Русофільська течія в Східній Галичині: інституалізація, пошук компромісів та протистояння з українофілами

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Доба національно-культурного піднесення у 40-х роках ХІХ ст., що сколихнула всі народи Австрійської держави, мобілізувала й галицьких українців до активізації політичного і громадського життя.

У час революційних подій 1848–1849 рр. галицькі українці заснували свій перший політичний орган — Головну руську раду, що оголосила про необхідність поділу Галичини за етнічним принципом на Східну та Західну, виступила з вимогами демократичних прав і свобод та ін. Виразниками національних інтересів стали духовенство й незначна частина світської інтелігенції, серед яких були чиновники, підприємці та відомі діячі науки, літератури й культури. Очолив Головну руську раду єпископ Григорій Яхимович, його заступником став крилошанин Михайло Куземський. До Ради також увійшли Іван Борисикевич, письменник, Михайло Малиновський, Теодор Леонтович, історик Денис Зубрицький, промисловець І. Товарницький та ін. (третину складу цього політичного органу становили члени Ставропігійського інституту).

Світоглядні позиції цих діячів (в українській історіографії часто фігурують як «старорусини» або «святоюрці») детермінувалися орієнтацією на Австрійську імперію, яка мислилася ними як природний захисник галицького українства, вірністю Греко-католицькій церкві та антипольськістю.

Галицькі українці у своїй діяльності наслідували процеси, що відбувалися в усіх слов’янських народів Австрійської держави в період національного піднесення. Так, 1848 р. ГРР ухвалила рішення про заснування культурно-просвітнього товариства «Галицько-руська матиця» (за зразком інших слов’янських матиць), а наступного року було ініційовано створення товариства «Народний дім» (уконституйоване 1872 р.) та спорудження греко-католицького храму (Преображення Господнього). Ставропігійський інститут, «Галицько-руська матиця», «Народний дім», Товариство ім. М. Качковського (1874 р.) згодом стали інструментарієм для реалізації партійних завдань русофілів. Статутні положення цих русофільських інституцій забезпечували надійність їхнього фінансового становища (наприклад: у разі ліквідації «Народного дому», його майно переходило до Ставропігії, а з припиненням діяльності «Галицько-руської матиці» її власність ділили між собою Ставропігійський інститут і «Народний дім»). Важливою ознакою русофільського руху було одночасне членство його представників у кількох політичних партіях і культурно-просвітніх товариствах цього спрямування. У біографіях більшості русофілів зазначалося: «состоял членом всех центральних русских обществ» (мовилося про Ставропігійський інститут, «Народний дім» і т. д.). Це надавало русофільському рухові сконсолідованого характеру.

Типовою рисою діячів, які вели провід у суспільно-політичному житті галицьких українців у 40-х рр. ХІХ ст., була лояльність до австрійського уряду. Позиціонуючи себе представниками народу «русского», котрий чотириста років тому втратив свою самостійність, русофіли стверджували, що «ожила Русь лише під владою австрійською». Вони оспівували велич Старої Русі, Нову Русь (відроджену в часи Австрії) називали її дитиною. Декларуючи свою вірність австрійській владі, русофіли сподівалися взамін від неї захисту від своїх «домашніх» ворогів — поляків, а також визнання народних прав. Через підтримку в пореволюційний період австрійським урядом поляків, головних опонентів українців, такі австрофільські настрої серед старорусинів поступово розвіювалися, на зміну їм у середовищі галицької інтелігенції почали формуватися русофільські настрої. Звернення поглядів до давнього суперника Польщі — Росії, ще більше активізувало антипольську й антиавстрійську позицію галицького українства.

Як відомо, одним із чинників, що впливає на самоідентифікацію народу, є знання про його історичне минуле. Найпопулярнішим істориком того часу був Д. Зубрицький, дослідження якого з історії Ставропігійського братства, львівських друкарень, Галицького князівства тощо пробуджували в галицьких українців зацікавлення власним минулим.

У своїх історичних творах Д. Зубрицький доводив закріплене в східнослов’янській історичній думці ще з ХІІІ ст. поняття етнічної єдності «русского народу» та Київської Русі як держави всіх східних слов’ян. Парадигма «єдиної русскої народності» була основою його студій. Учений називав Київ «матерью русских городов» и «средоточіем русского міра». Землі Галичини, за Зубрицьким, колись належали до Галицького князівства, населеного «русским» народом, а «Галичское княжество было мелкою частицею обширного русскаго міра…»

Поширювана в історичних працях ідея єдності «русского народу» слугувала ідеологічним підґрунтям для становлення русофільської течії в Галичині. На вченні Д. Зубрицького базувалися наукові дослідження всіх його учнів та послідовників — Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Шараневича та ін.

Генезу «русского народу» русофіли виводили з часів Київської Русі. Вони вважали галичан («галицко-русских») частиною малоросійського народу, який разом з білорусами та росіянами творив «русскій народ».

Русофіли визнавали відмінності між українським (малоруським) і російським народами, але розглядали українців як складову («ветвь») єдиного «русского народу», відповідно й мову «малоруську» (українську) сприймали як діалект «русскої». Такий проект пошуку національної ідентичності заперечував якісний характер етнічних відмінностей між велико- та малоросами і білорусами, включаючи всіх їх у єдину етнічну спільність.

