Народні рухи

Основним джерелом відомостей про народні рухи на Русі X — XIII ст. є літописи. Чекати від них повного і адекватного висвітлення соціальних конфліктів, зважаючи на залежність їх укладачів від князівської влади, не доводиться. Висловлювати симпатії до народних виступів на сторінках хронік було, очевидно, небезпечно. І якщо в таких умовах відомості про них, хай навіть у дещо завуальованій формі, все ж потрапляли до літописів, то це означає, що народні рухи були невід’ємною рисою давньоруського суспільного життя.

Перший значний соціальний конфлікт виник у 945 р., коли князь Ігор, порушивши встановлені норми полюддя, зажадав від Древлянської землі додаткової данини. Древляни на чолі зі своїм князем Малом повстали, дружину Ігоря розгромили, а його самого стратили. Однозначна оцінка древлянського повстання — як класового антифеодального протесту (з чим доводиться зустрічатися в літературі), неприйнятна. Тут більшою мірою виявилися суперечності між центральною владою Києва і древлянськими князями, які не бажали їй коритися.

Причиною народних рухів 10 — 20-х років XI ст. було загострення внутріполітичної ситуації, участь у вирішенні міжкнязівських чвар найманців — варягів, польських дружин. У 1015 р. вибухнуло повстання проти варягів у Новгороді; у 1018 р. значні заворушення мали місце на півдні Русі, їх причиною були пограбування і насильство розквартированих на “покорм” по містах і селах Київщини союзних Святополку поляків.

Народні рухи іноді очолювали язичницькі жерці, які намагалися скористатися невдоволенням бідноти для захисту старої ідеології. У 1024 р. у Ростово-Суздальській землі почався голод. Заохочувані волхвами, які вважали, що всі нещастя прийшли на їхню землю разом з християнством, селяни заходились грабувати і вбивати общинну знать — “стару чадь”. Основну силу повстання, очевидно, становили ізгої, які розорилися і вийшли із общини, втративши основне джерело існування — землю. Ярослав Мудрий жорстоко придушив цей рух; частину його учасників було страчено, частину — ув’язнено.

Звільнення князя Всеслава із ув’язнення у 1068 р. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Велике заворушення київських низів відбулося в 1068 — 1069 рр. Повстання проти Ізяслава Ярославича і його прибічників набрало такого розмаху, що князь був змушений залишити Київ і тікати до Польщі. “Двор княж” кияни пограбували. Повернувшись до Києва наступного року з допомогою польського короля Болеслава, Ізяслав розправився з учасниками повстання. Він наказав перенести торг з Подолу на гору, тобто в межі князівської частини міста. Такою акцією переслідувалася мета поставити під контроль уряду одне з найважливіших зосереджень суспільного життя Києва і зменшити вплив купецтва на “чорних” людей.

Із Києва повстання перекинулося на села, де воно набрало ще більшого розмаху. Населення Київської землі рішуче розправлялось з ляхами, розквартированими в околишніх селах на покорм, і змусило Болеслава терміново повернутися до Польщі.

Значні народні хвилювання відбулися в 1070 — 1071 рр. у Ростовській землі. Очолили їх, як і в 1024 р., волхви. Подолавши шлях від Ярослава до Білоозера і зібравши довколо себе близько 300 чоловік, служителі язичницьких культів звинуватили “лучших жен” у тому, що вони узурпували в своїх руках значні продовольчі припаси — “яко си жито держать, а си медъ, а си рыбы, а си скору”[433]. Повстання було придушено боярином Яном Вишатичем. Як вважають дослідники, в результаті повстання відбувся перерозподіл продовольчих запасів, що знаходились у руках багатих.

Одночасно із заворушеннями у Києві і Ростові вони відбулися і в Новгороді. Бунт очолив один із волхвів, який агітував населення виступити проти християнської віри. Розмах цього руху був великий. Літопис повідомляє, що волхв підбурював людей на розправу з єпископом. У цьому конфлікті князь і дружина взяли сторону єпископа, а просте населення —волхва. “И розд?лишася надвоє: князь бо Гл?бъ и дружина его идоша и сташа у епископа, а людье всей идоша за волхва. И бысть мятежь великъ межи ими”[434].

Розправа князя Мстислава над повсталими киянами у 1069 р. Мініатюра Радзивіллівського літопису

У 1113 р. в Києві спалахнуло нове повстання. Приводом стала смерть князя Святополка Ізяславича, який проводив політику розширення прав київських купців і лихварів, чим були незадоволені і демократичні низи, і феодальні верхи Києва, які не бажали поступатися своїм давнім керівним становищем у державі.

