Genius mundi, natione Ucrainus (анатомія величі)

«Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, сказати б, здіймає шапку […], — занотував із нагоди столітніх роковин письменника Євген Маланюк у вже цитованій вище статті „Франко незнаний“. — Тут діє якийсь „інстинкт величі“, який у так званих масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги».

Що Франко — геній, відчували вже його сучасники, ще далекого 1885 року повеличавши його — тоді ще навіть не 30-річного рудовусого парубка! — українським Мойсеєм, покликаним вивести своїх земляків із «духоти», «як Мойсей Ізраїля із дому роботи». І це за 20 років до написання славетної філософської поеми «Мойсей» — другого «Заповіту» українського народу, за влучним визначенням Юрія Шереха (Шевельова)! І хоча, через свою скромність, Франко не раз відрікався од цього високого, але обтяжливого титулу (пригадаймо знамените звернення до не надто ґречного молодшого колеги: «Я не геній, синку милий…»), його геніальність не підлягає жодному сумніву.

Іван Франко — не просто талановитий літератор, розважливий критик та гострий публіцист. Це рідкісний у світовому контексті й унікальний — в українській історії приклад універсального генія — всебічно обдарованої й гармонійно розвинутої творчої особистості, що реалізувала власний потенціал не в одній, а одразу в багатьох галузях культури.

Універсалізм — найвища міра обдарованості, яка відрізняє генія від таланту. «Адже талант є специфічною, а геній — усезагальною здібністю», — слушно стверджував Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель. З огляду на це, Франко — геній у найбуквальнішому і найточнішому сенсі цього слова. Усебічна обдарованість, широчінь зацікавлень, енциклопедичність знань, космічна масштабність світобачення, багатогранність діяльності, тісний діалектичний взаємозв’язок різних її видів і форм, глибина проникнення в сутність речей, ненастанний пошук відповідей на «вічні питання» само- і світопізнання, філософське узагальнення духу своєї епохи, здатність до інтелектуального та естетичного синтезу, унікальний «пророчий дар» — уміння передбачати майбутнє — усі ці прикмети універсального генія притаманні Франкові.

Це була людина-«перехрестя», навстіж відкрита до світу, яка з чутливістю інтелектуального сейсмографа жадібно ловила найтонші коливання духовної атмосфери часу, і водночас людина-«поступ», котра силою своєї індивідуальності немовби репродукувала «в онтогенезі» культурно-історичний «філогенез» своєї епохи. Урешті — людина-«універсум», неповторний мікрокосмос, рівновеликий макрокосмосу у своїй загадковості й нескінченності. І саме завдяки своїй межовій відкритості, еволюційній змінності, дивовижному універсалізму, а відтак — складності, навіть амбівалентності феномен Франка — власне як унікальний людський феномен — посідає небуденне місце не тільки в історії нашої культури, але й у досвіді становлення новоєвропейської («фаустівської», за Освальдом Шпенґлером) людини загалом.

Універсалізмом свого генія Франко насамперед завдячував не якимось зовнішнім чинникам, а внутрішньоособистісному гарячому бажанню «обняти цілий круг людських інтересів», аби «не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя», а отже, «бути чоловіком» — «не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком» [т. 31, с. 309]. Як «цілий чоловік», він був одержимий невситимою «фаустівською» жагою світоосягання, продиктованою внутрішньою спонукою творчого духу розпросторитися якнайширше, «Все проникну[ти], все прогляну[ти], / Все скушту[вати]» [т. 3, с. 182].

Жоден із діячів нашої культури (і мало хто — світової) не може зрівнятися з ним за всебічністю інтересів, енциклопедичністю знань та продуктивністю праці. У нашій культурній та інтелектуальній історії Франко став не просто «другим після Шевченка» (чи то пак «галицьким Шевченком»), а українським Арістотелем та Леонардо да Вінчі, Вольтером і Ґете, ставши в один ряд із найбільшими геніями людства й тим самим закарбувавши своє ім’я не тільки до літопису національного поступу, а й до золотої книги надбань людської цивілізації загалом.

Відтак у жодному разі не можна локалізувати чи регіоналізувати значення постаті й чину Івана Франка, зводити його до вузьких масштабів Львова, Галичини чи навіть Західної України в цілому.

Він був не просто «великим бойком» чи «великим галичанином», «найбільшим сином галицької землі» (на такі формулювання і досі часто-густо можна натрапити і в мемуарній, і в публіцистичній, і в науковій літературі), а великим Українцем, будівничим української державності, національним пророком і проводирем, думки і справи якого не замикалися в тісних рамцях галицької «ботокудії», а сягали далеко поза її межі, за Дністер, за Збруч, за Дніпро і навіть за Дон.

Іван Франко — це не тільки український Мойсей австрійської Галичини. Це Мойсей своєї на той час недержавної й розірваної між агресивнішими сусідами нації. Нації, яку ще тільки належало створити з етнічних мас українського народу. І він був одним із тих небагатьох, хто чи не найбільше доклався до українського націотворення.

Тому значення Франка — загальнонаціональне, а не вузьколокальне чи регіональне. І замикати його в межах лише «австрійської Галичини» — неприпустимо. Це все одно, що на клітці з левом написати «котик».

За слушним й афористично блискучим формулюванням Марка Черемшини, Франко справив на нього враження «великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше».

Саме в такому — планетарному — масштабі і варто сприймати велич Франкового генія.

Та водночас не маємо права забувати і про національний вимір його величі. Адже Іван Франко — це передусім українець, який зробив себе генієм, і геній, який зробив себе українцем.

І його геніальність, і його українство — самочевидний і науково доведений факт. А проте ні геніальність, ні українство не були даністю (ані даром Божим, ані присудом Долі, ані сліпим жеребом…).

Усупереч поширеним стереотипам, він не народився генієм. Його безсумнівна геніальність — наслідок не тільки й не стільки природної обдарованості, скільки колосальної, ненастанної праці. Передусім над собою.

Він — хоч як би дико це не звучало! — не народився й українцем. На час його появи на світ у списку можливих ідентичностей такої опції не було. Народився ковальським сином, бойком, русином, греко-католиком, галичанином, громадянином Австро-Угорщини. Але якби його батькам сказали, що їх новонароджений син — українець, вони б здивувалися: «А хто це?!» Українцем він став, бо усвідомив себе українцем і запрагнув ним бути. Навіть попри те, що тоді не було України…

Йому це вдалося.

Він став генієм — і став українцем.

Українським генієм — і геніальним українцем.

І в цьому — його найбільший успіх.