Русь у період загострення боротьби за Київ (40-ві — 70-ті роки XII ст.)

Період з початку 40-х по 70-ті роки XII ст. в історії Русі характеризувався незвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцентрових сил. Одним із основних вузлів міжкнязівських інтересів, як і раніше, залишався Київ, який, хоч і втрачав потроху своє колишнє політичне значення, але до кінця 60-х років XII ст. залишався єдиним символом цілісності Русі[206]. Саме тому князі, які боролись у цей час за реалізацію програми єдності руських земель, пов’язували успіхи цієї програми з необхідністю оволодіти Києвом. У круговерть боротьби за столицю Русі були втягнуті князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські, які прагнули до першості. Характерно, що незалежно від династичної приналежності удільні князі, ледве оволодівши Києвом, ставали з автономістів рішучими і послідовними поборниками єдності Русі. Далеко не всім їм вдавалося реалізувати свої претензії, проте всі усвідомлювали, що шлях до їх досягнення лежав через Київ.

Звичайно, ця величезна притягальна сила Києва пояснювалася насамперед традиціями його колишньої політичної величі, але не останню роль тут відігравали і ті реальні переваги, що їх одержував князь, оволодівши великокняжим столом. Ішлося не тільки про почесті. В руках київського князя опинялося найбільше місто Русі, а також обширна Київська земля, що була однією з найбагатших і найбільш розвинутих. Основні володіння Києва у XII—XIII ст. містилися на правому березі Дніпра, включаючи землі древлян і південно-західні райони розселення дреговичів. Західні кордони Київської землі уже в X — на початку XI ст. проходили по лінії річки Західний Буг, південні — по лінії річки Рось, верхів’їв Південного Бугу, Случі, Горині. В окреслених межах літопис називає близько 80 міських центрів, що значно більше, ніж у будь-якому іншому давньоруському князівстві. Слід також зазначити, що в окремі періоди володіння великокняжого столу значно розширювалися. Київські князі з династії чернігівських Святославичів утримували за собою В’ятицьку волость, а за часів княжіння в Києві представників роду Мономаха статус великокняжих володінь мали Волинь, Туровська і Переяславська землі[207].

Нестримне прагнення князів до Києва, стіл якого через це був надзвичайно неспокійним і нестабільним місцем, породить з часом і свою протилежність. Сильні князі ряду земель будуть намагатися досягнути керівного становища в країні і очолити боротьбу за загальноруську єдність не шляхом переходу в Київ, а стверджуючи в ролі об’єднавчого центру столицю свого князівства.

Остаточно визначиться така тенденція лише на заключному етапі історії Русі, а поки визнаним центром країни залишався Київ, і багато князів вважали за честь хоча б на деякий час утвердитися на його столі.

На кінець правління Ярополка Володимировича найбільш реальним претендентом на київський стіл був чернігівський князь Всеволод Ольгович.

На час його правління Чернігівська земля простягалась від берегів Дніпра, Остра, Сули на півдні і південному заході до Середнього Посожжя і верхів’їв Десни на півночі, верхів’їв Оки на сході, а також вододілу Дону і його приток Проні, Сосни, Уни і Зуші на південному сході[208]. До чернігівських володінь належали також курське Посейм’я і далека Тмутаракань, стіл якої займав Всеволод до переходу в Чернігів.

Зміцнення економічного становища Чернігівського князівства, зростання його військового потенціалу, а також традиційне прагнення Ольговичів до керівної ролі в країні стали тими вирішальними факторами, які визначили “зовнішню” політику Всеволода. Він хотів стати великим київським князем і чекав зручної нагоди для реалізації своїх претензій.

Смерть Ярополка Володимировича і стала для Всеволода такою нагодою. Скориставшись незгодами в стані МономаховичІв і Мстиславичів, він зібрав невелике військо, зайняв спочатку Вишгород, а потім і Київ; Вячеслав Володимирович — старший з МономаховичІв — без боротьби віддав великокняжий стіл і пішов у Туровську волость.

Перехід київського столу до рук Всеволода (1139—1146) вимагав від нього налагодження нових зв’язків і контактів, приведення до покори або вигнання з волостей МономаховичІв і Мстиславичів. Учорашній сепаратист Всеволод на київському столі почав проводити політику зміцнення єдності руських земель. Літопис, розповідаючи про похід великого князя на Андрія Володимировича під Переяслав, зазначає, що він, покладаючись на силу свою, “самъ хотяще землю всю держати, искаше подъ Ростиславомъ Смоленьска, а подъ Изяславомъ Володимира”[209]. В особі енергійних синів Мстислава Великого Всеволод вбачав потенційних конкурентів і намагався позбавитись їх сусідства. Здійснені ним походи на Володимир і Переяслав, однак, не мали особливого успіху. В західному напрямку Всеволод дійшов тільки до Горинки і, “пополошившись”, повернувся до Києва. Не вдалась і спроба вигнати Андрія з Переяслава. У відповідь на вимогу великого князя піти на курський стіл Андрій, підтриманий боярами, заявив: “Л?пьши ми того смерть и съ дружиною на своей отцин? и на д?дин? взяти, нежели Курьскои княженьи”[210].

Від тактики силового тиску на своїх васалів Всеволод переходить до мирних переговорів і домагається помітних успіхів. Він укладає мирні угоди з Андрієм і Вячеславом Володимировичами, Ізяславом Мстиславичем, у Чернігові залишає свого юного сина Святослава. Після смерті Андрія у 1142р. Всеволод переводить до Переяслава В’ячеслава, а в Туровську землю посилає свого сина Святослава[211].

У проведенні своєї об’єктивно загальноруської політики Всеволод несподівано зустрівся з відвертим опором не тільки князів численних нащадків Мономаха, а й своїх братів — Святослава та Ігоря. Останні, докоряючи Всеволоду за його союз з Мономаховичами, прагнуть витіснити великого князя з Чернігівської землі, де він зберігав за собою обширну В’ятицьку волость. Претензії братів, на думку Всеволода, мали бути задоволені за рахунок невеликих містечок Київської землі — Берестя, Дорогочина, Клечеська, Чорторийська.

Брати, однак, відмовились од “подарунків” Всеволода: “Мы просимъ оу тебе Черниговьскои и Новгороцкои волости, а Киевьско? не хочемъ”[212]. Великий князь продовжував стояти на своєму, що призвело до збройного конфлікту. Чернігівські князі рушили на Переяслав, щоб вигнати звідти В’ячеслава. На допомогу йому негайно виступили полки Всеволода та Ізяслава Мстиславича. Так, відстоюючи своє право старійшини руських князів, Всеволод опинився в союзі з Мономаховичами проти своїх же рідних братів. Вони нарешті одержали ряд міст в Чернігівській землі, але витіснити Всеволода з В’ятицької землі так і не змогли.

