Ремесло

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства посідало ремесло. Дослідження Б.О. Рибакова, Б.О. Колчина, Ю.Л. Щапової, Т.І. Макарової, Г.Ф. Корзухіної, Г.О. Вознесенської та інших археологів показали його високий технічний і технологічний рівень, широку спеціалізацію[356].

Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, окремі галузі розвивались і в феодальних замках та селах.

Провідною галуззю ремесла була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. Залізо добували із болотяних руд, яких багато було на території Київської Русі. У деяких місцевостях Полісся руди мали високий (від 18 до 40) відсоток заліза. Плавилось воно в спеціальних сиродутних горнах, залишки яких виявлено в багатьох пунктах. Як правило, залізоробне виробництво, що мало безпосередній зв’язок з ремеслом міст, знаходилось за їх межами. Ґрунтуючись на свідченнях писцевих книг XV — XVI ст., Б.О. Колчин прийшов до висновку, що металургійна промисловість на Русі була винятково сільським промислом, який зберігав общинний характер[357].

Срібний браслет-наруч. XII — XIII ст. Київ

Давньоруські міста здійснювали зв’язок з чорною металургією не тільки через ринок або відчуження общинних домників на користь феодалів. Виплавкою заліза займались і вотчинні ремісники, які проживали у сільських помістях, але поставляли продукцію князівським і боярським майстерням у міста. Очевидно, вже в давньоруські часи у металургійному виробництві мало місце відхідництво. Розкопки поселень металургів X — XII ст. в заплаві річки Тетерев засвідчили їх сезонний характер[358].

Відомі на Русі і спеціалізовані центри залізоробного ремесла. Один із них знаходився в літописному місті Городськ на Тетереві — на місці сучасного села з тією ж назвою в Коростишівському районі Житомирської області. Тут на значній площі одночасово функціонували десятки сиродутних горнів. Сліди залізоробного ремесла зафіксовано також у Вишгороді.

Обробка заліза, виготовлення з нього різних речей для господарських побутових потреб, військової справи здійснювались у ковальських майстернях — кузнях. Їх залишки виявлено в усіх давньоруських містах. Найбільшими центрами обробки чорного металу були Київ, Новгород, Смоленськ, Чернігів, Галич, Вишгород та інші міста. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, у тому числі знарядь праці — 22 назви, ремісничих інструментів — 46, видів зброї — 16, предметів домашнього начиння —37, наборів кінської збруї і спорядження вершника — 10, прикрас — 19 назв. Неабиякою досконалістю відзначається ковальський інструментарій: ковадла, молотки, кліщі, зубила, пробійники. За формою і функціональністю вони не поступалися аналогічним інструментам пізніших часів.

Золоті сережки київського типу. XII — XIII ст. Київ

Давньоруські ковалі володіли різноманітними техніками обробки заліза: куванням, зваркою, цементацією, обточкою, інкрустацією кольоровими металами, поліруванням. У ряді ковальських виробів висока якість металу доповнювалася функціональною довершеністю форми, а також художнім опорядженням. Насамперед це стосується давньоруських мечів, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. ал Біруні, являли собою речі “дивні і виняткові”. Переконливим підтвердженням сказаному є меч з автографом майстра — “Коваль Людота”, виявлений на Полтавщині біля села Хвощево. Його руків’я прикрашене складним плетивом орнаменту, який нагадує художнє різьблення.

У XII ст. в металообробному ремеслі замість високоякісних багатошарових стальних лез, виготовлення яких потребувало трудомісткої технології, з’явилися клинки з наварними лезами на залізній основі. Така технологія різко підвищувала продуктивність праці і вже засвідчила ринковий характер ковальської справи, що розвивалась на вільній міській основі. У XII — XIII ст. помітно збільшився асортимент ковальських виробів, з’явилась серійність виробництва.

Давньоруське слово “кузнец” означало також ремісника, який працював з кольоровими металами — золотом, сріблом, міддю. Ковалі досягли високої майстерності і володіли всіма видами обробки кольорових металів, відомих у середньовіччі. Це литво, волочіння дроту, скань і філігрань, зернь, знали вони і техніку виготовлення емалей, свинцевих і олов’яних відливок.

