Русь у добу “Слова о полку Ігоревім” (80-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.)

Значний етап історії Русі до 1240 р. з повним правом може бути названий добою “Слова о полку Ігоревім”. У цій геніальній поемі, що оплакує поразку руських дружин на Каялі, пристрасно закликає князів до єдності для захисту Русі від половців, відображена широка картина життя всієї Русі. “Крізь призму коротких мудрих рядків, — пише Б.О. Рибаков, — автор “Слова” ніби розстеляє перед нами карту Великої Руської рівнини й показує долі земель від Карпат до Нижньої Волги та від Ільмень-озера до Чорного моря”[250]. У “Золотому слові” Святослав Київський закликає Всеволода Суздальського, Давида та Рюрика Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити “съ златъ стремень за обиду сего времени, за землю Русскую”. Д.С. Лихачов впевнений, що необхідність єднання Русі автор “Слова” доводить не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря та багатьох історичних паралелей, а й малюючи образ Руської землі, її міст, річок, жителів, руську природу, безкраї простори батьківщини[251].

Заклик “Слова о полку Ігоревім” до єднання руських князів, як і аналогічні заклики інших літературних творів, свідчили про те, що ідея збереження єдності Русі була замовленням часу. Але її реалізація була дуже ускладнена. Те, що розуміли передові уми Русі, відчували широкі народні маси, не завжди усвідомлювали руські князі. Вони продовжували вести міжусобну боротьбу на всіх рівнях: за старшинство на Русі, за володіння кращим князівством, за отримання частки в “Руській землі”, за столи всередині князівств. Часом, особливо в роки чергових половецьких навал на Русь, чвари між руськими князями затихали, щоб потім спалахнути з новою силою. Міжкнязівська боротьба, спонукувана, зрештою, об’єктивно прогресивною ідеєю зміцнення князівської центральної влади, ускладнювалась участю в ній боярства, в масі своїй регресивною політичною силою. Намагаючись поставити себе над князівською владою, бояри організовували часті змови проти князів, провокували соціальні безпорядки, вели боротьбу між собою. Усе це посилювало політичну нестабільність в країні, послаблювало її перед зовнішньою небезпекою. Політичний ідеал руського боярства чітко сформулював галицький літописець: “Бояре же Галичьстии Данила княземь соб? называху: а сам? всю землю держаху”[252].

Бояри не стільки зупиняли біг князів від міста до міста, скільки прискорювали його. Вони “вабили” їх на столи та виганяли з них: “Поиди прочь, княже, ты нам еси не надобен”.

Процеси феодального дроблення Русі проходили аж до 1240 р., проте було б помилковим бачити в її політичному житті тільки роз’єднувальні тенденції. Дедалі наполегливіше пробивали собі шлях й об’єднавчі ідеї. Їх уособленням були сильна князівська влада, а також широкі верстви міського та сільського населення, які гостріше відчували згубність феодальних чвар.

70-ті роки XII ст. характеризувалися надзвичайною складністю й напруженістю міжкнязівських стосунків і пройшли під знаком політичного суперництва й боротьби за керівне становище в країні та володіння Києвом між Андрієм Боголюбським, Ольговичами й Ростиславичами. Деякий час активними учасниками цієї боротьби виступали також Мстислав Ізяславич та його дядько Володимир Мстиславич. Жодна з сторін не домоглася вирішальної переваги. Неодноразові спроби Андрія Боголюбського утвердити в Києві свого ставленика не мали успіху: Гліба Юрійовича в 1171 р. вбили київські бояри, Всеволода та Михайла Юрійовичів, які одержали стіл у 1173 р., вигнали з Києва Ростиславичі. Вони відмовлялися визнати за Андрієм синьйоріальні права й передали Київ Рюрику Ростиславичу.

Для характеристики взаємовідносин двох провідних політичних сил на Русі (Ростиславичів і Юрійовичів) значний інтерес становить грамота-відповідь Ростиславичів на вимогу Боголюбського покинути Київ і Руську землю: “Мы тя до сихъ м?стъ, акы отца им?ли по любви; аже еси сь сякыми р?чьми прислалъ, не акы кь князю, но акы кь подручнику и просту челов?ку, а что умыслилъ еси, а тое д?и”[253]. З відповіді випливає, що старшинство Боголюбського було тимчасовим і визнавалося Ростиславичами, очевидно, тільки тоді, коли в Києві сидів ставленик володимиро-суздальського князя. Це розумів Андрій і восени 1174 р. знову розпочав великий похід на Київ. Серед його війська були дружини братів, а також чернігівські та новгород-сіверські полки. Ростиславичів, які зачинились у Білгороді та Вишгороді, підтримав волинський князь Ярослав. В бою під Вишгородом союзники Боголюбського зазнали поразки і в паніці втекли за Дніпро.