Незабаром з дозволу великого князя В’ячеслав повертається до Турова, а Переяслав уступає Ізяславу Мстиславичу. І надалі всі переміщення князів із однієї землі в іншу здійснюються з волі великого князя Всеволода. Влада Всеволода розширюється; навіть традиційно опозиційних до Києва полоцьких князів шляхом одруження сина великого князя Святослава з полоцькою княжною Васильківною у 1143 р. він прибирає до рук. За межами впливу Всеволода Ольговича залишались, очевидно, Суздальська земля, князь якої Юрій Довгорукий так і не зблизився з Всеволодом, непокірні новгородці, а також Галицьке князівство, розташоване на південно-західній околиці Русі, що дедалі більше набирало сили. У роки княжіння енергійного Володимирка Володаровича (1141 — 1152) визначились кордони цього князівства. На сході і північному сході вони проходили по лінії верхів’їв Горині, Случі і Південного Бугу, на півдні опускалися до верхів’їв Прута, на заході, де Галичина сусідила з Польщею і Угорщиною, вони витягнулися від гирла Сану по вододілу рік Вислока і Вислоки, далі — по Карпатському хребту до Семиграддя і по Серету до Дунайського пониззя. Карпатські гори були тим русько-угорським порубіжжям, яке періодично належало то одній, то іншій стороні. До складу Галицького князівства входила також Закарпатська Русь, здавна населена східними слов’янами.

З 1141 р. адміністративно-політичним центром князівства став Галич, куди було перенесено резиденцію галицьких князів. Окрім столиці до великих міських центрів землі належали Перемишль, що лежав на давньому торговому шляху з Русі до Польщі, Чехії і Німеччини, а також Звенигород і Теребовль.

Володимирко Володарович був першим князем, якому вдалося стабілізувати політичну ситуацію в своїй землі. Він зумів подолати опір не лише князів — претендентів на галицький стіл, а й місцевого боярства, яке здавна мало сильні позиції. Зміцніле становище галицького князя дозволило йому сподіватися на більшу незалежність од Києва, ніж мали його попередники, однак таке прагнення зустріло рішучий опір великого князя Всеволода Ольговича. Конфлікт поглибився претензіями Володимирка на сусідню Волинь, де сидів у цей час син Всеволода Святослав.

Щоб покласти край автономістським тенденціям Володимирка, Всеволоду довелося здійснити два великих військових походи на Галичину — в 1144 і 1146 рр. У них взяли участь всі Ольговичі, Володимир Давидович, В’ячеслав Володимирович, Ізяслав і Ростислав Мстиславичі, Борис і Гліб Всеолодовичі, Ростислав Глібович і навіть польський князь Володислав. Безперечно, союз таких масштабів міг скластися тільки на чолі з Києвом. Конфлікт не переріс у велику війну, сторони пішли на взаємні поступки: “И вда Всеволоду Володимирко за трудъ 1000 и 400 гривенъ серебра, переди много глаголивъ, а посл?ди много заплативъ, т?мъ бяше и умоленъ. Всеволод же ... взъвороти ему Оушицю, Микулинъ и взъвратишася во свояси”[213].

Давньоруський меч. XII ст. Київ

Деякою невизначеністю у цей період відзначалися взаємовідносини Києва з Новгородом. Дізнавшись про зміну влади в Києві, новгородці поспішили відмовитися від послуг Ростислава Юрійовича і запросили на князівський стіл Святослава Ольговича — брата великого князя. Це повторне звернення до князя, якого щойно видворили з Новгорода, можна пояснити деякою розгубленістю правлячих кіл новгородського боярства. Їх акція нагадувала спокуту провини перед князівським кланом Ольговичів, один із представників якого тепер став великим київським князем. У наступному році вони знову виганяють Святослава з Новгорода, а в Київ відправляють посольство на чолі з єпископом просити на князівство сина великого князя: “Прислаша єпископа с мужи своими, рекуще дай нам сынъ свои, а Святослава брата твоего не хочемъ”[214]. Всеволод погодився, але новгородці несподівано відмовились від своїх слів: “Не хочемъ сына твоего, ни брата, ни племени вашего, но хочем племени Володимера”. Роздратований Всеволод заарештував новгородське посольство і протримав послів у Києві зиму і літо. Конфлікт між ним і новгородським боярством було залагоджено тільки у 1141 р. Сторони пішли на взаємні поступки. Всеволод погодився послати до Новгорода свого свояка Святополка Мстиславича, який сидів до того у Бересті, а новгородці зобов’язалися відмовитись від Ростислава Юрійовича, котрого повторно запросили на стіл: “В то же л?то уладися Всеволод с шюринома своими, и да има Новъгородъ, и посадиша Святополка Нов?городь”[215].

Київська Русь у XII — XIII ст.

Події 1139 — 1141 рр., з одного боку, показали, наскільки сильними були на півночі Русі традиції солідарності з князівською династією Мономаховичів, з іншого — відобразили факт участі у вирішенні питання про заміщення новгородського столу великого київського князя.

Згідно з А.Є. Пресняковим, голова чернігівських князів, зайнявши Київ, почав плекати широкі плани, спрямовані на об’єднання вотчин Всеволода і Святослава в одній політичній системі, побудованій в дусі Мономаха, але на більш широкій основі. Врешті Всеволод домігся визнання свого старійшинства всіма князями (окрім Юрія Довгорукого і Володимирка Галицького), і яким би хистким воно не було, особливо порівняно з міцним становищем Мономаха чи Мстислава, Всеволод все-таки стояв у центрі всіх подій і якщо не силою, то дипломатичною грою впливав на них[216]. П. Голубовеький вважав, що Всеволод умів керуватися загальноруськими інтересами, і саме тому можлива паралель між ним і Володимиром Мономахом[217]. На думку Б.Д. Грекова, Всеволод як прекрасний політик досяг значних успіхів. Залишаючись князем чернігівським, він володів і значною частиною колишньої Давньоруської держави[218]. Б.О. Рибаков визнавав Всеволода колоритною фігурою першої половини XII ст., разом з тим відмічав його жорстокість, лукавство, а також компрометуючі зв’язки з половцями, які завдавали Русі стільки горя[219].

Відбиття нападу дружин Юрія Довгорукого на Київ. Палубні кораблі Ізяслава Мстиславича на Дніпрі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Те, що через свою вдачу Всеволод не зажив на Русі доброї слави, це безперечно. Але безперечно й те, що на Русі середини XII ст. не знайшлося князя, який міг би суперничати з цим талановитим політиком у державних справах. Навіть коли смертельно хворий Всеволод оголосив, що передає київський стіл Ігорю, ніхто з князів не спротивився цьому рішенню.

Після смерті Всеволода і короткого (тринадцятиденного) князювання його брата Ігоря у 1146 р. київський стіл знову перейшов до рук Мономаховичів. Ним заволодів Ізяслав Мстиславич, один з талановитих і енергійних князів середини XII ст., який давно готувався до ролі великого князя. Щоб наблизитися до Києва, Ізяслав у 1142 р. за згодою Всеволода Ольговича поміняв багату Волинь на Переяславську землю. Як вважав А.М. Насонов, Переяславщина, хоча і виділилася в окреме князівство, постійно перебувала у великій залежності від київського столу[220]. Як правило, у Переяславі сиділи князі, які або готувалися зайняти великокняжий стіл, або ж одержували це місто як компенсацію за відмову від претензій на Київ. Значення Переяслава як перехідного столу кандидатів на київський стіл зумовило той факт, що в окремі періоди з волі великих київських князів переяславські мінялися частіше, ніж посадники якогось прикордонного містечка.

