Русь і кочовики південноруських степів

Одним із суттєвих факторів історичного розвитку Русі X — XIII ст. було її сусідство з кочовим світом степів. З часів великого переселення народів по XIII ст. східні слов’яни постійно перебували у стані вимушеного протиборства з Гунами, хозарами, печенігами, торками, половцями, монголо-татарами. Звичайно, було б спрощенням вбачати у взаємозв’язках Русі зі своїми південними кочовими сусідами домонгольського періоду лише негативний аспект. Їх історія знає і світлі сторінки. Були мирні договори, союзницькі відносини, торговельні і навіть шлюбні зв’язки, взаємовплив культур, мирне входження торкських племен в державно-територіальну і етнічну структуру Русі. Усе це зафіксовано в писемних джерелах, підтверджено археологічними знахідками.

І все ж треба визнати, що загалом відносини Русі зі своїми південно-східними кочовими сусідами були антагоністичними. Причина об’єктивна. Вона полягала насамперед в характері господарського укладу двох світів. Кочовики не знали кордонів. Спосіб ведення господарства змушував їх постійно шукати нових життєвих просторів. Щодо світу хліборобів вони завжди виявляли агресивність. Не останнє місце тут відводилося пограбуванню сусідів, на цьому спеціалізувалась військово-дружинна верхівка

У даному розділі зупинимося на воєнно-політичному аспекті відносин Русі з печенігами, половцями і монголо-татарами, який складав основний зміст її зовнішньої політики впродовж трьох століть. У вітчизняній історіографії тема ця традиційна, але все ще не вичерпана остаточно.

Понад століття безпосередніми південними сусідами Русі були печеніги. На ранньому етапі своєї історії в придніпровських степах вони не виявляли агресивності. У 915 р. уклали з Києвом мир і відкочували по Дунаю. Під 930 р. літопис повідомляє про конфлікт Русі з печенігами, але не уточнює, хто був його ініціатором. У 943 р. печеніги — союзники князя Ігоря — брали участь у поході на Константинополь[275]. Літописець уточнює — їх найняв Ігор, що було звичним явищем для будь-яких союзницьких відносин. Треба думати, що такими ці відносини збереглися між Руссю і печенігами аж до початку княжіння Святослава.

Чим це можна пояснити? Насамперед тим, що печеніги вирішували свої проблеми в цей період за рахунок мадярів (які врешті-таки були витіснені з Ателькузи), болгар і Візантії. Можливо, і навіть напевно, що мали місце і якісь наїзди печенігів і на руські землі, але їх масштаби не були значними і літописами не зафіксовані.

Таке становище не влаштовувало передусім Візантію, і вона докладала максимум зусиль, щоб зіштовхнути печенігів з Руссю. Це добре видно з повчання Костянтина Багрянородного сину і спадкоємцю Роману II (“Про управління імперією”).

Одержуючи від Візантії багаті дари, печеніги справді “віддячували” за це їй нападами на Русь. Остання стала об’єктом головного удару печенігів у роки княжіння Святослава. Слід зазначити, що є в цьому вина і самого київського князя, власне — це його зовнішньополітичні акції. У 965 р. Святослав завдав нищівної поразки вже досить слабкій Хозарії. Похід ставив метою звільнити від данинницької залежності в’ятичів, що мало велике значення для процесу східнослов’янської консолідації. Мети було досягнуто, але розгром каганату мав і негативні наслідки для Русі. Об’єктивно він виявився на руку печенігам, які й самі нападали на Хозарію. Остаточний її розгром позбавляв печенігів небезпечного ворога в Подонні і вивільняв їм руки для ударів по Русі.

Полегшували завдання печенігам і балканські воєнні походи Святослава. Розширення воєнних дій проти Русі, стимульоване візантійською дипломатією, переслідувало також і їх власні корисливі цілі — грабунок багатих південноруських міст і поселень, а також збільшення життєвого простору за рахунок південноруського лісостепу. В цьому вони досягли певних успіхів. Відстань між Києвом і печенізькими кочів’ями у цей час дорівнювала одному дню переходу.

У 972 р. в битві біля дніпровських порогів з печенігами Святослав загинув, а його дружину було розбито. Безперечно, це стало тяжким ударом для Русі, а становище печенігів у південноруському лісостепу ще більше зміцніло.

Виникає питання — чи могла Русь на той час здолати печенігів? Відповідь на нього може бути ствердною. Коли б Святослав не шукав чужої землі (за це йому дорікали власні бояри), а займався благоустроєм своєї, то становище на півдні Русі не склалося б так драматично.