Русофільство відігравало провідну роль у суспільно-політичному русі галицьких українців до 70-х рр. ХІХ ст. Формуючись як суспільно-політична течія, русофіли 1861 р. заснували своє періодичне видання — газету «Слово», редактором якої в 1861–1871 рр. був Б. Дідицький, письменник, історик, голова Товариства ім. М. Качковського, в 1871–1887 рр. — Венедикт Площанський, письменник та історик. 1861 року цей часопис виконував функції передвиборчого комітету галицьких українців.

У 1866 р. польська сеймова більшість пропонувала запровадити цісарське канцлерство для Галичини і Кракова. Українські посли категорично не погодилися з такою ініціативою. Небезпідставно побоюючись, що поляки візьмуть у свої руки всю владу в краю, українці домагалися адміністративного та політичного поділу Галичини. Відповідне подання вніс Т. Павликів, однак воно не було підтримане. 1866 року сейм таки ухвалив звернення до цісаря з вимогою заснувати коронне канцлерство для Галичини. Це був важкий удар для української репрезентації і, як наслідок, 8 серпня 1866 р. у «Слові» вийшла стаття «Погляд в Будучність», у якій автор (І. Наумович) заявив про належність галицьких українців до «русского народу», підкресливши, що «границею нашею народною ни Збруч, но дальше Днепра…» Слушною є оцінка таких заяв К. Левицьким: «по раз перший зовсім явно і ясно висунено руссофільске обєднаннє як спосіб оборони проти посягань Польонії, а рівночасно був се акт недовіря до австрійського правительства, як також прояв зневіри у власні сили…» Відтак поляки вкотре заговорили про русинські симпатії до Росії, аналогічно оцінювала ситуацію й німецькомовна австрійська преса, яка, власне, і поширила інформацію про маніфест емоційними повідомленнями. У відповідь тодішній редактор «Слова» Б. Дідицький констатував, що до цього русинів змусив уряд, котрий має намір реорганізувати Галичину, згідно з вимогами польської сеймової більшості. З осудом такої позиції виступив Ю. Лаврівський, а митрополит С. Литвинович навіть пробував заборонити читати «Слово» духовенству, проте безуспішно. Побоювання української суспільності щодо змін у краї виявилися не даремними — намісником Галичини знову призначили Аґенора Ґолуховського, запровадили польську мову як урядову, усунули інспектора «руських» шкіл народних Східної Галичини Григорія Кульчицького.

Представники молодшого покоління (українофіли), котрі намагалися створити літературну мову на основі народної, орієнтувалися на український рух на Наддніпрянській Україні. Вони організовувалися в гуртки, які називали громадами, і читали літературу наддніпрянських громадівців, привезену з-за кордону. 1861 року у Львові постала перша руська громада «Молода Русь», що проповідувала одноцілість і самостійність руського (українського) народу. У цьому середовищі з’явилися «Вечерниці» — орган «Молодої Русі» за редакцією Федора Заревича (1862), «Мета», редагована Ксенофонтом Климковичем (1863), а також «Нива», редактором якої був Кость Горбаль (1865). Одне з цих видань — «Мету» — святоюрці заборонили навіть читати у Львівській духовній семінарії. Засноване ж у 1862 р. товариство «Руська бесіда» у Львові стало вже явним осередком української національної думки (1864). Поступова інституалізація народовського руху викликала занепокоєння з боку русофілів. Вони гостро критикували «молодих» (українофілів), сприймаючи їхні дії як небезпеку для єдності «русского народу». Українофільський рух інтерпретувався як «несамостійний» проект, участь у якому брав польський чинник. Роз’єднати сили «галицько-русского народу», на переконання русофілів, вдалося лише завдяки реалізації інтересів поляків. Утворення народовської партії також розглядалося як польська інтрига: «Польська політика відкрила другий спосіб ослабити руське суспільство в Галичині: прищепити фантастичні ідеї в умах молодих і тим самим ненависть і підозру до „старших“. Тоді і утворились дві партії — партія „старших“ і „молодших“. Старші спирались на допомогу уряду, молодші почали мріяти про Україну із гетьманами та козаками з окремою мовою і правописом».

Демонструючи різку антипатію до всього польського, русофіли не підтримували спроби порозуміння народовців з поляками. Так, угодова акція Ю. Лаврівського з польськими послами в сеймі 1869 р. викликала шквал критики з боку русофілів, які назвали цей компроміс зрадою «русского» народу. Якби «українська партійка», зазначали вони, була справді руською партією з народною ціллю й тільки різнилася в засобах з іншими русинами, то вона завжди перебувала б у боротьбі з поляками «по стороні русскій».

Та навіть цей факт русофільські діячі сприймали як лише певну конфліктну ситуацію, й надалі стверджуючи про існування єдиної політичної організації в галицьких українців. У 1869 р. газета «Слово», зокрема, писала, що депутати Ю. Лаврівський та І. Наумович є представниками не однієї малоруської партії, а всього «русского» народу в Галичині, котрий разом зі своїми провідниками становить монолітну політичну силу.