Залежність Переяславського князівства від Києва зумовлювалась передусім його географічним положенням. На заході і півночі кордони князівства проходили по Дніпру, Корані, Десні, Остру, на північному сході — по верхів’ях Удаю, Сули і Хорола. На сході переяславські землі виходили просто в степ. Невелике Переяславське князівство, розташоване, до того ж, на самому небезпечному напрямку половецьких вторгнень, не могло одно успішно протистояти нападникам. Саме тому київські князі постійно подавали воєнну допомогу Переяславу, населяли і зміцнювали південно-східний кордон землі, дбали про безпеку її столиці. На середину XII ст. Переяслав став одним із найбільших міст Русі, першокласною фортецею, що відігравала важливу роль у боротьбі з половцями.

Вступивши на переяславський стіл, Ізяслав одразу ж почав діяльну підготовку до оволодіння Києвом. З цією метою він у 1143 р. рушив до Юрія Довгорукого в Суздаль, а потім і до братів Святополка і Ростислава — відповідно до Новгорода і Смоленська. Переговори з суздальським князем не дали бажаних результатів, оскільки Юрій сам не полишав надії стати київським князем; брати Святополк і Ростислав Смоленський обіцяли всіляку підтримку. З Всеволодом Ізяслав вів подвійну гру: підтримував з ним добросусідські взаємини і в той же час таємно домовлявся з київськими боярами про їх відступництво від Ольговичів. Втім, Всеволод чинив так само щодо Ізяслава. Пообіцявши передати київський стіл йому, він незадовго до смерті призначив своїм спадкоємцем брата Ігоря.

Ізяслав Мстиславич, як колись його дід Мономах, зайняв київський стіл не за принципом старшинства, а в результаті повстання киян проти Ольговичів і відступництва від них місцевих бояр. Вони і запросили до Києва переяславського князя.

Роки київського князювання (1146 — 1154) Ізяслав провів у постійних походах і битвах. Двічі він змушений був уступати Київ Юрію Довгорукому і двічі повертав його назад. Утвердившись на київському столі, Ізяслав передусім вдається до тих самих заходів, що і його попередники. З Володимира-Волинського він виводить сина Всеволода — Святослава і віддає йому ряд міст, у тому числі Бужськ і Межибож; непокірного дядька В’ячеслава, який виступає номінально великим князем, позбавляє Туровської землі і віддає її своєму сину Ярославу. “Посла брата своего Ростислава и Всеволодича Святослава на стрыя своего Вячьслава, и отъя от него Тоуровъ ... и посади сына своего Ярослава в Туров?”[221]. У 1147 р. Ізяслав іде походом проти Святослава Ольговича, бере Путивль і Новгород-Сіверський і садить там (принаймні, в Путивлі) своїх посадників. Переяславську землю Ізяслав залишив за собою (там осів його син Мстислав), а в Смоленській сидів брат Ростислав.

Незалежне становище, як і раніше, зберегли лише Суздальська і Галицька землі, які спільно виступали в боротьбі з Києвом. Успішні походи Ізяслава проти Юрія Довгорукого і галицьких князів, у яких крім сил київських, чернігівських, переяславських і чорноклобуцьких брали активну участь полки з Володимира, Дорогобужа, Тихомля і Берестя (де сиділи брати і сини Ізяслава), дозволяли сподіватися, що йому вдасться залучити до сфери політичного впливу Києва і ці окраїнні землі Русі. Відновити систему, яка пов’язувала довколо Києва всі землі, стати на чолі руських князів — це, на думку А.Є. Преснякова, постійна тенденція діяльності Ізяслава[222]. Юрій Довгорукий, Святослав Ольгович, Володимирко Галицький змушені були уступити Ізяславу старійшинство. Вплив Києва поширився на Новгородське, Смоленське, Переяславське, Гродненське, Володимиро-Волинське князівства, де сиділи брати і сини Ізяслава. Смерть Ізяслава у 1154 р. обірвала його об’єднавчу діяльність у час її найбільших успіхів.

Київська земля у XII —XIII ст.

Безумовно, Ізяслав Мстиславич не в усьому був гідним своїх знаменитих предків — батька і діда, але після смерті Всеволода він лишався найвидатнішим політичним діячем Русі. На відміну від Ольговича, Ізяслав користувався широкою популярністю, чому сприяли як риси його вдачі, так і об’єднавча політика, яка об’єктивно, хотіли цього чи не хотіли удільні князі, позитивно сприймалася населенням давньоруських земель. Політика Ізяслава стосовно диких половців також зміцнювала його авторитет. Зайнятий внутрішніми справами, Ізяслав не часто ходив на половців, але його син Мстислав здійснив ряд успішних походів. Ізяслав жодного разу не вступав з половцями в союзні відносини; у цьому він був послідовним наступником своїх батька і діда.

Очевидно, позитивної оцінки заслуговує і спроба Ізяслава Мстиславича звільнитися від надмірного впливу на Русь Візантії, який вона здійснювала через митрополитів-греків. У 1147 р., скориставшись тим, що митрополича кафедра виявилася вакантною, собор руських єпископів за наполяганням Ізяслава вибрав митрополитом Климента Смолятича. Дослідники неодноразово зверталися до цієї події в церковно-політичному житті Русі, але оцінювали її по-різному. Одні вбачали в ній (як і в постанові митрополита Іларіона) прагнення руської церкви до більшої самостійності і націоналізації її ієрархії, інші, посилаючись на поодинокість подібних постанов, заперечували таку тезу. Для з’ясування істини слід звернутися до промови великого князя при відкритті собору руських єпископів, яка міститься в татищевському тексті: “Ныне митрополит русский умре, и церковь осталась без пастыря и начальника правления духовного, которого прежде великия князи, избирая, посылали для посвящения в Константинополь. И ныне избрать в моей воле, но в Царьград к патриарху послать для учнившегося смятения и многих междоусобий в нем не можно. К тому же от онаго митрополитов посвясчения чинятся напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользы”. Як бачимо, Ізяслав Мстиславич, ставлячи на митрополичу кафедру Киева русича, керувався абсолютно конкретними цілями. На жаль, ця акція не дала позитивних результатів. Ізяслава не підтримали всі єпископи і удільні князі; митрополит Климент тримався лише силою Ізяслава, а по його смерті змушений був залишити кафедру.

По смерті Ізяслава Мстиславича формально київським князем лишився В’ячеслав, але молоді князі його всерйоз не сприймали. До Києва негайно поспішили три претенденти: брат Ізяслава — Ростислав Смоленський, Юрій Довгорукий та Ізяслав Давидович Чернігівський. У найближчі роки саме ці князі опиняться в центрі загальноруських подій, пов’язаних з боротьбою за Київ, але жоден з них не досягне становища свого попередника.