Лише за княжіння Володимира Святославича боротьба з печенігами стала питанням державної політики Русі. Літописець відзначає, що в цей час “бысть рать велика беспрестани с печенегами”. Кочівницькі кінні загони несподівано вдиралися до володінь Русі, грабували і спалювали невеликі містечка і села і так само несподівано відходили в степ, забираючи з собою в рабство руських людей. Відповідні акції Володимира у зв’язку з тим, що печеніги постійно міняли своє місцеперебування, не давали бажаного успіху. Перемога в 993 р. під Переяславом принесла Русі три роки передишки, але в 996 р. печеніги поновили свої набіги.

На рубежі першого і другого тисячоліття становище на півдні Русі дещо стабілізувалося. Згідно з повідомленням католицького єпископа Брунона, який вирушив з місією до країни печенігів, руський володар два дні проводжав його до останніх меж своєї держави, “які у нього для безпеки від ворога на дуже великому просторі з усіх боків обведені самими завалами”[276]. Після багаторічних досліджень М.П. Кучери стало очевидним, що “завали” Брунона — це земляні вали на півдні Русі, більшість яких було зведено в роки княжіння Володимира Святославича. Вірогідно, що ця гігантська, за масштабами середньовіччя, робота здійснювалась одночасно з будівництвом військових кріпостей.

Застави з постійними військовими гарнізонами, безумовно, зіграли вирішальну роль у стабілізації становища на півдні Русі. А стосовно земляних валів, то відповідь не може бути настільки однозначною. В історичній літературі, гадаємо, неправильно розуміється як архітектура цієї оборонної споруди, так і її основне призначення. Деякі дослідники вважають, що ці вали нагадували міські стіни, мали високі дерев’яні заборола. Насправді цього не могло бути. Простягаючись на сотні кілометрів, такі стіни вимагали б постійного військового гарнізону для охорони, для чого на Русі, звичайно, не вистачило б ніяких людських ресурсів. До того ж, величезні зусилля потрібні були б для періодичного відновлення заборол, які щоразу нищили вогнем печеніги. Важко припустити, щоб цього не розуміли давньоруські фортифікатори. Про відсутність заборол на валах півдня Русі побічно свідчить і Брунон, називаючи ці споруди не стінами, а завалами.

Смерть Володимира Святославича і наступні за нею роки міжкнязівської смути на Русі виявилися благодатним часом для нових печенізьких вторгнень. Особливо часто наводив їх на Русь Святополк. котрий виборював у Ярослава право на великий київський стіл. У 1019 р., як повідомляє літописець, печеніги прийшли разом із Святополком “в силе тяжьце”, але їх зустрів Ярослав і розгромив. Останнє значне зіткнення печенігів з Руссю відбулося, згідно з літописом, в 1036 р. під стінами Києва. Перемога Ярославових полків була повного. “И поб?гоша Печен?з? раздно и не в?дахуся камо б?жаче, и овии б?гающе топяху в Ситомли, ин?и же во ин?хъ р?кахъ, и тако погибоша, а прокъ ихъ проб?гоша и до сего дни”[277].

Перемоги Ярослава Мудрого, по суті, поклали край печенізькій загрозі для Русі. Державний кордон з берегів Стугни було перенесено на Рось, де 1032 р. “Ярослав поча ставити города по Роси”. За висновком М.П. Кучери, у цей час було зведено в Пороссі і одну з ділянок валу. Таким чином, Русь поступово повертала давні слов’янські землі на півдні, захоплені кочовиками. На лівому березі Дніпра кордон Русі проходив уже по Сулі, в гирлі якої було засновано місто з характерною і символічною назвою — Воїнь.

Не встигли руські люди забути про печенізькі вторгнення, як довелося зіткнутися з новим сильним ворогом. У південноруські степи, змітаючи печенігів і торків, ринули орди половців. Вперше біля руських кордонів вони з’явились у 1055 р.

Характерно, що їх перший візит, як і колись печенізький, був мирним. Літопис відзначає, що “того же л?та приходи Блушь с Половци, и створи Всеволодъ (тоді переяславський князь. — П.Т.) миръ с ними и возвратишася (половці. — П.Т.) вьсвояси”[278]. Освоюючи нові території, половці попервах не були зацікавлені у загостренні стосунків зі своїм новим сусідом. Однак процес їх адаптації пройшов швидше, ніж у печенігів, і вже в 1060 — 1061 рр. половці роблять набіги на Русь. Їх можна назвати розвідувальними. У 1060 р. Святослав Ярославич Чернігівський завдав поразки переважаючим силам половців на Снові. У наступному році половці здійснили краще підготовлений і успішніший похід на Русь, що залишився у пам’яті руських людей як перше велике зло від поганих. “Приидоша Половци первое на Руськую землю воевати ... Се бысть первое зло на Русьскую землю отъ поганыхъ безбожных врагъ”[279].

