа ІІ було закрито значну кількість римо- і греко-католицьких монастирів і культових споруд, які не провадили просвітницької чи харитативної діяльності. Майно скасованих монастирів склало основу т. зв. релігійного фонду, спрямованого серед іншого на утримання духовенства. Католицькі священики західного і східного обрядів були прирівняні до чиновників нижчого рангу. Вони отримували державну дотацію й були зобов’язані надавати певні чиновницькі послуги (вести метричні книги, надавати інформацію про осіб, зобов’язаних до щеплень чи військової служби, повідомляти й роз’яснювати розпорядження влади тощо). Світські кола мали значний вплив у процедурі призначення пресвітерів на парафії. Суттєво обмежувався вплив Церкви на освіту.

Фактором, що вніс відчутні зміни в церковно-релігійне життя краю, було скасування привілейованих позицій Римо-католицької церкви: Греко-католицька й Вірменська католицька церкви прирівнювалися до неї в правах. Хоча Католицька церква залишалася провідною, водночас громадянські права отримали представники православної, лютеранської та кальвіністської Церков. Також було чітко прописано статус єврейської громади в державі, який усував дискримінацію щодо цього народу. Некатолицькі релігійні громади отримали право будувати храми, публічно відвідувати богослужіння, засновувати школи. Відповідно до запровадженого у 1781 р. принципу віротерпимості відхід від провідної релігії перестав уважатися карним злочином. З плином часу позиція держави щодо впливу Церкви на життя суспільства набувала лагідних форм, однак тенденція домінантної позиції світської влади над духовною зберігалася, що спонукало духовенство висувати вимоги про звільнення Церкви з-під державного впливу і надання їй вагомішого голосу у формуванні життя суспільства.

У житті населення австрійської Галичини релігія, обряд, храм посідали важливе місце, супроводжували як важливі події публічного життя краян, так і їх повсякдення. Статистика свідчить, що переважна більшість галичан були віруючими. Так, за даними перепису 1900 року у Львові — столиці краю — атеїстами себе визнали тільки 13 з 149 541 городян. У Галичині проживали представники різних напрямів християнства: старообрядці, англікани, меноніти, старокатолики, протестанти, православні, вірмени католики. Проте більшість населення були вірянами Римо-католицької й Греко-католицької церков. Третю велику віросповідну громаду краю творили юдеї. Прикметно, що релігійна приналежність в той час назагал свідчила про національність особи, коли римо-католик автоматично уважався поляком, греко-католик — українцем (русином), а юдей — євреєм. У цьому контексті стає зрозумілою особлива увага, з якою українці ставилися до проблеми переходу співвітчизників на римо-католицизм і до випадків прозелітизму. Навзаєм велику увагу на утриманні своїх вірних при рідному обряді звертала й Римо-католицька церква, зокрема дбаючи про будівництво густішої мережі костелів по селах. Досвід вказував, що зміна обрядової ідентичності з великою ймовірністю ставала поштовхом до зміни ідентичності національної. В рамках формування українського і польського національних проектів в Галичині та загострення українсько-польського національного протистояння це ставало відчутною проблемою.

З кінця ХVIII ст. Римо-католицька церква в Галичині об’єднувала чотири єпархії: Львівську архієпархію, Перемишльську, Холмську і Луцьку єпархії. На середину ХІХ ст. поляки складали 21 % населення краю. Більшість ця етнічна група традиційно творила в містах і містечках. Центром церковно-релігійного життя латинської громади краю був Львів, столиця Римо-католицької церкви в Галичині. У 1900 р. римо-католики складали 52,5 % населення міста. Парафії тут поділялися на міські, монастирські, капеланії та громади при лікарнях і карних закладах міста. Релігійне життя католиків Львова концентрувалося, насамперед, навколо костелів, головним серед яких була катедра Матері Божої Марії (з 1910 р. набула статусу митрополичої базиліки). У ній відбувалися урочисті богослужіння, в яких брали участь львівський архієпископ та інші духовні ієрархи, сановні особи міста, почесні гості (зокрема цісар Франц Йосиф). На початку ХХ ст. у Львові діяло понад 20 костелів, зокрема Св. Анни, Св. Антонія, Марії Сніжної, низка костелів при монастирях, серед яких отців домініканців, францисканців, кармелітів та ін. Виховувати нові покоління римо-католицького духовенства для праці в краї були покликані духовні семінарії у Львові, Перемишлі й Самборі, а також приватний Теологічний інститут для ченців.

Римо-католицька церква в Галичині була репрезентована численними монашими орденами. Осередками католицького чернечого життя ставали насамперед єпархіальні столиці. Так, у столиці краю функціонували ордени домініканців, францисканців, кармелітів, бернардинів, єзуїтів. Всього на 1914 р. у Львові діяли 17 жіночих чернечих згромаджень, з 24-х існуючих в архієпархії, та 9 (з 14) — чоловічих. Окрім душпастирських функцій монахи займалися місійною та культурно-просвітницькою діяльністю.