Невдала спроба оволодіти Києвом до краю загострила і без того складну соціально-політичну обстановку на північному сході Русі. Часті військові походи на Волзьку Булгарію, Новгород та Південну Русь, не узгоджені з інтересами власної землі, викликали невдоволення різних соціальних верств населення. Особливо складними були стосунки Андрія Боголюбського з боярами, яких він, намагаючись прибрати до рук та усунути від участі в управлінні князівством, виганяв з насиджених місць (у 1156 р. у боярина Степана Кучки відібрано замок — Москву — й перебудовано його в князівську фортецю), страчував.

У 1174 р. Андрій Боголюбський став жертвою боярської змови. Керовані Кучковичами змовники, серед яких був ключник Андрія Анбал, вночі пробралися до його палацу і вбили там князя.

Звістка про смерть Боголюбського стала своєрідним сигналом до початку народного повстання проти князівської адміністрації. В ньому взяли участь жителі Боголюбова й Володимира, а також селяни навколишніх сіл. Князівських тіунів і мечників було вбито, їхні будинки пограбовано.

Не було спокою і в іншому сильному князівстві Русі — Галицькому, де правив Ярослав Осмомисл. Тут також дуже невдало складалися стосунки між князем та боярами. Перший конфлікт виник у 1159 р. Невдоволені суворою вдачею Ярослава, бояри вирішили запросити на галицький стіл його двоюрідного брата — князя-ізгоя Івана Берладника. “Слахуть бо ся к нему (Івану Берладнику. — П.Т.) Галичане, веляча ему вс?сти на кон? и т?мъ словомъ поущивають его к соб?, рекуче: “Толику явиши стягы, и мы отступимъ от Ярослава”[254].

У 1173 р. суперечності між галицьким “самовластием” та боярами вилились у відкрите протистояння. Приводом до нього став конфлікт між Ярославом та його дружиною Ольгою Юріївною, викликаний любовним зв’язком князя з Анастасіею (з роду Чагрів). Ольга з сином Володимиром, очевидно, не без участі бояр, втекла до Польщі. В Галичі почалися заворушення. Очолювані Костянтином Ярославичем галицькі бояри вдалися до сили. Ярослава Осмомисла взяли під варту, його друзів Чагрів було порубано, саму Анастасію спалили на вогнищі, а її (та Ярославового) сина Олега ув’язнили. Під тиском боярської опозиції Ярослав змушений був дати клятвену обіцянку “имети княгиню вправду”, після чого Ольга з сином повернулися до Галича. Конфлікт тимчасово вдалося уладнати.

На Чернігівській землі, де княжив Святослав Всеволодович, не вщухала міжусобна боротьба серед численних нащадків Ольговичів. Особливою активністю вона відзначалась у 70-ті роки XII ст. Новгород-сіверський князь Олег кілька разів вдирався до меж Чернігівщини, спалив Лутаву та Моровійськ, грабував села й замки навколо Стародуба. У відповідь на це Святослав здійснював каральні експедиції проти Новгород-Сіверщини.

В умовах, коли провідні політичні діячі Русі були зайняті внутрішніми справами у своїх князівствах, на київський стіл у 1173 р. сів Ярослав Ізяславич. Здавалося, що його великокнязівському благополуччю ніщо не загрожувало, але це було не так. Становище луцького князя на київському столі виявилося хистким. Сильна боярська опозиція, що існувала в Києві, очевидно, пов’язувала майбутнє великокнязівського столу не з Ярославом, а з Святославом Всеволодовичем. Сам Святослав негайно заявив претензії на частку володінь у Київщині, а на випадок відмови великого князя загрожував війною. Особливий інтерес становить грамота чернігівського князя, в якій він пише про існування між ним та Ярославом угоди про наділи в Київській землі: “А помяни первый рядъ: реклъ бо еси: оже я сяду въ Киеве, то я тебе над?лю, пакы ли ты сядеши в Кыев?, то ты мене над?ли. Нын? же ты с?лъ еси, право ли криво ли, надули же мене”[255].