Перші успішні для Русі зіткнення з половцями не сприяли усвідомленню всієї серйозності половецької загрози. Цим, зокрема, можна пояснити нищівну поразку Ізяслава, Святослава і Всеволода в битві 1068 р. на річці Альта під Переяславом. Боротьба за київський престол, яка розгорілася після Альтської битви, ще більше погіршила становище Русі. Половці, за словами літописця, “росулися” по всій Руській землі, грабували міста і села, забирали в рабство руських людей.

У період 60 — 90-х років XI ст. спостерігається особливо сильний тиск половців на Русь. Уособленням злих сил стали на Русі хани Боняк, прозваний в народі Шолудивим, і Тугорхан, що ввійшов до руського народного епосу як Змієвич. З кінця 90-х років XI ст. перемоги і поразки йшли в одному ряду. І все ж можна констатувати переважання в південноруському порубіжжі половців. У 1096 р. вони під проводом хана Боняка здійснили напад на Київ, спалили його південні околиці. Саме в цей час сформувався страшний образ половецької неволі. “Люди разделиша и ведоша их у веже... Мучими зимою и оц?пляем? в алчб?, и в жаж?, и в б?д? побледн?вше лици и почерневше телесы, незнаемою страною, языкомъ испаленомъ, нази ходяще и бос?, ногы имуще избодены терньем”[280].

Перелом наступив на початку XII ст. Об’єднав руські сили для боротьби з половцями переяславський князь Володимир Мономах. Серія блискучих походів (1103, 1105, 1107, 1111, 1116 рр.) спричинилася до того, що Мономах “пил золотым шоломом Дон” і “приемшю землю их (половців. — П.Т.) всю і загнавшю окаяньныя агоряни [...] за Дон, за Волгу, за Яик”. Під час цих походів руські дружини заволоділи містами Шарукан, Сугров і Балин. Тоді, як вважають дослідники, хан Отрок відкочував зі своєю ордою із району Сіверського Дінця “в обези” — на Кавказ.

Успішна антиполовецька боротьба продовжувалася в роки правління синів Мономаха — Мстислава і Ярополка. За часом вона збіглася з другою стадією кочувань половців, коли весь степовий простір було розділено між окремими ордами і кожна з них кочувала строго в межах певно визначеної території, мала свої зимівники. Тепер половці, ставши безпосередніми сусідами Русі, не могли безкарно вдиратись у її межі.

Логіка подій, здавалося, заохочувала Русь розвинути свій успіх, остаточно підірвати могутність половців і відбити у них будь-яке бажання до завойовницьких набігів. Але цього не сталося. Завершальні десятиліття другого етапу історії половців зійшлися в часі з початком роздробленості на Русі, яка ознаменувалася надзвичайним загостренням міжкнязівських відносин, суперництвом претендентів на великокнязівський стіл. У цих умовах боротьба з половцями відступила на другий план. Розрізнені походи руських дружин у Степ не могли завершитися вирішальними перемогами. Окремі князі (частіше — представники чернігівських Ольговичів, але й інші) більше думали про те, як би використати половців у боротьбі за Київ, ніж про те, як убезпечити руські рубежі від їх вторгнень. Встановлення союзницьких відносин з половцями (переважно з так званими “дикими”), залучення їх для участі у вирішенні внутрішніх справ Русі сприяли порівняно швидкому відродженню половецьких сил. Це один із багатьох парадоксів русько-половецьких відносин.