Тон життю єпархій задавали їх духовні очільники — єпископи. Аналіз життя й діяльності латинських єпископів, які протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. очолювали львівську архієпархію, дає змогу скласти уявлення про осіб, яких призначали на римо-католицькі єпархіальні катедри та про пріоритетні напрями діяльності латинського єпископату. Протягом 1859–1884 рр. архієпархію очолював Францішек-Ксаверій Вєжхлєйський — визначний теолог, знавець церковного права й богословської літератури. Владика брав активну участь в житті держави і краю, був членом віденського парламенту і депутатом Галицького сейму. Значну увагу приділяв опіці над добродійним закладом для вбогих у Львові. За правління Вєжхлєйського відбулося затвердження папою Пієм ІХ засад міжконфесійного порозуміння між Римо- і Греко-католицькими церквами в Галичині (на підставі укладеного 1863 р. конкордату), де визнавалася рівність обох конфесій, заборонялася зміна конфесійної приналежності вірних, регулювалися інші церковно-релігійні норми та взаємини з мирянами.

У 1885 головою Львівської римо-католицької архієпархії став Северин Моравський (управляв до 1900 р.). Владика пропагував серед духовенства створення товариств Святої Родини і робітничих товариств «Єдність» та «Приязнь», дбав про поширення культу польських святих, опікувався створенням нових парафій (за правління Северина Моравського таких було створено 108) і станом парафіяльних архівів. Попри активну політичну позицію кліру в умовах політизації суспільного життя, владика залишався осторонь від політики. Це спричинило доволі прохолодне ставлення до нього поляків. Польська преса найбільшою заслугою архієпископа Моравського вважала розбудову ним мережі нових костелів у Східній Галичині. Це, на її думку, допомогло полякам охоронятися від «навали русчизни».

Збільшенням кількості духовенства та парафій Римо-католицької церкви в Галичині опікувався наступний предстоятель Львівської архідієцезії — архієпископ Юзеф Більчевський (1900–1923). При ньому в архідієцезії різко зросла кількість душпастирів, жіночих і чоловічих чернечих згромаджень, було утворено понад 100 парафій та збудовано 328 костелів. До 1914 р. архієрей об’їздив з візитаціями усю архідієцезію. Юзеф Більчевський був членом Крайової шкільної ради та кількох наукових інституцій, опікувався справами школи та освіти, давав пожертви на створення захоронок (заклади на зразок сучасних дитячих садочків), читалень і бібліотек. Одним з найвагоміших виявів політичної діяльності владики Більчевського став спільний з іншими католицькими єпископами виступ у 1913 р. проти пропагованої галицьким намісником М. Бобжинським виборчої реформи до Галицького сейму. Католицькі ієрархи вважали її такою, що може спровокувати посилення міжнаціональних конфліктів у Галичині.

Римо-католицька церква була потужним виразником патріотичних почуттів та державницьких сподівань галицьких поляків. Особливу увагу поляки звертали на проведення богослужінь за душі полеглих борців за державність. Заходи такого плану давали можливість об’єднувати велику кількість населення з різних суспільних верств, досягати високого рівня емоційного піднесення, формувати патріотичні стандарти громадян. Особливу увагу проведенню урочистих національних відзначень приділяли польські кола Львова. Бути в авангарді національного життя народу їх значною мірою спонукало усвідомлення ролі міста не лише як столиці одного з коронних країв Галичини, а насамперед як духовної столиці розділеної кордонами Польщі. У цьому контексті урочисті патріотичні відзначення трактувалися як спосіб духовного єднання з побратимами в Російській імперії і Прусській монархії, як демонстрація світові і самим собі життєвої потуги польського національного духу. Звідси випливало скрупульозне ставлення поляків Львова до організації патріотичних відзначень, підставою для яких ставали чисельні історичні дати, а також важливі події національного значення, що траплялися не лише в місті чи краї, а й поза його межами. Відправи закінчувалися виконанням патріотичних гімнів. Особливо урочисто відзначали ювілейні дати польської історії. Такі святкування у своїх храмах підтримували також вірменська католицька, юдейська, іноді лютеранська громади Львова.

