Історики про етнічний розвиток Русі

Проблема етнічного розвитку Київської Русі — одного із важливих чинників її історії — постійно привертала увагу дослідників. Це питання досліджували історики та археологи, етнографи, філологи, антропологи. При цьому інтерес до етнічних процесів на Русі не завжди зумовлювався пошуками наукової істини. Свій деформуючий вплив на об’єктивне вирішення етнічної історії східних слов’ян справила політична кон’юнктура. В діалектичній єдності переплелися тут офіційна великодержавна доктрина “старшого брата” і національний комплекс “меншого”. Впродовж тривалого часу історики ведуть наукові дискусії з приводу права на києворуську спадщину. Належить воно росіянам чи українцям? При цьому в полемічному запалі нерідко забувають, що є ще й білоруси, теж безпосередньо причетні до цієї спадщини.

Історіографія даної теми висвітлювалась в радянський час за схемою великодержавної російської доктрини, а тому лишається, по суті, маловідомою не тільки широким колам читачів, а й спеціалістам. Вирвані з контексту дослідження окремі тези істориків (російських і українських) нерідко створюють викривлену картину їх поглядів на надзвичайно складну етногенетичну проблему часів Київської Русі. Тим часом, без неупередженого аналізу історіографічної спадщини об’єктивне осягнення її практично неможливе.

Перші спроби осмислення теми — походження руського народу — були зроблені в другій половині XVII ст. на фоні зростання його національної свідомості, викликаної національно-визвольною боротьбою і Переяславським актом 1654 р. Феодосій Софонович, ігумен київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, у своїй “Кройніці”, написаній на межі 60 — 70-х років XVII ст., показав розвиток південноруських земель на широкому тлі загальноруської історії. На Київську Русь він дивився як на державу єдиного народу від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Володимир Мономах, згідно з ним, “Русь, утрапленую и незгодами, и войнами межусобными сынов Володимеровых разорваною, своим розумом и мужеством в едино злучил и в монархию албо самодержавство по-старому привел”[442].

Ідея спільності походження руського народу стверджується в “Київському синопсисі”, виданому 1674 р. Укладачем його вважається архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. Автор у кількох місцях праці зауважує, що руський народ від виникнення був єдиним. “Русский или паче Российский народы тыижде суть Словяне. Единого бо єства (...) и тогожде языка”[443]. Єдиною була і держава Київська, яка загинула під ударами “злочестивого Батия” у 1240 р. Прямою спадкоємицею Русі Київської “Синопсис” вважав Русь Володимирську, пізніше Московську[444].

Автор “Синопсису” не був оригінальний у своїх висновках. Етнічна та історична спорідненість східнослов’янських народів в Україні XVII ст. ні в кого не викликала сумнівів. Щоб переконатись у цьому, досить звернутися до документів того часу, в тому числі і до гетьманських універсалів. Гетьман Іван Виговський, відомий своєю пропольською орієнтацією, називав царя Олексія Михайловича, який “призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостью своею”, “сродником” великого князя Володимира[445]. В універсалі гетьмана Брюховецького до задніпровських (правобережних) українців вказується, що “не толко окрестные все народы, но и сама ваша милость, братья наша милая, признать то имеете, что в явной слепоте и обмане видимом пребываете, когда Руское имя на себе от предков своих нося, не к тому монарху [...] прибегаете”[446].

Традиції єдності слов’янорусів домонгольського періоду, помітні в працях дослідників XVII ст., мали своє продовження і в ґрунтовних історичних дослідженнях XVIII — початку XIX ст. В етнічній єдності всіх східних слов’ян були переконані В.М. Татищев, П.І. Симоновський, О. Рігельман, О. Шафонський, Д.М. Бантиш-Каменський.

В історичній хроніці “Короткий опис про козацький малоруський народ” П.І. Симоновський наголосив, що різниця між великоросіянами і малоросіянами “тоді сталася, коли вони (малоросіяни. — П.Т.) перейшли у володіння Литовське і Польське”[447].

О. Шафонський висловив оригінальну думку про старшинство малоросійського народу над усіма іншими слов’янськими народами, в тому числі і великоруським[448]. Новий погляд на етногенез малоросів хоч і не підважував загальноприйняту концепцію спорідненості, все ж вносив суттєві корективи.