Друга половина XII ст. характеризувалася своєрідною рівнодією тенденцій протиборних сторін. Тиск половців на південноруське порубіжжя посилився, але визначилась і консолідація руських сил для відбиття загрози. Навіть більше — об’єднані дружини русичів здійснюють великі походи в Степ. Театром воєнних дій тепер стало не тільки південноруське порубіжжя, а й глибинні райони половецьких степів. Літопис повідомляє про цілу серію успішних походів на половців під 1167, 1169, 1184, 1185 й іншими роками. Очевидно, в цей період руські князі остаточно переконались у більшій ефективності нанесення ударів по половецьких вежах і зимівниках, аніж рицарської помсти безпосереднім винуватцям і учасникам плюндрування Русі. Звичайно, траплялись і невдачі. До таких належить спроба новгород-сіверського князя Ігоря Святославича розгромити вежі Кончака у верхів’ях річки Самари. Поразка руських полків Ігоря у 1185 р. стала переконливим свідченням того, що для успішної боротьби з “Донським союзом” хана Кончака сил одного князівства було недостатньо. Поразка на Каялі “відкрила” південно-східні рубежі Русі із Степом, після чого донські половці не тільки безкарно грабували порубіжні райони Новгород-Сіверського і Переяславського князівств, а й почали вторгатися в межі Київської землі.

У перші десятиліття XIII ст. дещо поліпшилися русько-половецькі відносини. Літописи цього часу відзначають переважно не сутички руських з половцями, а участь останніх у князівських міжусобицях, головним театром яких стали Галицьке і Волинське князівства. Звичайно, це не означає, що половці відмовились від своєї політики пограбування сусідів. Навіть і після серйозних втрат, яких вони зазнали у двох битвах з ордами Чингісхана (у 1222 і 1223 рр.), половці не припиняли своїх розбійницьких нападів на руські землі. У 1234 р. вони спустошили Поросся і навіть околиці Києва. Це була остання сутичка руських з половцями. Незабаром їм довелося зіткнутись із спільним ворогом — монголо-татарами.

Позначивши пунктиром хід подій русько-половецьких відносин XI — XIII ст., можна оцінити ступінь їх впливу на Русь. У цьому питанні дослідники не виявляють одностайності. Одні вважають половців силою, споконвічно ворожою Русі, боротьба з якими порушувала нормальний хід її історичного розвитку, інші не схильні надто драматизувати половецьку загрозу, резонно відзначаючи, що у взаєминах двох світів були не лише війни.

Гадаємо, у цій суперечці вирішальне слово має належати все ж не історикам, які оцінюють події з позиції вічності, а сучасникам, що були очевидцями, учасниками і жертвами майже двохсотлітнього протистояння Русі половцям. Руською людиною, чи то був благочестивий монах-книжник, князь-дружинник або ж оповідач-билинник, половецька агресія однозначно сприймалась як зло. Саме таку оцінку ми знаходимо в першій літописній згадці про половецьке вторгнення у південноруське порубіжжя. “Се бысть первое зло на Русьскую землю”. Всі наступні розповіді про напад половців на Русь оцінювались аналогічно. Половецький хан Кончак був “злу начальник”.

У літописах і билинах половецьке зло нерідко виступає у подобі змія. Розповівши про блискучу перемогу руських дружин під проводом Володимира Мономаха над половцями 1103 р., літописець зазначає, що князь “скруши главы змеевые”. Тугорхана називають в билинах Тугарин Змієвич. Дослідники обґрунтовано дійшли висновку, що саме в цей час було створено цикл руських народних казок про трьох-, семи- і дванадцятиголових зміїв, що пожирали людей. Змій Горинич — лютий ворог давньоруських богатирів — це збірний образ половців.

Практично всі половецькі хани, що особливо вороже ставилися до Русі, фігурують у літописах і народних переказах з негативними визначеннями. Боняк — “шолудивий хижак”, Тугорхан — “змієвич”, Кобяк — “поганий”, Кончак — “окаянний”, “поганий кащей” тощо.

Необхідно звернути увагу ще на один аспект сприйняття руськими половців. Вони були тим більшим нещастям для Русі, оскільки належали до іншої віри, до того ж, язичницької. У багатьох місцях літопису підкреслюється, що половці “не суть хрестьяне”, “окаянные огаряны”, “безбожный враг”, “безбожный сынове Измаилеви”. Особливо показовою у цьому плані є розповідь літопису про одне з вторгнень на Русь орди хана Кончака. “Придоша иноплеменьници на Рускую землю ... нечистии ищадья, д?ломъ и нравомъ сотонинным, именемъ Кончакъ, злу начальникъ ... богосудний Кончаю» с единомыслеными своими”[281].

Боротьба з половцями усвідомлювалась руськими як необхідність захисту не лише Батьківщини, а й віри християнської. Не випадково літописці не раз відзначають, що думку піти походом на половців підказав руським князям сам Бог. Богоугодність справи дозволяла збирати під знамена великого київського князя (особливо в перші десятиліття і в 60 — 80-ті роки XII ст.) в антиполовецький похід дружини багатьох (іноді 14-ти) князівств. Ці великі військові експедиції вглиб степів були своєрідними “хрестовими” походами проти “невірних”. Є підстави вважати, що роль Русі як захисниці християнського світу визнавали і її сусіди. Про це ідеться і в літопису, і в “Слові о полку Ігоревім”.