Коли князі уклали цей ряд, та й чи існував він взагалі, — сказати важко. Можливо, це лише дипломатичний виверт Святослава, щоб виправдати свої зазіхання. Ярослав відповів: “Чему тоб? наша отчина тоб? си сторона не надоб?”. На що Святослав, швидко зібравши війська Ольговичів, вчинив наїзд на Київ і вигнав звідти Ярослава. Через 12 днів він сам залишив Київ та повернувся до Чернігова, чим викликав здивування сучасників та істориків. Поведінку Святослава важко пояснити. На цей час він уже був одним із реальних претендентів на київський стіл. Про це свідчить, зокрема, й цитована вище угода з Ярославом. Та ось, коли мети було досягнуто, Святослав несподівано відступає й дозволяє знов повернутися до Києва Ярославу. Останній жорстоко розправився з тими, хто, на його думку, був винен у наїзді Святослава, і пішов походом на Чернігів. Конфлікт, проте, не переріс у війну: Святослав визнав великокнязівські права Ярослава і відмовився від претензій на частку в Київщині. Після цих подій Святослав та Ярослав разом виступають проти новгород-сіверських князів.

Примирення та союз київського і чернігівського князів, що наступили після цього, не відповідали інтересам Ростиславичів, які боялися зовсім втратити Київ. Вони роблять усе, щоб розколоти цей союз — стають до спілки з новгород-сіверськими князями, яких нібито кривдив Святослав, і схиляють до цього й великого князя. Ярослав припустився явної помилки, яку навряд чи усвідомлював до того моменту, поки Ростиславичі не запропонували йому покинути Київ. З цього часу доля київського великокнязівського столу опинилася в руках двох ворогуючих князівських ліній — Ростиславичів та Ольговичів, які не бажали поступитися одна одній. Деякий час боротьба між ними точилася з перемінним успіхом, але врешті закінчилася тим, що в Києві сіли одразу двоє князів від обох сторін — Рюрик Ростиславич та Святослав Всеволодович: “И урядився с нимъ съступися ему стар?шинствомъ честнымъ”[256]. Це чергове спільне правління князів позитивно вплинуло на долю Києва та Русі, оскільки не тільки примирило два наймогутніших князівських роди, а й привело до стабілізації внутрішнього становища багатьох руських земель.

Формально співправителі знаходились в рівному становищі, але життя вимагало, щоб один із них став старшим, і таким, безумовно, був Святослав Всеволодович. Саме він у цей час виступив організатором походів об’єднаних дружин проти половців.

Успіхи антиполовецької боротьби, в якій активну участь брали сили земель Київської, Волинської, Галицької, Чернігівської, Переяславської та Смоленської, дружини князів пінських, городенських та інших, були несподівано затьмарені поразкою князя Ігоря в 1185 р. Дізнавшись про чергову перемогу Святослава, новгород-сіверський князь звернувся до своїх васалів: “А мы что же, не князья, что ли? Пойдем в поход и себе тоже славы добудем”. Бажання зрівнятися з Святославом Київським обернулося катастрофою для Ігоря та й для всієї Південної Русі. Літопис малює жахливу картину після поразки сіверських князів: “Возмятошася городи Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывала во всемь Посемьи, и в Нов?город? С?верскомъ, и по всей волости Черниговськои, князи изымани и дружина изымана, избита”[257].

Трагедія на берегах Каяли відкрила “ворота на Русьскую землю”. Половці ринули на Чернігівську, Переяславську та Київську землі. Енергійні дії великого київського князя Святослава, який намагався організувати оборону Південної Русі від половців, не давали бажаних результатів. Ярослав Всеволодович, хоча й зібрав значне військо, виступити на половців не квапився. Давид Ростиславич привів свої полки до Трипілля, але далі йти також відмовлявся. Тим часом Кончак палив міста в Посуллі, хан Кза грабував околиці Переяслава. Святослав та Рюрик доклали великих зусиль, щоб ліквідувати наслідки сепаратного походу новгород-сіверського князя. На боротьбу з половцями ставали об’єднані сили всіх південноруських князівств. Однією з визначних постатей у боротьбі з степовиками був переяславський князь Володимир Глібович — онук Юрія Довгорукого. Майже 20 років (1169 — 1187) він був на передньому краї боротьби з половцями. Під його проводом переяславські дружини не раз завдавали відчутних ударів ордам ханів Кобяка і Кончака. Битва 1185 р. під стінами Переяслава, коли Володимир Глібович у жорстокій січі розбив половецькі війська, що обложили місто, й змусив їх відступити в Степ, стала важливою подією вітчизняної історії. Про неї згадував автор “Слова о полку Ігоревім”: “Се у Рим? кричать подъ саблями Половецкими, а Владимиръ подъ ранами”[258]. У 1187 р., застудившись під час чергового походу в Степ, Володимир помер. Втрату цю оплакувала вся Переяславщина: “И плакашася по немь вси Переяславци: ...б? бо князь добръ и кр?покъ на рати, и мужьствомъ кр?пкомъ показаюся, и всякими доброд?телми наполненъ, о нем же Оукраина много постона”[259]. Блискучі перемоги руських дружин 1187 — 1192 рр. змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця.