У тісній співпраці з Церквою діяли католицькі християнські станові товариства, які почали виникати з другої половини ХІХ ст. і стали відповіддю на виникнення соціального питання: ремісниче товариство «Гвязда», робітничі «Приязнь», «Єдність», «Скала», товариство челяді «Праця», майстрів «Ютренка». Завданням цих товариств було провадити освітньо-культурну та економічну діяльність в рамках відповідної верстви. Нерідко вони ставали ініціаторами й постійними учасниками літургійного відзначення патріотичних дат польського народу. Створення 1906 р. Польського союзу християнських робітників з центром у Кракові надало християнському рухові в Галичині цілісного характеру з продуманою стратегією розвитку й діяльності. З метою здійснення доброчинної діяльності серед потребуючих верств населення було створено товариство Св. Вінцента (?w. Wincentego а5 Paulo). Одним із провідних опікунів християнського суспільного руху Римо-католицької церкви в Галичині був Перемишльський єпископ Себастьян Пельчар (1900–1924). Серед форм душпастирського служіння римо-католицького кліру, що водночас було різновидом суспільної роботи Церкви, стало проведення духовних місій і реколекцій для представників різних суспільних верств краю.

Римо-католицька церква надавала вірним широкі можливості для участі у відправах і паралітургійних практиках. Насамперед це стосувалося міст. Так, у костелі отців Бернардинів у Львові щодня зранку відправлялося сім мес (починаючи з 6.00), а також вечірнє богослужіння. На високий рівень було поставлено й культуру церковного служіння з урахуванням численних нюансів, які творили урочисту й піднесену атмосферу в храмі, формували його привабливість для вірних. «Я пригадую собі, — писав греко-католицький священик Ф. Тарнавський, — що мені це все дуже сподобалося. Гарний спів у супроводі органів у костелі, порядок, чистота, гарно прибрані престоли живими квітами, відповідні науки для молоді, відзнаки, медалики, часта сповідь і спільне Св. Причастя з участю всіх […]. Щось подібного в нашій парафіяльній церкві в Золочеві я ніколи не бачив. Коли костел щодня вже в год. 5-тій рано відкривали, то наша церква часто ще в год. 8-й була закрита. Костел був відкритий цілий день, а наша церква була закрита […]». Серед свят церковного року з особливою урочистістю римо-католики відзначали свята Великодня і Божого Тіла. У містах в ці дні окрім богослужінь відбувалися величні процесії. Так, у Львові процесія на честь свята Божого Тіла збирала кількатисячний натовп. Вірні заповнювали площу Ринок і бічні вулиці. На Pинку були встановлені чотири вівтарі, біля яких розташувалося п’ять батальйонів з оркестром і штандартами. Один з піхотних полків ніс почесну варту при Найсвятіших Дарах. Відправу очолював архієпископ у співслужінні каноніків, що ступали під балдахіном. У процесії брали участь братства з хоругвами, світське духовенство, члени чернечих чинів Домініканців, кармелітів і францисканців, академічний сенат на чолі з ректором, педелі з академічним жезлом, крайовий маршалок і члени крайового виділу в народних строях, намісник в уніформі, члени міської ради в народних строях на чолі з президентом міста, численні представники місцевої влади. Гуртом виступав генеральський штаб. За подібним сценарієм такі святкування відбувалися й у інших римо-католицьких єпархіальних столицях краю.

Велику громаду в Галичині творили греко-католики. В середині ХІХ ст. українці складали 71 % населення краю, однак у більшості це були селяни, які замешкували провінцію. Включення австрійського чинника в польсько-українські відносини створило передумови для якісно нового етапу в історії Греко-католицької церкви. Ще на зламі XVIII — ХІХ ст. у ході реформ освіченого абсолютизму Греко-католицька церква була зрівняна у правах із Римо-католицькою, а її майбутні священики отримали можливість здобути освіту у спеціально створених навчальних закладах — Цісарській греко-католицькій генеральній семінарії у Відні при церкві Св. Варвари (т. зв. Барбареум), Генеральній греко-католицькій духовній семінарії у Львові, теологічному факультеті Львівського університету. У 1907 р. почала діяти духовна семінарія в Станиславові. Семінарія також діяла в Перемишлі, однак там існував тільки курс богослов’я четвертого року навчання. Греко-католицька ієрархія і парафіяльне духовенство надовго зайняли позиції «вищої верстви», представника національно-політичних інтересів галицьких русинів. У громадській думці вкорінилося сприймання священика як «природного проводиря народу», для якого громадсько-політична робота є обов’язковою.

1808 р. було відновлено Галицьку митрополію та адміністративну структуру уніатської церкви. Галицька митрополія складалася з Львівської, Перемишльської та Холмської єпархій. Ліквідація останньої російською царською владою у 1875 р., а також розлогість Львівської архієпархії, що ускладнювала ефективне управління нею, дали поштовх до заснування у 1885 р. Станиславівської єпархії. Перемишльську і Станиславівську єпархії очолювали єпископи, а Львівську архієпархію — митрополит.