Першим до Києва прискакав Ізяслав Давидович, але, зустрівши рішучий опір з боку київського боярства і сина покійного князя Мстислава, змушений був повернутися до Чернігова і на деякий час відкласти здійснення свого честолюбного замислу.

На київський стіл запросили Ростислава Смоленського, його особливо підтримували Мстислав Ізяславич та Святослав Всеволодович. Останнього викликав до Києва В’ячеслав, і саме він мав охороняти київський стіл аж до прибуття Ростислава. За вірну службу Святослав одержав один із обширних наділів Київщини — Турово-Пінську землю.

Посівши київський стіл, Ростислав за прикладом своїх попередників робить спробу покласти край зазіханням на Київ Юрія Довгорукого та Ізяслава Давидовича — він іде походом спочатку на Гліба — сина Довгорукого, перемагає його під Переяславом, а потім — і на Ізяслава Давидовича до Чернігова. У дводенній битві Ростислав, якого покинув Мстислав Ізяславич, зазнає поразки, яка коштувала йому Києва.

На короткий час Києвом заволодів Ізяслав Давидович, але втриматись на великокняжому столі не зміг. Настав час Юрія Довгорукого, найбільш досвідченого і сильного претендента на Київ, що вже давно чекав зручного моменту для вирішального удару. Дізнавшись про те, що Київ захопив Ізяслав Давидович, Юрій рушає з великими силами на південь. Підійшовши до Моровійська, він відправляє до Ізяслава посла з вимогою негайно покинути Київ, оскільки це його отчина. Ізяслав не поспішав виконати ультиматум Довгорукого, “зане возлюби зело великое княжение Киевское”. Однак, “видя, что ему противо силы Юрия не удержаться, паче же ведая, что вся Русь более преклонна к детем и внучатам Владимировым, нежели Святославлим”[223], змушений був покинути Київ.

Захопивши Київ утретє, Юрій Довгорукий оточив себе синами: у Переяславі посадив Гліба, у Турові — Бориса, в Пороссі — Василька, у Вишгороді — Андрія. В його руках залишалась фактично і Ростово-Суздальська земля. Через деякий час Юрій змусив відмовитись від претензій на Київ Ізяслава Давидовича, за що уступив йому Корчеськ, а Святославу Ольговичу — Мозир. Племіннику Володимиру Андрійовичу Юрій віддав погоринські міста. Святослав Всеволодович одним із перших зустрів Довгорукого біля Стародуба і присягнув йому “на всей воли его”, за що одержав невеличкий уділ у Подесенні. Святослав не міг змиритися із становищем третьорозрядного князя і знову перейшов на бік Ростислава Смоленського. Так проти Юрія Довгорукого почала створюватися коаліція, до якої незабаром приєдналися Ізяслав Давидович, котрий відбив у Юрія Івана Берладника, а також Мстислав Ізяславич, князь Волинський, який успішно протистояв вторгненню на Волинь великого князя.

Чернігівська і Переяславська землі у XII — XIII ст.

Війська Ростислава, Ізяслава і Мстислава були вже на марші, коли з Києва прийшла звістка про несподівану смерть Юрія Довгорукого. З пояснення літописця (“Пивъ бо Гюрги въ осменика у Петрила: в той день на ночь расбол?ся и бысть болести его 5 дний”[224]) зрозуміло, що в Києві проти Юрія Довгорукого також існувала змова. Місцеві бояри, напевно, напоїли суздальського князя трутизною, а низи заходилися громити і грабувати його двори, бити князівську адміністрацію і дружинників. Прикметно, що народні повстання в Києві спалахували, як правило, після смерті київських князів і за відсутності твердої влади. Так було 1113 р., коли після смерті Святополка народ почав громити двори купців-лихварів, 1146 р., коли після смерті Всеволода Ольговича спалахнуло повстання, що закінчилося вбивством князя Ігоря, так сталось і 1157 р.

Через чотири дні після смерті Юрія Довгорукого великим князем київським став Ізяслав Давидович, цього разу його запросили київські бояри: “По?ди, княже, Києву, Гюрги ти умерлъ, онъ же прослезивъся и руц? възд?въ к Богу и рече: благостенъ еси Господи оже мя еси росудилъ с нимъ смертию”[225]. Чому кияни віддали перевагу чернігівському князю, сказати важко. Можливо, що запрошення надійшло не від усіх киян, а лише від чернігівської боярської партії, що виявилась у даний момент досить впливовою політичною силою. Очевидно, саме цим слід пояснити той факт, що проти зайняття Ізяславом Давидовичем великокняжого столу не наважились протестувати ні Ростислав Смоленський, ні Мстислав Ізяславич, князь Волинський.

Захопивши Київ, Ізяслав вирішив залишити за собою і Чернігів і посадив там племінника Святослава Володимировича. Такий поворот справ не влаштовував насамперед Ольговичів, які опинились у досить скрутному становищі. Об’єднавшись, Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович змушують Ізяслава відмовитись від Чернігова. Там сідає Святослав Ольгович, а Новгород-Сіверський він передає своєму племіннику Святославу Всеволодовичу. За Ізяславом, як колись за Всеволодом, залишилась В’ятицька волость, а також, вірогідно, і більша частина Чернігівщини.

Підставою для такого твердження може бути визнання Святослава Ольговича, що Ізяслав дав йому “Черниговъ съ седмью городъ пустыхъ ... а всю волость Черниговьскую собою держить и съ своимъ сыновцемъ, и то ему не досыти”[226].

Незважаючи на зміцнілі позиції родини великого київського князя, жоден з них не міг вважати себе незалежним від Києва. Досить показовою щодо цього може бути реакція Ізяслава Давидовича на відмову Святослава Ольговича взяти участь у волинсько-галицькій кампанії великого князя у 1158 р. Він наказує послу Святослава Георгію Шакушаню передати своєму князю: “Оже ты сам не идеши, ни сына пустиши, оже ми Бог дасть усп?ю Галичю, а ты тогда не жалуй на мя, оже ся почнешь поползывати изъ Чернигова к Новгороду”[227]. Погрозу свою великий князь не виконав, оскільки в бою під Білгородом зазнав поразки від Мстислава Ізяславича і втратив київський стіл. 1161 р. на короткий час він ще раз заволодів Києвом, але в бою з Ростиславом під тим же Білгородом наклав головою.

Князювання Ізяслава Давидовича в Києві не можна вважати ані вдалим для нього самого, ані корисним для Русі. Ізяслав не міг впоратися з роллю великого київського князя. Пов’язавши свою долю з галицьким ізгоєм Іваном Берладником ще за часів претендентства на київський стіл, він не виявив достатньої гнучкості, коли Ярослав Осмомисл, Мстислав і Ярослав Ізяславичі, Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович, підтримані угорським королем і польськими князями, вимагали видачі бунтівного князя. Передавши через послів названих князів негативну відповідь (“попрь вс?хъ”), Ізяслав різко загострив внутрішню ситуацію в країні. Він не зрозумів, що покровительство, яке він виявляв Берладнику, котрий вважався на той час одним із головних зачинщиків князівських усобиць, компрометувало його в очах сучасників. Як тут не згадати Ізяслава Мстиславича, який в боротьбі з сепаратизмом князів галицьких — Володимирка і Ярослава, не скористався сумнівними послугами їх політичного супротивника.