Мистецтво відливок у так званих “імітаційних” формочках винайшли київські майстри в XII ст. У цій техніці виготовлялися прикраси, які імітували коштовні золоті і срібні вироби і надходили на широкий ринок. Монополією київських ливарників було виготовлення хрестів-енколпіонів, які мали широкий збут не лише в межах Київської Русі, а й у сусідніх регіонах.

Високою технологічною досконалістю відзначаються давньоруські перегородчасті емалі. Ця складна техніка, запозичена Руссю в X — XI ст. у Візантії, набула особливого поширення в XII — XIII ст. Відомими центрами виробництва емалей вважалися Київ, Новгород, Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі. В майстернях цих міст виготовляли князівські діадеми і барми, медальйони і колти, хрести, оклади церковних книг. Вершиною руської емалевої справи є роботи київського майстра другої половини XII ст. Лазаря Богші, серед них — дві князівські діадеми (з деісусним чином і зображенням сцени вознесіння Александра Македонського), а також знаменитий хрест Єфросинії Полоцької.

Колт XII ст. Золото, емаль. Київ

Залишки ювелірних майстерень, пов’язаних з виробництвом речей, оздоблених емалями, виявлено в центральній частині стародавнього Києва, а також на території Печерського монастиря.

Мистецтвом черні давньоруські майстри оволоділи вже в X ст., але найвищого розвитку воно досягло в XII — XIII ст. У скарбах, а також культурних шарах великих міст незмінно виявляються виготовлені у техніці черні срібні колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, широкі браслети-наручі. Вражає виняткова декоративність зображень на цих виробах, їх технічна і функціональна довершеність.

Галуззю, тісно пов’язаною з виробництвом емалей, було склоробство. Його сліди виявлено сьогодні у багатьох давньоруських центрах. У склоробних майстернях виготовляли мозаїчну масу (смальту), віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намисто та інші речі. Давньоруські майстри володіли секретами скловарного виробництва уже в кінці X — у першій половині XI ст., час розквіту цього виду ремесла припадає на XII — XIII ст.

Найбільш масову продукцію поставляло на ринок гончарне виробництво. Асортимент її був надзвичайно широкий. Це горшки, глечики, корчаги, амфорки київського типу, голосники, світильники, підсвічники, керамічні кахлі, іграшки тощо. На рубежі X — XI ст. розпочалось виробництво полив’яних керамічних виробів: столового посуду, дитячих іграшок, декоративних плиток, що йшли на оздоблення інтер’єрів храмів та палаців. У XII — XIII ст. давньоруські керамісти виготовляли полив’яний посуд, який на внутрішньому ринку успішно конкурував з довізним.

Виявлення керамічних центрів у Білгороді і Вишгороді засвідчує значну концентрацію цього виробництва в посадських районах міст і його відносно велику потужність. У XII — XIII ст. гончарство розвивалось під дією ринку. Майстри досконало оволоділи матеріалами і технологією, але у зв’язку із збільшенням попиту якість їх продукції погіршилась.

Глиняна писанка із давньоруського міста Воїнь. XI — XII ст.

Серед матеріалів, які вживалися на Русі для виготовлення різних виробів, значне місце посідала кістка. Із неї робили руків’я ножів, ручки дзеркал, обкладки луків і сідел, наконечники стріл, гребінці, писала, гудзики, іконки, вироби високохудожні і функціональні. У цій галузі працювали досвідчені різьбярі, майстерні яких виявлено у Києві, Галичі, Звенигороді, Новгороді, інших містах.

Високого рівня розвитку досягли у Київській Русі галузі ремесла, зв’язані з будівельною справою: дерево- і кам’янообробні, виготовлення цегли, вапна.

Найдавнішим із цих ремесел було деревообробне. Із дерева споруджували житлові і господарські будівлі, перші християнські храми, оборонні стіни довкола міст і феодальних замків, виготовляли різноманітні господарські і побутові речі — вози, сани, судна, меблі, посуд.

Утилітарність більшості дерев’яних виробів зумовлювала їх художню досконалість. Тесля чи столяр одночасово був і вмілим різьбярем. Свідченням цього є прекрасні зразки художнього різьблення, виявлені в Новгороді, Бресті, Старій Ладозі, Києві.

