Архітектура

Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів X — XIII ст. Окремі з них становили собою справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою “хороми”. Вони складалися з кількох зрубів, що утворювали цілий комплекс приміщень — “сіни”, “істбу”, “кліть”. У великих містах князівсько-боярські і купецькі хороми мали два і більше поверхи. У верхніх знаходились “сіни”, які, згідно з описом літописної статті 983 р., являли собою галерею на стовпах, а також “тереми”. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 квадратних метрів. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною і білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви. Літописи не часто відзначають будівництво дерев’яних храмів, але, думається, що в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які згоріли під час пожежі 1124 р., підтверджують сказане. Дерев’яними були, зокрема, перші Софійські собори у Києві і Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, які будували на місцях зруйнованих язичницьких капищ. Практично всі сільські храми також будували з дерева.

Традиційна дерев’яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. Вони бажали жити в палацах не гірших, ніж у візантійських імператорів, а в Києві — споруджувати храми, які б не поступалися царгородським.

У питанні походження в Києві і на Русі монументального зодчества існує своєрідний стереотип, за яким його історію слід починати лише з часу офіційного введення християнства і будівництва першого кам’яного храму — Десятинної церкви (989 — 996). Аналіз літописних свідчень про палаци княгині Ольги, а також відкриття в центрі найдавнішого київського дитинця монументальної ротондоподібної будівлі, старшої за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, вносить в цю усталену думку суттєві корективи. Факти показують, що Київська Русь задовго до офіційного хрещення перебувала на такому рівні розвитку, який дозволяв їй переймати архітектурні впливи сусідніх країн.

В кінці X — на початку XI ст. для будівництва кам’яних споруд на Русі були необхідні умови. Йдеться про високий технічний рівень давньоруського ремесла, його зрослу спеціалізацію. Давньоруські ремісники виявилися добрими учнями і порівняно швидко оволоділи новими професіями, пов’язаними з монументальним будівництвом.

Перші кам’яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи по створенню ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці X — на початку XI ст. За короткий час було побудовано два палаци розмірами 45 х 11 м з поздовжніми фасадними галереями. Судячи з матеріалів розкопок, а також мініатюр Радзивіллівського літопису, київські князівські палаци були двоповерховими, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому. Центральна, а можливо, й бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирисхилими дахами, вкритими черепицею. Разом з теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва.

Кращою будівлею ансамблю “міста Володимира” була Десятинна церква. Про те, що являв собою цей найдавніший кам’яний храм Київської Русі, довідуємось із писемних свідчень і даних археологічних розкопок. За своїм типом він належав до хрестовокупольних візантійських храмів. Стіни зведені з каменю і цегли (плінфи) в системі мішаної кладки. Внутрішній простір перекривався зводами у формі хреста, над яким підносився купол, що підтримувався підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи. Зі сходу знаходились напівкруглі виступи-вівтарі. Тринефне ядро оточували галереї, поділені на кілька приміщень. Із західного боку підносились дві башти, які разом з багатоглавим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і вибір місця — на самій високій точці Старокиївської гори. Кам’яна громада храму високо підносилась над дерев’яними кварталами і кріпосними стінами київського дитинця, його куполи добре проглядалися не тільки з Подолу, а й із Задніпров’я.

Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і одержав із Константинополя як посаг за принцесою Анною. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані фресковим живописом і мозаїчним панно. Крім того, в інтер’єрі храму широко використовувалися кам’яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різьблені плити, карнизи. Особливо багато було в Десятинній церкві мармуру, що дало підстави сучасникам називати її “мраморяною”. Згідно з літописом, Десятинну церкву будували грецькі майстри. Володимир “помысли создать церковь пресвятыя Богородица и послав приведе мастеры отъ Грек”. Ю.С. Асеев вважає, що вони були родом із візантійської провінції. Зразком для київського храму послужила Фаросська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі[667].

Урочисто-святковий характер небаченої доти на Русі будівлі безперечно справляв на вчорашніх язичників велике враження, сприяв утвердженню християнства.

Перший кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва в грудневі дні 1240 р. Літописець повідомляє, що від великої кількості людей, які збіглися на хори, склепіння не витримали і обвалилися. Думається, що справжньою причиною руйнування Десятинної церкви були монголо-татарські стінобитні машини.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі ансамблю “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває і чітко виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037). Величні і гармонійні архітектурні форми, урочисто-святкове внутрішнє опорядження викликали захоплення сучасників. Митрополит Іларіон — свідок будівництва і завершення Софії, писав: “Церкви дивна и славна вс?мъ округъниимъ странамъ, яко же ина не обращется въ всемь полунощи земн??мь от въстока до запада”[668].