Не переоцінюючи їх захоплених оцінок, слід визнати, що саме Русь прийняла на себе основний удар половців і тим самим значно полегшила становище Візантії, Угорщини та інших християнських країн, що також зазнавали нападів степовиків.

Твердження про органічну несумісність православних руських і язичників половців нібито не узгоджуються з тим, що між двома сторонами існували не тільки воєнні, а й мирні відносини, в тому числі і шлюбні. Це справді так. Але ось що характерно. Руські князі охоче брали за дружин своїм синам половчанок, але ніколи не віддавали дочок за половецьких ханів. У цьому факті відбилось, з одного боку, невизнання Руссю рівноправного становища половецьких ханств, з іншого — несприйняття їх релігії. Обернути в християнство “невірну” половчанку вважалося справою природною і навіть богоугодною, але прийняти їх віру (у випадку шлюбу руської княжни з половецьким ханом це було б неминуче) уявлялось абсолютно неможливим.

Однією з постійних турбот Києва у XI — на початку XIII ст. була охорона міжнародних торгових шляхів Русі, насамперед знаменитого “грецького”. С.О. Плетньова та інші дослідники взагалі вважають, що південний відрізок цього шляху повністю перебував у руках половців. За певне мито, коли це їм було вигідно, вони пропускали руські торговельні каравани, а в періоди загострення відносин грабували їх[282]. Гадаємо, що це твердження не відповідає дійсності. “Грецький” шлях, у тому числі і південний його відрізок, завжди перебував у руках Києва. Право своє на нього руські князі з часів Мономаха, а може й раніше, підтверджували силою зброї. Половці мали можливість здійснювати в районі порогів розбійницькі напади на руських торгових людей і до цього нерідко вдавалися, але кожного разу це було пов’язано з відповідною воєнною акцією Русі. У 1168 р. великий князь Мстислав Ізяславич зізвав до Києва васальних князів, щоб обговорити спільні дії, спрямовані на оборону південних торгових шляхів від половців. Він дещо згустив фарби. Це йому було потрібно для того, щоб подвигнути князів на антиполовецький похід. Мети своєї Мстислав досяг. На половців виступили дружини 14-ти руських князівств. Похід завершився їх блискучою перемогою.

Зовсім нема свідчень і про сплату Руссю половцям мита за безперешкодний прохід порогів. Разові випадки, звичайно, могли мати місце (за особливо несприятливих для руських купців обставин), але регулярного права на мито половці ніколи не мали.

Підводячи підсумок, слід сказати, що печеніги і половці не становили собою настільки значної сили, щоб створити загрозу існуванню Русі. Проте їх часті набіги змушували тримати постійний військовий резерв у південному регіоні, відволікати сили і кошти для організації оборони державних рубежів. Це негативно вплинуло на економічний розвиток порубіжних князівств. В оцінці місця і ролі кочовиків південноруських степів у житті Русі сучасний історик повністю може приєднатися до точки зору руських літописців.

Русь, яка віками боролась із степовиками, на початку 20-х років XIII ст. зазнала нападу орд Чингісхана. Битва на Калці, що закінчилась поразкою руських військ, показала — над Руссю нависла смертельна небезпека. Спустошливі походи Батия у 1237 — 1238 рр. (Володимиро-Суздальська Русь) і в 1238 — 1241 рр. (Південна Русь) обернули колись квітучі області країни в руїни. Завойовники спалювали міста й села, знищували або забирали в рабство місцевих жителів. Збитки, завдані Русі завойовниками, були величезні. У полум’ї пожеж гинули палаци і храми, архіви і бібліотеки, розкрадалися культурні цінності.

1 — Похід монголо-татарських військ під проводом Джебе і Субедо в Південну Русі, і Крим 1223 р.

2 — Похід монголо-татарських військ на чолі з Батиєм у 1237 — 1239 р. на Північно-Східну Русь

3 — Походи Батия і його воєноначальників у Південну Русь у 1239 — 1241 рр.

4 — Походи військ Батия в країни Центральної Європи в 1241 — 1242 рр.

5 — Київ — столиця Русі

6 — Битви руських дружин з монголо-татарами в 1223 р. на р. Калка, на р. Сить і під Коломною в 1238 р.

7 — Кордони Русі