В історії українського національного руху в Галичині зверхники Греко-католицької церкви відіграли особливу роль. Відсутність національної світської еліти поклала на єпископат обов’язок обійняти політичний провід свого народу. Владики виступали єдиним авторитетним національним речником у Римі й Відні. Греко-католицьку єпархію очолювали єпископи Лев Шептицький (1748–1778, з 1778 — митрополит Київський і Галицький), Петро Білянський (1774–1798), Микола Скородинський (1799–1805). Першим митрополитом відновленої Галицької митрополії став Антін Ангелович (1808–1814), а після нього митрополичу катедру у Львові обійняв Михайло Левицький (1816–1858, у 1856 р. був зведений у сан кардинала).

Періодом великої довіри й найвищого авторитету греко-католицьких ієрархів стали часи Перемишльського єпископа Івана Снігурського (1819–1847) та митрополита Григорія Яхимовича (1860–1863): «тоді весь нарід ішов за голосом своїх душпастирів, а Св. Юр уважали не лише столицею князя Церкви, але й князя народу». Вплив єпископату як політичних представників русинів закріпило надання їм запевненого саном місця депутатів Галицького сейму. Цінність такого гарантованого представництва подвоювалася з огляду на величезні труднощі, з якими доводилося українцям виборювати депутатські мандати, що призводило до традиційно невеликого українського представництва в сеймі. В рамках австрійського парламенту греко-католицький митрополит мав право голосу як член Палати панів.

Активна національна позиція не усувала з поля зору ієрархів виконання їх безпосередніх обов’язків — дбати про свою Церкву і обряд, вічне спасіння ввіреної пастви. Так, митрополит Григорій Яхимович заборонив духовенству здійснювати самовільні зміни в обрядах, що було поширеною практикою. Ще як Перемишльський єпископ, він видав розпорядження, щоб духовенство виголошувало проповіді не церковнослов’янською, а народною мовою для ефективного донесення слова Божого до людей. Наступник митрополита Яхимовича Спиридон Литвинович (1864–1869) домігся затвердження папою Пієм ІХ Львівської й Перемишльської капітул (інституції, покликаної допомагати єпископові в управлінні єпархією). Внаслідок тривалих зусиль митрополита було потверджено угоду про мирне співжиття між Римо- та Греко-католицькою церквою (т. зв. Конкордію). Також за правління Литвиновича відбулася канонізація першого греко-католицького мученика за віру єпископа Йосафата Кунцевича. Йосиф Сембратович (1870–1882) особливу увагу приділяв проведенню канонічних візитацій підвладних територій, проповідництву й катехизації, вихованню майбутніх священиків у духовних семінаріях, проводив активну антиалкогольну кампанію. Після процесу Ольги Грабар (1882 р.) Йосиф Сембратович був несправедливо звинувачений, зрікся митрополичого престолу та перебрався на сталий побут до Риму.

У 1885–1898 рр. греко-католицький митрополичий престол у Львові обіймав архієпископ Сильвестр Сембратович. У 1891 р. він провів у Львові провінційний синод — найвище колегіальне церковне зібрання, що заклало стійкі основи життя Греко-католицької церкви й визначило стратегічні напрями її розвитку. Під час синоду митрополит проявив себе прихильником запровадження у Греко-католицькій церкві целібату, що йшло всупереч позиції більшості греко-католицького духовенства. У 1895 р. владика був удостоєний кардинальської гідності, ставши третім кардиналом в історії Греко-католицької церкви. Сильвестр Сембратович займав активну політичну та громадську позицію, за що здобув репутацію владики-політика. Він симпатизував народовцям, натомість різко виступав проти русофілів. Архієпископ Сембратович був одним з тих, хто стояв біля витоків політики австро-польсько-українського порозуміння «нова ера» та зберігав їй вірність навіть після її провалу. Підтримував створену в 1896 р. українську консервативну партію Католицький русько-народний союз. Наприкінці життя владика відійшов від політики, зосередившись винятково на церковній діяльності.

Після смерті Сильвестра Сембратовича митрополичий престол у Львові коротко обіймав колишній Станиславівський єпископ Юліан Куїловський (1898–1900). На відміну від свого попередника він неприхильно ставився до участі духовенства в політичній діяльності, вважаючи її шкідливою для верстви. У своїх пастирських посланнях архієрей зосереджувався винятково на проблемах релігійно-духовного життя, плекав усталені церковні традиції.