Роки княжіння дуумвірів — Святослава й Рюрика — характеризувалися піднесенням економічного та культурного життя Києва, який, безсумнівно, лишався загальноруським культурним центром[260]. Літописець Мойсей, який славив Рюрика за побудову стіни, що укріплювала дніпровський берег біля Михайлівської церкви на Видубичах, називає великого князя царем, а його князівство — державою самовладною, відомою не тільки в руських просторах, а й у далеких заморських країнах, до кінця всесвіту[261]. Стабілізація політичної ситуації в Південній Русі при Святославі й Рюрику сприяла тому, що значні будівельні роботи було здійснено не тільки в Києві, а й в інших містах Русі — Чернігові, Смоленську, Галичі, Білгороді, Овручі.

Помітно зміцніло в цей час і політичне становище Києва. Близько 1183 р. намітилося зближення Святослава з одним із найсильніших князів Русі — володимиро-суздальським Всеволодом, який визнав старшинство київського князя.

Святослав вважав себе сюзереном Всеволода й звертався до нього не як до старшого, і навіть не як до рівного, а як до молодшого. Вираз “брате и сыну”, як справедливо вважає А.Г.Кузьмін, відбивав не родинні, а феодальні стосунки[262].

Зростання власного авторитету навело Святослава на думку про усунення з Києва свого співправителя Рюрика.

У 1187 р. помер Ярослав Осмомисл, один з провідних політичних діячів Русі епохи феодальної роздробленості, який заслужив високу оцінку літописців та автора “Слова о полку Ігоревім”. Слова, звернені до Ярослава — це яскрава характеристика його діяльності: “Галичкы Осмомысл? Ярославе! Высоко с?дши на своемъ златокованн?м стол?, подперъ горы Угорскыи своими жел?зными плъки, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезъ облаки, суды рядя до Дуная. Грозы твоя по землямъ текуть, отворяеши Киеву врата, стр?ляши съ отня злата стола салтани за землями”[263]. Ярослав, продовжуючи політику свого батька Володимира, сприяв перетворенню невеликої Галицької землі в одне з найсильніших князівств Русі.

Смерть Ярослава Осмомисла спричинилася до різкого загострення політичної ситуації в Галичині. “Бысть мятеж велик в Галицкой земле”, — читаємо в літопису. Приводом до нього став заповіт Ярослава, що спадкоємцем престолу оголошував не законного сина — Володимира, а Олега “Настасича”. Бояри, очевидно, побоюючись, що Олег помститься за матір, вигнали його з Галича й передали престол Володимиру. Незабаром з’ясувалося, що і цей князь їм не до вподоби — багато п’є, гвалтує чужих жінок, відібрав у попа дружину й одружився з нею, а основне — “думы не любяшеть с мужами своими”. Галицькі бояри на раді приймають рішення вбити попадю, але Володимир, захопивши казну, дружину й двох синів, тікає до Угорщини, де пізніше його було ув’язнено. З вини галицьких бояр затягнулася соціально-політична криза, що й призвело до того, що Галич захопили угорці.

Галицькі події відгукнулись у Києві. Митрополит Никифор звернувся до Святослава й Рюрика із закликом звільнити Галицьку землю від ворожої інтервенції: “Се иноплеменницы отъяли отчину Вашю; а л?по вы бы потрудитися”[264]. Святослав погодився виступити в похід на Галич за умови, що там буде княжити Рюрик. Рюрик не прийняв цієї пропозиції, боячись конфлікту з енергійним волинським князем Романом Мстиславичем, який уже включився у боротьбу за Галич. Заручившись підтримкою галицьких бояр, Роман у 1187 р. отримує князівський стіл Галича, але втриматися на ньому не може. Підступність боярства, яке звикло до самостійності, а також тиск угорського короля змусили його відмовитися від Галича й відкласти здійснення своїх задумів до зручніших часів.

У 1189 р. галицьким князем знову став Володимир Ярославич. Він втік з угорського ув’язнення спочатку до Німеччини, а вже звідси за допомогою Фрідріха Барбаросси й польського короля повернувся до Галича.