У цій видатній пам’ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини і одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Враження, яке справляє собор на людину наших днів, з винятковою точністю і образністю висловив Б.Д. Греков: “Переступивши поріг Софії, ви одразу потрапляєте під владу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, розкішні мозаїки і фрески підкорюють нас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете вдивитись і вдуматись в усі деталі і зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису”[669].

Видатна пам’ятка світового зодчества — Софія Київська — давно вже стала об’єктом дослідження істориків, археологів, мистецтвознавців, істориків архітектури, епіграфістів. Кожна нова книга чи стаття про неї викликає великий інтерес не тільки у спеціалістів, але й широкої громадськості. Розкопуючи давні підлоги храму, розчищаючи фрески, розшифровуючи написи на стінах, розгадуючи зміст композицій, дослідники проникають у світ незнаного, у світ невідомих зодчих і художників, творінням рук яких ми сьогодні милуємось і гордимося.

Софія Київська являла собою величезну п’ятинефну хрестовокупольну споруду з 13 куполами, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору було прибудовано дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори, або полаті.

Архітектура Софії носила урочисто-святковий характер. В екстер’єрі це підкреслювалося ритмом різномасштабних елементів — від аркад відкритих галерей до високого центрального купола, який вінчав пірамідальну композицію будівлі, в інтер’єрі — об’ємно-просторовим вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу ніби переростали у високі двоповерхові аркади центральної частини храму, над якими розкривався підкупольний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана.

Софія Новгородська. Сучасний вигляд

В архітектурно-художньому вирішенні Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що покривали стіни, стовпи, арки, підкупольний простір, відкоси віконних прорізів, вражали красою, величезним світом образів — і не лише релігійних, а й світських. На південній і північній стінах центрального нефу знаходились зображення сім’ї Ярослава Мудрого, на західній (що обвалилась) — портрет самого засновника Софії. На баштах зображено сцени полювання, приборкання диких коней, вже згадувані дійства скоморохів, музикантів, танцюристів.

Особливий інтерес викликають фрески, які розповідають про візит Ольги до Константинополя, прийом її візантійським імператором, відвідання іподрому.

Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини. Розкопки показали, що конструктивно вони нагадували Софію, але мали менші розміри.

В їх опорядженні широко вживалися мозаїки і фрески, різьблений камінь, майолікові плитки.

Крім Києва монументальне будівництво першої половини XI ст. велося в інших містах Київської Русі. У Полоцьку і Новгороді за прикладом Софії Київської зводяться одноіменні собори (1045 — 1050).

У Чернігові за наказом брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, подібного до Десятинної церкви. Він являв собою величну тринефну восьмистовпну споруду, увінчану п’ятьма куполами. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала софійські. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах з капітелями іонійського ордера. Відсутність галерей надає споруді видовжених пропорцій по лінії схід — захід. Хрещата форма внутрішніх стовпів,, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архітектури. Інтер’єр Спаського собору розписаний фресками, фасади оздоблені орнаментами, викладеними із плінфи.

Друга половина XI ст. характерна поширенням культового будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі, у яких зводяться нові кам’яні храми. В Києві — це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом на всій Русі і став особливо характерним для XII ст. Першим його представником став Успенський храм Печерського монастиря (1078). Він являв собою хрестовокупольну, шестистовпну будівлю, увінчану одним куполом. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, з заходу знаходився нартекс — притвор, над яким розташовувалися хори. Всередині храм був опоряджений фресками і мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду — декором із плінфи і неглибокими нішами. Згідно з свідченням Печерського патерика, Успенський собор будували грецькі майстри. Його надзвичайна популярність на Русі спричинилася до того, що за цим типом почали зводити храмові будівлі і в інших містах. Так, Володимир Мономах побудував аналогічний храм у Ростові: “Вземъ м?ру божественная тоя церкви Печерской, вс?мъ подобиемъ създа церкви въ град? Ростов?”[670]. В Києві за типом Успенського збудовано Михайлівський Золотоверхий храм (1108). Фасади його були розчленовані пілястрами, прикрашені меандровими фризами. Декор інтер’єра складався з мозаїк і фресок, різьблених плит шиферу. Із новацій слід відзначити оригінальний метод зведення башти зі сходами на другий поверх. Вона майже повністю вписана в західний притвор храму.

Масштабне монументальне будівництво в останніх десятиліттях XI ст. розгорнулось в Переяславській землі. За свідченням літопису, в стольному місті близько 1089 р. побудовано комплекс споруд єпископського двору. Архітектурною його домінантою став Михайлівський храм, оздоблений мозаїками і фресками, майоліковими плитками, шиферними плитами. Поряд знаходився єпископський палац, інтер’єр якого не поступався своїм багатством храму. Крім мозаїк і фресок у його опорядженні широко використано мармур, інкрустовані шиферні плити. Двір оточувала кам’яна стіна з в’їзними воротами і надбрамною церквою св.Федора. Захоплення літописця викликала споруда, яку він називає “строенье баньное камено”, але вона і досі лишається загадкою для дослідників.