Близьку за змістом точку зору висловив Я.Маркович, він вважав, що Київська земля була “колискою росів” — спільних попередників малоросіян і великоросіян[449].

“Історія Росів”, авторство якої приписується то білоруському архієпископу Георгію Кониському, то Григорію і Василю Полетикам, викладає історію Південної Русі до монгольського розгрому як частину загальноруської.

В ній чітко підкреслена ідея спільності походження всіх слов’ян та існування в часи Київської Русі єдиного руського народу.

В авторській передмові до “Історії” читаємо: “История Малой России до времен нашествия на нее Татар с ханом их Батыем соединена с историею всея Руси, или она-то и есть единственная история Российская”[450].

Значний інтерес до об’єктивного розуміння проблеми етнічного розвитку східних слов’ян становить відома прокламація гетьмана Івана Мазепи до малоросійського народу, розіслана напередодні Полтавської битви 1709 р.

В ній Мазепа справедливо звинувачує московський уряд у порушенні договору з Б.Хмельницьким, відзначає всі ті біди і утиски, яких зазнає малоросійський народ від царського деспотизму, але й застерігає від війни з Великоросіею “единов?рной и единоплеменной”. Адже відомо, писав він, “что прежде были мы то, что теперь Московцы: правительство, первенство и самое название Руси отъ насъ къ нимъ перешли. Но мы теперь у нихъ, какъ притча во языц?хъ”[451].

На початку XIX ст. побачила світ перша синтетична праця з історії України. її автором був відомий український історик, дипломат і державний діяч Д.М. Бантиш-Каменський. У вступі до своєї “Історії Малой Росії” він ' писав, що країна, яка потім стала відома під назвою Малої Росії, первісно становила основну частину володінь великих князів руських і являла собою “вітчизняну колиску нашу”. Поділ єдиного руського народу на східне і південне відгалуження історик датував часами поневолення Південно-Західної Русі Литвою і Польщею”[452].

Оригінальні думки з приводу етнічних процесів на Русі висловив М.О. Маркевич. Згідно з одним його твердженням, малоруський народ походив від іншої племінної основи, ніж великоруський. Згідно з іншим — усі три відгалуження руського народу мають єдине походження, але великороси були молодшими братами малоросів. У той час як малоруський народ сформувався в незапам’ятні часи, великоруський виник значно пізніше з переселенців з території Південної Русі[453].

З думками О. Шафонського і М.О. Маркевича, по суті, солідаризувався історик Ю.І. Венелін, який, відзначаючи спільність походження східнослов’янських народів, переважне право називатись Руссю віддавав українцям[454].

Приблизно з середини XIX ст. проблема киеворуської етнічної спадщини набуває принципової гостроти. Починаючи з М.П. Погодіна, російські вчені висвітлюють історію Русі як історію лише великоруського народу. Обґрунтовуючи великодержавні претензії, М.П. Погодін відмовляється від традиційної для вітчизняної історіографії концепції спільності походження східнослов’янських народів. За ним, українці не мають жодного відношення до історії Київської Русі, оскільки переселились у Подніпров’я тільки після монголо-татарської навали з Підкарпаття і Волині. До цього тут жили великороси, які під тиском завойовників відійшли на північно-східні землі. Що стосується давньоруської (церковнослов’янської) мови, то вона, згідно з М.П. Погодіним, найближче споріднена з великоруською і в ній відсутні будь-які ознаки малоросійської[455].

У полемічних філологічних листах відомий український вчений М.О. Максимович переконливо спростував твердження М.П. Погодіна про виняткове право великоросів на києворуську спадщину. Серед аргументів було і раннє твердження самого М.П. Погодіна про те, що наша “простонародна, туземна мова тоді вже поділялася на ті ж говірки, на які поділяється тепер, тобто у Києві, Чернігові, Галичі говорили по-малоросійськи; у Могильові, Вітебську по-білоруськи; у Володимирі, Московських краях по-великоруськи”.