Суперечності між князівською владою, яка уособлювала доцентрове начало в політичному розвитку Русі, та боярською опозицією, що сприяла відцентровим тенденціям, мали місце у 80 — 90-ті роки і в ряді інших князівств. Не уникнув конфлікту з боярами навіть такий удачливий сучасник Святослава й Рюрика, як смоленський князь Давид Ростиславич. Літопис повідомляє, що в 1186 р. між ним та смолянами виникли серйозні непорозуміння. Очевидно, це був заколот великої земельної знаті, яка намагалася за прикладом інших земель обмежити владу князя. Приводом до відкритого виступу, вірогідно, стала відмова Давида Ростиславича взяти участь в об’єднаному антиполовецькому поході руських дружин, організованому Святославом Всеволодовичем після сумнозвісного походу Ігоря. На відміну від галицького князя Володимира Ярославича Давид порівняно легко упорався з боярською опозицією. “И много голов паде лучьших муж”, — свідчить літописець.

Відмова Давида Ростиславича від участі в боротьбі з половцями, в якій відстоювалися не вузькоземельні, а загальноруські інтереси, інтереси всього державного простору Русі від степів до Льодовитого океану, природно, позначилась на стосунках Києва та Смоленська, одначе не привела до розриву традиційно дружніх зв’язків. Смоленське й Чернігівське князівства під час співправління Святослава й Рюрика — представників чернігівської та смоленської династій князів — були поряд з Київщиною та Переяславщиною ніби частинами єдиного політичного організму, який в літературі зветься Південною Руссю. У цьому, безсумнівно, одна з позитивних рис дуумвірату — форми правління, що виявилася винятково життєздатною в умовах феодальної роздробленості Русі.

В 1194 р. помер Святослав Всеволодович. Підбиваючи підсумок його майже 18-річного князювання в Києві, слід визнати, що успіхи зовнішньої та внутрішньої політики були значними. “Золоте слово” Святослава — це висловлена в поетичній формі програма всієї його державної діяльності.

Для Святослава, як і для автора “Слова о полку Ігоревім”, було природним, щоб у відбитті половецьких набігів брали участь всі руські князі. “Загородите полю ворота своими острыми стрелами”, — закликав він Всеволода Суздальського та Ярослава Осмомисла, Рюрика й Давида Ростиславичів, Романа Мстиславича й Мстислава Ярославича, коли в результаті невдалого походу Ігоря половцям відкрився “трьохсоткілометровий коридор у добре налагодженій обороні Русі”[265].

Успішна антиполовецька боротьба руських дружин на чолі з Святославом Всеволодовичем відновила безпеку торгових шляхів Русі, які з’єднували її з Південною та Південно-Західною Європою, сприяла економічному та культурному розвитку всіх давньоруських земель. Для багатьох країн Європи торгівля з Руссю виявилась блокованою половцями, і тому перемоги руських дружин мали і для них позитивні наслідки. Ось чому “Слово” говорить про захоплені похвали європейців:

“Ту н?мци и венедици

ту греци и морава

поють славу Святьславлю...[266].

Характеристика київського князя Святослава Всеволодовича в “Слові о полку Ігоревім”, на думку деяких дослідників, не може бути визнана вірною, оскільки розходиться з літописною. О.О. Шахматов писав: “Якщо ми звернемо увагу, що вся урядова діяльність Святослава Всеволодовича зображується літописцем як результат спільних нарад та дум з Рюриком ... причому вставка імені Рюрика уявляється тенденційною та, очевидно, несучасною самим записам, ми легко зробимо висновок, що більша частина Іпатіївського літопису другої половини XII ст. запозичена з Видубицького літопису, прихильного до Рюрика і в цьому розумінні є переробкою літописних відомостей своїх першоджерел”[267]. Але, як справедливо вважав А.Г. Кузьмін, в даному разі не літопис, а “Слово” ближче до дійсності[268].

Після смерті Святослава Рюрик запросив до Києва брата Давида, який займав смоленський стіл, щоб разом вирішувати долю Руської землі та “володимирового племени”: “Посла Рюрикъ по брата своего по Давида къ Смоленьску, река ему: “се брате се в? осталася стар?иши вс?хъ в Руськои земл?, а по?ди ко мн? Кыеву: что будеть на Руськои земл? думы и о братьи своей о Володимир? племени”[269].