Невдала українсько-польська угодова акція Ю. Лаврівського змусила його шукати шляхи консолідації українського суспільства, щоб ефективно протистояти посиленню позицій поляків. Він став ініціатором об’єднання українських політиків в одне політичне товариство, оскільки існуючі інституції (часопис «Слово», «Руський клуб» у Галицькому сеймі) не справлялися з роллю загальнонаціональних представницьких органів. Діячі пронародовської орієнтації сподівались отримати в новозаснованому товаристві більшість. Опинившись у меншості на перших загальних зборах 9 червня 1870 р., прорусофільськи налаштовані діячі домоглися перенесення цього зібрання на інший день. Під час наступних зборів 7 вересня 1870 р. русофіли, маючи численну перевагу, не прийняли до товариства сімох народовців, у т. ч. й Анатоля Вахнянина та Омеляна Партицького, котрі були членами «Просвіти» (їх запідозрено в бажанні підступно проникнути до створюваної «Русскої ради», щоб розколоти її). Протестуючи проти цього, з Ради вийшли Ю. Лаврівський та Ю. Романчук.

Русофіли сформували «Русску раду», щоб таким чином взяти у свої руки політичний провід руського (українського) народу на галицьких теренах. Очолив її о. Теофіль Павликів, активними діячами були о. Я. Шведзицький, В. Ковальський, А. Петрушевич, І. Гушалевич, М. Малиновський, А. Яновський, І. Добрянський, В. Дудикевич та ін. Натомість українофіли ще тривалий час перебували без власного політичного представництва, зумівши створити свою партію — «Народну раду» — тільки в 1885 р.

Проголосивши себе спадкоємницею ГРР, «Русска рада» ставила перед собою такі завдання: захист прав «русскаго» народу шляхом надсилання петицій і меморандумів до уряду, проведення виборчих кампаній (зокрема під час виборів до Галицького сейму в 1870 і 1876 рр.), народних зборів тощо. Згодом ці завдання набули більш чіткого окреслення: зміна виборчої системи, запровадження руської мови у справочинство краю, перетворення Львівського університету на руський та ін.

Визначаючи основною метою захист прав руського народу, члени Ради обговорювали питання, чи поширювати поняття «русскій народ» тільки на Русь австрійську, чи й на всю «русску» (подібно до єврейського товариства «Alliance Israelite», котре опікувалося долею свого народу, розкиданого по всій землі), русофільські діячі дійшли висновку, що «наше становище, дякуючи Богу, не таке, як у єврейського народу, і „наші закордонні брати“ самостійно спроможні зарадити своїй ситуації, тому „Русска рада“ захищатиме права „русского народу“ лише в Австрійській державі». Потреба в появі т. зв. клубу «Русскої ради» обґрунтовувалася ще й тим, що поляки мали багато аналогічних клубів.

60—70-ті рр. ХІХ ст. були періодом зародження та інституалізації в галицьких українців двох суспільно-політичних течій — русофілів та народовців. Слабкість українських політичних позицій у краї спонукала шукати підтримки в різних політичних сил. Втрата сподівання на підтримку з боку австрійського уряду в 60-х рр. ХІХ ст. призвела до переорієнтації на Росію, з котрою русофіли безпосередньо пов’язували історичне минуле свого народу, вважаючи його частиною «великого русского народа». Їм були незрозумілі спроби молодого покоління — народовців (українофілів) — творити літературну мову на основі простонародної, як і заяви про право українців (малоросів) на самостійне політичне та культурне існування.

Мовна проблема, що активно дискутувалась у середовищі галицьких українців упродовж майже всього ХІХ ст., стала тоді своєрідним ідентифікатором національної належності. Предметом дискусії були, по-перше, саме підґрунтя для творення літературної мови (на основі народної чи церковнослов’янської), а по-друге, вибір її правопису (фонетичний чи етимологічний).

До початку 1890-х рр. Товариством ім. М. Качковського широко вживалася українська лексика. З 1892 р., коли уряд оголосив про свої наміри запровадити в шкільних підручниках фонетичний правопис, русофіли виступили проти такого нововведення. У 1892 р. члени товариства відправили делегацію до митрополита Сильвестра Сембратовича з проханням не допустити таких правописних інновацій у навчальній літературі. Того ж року на загальному засіданні було вирішено в разі запровадження «фонетики» в школах утримувати приватних учителів, котрі навчатимуть дітей «русского язика». У 1894 р. виділ товариства звернувся до крайової шкільної ради з поданням, у якому просив не скеровувати до шкіл педагогів, які не знають «русского язика», а саме товариство зайнялося заснуванням руських приватних шкіл. 1896 року воно, разом з іншими русофільськими організаціями — Ставропігією та «Народним домом», надіслало меморіал Францові Йосифові, намагаючись переконати імператора не вводити в установах Галичини й Буковини український фонетичний правопис та українську мову.

Запровадження «фонетики», якого таки домоглися народовці, консерватори русофіли не сприймали через те, що, на їхню думку, це віддаляє молодь від церковних книг і від релігії, ослаблення ж релігійності може стати передумовою виникнення радикалізму, атеїзму чи навіть анархізму.