Союзу князів Ярослава Галицького, Мстислава Волинського і Ростислава Смоленського Ізяслав Давидович намагався протиставити сили об’єднаного роду Ольговичів, але угода, якої вони досягли в Лутаві, виявилася недовговічною. У самому Києві становище Ізяслава також не було міцним. Очевидно, далася взнаки його традиційна для Ольговичів, але непопулярна серед киян політика загравання з половцями.

Перемога Мстислава Ізяславича і Ярослава Галицького під стінами Б?лгорода відкрила їм дорогу на Київ. За образним висловом Б.О. Рибакова, Ярослав Осмомисл, який закликав дев’ять держав, щоб розсудити його з ватажком дунайської вольниці, тепер ішов переможцем до столиці Русі[228]. Заволодівши Києвом, Мстислав Ізяславич і Ярослав посилають запрошення зайняти великокняжий стіл Ростиславу Смоленському. Останній, однак, не поспішав його приймати. Ще свіжою була в пам’яті невдала спроба 1154 р. Перш ніж погодитись, Ростислав ставить перед князями дві умови: перша — щоб з митрополичої кафедри було усунуто Клима Смолятича, через якого на Русі стався церковний розкол, і друга — щоб князі визнали в ньому старійшину: “Оже мя въ правду зовете с любовию, то я всяко йду Киеву на свою волю, яко вы им?ти мя отцемь соб? въ правду, и въ моемъ вы послушаньи ходити”[229]. Зважаючи на те, що умову про старійшинство було передано запрошуючим князям не особистими представниками Ростислава, а послами від Смоленська і Новгорода, він домагався свого визнання всіма давньоруськими князями. Ростислава запросили до Києва волинський і галицький князі, але треба думати, що його прихід був бажаним і для киян, які пов’язували зі смоленським князем надії на припинення боротьби за київський стіл.

Тут доречно відзначити, що Смоленське князівство, розташоване в центрі руських земель, завжди підтримувало тісні контакти з Києвом. Його князі виступали носіями доцентрових тенденцій і майже всі побували на київському престолі. Б.О. Рибаков основну причину цього вбачає в тому, що Смоленське князівство знаходилось у стратегічній близькості до Києва. Смоленськ мав дуже зручний зв’язок з Києвом — вниз по Дніпру можна було пустити флотилію будь-якої чисельності, і за якихось вісім днів вона була вже під стінами столиці.

Розташовані на найважливішій торговій магістралі Русі і фактично всю її контролюючи, Київ і Смоленськ не могли вступати в протиборство, їх об’єднували спільні економічні інтереси, і не випадково ці центри гостріше відчували необхідність єдності руських земель. Смоленськ, повністю убезпечений від половців, все одно регулярно посилав військові загони у розпорядження київських князів, які очолювали антиполовецьку боротьбу.

Значною була роль у зміцненні традиційної києво-смоленської єдності Ростислава Мстиславича. Він княжив у Смоленську 32 роки і став засновником смоленської династії князів. На момент зайняття київського столу Ростислав — найбільш досвідчений і авторитетний державний діяч Русі, і саме тому його повторне утвердження у Києві виявилося вдалим (1158 — 1167). Поступово він стабілізував внутрішнє становище Русі і по праву вважався старійшиною руських князів. У Смоленську, Новгороді і на Волині сиділи сини і племінники великого князя; Київською землею правили молодші Ростиславичі. Один із них, Рюрик, знаходився при батькові і був воєводою Київського полку, другий, Мстислав, тримав важливу стратегічну фортецю Білгород. Іще один син великого князя, Давид, утвердившись на деякий час у Вітебську, тиснув на полоцьких князів.

Волинська і Галицька землі у XII — XIII ст.

На відміну від свого попередника, Ростислав не робив ставки на князів, що зійшли зі сцени. У конфлікті Ізяслава Давидовича, який намагався компенсувати втрату Києва поверненням Чернігова, із Святославом Ольговичем великий князь став на бік останнього. Цим він не тільки вивів з боротьби за Київ князів Чернігова і Новгорода-Сіверського, а й здобув у їх особі надійних помічників у боротьбі зі Степом.

Вплив Ростислава на чернігівські справи ще більше посилився після того, як Олег Святославич одружився з його дочкою. У конфлікті, який виник після смерті Святослава Ольговича між Святославом Всеволодовичем і Олегом Святославичем, великий князь виступив у ролі посередника, “добра имъ хотя”, і змусив Святослава віддати Олегу чотири міста.

Ще раніше, у 1161р., Ростиславу вдалося погасити конфлікт на півночі країни, в Новгороді, де повсталі новгородці вигнали князя Святослава Ростиславича. Замішаний у цих подіях Андрій Боголюбський розраховував на утвердження в Новгороді одного із своїх братів, але великий князь наполіг на поверненні туди сина Святослава. “Том же л?те пояша Новгородьци Святослава Ростиславича к соб? княжить опять, а Гюргевича внука выгнаша”[230]. Зговірливість суздальського князя, та й самих новгородців, очевидно, пояснюється зміцнілими позиціями Ростислава.

У сфері впливу великого князя була також Галицька земля, князь якої Ярослав Осмомисл регулярно посилав свої полки за його наказом.

Стабілізація внутрішнього становища Русі, досягнута в роки княжіння Ростислава, збіглася з новим натиском половецьких орд на південноруське порубіжжя. У його відбитті брали участь майже всі давньоруські землі, а очолив боротьбу з половцями великий київський князь.

Вірний своїй миролюбній політиці, Ростислав одружує в 1162 р. свого сина Романа з дочкою половецького хана Беглюка, але бажаних результатів не досягає. І тоді від дипломатії великий князь вдається до сили зброї. У 1166 р. Ростислав рушив сили всіх князів проти половців, які вторглись у межі Поросся, і завдав їм поразки. Вдруге під знаменами великого князя збираються полки різних земель у 1167 р., щоб убезпечити від половецьких набігів дніпровський торговий шлях: “Посла Ростиславъ къ братьи своей и сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ всими полкы своими, и приде Мьстиславъ из Володимири, Ярославъ братъ его из Лучьска, Ярополкъ из Бужьска, Володимиръ Андр?евичь, Володимиръ Мьстиславичь, Глебъ Городеньскии, Иванъ Ярославичь, сын и Галичьская помочь; и стояша у Канева долго время, дондеже вжзыде Гречникъ и Залозникъ”[231].