М.О. Максимович обстоював “найближчу спорідненість руських говірок, за якою малоросійська і великоросійська говірки, або, кажучи повніше і точніше, південноруська і північноруська мови — рідні брати, сини однієї руської мови”[456]. Їх відособлення і виділення південноруської мови, як вважав М.О. Максимович, відбулося ще в дотатарський період, “коли Київська Русь була представницею руського світу, як після татар стала Русь Московська”[457]. У свою чергу, південноруська мова також не була єдиною, а поділялася на дві говірки: “малоросійську, яка існувала здавна з обох сторін Дніпра — на Україні, Подолії, Волині і в Сіверщині, і червоноруську, що також існувала здавна з обох сторін Дністра у Галиції і Карпатах”[458].

Відомий філолог І.І. Срезневський ототожнював мову народну і писемну у найдавніших давньоруських пам’ятках і не бачив можливості віднайти в ній будь-які ознаки малоросійської. Відокремлення малоросійської говірки і народу від великоросійської говірки і народу, на його думку, відбулося вже після татарської навали.

Велику увагу проблемі етнічного розвитку часів Київської Русі приділяв М.І. Костомаров. Його погляди щодо цього викладені у працях “Мысли о федеративном начале древней Руси”, “Две русские народности”, “Черты народной южнорусской истории” та ін. Вони неоднозначні, нерідко суперечливі, але завжди оригінальні і цікаві. На його думку, у першій половині нашої історії, в період удільно-вічового укладу, народна загальноруська стихія виступає в сукупності шести головних народностей, а саме: південноруської, сіверської, великоруської, білоруської, псковської і новгородської[459]. Їх етнічною підосновою були літописні племена, які консолідувались у більші спільності. Названі народності не являли собою нероздільних етнічних монолітів.

Обширна і різноманітна південноруська народність в удільний період відособилась системою частин, які утворювали одну землю. Вони відрізнялись одна від одної народними звичаями, говірками, способом життя, але їх доля впродовж тривалого часу була нероздільна. Навіть Сіверія, яка за говіркою, життєвим укладом і фізичною структурою посідала середнє місце між південнорусами, великорусами і білорусами, більше тяжіла до півдня, ніж до півночі[460].

Певною етнографічною своєрідністю відзначалось населення Києва — Руської землі у вузькому значенні цього слова. Постійне проживання тут варягів і греків, шведів і датчан, печенігів і поляків, представників Інших слов’янських і неслов’янських народів, на думку М.І. Костомарова, спричинилося до того, що в Київській землі, менше, ніж в інших регіонах, міг зберігатися чистий тип однієї народності[461].

Згідно з спостереженням М.І. Костомарова, близьким до Південної Русі було населення Новгородщини. Навіть у XIX ст. воно вживало такі слова, яких не знала великоруська мова, але які мали поширення у малоросійській. Наприклад: “шукать”, “хилить”, “шкода”, “що” замість “что”, “жона” замість “жена”; у словах “дівиця”, “травиця” — “я” замість “а”[462]. На цій підставі М.І. Костомаров робив висновок, що Новгород завжди був рідним братом Півдню[463].

Висновки М.І. Костомарова про поділ східних слов’ян домонгольського періоду на ряд народностей сприймаються нерідко надто спрощено, як незаперечна констатація існування на той час українців, росіян і білорусів у їх сучасній етнографічній структурі. Тим часом, нічого подібного М.І. Костомаров не стверджував. “Розуміється, — писав історик, — було б легковажно уявляти, що образ, у якому південноруська народність з її ознаками була у давнину, той самий, у якому ми зустрічаємо її в пізніші часи. Історичні обставини не давали народу стояти на одному місці... Якщо ми, відносно давнини, говоримо про південноруську народність, то розуміємо її у тому вигляді, який був прообразом сучасного”[464]. Аналогічно розумів він і великоруську народність, яка, по суті, була зерном майбутньої Великої Русі[465].

Виділивши кілька давньоруських народностей, М.І. Костомаров не заперечував їх спорідненості. “Всі разом носили вони назву спільної Руської землі, належали до одного спільного складу і усвідомлювали цей зв’язок”[466].

У своїх висновках щодо етнічного розвитку Київської Русі М.І. Костомаров значно ближчий до історичної дійсності, ніж деякі його сучасні послідовники. Велике етнічне ціле (за термінологією історика “народна загальноруська стихія”) не виключало етнографічної своєрідності його окремих частин.