Впливи київської архітектури помітні в будівництві князівсько-монастирських храмів XII ст. в Суздалі, Новгороді, Чернігові. Особливо велике будівництво розгорнулось у Новгороді, де були зведені Миколо-Дворищенський храм (1113), церкви Антонієвого (1117) і Юр’ївського (1119) монастирів. За планом вони нагадували Успенський собор Печерського монастиря, але мали і свої місцеві особливості.

Починаючи з 30-х років XII ст. церковна архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв’язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних будівель помітно збільшилась, але їх розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало не таким вишуканим. Шестистовпні храми поступово поступаються місцем чотиристовпним. Зникають сходові башти, а замість них сходи вбудовуються в товщу стін. Розміри хорів стають невеликими, їх влаштовують вже тільки над нартексом. Іншою стала і техніка кладки стін. Якщо раніше скрізь застосовувалась кладка з великих кам’яних валунів і тонкої плінфи, то відтепер набула поширення тільки порядова система кладки. Міняється і формат плінфи, вона стає товщою.

Оранта. Мозаїчне зображення в апсиді центрального вівтаря Софійського собору в Києві

У Південній Русі в XII ст. набули значного розвитку київська, чернігівська і переяславська архітектурні школи, об’єднані єдиним стильовим напрямом. Характерними пам’ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощі (1132) на Подолі, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві, Юр’ївська (1144) у Каневі, Борисоглібський (1128) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми в Чернігові. Їх об’єднує спільна конструктивна схема, характер архітектурного вирішення фасадів. Будівлі розчленовані пілястрами з напівколонками, декоровані аркатурними поясами, хрестами і нішами. Інтер’єри розписані фресками.

Успенський собор Печерського монастиря. XI ст. Реконструкція

На окрему увагу заслуговує Борисоглібський храм Чернігова[671]. Він шестистовпний, одноглавий, прикрашений пілястрами з напівколонами і аркатурними поясами, розписаний фресками. Виділяють його серед інших насамперед капітелі і кутові камені порталу, виготовлені з вапняку. Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднані зображення фантастичних звірів і плетиво рослинного орнаменту. За характером зображення чернігівські капітелі перегукуються з білокам’яною різьбою Володимиро-Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода.

Галицькі монументальні будівлі повністю зведені із каменю — світло-сірого вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до складу якого входив білокам’яний Успенський собор (1157), палац та інші будівлі. Центральний храм Галича не зберігся до наших днів. Про його архітектуру певною мірою можна судити на основі церкви св.Пантелеймона (близько 1200 р.). Вона тринефна, чотиристовпна, побудована із блоків вапняку, добре підігнаних один до одного. Апсиди розчленовані напівколонами з капітелями корінфського ордера. Над ними проходить аркатурний пояс. Цікаві так звані перспективні портали церкви, заглиблені в товщу стіни і прикрашені романською різьбою. Західний — центральний — портал оздоблений колонками з корінфськими капітелями. Білокам’яні храми будували також і в інших містах Галичини. Із літопису дізнаємось, що в Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква св.Іоанна. її фасади прикрашали скульптурні маски, розписи фарбами, позолота, у вікнах поставлені вітражі, так звані “римские стекла”.

Успенський собор у Володимирі-на-Клязьмі. XII ст. Реконструкція М.М. Вороніна

В кінці XII — на початку XIII ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам, складний і розвинутий профіль яких добре поєднується з пілястрами. В цих елементах, можливо, виявився вплив давньоруської дерев’яної архітектури.

У цей час з’явилися храми Трьохсвятительський (1189) у Києві, св.Василія (1190) в Овручі, Апостолів (1197) у Білгороді. Можливо, що будівничим, принаймні одним із них, був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо прославився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви св. Михаїла Видубицького монастиря. Захоплений опис цієї події дав літописець Мойсей: “Заложи ст?ну камену подъ церковью святого Михаила у Дн?пра, иже на Видубичи. Они же мноз? не дерьзьнуша помыслити отъ древнихъ... Изобр?т? бо подобна д?лу художника”[672].

Новий архітектурний стиль найбільш виразно проявився у П’ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова[673]. Це чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопастевим стрільчастим завершенням. Всі фасади розчленовані складнопрофільованими пілястрами, аркатурними поясами, поребриком, нішами. Перспективні портали церкви заглиблені в товщу стін. Всередині вона була розписана фресками, мала майолікові підлоги.

Придніпровський архітектурний стиль кінця XII — початку ХІІІ ст. справив помітний вплив на архітектуру Смоленська, Полоцька, інших центрів Русі. Як вважає Ю.С. Асеев, новий стильовий напрям еквівалентний західноєвропейській готиці[674].