Кам’яне будівництво, яке широко розгорнулося на Русі в кінці X — на початку XI ст., потребувало спеціалістів різних профілів — архітекторів-будівельників, цегельників, каменярів, вапнярів. Залишки майстерень по обробці каменю, печей для випалу плінфи і вапна виявлені в Києві, Суздалі, Чернігові, Старій Рязані, Полоцьку.

Свого часу Б.О. Рибаков допускав існування цегляного виробництва в більш як 25 крупних міських центрах Русі, сьогодні є підстави стверджувати, що виробництво будівельних і опоряджувальних матеріалів існувало в кожному місті, де велося монументальне будівництво, за винятком тих ситуацій, коли потрібних матеріалів не було на місці (шифер, вапняк) або виробництво яких вимагало спеціальних знань, складних технологій (смальта, скло, полив’яна кераміка).

Гончарне горно. XII ст. Вишгород

Існували і такі ремесла, як кравецьке, обробка шкіри і виготовлення взуття. У писемних джерелах неодноразово згадуються кожум’яки і усмошевці. Майстерні для вичинки шкір виявлено в Києві, Новгороді.

Значне поширення на Русі мали так звані домашні ремесла, зокрема прядіння і ткацтво, переробка сільськогосподарської продукції, приготування продуктів харчування тощо.

За соціальною формою давньоруське ремесло поділялося на вотчинне або помісно-вотчинне, до якого близько стояло церковно-монастирське, вільне, або посадське, і державне[359].

Помісно-вотчинне ремесло на Русі розвивалося в межах феодальних садиб, а в містах — в їх центральних частинах, де була велика концентрація дворів знаті. Вотчинні ремісники жили на території феодальних садиб, працювали в майстернях, що належали їх господарям, виготовляли продукцію із матеріалів замовників. Переважно вотчинний характер мало ювелірне ремесло. Тільки багатим феодальним господарствам було під силу забезпечити таке дороге і трудомістке виробництво всім необхідним для його нормального розвитку. Крім ювелірів на феодальних садибах працювали ковалі, гончарі, склороби, ремісники інших спеціальностей, які були включені в господарську структуру феодального помістя — вотчини і не мали права власності на знаряддя праці і її результати.

На ранніх етапах розвитку ремісничого виробництва вотчинні ремісники працювали на порівняно обмежене коло замовників. Пізніше, у XII — XIII ст., з розвитком товарних відносин продукція вотчинних майстрів вийшла на ринок.

На жаль, на археологічних матеріалах неможливо встановити, як саме вотчинне ремесло виходило на вільний ринок. Чи це було компетенцією винятково хазяїна виробництва, чи, може, в реалізації “надлишків” безпосередньо брав участь і ремісник, одержуючи при цьому певну долю прибутку, сказати з певністю важко.

Гончарне горно XII ст. Село Автуничі на Чернігівщині

Поряд з помісно-вотчинним розвивалось у давньоруських містах і вільне ремесло. Місцем його зосередження стали посади. Суперечки про час їх формування не зовсім підставні. Як частини міської поселенської структури передмістя — посади практично існували одночасно з дитинцями. Інша справа — такі питання, як виробнича діяльність жителів цих посадів, час їх бурхливого зростання і розвитку.

Спостереження над Подолом — посадом найбільшого міста Русі — Києва — показують, що вже у IX ст. він являв собою повністю сформований міський район. До X ст. належать сліди ремісничої діяльності його жителів. Більшою наповненістю ремісничими виробами і слідами різних виробництв характеризуються шари XI ст. Різкий якісний стрибок припадає на XII ст.

В різних районах Подолу виявлено залишки майстерень по обробці бурштину, шиферу, виготовленню скляних і ювелірних виробів, сліди ковальського виробництва. Весь характер культурного шару вказує на розвинену виробничу діяльність жителів цього міського району. Аналогічна ситуація спостерігається в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі, інших містах. Їхні посадські райони у XII — XIII ст. дедалі більше набувають значення центрів зосередження дрібнотоварного виробництва.