Помітне місце в дослідженні східнослов’янського етногенезу посідає В.Б. Антонович. Як і свого часу М.О. Максимович, він рішуче не погодився з висновками М.П. Погодіна і його послідовників про поголовну міграцію населення Південної Русі під тиском монголо-татар на північний схід і зайняття його місця переселенцями з Карпат. В.Б. Антонович переконливо відвів також тезу польських істориків Грабовського, Шайнохи та інших, за якою Середнє Подніпров’я після монгольської навали колонізувалося польськими вихідцями з берегів Вісли. Неможливо, твердив історик, щоб переселення цілих народних мас відбулося непомітно і не лишило будь-якого сліду в писемних джерелах. І як могло трапитися, що переселенці з берегів Вісли “у XVI ст. становили суцільну масу з характером руської, а не польської народності”[467].

В.Б. Антоновича вважають першим, хто виступив з тезою про винятково українську етнічну основу Київської Русі, при цьому йому нерідко приписуються думки, яких він насправді ніколи не висловлював. Кажучи про взяття Києва 1169 р. військами Андрія Боголюбського, історик зауважував, що його пограбуванням займалися не лише суздальці, а й чернігівці. У жодній історичній праці В.Б. Антоновича немає етнічного протиставлення Південної і Північно-Східної Русі X — XIII ст. Київська земля XIII — першої половини XIV ст. “втратила значення першого, старшого княжіння і серед роздроблених руських областей займала місце другорядне, непомітне”[468]. “У XIV ст. у долі Русі, — писав історик, — трапився новий історичний поворот, який накреслив для Києва нову політичну роль на новому терені. У цей час роз’єднані і ослаблені руські землі починають знову об’єднуватись у більші і міцніше зв’язані політичні організми. Намагання це відбувається одночасно на двох окраїнах руського світу: тимчасом як на північному сході Русі... виникає нова, сильна Руська держава, південно-західні руські землі знаходять точку опертя у Великому князівстві Литовському”[469].

Теза В.Б. Антоновича про різні шляхи історичного розвитку Південної і Північно-Східної Русі другої половини XIII — XVI ст., яка є цілком правильною і обґрунтованою, не дає жодних підстав приписувати історику аналогічного висновку і стосовно часів Київської Русі. Щодо етнічної термінології, то вона скрізь вжита істориком зі словом “Русь”: “руська народність”, “руське народонаселення”, “руський світ”. Ні про який міжетнічний антагонізм Південної і Північно-Східної Русі у X — XIII ст. В.Б. Антонович не веде мови.

У 80-х роках XIX ст. було здійснено спробу реанімувати теорію М.П. Погодіна про потатарське заселення Середнього Подніпров’я українцями. З нею виступив відомий російський філолог О. Соболевський. У рефераті “Как говорили в Киеве в XIV — XV вв.” дослідник дійшов висновку, що в текстах документів того часу ще відсутні українські фонетичні особливості, а, отже, заселення Київщини новим населенням сталося не раніше XVI ст. Так теорія М.П. Погодіна була доведена до повного абсурду. Проти неї дружно виступили провідні українські історики і археологи В.Б. Антонович,

М.П. Дашкевич, С.Т. Голубєв та ін. На підставі переконливих фактів вони показали історичну неспроможність теорії повного запустіння Середнього Подніпров’я у другій половині XIII — XIV ст. і зміни тут населення. Велика заслуга в цьому належала і молодому М.С. Грушевському, який найґрунтовніше показав неперервність історичного процесу у Південній Русі з часів київських до кінця XIV ст.[470]

Філологічні аргументи О. Соболевського знайшли як противників (П. Житецький), так і прихильників (О.О. Шахматов). Щоправда, в процесі активної історико-філологічної дискусії О.О. Шахматов поступово відійшов від переконання про великоросійську етнічну основу всіх східнослов’янських племен. Ґрунтуючись на даних мови, лінгвістичному аналізі руських говірок, вчений дійшов висновку, що з часом на базі загальноруської єдності виникають три руські народності. Південноруська, або малоруська, увібрала в себе полян, сіверян, древлян, волинян, уличів і хорватів; білоруська відповідно — дреговичів, радимичів, частину кривичів; великоруська — словен, східну частину кривичів, в’ятичів[471]. Що стосується населення Києва, то його, за О.О. Шахматовим, хоч і немає підстав не визнавати південноруським, але слід вважати досить змішаним, у його складі були представники всіх руських племен.