1901 р. греко-католицьким митрополитом став монах-василіянин Андрей Шептицький (очолював митрополію до 1944 р.) — непересічна особистість в житті Греко-католицької церкви й українського народу загалом. На митрополичий престол владика прийшов з катедри греко-католицького єпископа в Станиславові. Прикметно, що його призначення українська громадськість сприйняла насторожено-негативно. Що молодий граф, нащадок давнього українського сполонізованого роду Роман (в чернецтві Андрей) Шептицький незадовго обійме одну з найвищих щаблин в ієрархії Греко-католицької церкви, українці прогнозували вже з моменту його вступу до Чину Св. Василія Великого й приходу до монастиря в Добромилі. Тільки так українське суспільство могло правдоподібно для себе пояснити цей крок молодого аристократа, хлопця з блискучою освітою, становищем у вищих суспільних колах, стабільним фінансовим станом і можливостями, які ці всі складові відкривали для нього. Українцям видавалося очевидним, що за посередництвом Андрея Шептицького польські кола здійснюють добре продуманий план, в межах якого зміна обряду графом-римо-католиком і його вступ до єдиного греко-католицького чернечого чину було необхідною складовою для осягнення кінцевої мети — приведення його на позицію глави Греко-католицької церкви для остаточного знищення її обрядової ідентичності. Тим часом служити Богові в стані греко-католицького священика-василіянина було прагненням, яке Роман Шептицький відчував ще з гімназійних літ і задля реалізації якого мусив перетерпіти чимало душевних страждань, проявити глибоку покору, а водночас і витривалість перед бурхливим спротивом свого батька графа Івана Шептицького. Першою нагодою ламати упередження щодо себе в думці українського суспільства (як світських кіл, так і духовенства) для Андрея Шептицького стала його участь протягом 1890-х років як проповідника в духовних місіях і реколекціях у містах і селах краю. Згодом потужним інструментом подолання владикою упереджень українського суспільства стали його численні пастирські послання до вірних і духовенства, а також багатогранна, жертовна, невтомна праця. У всьому відчитувалася глибока віра архієрея, його щира любов і турбота про ввірену паству.

Від початку митрополичої діяльності Андрей Шептицький приступив до реформування засад виховання майбутніх священиків, коли підґрунтям стало не формальне дотримання семінаристами правил, а глибоке усвідомлення величі й відповідальності духовного покликання, суспільних завдань духовенства. Недоліки церковного адміністративного поділу архієпархії спонукали владику ініціювати зміни із збільшенням кількості деканатів та зменшенням числа парафій у них, що сприяло налагодженню більш ефективного функціонування церковного організму на цьому рівні. Одним з пріоритетних завдань душпастиря Андрей Шептицький вважав викладання дітям основ релігії, приділяючи цьому спеціальну увагу під час візитацій парафій.

Митрополит Андрей займав активну громадянську позицію. Як найвищий ієрарх Греко-католицької церкви, член австрійського парламенту та віце-маршалок Галицького сейму він обстоював релігійні та національні права українського населення. Був членом багатьох українських товариств, меценатом українських національних інституцій. Заходами митрополита Шептицького у Львові був заснований Національний музей з архівом і бібліотекою, Народна лічниця. В українському політичному русі владика був прихильником Української національно-демократичної партії, хоча не став у різку опозицію до інших національних політичних сил. Та у всіх своїх вчинках й оцінках митрополит Шептицький керувався, насамперед, Божими заповідями і почуттям обов’язку католицького єпископа. Він обстоював право духовенства займати активну політичну позицію. Однак архієрей наголошував, що найпершим і головним завданням священика є бути для вірних свідченням віри, джерелом надії та підтримки, поштовхувати до святості, вимагав невтомного й жертовного виконання своїх душпастирських обов’язків, опіки різними ділянками життя пастви й провадження їх в християнському дусі, наполегливо закликав пастирів долати ідеологічні протиріччя і єднатися навколо вічних цінностей.

Центром і законодавцем стандартів церковно-релігійного життя Греко-католицької церкви в Галичині закономірно була столиця митрополії Львів. Символічно, що саме тут, всупереч усталеній практиці проповідати польською, семінаристи Маркіян Шашкевич, Микола Устиянович і Юліан Величковський виголосили проповіді розмовною українською мовою. У 1900 р. греко-католики складали 16,5 % населення міста, посідаючи третє місце після римо-католиків та іудеїв. До 1908 р. у місті діяло сім греко-католицьких парафій. Центрами чотирьох із них були церкви: Великомученика Георгія (поширена назва — собор Св. Юра), Успення Пресвятої Богородиці (Волоська або Перша міська церква), Св. Параскеви П’ятниці й Св. Петра і Павла. Решта парафій діяли при карному й медичних закладах міста. Крім цього у Львові існували дві греко-католицькі капеланії (душпастирства). Протягом першого десятиліття ХХ ст. у Львові з’явилися ще дві парафії при церквах — при церкві Преображення Господнього (у південно-західній частині середмістя) і при церкві Вознесіння Господнього (для Нового і Старого Знесіння та Кривчиць). Крім згаданих парафіяльних храмів у Львові діяли ще чотири греко-католицькі церкви: при духовній семінарії, при монастирях сестер і отців Василіянського чину і церква Св. Миколая (дочірня парафія при церкві Св. Параскеви).