Українофіли зробили свій вибір на користь національної окремішності та, відповідно, творення літературної мови на ґрунті народної. Натомість русофіли наполягали, що літературна мова має формуватися на основі церковнослов’янської з елементами тогочасної російської («русскої»), котра в умовах російської державності начебто збереглася «чистою», не зазнавши зовнішніх впливів. Свою прихильність до «малорусского діалекту» русофільські діячі пояснювали як перший крок на шляху до засвоєння «русскої» мови, адже, за їхніми словами, новітня педагогіка визнала за діалектами важливе виховне значення, оскільки їхнє використання дає змогу успішно впливати на серце та розум народних мас.

Упродовж 80—90-х рр. ХІХ ст. взаємини між русофілами та народовцями характеризувалися як спробами порозуміння, так і конфліктами, обумовленими боротьбою за домінування на політичній арені.

Окремі події суспільно-політичного життя спонукали все ж представників обох течій до сконсолідованих дій. Йдеться, зокрема, про реформу в 1882 р. Василіанського чину (переведення до Львова ордену «змартвихвстанців»), яку започаткували в Добромильському монастирі (звідси й назва — Добромильська реформа). У її проведенні значна роль відводилася римо-католицькому орденові єзуїтів, члени котрого на певний час мали стати наставниками молодих василіанів. Дбаючи про збереження обряду, що був одним із чинників ідентифікації галицьких українців, обидві партії виступили проти реформи під керівництвом єзуїтів. Русофіли та багато патріотично налаштованих діячів з народовського табору об’єднаними зусиллями організовували протестні віча.

Спільні зібрання були проведені в 1883 і 1884 рр. 29 червня 1883 р. у Львові відбулося народне віче, серед ініціаторів якого бачимо прізвища русофілів та народовців — В. Добрянський, Б. Дідицький та Ю. Романчук. Обрана на вічі депутація в складі членів Ставропігійського інституту В. Федоровича, В. Огоновського та сеньйора В. Ковальського мала донести народний протест до цісаря, але монарх її не прийняв.

4 травня 1884 р. у Львові пройшло ще одне віче, на якому були народовці та русофіли. Участь у ньому взяли близько 2000 селян. Після виголошення русофілом М. Королем реферату з протестом знову було вирішено вислати делегацію до цісаря. Її сформовано з М. Димета, львівського купця, професора університету о. О. Огоновського, а також двох ставропігійських діячів — професора університету д-ра І. Шараневича та В. Федоровича. Очолена І. Шараневичем депутація була прихильно прийнята монархом 30 квітня 1885 р. Незважаючи на побоювання української суспільності, реформа не мала негативних наслідків для Греко-католицької церкви.

Кризові явища в Греко-католицькій церкві (породжені, серед іншого, й підозрами та звинуваченнями у «відступництві» з боку латинського клиру й польської верхівки, яка в 1860-х рр. перебрала до своїх рук усю повноту влади в Галичині), байдужість австрійського уряду до українців, коливання між лояльністю до Австрії та симпатіями до Росії, внутрішня боротьба різних національно-політичних течій проявились у хаотичному обрядовому русі (очищення греко-католицького обряду від накинутих «латинських» форм і повернення до давніх східно-християнських практик) 1860-х рр., у масовій еміграції священиків до Російської імперії, активній ролі галицьких русофілів у ліквідації унії на Холмщині (1876) тощо.

Для багатьох обрядовців (прихильників русофільства) зразком «правдивої віри, незабрудненої чужоземними впливами», стало російське православ’я. Православну віру русофіли й пропагували під виглядом очищення греко-католицизму від латинізації. Це дало певні результати: у 1882 р., зокрема, про намір перейти на православний обряд оголосили парафіяни галицького села Гнилички (т. зв. процес Ольги Грабар).

У цьому процесі фігурували прізвища таких відомих представників русофільства, як Адольф Добрянський, Осип Марков, Венедикт Площанський, Іван Наумович, Микола Огоновський та ін. Їх обвинувачено в державній зраді — за пропаганду русофільства та православ’я, агітацію за відрив від Австро-Угорської імперії Галичини, Буковини й Закарпаття та приєднання їх до Росії. Під час розгляду цієї справи в 1882 р. звинувачення в русофільстві заторкнули не тільки самих русофілів, але й народовців. Так, народовець В. Барвінський, який підтримував обвинувачених і був безпосереднім учасником двох судових засідань, на першому з них виступав як позивач проти порушення суддею Креховецьким права вести засідання рідною мовою підсудних, а на другому — як відповідач (разом з С. Качалою) проти графа Делля Скаля (власник с. Гнилички, який подав позов на В. Барвінського та С. Качалу за те, що вони стверджували його причетність до переходу села на православ’я).

Хоча суд не довів факту державної зради, але слідство та судовий процес суттєво похитнули позиції русофілів. Невдовзі Галицький сейм припинив щорічні дотації ставропігійській друкарні (на суму 2 тис. гульденів) на видання шкільних підручників, передавши їх товариству «Просвіта», а 1883 р. сейм — відмовив Товариству ім. М. Качковського в наданні субсидії.

Процес Ольги Грабар викликав невдоволення обох течій і спонукав їхніх представників до переговорів. Їхнім наслідком стала міжпартійна угода 1882 р. Згідно з нею, всі політичні акції мали відбуватися за взаємною згодою. Договір 1882 р. формально регулював відносини між русофілами та народовцями до 1890 р., хоча вони й не припиняли полеміки.