Найпослідовніша концепція етногенезу східних слов’ян до київського періоду і після нього належить М.С. Грушевському, але й вона не позбавлена внутрішніх суперечностей. Розглянувши у примітках історіографію питання, він дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст.н.е. спершу під назвою антів, потім полян і згодом русів[472].

У вступних замітках до першого тому “Історії України-Руси” М.С. Грушевський стверджував: “Ця праця має подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу, інакше званого “малоруським”, “південноруським”, просто “руським” або “русинським” ... Його старе історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи політичного і культурного упадку було присвоєно великоросійським народом, котрого політичне і культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, і великоросійські політичні організації — як вел.кн.Володимирське, і потім вел.кн.Московське уважали себе спадкоємцями, наслідниками тої старої Руської (Київської) держави”[473].

Із цитованого тексту випливає дві важливі засадничі тези. Перша зводиться до того, що М.С. Грушевський бачив український народ в далекій глибині століть, як певні “етнографічно-політичні групи”, із яких формується те, що “ми мислимо тепер під назвою українського народу”. Згідно з іншою, великоруський народ, хоч і привласнив собі ім’я Русь, все ж “розвинувся на традиціях давньої Руської держави” і вважав себе її спадкоємцем.

У статті, присвяченій періодизації української історії, М.С. Грушевський відзначав, що “Київська держава, право, культура були утвором одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської”[474]. Друга частина терміну — “руської”, незважаючи на заперечення істориком існування “загальноруської” народності, навіть поза авторським бажанням, засвідчує спорідненість обох народностей.

Якщо говорити про рівень етногенетичного зв’язку з Київською Руссю, то М.С. Грушевський і його попередники справді мали рацію, коли стверджували, що ближчим він був в українців, які жили на корінних землях Русі і є її безпосередніми спадкоємцями.

З часом погляди М.С. Грушевського еволюціонували в напрямі визнання за українським народом етнічної сформованості вже з антських часів. Антами, згідно з істориком, грецькі письменники VI — VII ст.н.е. називали саме українців. Українцями були поляни, древляни, дуліби і навіть племена, які жили над Доном і на Азовському узбережжі[475].

Нова схема українського етногенезу у М.С. Грушевського виявилася безпрецедентно спрощеною. В ній опущені всі проміжні ланки розвитку східнослов’янської людності. Коли б це було справді так, то українці являли б собою явище виняткове у світовій історії, яка не знає прикладів того, щоб народ упродовж півтори тисячі років не зазнавав етнічних змін.

О.Я. Єфименко в ґрунтовній праці “Історія українського народу” запропонувала більш реалістичну концепцію етногенетичного процесу. “Російська історія як наука повинна складатись із двох самостійних і паралельних частин: із історії північно-східної, або Московської, Русі і історії Русі Південної і Західної, або Литовсько-Польської”. До цього в російській науковій літературі, як слушно відзначила дослідниця, прийнято було розуміти під висловом “російська історія” лише історію північно-східної її половини[476].

О.Я. Єфименко хоч і намагається стати над суперечками прихильників “великоруських” і “малоруських” теорій, все ж схиляється до думки, що повного запустіння і знищення населення на півдні Русі таки не було. Етнічний розвиток часів Київської Русі уявлявся їй у складному діалектичному переплетінні процесів інтеграційних і диференційних. “Упродовж всього цього періоду, який закінчується монгольською навалою, історію нашу роблять групи східнослов’янських, або руських, племен, які відособились за областями, але начебто не виявляли того глибокого розпаду на два русла, який спостерігається пізніше... Коли туман, що оповив майже всю Руську землю, повністю розсіюється, ми спостерігаємо на нашій території два великих розгалуження руської народності, які неначе поглинули колишні племінні особливості, народності південноруську і північноруську”[477].

Етнічні проблеми цікавили й видатного українського письменника і вченого І.Я. Франка, який гостро і зацікавлено відреагував на вихід у світ першого тому “Історії України-Руси” М.С. Грушевського. Зібравши всі можливі згадки давніх авторів про антів, він дійшов висновку, що на їх підставі можна твердити лише про слов’янство цього народу, який був предком усієї давньоруської людності, у тому числі і північного племені в’ятичів[478].