Щоб зміцнити позиції свого сина Святослава,у тому ж 1167 р. Ростислав здійснює подорож на північ, до далекого Новгорода. На зустрічі біля Великих Лук, де Ростислав відчув себе недобре, новгородці дали великому князю клятву — ніколи не шукати іншого князя, крім Святослава, і розлучитися з ним однією смертю. Одержавши від новгородців разом із запевненнями у вірності ще й багато дарів, Ростислав повернувся до Києва. Але по дорозі, в “сел? Рогън?дин? в Заруб?” (неподалік Смоленська), 14 березня 1167 р. великий князь помер.

В оцінках особистості князя Ростислава і результатів його державної діяльності історики виявляють дивну і, здається, несправедливу одностайність. В ньому, як правило, визнають людину чесну, хранителя старих традицій, котрий з повагою ставився до відживаючого принципу старійшинства і підтримував честь великокняжого київського столу. Однак при цьому відзначають, що Ростислав не був, як батько і дід, обдарованим державним діячем і полководцем[232]. Це був анахроністичний тип державного діяча, що безрезультатно намагався зупинити колесо історії. Ростислава протиставляють Андрію Боголюбському, котрий нібито на північному сході руйнував сформований устрій і накреслював плани далекого майбутнього.

Гадаємо, що подібний докір можна закинути не тільки Ростиславу Мстиславичу. Політику об’єднання руських земель, реалізація якої пов’язувалась з відновленням принципів старійшинства, проводили всі київські князі. І пізніше, коли поряд з Києвом виступили інші об’єднавчі центри — Чернігів, Володимир, Галич, — їх князі також домагалися визнання свого старійшинства. Не був винятком і Андрій Боголюбський, протиставлення якого Ростиславу Мстиславичу в цьому плані безпідставне. Князів, котрі претендували на керівну роль у країні, вирізняли не конечні цілі (в усіх випадках вони були представниками доцентрових сил), а методи і шляхи їх досягнення, які залежали від конкретних історичних умов.

Ростиславу Мстиславичу вдалося відновити престиж і роль великокняжої влади і поширити київський вплив на значну частину руських земель, не вдаючись, по суті, до сили зброї. Вісім років Русь практично не знала міжкнязівських усобиць, не зазнавала спустошливих вторгнень половецьких орд. Так, політика Ростислава щодо Степу була оборонною. Він справді не здійснював далеких походів і не отримував гучних перемог. Але ж і половці у цей час не проходили далі Пороської оборонної лінії. Саме тут вони зазнали поразки в 1161 і 1166 рр., після чого і зовсім припинили наступ на південноруське порубіжжя, задовольняючись лише грабунками купецьких караванів. Князювання Ростислава Мстиславича пройшло під знаком перемоги (нехай тимчасової) об’єднавчих тенденцій.

Після смерті Ростислава, незважаючи на наявність достойніших (за родоводом) кандидатів (Володимир Мстиславич, Святослав Всеволодович, Андрій Боголюбський), київські бояри запросили на великокняжий стіл Мстислава Ізяславича, князя Волинської землі, котрий до цього двічі саджав у Києві дядька Ростислава і був, по суті, його співправителем. Перейшовши до Києва, Мстислав Ізяславич залишив за собою і багату Волинь, яка мала традиційно тісні зв’язки з Києвом. З часів Ярославичів великі князі розглядали цю окраїнну руську землю як свою вотчину і не бажали віддавати її у спадкоємне володіння будь-якій княжій гілці. З цієї причини Волинь аж до середини XII ст. не мала власної князівської династії; вона або управлялася безпосередньо з Києва, або ж на володимирському столі сиділи ставленики київських князів. Тільки на час великого князювання Ізяслава Мстиславича Волинь одержує статус спадкоємної вотчини і надовго закріплюється за його родом. Характер взаємовідносин Волині і Києва дещо змінився, але тісні зв’язки збереглись. Активна участь волинських князів у боротьбі за великокняжий стіл, їх спроби досягнути старшинства шляхом об’єднання Волині і Київщини свідчили про це.

Поряд з доцентровими тенденціями в політичній історії Володимиро-Волинського князівства мали місце і відцентрові. Вони виявились уже при перших Ізяславичах. У 1156 р. на Волині виникла своя усобиця, яка стала результатом посилення луцького столу і претензій його князів на рівноправність з князями володимирськими. До переходу в Київ Мстиславу Ізяславичу вдавалося зберігати звання старшого князя землі. Однак пізніше, коли під тиском союзників Андрія Боголюбського він змушений був залишити Київ і повернутися на Волинь, становище його змінилося. Згідно з договором, укладеним з братом Ярославом близько 1134 р., Володимирське і Луцьке князівства визнавались рівноправними. При численних нащадках Мстислава і Ярослава Ізяславичів ці князівства, у свою чергу, розділяються на кілька дрібніших.

Усе це буде пізніше, а поки Мстислав став господарем становища на Волині і, на думку київського боярства, був найбільш достойним кандидатом на великокняжий стіл. Заручившись підтримкою Ярослава Галицького, Мстислав Ізяславич з дружиною рушив на Київ. Слава Мстислава, переможця половецьких ханів, була настільки великою, що йому не знадобилося жодних зусиль, щоб заволодіти Києвом. Усі його супротивники зачинились у Вишгороді. Обложені військом Мстислава, вони змушені були відмовитися від надмірних територіальних претензій. Мстислав також пішов на деякі поступки — Давиду Ростиславичу залишив Вишгород, Рюрику — Овруч, Володимиру Мстиславичу — Котельницю. Ярослав залишився у своєму Луцьку, а місто Володимир Мстислав зберіг за собою.

У цьому переділі столів, який відбувався щоразу після смерті попереднього і утвердження нового великого князя, найбільш обійденим вважав себе Володимир Мстиславич. Маючи право на Київ, він змушений був сидіти в позаштатній Котельниці, що, звичайно, принижувало його гідність. Спроби Володимира заявити свої права на Київ закінчилися вигнанням його за межі Київщини, після чого він одержав уділ у Ростово-Суздальській землі, але навіть не удостоївся прийому Андрія Боголюбського.

Скульптурний портрет Андрія Боголюбського. Реконструкція М.М. Герасимова

Історики пояснювали таке прохолодне ставлення Андрія очевидним небажанням його до часу сваритися з великим київським князем.

Ставши великим князем, Мстислав розгорнув енергійну діяльність щодо захисту південноруських земель і торгових шляхів від половецьких набігів. У 1168 р. він скликає васальних князів до Києва: “пожальте си о Рускои земли и о своей отцину и дудину, оже несуть хрестьяны (половці. — П.Т.) на всяко луто у вежу свои, а с нами роту взимаюче, всегда переступаюче; а уже у нас и Гречьскии путь изъотимають, и Солоныи, и Залозныи”[233].

Князі охоче приймають пропозицію Мстислава, але особливо вона захоплює літописця, котрий не шкодує епітетів для звеличення великого князя. У поході повинні були взяти участь сили всіх князів. Навіть традиційно непокірним Ольговичам Мстислав наказує бути в Києві: “Посла же Чернигову къ Олговичемъ всимъ и къ Всеволодичема, веля имъ быти всимъ у себе; бяху бо тогда Олговичи въ Мстиславли воли”[234].