Головним греко-католицьким храмом у Львові був катедральний собор Св. Юра. Цей храм став епіцентром церковних торжеств, що відбувалися у Львові. Урочисті богослужіння тут відправляв сам митрополит в оточенні крилошан, а участь у них брали шановані городяни. В урочисті дні собор Св. Юра зазвичай був зарезервований винятково для високопосадовців та інтелігенції. Часом владика влаштовував гостини для високих гостей у митрополичій палаті, що знаходилася поряд з храмом. Заходи, що відбувалися у греко-католицькій катедрі, ставали виявом офіційної позиції Церкви.

Важливе місце в житті львів’ян-греко-католиків займала церква Успення Пресвятої Богородиці. Саме тут зазвичай замовляли богослужіння, якими українські товариства міста розпочинали свої загальні збори. Тут відбувалися служби з нагоди початку та завершення навчального року, поминальні богослужіння з парастасами за померлих видатних діячів Львова.

У Львові діяли чоловічий Василіанський монастир Св. Онуфрія та жіночий монастир сестер Василіянок. У місті знаходився протоігуменат провінції Найсвятішого Спасителя, яка об’єднувала 14 монастирів. Отці Василіяни проводили душпастирську роботу, займалися літературною, видавничою, викладацькою діяльністю, влаштовували реколекції й духовні місії, які користувалися неабиякою популярністю серед українських священиків і мирян. Головним напрямком діяльності сестер Василіянок була опікунсько-викладацька робота, зокрема опікувалися жіночим навчально-виховним закладом при Народному домі у Львові. У місті з кінця ХІХ ст. діяли два чернечі згромадження сестер Служебниць (згодом одне, проте найчисленніше). Завданням згромадження було засновувати й провадити дитячі захорони (заклади на зразок сучасних садочків), на прохання родичів чи з власної ініціативи доглядати за недужими, поєднуючи медичну допомогу з духовною розрадою, шити нові й лагодити старі фелони, вирощувати квіти для окраси церков. Обговорювалася можливість передати Служебницям управління кухнею Львівської, Станиславівської й Перемишльської духовних семінарій.

Способом виразити не лише релігійну, а й національну ідентичність для українських львів’ян ставали богослужіння з нагоди великих церковних свят. Навколо окремих із них склалися особливо урочисті традиції. Вони відбувалися надзвичайно урочисто й збирали велику кількість вірних, причому не тільки греко-католиків і мешканців Львова. До таких свят належало йорданське. Урочисте відзначення Богоявлення (19 січня) з велелюдними процесіями у Львові було тривалою традицією, якою українці дуже пишалися. Епіцентром святкувань цього дня ставали церква Успення Пресвятої Богородиці і площа Ринок. Процесії з усіх львівських церков сходилися на урочисте ранкове богослужіння до Успенської церкви, де відправляв митрополит з митратами й за участю багатьох священиків, співав хор семінаристів. На літургії були присутні найвищі посадові особи Львова. Прилеглі вулиці заповнювали вірні. Після закінчення літургії урочиста процесія зі співом і під музику військового оркестру вирушала на Ринок, де відбувалося посвячення води. Біля криниці встановлювали престол, прикрашений зеленню. При ньому ставали архієрей, крилошани, духовенство й помічники з духовної семінарії, довкола розташовувалися процесії з хоругвами і свічками, міські чиновники «въ ґалевыхъ уніформахъ» і військові, що стежили за порядком. Площу вщент заповнювали люди, серед яких було багато представників інших конфесій. Відправа на Ринку супроводжувалася співом хору духовної семінарії та салютом військових, а завершувалася благословенням владикою вірних і цісарським гімном у виконанні військового оркестру. Під спів семінаристів і музику оркестру архієрей обходив довкола ратуші, кроплячи вірних свяченою водою.

Іншою релігійною традицією і предметом гордості греко-католиків Львова було виконання хоровими колективами у Страсну п’ятницю страсних псалмів у церквах міста. Особливо популярними серед львів’ян були псалми у виконанні хору семінаристів. Траплялося, що церква Греко-католицької семінарії не могла вмістити всіх бажаючих. Серед вишуканої публіки, яка приходила послухати спів семінаристів, були представники вищих духовних і світських кіл Галичини, навіть члени цісарської родини. Учень семінарії Ісидор Глинський у листі до матері так описував свої враження від співу питомців: «було що послухати. Спів, якого ще не чув ані в театрі, ані нігде. Стиск був страшенний, був митрополіта, намісник і т. д. Якби Мамунця мали на другий рік приїздити, то тілько в Велику п’ятницю, бо варто послухати». Концерти хорових колективів із програмою страсних псалмів відбувалися також в інших львівських церквах. В Успенській церкві зазвичай співав мішаний хор вихованців бурси Ставропігійського інституту, в церкві отців Василіян і церкві Св. Миколая — хор ремісничого товариства «Зоря», у соборі Св. Юра — мішаний хор «Боян».