У словах Рюрика чути заклик до колективного управління країною, по суті — визнання тієї форми правління, яка вже давно й міцно панувала на Русі. В.Т. Пашуто вважав, що на другому етапі історичного розвитку Русі остаточно виробився поліцентричний статус державної влади.

Добрі наміри Ростиславичів обернулися новим загостренням міжкнязівських відносин. Дуумвірат представників однієї князівської родини на київському столі першим не прийняв Всеволод Юрійович, який вважав себе, а не Давида Смоленського, фактичним співправителем Рюрика. Суздальські літописці відзначають навіть, що Рюрик після смерті Святослава залишився київським князем зі згоди Всеволода: “Посла (Всеволод. — П.Т.) ...мужь сво? в Кыевъ и посади в Киев? Рюрика Ростиславича”[270]. Безсумнівно, це повідомлення треба віднести на рахунок літописання Всеволода Велике Гніздо, яке послідовно проводило ідею старшинства свого князя, але в ньому відбито й певні реалії.

На цей час Всеволод Юрійович, розправившись з ростовським боярством та удільними князями, стає одним із найсильніших князів Русі. Не випадково автор “Слова о полку Ігоревім”, звертаючись до Всеволода Юрійовича, зауважує: “Ты бы можеши Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти”[271]. Як вважає Б.О.Рибаков, сили володимирському князю додавав його союз з містами, широкими верствами міського населення, а також орієнтація на дворянство, служилий військовий прошарок, повністю залежний від князя[272]. Стабілізація політичної ситуації в Північно-Східній Русі позитивно позначилася на розвитку економіки й культури краю. Перебуваючи на чолі такого сильного й великого князівства (1176 — 1212), яке очолило процеси політичної консолідації на північному сході Русі, Всеволод Велике Гніздо впливав і на загальноруські справи. У великій залежності від нього знаходилось Рязанське князівство, тісними були й взаємозв’язки Володимирського і Переяславського князівств; в Переяславі (Руському) періодично сиділи сини Всеволода. У Київській землі він одержав багатий уділ від Рюрика.

На заході Русі в цей час значно зріс вплив Романа Мстиславича, князя волинського. Як і Всеволод Юрійович, він також претендував на частку володінь у Руській землі й намагався виступити в ролі співправителя Рюрика на київському столі. Деякий час Рюрик Ростиславич, підтримуваний митрополитом, успішно протистояв претензіям свого зятя. Спроба Романа зібрати для боротьби з Рюриком значні сили не увінчалась успіхом. Ольговичі, хоча й заявили свої претензії на Київ, до виступу не були готові, а поляки, до яких звернувся Роман, самі були зайняті міжусобною боротьбою. Довелося Роману посилати до Рюрика й митрополита посла з покаянням.

Політична перемога над Романом окрилила Рюрика, він намагається звільнитися від співправління Всеволода Велике Гніздо. Скориставшись слушною нагодою (сепаратними переговорами Всеволода з противниками великого київського князя), він відбирає у володимирського князя пороські володіння. Всеволод не наважився вимагати у Рюрика волость назад, оскільки на півдні Русі в цей час намітилась певна стабілізація політичної ситуації, і великий князь міг і не зважити на цю вимогу.

На деякий час на Русі наступило затишшя, але вже в кінці XII ст. обстановка різко міняється. У 1199 р. помер галицький князь Володимир Ярославич і Галич опинився в руках енергійного Романа Мстиславича. Рюрик і Ольговичі ще тільки збиралися в спільний похід на Галич, а Роман уже з’явився під стінами столиці Русі. Кияни відступилися від Рюрика й відчинили Роману Подільські ворота. На бік галицького князя перейшли також чорні клобуки та жителі решти міст Київської землі.

Здавалося б, у факті зміни орієнтації киян нічого незвичайного не було. Сторону сильного вони обирали неодноразово і раніше. Проте багато істориків вбачало в цих подіях і щось нове. Симпатії киян до Романа розцінювались як результат зміцнілої тенденції руського народу до єдності Русі. В особі волинського князя багато хто бачив державного діяча, здатного здійснити відновлення єдності країни.

Захопивши Галич, Роман Мстиславич об’єднав Волинь та Галичину. Тепер до своїх володінь він приєднав і Київщину. У руках енергійного Романа опинився величезний та компактний шмат руських земель, який не поступався розмірами священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси.