Що таке “бути у волі” великого князя, видно з літописної статті 1140 р. Після десятирічного заслання повернулися з Візантії полоцькі князі, заслані Мстиславом Великим за те, що “не бяхоуть з его воли и не слышахоуть его, коли зовяшеть в Рускоую землю в помощь”. “Бути у волі” — означає підкорятися рішенням свого верховного сюзерена, особливо в питаннях захисту державних кордонів.

Літописець, описуючи похід Мстислава, в якому взяли участь 13 князів — Рюрик і Давид Ростиславичі, Святослав Всеволодович, Ярослав,

Олег Святославич, Всеволод, Ярослав Луцький, Ярополк Ізяславич, Мстислав Всеволодович, князь городенський, Святополк Юрійович, князь туровський, Гліб і його брат Михайло з Переяслава, — ніби воскрешає далекі часи Мономаха і Мстислава. Як і тоді, боротьба з половцями уявляється йому загальноруською справою. “Хрестовий похід” руських дружин закінчився їх блискучою перемогою. Половців загнали за Оскол. Незабаром Мстислав разом з волинськими князями іде до Канева і, як двома роками раніше Ростислав, чекає, поки пройдуть купецькі каравани на Русь.

Переможні походи на половців, в яких за останнє десятиліття брали участь сили багатьох давньоруських князів, сприяли зміцненню позицій великого князя як полководця об’єднаних дружин і тіснішій єдності південноруських земель. Однак вони не привели до припинення боротьби князів за Київ і не змогли зупинити процес його політичного ослаблення. Мстислав Ізяславич тільки на дуже короткий час досяг визнання свого старшинства і був першою фігурою серед руських князів. Володіючи Києвом і багатою Волинню, спираючись на торчеську допомогу і змиривши на деякий час Ольговичів, Мстислав став найсильнішим із своїх сучасників. Жоден із князів не міг протистояти йому сам на сам[235]. Але хоробрий і сильний Мстислав не виявив достатньої гнучкості, такої необхідної на київському столі. Невдовзі проти нього утворився сильний союз князів Ростиславичів і Ольговичів, який очолив Андрій Боголюбський. На 1169 р. вплив Мстислава звузився до меж Київщини і Волині, а також далекого Новгорода, де після того, як вигнали Святослава Ростиславича, сів син київського князя Роман Мстиславич.

Історія взаємозв’язків Києва і Новгорода епохи феодальної роздробленості Русі свідчить про те, що між цими двома найбільшими центрами країни існували постійні тісні контакти — економічні, культурні, політико-адміністративні. Розташований на перехресті торгових шляхів, Новгород, за образним висловом Б.О. Рибакова, півтисячоліття був для Русі своєрідним “вікном у Європу”[236]. Не випадково Київ завжди прагнув мати в своїх руках цей міжнародний торговельний порт, для чого до Новгорода з Києва здавна посилали князів і посадників. У період феодальної роздробленості новгородці самі обирали посадників з місцевого великого боярства, але князі, незважаючи на утвердження принципу “вольності в князях”, як і раніше, найчастіше “вводились” з Києва.

Свого часу Б.Д. Греков, який розглядав новгородське повстання 1136 р. як поворотний пункт в політичній історії Новгорода, вважав одним із найважливіших його результатів позбавлення князя права на володіння землею[237]. Б.О. Рибаков також вважає, що після 1136 р. Новгород остаточно стає боярською феодальною республікою. Вся повнота влади в ній перейшла до бояр, а князі (може, за винятком Мстислава Удалого) були, по суті, найманими воєначальниками[238].

Гадаємо, що така оцінка ролі новгородських князів періоду феодальної роздробленості не зовсім точна. Звичайно, їх становище в Новгороді не було настільки міцним і певним, як в інших давньоруських землях, але зводити їх до рівня безземельних кондотьєрів навряд чи справедливо. Адже до Новгорода запрошували не ізгоїв, а маєтних князів, які мали на півдні (або північному сході) Русі свої вотчини. Залишати їх без достатньої компенсації не було сенсу. Тим часом князі йшли до Новгорода охоче. Чому?

Палацовий комплекс XII ст. Боголюбове. Реконструкція Б.О. Рибакова, М.М. Вороніна

Велике значення для правильного розуміння справжнього становища новгородського князя має дослідження В.Л. Яніна про князівське землеволодіння. На підставі аналізу актових матеріалів він дійшов переконливого висновку про існування в Новгородській землі княжого домену і після 1136 р.[239] Отже, князі, перейшовши до Новгорода, не тільки не втрачали статусу великих землевласників, а, можливо, ще більше утверджували його.

Що стосується висновку про безправ’я новгородських князів, то він також не відповідає дійсності. Знахідки великої кількості князівських печаток, що походять переважно з Городища (де в епоху Новгородської республіки знаходився архів спільного суду), свідчать про регулярне виконання князями урядових функцій. В.Л.Янін вважає, що князівськими буллами скріплювалися пожалувані грамоти князя і посадника. Аж до початку XV ст., судячи зі свідчення угод Новгорода з князями, пріоритет належав князю: “А без посадника ти, княже, суда не судити”[240]. Таким чином, мова може йти лише про розподіл виконавчої влади князя і посадника, представника боярства, а не про усунення князя від державного управління.

Новгородські князі традиційно виконували обов’язки воєначальників, керівників професійної дружини. В умовах постійних сутичок феодальних володарів, а пізніше й іноземної експансії, роль ця була досить важливою.

І нарешті — про участь новгородських князів у “зовнішніх” зносинах Новгорода. Мова йде про його зв’язки з Києвом, іншими давньоруськими містами і землями. Формування цієї політики було виключно компетенцією князівської влади. Досить згадати у зв’язку з цим рекомендації (щоправда, суперечливі) Всеволода Мстиславича стосовно того, з ким Новгороду належить бути в союзі. Тривала відсутність князя на новгородському столі призводила до порушення звичних зв’язків Новгорода з іншими землями Русі, викликала економічні труднощі. Це добре видно, зокрема, з літописної статті 1141 р.: “Новгородци не стерпяче безо князя с?дити, ни жито к ним не идяше ни откуду же”[241].

Таким чином, незважаючи на утвердження в Новгороді республіканських порядків, князь залишався досить значною політичною фігурою. Коли б це було не так, боротьба довкола новгородського столу, яку вели великі київські князі і князі — претенденти на загальноруське старійшинство, не мала б розумного пояснення. Не вирували б пристрасті з приводу “угодності” князя і в самому Новгороді. Часта зміна князів на новгородському столі, як це не парадоксально, свідчила не стільки про їх безправ’я, скільки про постійне прагнення боярства до обмеження князівських прерогатив. Це породжувало взаємні претензії до частих князівсько-боярських конфліктів. Не сприяло стабілізації єдиновладдя в Новгороді і те, що він не виділився у спадкову вотчину якоїсь князівської гілки.