Діяльність і розвиток Греко-католицької церкви значною мірою зумовлювалися специфікою польсько-українських взаємин. Серед проблем, які мало вирішувати духовенство, була втрата вірних через перехід на римо-католицький обряд. Одним зі способів запобігти цьому стало запозичення латинських релігійних свят та духовних практик (з їх відповідним пристосуванням до східного обряду), які набували популярності серед її вірних: маївки, набожества до Найсвятішого Серця Ісуса, урочисте відзначення першого Причастя. Заохочувалося об’єднання вірних у релігійних товариствах, плекання в яких українських традицій розвивало почуття національної свідомості.

Невелику конфесійну громаду в Галичині творили вірмени католики. Львівська вірменська католицька архієпархія складалася всього з трьох деканатів. Від кінця XVIII ст. кількість вірних вірмен католиків, що мешкали у Львові, не перевищувала 300 осіб (на 1900 р. тут було 230 вірян). Архідієцезіяна той час була найважливішою вірменською релігійною інституцією в краї. Духовне життя віросповідної громади зосереджувалося навколо Львівського катедрального собору Успення Пресвятої Богородиці, до якого прилягав монастир і школа сестер Бернардинок — найстаріша жіноча школа Львова, заснована ще у XVIII ст. При катедрі діяла капітула. Богослужіння відбувалися старовірменською мовою (грабар), яку віруючі вже не завжди розуміли. Багато елементів богослужіння походило з латинського обряду.

Від кінця XVIII ст. вірменська громада постійно підпадала під відчутну полонізацію, тож на початку ХХ ст. більшість вірмен були сполонізовані. Через це Церква не відігравала в них такої національної ролі, як у греко- та римо-католиків. Під опікою вірменської католицької архідієцезії знаходився заснований у 1865 р. заклад для хлопців ім. Й. Торосевича (директором закладу завжди був священик) і банк «Mons Pius» (головою наглядової ради якого був вірменський митрополит). Майбутні священики здобували освіту з римо-католиками на теологічному факультеті Університету Франца Йосифа (Львів) або у Вірменському колегіумі в Римі.

З-поміж ієрархів, які очолювали архієпархію, найвідомішими були Якуб Августинович (1751–1783) і Самуель Стефанович (1832–1858), Григорій Симонович (1859–1875), Григорій Ромашкан (1881–1901) та Ісаак Ісакович (1882–1901). Останній вживав заходи для посилення латинського обряду через створення нових парафій, формування духовних лідерів та опіку над харитативними інституціями. У пастирських листах Ісаак Ісакович часто закликав вірних до суспільної злагоди між вірменським та польським населенням краю. Владика брав активну участь у літургійному відзначенні важливих для польського народу дат, через що польське населення Львова йому дуже симпатизувало і вшановувало. У свою чергу українська громадськість несхвально реагувала на пропольську позицію вірменського архієрея.

Зі смертю римо-католицького архієпископа Северина Моравського у польських впливових колах почали серйозно обговорювати питання скасування Львівської вірменської католицької архієпархії та приєднання її галицьких і буковинських громад до Римо-католицької церкви зі збереженням особливостей вірменського католицького обряду. Причиною цього називали постійне зменшення кількості вірмен католиків, що спричиняло скорочення фондів, необхідних для утримання кліру та архієпископа. Однак ці проекти залишилися нереалізованими. Після смерті Ісаака Ісаковича було призначено нового вірменського архієрея Юзефа Теодоровича (1901–1938), що мав у Львові славу надзвичайно талановитого проповідника, члена львівської вірменської капітули. Свого часу ще митрополит Ісакович характеризував його як пресвітера, для «священицьких чеснот, науки, освіти, душпастирського завзяття й сумління якого не маємо достатньо слів похвали…». У політиці управління Церквою він, як і його попередник, займав виразну пропольську позицію.

Часом практикувалися спільні релігійні відзначення вірних усіх трьох католицьких обрядів. Такими подіями були, наприклад, похорони чи інтронізація ієрархів. Зрідка проводилися триденні богослужіння, які по черзі відправляли римо-, греко- і вірменські католицькі священики. Такі відправи були популярними і об’єднували усіх львів’ян католиків.

Незначну групу населення Львова складали православні. У 1900 р. православна спільнота налічувала 481 особу, серед них — греки, румуни й українці. Православна спільнота Львова знаходилася у підпорядкуванні Буковинської єпархії Румунської православної церкви, звідки для неї призначався парох і дяк, надсилалася богослужебна література. До 1893 р. православні у Львові мали маленьку церковцю, відтак отримали дозвіл на будівництво великої мурованої церкви. Наріжний камінь під цей храм Св. Георгія був закладений у 1897 р., а з 1901 р. церква почала діяти.