Ще один сектор ремісничого виробництва може бути кваліфікований як державний. Організатором його виступала князівська влада. За своєю організаційною формою це виробництво, очевидно, ближче стояло до помісно-вотчинного, оскільки у його сфері трудилися переважно залежні ремісники. В ряді випадків провести чітку межу між власне князівським і державним ремеслом надзвичайно важко. Але при цьому існували специфічні виробництва, покликані до життя потребами загальнодержавного розвитку. До них насамперед належало будівництво міст та оборонних укріплень. Державна влада надавала цьому великого значення і не випадково старійшини містобудівників, так званих городників, займали високе соціальне і громадське становище.

Амфорки київського типу. XI — XII ст. Київ

Керамічний посуд XII — XIII ст. Київ

У сфері князівської компетенції перебувало також міське монументальне будівництво. Мова йде про князівські резиденції, церковні споруди. Літописи містять численні свідчення про їх будівництво тим чи іншим князем. Така персоніфікованість у більшості випадків пов’язана з етикетом придворного літописання, але в ній відображені і певні реалії, що засвідчують організаційний бік справи. Руські майстри кам’яних справ перебували у віданні князівської адміністрації.

Переміщення князів на столах супроводжувалося нерідко переміщенням із міста в місто і будівельних артілей[360].

Монетні гривни київського і чернігівського типів

Аналіз археологічних матеріалів дозволяє виділити два основних періоди давньоруського ремесла, що узгоджується із загальною картиною соціально-економічного розвитку держави. Ранньофеодальному етапу відповідає малорозвинене ремесло, яке перебувало майже цілком у лоні феодального господарства. Для періоду феодальної роздробленості характерне більш розвинене ремесло, яке різко збільшило обсяги свого виробництва. В літературі ці великі періоди кваліфікуються як вотчинний і вільний. Визначення ці, проте, досить умовні. По-перше, класична вотчинна система феодального господарства визначається на Русі саме на другому етапі її історії, і немає підстав вважати, що вотчинне ремесло цього часу було менш розвинутим, ніж раніше. По-друге, помітні сліди вільного посадського ремесла виявлено у давньоруських містах вже на ранньофеодальному етапі їх розвитку.

Одним із важливих і не до кінця з’ясованих є питання організаційної структури вільного ремесла. Чи знало давньоруське місто домонгольського часу цехову організацію, уже в XII — XIII ст. характерну для західноєвропейських міст? В літературі з цього приводу висловлювалися різні думки: від обережного визнання на Русі цехоподібних організацій до повного їх заперечення[361].

Давньоруське місто перебувало під владою феодалів, що, природно, не могло сприяти розвитку специфічних міських комунальних структур. На ранньофеодальному етапі історії Київської Русі практично всіх ремісників об’єднували феодальні господарства. Інших організаційних структур не існувало. Повідомлення писемних джерел про досить ранні прояви артільних форм праці на Русі не дають підстав вбачати в них зародки самоуправних міських общин. Свідчення Києво-Печерського патерика — “князь призва старейшину древоделем, повеле ему изготовить древо на согражение церкви”[362], — підкреслює повну залежність вишгородської будівельної артілі від князя. Старійшина виступає тут, по суті, як представник князівської адміністрації. Аналогічним було становище будівельних артілей і в наступні часи. Організаційно вони входили до державного сектора ремесла. При відсутності прямих свідчень про корпоративну структуру давньоруського ремесла тим більше значення мають опосередковані — історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, у яких знайшли відображення процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. В Києві відомі урочища Гончарі і Кожум’яки, у Вишгороді — Гончарі, у Новгороді два райони мали назви Гончарський і Плотницький кінці. Давні назви “Гончарі” зберегла історична топографія міст Любеч, Володимир-на-Клязьмі, “Кузнечные ворота” згадуються у Переяславі-Руському.

Наведені назви міських районів, урочищ, воріт, пов’язані з відповідними виробництвами і підтверджені в ряді випадків результатами археологічних розкопок, указують на важливі консолідаційні процеси у давньоруському ремеслі XII — XIII ст. Можна думати, що вони торкнулися не лише територіальних, а й організаційних структур. Проте цього замало для висновків про наявність цехової організації ремесла. Вона штучно стримувалась феодальним характером руського міста і не одержала в домонгольський період свого завершення.