І.І. Огієнко вважав, що найстаріша назва нашого (українського. — П.Т.) народу була “руський”, яка повністю залишилася в Галичині, де простий народ тільки й зве себе тим ім’ям — руським народом, споминаючи свою давнину, зве себе і наш народ у межах Росії. До Москви, згідно з автором, назва “Русь” була занесена з берегів Дніпра після того, як політичний центр держави перемістився з Києва на північний схід[479].

Практично всі традиції історичної думки дожовтневого періоду так чи інакше успадковані дослідниками нашого часу. Йдеться не лише про альтернативність висновків вчених щодо проблеми етнічного розвитку Київської Русі, а й про систему аргументації. У багатьох випадках вона базується не на твердих документальних фактах, а на емоційному сприйнятті явищ історії, апріорному переконанні в незмінності етнічної ситуації від середньовіччя до наших днів. Характерним прикладом цього може бути ставлення до міжкнязівською боротьби на Русі. Ряд істориків, вітчизняних і зарубіжних, розглядають ці можновладні чвари крізь етнічну призму. “Українські” Київ і Південна Русь протиставляються “російському” Володимиру-на-Клязьмі і Північно-Східній Русі або “білоруському” Полоцьку.

У питанні про характер етнічного розвитку Київської Русі на першому, ранньофеодальному етапі її розвитку (до 30-х років XII ст.) дослідники не мають принципових розходжень. Переважна більшість сходиться на тому, що вже в IX — на початку XII ст. на основі 15-ти східнослов’янських племінних об’єднань сформувалася відносно єдина давньоруська етнічна спільність, головною умовою консолідації якої було створення єдиної держави Київська Русь. Що стосується етнічного процесу другого етапу історії Русі (до 40-х років XIII ст.), то тут думки дослідників розійшлися.

М.С. Державіну здавалося, що феодальна роздробленість відіграла вирішальну роль у подальшій культурно-історичній долі давньоруського народу. Вона сприяла обласному відокремленню земель, їхній економічній, політичній і культурній роз’єднаності[480].

Аналогічну оцінку впливу феодальної роздробленості на етнічний розвиток дає і В.В. Мавродін, який дійшов висновку, що вже в XI — XII ст. процес злиття східного слов’янства в єдиний народ уповільнюється, потім і зовсім припиняється. Старі мовні і етнокультурні особливості, успадковані від племен і земель Русі і не ліквідовані спільністю київських часів, ускладнюються новими, що виникали в період феодальної роздробленості і обумовлювались економічною і політичною ізольованістю давньоруських князівств. Намічаються етнічні утворення, які відповідали “самостійним державам періоду феодальної роздробленості”[481].

Близькі висновки містять і праці К.Г. Гуслистого. Він вважав, що в домонгольський час давньоруська народність не стала вповні стійкою етнічною спільністю. Феодальна роздробленість Русі XII — XIII ст. визначила процес розмежування окремих її частин і виникнення передумов для формування трьох східнослов’янських народностей. Ріст феодальної роздробленості не тільки затримав, а й перервав процес консолідації давньоруської народності[482].

Про початки розкладу давньоруської народності ще в надрах Київської Русі писав також і Б.Д. Греков, щоправда, він не пов’язував цей процес безпосередньо з феодальною роздробленістю. Згідно з ним, історія Київської Русі — це не історія України, Білорусії чи Росії, а період їхньої спільної історії, коли формувались і великоруський, і український, і білоруський народи[483].

Думку про глибокі домонгольські корені процесів етнічних змін, що виявлялись насамперед у мовних новоутвореннях, поділяють і лінгвісти. Відомий український мовознавець Л.А. Булаховський вважав, що найінтенсивніше формування діалектних особливостей давньоруської мови відбувалося в XII — XIII ст. Ці процеси, проте, не були наслідком державного розкладу Русі. Навряд, писав дослідник, щоб диференційні тенденції давньоруської мови відбили долі київської державності. Мовні особливості, специфічні для певних, переважно великих, територій, існували вже в домонгольський час, але вони навряд чи збігалися із землями феодального роздроблення. Такий збіг в умовах постійних війн і колонізаційних рухів був швидше винятком, ніж правилом[484].