Попри ідейні розбіжності в націополітичній площині, до 1890 р. народовці та русофіли шукали певних компромісів у сфері поточної галицької політики, намагаючись спільно протистояти полонізації. Однак завдання загальноукраїнського руху, які з посиленням антиукраїнської політики російського самодержавства перекладали на Галичину обов’язки центру національного життя, вимагали від галицьких політиків негайної модернізації мислення в національно-політичній площині, не залишаючи їм часу для завершення правописних та історичних дискусій. Це змушувало галицьких народовців рішуче відмежуватися від русофільської ідеології та всіх її репрезентантів у Галичині, що врешті виявилось у відомій угодовій акції 1890 р. (політика «нової ери»). Ця угода народовців з поляками викликала обурення русофілів, які почувалися зрадженими. У пошуках союзників русофіли йшли на доволі несподівані домовленості — наприклад, з радикалами, ідеї котрих критикували чи не найбільше з усіх українофільських партій. Відтак, коли 2 лютого 1892 р. русофільська партія організувала у Львові антиукраїнофільське віче, до нього долучилась і фракція радикалів, виступивши проти політики «нової ери».

На виборах 1891 р. до Державної думи не було обрано жодного русофіла. У 1893 р. «Народна рада», завдяки зусиллям Романчука та Телішевського, пішла на консолідацію з «Русскою радою». Одним із результатів такого об’єднання стало членство русофілів І. Добрянського, А. Павенцького, О. Маркова в загальних комітетах під час виборів до сейму 1895 р. та Державної думи 1897 р. Радикали І. Франко та М. Павлик, маючи на меті поборювати «новоеристів», проводили спільні зібрання, на яких з’являлися й Марков, Мончаловський та інші відомі русофільські діячі. «Діло» підтримувало політичну співпрацю українофілів з русофілами, доводячи, що в них є спільний ґрунт. Унаслідок цієї угоди, в Державну думу, а потім у сейм знову ввійшли представники русофільства, яких там не було вже цілу каденцію.

Вагому роль у цій консолідації відігравав Ю. Романчук. Його погляди, які сформувалися протягом 1860-х рр. під впливом русофілів, передусім Б. Дідицького, підживлювалися симпатіями до ідеї «общеруської єдності» й у період «нової ери». Ю. Романчук відкинув пропозицію О. Барвінського продовжити «новоерівський» курс, спробувавши відновити зруйнований 1890 р. ним же «общеруський союз» з русофілами. Свій задум він намагався втілити всі наступні п’ять років, поки 1899 р. не підтримав проект Української національно-демократичної партії.

Баденівські вибори 25 вересня 1895 р., що відбулися в атмосфері надуживань і безправності (серед 63 послів від Галичини лише троє було українцями), започаткували новий етап об’єднання русофілів та народовців проти влади. Воно протривало до утворення УНДП і виявлялось у спільних депутаціях до цісаря з протестом проти порушень виборчого законодавства.

Процеси глибинної трансформації, які пройшов український рух у Галичині впродовж 1890-х рр. ХІХ ст., супроводжувалися зниженням політичних впливів і популярності в суспільстві русофільського напряму та загальною кризою русофільської ідеології. Симпатії до російського царизму закривали русофілам шлях до контактів з інтелігенцією Наддніпрянської України, яка дедалі більше заявляла про себе в українському національному відродженні. Антипольське спрямування та консерватизм не дозволяли співпрацювати з польськими ліберальними та політичними колами. Суттєво звужували базу галицького русофільства і стабілізація та покращення австро-російських відносин, особливо помітні під час перебування на посаді міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа А. Голуховського (1895–1906).

Українофіли, натомість, активно творили власні політичні організації. Так у той період постали Русько-українська радикальна партія (1890), Українська національно-демократична партія (1899), Українська соціал-демократична партія (1899), Революційна українська партія (1900). Програма УНДП передбачала можливість порозуміння з русофільською партією тільки тоді, коли треба поборювати спільного противника. Це був, за висловом К. Левицького, «початок всякої розлуки з Русофілами».

На переконання русофілів, українізм, який спершу обмежувався дискусіями про правопис, згодом перетворився на сепаратизм (йшлося про заяви українофілів про самостійне існування українського народу), а у 80-х рр. ХІХ ст. взагалі почав поширюватися небезпечний радикалізм, ціллю котрого було відірвати простий люд від Церкви та держави. Попри це, русофіли все ж вважали українофілів своїми, іменуючи їх «русскими сепаратистами», які начебто стали «польско-правительственной партией». Найбільше русофілів обурила зміна в 1898 р. етнонімів «Русь» і «русскій» на «Україна» та «український», адже доти термінологічні відмінності існували лише в назвах партій, а назва народу залишалась однаковою. Запровадження нових мовних форм національної самоідентифікації вело до ще помітнішого відчуження і протистояння двох політичних сил.

У відповідь на інституалізацію українофілів у 1900 р. з ініціативи «Русскої ради» було засновано «Русску народну партію» (РНП). Беручи до уваги належність «русского» населення Галичини до «малоросійського племені русского народу», РНП дотримувалася думки про доцільність просвіти місцевого люду його власним, «галицько-русским діалектом», не відмовляючись, однак, і від використання російської мови. Головою партії став І. Добрянський (18 лютого 1842 р. — 28 лютого 1919 р.), її членами були С. Лабенський, о. М. Раставецький, о. К. Сеник, К. та І. Черлюнчакевичі, О. Вальницький, М. Король, о. В. Давидяк, пізніше О. Мончаловський, о. І. Костецький, Ю. Павенцький та ін. Керівним органом був «Народний Совіт».