Відновлення політичної єдності Південної Русі від Карпат і Дунаю до Дніпра було важливою подією її державного життя, хоча це і не уявлялося Роману кінцевою метою його широкої політичної програми. Після вигнання з Києва Рюрика Ростиславича й постригу його в монастир Роман, як випливає з літопису В.М. Татищева, направив руським князям послів з пропозицією прибути до Києва для обговорення нового порядку обрання великих київських князів. Згідно з програмою Романа, в обранні київського князя, який, як і раніше, залишався старшим у Русі, повинні були брати участь князі суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький та рязанський. Великий князь був зобов’язаний підтримувати спокій та порядок у країні, а також очолювати боротьбу з зовнішніми ворогами[273].

Можна зробити висновок з наведеного В.М.Татищевим повідомлення, в основі якого, можливо, лежить давньоруське джерело, що Русь початку XIII ст. бачилась Роману Мстиславичу у вигляді федерації шести найбільших князівств на чолі з Києвом. Його задумам не судилося збутись. Удільні князі не хотіли прийняти такого статуту, а Всеволод Юрійович, посилаючись на неможливість “преступать обычая древнего”, відповів відмовою. Невідомо, чи мав Роман намір наполягати на своєму проекті. Він загинув у 1205 р. під Завихостом під час військового походу на Польщу.

Як волинський, потім галицький і фактично київський князь Роман Мстиславич в умовах бурхливого дроблення Русі на невеликі князівства став одним із небагатьох політичних діячів кінця XII — початку XIII ст., який знаходився на рівні тих загальнодержавних завдань, що їх усвідомлювали сили, які відстоювали загальноруську єдність.

Шість найбільших князівств Русі, за пропозицією галицько-волинського князя, не повинні були в майбутньому дробитися на уділи, “чтобы Русская земля в силе не умалялась”. Переможні походи проти зовнішніх ворогів Русі, в тому числі й половців, забезпечили Роману високий авторитет як в межах країни, де його називали “самодержавцем всея Руси”, так і на міжнародній арені. В Галичі знаходить політичний притулок візантійський імператор Олексій Ангел (його вигнав з країни у 1202 р. племінник Олексій Ісакович), а в 1204 р. папа римський Інокентій III пропонує Роману Мстиславичу королівську корону.

Політичні тенденції до відновлення колишньої єдності Русі, що так виразно виявилися на південному заході в діяльності Романа, були притаманними і княжінню Всеволода Велике Гніздо на північному сході країни. Вони проявлялись у всьому: в постійному звертанні володимиро-суздальських зодчих, художників, письменників до київської культурної спадщини, в народних сказаннях та билинах, де оспівуються руські богатирі. На початку XIII ст. почуття національної самосвідомості охоплювало дедалі ширші верстви руського народу, що свідчило про незворотність об’єднавчих процесів, остаточна перемога яких, проте, прийде пізніше. Тепер, особливо після смерті Всеволода Велике Гніздо, яка наступила в 1212 р., у Північно-Східній Русі тимчасово взяли гору відцентрові тенденції. Могутнє й велике Володимиро-Суздальське князівство роздробилося на уділи між синами Всеволода.

Великою складністю відзначається в цей час і ситуація на півдні Русі. Єдність Романової держави не пережила свого творця. До Києва, дізнавшись про смерть зятя, повернувся Рюрик Ростиславич, в Галичині та на Волині залишились малолітні сини Романа — Данило й Василько. Політичне становище в цих землях на початку XIII ст. було вкрай напруженим.

Знову загострилася боротьба за Київ. Цього разу конкурентом Рюрика Ростиславича виступив чернігівський князь Всеволод Чермний. Врешті йому вдалося одержати перемогу над Рюриком, і в 1211 р. князі “міняються” столами. Перевівши Рюрика до Чернігова, Всеволод Чермний тим самим позбавив підстав твердження Мономаховичів про те, що Київ може бути тільки їхньою вотчиною, як Чернігів — вотчиною Ольговичів.

У руках князівського роду Всеволода Чермного несподівано опинились також Галичина та Волинь. У Галичі, Звенигороді й Володимирі утверджуються сини Ігоря Святославича — Володимир, Роман та Святослав, яких запросили галицькі бояри. Малолітні сини Романа разом з матір’ю змушені були шукати притулку в Польщі.

Короткочасне княжіння Ігоровичів в Галичині і Волині супроводжувалося безперервною боротьбою з галицькими боярами, яка велася з перемінним успіхом. У 1210 р., переконавшись на власному досвіді, що сильні і незалежні галицькі бояри, незважаючи на клятви й запевнення, ніколи не погодяться з другорядною роллю в управлінні землею, Ігоровичі вдаються до репресій. За короткий час було знищено близько 500 представників великої земельної знаті, багато емігрувало до Угорщини. Терор, проте, не дав бажаних результатів. У 1211 р. галицькі бояри разом з угорськими та польськими полками увійшли в межі Галичини, перемогли й стратили синів Ігоря Святославича.