З 1886 р. православним парохом у Львові був буковинець Емануїл-Євгеній Воробкевич. Православні львівського військового гарнізону мали окремого священика. Життя православної громади Львова регулювала церковна рада, що складалася з чотирьох осіб на чолі з парохом й переобиралася кожних три роки. Православні богослужіння відправлялися грецькою, румунською та церковнослов’янською мовами. При тім до грецької вдавалися тільки по великих церковних святах, а до німецької — у випадках численної присутності у храмі представників інших релігійних громад. При церкві Св. Георгія діяв хор, яким опікувався парох, існувала бібліотека, що налічувала понад 600 томів. Щороку навесні у православному храмі відбувалися поминальні богослужіння пам’яті Тараса Шевченка. На них сходилися українці—греко-католики (насамперед молодь), які через канонічні приписи не могли літургійно вшановувати пам’ять видатного поета у храмах свого обряду.

Доволі значну частину населення столиці Галичини складали протестанти. У 1900 р. їх громада об’єднувала 2833 особи. Лютерани Львова мали свою кірху Св. Урсули на вул. Зеленій. У 1890-х роках там служив пастор Ґраффель, а згодом — пастор Ґрафт. У місті діяла німецька лютеранська школа, в якій у 1900 р. навчалося 500 хлопчиків і дівчаток. У Галичині також поширювався баптизм, осередками якого стали Городоцький повіт, Коломия, Львів, Жовква, Перемишль, Добромиль та інші міста краю. Край замешкували також прихильники низки інших протестантських течій.

На середину ХІХ ст. 7, 9 % населення Східної Галичини складали євреї. Ця етнічна група була представлена у селах краю, однак особливо вона замешкувала міста і містечка. В зазначений період в окремих містах євреї складали більшість населення. Так, у 1842 р. в Тернополі вони становили 54 %, в Станиславові — 53,5 %, а в Белзі — 60 % населення. Після того, як в останньому оселився рабин Соломон Роках, місто перетворилося на один з центрів хасидизму й осідок рабинів-цадиків. У Белзі діяв великий релігійно-освітній центр з синагогою. Великі єврейські громади знаходилися також у Болехові та Бродах. Ці міста ставали осередками релігійного життя євреїв, центрами культурного розвитку громади в краї.

Вагому роль у розвитку церковно-релігійного життя євреїв відігравав Львів. На середину ХІХ ст. вони складали 40,5 %, а в 1900 р. — 29 % населення міста, формуючи другу після римо-католиків найчисленнішу віросповідну групу столиці краю. Релігійно-суспільне життя євреїв Львова концентрувалося навколо Єврейської релігійної спільноти. Вона опікувалася релігійним життям в місті, доброчинністю, питаннями культури. Наприкінці ХІХ ст. спільнота володіла 5 з 8 міських синагог, які утримувалися коштом вірних (серед них синагога прогресистів Темпль, синагога Нахмановичів, більш відома як «Золота Роза»), низки шкіл, доброчинних організацій та фондів. У 1902 р. при Єврейській релігійній спільноті почав діяти навчальний заклад, що готував вчителів іудаїзму. У Львові створювалися нові релігійні організації, які опікувалися релігійно-культурним життям львівських євреїв. Також працювали десятки релігійних початкових шкіл-хедерів. На початку ХХ ст. у Львові було зведено ще три синагоги.

Зі Львовом було пов’язане життя й діяльність відомих рабинів і талмудистів. Серед них — історик Ієзекіль Каро — керівник, а з 1909 р. рабин спільноти «прогресивного іудаїзму»; Еміль Бик, який протягом 1903–1906 рр. очолював Єврейську релігійну спільноту Львова.

На зламі ХІХ — ХХ століть світове єврейство переживало відродження національної свідомості, усвідомлення себе як окремої нації. У програмі національного відродження, проголошеній Національною єврейською партією у Львові 1892 р., важливе місце відводилося релігійному питанню. Так, ставилося завдання виховання єврейської молоді в дусі іудаїзму, пропонувалося створювати навчальні заклади для підготовки рабинів.

Реальністю життя населення Галичини були постійні непоодинокі факти зміни вірними обряду чи й віросповідання, що могло ставати реакцією на низку причин: з ідейних переконань, міркувань кар’єрного плану, наслідком матримоніальних обставин тощо. Показовою в цьому плані є статистика Львова. Протягом 1890-х років щороку фіксували від 60 до 90 випадків зміни віросповідної приналежності серед львів’ян. Від початку ХХ ст. цей показник постійно зростав, і у 1911 р. було зафіксовано 391 випадок переходу з Церкви в Церкву. Змінюючи обрядову чи релігійну приналежність, львів’яни віддавали перевагу Римо-католицькій церкві, що випливало з привілейованих позицій цього обряду і польського народу в краї.

Наталія Колб

© Н. Колб, 2016