Початок ХХ ст. характеризується диференціацією русофільського руху, виділенням у ньому просоціалістично налаштованої молоді, котра, як і молоді українофіли, захоплювалася новими політичними ідеями. З 1902 р. русофільська молодь видавала журнал «Живая мысль», довкола якого згуртувалися відомі в майбутньому діячі — русофіли М. Глушкевич, Д. Вергун, Ю. Яворський, А. Геровський, Р. Алексевич, С. Лабенський та ін. Залишаючись вірними гаслу єдності «русского» народу, першорядним своїм соціальним завданням вони бачили вирішення проблем селянства, чому, на їхній погляд, мало уваги приділяло старше покоління. 1905 року на сторінках згаданого часопису було засуджено російський царизм і підтримано революцію в Росії, за що видання закрили.

У 1908–1909 рр. ця ж група, очолювана головою молодіжного русофільського товариства «Друг» М. Стасевичем, заснувала газету «Новая жизнь». Представники цього політичного кола іменували себе правонаступниками «Жывой мыслі» та «галицко-русскими прогресистами». І надалі виступаючи за «русску» єдність, вони також ставили на перше місце класові інтереси селянства. «Новая жизнь» писала, що на одному «духе народном», будь він від «чумацких чоботів рідної України» чи з «істинно русского полицейского участка», «далеко не уїдеш». Тому якщо українофіли та москвофіли хочуть бути відданими своєму народові, то повинні зосередитися на питаннях економіки й розпочати боротьбу проти економічних утисків галичан. Дискусії українофілів, які визнають свою спільність з малоросами, що входять до Російської імперії, та русофілів, котрі стверджують про такий самий зв’язок зі всією Росією, молоді діячі називали непринциповими: економічно пригноблений клас, клас «галицько-русского» селянства належить до іншого «племені», ніж його гнобителі. Прогресисти звинувачували керівництво РНП у безкласовості й нехтуванні інтересами селянства.

Суперечки велися між русофілами-депутатами у парламенті та сеймі. Молоді (новокурсники) критикували старших (старокурсники) за слабке відстоювання «русскої ідеї», угодовство з урядом, невміння й небажання старших займати чітку позицію: вони виступали то проти поляків, то проти українофілів, то проти тих і тих.

Під час виборів до Галицького сейму 1908 р. намісник Галичини Анджей Потоцький, який виступав проти задоволення національних вимог українського населення у Галичині, підтримував русофільську течію, і намагався шляхом виборчих порушень та політичного терору не допустити обрання до крайового парламенту представників українських партій національно-демократичного спрямування.

Новокурсники засуджували «старих» за те, що ті потрапили у сейм завдяки тісному союзу з намісником А. Потоцьким і «Польською Радою Народовою». Угода з поляками порушувала основний принцип русофільства — антипольськість. Новокурсники зазначали, що лише після виборів дізнались про домовленість між старшокурсниками й поляками. Зокрема, те, що на цих виборах при голосуванні між польським і українським депутатом було прийнято рішення утримуватися, натомість «старі» видали таємний циркуляр до провінцій, щоб голосувати за поляків. Русофіли створили в сеймі свій Русский клуб, до складу якого увійшли Й. Ганчаковський, В. Дудикевич, А. Колпачкевич, М. Король, Б. Криницький, О. Крисоватий, М. Заячук-Миронюк, К. Сеник, І. Трач, більшість з яких були старокурсниками. Союз із поляками, на думку новокурсника Черлюнчакевича, і призвів до втрати політичної сили РНП. Кульмінаційним моментом протистояння між двома групами, а відтак і приводом до розколу русофільського руху, стали виступи на сеймовому засіданні 11 (24) жовтня 1908 р. М. Короля (старокурсника) та В. Дудикевича (новокурсника). Обурення новокурсників викликали слова Короля про те, чи малороси є окремим народом, — М. Король віддавав на суд історії, однак, як і Дудикевич, визнавав єдність «русского» народу.

Офіційний розкол русофільства відбувся на з’їзді мужів довір’я 19 жовтня (1 листопада) 1909 р. Сеймовим депутатам-старокурсникам М. Королю, В. Давидяку, М. Глібовицькому, І. Ганчаковському, Б. Криницькому, І. Трачеві, О. Крисоватому було висловлено недовіру і їх виключили з РНП — за «отступничество от русской идеи». Натомість Д. Марков, В. Дудикевич та А. Колпачкевич здобули підтримку. Відтак проводом у РНП заволоділи очолювані В. Дудикевичем новокурсники, які, змінивши назву партії на «Русская Народная Организація», змусили старокурсників заснувати власну партію.