Галицькі бояри, намагаючись поставити себе над князівською владою, втягнули князівство в глибоку соціально-політичну кризу, з якої воно не могло вибратися впродовж десятиліть. Князівством розраховувалися бояри із своїми іноземними союзниками за співучасть у боротьбі з князями, воно стало ареною, на якій зводили рахунки володарі сусідніх країн, служило навіть предметом політичних маніпуляцій Римської церкви. Земельні магнати не зупинились і перед загрозою повної втрати західноруськими землями політичної та національної самостійності. Вони то запрошували на галицький стіл руських князів (зокрема Мстислава Удалого і Данила Романовича), то організовували проти них змови й сприяли переходу Галича до рук угорських королевичів Андрія та Коломана. Потрібне було втручання широких народних мас, щоб не дозволити утвердженню в Галичі іноземного панування — у 1219 та 1229 рр. вони взяли активну участь у вигнанні з столиці князівства угорців.

Напередодні навали орд Чингісхана галицьким князем втретє став Данило Романович, але він зіткнувся з тією ж самою боярською опозицією: “Кромол? же бывши въ безбожныхъ боярахъ в Галичкихъ”. Подолати її в цей період князювання він так і не зміг.

У той час як західні землі Русі переживали смугу нових усобиць, ускладнену втручанням угорців та поляків, у Подніпров’ї спостерігається певна політична стабілізація. Після смерті Всеволода Чермного (1214) й короткого князювання Інгваря Ярославича київським князем став Мстислав Романович. Знову значна частина давньоруських земель опинилась у володінні одного князівського роду — Ростиславичів. Хоча не всюди їх становище було таким міцним, як у Києві і Смоленську. Незатишно почували себе в Новгороді Мстислав та Святослав Мстиславичі, Всеволод Романович. З перемінним успіхом велася боротьба Ростиславичів з угорцями й поляками за Галич, де з 1219 до 1224 р. княжив Мстислав Удалой. Не було ясності й у стосунках Києва з Черніговом. І все ж факт незвично довгої (1214 — 1224) неучасті Ольговичів у боротьбі за великокнязівський київський стіл свідчить про визнання ними старшинства Мстислава Романовича.

Нормальний хід історичного розвитку руських земель було порушено вторгненням у межі Русі орд Чингісхана. Перше десятиріччя після поразки руських князів у битві на Калці київський стіл займав Володимир Рюрикович, який підтримував тісні зв’язки з Данилом Романовичем. Київ неодноразово надавав йому допомогу в боротьбі з угорським королем, Данило, з свого боку, підтримував Володимира в його конфліктах з князем чернігівським Михайлом (за що й отримав у Київській землі Пороський уділ): “Данилъ же из Рускои земля взя соб? часть”[274]. Вірогідно, Данило Романович, як колись його батько, вважав себе фактичним співправителем Володимира Рюриковича й старійшиною руських князів. Як свідчить літопис, Данило в цей час очолив антиполовецьку боротьбу й брав активну участь у примиренні князівських усобиць. У 1234 р., одержавши повідомлення від Володимира Рюриковича про виступ проти Києва чернігівського князя Михайла, Данило негайно рушив свої полки на Русь та обложив Чернігів. Після “лютого бою”, в якому було застосовано й тарани (стінобитні машини), Михайло змушений був просити миру. Щоправда, вже в наступному році він і син Мстислава Романовича Ізяслав завдали поразки Володимиру і Данилу й зайняли їхні столи: Михайло сів у Галичі, а Ізяслав — у Києві.

З 1235 р. на київському столі перебували князі, які не лишили помітного сліду в історії. Останнім з них був Михайло Всеволодович. Дізнавшись про нове вторгнення орд Чингісхана, він злякався і залишив Київ, який зайняв Данило Романович, і посадив у ньому свого боярина Дмитрія.

В аналогічному становищі в цей час опинилися й інші землі Русі, роздрібнені на багато невеликих наділів. Навала орд Батия на Русь застала її квітучою, багатою й культурною країною, але враженою іржею феодальної удільної роздробленості. Русь опинилася в однаковому становищі з іншими феодальними державами — Хорезмшахів, Грузинським царством, які не зуміли дати відсіч ордам Чингісхана і Батия.