Р.І. Аванесов, підкреслюючи необхідність порівняльного вивчення мов та історії народу, стверджував, що, оскільки у XII — XIII ст. відбувається зміщення історичного життя на північ, північний схід і північний захід, говірки цих зон переживають досить важливі новоутворення. На цей час виділяються говірки новгородська, галицько-волинська, смоленсько-полоцька, київська і ростово-суздальська. І хоча в XII — XIII ст. виникли і розвивалися діалекти феодальної пори, давньоруська мова на той час ще не розпалася, давньоруська народність продовжувала існувати. Діалектні відмінності поки що не перекривали собою єдності, що складалася протягом століть, в народі утримувалось почуття цієї єдності[485].

Розклад давньоруської мови і формування на її основі трьох східнослов’янських мов, як справедливо вважав Ф.П. Філій, — не короткочасний акт мовного розвитку, а тривалий історичний процес. Наростання діалектизмів у фонетичній системі давньоруської мови простежується вже в пам’ятках XI — XII ст., в XII — XIII ст. складається п’ять діалектних зон — південна, західна, північна і північно-східна, приоксько-верхньодонська і прикарпатська; в XIV — XV ст. набувають значного поширення особливості, характерні для російської, української і білоруської мов. Можна гадати, робив висновок дослідник, що етномовна карта східного слов’янства була б іншою, коли б не було грізних подій XIII — XIV ст.[486] Згідно з Ф.П. Філіним, недостача фактів змушувала дослідників реконструювати давні діалекти чи діалектні ареали не стільки на основі лінгвістичних матеріалів, скільки на основі історичних свідчень і географічних ознак. Але при такому підході мовний діалект виявляється не лінгвістичним, а тільки географічним поняттям. Сам Ф.П. Філій вважав, що діалектні зони, як правило, не залежали від кордонів між князівствами. Хоча в епоху феодальної роздробленості і утвердилися сприятливі фактори для інтенсифікації виникнення діалектизмів, загалом ще не було умов для утворення стійких діалектів[487].

Ряд учених, особливо археологів і етнографів, послідовно обстоювали ідею існування єдиної давньоруської народності аж до монголо-татарської навали і навіть пізніше. Аналіз писемних джерел дав можливість Б.О. Рибакову зробити висновок, що і в епоху феодального дроблення Русі XII — XIII ст., незважаючи на існування кількох десятків князівств, єдність давньоруської народності добре усвідомлювалась і знаходила відображення в термінології — вся Руська земля протиставлялась відокремленим вотчинам князів. Аж до XIV ст. (до часу Куликовської битви) утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлювати себе як єдине ціле. Зроблений висновок знаходить підтвердження і в аналізі археологічного матеріалу, який не дає можливості вловити ознаки розпаду давньоруської народності на три групи[488].

Згідно з В.Й. Довженком, етнічний розвиток в епоху Київської Русі йшов шляхом консолідації давньоруської народності. Він не поділяв висновків про якусь особливу роз’єднаність давньоруських земель в епоху феодальної роздробленості, а отже, і не вважав її причиною розпаду єдиної народності на три народи — російський, український і білоруський. Ці причини, на думку історика, слід шукати в історичній ситуації другої половини XIII — XIV ст., коли були розірвані зв’язки між давньоруськими землями, роз’єднані окремі частини єдиного давньоруського народу і поставлені в різні умови дальшого розвитку[489].

Досліджуючи етнічні процеси періоду феодальної роздробленості, А.І. Козаченко дійшов висновку, що в цей час спостерігається дальший розвиток давньоруської народності. Він був зумовлений як зовнішньою небезпекою, рівної якій в той час не знав жоден народ Західної Європи, так і зростаючою потребою національної єдності, створення сильної князівської влади. Давньоруська народність, на думку А.І. Козаченка, однією з перших у Європі стояла на шляху до консолідації в єдину націю, але в середині XIII ст. цей процес був припинений[490].

У дослідженні, присвяченому національній самосвідомості в Давній Русі, Д.С. Лихачов показав життєву силу ідей народної єдності[491].

В.Т. Пашуто вважав, що і в часи єдності Русі, і в період феодальної роздробленості (яка не була абсолютною) жителі усіх частин країни ясно усвідомлювали свою приналежність до давньоруської народності і засуджували будь-які спроби захопити її землі іноземцями[492].