Основне невдоволення було спрямоване проти князівської адміністрації, яку очолював воєвода Путята, а також проти купців і лихварів. Поширення народного заворушення викликало занепокоєння великих феодалів, які покладали свої надії на Володимира Мономаха: “Да вшед, установить крамолу сущую в людьях”. Мономах виправдав сподівання знаті і замирив київські низи.

У 30-ті роки XII ст. загострилися соціальні суперечності у Новгороді. Приводом стало заміщення новгородського княжого стола Всеволодом Мстиславичем. У 1132 р. бояри скористались невдоволенням низів і прогнали князя із Новгорода. Прибічникам Всеволода через деякий час вдалося придушити повстання, проте вже в 1136 р. розпочалося нове, спрямоване проти князя і його адміністрації. Бояри схопили Всеволода з жінкою і дітьми і посадили під арешт. Серед пред’явлених звинувачень було і те, що він “не блюдеть смерд”.

Особливою соціальною активністю характеризувалась ситуація 1146 — 1147 рр. на півдні Русі. Боротьба різних боярських угруповань і їх ставлеників на великокнязівський стіл сколихнула київські низи.

У 1146 р. повсталі розгромили двори представників адміністрації князя Ігоря Ольговича, які на чолі з тіуном Ратшею буквально розоряли населення. Хвилювання продовжились і наступного року. Їх кульмінацією стало вбивство Ігоря.

Ще одна літописна згадка про повстання у Києві відноситься до 1157 р. Розпочалося воно, як і в 1113 р., одразу ж по смерті великого князя. Про розмах і соціальний характер цього виступу народних мас можна скласти уявлення із рядків літопису: “И много зла створися въ той день: разграбиша дворъ его (Юрія Довгорукого. — Я. Красный и другый дворъ его за Дн?промъ разъграбиша, егоже звашетъ самъ Раемъ, и Василковъ дворъ сына его разграбиша в город?: избивахуть Суждалци по городомъ и по селом, а товаръ ихъ грабяче”[435].

Приводом до широких народних виступів у Володимирській землі послужило вбивство боярами Андрія Боголюбського в 1174 р. Як тільки про смерть князя довідалось населення Боголюбова і Володимира, воно заходилося чинити розправу над князівською адміністрацією. Невдовзі до повсталих приєднались і селяни навколишніх сіл. Серед заходів нового князя Всеволода Юрійовича було і нормування штрафів, які стягувалися з населення на користь княжої адміністрації при розгляді нею судових справ, що вказує на деякі поступки володимирським низам.

Переслідування повсталими киянами князя Ігоря Ольговича в Федорівському монастирі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

У 1207 і 1228 рр. відбулися великі народні рухи у Новгороді. У першому випадку повсталі виступили проти посадника Дмитра Мірошкинича і його братів, які обкладали міське і сільське населення непомірними данинами, у другому — проти архієпископа Арсенія і посадника В’ячеслава, що утримували величезні запаси продовольства, в той час як народ голодував. Рух “чорних людей” Новгорода в 1228 р. перебував у певному зв’язку з виступами смердів землі. Про це свідчать вимоги новообраного посадника до князя — не посилати своїх суддів по волостях, а також надати смердам деякі пільги при виплаті данини[436].

Вбивство князя Ігоря Ольговича. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Таким чином, навіть на підставі неповних літописних свідчень можна зробити висновок, що боротьба низів з пануючими верствами населення була постійним і безумовно одним із суттєвих факторів соціальної і політичної історії Русі. У відповідь на утиски просте населення виступало за свої права, за поліпшення свого становища.

Народні рухи і постійна загроза нових бунтів змушували феодальні правлячі верхи йти на деякі поступки, вносити зміни у законодавство, які обмежували свавілля землевласників, князівської адміністрації і лихварів стосовно сільського і міського населення.

Але народні рухи на Русі були надто неорганізованими. Низи — об’єктивно велика суспільна сила — були політично незрілими. Вони не мали скільки-небудь чіткої програми дій, як правило, обмежувалися вимогами зміщення князя або осіб князівської адміністрації, які займалися зловживаннями, зменшення норм феодальної експлуатації.

Взагалі народні рухи на Русі X — XIII ст. ні в якому разі не можна характеризувати як антифеодальні. В умовах, коли феодалізм являв собою формацію, яка не вичерпала ще своїх прогресивних можливостей, а альтернативою їй могли бути тільки родоплемінні відносини, антифеодальні рухи, коли б такі мали місце, були б явищами глибоко регресивними. Насправді жодне із розглянутих повстань не ставило перед собою такої мети, як заміна існуючих правопорядків якимись принципово іншими. Народні маси боролися не проти феодальної системи як такої, а проти її вад. У таких умовах конструктивність народних рухів полягала насамперед у тому, що вони сприяли встановленню доцільніших форм соціально-економічних відносин на Русі[437].