Серед новокурсників існувало дві течії: прогресисти, які випускали «Живую мисль» і «Новую жизнь», та радикали (очільник — В. Дудикевич), які з 1909 р. видавали газету для «простого» народу «Голос народа» (виходила місцевими «наречіями і говорами», оскільки вважалося, що розвиток місцевого культурного життя становив етнографічну окремішність, зумовлену особливою психологією малоруської душі, що водночас була різновидом «русскої» душі як цілого), а для інтелігенції — «Прикарпатскую Русь». Новокурсники-радикали орієнтувалися на Росію царську, а новокурсники соціал-демократи — на демократичну. Обидві фракції, незважаючи на певні відмінності, діяли разом і критикували старше покоління (старокурсників) за рутенство, під котрим розуміли надмірну послужливість перед політичною владою, аристократизм, що вів до ігнорування соціальних проблем, консерватизм, певну авторитарність у керівництві партійними й культурно-просвітніми товариствами (Ставропігійським інститутом, «Народним домом», Товариством ім. М. Качковського, «Галицько-руською матицею» та ін.), безкритичність щодо її керманичів, відсутність будь-яких керівних політичних принципів, а звідси й непослідовність і нерозбірливість в способах і засобах. РНО не припиняла своєї діяльності аж до оголошення Австрією мобілізації та війни. Останній черговий Народний з’їзд відбувся у Львові 20 січня (2 лютого) 1914 р. Попередній з’їзд було розпущено владою.

Старокурсники зберегли свої часописи «Русское слово» та «Галичанин». 27 січня 1910 р. вони сформували «Галицько-русску раду» (на засадах культурної єдності «русского народу», вірності Габсбурґам і Греко-католицькій церкві). 3 листопада 1910 р. її члени-засновники обрали провізоричний комітет (Ганчаковський, Глібовицький, о. Давидович, о. Давидяк, Добрянський, Король, Павенцький, Яминський), головування в якому довірили І. Костецькому.

3 листопада 1910 р. старокурсники обрали провізоричний комітет засновників своєї партії. Новокурсники критикували нову програму старокурсників за ідеологічне угодовство: «Галицько-русская рада», з одного боку, проголошуючи себе правонаступницею Головної руської ради, підтримувала ідею відрубності малоруського народу від «російського», а з іншого, вже як спадкоємниця «Русскої ради», визнавала принцип єдності «русского народу». Це, на думку новокурсників, створювало підґрунтя для двоякого трактування цієї програми і свідчило про політичний конформізм.

Новокурсники були радикальною течією русофільства, вони більш відверто й активно вели свою пропаганду, на відміну від старшого покоління (старокурсників), значно поміркованіших і обережніших у своїй діяльності.

Ідеологічна основа галицьких русофілів обох груп залишалась незмінною — вірність ідеї єдності «русского народу», а тогочасні завдання збігалися. Новокурсники були радикальною течією русофільства, більш відверто та активно вели свою пропаганду, на відміну від старшого покоління (старокурсників), котрі були більш поміркованими та обережними у своїй діяльності.

Однією з характерних рис русофільської ідеології була, як уже зазначалося, лояльність до Габсбурґів. Проте, зі зростанням напруги у відносинах між Росією та Австро-Угорщиною, ставлення до русофільства з боку держави погіршилось. У 1912–1914 рр. австро-угорська влада перейшла до жорсткої політики стосовно русофільського руху. Її підтримали також українофіли: на початку травня 1914 р. комітет Української народно-демократичної партії ухвалив постанову про протистояння русофілам і розпочав антирусофільську пропагандистську кампанію.

Перед початком війни проти русофілів було організовано три політичних процеси: братів Геровських, Мармарош-Сігетський та Львівський. Перший з них відбувся в грудні 1913 р. — тоді в Чернівцях були арештовані Олексій та Георгій Геровські, яких звинувачували в державній зраді.

Мармарош-Сігетський процес тривав з 29 грудня 1913 р. до 3 березня 1914 р. Він був спрямований проти православних громад Закарпаття. До суду притягли 189 обвинувачених, згодом їхнє число зменшилося до 94 (серед них був і архімандрит Олексій Кабалюк). Засудженим інкримінували державну зраду.

9 березня 1912 р. розпочався судовий процес, названий «Львівським». Активного русофільського діяча (члена Ставропігійського інституту, «Народного дому», «Галицько-руської матиці» тощо) С. Бендасюка, а також двох православних священиків М. Сандовича й І. Гудиму та студента В. Колдру звинувачували у спробах від’єднання Галичини від Австрії. На захист підсудних виступив навіть політичний опонент русофілів К. Левицький. За його висловом, польська влада «виточила» цей процес «проти галицьких русофілів, щоби для Відня доставити доказ, що поляки з попиранєм русофільства не мають нічого спільного». Розгляд справи закінчився в червні 1914 р. виправданням підсудних.

До початку мобілізації в Австро-Угорщині були арештовані члени «Русского Народного Совіта», депутат віденського парламенту Д. Марков та К. Черлюнчакевич, який був адвокатом на «Львівському процесі».

Наступна хвиля арештів прокотилася після оголошення мобілізації. Було ув’язнено близько 10 тисяч осіб, у самому Львові — 2 тисячі. Суди виносили смертні вироки, не шкодуючи ані військових, ані цивільних.

У вересні 1914 р. без жодного судового вироку розстріляно православного священика в Горлицях Максима Сандовича. Подібним чином пішов із життя і греко-католицький душпастир Петро Сандович із Брунарів.