Як свідчить літопис, зміна князів на новгородському столі відбувалась услід за зміною князів на київському столі, причому новгородці, як правило, запрошували до себе сина або брата великого князя. Сильні претенденти на Київ також намагались утвердити в Новгороді свого ставленика. Так було і за Юрія Довгорукого, така ситуація склалась і тепер, коли прагнув до Києва Андрій Боголюбський.

Його спроби відірвати Новгород від Києва і посадити там князем вигнаного Ростиславича виявилися невдалими. Тоді Боголюбський спрямовує всі сили своїх союзників на південь. У 1169 р. проти Мстислава виступило 12 князів, котрі йшли з семи кінців Русі — всі Ростиславичі, Олег і Ігор Святославичі, Гліб Юрійович, Володимир Андрійович та ін. За повідомленням Никонівського літопису, до сил руських князів приєдналися “половецкие князи с половцы и угры и чехи и ляхи и Литва и многое множество воиньства совокупиша идоша к Киеву”[242]. Після тривалої облоги Київ було взято. Літописець пише: “И грабиша за два дня весь градъ, Подолье и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же ... и взяша им?нья множьство, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша”[243].

Вперше за багато вічну історію “мати городам руським” піддалася такому сильному розгрому руськими князями. По-різному оцінювали історики цей факт. С.М. Соловйов вбачав суть справи в тому, що Київ вперше було взято при всезагальному відпорі його жителів”[244]. В.І. Сергеєвич та інші історики вважали пограбування Києва результатом помсти підлеглих племен за його гегемонію і централізаторську політику[245]. Б.О. Рибаков не схильний перебільшувати наслідки розгрому. Історики, на його думку, були введені в оману описом дводенного розгрому міста літописом Печерського монастиря, що його підпалили переможці. Крім літературної майстерності Полікарпа, а саме йому, як вважає Б.О. Рибаков, належав опис подій, жодних об’єктивних даних про погром Києва немає[246]. Деякі історики намагаються на цьому прикладі показати вияв нібито одвічного антагонізму між росіянами і українцями. Безпідставність цієї тези надто очевидна. У поході на Київ брали участь не тільки і не стільки суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції відносно столиці Русі здійснювали й інші князі, зокрема Всеволод Ольгович, Роман Мстиславич і Рюрик Ростиславич, котрі займали чернігівський, волинський і київський столи. Це була боротьба за владу, за старшинство серед давньоруських князів, представників однієї країни і єдиної народності. Тлумачити її інакше — означає свідомо спотворювати істину.

У даному випадку більше, ніж міра завданих збитків (слідом за Б.О. Рибаковим гадаємо, що вони не були такими вже значними), вимагають пояснення сам факт взяття столиці Русі Києва військами Боголюбського, а також його вплив на подальші події. Більшість істориків вважають, що Андрій Боголюбський, що стояв за нові форми політичного устрою Русі, розгромом Києва остаточно підірвав стару державну систему. На думку С.М. Соловйова, ця подія набула величезної ваги, стала поворотною, від неї історія починала новий шлях, з якого встановився на Русі новий порядок[247]. Б.Д.Греков хоча і відзначав, що Андрій не був особою винятковою, вбачав у його діяльності риси, які ріднили його з майбутніми політичними діячами Москви, котрим вдалося зробити те, що було ще не під силу Андрію[248].

Що саме дало підстави історикам вбачати в Андрієві новий тип державного діяча? Які загальноруські заходи чи реформи в Суздальській землі можуть виправдати таку високу оцінку Боголюбського? Здається, нічого іншого, окрім прагнення до самовладдя в своїй землі і старшинства на Русі. Досягнення цих цілей супроводжувалося вигнанням не угодних йому князів і єпископів, розправами з непокірними боярами. Нового, однак, у цьому нічого не було. Подібні явища характеризували політичну ситуацію й інших руських земель. Можливо тільки, що успіхи в Андрія були відчутніші, ніж у його сучасників, але, очевидно, і опір йому чинився значно слабший. Ні князі-васали, ні могутня земельна знать, ні єпископи ще не встигли пустити глибокі корені в порівняно молодому Ростово-Суздальському князівстві і не стали такою політичною силою, якою були в Києві, Новгороді, Галичі та інших старих центрах Русі. Боголюбський був вільнішим у своїх діях не тому, що в Суздальській землі усувалися старі вічові порядки, а тому, що в XII ст. вони ще не набули тут належного розвитку. На думку А.Н. Насонова, на півночі у XII — XIII ст. тільки почали проявлятися побутові риси старої вічової Київської Русі, в основі своїй спільні для всіх волостей того часу[249].

За Андрія Боголюбського, як і за його найближчих наступників, іще продовжувався процес формування Володимиро-Суздальської землі. Ось чому її князі були зайняті не перерозподілом внутрішніх володінь, що характерно для інших земель, зокрема Південної Русі, а переважно розширенням зовнішніх кордонів, а також введенням данини і суду на нових землях. Півтора десятка років Андрій Боголюбський прибирав до рук далекий і спокійний “заліський” край, і в цьому його діяльність перекликається з діяльністю перших київських князів, які формували територію держави.

Убивство Андрія Боголюбського. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Володимиро-Суздальське князівство, відокремившись від Переяслава в роки князювання Юрія Довгорукого, дуже швидко виросло в одне з найбільших на Русі. Воно займало землі Волго-Окського межиріччя, Заволжя, простягнувшись на півночі до озер Білого і Леча, а також Північної Двіни. Окняжіння величезних територій, населених угро-фінськими племенами (мері, муроми, весі та ін.), не зустрічало опору. Взаємовідносини слов’ян, що просувалися на північний схід, з місцевим населенням були мирними. Ішов природний процес етнокультурної консолідації двох народів на більш розвинутій руській основі. Географічне положення Володимиро-Суздальської землі, що була віддалена від половецького Степу і не зазнавала руйнівних вторгнень кочовиків, позитивно позначалось на її економічному розвитку. Цьому, очевидно, сприяла і та обставина, що додатковий продукт, який вироблявся тут, значною мірою осідав на місці. Відчуження його на користь Києва не було надмірним.

У часи князювання Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського велося велике міське будівництво. Літописи відзначають будівництво міст — Москви (вперше згадується у 1147 р.), Юр’ева-Польського, Дмитрова, Коснятина, Кидекши, Звенигорода, Переяслава, Володимира, Боголюбова та ін.

На відміну від князівств центральних районів Русі Володимиро-Суздальська земля ще не зазнала суспільно-політичних криз. їй іще доведеться відчути і пережити і силу боярської опозиції, і плутанину міжкнязівських відносин, і політичне суперництво старих і нових міських центрів. Симптоми роздроблення Суздальщини намітились уже після смерті Боголюбського, тобто тоді, коли ще не повністю завершився процес формування її державної території; після Всеволода її політична ситуація нагадувала ситуацію в Південно-Західній Русі XII — XIII ст., щоправда, ускладнену активною участю в ній населення.