Перед наступом російської армії австрійська влада відправила в концентраційні табори Талергоф і Терезин численних представників русофільського руху та їхніх симпатиків. Серед арештованих були також українофіли, поляки, євреї. В’язнями ставали й люди, котрі не належали до жодної з політичних партій. За деякими даними, в листопаді 1914 р. у цих таборах перебувало 5700 осіб, а з 1914 по 1917 р. — приблизно 20 тисяч, з яких 3 тисячі загинуло.

Часто військові командири чинили самосуд і страчували тих, котрих лише підозрювали в русофільських симпатіях. Причиною арештів ставали також доноси місцевих урядовців. Таку ціну заплатили галицькі українці за майже півстолітню міжпартійну боротьбу своїх лідерів.

Як писав М. Андрусяк, «наївна віра і надмірна лояльність галицьких українців супроти Австрії» минула, коли почалися масові арешти українців — і москвофілів, і представників українського національного крила. 18 серпня 1914 р. Українська парламентарна репрезентація вимагала від уряду слідства у справі вбитих австрійськими військами українських громадян, а також звільнення ув’язнених у Талергофі; коли ж засудили до смерті провідних русофільських діячів Д. Маркова, В. Куриловича, К. Черлюнчакевича, до австрійської влади було подане прохання про їхнє помилування. Незважаючи на це, русофіли ще довго звинувачували в усьому українофілів. Таке трактування ситуації посилювалося ще й тим, що русофілами проігнорували як політичною силою під час утворення УНР і ЗУНР (до керівництва ЗУНР, наприклад, увійшли всі колишні українські посли в парламенті та сеймі, крім русофільських діячів — В. Куриловича, Д. Маркова та К. Сеника).

Під час Першої світової війни, з приходом російських військ обидві групи русофілів одностайно підтримали окупаційну владу. Вони надавали росіянам церкви своїх товариств (Успенську та Преображенську) для православних богослужінь, організовували курси російської мови та ін.

Русофільство як суспільна течія зародилось у 50-х роках ХІХ ст., коли розвіялися сподівання на допомогу з боку уряду. Відчуваючи слабкість свого становища, представники цієї течії звернули свої погляди на Росію, яка вабила спільним історичним минулим, подібністю мови та збереженою державною незалежністю. Діяльність русофільських товариств, котрі видавали свої твори церковнослов’янською, а згодом мовою, наближеною до російської, була протидією процесам полонізації. До 1860-х рр. русофіли (старорусини) залишалися єдиною суспільно-політичною силою, що захищала права галицьких українців перед владою та вела провід у їхньому культурно-політичному житті.

У 60-х рр. ХІХ ст., коли виникла українофільська течія, котра заявила про права галичан (як складової малоруського народу) на самостійне існування, почалося протистояння між обома групами. Радикалізація русофільського руху, намагання запровадити російську мову, пропаганда православ’я поступово призвели до втрати популярності ідей русофільства серед галицьких українців.

Протягом усієї другої половини ХІХ ст. русофіли намагалися знайти порозуміння з українофілами, усвідомлюючи необхідність сконсолідованості з ними для майбутнього. При цьому вони, однак, не хотіли поступатися своїми ідеологічними переконаннями, на правах «старших» очікуючи, що згодом «молоді» (українофіли) таки приймуть їхні позиції. Русофіли так і не зрозуміли, що їхні опоненти зробили свій вибір на користь модерної української нації.

Про спільність походження русофілів і народовців свідчить їхня символіка, що відзначалася однаковою синьо-жовтою колористикою та подібними геральдичними знаками. Засноване 1874 р. Товариство ім. М. Качковського своїм символом обрало синьо-жовтий стяг із зображенням лева. Після його відхилення намісництвом (у 1892 р.) як політичного, товариство користувалося хоругвою, на якій бачимо святих Кирила й Мефодія, Ольгу та Володимира. На печатках «Народного дому» було викарбувано лева, що спирався на скелю на синьому тлі. Такий самий знак обрала Головна руська рада, лев фігурував і на прапорі української національної гвардії 1848 р. «Народний дім» використовував цей символ до 1939 р. Створена в 1848 р. «Галицько-руська матиця», за аналогією з іншими слов’янськими товариствами, на печатці зображала Святого Духа як просвітителя людського розуму і серця. Написання «руска» в її самоназві («Галицко-Руска Матица») з однією буквою «с» збереглося до ХХ ст. Тим часом русофіли подавали це слово через подвійне «с», що вказує на несформованість єдиного погляду на правопис.

Початок ХХ ст., для якого характерним було поширення ідей радикалізму та соціалізму, котрими зазвичай захоплювалося молодше покоління, ознаменувався розколом русофільства. Події Першої світової війни, репресії австрійської влади проти русофілів та місцевого населення, котре нерідко не мало жодного зв’язку з русофільством, змусили українофілів стати на захист своїх політичних опонентів, проте ці заходи виявилися малоефективними. Лояльність русофілів до російської окупаційної адміністрації в роки Першої світової ще більше послабила їхні позиції серед простого люду.

Незважаючи на це, русофільство як суспільно-політична течія існувало й у ХХ ст., підтримуване і частиною населення, і Польською державою, яка використовувала його для боротьби з українським національним рухом.

Ірина Орлевич

© І. Орлевич, 2016